Василь Чабан. Оповідання

773

Присвячую проф. Віктору Яворському

Вовкулаки

Старий вовкулака у теплих проміннях полудневого сонця сидів у бур’янах на чубку львівського Висо­кого замку. Він був задоволений уже тим, що в по­за­столітньому віці самотужки піднявся на таку запаморочливу висоту. Але за­мість того, щоб любуватися навколишнім світом, він вдивлявся лиш у західне під­ніжжя гори, де на його переконання мала бути стара частина міста, заросла нині листяними й хвойними деревами, чагарни­ка­ми. Він старався все-таки розгледіти серед зеленого моря хоча б вершечки веж Корнякта, міської Рату­ші чи Кафедрального собору, а мо’ зелений купол Домініканського. Але марно. А тут ще галасливий правнук, що бігав поруч, заважав зосередитися. Урешті вовкулак вирі­шив приділити увагу бешкет­нику, як-не-як, а рідна кров. Вовкулаченя, упіймавши погляд на собі ді­ду­ся, підбіг­ло, приту­лилося, насолоджуючися спокоєм. А з часом за­пи­тало:

– А правда, дідусю, що колись жили на землі звичайні люди – не пере­верт­ні, подібні на нас денних?

– Так, дитино, – відповів поважно дід і додав:  – Вони бу­ду­­­ва­ли міста, об­­­робляли землю, розвивали індустрію, транспорт; підкорили сушу, во­ду, повітря, проникали навіть у Космос, проду­кували на всі смаки зброю, зви­чай­ну, ядерну. Усі їхні досягнення стояли на трьох ве­ле­тенських ки­тах: еко­но­міці, політиці, науці. Ти не розумієш цієї трій­ки слів і краще тобі їх не знати. Але з ча­сом у тих велетнях почало творитися таке безза­кон­ня, що навіть баче­не стало нестерпним. Люди невдовзі по­один­ці, а то й колективами поча­ли ви­мирати, першими з них – науков­ці. Науковців почали оцінюва­ти не за тим, що вони публікували, а за тим, де публікували. А престиж­ні “де” дерли з до­пи­су­вачів такі гроші, що тим довелося йти в засвіти з подачі найваж­чої смерті – голодної.

– А як вижили ми, перевертні? Адже подні ми були такі самі, як вони. Хі­ба ми на все це не дивилися разом? – пере­питав старого правнук.

– Ми, ми щось инше. Ми перекидалися поночі на вовків і вили на місяць. А це, як виявилося пізніше, був єдиний спосіб зняти непосильний людині стрес від баченого, що творилися в той скла­д­­ний час на зламі другого і тре­тьо­­­го ти­ся­чоліть, – ска­зав старий вовкулака і замовк.

Насправді замовкли обидва. Їх огорнув сум. Бо що не кажи, а люди й вов­­ку­лаки дружньо вживалися в людську постіндустріальну еру, а непорозу­мін­ня середньовіччя давно були забуті.

У підніжжі Замкової гори зачало сутеніти. Її вершина прощалася з остан­німи про­менями літнього сонця, що не­зґраб­но котилося за обрій. Наші не спішили додому. Вони чекали появи місяця, аби після такого спогаду завити на належній висоті…

2016.12.13.  Львів

 

Присвячую видатному українському художнику Володимирові Слєпченку на спогад про молодість.

Веласкес

Небо навіть не натякало, що затяжна жара має намір за­ли­шити хутір. Єдиний рятунок можна було знайти хіба що на лузі під ста­рез­ними розло­ги­ми вербами, яким удавалося дивом-див утримувати хоч якусь прохолоду. Си­джу на здоро­везному дуплистому стов­­бурі тої, що торік зламав вітер, і погля­дом проводжаю дорогу, яка горбками й видолинками стелиться на захід. Але ось неве­лич­ка цятка наближається здалеку. За трохи переді мною постає Велас­кес, яко­го, при­знаюсь, не ба­чив чверть віку. Ні­тро­­хи не змінився – все та ж чорна довга чуприна, підкручені догори вуса, борідка клинцем. А в очах – ра­дість. Жбур­ляє за­­па­­ко­вану ношу й кидається мені на шию, все примовляючи: “Який я радий! Який я радий!”

Глядь на годинник – і оторо­пів: той самий день і та са­ма го­­­­ди­на, як тоді, 31 серпня 1992 року о 15 годині за Ґрин­ви­чем, у лон­донській Націо­на­­ль­­ній ґа­ле­реї. Мене тоді приш­пи­лила на декіль­ка го­­дин – аж до зачи­нен­ня – без­смертна “Ве­нера перед дзер­калом”, яку осо­бис­то коментував мені її автор. Тут він випускає мене з обіймів, ки­да­ється до ноші – і на всю велич переді мною спалахує вона – та сама. Отак пішки з Лондона до Загорова доставив “Ве­неру” сам Діеґо–Род­­ріґес Веласкес!

Побачивши мою розгубленіть і подив, мовив: “Не пере­ймайся. Я до­в­го вмов­ляв ке­рівництво ґа­лереї, що моя копія не гірша за мій ориґінал, бо ори­ґі­нал після Лон­­дона належить тобі. Я не міг не спокутувати провину тво­єї Бать­ків­щи­ни, кот­ра за твою світлу пра­цю на її славу не вчинила подібно”. Хотілось запе­речити й вод­ночас по­­дякувати, аж мене шарпнув за руку Роберт Гук. Він вияв­ляється від са­мого Лондона до Загорова йшов услід великого маестро. Ді­стає з плечака якийсь оп­тич­ний прилад і каже: “По­дивись у мій мікроскоп на цю мазню. Це надовго ві­ді­­б’є тобі охоту дивитися не тільки в її бік, але й на автора. Я казав ста­рому дур­неві, щоб він тобі, ученому, не морочив сві­т­лої го­лови”. Вела­с­кес, це почувши, кинувся на зух­ва­лого Гука. Почав трясти за обшивку. До­ве­лося роз­бороняти й заспоко­ювати. “Це через твій мікро­скоп, – кричав Ве­лас­кес, – люди почали втру­чатися у світ мікроорга­ніз­мів, спражніх господарів землі, які з мертвого кос­міч­ного ті­ла зробили її придатною для життя. Ті по­чали мстити. Як наслідок – маєте аптеки на кож­ному кроці. Але скоро вас не стане. А світ пре­красного жи­тиме вічно!”

Веласкес як старший на 36 років скоро за­спо­ко­ївся. Гуку це давалося не легко. Тоді я ка­жу: “Пано­ве, в недосконалості зору – ключ до спри­йня­ття зовні­ш­ньої краси світу. У недосконалості розуму – ключ до сприйняття внут­рішньої краси світу. Але, щоб спри­ймати внутрішню, треба сперш на­вчи­­тися спри­ймати зовніш­ню. Тож ви обидва долаєте ту саму довгу доро­гу кра­­си. І здолаєте її тіль­ки взявшись за руки. Тому ви обоє мої бажані-преба­жані гості”.

Мить зніяковіння – і ми всі троє, обнявшись, крокуємо до хати на застіл­ля. А над нами  у ви­со­чині до­го­рає останній день спекотного загорівського літа 1657 року…

2017.12.10. Львів

 

Джуан Джоу  

Це сталося в ніч, коли “одного разу учителеві Джу­ану приснилося, що він – ме­телик, щасливий метелик, який радіє з того, що досяг здійснення ба­жань, і який не знає, що він – Джуан Джоу*). Не­відомо, чи то Джуану Джоу сни­ться, що він метелик, чи то ме­те­лику сниться, що він Джуан Джоу”. Але на диво в цю саму ніч мені при­сни­лося подібне, що я – літня бджо­ла, щаслива бджола, яка радіє теплому сонячному дню з морем ме­до­­носного цвіту. Наби­ра­єш повну ношу солоду, зва­лю­єш на плечі, а на думці одне – аби крила витри­мали дорогу. І радості цій не має меж від схо­ду до заходу сонця наскрізь днів, тижнів, місяців… Жаль, що місяців отих у літньої бджоли не більше двох, бо крила від праці важкої, як не переч, а сти­ра­ють­ся.

А то від утоми млосно за­нило в крижах. Сідаю на затінений листок, аби на хвилю перепочити. А там уже прижилася инша бджола, уже безкрила. Сло­во за словом ми роз­говори­ли­ся. От господиня листка й каже:

– Від сходу до заходу сонця стираєш крила на льоту, а мед їстимуть зи­мові, які й літати толком не здатні, от і живуть утричі довше. А хіба ми з то­бою не могли б отак ціле літо пурхати з квітки на квітку, з листочка на лис­точок як метелик Джуан Джоу, або вигрівати животи на сонячних греча­них пляжах?

Мені за працею ніколи такі думки навіть не мрілися в голові. Тож почуте доб­ряче вра­зило. Але що тут казати. Відповідь може дати, не задумуючись, будь-яка робоча бджо­ла. Тож моя не виняток:

– Так, ми живемо втричі менше, зате серед квітів і на сонці. А що може бу­ти пре­крас­ніше від медозбору? – Тільки не товариство пляжних нероб. Але зовсім не про те йдеться, а про найсвятіше, що є в бджолах, – почуття свя­тости роду! Як­би не самоув’язнення зи­­­мо­вих у темноті, холоді, сирості лише заради того, щоб передати смолоскип життя новим літ­­нім, не бути нашому роду на світі. А щодо при­марно задоволеного метелика Джуана Джоу, то звід­ки йо­му зна­ти скільки виповзала зраненим животом по сирій землі його гу­сениця-мати заради здійс­не­них синових бажань!

Не думав, що власні слова мене-бджолу так розхвилюють, що я аж про­ки­ну­ся. Але то був лише початок моїх хвилювань, бо в ногах на моєму ліжку сидів спантеличений Джуан Джоу. Ду­маю, що наша розмова з метеликів і бджіл переки­неться на близький обом нам рід людський

*) Джуан Джоу – найвидатніший наступник Лао-цзи (369–285 р. до н. е.). Ви­клав сутність дао й витлумачив поняття інь і янь. Це його слова: “Хоч би якою нестерпною була ситуація, невдовзі вона поліпшиться. Хоч би якими приємними були обстави­ни, невдовзі вони погіршаться”.

2017.12.31. Львів

 

Маркетинґ

Я давно знав, що люди намагаються непотрібні їм речі продати, а як не вдас­ться, то викидають. Отак довго думаючи, я вирішив продати об­тяж­ливу для мене власну голову. Заплатив, як годиться, за місце на рин­ку, відрізав і поклав на прилавок. Ціни, правда, не виставив, бо мав на увазі до­­го­вір­ну. Отак безголовим простояв від сходу до заходу сонця, але, на диво, ніхто не підійшов і не поцікавився моїм товаром. Але тут підходить очільник ринку, як він уже потім пояснив, що тільки тому, що не бачив на своєму віку такого розчарованого торгівця. Не питаючи мене ні про що, каже: “Чоловіче доб­рий, не бідкайся. Ти просто не досвідчений у марке­тин­ґу. Голова – не ходо­вий товар. Завтра принось ходовий: печінку, нирки, серце, а найліпше со­вість”.

Я промовчав. Поклав товар до целофанового пакета й звільна попрямував до найближчої купи сміття.

2018.02.07. Трускавець

 

Криниця

Скільки себе пам’ятаю, я копав криницю, глибоку, навіть дуже гли­боку. Ду­малося, що з глибиною вода холодні­шатиме й чистішатиме. До­копався вже до та­кої глибини, що білий світ звідти здається маленькою зо­рею на нічному не­бі. Страшно стало. Невже за важкою працею земле­копа я лег­ко­важно втра­тив сонячні дні, нічне небо, на якому безліч зір, Чумацький шлях, а то й мі­сяць, що засвітиться над го­ло­вою. А може я за пра­цею помер давно? А може ота одна зоря – то душа моя, що оплакує мене? Так чи не так воно, але з такої глибини мені вже не вибратися. Зали­шається одне – копати ще глибше…

2018.07.13. Ст. Загорів

На реальних подіях.

 

Водогін

Водогін прорвало в розпалі жнив. Незводнилася найстаріша вулиця се­ла. Без води не вижити ні жінкам, ні худобі. Зодіакальний Водолій обі­йшов гос­­по­дарки, зібрав гроші і найняв сільських нероб, аби ті розкопали пошко­джену трубу. Чому нероб? – Бо все працелюбне чоловіцтво села по біомет­рич­них паспортах виїхало до Польщі на жнива. Нероби дали згоду, але за­сте­рег­ли, що можуть копати, але можуть і не копати. Тому гроші по­про­­си­ли на­пе­ред. А отримавши, відразу  ж пропили, не присту­пючи до ро­боти. Опікшись на неробах, хтось висловив мудру думку – а що як найняти грабара. Він надійний у похоронах, тож не здурить і в мирських справах. Зодіакальний Водолій знову обійшов гос­подарки. Зібрав за­но­во гроші. Й подався до копача. Той з розумінням по­ста­вився до ситуації, бо й сам зостався без води. Проси­ти себе зайвий раз не за­ста­вив, а найголов­ні­ше: про гроші навіть не запитав. Узяв го­родник і подався за Во­до­лієм, аби чимшвидше стати до праці.

Копав довго. Яму викопав широку й глибоку, за всіма стан­дар­тами могильної під дерев’яну труну. Оголена труба її проткнула десь посере­дині глибини. Плату відмовився брати навідріз. Сказав, що з померлих бере, а з живих нізащо, бо їм самим потрібні гроші. Після почутого зо­ді­акальний Водолій зірвався хортом з міс­ця і побіг до буфету, де на ра­до­щах пропив так само всі до копійки. А далі сталося непе­ред­бачене.

Майстри відмовились опускатися у могильну яму, наче змовились. Усі в одно заволали: “Ми – християни. У нас дома жони й дрібні діти. Тож бра­­ти на себе такий важкий гріх не будемо. Краще ми поробимо коромисла й ходитимемо по воду до річки. Яму-могилу просимо пошвидше заси­пати зем­лею, а в головах поставити святий хрест на вічну пам’ять про во­догін”.

Мєстний батюшка очєнь радо нововоздвіґнутий хрест освятив. А ще радісніше на місці прийняв пожертву від вдячних прихожан – дерев’яне ко­ро­мис­ло з двома дерев’яними відрами. І, не скидаючи святої ряси, побіг під­тюп­цем до річки по воду, бо вже надто пересохло у святому кано­нічному горлі.

2018.07.20. Ст. Загорів

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!