Присвячую проф. Віктору Яворському
Вовкулаки
Старий вовкулака у теплих проміннях полудневого сонця сидів у бур’янах на чубку львівського Високого замку. Він був задоволений уже тим, що в позастолітньому віці самотужки піднявся на таку запаморочливу висоту. Але замість того, щоб любуватися навколишнім світом, він вдивлявся лиш у західне підніжжя гори, де на його переконання мала бути стара частина міста, заросла нині листяними й хвойними деревами, чагарниками. Він старався все-таки розгледіти серед зеленого моря хоча б вершечки веж Корнякта, міської Ратуші чи Кафедрального собору, а мо’ зелений купол Домініканського. Але марно. А тут ще галасливий правнук, що бігав поруч, заважав зосередитися. Урешті вовкулак вирішив приділити увагу бешкетнику, як-не-як, а рідна кров. Вовкулаченя, упіймавши погляд на собі дідуся, підбігло, притулилося, насолоджуючися спокоєм. А з часом запитало:
– А правда, дідусю, що колись жили на землі звичайні люди – не перевертні, подібні на нас денних?
– Так, дитино, – відповів поважно дід і додав: – Вони будували міста, обробляли землю, розвивали індустрію, транспорт; підкорили сушу, воду, повітря, проникали навіть у Космос, продукували на всі смаки зброю, звичайну, ядерну. Усі їхні досягнення стояли на трьох велетенських китах: економіці, політиці, науці. Ти не розумієш цієї трійки слів і краще тобі їх не знати. Але з часом у тих велетнях почало творитися таке беззаконня, що навіть бачене стало нестерпним. Люди невдовзі поодинці, а то й колективами почали вимирати, першими з них – науковці. Науковців почали оцінювати не за тим, що вони публікували, а за тим, де публікували. А престижні “де” дерли з дописувачів такі гроші, що тим довелося йти в засвіти з подачі найважчої смерті – голодної.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– А як вижили ми, перевертні? Адже подні ми були такі самі, як вони. Хіба ми на все це не дивилися разом? – перепитав старого правнук.
– Ми, ми щось инше. Ми перекидалися поночі на вовків і вили на місяць. А це, як виявилося пізніше, був єдиний спосіб зняти непосильний людині стрес від баченого, що творилися в той складний час на зламі другого і третього тисячоліть, – сказав старий вовкулака і замовк.
Насправді замовкли обидва. Їх огорнув сум. Бо що не кажи, а люди й вовкулаки дружньо вживалися в людську постіндустріальну еру, а непорозуміння середньовіччя давно були забуті.
У підніжжі Замкової гори зачало сутеніти. Її вершина прощалася з останніми променями літнього сонця, що незґрабно котилося за обрій. Наші не спішили додому. Вони чекали появи місяця, аби після такого спогаду завити на належній висоті…
2016.12.13. Львів
Присвячую видатному українському художнику Володимирові Слєпченку на спогад про молодість.
Веласкес
Небо навіть не натякало, що затяжна жара має намір залишити хутір. Єдиний рятунок можна було знайти хіба що на лузі під старезними розлогими вербами, яким удавалося дивом-див утримувати хоч якусь прохолоду. Сиджу на здоровезному дуплистому стовбурі тої, що торік зламав вітер, і поглядом проводжаю дорогу, яка горбками й видолинками стелиться на захід. Але ось невеличка цятка наближається здалеку. За трохи переді мною постає Веласкес, якого, признаюсь, не бачив чверть віку. Нітрохи не змінився – все та ж чорна довга чуприна, підкручені догори вуса, борідка клинцем. А в очах – радість. Жбурляє запаковану ношу й кидається мені на шию, все примовляючи: “Який я радий! Який я радий!”
Глядь на годинник – і оторопів: той самий день і та сама година, як тоді, 31 серпня 1992 року о 15 годині за Ґринвичем, у лондонській Національній ґалереї. Мене тоді пришпилила на декілька годин – аж до зачинення – безсмертна “Венера перед дзеркалом”, яку особисто коментував мені її автор. Тут він випускає мене з обіймів, кидається до ноші – і на всю велич переді мною спалахує вона – та сама. Отак пішки з Лондона до Загорова доставив “Венеру” сам Діеґо–Родріґес Веласкес!
Побачивши мою розгубленіть і подив, мовив: “Не переймайся. Я довго вмовляв керівництво ґалереї, що моя копія не гірша за мій ориґінал, бо ориґінал після Лондона належить тобі. Я не міг не спокутувати провину твоєї Батьківщини, котра за твою світлу працю на її славу не вчинила подібно”. Хотілось заперечити й водночас подякувати, аж мене шарпнув за руку Роберт Гук. Він виявляється від самого Лондона до Загорова йшов услід великого маестро. Дістає з плечака якийсь оптичний прилад і каже: “Подивись у мій мікроскоп на цю мазню. Це надовго відіб’є тобі охоту дивитися не тільки в її бік, але й на автора. Я казав старому дурневі, щоб він тобі, ученому, не морочив світлої голови”. Веласкес, це почувши, кинувся на зухвалого Гука. Почав трясти за обшивку. Довелося розбороняти й заспокоювати. “Це через твій мікроскоп, – кричав Веласкес, – люди почали втручатися у світ мікроорганізмів, спражніх господарів землі, які з мертвого космічного тіла зробили її придатною для життя. Ті почали мстити. Як наслідок – маєте аптеки на кожному кроці. Але скоро вас не стане. А світ прекрасного житиме вічно!”
Веласкес як старший на 36 років скоро заспокоївся. Гуку це давалося не легко. Тоді я кажу: “Панове, в недосконалості зору – ключ до сприйняття зовнішньої краси світу. У недосконалості розуму – ключ до сприйняття внутрішньої краси світу. Але, щоб сприймати внутрішню, треба сперш навчитися сприймати зовнішню. Тож ви обидва долаєте ту саму довгу дорогу краси. І здолаєте її тільки взявшись за руки. Тому ви обоє мої бажані-пребажані гості”.
Мить зніяковіння – і ми всі троє, обнявшись, крокуємо до хати на застілля. А над нами у височині догорає останній день спекотного загорівського літа 1657 року…
2017.12.10. Львів
Джуан Джоу
Це сталося в ніч, коли “одного разу учителеві Джуану приснилося, що він – метелик, щасливий метелик, який радіє з того, що досяг здійснення бажань, і який не знає, що він – Джуан Джоу*). Невідомо, чи то Джуану Джоу сниться, що він метелик, чи то метелику сниться, що він Джуан Джоу”. Але на диво в цю саму ніч мені приснилося подібне, що я – літня бджола, щаслива бджола, яка радіє теплому сонячному дню з морем медоносного цвіту. Набираєш повну ношу солоду, звалюєш на плечі, а на думці одне – аби крила витримали дорогу. І радості цій не має меж від сходу до заходу сонця наскрізь днів, тижнів, місяців… Жаль, що місяців отих у літньої бджоли не більше двох, бо крила від праці важкої, як не переч, а стираються.
А то від утоми млосно занило в крижах. Сідаю на затінений листок, аби на хвилю перепочити. А там уже прижилася инша бджола, уже безкрила. Слово за словом ми розговорилися. От господиня листка й каже:
– Від сходу до заходу сонця стираєш крила на льоту, а мед їстимуть зимові, які й літати толком не здатні, от і живуть утричі довше. А хіба ми з тобою не могли б отак ціле літо пурхати з квітки на квітку, з листочка на листочок як метелик Джуан Джоу, або вигрівати животи на сонячних гречаних пляжах?
Мені за працею ніколи такі думки навіть не мрілися в голові. Тож почуте добряче вразило. Але що тут казати. Відповідь може дати, не задумуючись, будь-яка робоча бджола. Тож моя не виняток:
– Так, ми живемо втричі менше, зате серед квітів і на сонці. А що може бути прекрасніше від медозбору? – Тільки не товариство пляжних нероб. Але зовсім не про те йдеться, а про найсвятіше, що є в бджолах, – почуття святости роду! Якби не самоув’язнення зимових у темноті, холоді, сирості лише заради того, щоб передати смолоскип життя новим літнім, не бути нашому роду на світі. А щодо примарно задоволеного метелика Джуана Джоу, то звідки йому знати скільки виповзала зраненим животом по сирій землі його гусениця-мати заради здійснених синових бажань!
Не думав, що власні слова мене-бджолу так розхвилюють, що я аж прокинуся. Але то був лише початок моїх хвилювань, бо в ногах на моєму ліжку сидів спантеличений Джуан Джоу. Думаю, що наша розмова з метеликів і бджіл перекинеться на близький обом нам рід людський…
*) Джуан Джоу – найвидатніший наступник Лао-цзи (369–285 р. до н. е.). Виклав сутність дао й витлумачив поняття інь і янь. Це його слова: “Хоч би якою нестерпною була ситуація, невдовзі вона поліпшиться. Хоч би якими приємними були обставини, невдовзі вони погіршаться”.
2017.12.31. Львів
Маркетинґ
Я давно знав, що люди намагаються непотрібні їм речі продати, а як не вдасться, то викидають. Отак довго думаючи, я вирішив продати обтяжливу для мене власну голову. Заплатив, як годиться, за місце на ринку, відрізав і поклав на прилавок. Ціни, правда, не виставив, бо мав на увазі договірну. Отак безголовим простояв від сходу до заходу сонця, але, на диво, ніхто не підійшов і не поцікавився моїм товаром. Але тут підходить очільник ринку, як він уже потім пояснив, що тільки тому, що не бачив на своєму віку такого розчарованого торгівця. Не питаючи мене ні про що, каже: “Чоловіче добрий, не бідкайся. Ти просто не досвідчений у маркетинґу. Голова – не ходовий товар. Завтра принось ходовий: печінку, нирки, серце, а найліпше совість”.
Я промовчав. Поклав товар до целофанового пакета й звільна попрямував до найближчої купи сміття.
2018.02.07. Трускавець
Криниця
Скільки себе пам’ятаю, я копав криницю, глибоку, навіть дуже глибоку. Думалося, що з глибиною вода холоднішатиме й чистішатиме. Докопався вже до такої глибини, що білий світ звідти здається маленькою зорею на нічному небі. Страшно стало. Невже за важкою працею землекопа я легковажно втратив сонячні дні, нічне небо, на якому безліч зір, Чумацький шлях, а то й місяць, що засвітиться над головою. А може я за працею помер давно? А може ота одна зоря – то душа моя, що оплакує мене? Так чи не так воно, але з такої глибини мені вже не вибратися. Залишається одне – копати ще глибше…
2018.07.13. Ст. Загорів
На реальних подіях.
Водогін
Водогін прорвало в розпалі жнив. Незводнилася найстаріша вулиця села. Без води не вижити ні жінкам, ні худобі. Зодіакальний Водолій обійшов господарки, зібрав гроші і найняв сільських нероб, аби ті розкопали пошкоджену трубу. Чому нероб? – Бо все працелюбне чоловіцтво села по біометричних паспортах виїхало до Польщі на жнива. Нероби дали згоду, але застерегли, що можуть копати, але можуть і не копати. Тому гроші попросили наперед. А отримавши, відразу ж пропили, не приступючи до роботи. Опікшись на неробах, хтось висловив мудру думку – а що як найняти грабара. Він надійний у похоронах, тож не здурить і в мирських справах. Зодіакальний Водолій знову обійшов господарки. Зібрав заново гроші. Й подався до копача. Той з розумінням поставився до ситуації, бо й сам зостався без води. Просити себе зайвий раз не заставив, а найголовніше: про гроші навіть не запитав. Узяв городник і подався за Водолієм, аби чимшвидше стати до праці.
Копав довго. Яму викопав широку й глибоку, за всіма стандартами могильної під дерев’яну труну. Оголена труба її проткнула десь посередині глибини. Плату відмовився брати навідріз. Сказав, що з померлих бере, а з живих нізащо, бо їм самим потрібні гроші. Після почутого зодіакальний Водолій зірвався хортом з місця і побіг до буфету, де на радощах пропив так само всі до копійки. А далі сталося непередбачене.
Майстри відмовились опускатися у могильну яму, наче змовились. Усі в одно заволали: “Ми – християни. У нас дома жони й дрібні діти. Тож брати на себе такий важкий гріх не будемо. Краще ми поробимо коромисла й ходитимемо по воду до річки. Яму-могилу просимо пошвидше засипати землею, а в головах поставити святий хрест на вічну пам’ять про водогін”.
Мєстний батюшка очєнь радо нововоздвіґнутий хрест освятив. А ще радісніше на місці прийняв пожертву від вдячних прихожан – дерев’яне коромисло з двома дерев’яними відрами. І, не скидаючи святої ряси, побіг підтюпцем до річки по воду, бо вже надто пересохло у святому канонічному горлі.
2018.07.20. Ст. Загорів