“Українська літературна газета”, ч. 8 (364), серпень 2024
Інформація Василя Бондаря про святкування 100-річчя від дня народження Васіля Бикава (Велика Северинка поблизу Кропивницького) спонукала до власних спогадів з часу мого короткотривалого секретарювання в НСПУ: налагодження дружніх зв’язків зі Спілкою письменників Бєларусі на чолі з Алєсєм Пашкевічем (старшыня), запросини білоруських письменників на Шевченківські свята, творчі зустрічі зі студентами київських вузів, що були зачаровані глибинною мудрістю поетичних витворів зокрема номінанта на Нобелівську премію Ригора Барадуліна… Десь у тому часі я дістав з рук Алєся Пашкевіча кілька перших томів повнага збора творав Быкава, а також збірник «Быкав на Свабодзе», в якому містилася хроніка того дня, 25 червня 2003-го, коли білоруський народ проводжав в останню путь всесвітньо відомого письменника, мислителя, політика, і в якому подано і мій виступ на панахиді в Будинку літераторів (що його влада відібрала, лишивши для письменників зо дві кімнати).
Та це вже тема для осяжного мемуара, на що я так і не спромігся, і найперш тому, аби не означувати своєї значущості, адже Україну того дня представляв лише один письменник – Вячаслав Мядзьведзь.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Василь Бондар цитує з електронного листа від білоруського письменника Міхася Скобли: «Пра 100-годзя Быкава – нідзе ні слова», і це нагадало мені атмосферу того червневого дня, коли всенародне рушення до місця поховання Бикова могло наштовхнутися на владну агресію; однак владцям вистачило глузду не спричиняти конфлікту, а диктатору Лукашенку – визнати значення Бикова у справі розбудови незалежної Бєларусі, однак кількаразово й не без іронії означувати славетного письменника не інакше як гетат чалавек; як також не вистачило сміливості зривати біло-червоно-білий прапор, що як символ був затверджений 1991 року президентом Станіславом Шушкевічем і ліквідовавний з приходом до влади Лукашенка. Стоячи того дня у почесній варті біля домовини Бикова, я вчував ту тривогу й загроженість зриву панахиди через наполягання світової громадськості на присутності саме такої символіки; однак владці обмежилися лише надсиланням вінків.
Гетат чалавек належав народові, що його письменник уславив у своїх неперебутніх творах.
Тож ось текст мого виступу білоруською, хоча промовляв українською:
«Гета не віна пісьменьнікав, што сам час став жорсткі адносна чалавека. Гета ня нашая віна, што нам даводіцца запавняць паражнечу, якая втварылася ня з нашай волі. Чалавек, якога намалявав і апавяв Васіль Быкав, жывы ы прысутнічае на гетай зямлі. Гета найбольшая радасьць асабіста для мяне. Яшча вчора у Кіеве пісьменьнікі прыгадвалі Васіля Быкава, переказвалі сюжэты яго цудовних аповясьцяв, а таксама прыгадвалі, што ягонае прозьвішча выбітае на мэмарыяльнай пліце з часу другой усясьветнай вайны ва Украіне пад Кіраваградам. Для звычайнага чалавека гэта было бы трагічна, а для такога вялікага чалавека гэта, магчыма, Боскі знак. Слава Васілю Быкаву, слава Бєларусі!»
Хотів би подякувати своєму літературному побратимові, невтомному трудівникові на культурній та громадській ниві Василеві Бондарю не лише за нагадування означеної дати та участь у вшануванні класика світової літератури, але й за його послідовне сповідування цивілізаційних культурних ціннот, націотрадиціоналізму, слова як неперебутнього явища для кожного українця; та й за цю Василеву згадку: «…а в червні 2004-го я завіз грудочку северинського чорнозему на могилу письменника».
Свою ж запізнілу шану Василеві Бикову хотів би виповнити отсим перекладом однієї з його прыпавесьцей, вміщеній у першому томі повнага збора творав, – Абы ціха.
В’ячеслав Медвідь
АБИ ТИХО
Василь БИКОВ
Кажуть, білоруси – недолугі люди. Я з цим не погоджуюся. Як і кожен націонал-патріот, я поважаю власний народ і вважаю його наймудрішим у світі.
Насправді ж – стільки років без власної держави, без національної політики проіснувати на задвірках Європи, перейти через стільки воєн, революцій, повстань і зберегтися. Не зникнути. Не втратити своєї мови, при нагоді обстояти свою честь (згадайте ВАВ). Тут замало самої мудрості, тут потребується особливий талант та боже благословення, сприяння сил, земних і небесних.
Щоправда, білорус не такий, як інші люди. Хоч би й сусіди. Ті, коли їх б’ють, одразу ж дають здачі. Не надто розмірковуючи. Тоді інші кажуть, що вони сварливі і непоступливі. Нетолерантні. Білорус же завжди толерантний. І вдумливий. Коли, бувало, його втнуть по карку, то спершу він вибачиться, що завдав недоброзичливцю клопоту з пошкодженою рукою. Відтак, добре подумавши, ще й подякує за науку. Відомо ж, перш ніж відповісти, треба подумати. Хай собі людей такого кшталту називають тугодумами, та вигідніше в сутузі перебувати, аніж легко помирати. Білорус хоче жити. Хоч би й боячись, під намарою страху. Відчування страху і болю дароване людині, аби збільшити її шанси на виживання. Бо ж яка користь з відваги й сміливості, які не знають страху? Приклад Чечні – у всіх перед очима. А білоруси хоч і бояться, та досі усі (майже всі, за винятком ув’язнених та не відомо де зниклих) живі, здорові. І всі їхні міста не поруйновані. І всі їхні шановані начальники-вертикальщики живуть на розкішних вілах, а не туляться в печерах під глибинними бомбами. Що то – мати вроджене подолання страху. Та й тихо.
Давно відомо, що кожна наука – на користь, білорус дуже любить навчатися. І це добре. Інакше у нас не було б стільки студентів, стільки науковців – від кандидатів до академіків, стільки дипломованих начальників усіх рангів. Стало гарною традицією: як зробився начальником, то й став вченим. Чи навпаки. Особливо заповзятливо навчається білорус у більш мудрого старшого брата. Саме од того він засвоїв чимало морально-етичних ціннот, що дуже сприяли його самоідентифікації. Щоправда, це надто складна наука, не кожній логіці підлегла. По-російськи любити- означає ненавидіти, що вперше відкрив незабутній Орвел. Відповідно – ненавидіти означає любити. І тут хитра залежність: чим більша ненависть, тим більша любов. Нагадаю Івана Жахливого, Петра Великого, Леніна і Сталіна. Скільки ті за життя пролили крові і зазнали ненависті, стільки після смерті мають всенародної любові. Напевне так і з білоруським всенароднообраним. Колись з усіх п’ятьох кандидатів білоруси найменше любили його, саме тому й обрали. І він, молодчина, – не схибив, справдив їхні очікування: надовго забезпечив страхом. На роки. Як можна не шанувати такого дбайливцю?
Наші мудрі інтелектуали відкрили й засвоїли декілька істин, невідомих у ранішій фундаментальній науці. А саме: нічого не треба відкривати-винаходити, не лізти поперед батька в пекло. Треба вміти розгадувати! Певне ж – наміри і бажання керівника. Мабуть, те – найважча наука, і насамперед з тієї причини, що наміри керівників надто діалектично мінливі. Бувало раніше: щойно вчені дещо грунтовно вигадають, обміркують і схвалять на власному академічному рівні, як думки начальства змінюються на протилежне. Іноді змінюється і саме начальство: чи то йде під розстріл (як раніше), чи на підвищення (як зараз). Спробуй вгадати і догодити. Саме тому науковці твердо стоять за стабільність громадянства, проти всіляких мітингувань, страйкувань, цього парламентського безладу. Навіщо парламентарям язики, якщо вони мають руки, аби здіймати за командою “за”. Науковці готові визнати і обгрунтувати що завгодно: врізаний бюджет на власну науку, куцу історію країни, навіть врізану власну зарплатню. Аби було тихо.
Зате науковці зосталися у своєму розкішному будинку, на який гострив зуби хижий Іван Ціцянков. У інших інтелектуалів ті будинки повідбирали, а науковцям залишили. Тепер вони там будуть спокійно й натхненно вдосконалювати ракетно-ядерну техніку – космічне шпигунство для підупалого старшого брата. Тим більше, що іншого вони і не вміють. Та іншим ніколи й не займались.
Як давно зауважено, масштаб подальшого підйому промисловості та й сільського господарства напрямки залежить від рівня їхнього занепаду. Чим вони нижче впадуть, тим вище здіймуться (якщо тільки насправді здіймуться) і тим більше честі викажуть керівництву. Саме в тому, на мою думку, полягає секретний план упертого небажання їхнього реформування. Тут уся справа в статистиці, яка за не надто сприятливих совєцьких часів випередила у своєму розвитку чи не всі інші науки. Саме статистика може подати занепад як розквіт, кризу як прогрес, і тим надихнути маси. Коли, скажімо, хліба давали 150 грамів на пайок, а з першого числа почали давати 300, то такий приріст подається як 200 відсотків. Хліба мало, зате відсотків удосталь, що й викликає захоплення. Здається, саме з тієї причини наше керівництво так уперто уникає реформ – щоб опісля, як усе дійде до нульового показника, розпочати статистичні рекорди. І в цьому сенсі ми домоглися чуда, вартого книги Гіннеса. Як нещодавно повідомили неофіційні джерела (офіційні, звісно, у таких випадках мовчать), ціни на товари за десять років у Бєларусі збільшилися у сто тисяч разів. Той факт, зрозуміло, приховується од міжнародної спільноти. Бо коли б та спільнота про нього дізналася, її подиву не було б краю: як це можливо вижити? Інші, звичайно, не виживуть, окрім білорусів. Ці можуть. Тож як не поважати таку націю, певне, єдину в світі!
У цих марсіянських умовах ця нація не тільки вміє вижити, але ще й спроможна любити те життя, а водночас – і головного режисера того патологічного експерименту. Ось уже й старший брат запанікував і спровадив у відставку свого царя Бориса. А наш тільки посміхається у свої фельдфебельські вуса, йому хоч би що. Мабуть, у його планах є ще й не таке! Пригадавши одного наполеонівського маршала, можна здогадатися, що в нього на думці. Щось на кшталт: ти полюбив би мене ще більше, якби знав, куди я тебе поведу завтра. Але насправді – куди? Плани великої людини завжди повиті туманом таємничості. Може, у партизанську Чечню на допомогу старшому брату? Може, у віртуальну, та не менш страшну за реальність Велику Слов’янську імперію? Може, до участі в легковажно полишених ракетно-ядерних іграх з Америкою?
Але кудись поведе. Та й чому не повести такий толерантний, сумирний народ, який стерпить усе. Аби тихо.
Переклав з білоруської В’ячеслав Медвідь
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.