ОПОВІДАННЯ
“Українська літературна газета”, ч. 3 (347), березень 2023
“Його кумир чинив усі свої підступні справи вночі. То хай же іще раз потрудиться. З Богом!” – сказав сам собі подумки Макар Фокович і загнав лопату на весь штих у землю. За ним став копати й Чопенко.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Земля хоч і була насичена вересневими зливами, але давалась копати тяжко. Макар Фокович спершу навіть подумав, що не ту лопату йому підсунули, попробував пальцями за вістря – гостре, як ніж з-під точила, з налиплими камінчиками в затильному рівчачку полотна. Таке, як крупний пісок. Він із завмиранням серця копнув землю іще кілька разів – хоч і хрускотіло-шкребло під лопатою, але пускало глибше й глибше. Видно, асфальтова доріжка тут була колись чи зацементовували нащось. Нічого, земля все перетре на порох. Тільки одне швидше, інше повільніше. Он на тому тижні ходив Макар Фокович на аеродром печериці збирати з онукою й вийшов на злітну смугу: глянув і вжахнувся – поросла смуга вздовж і впоперек дурманною листатою травою. Десять років не торкаються літакові колеса асфальту, ніхто сюди не заглядає, то амброзія пробиває собі дорогу, де щілинка найменша, одвойовує життєвий простір. А тут скільки років вже ніхто нічого не длубав!
Коли він підійшов був опівночі до технікумівської брами, яка вела у двір і яку йому за домовленістю відчиненою лишив Чопенко, то з неба посіялось холодне й колюче, наче крупа, і Макар Фокович навіть стривожився, аби погода їм не перебила, бо ж другого такого разу уже не буде, тільки сьогодні, тільки зараз. І небо наче почуло його благання: мжичка одразу ж ущухла, полишивши в повітрі відчуття свіжості й бадьорості. Ця бадьорість необхідна була їм особливо тепер, коли вони взялися за роботу не на жарт, коли відступати вже було нікуди, Макар Фокович це явно побачив по Чопенкові, який ще вчора виляв, ухилявся, врешті погодився, але якось непевно, не остаточно, а ось зараз тільки покректує, одкидаючи землю далеко, багато далі за намічений прямокутник. Хоч і казав, що пам’ять у нього тривка, але й у собі, видно, сумнівається: ще б пак, більше сорока років звідтоді минуло.
Чопенко був його ровесником і одним з найвідданіших, найнадійніших у ветеранській організації. Коли в країні зайшло на те, щоб гуртувати альтернативних, демократичних ветеранів, то Макар Фокович знав, що не треба далеко ходити за спільниками, бо ось вони є, з рухівської громади, що вже трохи поштурхались-подебатували з партократами, набили руку в проведенні різноманітних пікетів та мітингів, знали коли і як двері відчиняються в чиновницькі кабінети, такі й нове об’єднання швидко поставлять на ноги. І не помилився. Чопенко був йому за першого помічника. Чи їхати кудись на край області, чи встати досхідсонця й забрати газети з поїзда, чи по вихідних листівки розклеювати на стовпах та будинках – він безвідмовний. І не тільки тому, що живе сам (жінка померла давно, ще до незалежності, діти пороз’їжджались десь по світах), що має багато часу, а – що хоче це робити. Вже пізніше Макар Фокович довідався, що Чопенко відсидів у сімдесятих за те, що підтримав чеську бархатну революцію, написавши захопленого листа в чеське консульство. Йому після таборів не дозволили вертатись у рідне місто, послали на Донбас і він, кандидат наук, колишній заступник директора технікуму, ледве впросився там на роботу в професійне училище. Потім трохи затихло, хоч органи його пантрували день і ніч, навіть тоді, як перебрався таки додому доживати віка. А коли зчинили галас рухівці, то міг би сидіти тихенько, як миша (хіба мало таких і досі мовчать – перелякали їх більшовички на смерть), міг би, але не Чопенко…
Пішла глина, і яма стала глибшати на очах. Ще так годину покопають і дістануть… А машина має прийти о третій. Макар Фокович боявся тільки одного: що Чопенко міг помилитися. А те, що землю він відкидає так далеко, ще дужче поглиблювало його побоювання…
– Закурити б! – тихо сказав Чопенко. Він вийняв зі спідньої кишені носову хустинку, яка забіліла у темноті, зняв картуза й витер лисину.
Макар Фокович промовчав на бажання свого товариша. Знав, що він цього не зробить, то лиш посміхнувся і хмикнув, аби Чопенко відчув його ліберальну реакцію. Копали вони в захищеному навчальними триповерховими будівлями місці, на вулицю звідси виводить лиш невисока арка поміж головним корпусом і їдальнею, та й та зачинена брамою, але береженого, як кажуть, і Бог береже. Вночі хазяйнує тут Чопенко: звідколи пішов на пенсію, сторожує щотретьої доби – і до людей, каже, ближчим почуваєшся, і копійка не завадить, бо при теперішній пенсії у місті можна й ноги витягнути…
Ходив Макар Фокович клопотатися за Чопенка до обласного керівництва: він же, мовляв, за демократію ще тоді постраждав, виступив сміливо і вголос, коли про гласність і плюралізм (плювалізм ваш!) ніхто й не заїкався, то хоч зараз, на старості, дайте йому якусь незначну, але постійну допомогу, бодай на ліки від болячок, що він їх надбав по таборах… Але це вже було після серйозних розчарувань, і Макар Фокович швидше б здивувався, ніж зрадів, якби Чопенку і ще двом десяткам реабілітованих про кого піклувався голова ветеранської організації, така допомога була надана.
Недарма кажуть, що від любові до ненависті один крок. Майбутній Губернатор (губернатор! – це ж треба!) впав Макару Фоковичу в око ще на посаді заступника, який функціонально опікувався в області і громадськими організаціями. Одразу допоміг з приміщенням, і в бюджет невеличкі гроші заклали для найголовніших заходів саме завдяки його сприянню; самому Макару Фоковичу визначили ставку, від якої він спочатку відмовлявся, а потім друзі вмовили, проте відробляв він її совісно – щодня зранку до вечора, це кожен може підтвердити: по всіх районах осередки, активність, звітність… Про альтернативну ветеранську заговорили і в пресі.
Й от коли заступника президент затвердив керівником області, Макар Фокович заніс йому квіти. Щиро, від серця. Хоч і не дуже хотів, аби хто із друзів побачив його з квітами та потім звинувачував у догідливості. Попробуй тоді кожному поясни… Заніс, правда, не в перший день (в перший неможливо було протовпитись), а десь через тиждень. Заздалегідь записався на прийом, як належить за всіма чиновними приписами, посидів трохи у приймальні в м’якому шкіряному кріслі, роздивився усі картини місцевих художників по стінах, часом зиркав на монітор перед секретаркою, в якому стрибали королі, дами й валети, і його врешті прийняли. “Ви ж бачите, що червоні виробляють? – довірливо дивлячись в очі, питав новопризначений. – Я сподіватимусь на вашу допомогу. Україну ми вчорашнім не віддамо.” Макару Фоковичу хотілось тоді обняти й розцілувати цього непомірно зубатого з квадратною щелепою чоловіка, бо таких милих його серцю фраз він не чув за всі роки незалежності ще ні від жодного, хто сидів досі за цим чорно полірованим з добротного дерева столом.
Від тієї зустрічі Макара Фоковича сюди стали кликати. То заяву на підтримку національного виробника підписати (якби ж він тоді знав, як ця національна виробничниця згодом поставить на коліна все обласне місто!), то з трибуни філармонії у день свята збройних сил виступити, то поїхати в райони разом з виконавчими працівниками перевірити стан запровадження мовного законодавства в дитсадках і потім розказати про це на обласному радіо… Макара Фоковича записували у склад різних делегацій на всілякі вседержавні форуми, так що через рік він напам’ять вивчив усі поверхи палацу “Україна” і міг з заплющеними очима потрапити в будь-який туалет. Одного разу його навіть підпустили до президента, якому він на сцені драмтеатру, в сяйві софітів подарував свою книжку спогадів з автографом, а президент його обняв, і хоч гриміли оплески в залі, Макар Фокович почув над вухом: “Вірю, що ти ще не одну таку напішшш…”
А потім сталась та вікопомна зустріч, від якої Макар Фокович на довгі місяці втратив сон і спокій. Після одного з чергових велелюдних прийомів зуби найтепліше заблищали до Макара Фоковича, давши знати, що з ним хочуть бесідувати тет-а-тет. Як тільки секретарка зачинила подвійні двері (“До мене нікого не впускать!”), керівник вийшов з-за столу й підступився до вікна. Стояв, заклавши руки за спину, і мовчки дивився на майдан. Запала така гнітюча тиша, що Макар Фокович аж засовався у кріслі від незвичності, від нерозуміння ситуації, в яку потрапив. “Оце кожного дня я стою біля цього вікна, – заговорив перегодом тихо, але дуже виразно керівник. – І кожного дня він бовваніє переді мною, як страшний привид. Хоч і спиною повернутий. Чуєте?” Макар Фокович зразу не зрозумів, про що йдеться, а як зрозумів, то холод пробіг в нього по рівчачку спини й наче хто обхопив його велетенськими лещатами – не міг ворухнутись. На запитання треба було відповідати, але йому немов заціпило… “А п’ятнадцять років, як незалежні, – керівник повернувся від вікна й прямо спитав Макара Фоковича: – Ви допоможете мені позбавитись цього боввана?” І ще мить заціпеніння – Макар Фокович не міг повірити, що це йому не сниться. “Ми це зробим глибокої ночі. Транспорт я організую: машину, кран і все, що треба. За вами – люди. Охорона буде попереджена. Конкретний день я визначу сам і подам сигнал. Ви ж тільки про це… Самі розумієте.” Навіть тиснучи руку на прощання, Макара Фоковича не покидала думка про ірреальність того, що тільки-но відбулося…
Вони вже закопались по пахви і з кожним штихом ставало все важче викидати глину нагору. Власне, викидали по черзі, бо обом незручно, тісно було розмахуватись. Макар Фокович прив’язав довгу й цупку линву до липи, скрутивши кінець у кільце на краю ями, щоб легше можна було потім вилізти, як заглибляться, і з нетерпінням чекав того моменту, коли лопата натрапить на тверде, неподатливе. Та враз просто й легко, наче грудочка скотилась під ноги, його затурбував страх: а що, коли воно там поржавіло? Земля і час же все перетирають. Якось про це досі й разу не подумав. Можна було зараз запитати у Чопенка, але хіба ж би той так само безтямно оце рився, якби мучили сумніви? Чопенко все життя мав справу з цифрами, фізичними величинами і якби завагався, то сказав би про це іще тоді, як уперше признався йому. Було це не так і давно, місяць чи трохи більше тому: посеред літа, коли вони громадою поклали квіти до щогли біля пам’ятника Шевченку. Потім пили пиво, згадували декларацію про незалежність, про перипетії із щоглою в першу річницю, на якій замайорів тоді перший стаціонарний, публічно встановлений (народу було – не поміщав усіх невеличкий міський скверик!), замайорів національний прапор. Макар Фокович згадував детально, як малював, і та щирість, видно, збудила й у Чопенковій душі резонанс…
Де був тоді теперішній керівник регіону? Іще керував викачуванням, перепрошую, лайна у глухому містечку, ще навіть не мріяв тоді про районне крісло. Помітили, кому треба, його старання…
– Здається, воно! – не сказав, а видихнув Чопенко. Він кілька разів обережно копирснув глину, не підбираючи її на лопату й не викидаючи нагору, а лиш відгорнув по довжині ями. Потім нагнувся коло держака, пошарудів у темноті рукою і певнішим голосом сказав: – Воно. Вилазьте нагору, я тут уже сам розгребу.
В Макара Фоковича зробились ватяними руки. Якась загальна млость невідомо від чого оволоділа тілом. Він це добре відчув, коли полапав руками край ями над головою, шукаючи кільце линви, коли натягнув її до себе й спробував вискочити нагору. Нога, теж ніби ватяна, посковзнулась на стіні і ним повело, й мазнула-дряпнула лице сира холодна земля.
Макар Фокович струсив-зітер зі щоки болото і хотів спробувати іще раз, але почув голос Чопенка:
– Ставайте мені на долоні, я втримаю.
Він підставив свої тверді, як дерев’яні, руки Макару Фоковичу, і коли Макар Фокович міцно вчепився в мотузок, викинув його, мов лантуха, на купу м’якої землі.
– Не забились? – запитав по хвилі. – Подивіться, котра там година. А я все ж перекурю.
“Кури, з ями все одно нікуди не видно, “– хотів був дати згоду Макар Фокович, та враз зрозумів, що ніхто в нього нічого не просить. Просто так сказав чоловік, аби не мовчати. Макар Фокович завважив про себе, що звідколи зайшов у цей двір, не промовив жодного слова. А Чопенко, дивись, який моцний – хоч у таборах відсидів, а викинув його з ями, мов пір’їну. І курить же…
Розстібнув міленьку кишеню на поясі, витягнув круглого й невеличкого, як пуделечко від вазеліну, годинника, клацнув кришечкою: не слышны в саду даже шорохи!!! Знов клацнув, піймавши зором мимоволі дві жовті стрілочки біля жовтої двійки. Чортовий дзигар! Давно збирається поміняти мелодію, та ніхто не береться – годинник старовинний, а майстри сучасні, безтолкові…
Чопенко курив у ямі. Коли затягувався, то під козирком картуза освітлювався прямий довгий ніс, рівні губи й козацькі, підковою, вуса, пишні, на диво чорні, як у молодого. Взагалі він був красивий зовні – і в молодості, і тепер. Його в товаристві поважали й любили, дехто поза плечима (Макар Фокович це чув) шелестів: оце такому керувати ветеранами… Зашелестіли тоді, коли Макар Фокович роз’їздився по форумах, коли зачастив у адміністрацію. Чопенко мовчав і тільки мружив очі, наче ховав своє невдоволення. Скоро Макар Фокович і сам схаменувся, бо побачив, куди хилить влада. Особливо яскраво це проявилось під час довиборів у одному окрузі, такої сваволі не пам’ятають і від комуністів: вчителі змушені були записувати в учнівські щоденники батькам, за кого ті мають голосувати, невгодним кандидатам замикали двері клубів, в чорному тілі податківці тримали усі газети й телеканали… Макар Фокович разом з іншими демократичними партіями вивів у пікет проти дій адміністрації ветеранську організацію. Цього влада не могла не помітити.
“Ти куди повів людей? Проти держави? Щось не можу второпати, чого ти хочеш? Справедливості? Щоб знов червоні вернулись? А-а, демократії? Ви, брат, своєю демократією тільки розвалювати вмієте. Демократія має бути контрольованою! Да, контрольованою!” – скреготіли зуби після пікету. Макар Фокович вперше в житті по-справжньому відчув, що таке бути викликаним на килим. Його відчитали, як пацана, навіть не давши бодай раз огризнутись. І помахом руки вишвирнули з високого кабінету, мов непотріб.
Але остаточно Макара Фоковича перестали запрошувати в адміністрацію після двох протестних листів. Хоча які вони протестні: просто поради. У першому ветеран делікатно, але наполегливо пояснював керівникові області, що ніякий він не Губернатор, бо ми не Росія і не Америка, в нас нема і не було ніколи губерній, хіба за окупації (російської, німецької), і якщо якийсь зашмарканий (прости, Господи!) батюшка в холуйській промові з амвону разів п’ять чи шість називає керівника області губернатором, то слід би було на перший раз бодай зробити йому зауваження. У другому листі Макар Фокович попросив керівника публічно спростувати (чи підтвердити!) поширювані в місті чутки про корупційну діяльність його сина.
Чопенко картав його, після цього другого листа. Вперше за всю їхню довголітню дружбу: “Старий, а наївний, як нецілований хлопчик! До кого ти звертаєшся? Ти що, не бачиш, що режим став іще тоталітарнішим від комуністичного? Бандити правлять! Чи ти сліпий?”
“А чого ж він тоді мене кликав і пропонував демонтувати пам’ятника, пам’ятаєш?” “Купляв тебе з потрохами. І купив, купив!” – кричав Чопенко. Ніколи Макар Фокович його таким не бачив. “Не купив”,– після тривалої паузи сказав, нагнувши голову, Макар Фокович. Чопенко тоді обійняв його за плечі, залізні руки його тремтіли, мовив: “Вибач” і заплакав…
Вони витягли з ями загорнене у сувій напрочуд легко. Макар Фокович торкнувся його руками і відчув, як щось м’яке в пучках прямо розлазиться на порох.
– Парторг не пожалів бархатної завіси від сцени, – вгадуючи думки, тихо пояснював Чопенко. – Ми тоді вдвох, як оце зараз, його хоронили. Парторг казав: треба зберегти неушкодженим, ще прийде, мовляв, час… Запеклий був сталініст. Як закопували – не сильно переймався. Принаймні зовні. Вірив, що відкопають колись. Іронія долі, бач… У два целофанових мішки загорнув. Целофан тоді був рідкістю…
Макар Фокович помацав рукою холодний метал. Пробував собі вернути в пам’ять те, мимо чого ходив колись місяцями й роками, на що звертав і не звертав увагу, але яке потім геть стерлося в голові й забулося. Кашкет, квадратний козирок, ніс, вуса, мундир, гудзики…
– Ану засвіти! – попросив Чопенка. А про себе подумав: “Геть осмілів, старий авантюрист!” Справді, чого вже боятися: відкопали, витягнули, ось він лежить…
Коли Чопенко черкнув сірником і проніс його уздовж тіла металевого диктатора, то Макар Фокович аж розчарувався: маленький пам’ятничок, майже в натуральний зріст людини. Через те й легенько дався витягнути. Не цей пам’ятник, зрозуміло, був головним у їхньому місті. Багато їх тоді стояло. Макар Фокович уявив собі, як він зіпре цього на майдані на той, що з високого постамента показує пальцем у землю… Миршавенький, ще й не помітять. Але який є…
Відплатити таким чином Губернаторові (після того листа він ніяк інакше його не називав: губернатор – отже, чужак) Макар Фокович вирішив чи не відразу, як почув зізнання Чопенка. Шукав тільки нагоди. Але коли позавчора передали по радіо й телебаченню, що президент подякував губернаторові і призначив його заступником міністра, і що такого-то дня справи в області передаватимуться наступнику за участю прем’єра, вирішив: зараз або ніколи. Домовився з молодими демократами, працівниками банку, про машину. Хлопців-одчайдухів не треба було умовляти – вони тільки руки потирали та переморгувались…
Закидали яму швидко, бережко вовтузячись коло купи землі, аби часом не оступитись та не гунути на дно. Зупинялись уже хіба на перепочинок, зовсім не прислухаючись до шуму на вулиці, як напочатку. Земля вся не влізла, хоч і товклись-втрамбовували зверху. Загладили навпомацки лопатами, приплескали, сяк-так притрусили першим опалим листям, назгрібавши з асфальтної доріжки. Чопенко заніс линви в сторожову кімнатину – більше вони не знадобляться. Лишалось чекати хвилин двадцять.
Знову пустився дрібненький дощик. Макар Фокович зрадів йому, як дитина. Хай би йшов рясний тепер усю ніч. Як там кіно колись називалось: “І дощ змиває всі сліди”? Охорона сидітиме в будинку з колонами, чого на дощі мокнути? А вони підкотять тихенько і… Макар Фокович продумав усе до дрібниць: вони візьмуть невеличкий розгін згори, від недобудованого ангела-охоронця, а десь на підході до майдану заглушать мотор і по інерції загальмують навпроти центрального входу в… (Хотів сказати “обком партії”, а треба – дом совєтов! Хоча рад-совєтів там рівно стільки, як колись у обкомі партії…) І все? А що ще? Ще тільки зняти тихенько диктатора-голубчика (йому ці нічні пригоди ще й як сподобаються!), загнати на клумбі по кісточки в землю (шворінь метровий, триматиме), розвернути обличчям до вікна губернатора і – дьору! Тихенько, на-паль-чи-ках…
Запізнились хлопці на десять хвилин.
– Макаре Фоковичу, гаплик – до майдану ніякий транспорт не підпускають! – розпачливо мовив, зайшовши у двір технікуму, Гануца, водій, молодий високий хлопець. – Гаплик усій операції!
– Чого не підпускають? Хто не підпускає?
– Міліція! За квартал до майдану всі вулиці перекриті. Ми ж оце чого й запізнились, бо об’їжджали…
– Чого не підпускають? – зірваним голосом перепитав Макар Фокович.
– Не знаю… Одвертають жезлами і все.
Макар Фокович від лихого передчуття опустив руки й відчув, як пальці самі стали стискуватись у кулаки. Що ж робити?
– Що будем робити? – запитав хлопець.
– А як ти тепер виїхав? – невідомо звідки з’явилась підозра у Макара Фоковича… Він вірив цим хлопцям, вони не з боягузів, але ж випадок неординарний…
– Та наш же гараж не коло банку, а на Кущівці, – безпосередньо відповів Гануца. – Вранці до офісу, думаю, пропустять.
Макару Фоковичу стало незручно за своє запитання. Але треба було шукати вихід. Виходу не було. Можна, звичайно, відвезти диктатора до двоповерхової дачі Губернатора, сперти йому на браму. Цей варіант вони із Чопенком ще раніше обговорювали. Але ж… Справа не в тому, щоб показати цього боввана йому. Ну побачить, намилить шию охоронцям, що підпустили до воріт непроханих, та й усе. Чхати він хотів на те, що ти, один, маленький, про нього думаєш. Візьми ще пошли в конверті портрет Гітлера чи Саддама і привітай з завершенням обласної кар’єри. Порве і викине в кошик, навіть не образившись. Вони зараз товстошкірі, витривалі, цинічні. Тож тільки на майдан, на людські очі, під телекамеру (вдосвіта вона буде там, як штик!), може, й на очі прем’єра, хоч до того часу помітять, приберуть, але ж будуть вовтузитись, шукатимуть машину чи затулятимуть чимось, а люди оточать, піде галас… Ні, тільки на майдан!
– Я зрозумів, чого вони на майдан не пускають машин, – розважливо мовив Чопенко. – Вони вранці й людей не пустять. Пам’ятаєте, як весною президент одвідував область? Тоді теж міліції нагнали й із сусідньої області. А на майдан привели загепаний народ з горілчаного заводу, потім показували ввечері по телевізору, як керівник держави спілкується з простими людьми.
Чопенко, як завжди, прав. Макар Фокович справді не врахував цієї, здавалось би, очевидної обставини: останнім часом вони стали боятися людей, відгороджуються від них… Як же це він не врахував!.. Пропало все, пропало.
– Хлопці, а ви можете щось придумати, що вам треба саме зараз до банку? – спитав Чопенко.
– Зараз? – скривився Гануца. –
А що нам треба там серед ночі робити?
– Ви мене питаєте?
– Так, поїхали! – рішуче скомандував Макар Фокович. – По дорозі придумайте, чого вам туди треба. Молоді хай сідають у кабіну, а ми полізем у будку.
Вони вчотирьох висадили диктатора на кузов, засунули під лавки (не здогадаєшся, що там – один шворінь стирчить), і перед тим, як рушати, Макар Фокович таки шепнув Гануці:
– Як зупинять, то скажи, що у відрядження зібрались, а забули… Що ви могли забути? На десять хвилин, мовляв, туди й назад – ясно? І не губись, чуєш! Так по-людськи з ним, ти ж умієш. Давай…
Дощ уже лив, як з луба. Макар Фокович з Чопенком сиділи в суцільній темряві, міцно тримались за лавки, бо трусило й підкидало, наче вони не містом їхали, а залізничними шпалами, і тільки по поворотах вгадували шлях. Прориватись так прориватись! Хто не ризикує, той… Такі хлопці не заради шампанського… Макара Фоковича трохи мучило сумління, що ось так може підставити молодих – хай і неодружені, хай і самі гаряче підтримали авантюру, але ж робота престижна, платять добре, піди зараз пошукай… Авантюру затіяли, явну авантюру, тепер уже видно, проте відступати нікуди… А жаль, якщо не вдасться. Макар Фокович не раз принагідно, сам на сам, нагадував Губернаторові про ту їхню розмову, але він тільки посміхався: “Не пора ще, не пора – я гукну.” Гукне, чекай…
Машина зупинилась. Крізь дощ Макар Фокович почув, як клацнули дверцята кабіни, як про щось неголосно говорили двоє. Макар Фокович заклякло, не дихаючи, сидів на лавці, немов граната, з якої щойно висмикнули чеку. Знов клацнули дверцята і машина рушила. Макар Фокович набрав повітря повні легені, радо зітхнув на повні груди й безбач знайшов руку Чопенка, стиснув її переможно. І тут машина зупинилась знову. Знову говорили під виляски дощу по будці і враз на дверях будки зашаруділо й двері відчинились, зблиснувши сліпучим сяйвом прожектора.
– Товариш капітан, тут осьо ще двоє! – голосно сказав власник прожектора. І владно наказав: – Ану вилазьте!
Макар Фокович встав і пішов на світло, переступаючи через високі поперечні лавки. “Гаплик! гаплик!” – крутилось у голові Гануцине слово. Чути було, як Гануца пояснює заступленому світлом капітанові, що це попросилися з ним у столицю ветерани, ви ж знаєте, які у них статки, а Макар Фокович думав: не те, не те!
Коли вони злізли з кузова, Макар Фокович впізнав знайомого міліціонера – зустрічались очима під час мітингів та пікетів не раз. І міліціонер його впізнав:
– Чого це вам не спиться, Макаре Фоковичу?
– Я виконую завдання губернатора! – твердо відповів ветеран. – Ви повинні нас пропустити!
– Що за завдання? – капітан при слові “губернатор” построгішав, аж наче несамохіть витягнувся.
– Я не можу вам про це говорити. Це конфеденціальна домовленість. І якщо ви ще довше нас будете затримувати, то матимете великі неприємності.
Капітан завагався. Мить помовчав, а потім сказав:
– Я не можу вас далі пропустити: опівночі в міліцію подзвонив незнайомий і повідомив, що адміністративний квартал замінований, зараз тут працюють мінери… Зачекайте хвилину.
Капітан сів у машину, обперезану кругом яскравою синьо-жовтою стрічкою, й одразу там зашипіла рація. Хлопці стояли коло вантажівки, патьоки дощу стікали їхніми обличчями, Чопенко витирав лице хустинкою. В адмінбудинку, через майдан, світилося кілька вікон на лівому крилі. Губернаторове було темне.
– Макаре Фоковичу, йдіть сюди, – покликав з міліцейської “Лади” капітан. – Генерал дозволив Вам говорити з заступником губернатора. Зараз він буде на зв”язку.
Макар Фокович слизькою рукою взяв теплу й спітнілу телефонну трубку й, мов дуло пістолета, приклав її до вуха.
– Шо там такоє, Фоковіч?! – ляснуло ветеранові через майдан і дощ.
Макар Фокович набрався духу й спокійно відповів:
– Вам уже доповіли. У мене з губернатором конфеденціальна…
– Фоковіч, пєрєстань пі…! Я об етом должен бил би знать.
– Дайте мені можливість сказати слово губернаторові.
– Віжу, ти совсєм обнаглєл! В губернатора сьогодні зустріч з прем’єром…
– Будете потім каятись…
– Нє понял!..
– Пане заступнику, я вас дуже прошу.
– Падажді!..
Макар Фокович ледь вловимо чув, як на тому кінці дроту (тю, ти, який дріт? – мобіли в дебілів!) заступник пре матюками, радиться з кимось, знов пре… Нарешті в слухавці зовсім стихло. Минула глуха хвилина. Чи дві. Макар Фокович думав, чи це не завісу вже опускають… Як раптом долинув знайомий тембр:
– Я слухаю.
Макар Фокович втратив голос. В роті пересохло і на мить він забув, про що мав сказати. Найважливіші кілька фраз. Раз не вдалось із пам’ятником, то хоч сказати… на прощання…
– Я слухаю, – голосніше й наполегливіше прозвучало у слухавці.
– Пане губернаторе, я хочу привітати Вас із підвищенням по службі!..
– Кажи конкретно.
– Пам’ятаєте нашу розмову тет-а-тет про демонтаж на майдані?.. Ви обіцяли. Сьогодні остання ніч. Я приїхав ось із хлопцями, кран у нас… Дайте команду охороні!
Губернатор мовчав. Макар Фокович уявив лиш, як у нього одвисла масивна щелепа.
– Ти що, старий дурню, з глузду з’їхав?!
Зв’язок перервався.
Капітан забрав у Макара Фоковича телефонну трубку і пальцем дав знак ані писнути.
Шелестів по даху легковички дощ, блищав проти світла в горішніх вікнах адмінбудинку майдан, туманів посеред майдану привид.
Прокинулась рація. Капітан конвульсивно схопив трубку, наче й не слухав, як одразу й поклав.
– Вас наказали ізолювати! – карбовано вирізьбив кожне слово.
– Арештувати тобто, – уточнив Макар Фокович. – А санкція прокурора?
Капітан криво усміхнувся:
– Я прошу не робити зайвих рухів. Думаю, що це ненадовго. До вечора. Вдома, може, кого попередити?
– Внучку.
– Вона сама? Доросла?
– Ходить в шостий клас. Але вона вже все розуміє. Куди поділась наша вантажівка?
– Не турбуйтесь, ввечері їх також відпустять. Ми завеземо вас у міське відділення.
У камеру попереднього ув’язнення (“телевізор”) його завів той самий сержант, що світив прожектором в очі під дощем. Перед тим, як замкнути броньовані двері, він затримав свій погляд на Макарові Фоковичу й по паузі запитав:
– А куди це ви везли той пам’ятник Сталінові, якщо не секрет?
– На клумбі встановити, перед входом у адміністрацію! – відповів виклично Макар Фокович.
Сержант зачудовано хитнув головою. Очі його світились приязню. Він підступився на два кроки до Макара Фоковича і стишено проказав:
– Скоро його поставлять там і без вас.
Це були останні мовлені ним слова перед тим, як у камері погасло світло.
Липень 2003, м. Кіровоград
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.