“Українська літературна газета”, ч. 1 (381), січень 2026
ОПОВІДАННЯ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
небозі моїй Валентині Бринюк присвячую
«То ви вже збираєтесь у вирій, Михтодівно!» – сідаючи у рейсовий автобус на «Південній» станції, чує вона недавній голос свого надійного помічника-обліковця Костика. Так, у вирій. Де тепло й затишно і гріє не тільки серпневе сонечко, а бентежить душу кожна стежечка, поросла деревієм, кожен осокір, що лопотить срібним листом під вологими вітрами від річки, яка все дужче й дужче замулюється без догляду, заростає густим лозняком навіть у тих місцях, де Галинка колись вчилась плавати й міленький пісок лоскотав їй підошви, а дрібненька рибка-мульгичка безбоязно доторкалась губами до її засмаглих рук, до плечей, наче обціловувала її у воді.
У село вона вибирається щокожних два тижні, а то ще й частіше, як кличе потреба. Ось і цього разу збиралась пропустити вихідні, як затефонувала сусідка: «Галю, у тебе вже горррóд палає!» «Як це палає?» – не на жарт стривожилась жінка. Бо ж про пожежі тепер тільки й розмов усюди: гатять москалі щоночі, щоночі прокидається від гучного звуку повітряної тривоги, холодного й твердого голосу, який пробирає до кісток і ти мусиш стягувати подушку з постелі й розгортати рулон тонкого каремату у коридорі – між двох стін. Але сну вже немає до ранку. А горóд палає? Це такі невинні, чи й неусвідомлені жарти: каже, що помідори уже дозріли і зривають очі автівкам, які мчать трасою безперестанку туди-сюди. Село Галинине невеличке: навіть у 60-70-і роки ледве назбирувалось діток на початкову школу, а тепер нема про що й говорити… Зате на трасі. Та ж сусідка, в якої помідори зелені ще, мов рута, каже: «Якби не тверррда дорррога з Вінниці на Київ, то тут би вже все кленом і мохом заррросло!»
Так апатично висловлюється сусідка про село не тільки тому, що воно їй не рідне (аж з-під Карпат прибилась сюди), а й правди багато в її словах. Як у юності хотілось Галинці після школи вибратись із рідного болота! І вибралась: подружка-однокласниця, в якої тітка в столиці завідувала дошкільним закладом, підчепила її й повезла – знайшлася робота в дитячому садочку на кухні: те принеси, те подай, вилий помиї, прибери опале листя на території… Так благополучно все тривало недовго. Одного разу під вечір, перед вихідними, як позабирали батьки дітей, старші кухарки вручили їй дві важезні сумехи й попросили винести за ворота: ми заберемо, мовляв. А хіба їй тяжко? Їй нікуди спішити, вони з подружкою живуть тут прямо в дитсадку… Але як тільки вона ступила за ворота, збоку, із загуслих сутінків вийшов чоловік у цивільному і взяв її за руку: «Пройдемо з нами…». Він був не один, але якби й один, то вона покірно послухалась би його: такий милий, лагідний, зовсім неагресивний голос був у симпатичного дядька. Вона його потім, у приміщенні при світлі, роздивилась добре.
Звичайно, руки у Галинки трусились, бо відчувала, що вляпалась у щось погане, недозволене, раз її зупинили, а тих кухарок ніде й на горизонті не було видно. Хоча й не знала зовсім, що в тих сумках знаходиться: попросили винести, то й винесла. Аж у приміщенні незнаної будівлі, куди її привезли білою «Волгою», коли виклали вміст сумок на стіл, вона упізнала: продукти з дитсадка, які вона носила з льоху у завше задимлену з кахляною підлогою й паруючими чанами дитсадківську кухню. Масла багато кусками в напівпрозорому обгортковому папері. А ще й деякі фрукти, які вона тоді бачила хіба на малюнках у книгах чи по телевізору: круглі приплющені м’ячики рожевих мандаринчиків, широкі коржі морської риби з двома очима на одному боці… «Ви не бійтесь, – заспокоював її той добрий чоловік, який узяв її довірливо за руку й повів за собою, а вона й разу не смикнулась. – Розкажете нам хто й нащо вручив сумки і я вас відпущу…». А що вона мала розказати, як і справді не відала, для чого їй доручили таку підступну місію. І кухарок ще не встигла запам’ятати, не те щоб подружитися з ними. «Ідіть переночуйте, – мовив на прощання слідчий ОБХСС, таку абревіатуру їй розчовпли пізніше, – а завтра ми знову з вами побачимось. Все зрозуміли? А з цією роботою вам доведеться попрощатися, бо і глузуватимуть спочатку, і рано чи пізно знайдуть привід, аби ви писали заяву про звільнення за власним бажанням»…
Ось так почалося в Михтодівни, як звертаються до неї на роботі, завоювання столиці. Зовсім невдало. Але вона сказала собі: не здамся, як деякі її ровесники, вхопивши облизня, вертались додому на ферму чи у магазини продавцями… Так вона думає зараз, хоч ні крихти зневаги до сільських своїх товаришок нема в її роздумах. Навпаки, деякими навіть захоплюється: он Вірка Традючка яка була мовчунка на уроках, що й слова з неї не витягнеш, а минулого літа на сорокаріччі випуску їхнього класу в ресторані колишнього райцентру і промову закатала, і святкування за свій рахунок забезпечила – бізнес-леді!.. І це вже не перший раз…
«Може, подзвонити батькові? – подумала. – Але ж він знає, що я приїду і завтра ми побачимось». З батьком у неї вже кілька місяців, з весни, триває розмова серйозна. Тату, я заберу вас у Київ. Ні, не поїде нікуди Михтодь Луцик, не поїде; я все своє життя прожив тут, мені кожен кущик тут дорогий, могила матері, могила синочка мого нещасливого, якою я картаю себе все життя, могила Мелані, твоєї матері – скільки я їй болю завдав: згадую безсонними ночами і сльози розмазую по твару; як я все це покину й подамся на твої поверхи? Я вас привозитиму щороку на провідні поминки – поклонитесь могилам, побачитесь із рідними… А ти хіба не знаєш, що штунди на проводи не ходять? Знаю, але вам, тату, прийшов уже час переступити ті баптистські застороги… Не кажи мені цієї глупоти, доню – так і не прийшла ти до нашого родинного вірування, святошанування, хоч я тебе схиляю з он яких пір: і Митро прийшов, і Віхтор аж куди он забився, в Тюмень – а вірує в Ісуса і поклоняється, і вимолив собі вічне життя…
У такі хвилини Галина вмовкає, бо бачить, як у батька розширюються і загоряються очі, як загострюється погляд і напружується дихання. Вона знає, що до віри він прийшов уже в немолодому віці, коли, як сам часто каже, наробив у житті дурниць, накоїв збитків свідомих і несвідомих, як пив горілку і піднімав руку на жінку, і матюкав хлопців на тракторній, і на матір не зважав так, як мав би це робити син люблячий… Галина вмовкає, але знає своє: вона таки забере його у Київ до холодів. І завтра про це йому казатиме, аякже…
Батька вона хіба раз привозила в столицю? І одну операцію йому робили столичні лікарі, і другу… Це ж той людяний обехеесник познайомив її з лікарями. Точніше, влаштував її на роботу у своєї тещі, головної бухгалтерки одного з санаторіїв у Пущі Водиці, чоловік якої знався зі світилами хірургії. Вони приїжджали потім на запрошення в село відпочивати – карасів ловили з опуста довгими ліщиновими вудлиськами, прогулювались дібровою за виспами, підгилюючи боровики й підберезники чеськими супермодними туфлями – лікар не визнавав ніяких грибів, окрім промислових печериць. Галина тоді тішилась, що змогла на довгі роки врятувати матір від виразки шлунку. Нема рідної уже чотири роки…
Це від неї, рідної матері, Галина перейняла ту непоказну й не афішовану турботу за ближнього. От хто матері була та цибата й пихата баба Текля Каплунка, бездітна вдова від війни? Ніхто. Просто сусідка через дорогу. В’їдлива така, вічно насмішкувата, скупа, вередлива. Чи ходила вона коли в колгосп на роботу – зараз важко згадати. Зате на кожному весіллі було без неї не обійтись – старша кухарка: кликали її й на другі села, така була знаменита. А прийшла старість і немічність – хвіртка її стала заростати лободою. «А біжи-но навідайся до бабуні Теклі, – казала мати Галині, коли та приїжджала на вихідні в село. – Та занеси їй мисочку гречаного супу – гарячий він, але поки донесеш, то й схолоне… І в причільне вікно постукай та назвися, щоб баба не налякалась…». І Галина несміливо відчиняла сінешні двері з клямкою і хатні, теж із клямкою, й переступала високий поріг, аж той суп прагнув вихлюпнутись із миски. Баба лежала на залізному ліжку з високими нікельованими бильцями або на лежанці, якщо взимку. Їжу вона приймала як належне, ще й приказувала до неї: «Щось пожаліла твоя мати зажарки!» – й ловила ложкою перепалені на салі шматочки синьої цибулі, щоб викинути на долівку. Мати доглядала бабу Теклю до смерті і хоронила теж, бо тоді ще не було цих соціальних служб, які бездітними та покинутими опікуються.
І бабу Катерину Серединську доглядала, хата з хатою: у Луциків хата струнка, з фінського домика не так і давно, три покоління тому зведена, а в баби Катерини столітня або й із позаминулого віку: вгрузла по вікна в землю, вхідні двері просіли, викривились у варцабах, ледве відчиняються й – тримайся за клямку, бо біжать у сіни, а стеля прогнулась дубовими сволоками, як сухоребра шкапина. Але й на таку Меланка уклала угоду, щоб баба заповіла їй свою халупу по смерті, бо ж треба було забирати рідних батьків із сусідньої області – крім неї нікому: порозбредались сини (баба Текля сказала б: сучі), порозповзались по всіх усюдах, як безприв’язні кози. От уже зараз Галинин батько, Михтодь Луцик, у цій хаті сидить, то той фінський домик, розширений і вкомплектований сучасними цивілізованими зручностями (душова кабіна, унітаз, холодильник з морозильними камерами, високий – майже під стелю), Галинин брат менший із чотирма нащадками своїми успадкував…
Майнула розмальована зупинка-бесідка зі стрілкою-указівником (фари висвітили сяючі фосфорні літери): поворот до садиби-музею Івана Козловського. Скільки разів Галина з покійним Сергієм чи пригальмовували тут, чи просто бачили з дороги цей вигин… Чоловік її, може, й не думав, а їй завжди побачений вказівник нагадував поради рідного дядька, музикознавця й оперного критика, чи як їх там представляють: він казав – не пошкодуйте пів години на оглядини цього місця, яке дало світові такий голос… Якось точніше й крутіше він характеризував його, той голос – унікальний, геніальний, божественний… А вони щомісяця чи й двічі на місяць проїжджали мимо цього повороту, проїжджали, проїжджали… Як ось і зараз вона проїхала.
І вже ніколи Сергій тут не зупиниться. Врешті, воно йому було ні до чого – і той знаменитий на весь світ голос, і всяке музикування та опери. Бувало, запрошує дядько їх у театр чи й дочка, як підросла, купувала квитки, то Сергій завше знайде причину, аби не йти. Нецікаво було йому у тих партерах і на бельєтажах. Інша справа рибалка чи пікнік. Чи виїзд у прикиївські бори за маслюками… Добрий був, якийсь аж безвідмовний. І однолюб. Він їй не зрадив ніколи навіть подумки, вірить Галина. Колись бабка Яринка, поглядаючи на стрункого під два метри, плечистого й кучерявого Сергія, питала онуку: «Не боїшся, що твого славного чоловіка якась проява звабить?» «Ой, бабко, та він такий ледачий до серйозних пристрастей, що я спокійна». А ще скромний, якийсь патологічно несміливий. Мабуть, саме за це вона й полюбила його, коли він прийшов з армії і провів її з клубу додому. А вже до неї тоді залицявся інший, з закриницького коловороту, Василь Катрага – такий же рослявий, як і Сергій, та балакучий, чванькуватий. Одного вечора влаштували їй іспит: викликали її сусідським хлопчиною з хати й кажуть: вибирай – кого вибереш, той і буде з тобою; ми, мовляв, домовились по парубоцьки. Галинка вибрала Сергія – мовчуна і скромнягу. Як згодом виявилось, саме через це характер мав м’який і ненастирний, словом, не навчився бути пробивним, як інші. Років три вони наймали однокімнатки, потім у комірчині багатоповерхівки на Борщагівці товклись: її Сергій із хлопцями переробив на однокімнатну квартиру з усіма зручностями. Діти обоє там понароджувались і в школу пішли. І ще довго так би тривало, якби Галина не рушила спочатку до його начальства транспортного підприємства, а далі й вище, у главк, якби не стукнула кулаком по столу: що це тут у вас за неувага до робочого класу? Уже завершувалась перестройка і на робітничий клас ніхто не реагував, але їм пощастило вскочити до списку в кооператив від АТП: внесли завдаток, а решту – акурат гунула інфляція: сума доплати становила вартості буханки хліба.
Так Михтодівна стала повноцінною киянкою: трикімнатна на другому поверсі в Позняках; фактично чотирикімнатна, бо такий просторий хол посеред трьох приміщень, що возом можна розвернутись. І тепер вона там одна. А ще ж недавно квартира була так набита, як та рукавичка у казці: три сім’ї займали житлоплощу – діти поженились, понароджували Галині онуків… Шум і гам, ґвалт і сміх, радість і печаль на всіх одна. Вона, та печаль, прийшла зненацька й невідомо звідки: дрібненькою квасолинкою на шиї у Сергія – діагноз показав: четверта стадія… Півтора року Сергій гасив її чаркою, точніше – стаканами, останні пів року Галина жила в селі біля нього, не звільняючись з роботи (домовилась із полковниками-генералами як завідувачка складу міліцейської академії), гамувала його болі заштриками, переймала друзів-випивох, конфісковуючи в них пляшки-грілки, грілки горілки, а він бідний янчав та скімлив і так благально дивився на неї, наче просив прощення. Аж свекруха покрикувала на неї: «Дай йому горілочки, дай – може, йому легше стане…». Ой не стане вже легше…
Не дай боже, як кажуть, батькам ховати своїх дітей. Свекруха ще тричі перезимувала в своїй хаті, а потім Галина мусіла забирати її в київську квартиру, бо розказували люди в селі, що спивається Сергієва мати, що не викисають у її хаті ласі до чарки на дурняк, нерідко обкрадають стареньку, а вже й сама вона себе не годна обійти, не те що хату свою простору на п’ять кімнат із сараєм, гаражем, погребом та городом до берега. До берега вузенької річечки, яка колись бігла із заводського ставу у Роську, живилась власними джерелами, кишіла золотими карасями, що йшли проти течії з великої води – їх Галинка в дитинстві ловила голими руками, а зараз річечка пересохла, заросла вербами й лозами так густо, що й не продертися крізь них. Жили колись люди по той берег річечки, лунали звідти дзвінкі дитячі голоси… Куди вони поділись? На яких широтах звучать нині? Не зібрати докупи. Раніше хоч на провідну неділю з’їжджалися з Вінниці, Маріуполя, Києва, Луганська, Миколаєва, Херсона… Провідати могили дідів-прадідів, а дехто й батьків. А тепер чуєш: як не в Португалії онуки, то в Італії, то аж на Кубі… Ось і в неї перший онука в Польщі навчається. А дочка із зятем, поки мати тут помідори вибиратиме та закручуватиме в слоїки, погріються на золотих пісках Середземномор’я у Туреччині. Попробуй склич їх докупи…
Востаннє, два тижні тому, щасливою була Галина Михтодівна, бо провідувала село з дітьми. Таке рідко трапляється, але того разу підібрали охоту і син, і зять машинами своїми, іномарками. На два дні, думалось, втікли від бомбардувань столиці. Та якби ж. Бо засвітла і потрудились на городі (вибирали огірки на соління й консервування, забивали кілочки для витких помідорів, обтрусили ранню сливу на межі), а під вечір і шашлики пекли в саморобному мангалі посеред подвір’я, смакуючи з «Aznauri» та коблевським «Muscat»ом, поки не впала ніч. Зорі яскраво висіялись на чистому і темному без місяця небесному зводі, Великий Віз прямо завис над їхньою хатою й наче впирався дишлом у комин оселі. Стояли довго й милувались красою, аж поки не почули знайомий, ба тривожний рокіт мопедів. У Києві ховались би в укриття чи бодай між двох стін, а тут висипали з хати й ті, хто вже клався до сну. Шахеди летіли розгорнутим фронтом кількома хвилями, летіли на захід, звідки бере початок їхня річка і дальше, углиб Поділля… Маленькі зорі рухались-петляли високо-високо, а нижче наші гелікоптери висвічували їх потужними прожекторами й трасували снарядами: та-та-та-та-та!.. Діти аплодували нашим воякам, а Михтодівна не стрималась від прокльонів тому кремлівському недоміркові.
І згадала, як реагувала на ті щоденні атаки шахедів свекруха у Києві: не вибирала ні слів, ні жестів: «Я вас не боюсь! – відгорнувши гардину й звівши очі до неба, що ледве прозирало поміж висотних будинків, кричала вона в закрите вікно. – Не боюсь – поцілуйте мене в сраку!» «Мамо, ідіть сюди! – кликала її з коридору Галина. – Коло вікна не можна стояти – я скільки разів Вам про це казала?» «Я їх не боюсь і ніколи не боялась, – казала вона примирливо, сідаючи на своє ліжко в колишній дитячій кімнаті. – І в Грузії я жила, і в Естонії – і всюди цих кацапів не люблять. Бо вони тільки себе знають, а більш нікого… Та й себе – матюк на матюкові…» І ще довго бубонить її гортанний голос, аж поки не стомиться старенька й не витягнеться уздовж стіни. Галині залишається тільки вкрити її пледом.
Півтора року отак із дня в день. З дядиною, ще перед смертю Сергія, було легше, хоч зловонний дух від гниючого людського тіла вивертав кишки до блювоти, коли верталась із роботи й відчиняла вхідні двері. У дядини гнила права грудь, прямо діра зробилась під цицькою, звідки сочилась чорна, як розтоплена смола, сукровиця. А на операцію не погоджувалась: «Он Гольці вирлізали грлудь, та нічо не помогло. А я не дамся різати». Проте ж дядина не чудила. А свекруха – так і чекай її вибриків: то поскидає клейонки з ліжка й пообпісює матраци («А що: я повинна на слизькому й мокрому спати?»), то не в туалетній кімнаті складає загиджені памперси, а повикидає за вікно на кущі бузку, аби ввечері невістка здіймала їх вудками, які лишились від Сергія. «Хай там собі висять! – хмурилась свекруха. – Вночі дощ піде та й випере»… Вона вже втрачала і здоров’я, і пам’ять. Щось їй привиджувалось, ночами прокидалась і тинялась по пустій квартирі як лунатик, перекидала меблі, била посуд, справляла нужду, де їй приспічило… Лікарі вже не могли нічим їй зарадити. Кілька разів Галина ложила її в стаціонар. То вона таке там виробляла, що – і лячно, і смішно: одного разу поїла всі припаси печива, бананів, фініків у сусідки по палаті, що невістка пекла раків і перед хворими, і перед санітарками. «Нащо ви це зробили, мамо? Я ж вам приношу щодня…» «А це не я – це миші. Це миші потрубили вночі, я бачила», – казала свекруха і ховала очі, як трирічна дитина…
Місяць тому Галина замовила пам’ятника на могилу свекрусі. Свекрів, попередили працівники похоронної служби, теж будуть знімати й формувати один спомник на дві могили. То попросила сусідку, аби пересадила ті туї, що росли у підніжжі – такі стрункенькі, як свічечки. Коли та дзвонить днями: зрррубали й викинули у смітник – ледве знайшлися, але їх уже, бігме, не відволодати без коррреня…
Такий день був сьогодні напружений: мусила їхати на Віту Поштову проводити аудит за останніх пів року. Скоротили працівників і тепер завідувачка складами за все має сама віддуватись.
«Як ви це все витримуєте, Михтодівно? – питає її обліковець Костик. – Хоч би відпочили на вихідні». «Як піду на пенсію», – серйозно відказує Михтодівна. «То ви ж уже, – і запинається. – Хоч по вигляду вам і не даси… Знайшли б собі якогось, легше було б удвох…» «Ет, Костику, не хочу якогось. І ніхто мені не замінить мого мовчуна… Ну, хіба якби трапився такий, як ось ти!» – усміхається до хлопця усім видом. «То я готов!» – виструнчується юначок. «Але я мами твоєї боюсь – вона така грізна», – дається до гри жінка. «Ні, не грізна, вона добра. І я сам свої плани формую». «Ти сам? Щось не віриться мені. В Україні ж – матріархат! – примружує вона око на хлопця. – Знаєш про це? Хто в тебе рулює в родині? Мати. І в мене мати. І в цього, і в того… Матріархат?» «Ще б нам жінку в президенти обрати!», – підсумовує грайливу балачку Костик…
Нічний автобус заколисує. Проминають за його вікнами цвинтарі придорожні. Тріпотять на вітрах прапори державні, стискається серце… Молоді, здорові, красиві, як легендарні богатирі, виступають хлопці з темені й ніби хочуть щось сказати чи спитати, але так само несподівано зникають, а ти маєш відповідати: чому? нащо? як далі? І чи не щотижня бачити, як відбувається ротація поліціянтів на півдні та сході: побув три місяці капітаном, а вернувся майором. Чи майор підполковником. А молоді хлопці… То зупини того мордатого підполковника і запитай! А він тебе у відповідь: чого твій син не з ними? Мав броню, тепер зняли; заберуть чи не заберуть – не знаю; і в серці моїм – щоденна тривога; бо ж я мати – я його оберіг… А ті, що полинули на небеса, вони без оберегів?..
«Рідна мати моя, ти ночей не доспала…» – подає голос смартфон. Це ви, тату? Я, доню: думаю, дай спитаю чи ти ще не добралась… Уже Кашперівку поминули… Ага, то скоро будеш удома; ти не приходь до мене сьогодні, бо вже пізня пора, а ти натомилась – завтра побачимось… Як ви себе почуваєте, тату? Та як… так, як і вчора, і позавчора – болить у мене все тіло, доню; а душа болить найдужче, бо як наслухаєшся цього телевізора, то й не хочеться жити: світ догори дриґом перевертається; ось зустрілися вони на Алясці і Трамп йому руку подає та ще й так зверху другу прикладає, трясе нею, наче найближчому другові, а він же вбивця, натуральний катюга – стільки сіл та городів на сході зрівняти з землею… Тату, я прийду завтра післяобід, бо зранку треба буде давати лад тим помідорам, тоді й побалакаєм… Добре, доню, добре…
Галина зійшла з автобуса й навпрошки, через степочок з високими травами подалась до колись свекрушиної, а тепер своєї вже хати. І така радість охопила її єство, якої давно не відчувала. Рідна земля, рідна липа ось посеред степочка впирається в небеса – коли вона встигла така вирости? Хати стоять маняками, стомилось село, лягло спати. Лиш у сусідки світиться пррричілок. Та десь на далекому кутку то зринаючи, то затихаючи, звучить музика. І з усіх боків (з Млинівки, із Злодіївки, з Садиб) сюрчать невгамовні цвіркуни.
Перед самими ворітьми Галині здалося, що хтось наче сидів на згірку, на траві, а тепер звівся. Як тінь у темноті, ледве проглядаються контури на тлі зоряного неба.
– Добривечір, Галю!
Вона зупинилась і довго вдивлялась у високу, як і її покійний чоловік, постать. Василь Катрага. Скільки років не бачила, а по голосу впізнала.
– Чого ти прийшов? – видихнула.
– Тебе побачити.
– Побачив? – серце б’ється, як навіжене. «Чого ти, дурне?». І хто йому оце сказав, що вона сьогодні приїжджає з Києва? Із дому, як кажуть, додому.
Мовчить, не відповідає.
А, може, це Сергій?
– Побачив? – повторює вона. – То йди туди, звідки прийшов.
І мана щезла: так наче пішла, пішла тінь від воріт у глибину ночі і розсіялась.
«Що це було?» – думає Галина, вона ж Михтодівна, і дочка, і онука, і невістка, і бабуся вона вже, і кохана досі комусь. Думає і береться рукою за хвіртку.
17-21 серпня 2025 року
село Бугаївка на Вінниччині
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.