“Українська літературна газета”, ч. 5 (361), травень 2024
ОПОВІДАННЯ
Про нього заговорили тиждень чи півтора тому, коли орки обезструмили кілька житлових районів столиці. Заговорили з екранів телевізора, з газетних полос. Телефонував син із міста на березі моря: у них на два дні вибило електромережу і він боїться за вагітну дружину – як бути, коли прийдуть холоди? Але в провінційному, посеред країни придніпровському місті Бориса Михайловича якось не надавали значення: невже ж це, мовляв, до печерного віку вертаємось? Та цього не може бути. Блекаут, блекаут… Повторив кілька разів подумки, аби краще запам’ятати. Таке темне й липке слово.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Борис Михайлович зібрався їхати на зустріч із колегою по науковій стезі – випускали збірник статей, науковий щорічник коледжу. І хоч керівництво колишнього будівельного технікуму (таким він фактично й лишається, хоча задля гучності перейменували на західний манер), сам директор коледжу попередив, що у зв’язку з воєнними подіями фінансування всяких культурно-спортивних та інших розважальних заходів припиняється, тимчасово припиняється, але відповідальний редактор щорічника вирішив довести справу до засилу матеріалів у друкарню, тобто зробити все від нього залежне, а там як буде… Вся ця видавнича справа чинилась на добровільних началах, основна робота лежала на його, Бориса Михайловича плечах (планування випуску, замовлення статей авторам, редагування), лиш тільки коректуру він роздавав на руки кільком колегам – одна голова добре, а чотири краще, казав.
А потім іще хотів наукову бібліотеку одвідати та сімейну лікарку: щось під ребрами стало поколювати, як ніколи досі – вікове, підказував інтернет, невралгія…
На тролейбусній зупинці людей зібралось чимало, й усі, як один, позирали в кінець вулиці, з-за рогу якої мав показатись транспорт. І Борис Михайлович позирав. Йому було приємно дивитись на свою простору, як справжній проспект, вулицю і в один бік, до клумби на повороті, яка у два поверхи була заставлена металевими їжаками, що з’явились у перші ж дні вторгнення і понад півроку там знаходився блокпост з двома молоденькими, як школярики, вояками (зброя звисає з плеча, дулом до землі, порожні автоматні ріжки в нагрудних газирях) – лиш недавно блокпост зняли, а їжаки перенесли на клумбу; і в другий кінець, який закінчувався автозаправкою та зведеною також напередодні війни мийкою через дорогу. Вулицю на виїзді з міста встигли розширити до холодів: постелили свіжий і твердий крупнозернистий асфальт, обочини для пішоходів та велосипедистів фігурно виклали червоними й жовтими відшліфованими каменями, тротуар від дороги відгородили білястим трубчатим парапетом, а на вузькій смузі живої землі між парепетом і вуличним бордюром висадили чудернацькі кленчаки – як м’ячики на довгому й тоненькому стовбурцеві. Такому тоненькому, що для підстраховки кожного кленочка мусіли примоцьовувати до твердого й надійного бамбука. За рік, що минув, деякі деревця втратили китайську чи яку там опору (покрали на вудлиська?) і Борису Михайловичу було боляче з лоджії дивитись на них щоразу, коли здіймався в місті буревій чи проливалась злива – кленочки гнулись мало не до землі, однак не ломались.
І зараз, у тиху осінню погоду кленочки стояли струнко й наче світились, як ліхтарики – жовті, місцями черлені. До перших морозів – а там облетять, обсипляться в одну мить.
– Ма, а ти батькові дзвонила сьогодні? – питав молоду жінку хлопчак, одягнутий по-спортивному в дуту куртку, кросівки й плетену шапочку, насунуту на брови.
Мати, стоячи поруч із Борисом Михайловичем, повернулась до нього спиною і відповіла щось синові коротко й тихо, не розбереш.
– А може, він вже у нашій квартирі? – не вгавав хлопець. – Подзвони зараз! Я вже хотів би додому вернутись… Знудився вже. Вдома класно…
Жінка мовчки обійняла хлопця двома руками за плечі й пригорнула до себе. Борис Михайлович не бачив, але відчув, як її зворушили синові слова. Він пройшовся уздовж тролейбусної зупинки, поторкав вишикувані під лінійку холодні металеві стовпчики понад асфальтом, потім вернувся на місце лицем до молодиці й запитав:
– Ви переселенці?
Жінка сумно й силувано усміхнулась:
– А що – видно?
– Та ні. Вибачте, якщо невпопад, – спішив зняти напругу Борис Михайлович – Я просто чув, як малий вас просив… Зараз багато переселенців у нашому місті…
– Ми з Херсона, – сказала жінка, – уже пів року тут. А йому ж скучно без друзів.
– І за батьком заскучав, так? – нагнувся до хлопчика Борис Михайлович, але той, прикриваючись рясним маминим подолом, дивився на незнайомця серйозно й гостро. – В який клас ходиш?
Хлопець опустив очі й сердито зачовгав носком кросівки.
– Він з чужими навчений не заходити в розмови, – сказала жінка.
– Правильно, час такий, що… А в вашому місті я був не раз, воно мені сподобалось: так по-губернськи, як кажуть, закроєне – з просторими вулицями, з будинками фундаментальними…
– Падаждите, месяца через два-три куда эта фундаментальность денется! – почув збоку поставлений, гучний, мов з рупора, голос Борис Михайлович.
Голос належав дебелому мужчині – віку, певно, трохи старшого від Бориса Михайловича, але не дуже. У плямистих захисного кольору строях. Борис Михайлович не дуже розбирався – це форма сучасних вояків, чи та, що її колись носили в армії.
– Що значить – «фундаментальность денется»? – запитав він роздратовано.
– А то и значит, что до сих пор по Херсону не били, а теперь – будут посыпать с левого берега! – сказав він чітко й наче продумано, давно заготовленою фразою.
– Ага, посипать, – нахмурив чоло Борис Михайлович. – То, виходить, що не треба було гнати орків з Херсона, чи як? Почекати, поки вони самі вчинять жест доброї волі?
Чоловік приплющив очі й, здалось Борису Михайловичу, презирливо дивився на нього. «Військовий пенсіонер, – здогадався Борис Михайлович. – Служив десь за Уралом, а доживати приїхав у рідні краї… Навіть пряма агресія таких манкуртів не переконує».
І на підтвердження свого здогаду почув:
– Не надо было встревать! Они же все ракеты у нас за газ забрали, а теперь возвращают? Возвращают! Чем тогда кравчуки и ющенки думали – задним местом?
– Замовкни! – різко і з притиском сказав Борис Михайлович, торкнувшись своїм плечем до його плеча, але той стояв, як вкопаний.
– А попробуй – у меня первый разряд по боксу, – примирливо, куди та рупорність ділась, відповів плямистий. Борис Михайлович хотів йому відповісти, що він теж, коли служив у льотчиській частині, то часу не гаяв – брав перші уроки карате, дещо може пригадати. Але той сказав і пішов, не кваплячись, до маршрутки, що м’яко підчалила до огороджувальних стовпців.
Тролейбус явно забарився. Переселенка стояла мовчки, зіщулена й наче трохи помаліла: вона явно чула їхню з плямистим розмову. І загледівши рогатий транспорт біля клумби з металевими їжаками, Борис Михайлович нахилився до неї:
– Ви справді не подумайте зараз вертатись у Херсон, бо цей… – Борис Михайлович шукав дошкульного, але коректного слова, проте тільки махнув рукою: – Він таки має рацію: якщо їх не поженуть з лівого берега, то вони гатитимуть вовсю… Краще тут перебути.
Жінка покивала головою і ще дужче притиснула хлопчика до себе:
– Чоловік мій там… у територіальній обороні… він дзвонить мені щодня… – її очі ожили й проясніли.
Борис Михайлович ступив у тролейбус і ще довго дивився у заднє вікно на нову з жовто-блакитним дашком тролейбусну почекальню і жінку з хлопчиком, які злилися в одне, а потім і зовсім зникли за поворотом біля автозаправки.
Згадав, як сам був просився в тероборону першого ж дня. Його розбудив син з морського міста, розбудив телефонним дзвінком і схвильовано спитав: «Ти в курсі?». Та порадив ввімкнути телевізор. Телевізор кипів гарячими повідомленнями і словами: агресія, бомбардування Гостомеля, нарада в кабінеті президента, коктейлі Молотова, запруджена житомирська траса… А почувши слова про оголошення загальної мобілізації, одразу, не мовивши й слова дружині, зазбирався в місто. У місті було спокійно, майже нічого не виказувало, що в країні почалася війна. Тільки біля міського військкомату, неподалік бібліотеки Маланюка, при вході стояв один у військовій формі та двоє цивільних – молоді хлопці. Всередині, у тісненькому холі на першому поверсі товклося кілька молодиків і дівчина у військовому щось пояснювала хлопцям. «Вам чого сюди?» – запитала вона Бориса Михайловича. «Записатись у оборону», – мовив він не звичну для себе фразу. Жінка окинула його з голови до ніг і відповіла: «Посидьте, почекайте!» І Борис Михайлович радо попростував до вікна, під яким стояв ряд збитих докупи крісел. Ще не встиг освоїтись, як вона гукнула: «Не тут чекайте – на печі! Якщо до вас прийде пора – ми покличемо». Борис Михайлович мовчки (не знав: ображатись – на печі! що це за ставлення – чи… але точно не став дякувати) підвівся й пішов до дверей. І вже не вперше пожалкував, що народився трохи невчасно: ні в дисиденти не потрапив у молодості, ні тепер у захисники…
Колега чекала його перед будівлею супермаркету. Надія Вікторівна, кандидатка наук, улюблениця студентів. Борис Михайлович давно її не бачив – фактично звідтоді, як після перших днів вересня перейшли на навчання офлайн. Вона була постійно зажурена, бо дочка змушена була виїхати в Німеччину, а зять воював на східному фронті під Бахмутом і там тепер було пекло.
Він вийняв із сумочки, яку носив на паскові через плече, коректуру у файлику й запитав:
– Як там ваші у Ірпені?
– Та вже вернулись… Олег ще в серпні на тиждень їздив до них, допомагав… Чоловік мій.
– Та я в курсі, – зронив він. – Зруйнували дім?
– Ні, слава Богу… Невисока двоповерхівка, ще із старих ірпінських забудов, вона якось так була захищена з усіх боків висотками… Але квартиру пограбували, нагадили, всю електроніку винесли… Ну! Живі – це найголовніше.
– Найголовніше! – підтвердив він.
Вони ще трохи постояли, обмінялись новинами про знайомих (чимало з тих, хто перебрався колись до Києва чи Харкова, зараз опинились у Бельгії, в Ірландії, у Чехії), згадали молоду їхню лаборантку, активістку пластових таборів, в якої загинув чоловік під Куп’янськом, теж їхній колега, свободівець… І насамкінець Надія Вікторівна перепитала, до якого строку вона мусить вичитати коректуру, а йому враз стало соромно за це геть нікудишнє завдання-заняття, з яким він ось приплутався, таке сіре й банальне на тлі всесвітнього лиха, у шарварку людських бід, руйнувань і смертей…
Він поніс із собою в душі цю тривогу, простував у стовковиську містечкових базарювальників і не бачив облич, спіткнувся на вулиці й мало не потрапив під авто – бородатий водій висунувся у вікно й обізвав його «дідом», потім пересік Ковалівський парк, у якому галакали діти й десь далеко звучала музика… А ще побачив шпаківню на стовбурі: пофарбована в яскраві синій і жовтий кольори, з гострим дашком, до якого були приклеєні паперові кумедні, незлі ведмедикові писки. Хтось цим займається? Цікаво. Чи це ще до війни? Постояти, діждатись пташини… Не шпака, звичайно: шпачки вже давно відлетіли у теплі краї. Як і оті наші – у пазуху до чехів, іспанців, поляків.…
Наукова бібліотека була зачинена. Борис Михайлович двічі поторгав за вхідні двері, але ніхто не обізвався. Глянув на порядок роботи закладу – так, задля годиться, бо ж знав, що сьогодні не вихідний і не санітарний день. То чому? Спустився зі сходів і на майданчику перед бібліотекою побачив жінку, дуже схожу на Надію Вікторівну, й аж зрадів, але коли приглянувся…
– Ви читачка? – спитав і нахмурився.
– Читачка, яку не пускають до книг, – сказала вона йому так само серйозно.
– Що – заборгували книгозбірні? – він цілився їй прямо в очі. Чи в брови, чи в губи. Все в неї було досконале, красиве. – Любите красти книги з бібліотеки?
– Борисе Михайловичу, ви власний досвід до мене приміряєте?
– Тобто, я хотів вас запитати – чому бібліотека зачинена?
– А ви не чули сирени?
– Не чув… – І здивувався сказаному самим собою. Бо й справді не чув сирени. Може, коли ото шпаківню роздивлявся? І це ж вона тепер годину, дві, три триватиме, та надокучлива сирена… І ніхто в бібліотеку не впустить. Вони зачинились і спустились усі, бібліотекарі й читачі, у підвальну актову залу, яка тепер іменується укриттям.
Треба рушать додому, бо й поліклініка під час тривоги не впускає. Врешті, зараз він не чув ніяких симптомів, але проконсультуватись не завадило б…
Він підвівся й рушив, хоч та вродлива дівчина продовжувала сидіти на лавчині й не зводила з нього очей. Певно, якась учениця призабута, чи активна завсідниця його публічних лекцій у цій та інших закладах, бо звідки вона знає його ім’я й по батькові. З такими роздумами він добрів до тролейбусної зупинки й оглянувся на триповерхову будівлю, що ховалась і виглядала з-за кучерявих і крислатих ясенів. Гуртожиток колишній, він жив у ньому після того, як приїхав працювати у незнайоме місто. Скільки літ – гай-гай!
Тролейбуси не приходили. Прямо невдалий день йому сьогодні на тролейбуси. Його найулюбленіший транспорт. Аж до суперечки з дружиною, яка не вміє чекати: біжить-летить-квапиться… Куди ти летиш? Стань, оглянись, роздивись, обізвись до людей… Чого ти до них чіпляєшся? – не раз дорікає йому. Та не чіпляється він – цікавиться: світ такий різноманітний…
Борис Михайлович стояв на центральній вулиці міста, дивився на примерхлу в своєму золотому цвітінні стіну акацій, яка повністю затуляла стіну чотитиповерхівки навпроти. Дім був зведений в середині минулого століття, мав просторі вікна, масивні відкриті балкони, від одного з яких у гожу пору линула фортепіанна музика. Так було часто, коли він чекав на цій зупинці свого тролейбуса, тому й запам’яталося. А тепер не лине. Давно вже, з рік не чути. Життя мінливе. І загадкове. От узяв би й розгадав одну з них: перейти вулицю, піднятись на третій поверх, потурбувати отого музиканта й запитати: чому перестав грати? Багато причин може бути…
Підходили маршрутки, один автобув підчалив, то його завалили пасажити своїми тілами так, що здавалось – він не зможе рушити з місця. А тролейбуса не було жодного.
Борис Михайлович походив-потинявся туди-сюди поза плечима очікуючих, які гомоніли межи собою на краю хідника, наче зайняли місце, аби першому скочити у транспорт. Потім дістав із сумочки свою порцію коректури й, стоячи, заходився працювати. Не тому, що така малась потреба у читанні, а сподівався проворніше згаяти час.
– Так тролейбуса не очікуйте – електрики в мережі нема! – почув він збоку й повернувся.
От ще чого не вистачало. І що тепер? А нічого – усі замовкли.
– Хто це сказав? – сердито подав голос Борис Михайлович.
– Та вже година минула, як сирени завили й виключилось світло по всьому місту, бо десь там, кажуть, в нашій області гахнули, – обізвалась жінка із того гурту, що гомонів-гомонів, а потім враз перестав, як Борис Михайлович на них накинувся.
– Та й ще довго нам чекати? – безглуздішого запитання він не міг придумати.
– Кожен сам для себе вирішує, – хіхікнуло якесь дівча з того гурту.
Маршрутка, автобус?.. Он чого тепер такі переповнені вони усі. Краще літаком чи гелікоптером, але як не подають таких, то доведеться пішки.
Борис Михайлович набрав номер мобілки дружини: вона ж сьогодні ще й не виходила здому і, певно, нічого не чула про цей удар. Але смартфон його не послухався. Батарея сіла? Так наче сьогодні всю ніч заряджалась. Поставив на зарядку і заснув. А тепер що це з нею? Ні жива ні мертва: ось спалах блимає і фотогалерею дивись, будь ласка, а набираєш зв’язок… Може, щось із станцією? Такого наче й не траплялось, щоб оце німувати на забезпеченій покриттям території…
Йому було не перший раз із центру міста добиратись додому пішака. Колись, як перший раз попробував пройти від аеропорту до місця роботи, то це здалось такою непоборною відстанню, що… Мабуть тому, що тоді все кудись квапився, все не вистачало часу, беріг кожну годину, а ще й не завжди належав собі: то сім’ї, то педколективу, то друзям-рибакам – було таке захоплення чи не в кожні вихідні, слава Богу, спекався… Матеріальне більше цікавило? Та ні, начебто – необхідне. Необхідне надбав, а зайве для чого? З дитинства пригадує: дадуть у день великодній крашанку – візьме і сховає в кишеню сіренького сачка І все, хто б йому ще не тицяв, не візьме – в мене є осьо, показує з кишені. Зате цікавість до всього його розпирала. Він і машину мав охоту придбати головно для пізнавальних мандрівок, але не потягнув, бо інфляції-номінації поїли усі заначки. Ось із сином, може, гуртом получиться… А тим часом у кумовому, бо свого нема, підвалі чекає теплої пори ровер з дванадцятьма швидкостями – усім транспортам транспорт. В літах став більше покладатись на ноги. От і тепер: хай тренуються, а для голови відпочинок і робота водночас: на ходу краще думається…
Борис Михайлович вертався додому й по дорозі зазирав, як не в якийсь маркет, то в аптеку, але вони всі були зачинені. І на автомийці не стояла жодна машина під пругкими пульверизаторами й не горіла жодна лампочка, навіть на рекламному щиті. І людей поменшало на вулиці. Світ наче притих і зачаївся.
Поки він дійшов додому, почало сутеніти: ранні вечори в пізньої осені. Особливо звідколи перевели за Європою стрілки годинника. Скільки разів уже зарікалися не переводити, але таки хтось там керує процесом…
У під’їзді було вже майже темно. Борис Михайлович успішно подолав перший і другий поріг, піднявся навпомацки по кількох сходинках до ліфта, неочікувано зачепився плечем за поштові скриньки на протилежній від маршу стіні й ним від несподіванки аж тіпнуло. Наче йому хтось дав стусана збоку. Помацав сумочку на плечі: на місці. Потім навмання пошастав руками, шукаючи кнопку біля входу у ліфт, та враз згадав, що нема енергії, проте все одно знайшов кнопку й натиснув. Кнопка тихенько вискнула, йому здалось, що там всередині щось зітхнуло. Він постояв трохи, прислухаючись, але нічого більше не почув. Тому прогнав містичну думку й почалапав, тримаючись за дерев’яні, добре таки вичовгані перила, на свій третій поверх.
Квартира була замкненою. Зрозуміло, дружина пішла десь у місто під вечір, як завжди. Але скоро повернеться, бо… Бо – блекаут! Ось він прийшов і до них. І Борис Михайлович у тій коридорній темноті наче побачив це слово блідим світлом в диму. Тільки не латинськими літерами, а нашими, кириличними.
Він відімкнув двері в присінок (на двох із сусідами), потім у квартиру й до ніг йому кинувся біленький клубочок – улюблениця їхня, киця Льоля. Вона не схильна була виявляти такої люб’язності, навпаки вела себе завжди дуже стримано й гонорово, а тут вмент ніби відчула ту безпросвітну самоту сюгодинну, коли впала темна ніч на їхню місцевість.
За цих понад вісім місяців повномасштабної війни їхнє місто зазнало кілька прильотів. Перший раз ударили по військовому аеродрому за містом, про це Борис Михайлович узнав пізніше, бо зразу здалось, що попали по їхньому будинку, тільки з другого боку – такий був сильний струс. Він сидів за письмовим столом, коли гахнуло так, що з горішньої полиці полетіла книга, впала на вистромлений з ніші на нижчій полиці плексиглазовий макет МІГа-25, який йому колись подарував був кум на день повітряного флоту, й разом з літаком гепнулася на підлогу. Та тільки-но він підняв книгу й став роздивлятися пошкоджений макет, як гахнуло вдруге, трохи слабше. І тоді він почув голос дружини, яка прокинулась: «Що це, Боря?». Вона встала й, балансуючи після непроханого пробудження, пішла на лоджію. Борис Михайлович заквапився слідом. І як тільки вона відчинила вікно, гахнуло втретє: Василину відкинуло назад, прямо на нього. «Ух ти!» – тільки й спромігся він сказати, а вона підвелась і мало не рачки поплуталась до вікна. «Глянь, які стовпи диму! Що там зірвалося?» – сказала, висунувши голову. Сусідські голоси чулися зіліва і справа. На сході займався день, і у вранішнішньому сяйві сонця, яке ось збиралося зринути над горизонтом, постали три стовпи чорного, як смола диму, яких вітер гнув і ніс над полями.
Пізніше, влітку й на початку осені було ще кілька нападів мокшанських, навіть потужніших і кривавіших, під одним загинуло одразу шестеро працівників льотного училища, і в них, у їхній квартирі на третьому поверсі ударна хвиля проникла всередину й потрощила шибку у двостулчатих дверях до світлиці, але найстрашніші були оті перші вибухи, такі безпощадні, армагедонні, коли поза свідомісту виникала думка: «І нас теж!..»
Бориса Михайловича ця війна навчила по-справжньому, щиро й віддано молитись. Християнином він вважав себе й раніше, але то так, теоретично. А тепер і хрестився, і промовляв слова Господні, кожне усвідомлюючи й вірячи в сказане вголос чи подумки. Тим більше в слова прохані, які він благав у Господа. Навіть дружина це помітила в ньому і ніколи не порушувала той блаженний спокій, який вона відчувала в чоловікові на відстані. І за це він шанував її.
Він роздягнувся, сумочку з коректурою заніс у спальню, але потім передумав і повісив її прямо на одяг на вішакові при вході – все одно сьогодні читати не зможе. Чи надовго цей блекаут? І свічки треба буде пошукати по шухлядах… Не хотілось їсти, взагалі якась апатія появилась у тілі й у голові: сісти біля вікна й тупо чекати дружини.
«Де ж це вона забарилась?» – не давала спокою думка. Збиралась іти післяобід на другу зміну волонтерства: розфасовують на складах у кульки-пакети-слоїки крупи, печиво, цукерки для відправлення на фронт. Але ж яка зміна сьогодні, коли область знеструмлена?
За вікном, як не дивно, ще зовсім не стемніло. Вікно виходило у двір, прямо на дитячий майданчик з білими, наче цукру чи солі туди насипали, пісочницями, дві гойдалки з металевими вервечками стояли одна біля одної, розважальні круги, дерев’яна шпичаста башточка на підвищенні стриміла над усіма атракціонами, з дверей якої малючки могли спускатись по ковзькій блискучій колії… Але зараз майданчик був пустий, мов серед ночі. Незвично. Неприродньо.
І взагалі в усьому дворі нікого не було видно. І ні звуку. Багатоповерхівки довкруг манячіли, мов привиди – жодне вікно не світилось. Лиш подекуди ледь-ледь зажовтіло – видно, запалювали свічки. О, пішов один хтось поміж будинками. У військовій формі, дебелий, схожий статурою на ветерана-красноармєйца, що погрожував йому боксом на зупинці. Ото вже зі справжнім – як його? – блекаутом у мізках! Нє нада було, каже, встрєвать. А хтось хотів устрявати? З найвищих трибун наші народні слуги закликали людей зберігати спокій, смажити шашлики… Але коли тебе прийшли вбивати!..
Борис Михайлович від хвилювання заходив по кімнаті, подався на кухню, щоб заспокоїти себе кавою. Кава його не збуджувала, ніколи не збуджувала, а заспокоювала. Але ж згадав, що вся енергетика паралізована. Однак крутнув ручку газової плити й почув радісне шипіння. І стрекотіння автоматичної електрозапальнички. Газ не відключений, ура. Треба тепер знайти сірники. Облапав у сутінках чи не всі шухляди й таки знайшов на відкритій поличці. Чомусь думалось, що газ швидко закінчиться. Й тут же, мов приджмелений, побіг у ванну кімнату: згадав про воду – набрати, запастись… Вода в крані вже збігала кволою тоненькою струєю. А можна ж було вкрутити, як тільки зайшов у квартиру – похололо всередині, але що вже… Хай подзюрчить, скільки ще сил лишилось у насосів.
З кавою, чашечка розчинної з ложечкою цукру, він знову вмостився біля вікна і який раз за день побачив того військового, схожого на ветерана. Чого це він тиняється, як вартовий? А може, й справді вартовий? Що він хотів тими своїми аргументами про газ і ракети сказати? Розумний сьогодні, а тоді?! Тоді не відомо, чи й кравчуки та ющенки, як він каже, могли передбачити, що імперія захоче повертати території. Тому й продавали… І просто віддавали… під гарантії… Попробуй зараз розберись.
На дитячому майданчику у кутку за гойдалками майнула тінь. Чи це йому так здалося? Борис Михайлович напружив зір і раптом помітив, що там, де стояли дві гойдалки поруч, тепер одна. Мана якась та й годі. Ну, він же бачив ось пів години тому, що стояло дві. Може, хтось одну вкрав? А чом би й ні: нікого довкруг і темрява вже майже присіла до землі. Піти перевірити?
Йому стало якось не по собі: це ж не що інше, як темні часи – цей блек… Одразу знайдуться охочі погріти руки: крадіжки, мордобої, інші пакості…
Він поставив чашечку з кавою на підвіконня й пішов у світлицю пересвідчитись, чи справді зникла гойдалка, чи це йому ввижається. Ступив на балкон, розсунув фіранку, а далі перспективу йому застила береза – тоненька, дрібнолиста, однак непроглядна. Тільки ж красива яка! Навіть у густих сутінках вона красива.
І Борис Михайлович став завважувати, як прямо на очах берізка стала тонути в густій темряві. Хотілося крикнути. Бодай заговорити спокійним голосом у цій густій, в’язкій атмосфері, де не видно вже власної руки, яка відчиняє навпомацки високе балконне вікно…
– Кар! Кар-р-р-р! – прямо в лице йому вдарив цей гортанний розпачливий крик і дихнуло непереносним смородом, натуральною падаллю. Він відсахнувся від вікна й подумав, що зараз посиплеться скло. Але той невидимий птах, чи що це було, покаркав далі й голос його став м’яким, як наче згасаюча луна тих несамовитих гучань.
Тремтячими руками він зачинив вікно, переступив поріг у світлицю, зачинив двері на балком. Що ж це було? Йому було соромно за свої тремтячі руки.
У дверях з коридору резонансно клацнув замок, й Борис Михайлович аж стрепенувся. Потім ще раз. І ще раз.
– Це ти?! – крикнув він, наче на ту ворону, що так нахабно просилась до нього в гості.
– Та я – хто ж іще, – вимовила стомлено Василина й захряснула за собою двері. Борис Михайлович за звичкою кинувся до неї перехопити продуктові авоськи, з якими вона щоразу приходила з вулиці. Але авоськи в її руках були порожні. І руки холодні, наче вона з льоху вийшла. – Чого це ти сидиш у темряві?
– От тільки аби в хату, то й зразу бурчати!
– А тобі в голови низько від мого бурчання. Чи, може, не знайшов свічку?
– Сірники знайшов.
– А свічку?.. Де сірники з полички ділись?
– Он біля газової плити.
Василина тернула сірником по пачці й висвітила своє лице – набурмосене, змарніле.
– Чого не питаєш, де я була?
– Чекаю, що сама скажеш…
Вона поставила свічку, яка потріскувала й розгоралась, на стіл і посміхнулась. І одразу стала Борису Михайловичу такою рідною й любою, що, не зважаючи на ті бурчання-нарікання, йому закортіло обняти її й пригорнути.
– Я ж у ліфті простояла… Уявляєш? Хотіла перед зміною піти скупитись у маркет, і тут мене заклинило… Котра зараз година? Дев’ята? А я від третьої на ногах… Так час збіг швидко, що навіть в туалет не хотілося…
Василина встала й пішла коридором без свічки, навмання. Борис Михайлович браво й весело сидів у напівосвітленій кухні, наставляючи вухо у глибину квартири: чекав, що ось захлющить вода в унітазі, бо ж вона не втямлює досі, що це вже… От – випало слово. Чорнота по-нашому. Якось так. І невідомо на доки. Почекай – а як же ж вибралась дружина із того ліфта посеред ночі?
…Зітхнув і ледь чутно кольнуло під ребрами. Невралгія? Борис Михайлович підвівся поволечки з-за столу, погасив указівним і великим пальцями, аж запекло в пучках, свічку й перейшов у спальню. Ліг, не роздягаючись, на диван.
Тиша.
Темінь.
Безвість.
Борису Михайловичу вперто набивалась у свідомість думка, що десь таким має бути потойбічний світ, але він намагався гнати її, натомість посилав свої теплі флюїди на берег моря, де ось-ось, за кілька місяців, має пролунати радісний крик народження нової людини: хлопчик чи дівчинка? Хлопчик, захисник. Хоча й дівчат он у війську тепер стільки… Тяжко їм, оборонцям.
Повіки важчали, ставали липкими, як оте чуже слово, яке він ніяк не міг згадати.
11-15 серпня 2023 року,
с. Єлизаветівка на Одещині
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.