“Українська літературна газета”, ч. 2 (370), лютий 2025
Ця околиця міста скидалася на занепале село. Жодного пристойного будинку, тинки старі, трухляві, місцями нахилені – ось-ось попадають. Хідником для перехожих служить звивиста стежка. Вона петляє між старими деревами й кленовою порослю. Сірості околиці додавала відсутність сонця. Його сховали сірі щільні хмари, і не можна було сказати точно, в якій частині неба воно перебуває.
Стежкою ішло двоє. Він – високий і худорлявий, з помітною сивиною на скронях. Вона – помітно нижча, тендітна, схожа на дівчинку, хоч їй, як і йому, вже за сорок.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Жах, – мовив чоловік. – Подумати не міг, що десь ще так живуть.
Досі вони не розмовляли, і жінка радо сприйняла ті його слова. Вона міцніше взяла його під руку.
– Мабуть, немає в людей грошей, – сказала.
Він відповів не відразу.
– Знаєш, не тільки в грошах справа. Полагодити штахетник чи зібрати сміття біля свого двору – хіба для цього потрібні гроші?
– Ти слушно вважаєш, любий.
Вони йшли далі, і жінка раз-по-раз позирала на нього. Нарешті він звернув увагу на ті її позирки. Зупинився.
– Що з тобою? – запитав, дивлячись у її бузкового кольору очі, неначе хотів знайти в них відповідь.
Вона від радості аж легенько підстрибнула.
– Нічого! – сказала, пускаючи веселі бісики з-під брів.
Він здогадався:
– Ну ти й лисиця!
– Ти на мене вже не сердишся? – притулилася головою до його плеча.
Вона була гарна, і з нею йому було добре.
– Серджуся. Так серджуся, що готовий задушити тебе в обіймах.
Він пригорнув її до себе й поцілував у вуста. І вже веселіше докинув:
– Бачиш, як сильно серджуся?
– Ще!– вона підставила йому вуста, заплющивши очі. – Ще раз покажи, як ти вмієш сердитися.
Він знову її поцілував.
– Я тобі дуже й дуже вдячний, – мовив лагідно.
– За що?
– За все. І за те, що ти мене сюди витягнула.
– Але ж тобі тут не подобається! – сказала жінка. – Якоїсь миті я вже ладна була запропонувати поїхати звідси.
Він роззирнувся.
– Не подобається й зараз, але… поясни, чому ми тут?
Вона по-дитячому пересмикнула плечима.
– Сама не знаю. Я тут теж ніколи не була.
Вона сказала правду. Вранці, коли вони прокинулися й пили каву, обклавшись подушками, він запитав, як вона хоче провести неділю. Пообіцяв: пристане на будь-яку її пропозицію, навіть якщо вона йому не дуже сподобається.
– Можемо в парку погуляти, потім пообідаємо в ресторані, – сказав.
Вона була проти парку.
– Давай поїдемо кудись подалі від центру. Сядемо на будь-який автобус і вийдемо на кінцевій зупинці, назад підемо пішки. Скільки живемо в цьому місті, і досі не маємо уявлення, яке воно. Центр – ще ж не все місто.
– Не дуже приваблива пропозиція…
– Але ж ти дав слово!
Він розвів руками.
– Тоді збираймося, – сказав. – Якщо я дав слово, мушу його дотримати.
Вони не любили вихідних. Щоразу, коли випадала можливість провести їх разом, змушені були кудись іти, їхати, ходити в гості чи запрошувати гостей до себе. Залишатися у великому двоповерховому котеджі, найнятому для них банком, обом було за муку.
Якби мали дітей, було б зовсім по-іншому. Це вони розуміли, хоч давно не торкалися цією болючої теми. Болючої не стільки для неї, скільки для нього. Почувався винним, адже дітей у них немає через нього: він колись, ще до одруження, умовив її перервати вагітність, бо їм обом світило стажування в одному з лондонських банків, і знехтування таким подарунком долі він вважав неприйнятним. Потім з‘ясувалося, що в них не може бути дітей…
Він знову пригорнув її до себе, і вони йшли, насолоджуючись одне одним. Веселі дитячі голоси примусили перезирнутися. Досі на цій вулиці їм не трапилася жодна жива душа.
Дітей було двійко: дівчинка років шести і хлопчик трошки менший, може, на рік чи півтора. Вони бавилися тим, що біля стареньких воріт у відкритий каналізаційний колодязь, доверху наповнений зеленою густою тванню, стромляли патички й голосно сміялися, коли ті патички поступово випірнали.
Він кинувся до дітей, відгородив їх собою від колодязя.
– Де в-ваші ба-батьки? – запитав, заїкаючись. Він завжди заїкається, коли сильно хвилюється.
– Он! – старшенька показала ручкою на жінку, що поралася на городі. – Мамо! – покликала.
Завваживши гостей, жінка застромила лопату в землю і рушила до них навпростець.
Вона не скидалася на матір дітей такого віку. На вигляд їй було за п’ятдесят. Можливо, її старили ще й засмальцьована жилетка та гумові чоботи.
– Що сталося? – запитала сердито, навіть не привітавшись.
– Д-діти ось! – він показав на наповнений тванню колодязь. – Один не-необережний к-крок і…
– Ну й що? – перебила його жінка.
– Я-як що? – вразився такій байдужості. – В-в-тонуть!
– Досі ж не втонули!
– Ж-жінко, п-п-послухайте! – він ще більше заїкався. – М-може с-татися непоправне!
– Це ви мене послухайте! – жінка в гумових чоботах зробила крок уперед. – Вам добре давати поради, а мені годувати їх треба. У мене їх четверо.
Він озирнувся на дружину, шукаючи підтримки. Але підтримка потрібна була швидше їй, ніж йому, – дивилася на жінку широко відкритими очима, неначе йшлося про її власних дітей.
– Ходімо, – тихо покликала чоловіка.
Тим часом діти, що були принишкли, дивилися на них таким поглядом, ніби запитували: «І треба було ото вам втручатися?»
– Ідіть, куди йшли, – порадила їхня матуся.
Осмілівши, діти борюкалися, заливалися щасливим сміхом, демонструючи непроханим гостям, що все в порядку.
Дорогою чоловік обурювався байдужістю матері, просив дружину пояснити, чому таке трапляється. Вона здогадалася: переймається чужими дітьми, бо своїх немає. Як же їй хочеться подарувати йому хлопчика чи дівчинку!
Він раптово зупинився в задумі.
Вона здогадалася.
– Повертаємося? – запитала.
Він кивнув.
Ні дітей біля відкритого каналізаційного колодязя, ні їхньої матері на городі не було. Чоловік рішуче постукав у найближче вікно, одна із шиб якого була заклеєна целофаном. За якусь мить показалося неприємне лице знайомої вже жінки. Ще через якусь хвилю вона прочинила двері й сердито кинула:
– Якого дідька повернулися?! Хочете, щоб я поліцію викликала?
Чоловік похитав головою.
– Н-ні, звісно.
– Тоді чого?
– Аж п-послухайте. Ви не м-могли б із д-дітьми приїхати до нас у гості?
– А це що вже таке? – здивувалася мати. – Вам що, робити нічого чи гроші не знаєте куди дівати?
Непрохані гості перезирнулися. Тендітна жінка сказала:
– Серйозно: приїздіть до нас. А якщо дозволите, ми забиратимемо їх на вихідні…
– Зрозуміло, – вже примирливо відповіла жінка. – Я не поїду, а діти як захочуть. Міхаель, Каріно, йдіть сюди!
Хлопчик і дівчинка з такими незвичними іменами визирнули із-за матері.
– Ось тьотя й дядя запрошують вас у гості. Поїдете?
Для дітей різка переміна настрою в матері стала несподіванкою. Відповіли:
– Поїдемо!
– Зачекайте, – звернулася мати до чоловіка й жінки, – я їх переодягну.
– А ми тим часом таксі замовимо, – сказав чоловік. – Яка ваша адреса?
– Квіткова, сорок сім.
– Не без гумору ті, хто назвав так цю вулицю, – усміхнулася жінка.
Він узяв її руки й, дивлячись у бузкові очі, нагадав:
– Ти краще думай, чим годуватимеш дітей.
– Поки їх розважатимеш, я приготую щось смачненьке.
– А може, пообідаємо в ресторані? Потім у парк на атракціони…
– Гаразд. Наступного разу я для них торт спечу.
Він поцілував її трохи холодні пальці…
Приїхало таксі. Чоловік кивнув водієві, мовляв, треба зачекати. Тієї ж миті рипнули двері й на порозі постали Міхаель і Каріна, личка їхні сяяли. За ними вийшла мати.
– Коли ви їх повернете? – запитала. – І я ж не знаю, хто ви.
– І справді, якось дивно виходить, – мовила несподівана гостя з бузковими очима. – Ми вперше з вами бачимося…
– А якщо я паспорт свій залишу? – чоловік кинувся до потайної кишені. – Ось, візьміть, – подав синю книжечку.
– Залиште його в себе, – махнула рукою мати дітей. – Забирайте так, – підштовхнула братика й сестричку. – Коли з ними щось трапиться, я вас з-під землі дістану. Запам’ятайте.
– Тоді хоч номери наших телефонів запишіть, – запропонував чоловік.
– Навіщо вони мені? Їдьте вже, якщо вам так хочеться чужих дітей порозважати.
– Ми привеземо їх увечері.
– Не пізніше шостої. Щоб я не хвилювалася.
– Гаразд, приїдемо о шостій.
Діти кинулися до автомашини, не забувши обминути відкритий каналізаційний колодязь.
– Я перший! – крикнув Міхаель прудкішій сестрі. Дівчинка зупинилася.
– Та я тільки дверцята відчиню, – сказала.
– Не треба, я сам!
Дверцята не піддавалися, тож довелося поступитися сестрі.
Вони вмостилися на задньому сидінні разом із незнайомою тьотею й навперебій заходилися ділитися, які мають іграшки.
– А велосипед у вас є? – запитав їх дядя, що сидів поруч із водієм.
Діти притихли.
– Немає? – повторив дядя.
Діти похитали головами.
– А хочете мати?
– Я хочу велосипед! – вигукнув хлопчик.
– І я! – вигукнула дівчинка.
Хлопчик запитав:
– Ви купите нам велосипед?
– Купимо, – відповів дядя й посміхнувся до тьоті.
– Ура!– заплескав у долоні хлопчик. – Ми їдемо в магазин?
– Спочатку пообідаємо, потім підемо в парк, а тоді купимо велосипед. Згодні?
– Ага! Ага! – дружно закивали сестричка з братиком.
Дядя й тьотя вкотре переглянулися. Вони почувалися не менш щасливими, ніж діти, яким вони вирішили влаштувати свято.
– То куди їдемо? – посміхаючись, запитав пасажирів таксист. Здається, він про все здогадався.
– Може, в «Старий млин»? – дядя поглянув на тьотю. Та кивнула.
– Звідти й до парку не далеко, – додала.
За вікнами таксі був похмурий день, тільки ніхто вже не звертав на нього увагу…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.