Т. М. із вдячністю за ідею
Вони обідали на кухні, коли на вікно сіла пташка – маленька, сіренька, але не горобець і тим паче не синичка.
Увагу на неї звернули одночасно. Пташка кілька разів стрибнула по підвіконню, зазирнула у вікно й, очевидно, помітивши людей, поспішила зникнути. Вона поняття не мала, як їй зраділи ті двоє. Ще б пак! Шостий поверх, навколо десятки однакових вікон, а її вибір упав на їхнє. Чому?
– Знаєш, – сказала вона збуджено, – моя бабуся розповідала, що в таких випадках можна чекати на гарні новини. Гірше було б, якби пташка вдарилася в шибу.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Посміхнувшись, він мовчки дістав із шафки й відкоркував пляшку недорогого вина.
– За гарні новини треба випити, – мовив, наповнюючи келихи.
– А ти не смійся, – зауважила вона. – Я вірю в такі прикмети.
– Я теж, – сказав він і підняв келих із вином. – Ти ж знаєш.
Вони поцокалися.
Обід проходив під знаком невідомої пташки. Пригадували її місцевих одноплемінниць. На свій сором, перелік виявився надто куцим. Про можливу новину не говорили, хоч думали і про неї.
У них була мрія: будиночок на березі теплого моря. Щовечора вони сидять на піску біля самої води й чекають, коли сонце нижнім обідком торкнеться синього горизонту й червона доріжка добіжить до них. Тоді вони, скинувши із себе весь одяг, поберуться за руки й підуть тією доріжкою. Плаватимуть, аж поки тіла їхні не сповняться солодкою втомою.
– До речі, – згадав він, – ти купила квиток?
– Купила. А ти? – запитала вона?
– І я купив.
Вони щотижня купують по лотерейному квитку й чекають результатів чергового розіграшу. Перевіряти не поспішають, аби довше насолодитися сподіванням. А одного разу він сказав:
– Торік мені наснилося, що я пішов перевіряти квиток, він виявився невиграшним, але якийсь чоловік сказав: «Треба зачекати.»
– І ти досі мовчав? – удавано образилася вона. – От ще! Хіба ж так можна?
Він пояснив:
– Подумав, що то хтось вирішив мене заспокоїти. Тільки і всього.
– Дурненький, – вона ніжно провела долонею по його щоці. – Тобі ж було сказано: треба зачекати. Ми обов’язково виграємо головний приз, ось побачиш.
Вони пили вино без поспіху. Таку гарну атмосферу урвав телефонний дзвінок. Він підняв палець, даючи зрозуміти, що дзвінок дуже важливий.
Хтось говорив, а він слухав. Раптом його очі засвітилися радістю.
– Дякую! – сказав на прощання. – Дякую!
Вона чекала, ледве спроможна стримати цікавість.
Їй здавалось, він навмисне не квапиться повідомити щось бажано-приємне. А він і справді, вимкнувши телефон, тільки дивився на неї, загадково всміхаючись. Вона не витримала.
– Ну, що там? – запитала. – Кажи вже!
Далі випробовувати її терпіння він не міг. Він її кохав і ніколи не дозволяв собі завдавати їй хвилювань.
– Видавництво береться друкувати мій роман, – мовив. – Навіть аванс перекажуть.
Вона нічого не сказала. Вона кинулася його цілувати. Сіла йому на коліна, обхопила голову руками й цілувала губи, очі, чоло.
– Я ж казала, що ти – геній?! – вигукнула, передихнувши. – Хоч тепер повіриш, що я не перебільшувала?
Він радів стримано. Те, що написаний ним роман погодилися надрукувати, мало що означало, головне – як сприйме його критика. Тобто давати волю емоціям вважав передчасним.
– Послухай, – мовив, – а приліт пташки й цей дзвінок не пов’язані між собою?
Мить вони дивилися одне на одного, не зважуючись вимовити бодай слово. Ну, звісно ж, пов’язані! Чому ж одразу про це не додумалися?!
Першою оговталася вона.
– А я тобі що казала?! Пташка – це знак! Хороший знак!..
Веселі й радісні, ніби їхня найбільша мрія вже здійснилася, вони допивали вино, яке видавалося зараз найвишуканішим у всьому світі. Після кожного пригублення цілувалися довго і пристрасно. А одного разу вона, вигадлива на різні приємні витівки, під час поцілунку поділилася з ним набраним у рот вином. Це було так зворушливо, що він уже не випускав її з обіймів. Цілуючись, дісталися спальні, де їм ніколи не було нудно…
Наступного дня все йшло, як завжди. Вона поїхала у свою художню школу, а він сів за комп’ютер, щоб розпочати новий роман, що вже вибухав у голові різними сюжетними несподіванками. Дзвінок із видавництва додав йому натхнення, й уже не було звичної затримки з пошуком незаяложених слів, а герої вимальовувалися яскраво й чітко.
Ту його продуктивну працю перервала згадка про вчорашню пташку. Кинувся шукати в інтернеті її назву. Найбільш схожою видалася вівсянка звичайна. Скопіював зображення й надіслав коханій у Вайбер, приписавши: «Вона?» Відповідь не забарилася: «Навіть якщо це не так, все одно вона буде нашою Пташкою щастя! Ти згоден?» Звісно, він був згоден.
А за кілька днів, підійшовши до кухонного вікна, він побачив на підвіконні «привіт» від пернатої гості: малесеньку купку пташиного посліду.
– Вона знову прилітала! – сказав уголос, радіючи, як мала дитина. – Бідненька, мабуть, поживу шукала.
Його тішило, що пташка знову обрала їхнє вікно. Це було вже серйозно. І він знайшов коробку із сірниками, звільнив її внутрішню частину, схожу на шухлядку, й приклеїв до підвіконня клеєм ПВА. Вийшла непогана годівничка. Наповнив пшоном, сфотографував і знову надіслав коханій. Знав: їй сподобається ідея з підгодовуванням їхньої Пташки щастя.
Ввечері, повернувшись із роботи, вона ще з порога запитала:
– Не прилітала?
Йому хотілося потішити кохану, але ж вони ніколи не обманювали одне одного.
– Не бачив, – мовив. – Здається, все пшоно на місці.
– Жаль, – вона не змогла приховати розчарування.
Йому треба було заспокоїти її.
– Ще прилетить, – сказав упевнено й пояснив, чому не треба втрачати надію: – Годівничку я прикріпив по обіді, а пташки зазвичай споживають корм у першій половині дня.
Пташка щастя захоплювала їхні голови не менше, ніж робота, діти, що вже виросли й розлетілися хто куди. Вірили в здійснення мрії, обговорювали, яким має бути їхній будиночок на березі моря, де розташовуватимуться його робочий кабінет, бібліотека з книжками до самої стелі, її студія з мольбертами, картинами та білим роялем. Білий рояль – обов’язково, адже магія музики полонила їх обох давно. І відбувалось дивне: життя, якому загрожували сіра буденність, набувало світлих і теплих барв.
А одного дня до їхнього вікна прилетіла та сама маленька вертка пташка. Клювала пшоно й раз-у-раз піднімала голівку, пересвідчуючись у безпеці.
Вони впізнали її й не ворушилися, спостерігаючи із-за штори за трапезою такої рідної їм Пташки щастя. Було б до болю прикро сполохати її зараз…