“Українська літературна газета”, ч. 2 (382), лютий 2026
ОПОВІДАННЯ
*
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Я не самка! – Інара різко обірвала симпатичного молодого журналіста з першого ряду.
І повторила, не приховуючи свого роздратування: – Я не самка! Я людина!
Той, миттєво зніяковілий, кинувся просити пробачення.
А справ тих, здавалося б, на копійку: тільки й того, що хотів похизуватися своєю розкутістю перед публікою, зарання заготувавши питання-репліку: «Все зрозуміло: самка завжди обирає сильного».
Якби він, нещасний, тільки знав, як насправді вона обирала собі Ярослава! І як той обирав її! Це вже зараз вони жартують перед найближчими, рекомендуючи поцікавитись у Бога…
Хтось із досвідченіших колег, щоб остаточно розрядити ситуацію, швиденько вхопивши мікрофона, запитав:
– А донечку свою ви як нарекли?
– Інгрідою… – Інара відповіла й нарешті посміхнулася.
– На пошанування прем’єр-міністерки Литви?
– Та ні, – долучився Ярослав. – Радше на пошанування актриси вашої… – намагаючись згадати незвичне і малознайоме прізвище, глянув на дружину.
– На пошанування Інгріди Андріня, – виручила та. – Я її шанувальниця… Та й не лише я.
Зала вибухнула оплесками…
**
А починалося все рік тому.
Інара, маючи прекрасну перспективу лікаря-анестезіолога в США, після початку агресії роісі покинула все й повернулася до Латвії з єдиною метою: поїхати добровольцем в Україну, щоб там зі своїм досвідом стати в нагоді тамтешній медицині. У латвійському міністерстві охорони здоров’я, тільки глянувши її резюме, одразу ж порекомендували шпиталь, який вже приймав українських воїнів з важкими пораненнями. Бажаєш бути потрібною Україні – будь ласка. Але такого рівня фахівців – не густо. Тим паче – із вільним володінням англійською. І, як це не дивно, ще й українською.
Ярослав став першим клієнтом-пацієнтом.
У шпиталі їй зраділи й одразу запропонували долучитися до бригади хірургів, що мала заступати до праці за кілька годин. Вона погодилася.
– Ампутація ноги, – хірург спокійно глянув на Інару. – Буде кров. Можливо, багато… Впораєтеся?
– Звісно! – не вагаючись відповіла.
– Тоді знайомтеся з пацієнтом. Підготуйте його. Не кожний день людина ногу втрачає.
* * *
– Там не нога, одне місиво. – торохтіла операційна сестра, супроводжуючи її до палати. – Ще й рука ліва під питанням. Плюс мінно-вибухова травма… Крововиливи внутрішні… У голові теж. І психологічний стан…
– Зрозуміло.
Свого пацієнта вона впізнала миттєво. І не помилилася.
Очі… І ледве вловима посмішка, яка промайнула блідим, але суворим обличчям непомітно для інших.
Вона присіла на край ліжка, поклала ліву долоню на його оголене праве плече і, зазираючи у вічі, спокійно промовила:
– Я ваш анестезіолог. Звати мене Інара. Спеціально повернулася зі Сполучених Штатів, щоб допомагати вашій країні. Усе буде добре…
Він знову ледь усміхнувся.
– Вам важко розмовляти, але цього й не треба. Лише прикривайте очі, якщо ви мене розумієте.
Він на мить ворухнув повіками.
– Ви мені вірите?
Повіки знову ворухнулися.
– Довіряєте?
До руху повік додалася й мимовільна усмішка.
– А поговоримо після операції. У нас часу буде вдосталь…
Так і сталося. Ярослав виходив повільно з-під дії наркозу, але без найменших ексцесів – тут уже діяла професійність анестезіолога. Інара не відходила від пацієнта й переживала за результат операції, мабуть, найбільше від усіх. Щось тихенько, щоб не заважати іншим, говорила йому, хоча й усвідомлювала, що зараз він її не чує. І постійно намагалася щільніше вкутати його, накинувши на шпитальну ковдру вовняний коцик, який попросила в сестри-господині. Дві юні волонтерки, дивуючись такому дбайливому ставленню до хворого, навіть перепитали, чи це не її родич.
Нарешті Ярослав розкрив очі та попросив пити.
– Година після операції ще не збігла, але один ковток зроби. А краще – не ковтай.
– Ти? – він здивовано дивився на неї. – Даруйте… ви? А я вас бачив. Всю у світлі… Яскравому такому… Ми розмовляли… Там.
– Краще вже кажи «ти». Я майже американка. А там до всіх так звертаються. Навіть до президента.
Він перевів погляд на свою праву руку, яка дивом була неушкодженою, а потім на місце, де мала би бути ліва. На його здивування, вона, щільно забинтована, була на місці. А там, де мала би бути ліва нога нижче коліна, було порожньо.
– Який же я тепер воїн? Як же я тепер повернуся до своїх?
– Тобі дуже рано ще про це мріяти. Ти своє відвоював. Але життя триває. Ти живий – і це головне. Їсти хочеться?
– Дуже…
– О! Наш пацієнт одужує! Будемо жити, воїне! – вона дозволила собі усміхнутися й пожартувати. – Країні своїй ти потрібен живим. Ще принесеш користь. Головне – не здаватися.
А погодують тебе, орієнтовно, за годину. Мусиш потерпіти.
– Мені не звикати.
Наступного дня, не зважаючи на втому від емоцій і переживань, Інара з’явилася в шпиталі за дві години до початку своєї зміни.
– Як мій пацієнт? – запитала у чергової сестри.
Та розгублено подивилася на неї.
– А… Даруй, – і забігла в реанімаційну палату.
– Як наш герой?
– Дякую!
Ярослав мав кращий вигляд. Рум’янець, на який учора й натяку не було, промальовувався, омолоджуючи пацієнта. За якусь незриму, невідчутну мить серце Інари стисла думка: «Боже! Який же юний! А однією ногою встиг на тому світі побувати… Чому? За що?»
Але, не подаючи виду, весело защебетала:
– А я за тобою скучила, герою!
– Я теж… – сумно зітхнувши, кинув у відповідь.
– Якщо так, то завтра я тобі таке влаштую! Вихідний у мене буде. Набридатиму весь день! – говорила і не розуміла, що з нею діється.
Такою себе й не пам’ятає.
– Не вдасться!
– А це ще чому?
– Ти мені не набриднеш… Ніколи. Бо ти – моє спасіння. А спасіння набриднути не може.
Інара нахилилася, поцілувала неголену щоку й помчала готуватися до своєї зміни.
У свій вихідний вона з’явилася з гілочкою калини, на якій ще якимось дивом тримався один жовто-зелений листочок і сяяло гроно червоних ягід.
– Як жаль, що ми не можемо сьогодні побувати на вулиці. Я б тобі та-а-ку екскурсію Ригою влаштувала! Я ж тут виросла! Не те, що кожну вулицю і провулок у цьому районі знаю, а й кожну стежечку! Але нічого! Я тобі розповідатиму. Двадцять перше століття на вулиці ж! А розпочнемо ми нашу віртуальну подорож з району Саркандаугава. Дослівно: «Червона Даугава». Ріка, у якій багато крові воїнів, що загинули під час Визвольних змагань Латвії у 1914-1918 роках. Я в цьому районі виросла… І ще з юності відчувала, що недаремно саме тут: це – місце болю і смерті. Але і перемоги. Будемо з тобою, воїне, вчитися перемозі. Насамперед – духовній.
* * **
– Ти переймався тим, чи зможеш допомогти своїм і помститися ворогам? – цього ранку Інара була особливою.
Ярослав тільки сумно похитав головою. Він усе ще користувався візком і на нього чекала не одна складна операція: видалення згустку крові в голові, десь біля правого вуха.
– Я знаю рішення!
Він здивовано глянув їй у вічі.
– Коли те буде? Та й чи буде взагалі… Не ятри душу.
– Яке-таке «ятри»? Ти ж казав, що віриш мені! Що змінилося?
– І як ти це собі уявляєш? – вимовив сумно. – До операції мене так готуєш. Як це у вас називається: ефект плацебо?
– Ага! Вгадав! Сам собі Гіппократ! От тільки плацебо – це речовини такі. А у мені технологія ХХІ століття! Дивися! – і дістала із сумочки яскраву книжечку і блакитну папку з файлами.
– Fpv-дрони… Чув таке?
– Ч-у-в… – розуміючи, до чого та веде, протяжно вимовив. – Моя бабуся перед цією війною розповідала, що її прабабуся колись їй казала, що перед кінцем світу літатимуть залізні птахи та клюватимуть людей…
– Кінець світу для нас скасовується. У нас усе тільки починається. Продовжувати?
– Так.
– Так от, воїне! Дивитися сюди! – вказала пальцем на книжечку. – Інструкція для оператора таких дронів. Англійською. А в папці – переклад українською. Квітів не треба, але переклад – мій. Для тебе старалася.
– Інаро! – він спробував підвестися.
Вона жестом його зупинила:
– Сиди! Ще рано! Не підіймайся. Слухатимешся лікаря – про візок забудеш. А тепер основне: завтра до тебе навідається мій однокласник Айнарс. Він служить у Земессардзе.
– Де?
– Це війська особливого призначення Латвійської республіки. Охорона землі, якщо дослівно. Він – інструктор з управління такими пташечками. Стажувався за кордоном. Саме повернувся. Я замовила для тебе один. За п’ять днів отримаємо. Не дивися на мене так. Не бойовий. Навчальний.
– Замовила? А кошти? Коли ж я з тобою розрахуюся?
– Це не твоє питання. Забудь! – вона вже усвідомила, що з військовими найкраще розмовляти чітко сформульованими та зрозумілими, короткими командами. Вони для них більш звичні та прийнятні, аніж довгі цивільні балачки типу: і не те, що так – і не те, що ні…
– Плюс!
– Тобто?
– Це: «добре… є… так… зрозумів…» Нашим сленгом.
– Ми квити! – Інара усміхнулася. – Нічия: один-один…
– Але м’яч на твоїй половині. – Ярослав підтримав гру слів, яка виникла між ними.
– Чудово! Тоді слухай: наближається Різдво, і я хочу тебе запросити до себе додому.
– Тобто? У такому стані? – він повів очима по стійці з купою приладів та крапельниць. – Хто ж мене звідси випустить? Чи викрадеш мене з усім лихом?
– То ти згоден?
– Я цього не сказав. Незручно і незвично.
– Ах-ах-ах! Незвично. А воювати тобі звично було?
– Я не звик створювати проблеми комусь із оточення. Тим більше – незнайомим.
– Які проблеми??? Ти здурів геть? Це, до слова, ідея моїх батьків. Я не настільки чуйна, добра та вихована. Зарубай собі… десь там, де знаєш. Де у вас зарубують?
– І як ти собі таке уявляєш? Із оцим ліжком, візком та всіма цими дротами і трубочками? Круто!
– Спокійно, воїне! Я розмовляла з реабілітологом. Він підтримує. А від усього цього, – вона зробила долонею велике коло у повітрі. – Тебе вже завтра почнуть від’єднувати…
– Справді?
– Якщо слухняним будеш. Але цього, наразі, не помітно.
– Та тут ще… До мене мама на Різдво приїде. Тобто… бабуся. Вже й квитка до Вільнюса придбала. Є автобус – прямий, виявляється. Через Польщу.
– Мама? Чи бабуся?
– Не дивуйся. Одне й те ж. Розкажу колись.
– Добре. Розкажеш. – Інара постукала пальчиком по годиннику, даючи зрозуміти, що не має часу на довгу розмову. – То ти згоден. Я правильно зрозуміла? А чи мама до тебе навідається, чи бабуся, – для нас різниці немає. Раді будемо зустріти. Скільки до Вільнюса? Триста кілометрів.
Ярослав знизав плечима.
* * ***
– А на війні дуже страшно? – Інара поклала руку на його праве плече і винувато подивилася у вічі. – Вибач, що питаю таке, але хочу зрозуміти, через що ви там проходите.
Ярослав схилив голову, торкнувшись її руки. І мовчав.
– Знаєш… – після хвилинної паузи заговорив. – Людина до всього звикає. Дивно, але це так. Хоча… Зізнаюся: я дуже боявся загинути. Дуже не хотів, щоб так сталося…
– Хіба ж хтось хоче?
– Так. Але в мене на те була ще й своя причина. Пам’ятаєш, ти здивувалася, коли я сказав, що мама збирається сюди?
– Так. Пам’ятаю. Ти ще обіцяв пояснити мені щось. Але то твоє право. Коли вирішиш, що вже час, тоді й розповіси.
– Моя мама померла при пологах… Мені життя дала, заплативши за це своїм.
– Як жаль…
– А мені вдвічі… Бо батькові я зовсім не був цікавим. І ростила мене бабуся. Мамина мама. От я й називаю її, скільки себе пам’ятаю, мамою…
– Мама померла… Немовля… А батько що?
– Інша сім’я. Нова. Знаю, що там у нього є дочка… Сестра моя. Але ми з нею не бачилися ніколи. Не знаю чому, але бажання у мене такого не виникало ніколи. Подумав: якщо я вам не цікавий, то й ви мені теж… Так і жив.
– Але ж рідна кров! І ніколи батько не поцікавився?
– Поцікавився… На повноліття приніс мені сто доларів…
– І ти їх узяв?
– Так.
– А я б не взяла…
– Знаєш, як нам важко було тоді?
– Мені важко все це усвідомити, бо й не стикалася з подібним ніколи. Жила собі, знаючи, що в мене на цьому світі є дві найнадійніші опори: батько й мама. І зараз це відчуваю, хоча доросла начебто, самодостатня. Але так люблю пригорнутися до батька… Мама навіть гримає на мене жартома: «Дівчисько! Тобі давно пора власну сім’ю мати, а ти все до батька тулишся, як маленька… Що скажеш задля свого виправдання?»
Ярослав розсміявся.
– І як же ти викручуєшся з подібної ситуації?
– Отакої! Відповідаю звично: батарейки заряджаю! – вона теж усміхнулася. – А що? Це правда ж!
– Добре, якщо є від кого зарядити батарейки… – обличчям Ярослава пробігла тінь смутку. – А я, уяви, боявся загинути тільки тому, щоб «гробові» виплати не дісталися моєму батькові. Навіть до командира підходив, казав йому, що хочу написати заяву, щоб ці гроші, якщо таке станеться, перерахували на підтримку армії нашої.
– А він?
– А що він? Батя в нас справжній. Нагримав на мене: «Будемо жити, козаче! Про смерть думати не смій!»
– Батя?
– Комбат… Командир батальйону нашого, розвідувального. То ми так звемо за звичкою… Хоч і приблизно віку одного.
– А як би ти вчинив на його місці?
– Не знаю…
– От бачиш: коли не знаєш, як вчинити, тоді найкраще діяти за законом. Але не завжди. Ти чув таке ім’я: Олександр де Сіверський?
– Ні. Це хто?
– Це легендарний льотчик часів І світової війни, який емігрував до США після приходу до влади більшовиків, хоча спершу воював на боці Російської імперії, був знаний в часи СРСР як Прокоф’єв-Сєвєрський. Читала про нього в Пікуля.
– Не чув.
–Ти де й коли виріс?
– На Поліссі… – без тіні бентеги спокійно відповів Ярослав.
– А втім… Українець, він був відомим як автор із СРСР, жив і писав у Ризі, часто про тих, хто мав подібний досвід намагання вивільнитися з-під пресингу режимів.
– Я не любитель читання такої літератури.
– Але все ж її не можна ігнорувати повністю – Пікуль як військовик, матрос на перевезеннях Ленд Лізу, уміло писав про війну. В одній із його книг ідеться про бойову славу Сіверського, про те, як під час одного з польотів, при приземленні літака він підірвався на власній невикористаній бомбі. Але, втративши ногу, продовжував військову справу, а за його книгами, написаними у США, є діснеївська екранізація.
– Екранізацію пригадую. Будемо вважати, що все це наші агенти, які працювали в тилу ворога.
– О! Це вже мені подобається. До речі, саме після того прикрого випадку в авіації з’явилося правило: не приземлятися з невикористаними бомбами.
– Діяти за законом, але не завжди?
– Коли льотчик, офіцер під час бойових дій втрачає ногу, чи належна пенсія буде призначена йому в якійсь імперії?
– Тут і до ворожки не ходи…
– Отож! Отже, потрібно йти на порушення, за яке не особливо й покараєш, бо в ньому немає складу злочину, немає шкоди для суспільства й імперії, а лише жертовність.
– Можливо.
– Після початку більшовицького терору, коли масово знищували офіцерів усіх воюючих у І світовій війні країн, Сіверський добирається до Владивостока, звідти емігрує до Сполучених Штатів, де щасливо одружується і реалізує себе як світовий авіаконструктор і теоретик із застосування авіації на полі бою. Отак, воїне!
– Он як! То ми з тобою одружимося – і я реалізую себе в ролі стратега й тактика з використання дронів! – Ярослав усміхався на всі зуби.
– Е-е-е! Спокійніше! Збав оберти, герою! Я про це не думала. Мені про одруження ще рано думати…
– А доведеться!
– Поживемо… – Інара не змогла додати «побачимо», бо щось зупинило її на пів-фразі. Та й сліди обурення, які наче й почали з’являтися, розтанули миттєво. Натомість хутко з’явилося бажання народити йому донечку… Не просто дитину, а неодмінно біляву дівчинку з блакитними, як і в нього, очима. Такого з нею не траплялося досі…
«Що це!?» – питання тільки промайнуло наче блискавка в голові й услід з’явилася відповідь: «Це кохання, дівчинко».
Вона ж зовсім не так уявляла освідчення! Та й судженого… Будь-хто з її оточення, чи то одногрупники, чи то колеги, чи друзі – всі були успішнішими й фінансово значно міцнішими від зраненого-перераненого воїна-сироти… Інваліда… А дитину вона хоче… Ні! Народить! І це буде його дитина.
– Тоді тобі неодмінно треба познайомитися з моїми батьками. Готовий до такого? Я зі шляхетного роду. У нас отак просто це не трапляється.
– Розумію… – сумно промовив. – Одружуватися – це не дурному з горба скотитися. Треба кріпитися духом і тілом – у нас так кажуть.
Тепер уже розсміялися обоє.
* * ** * *
Чергове оперування Ярослава було успішним… Він швидко одужував. Лікарі не надто дивувалися, а час од часу кепкували в присутності Інари: «Закоханого воїна Господь веде… Медицина тут ні до чого…»
Інара віджартовувалася перед колегами:
– Пишіть дисертації, друзі, поки ми ще добрі й поки ми ще тут… Здійснюйте відкриття в сучасній медичній науці! Препаруйте наші душі… Сьогодні можна. Хай буде навіть тенденційно.
Одразу після Різдва вони побралися. Її батьки, хоча здивувалися такому вибору доньки, але не заперечували й мудро сприйняли це як волю небес, бо такою осяяною щастям Інару не пригадували.
Шлюб лютеранки і православного освятили і пастор, і військовий капелан, які між собою порозумілися: якщо людина готова взяти на себе відповідальність і розділити свою долю з іншою, то хіба Господь стає на заваді?
А першого жовтня на світ з’явилася Інгріда. І знову Інара жартувала, коли хтось дивувався з того, мовляв, треба ж було так вирахувати: чотири свята в Україні, ще й Парламентські вибори в Латвії…
– А ми нічого й не вираховували… В новорічну ніч дива трапляються просто…
* * ** * **
Але повернімося до того, з чого наша розмова починалася, до пресконференції… Марафон організувала, звісно, Інара, за власною ідеєю, бо не з порожніми ж руками має повертатися воїн в Україну. А що йому треба, окрім тих дронів та авто?
До речі, про дрони. Почувши, що коханий під час тренувань часто вживає, мало не наспівуючи її, одну і ту ж фразу:
– Не можна в двері, я в кватирку…
Поцікавилася:
– Ти вже віршами розмовляєш?
– То не моє. Це з байки Леоніда Глібова про бджолу та муху… Був такий байкар у нас, вважав себе українцем, не покидав Україну, написав українською понад сотню творів, у часи імперії ведучи підпільну діяльність. Вдалося чоловікові одурити царат. Правда… Дружина, в свою чергу, дурила його – крутила роман з іншим письменником, Пантелеймоном Кулішем…
– Муху? – весело зблиснула очима Інара. – Ідея!
Інара відразу ж узяла маркер і капсом написала на навчальному дроні: Lidot.
– Що це означає? – здивовано запитав Ярослав.
– Муха, але латвійською мовою – весело й безтурботно прощебетала. – А що ще має залітати до ординців у кватирки? Не благородна ж бджола… Uzvaras muša!
– Муха в узварі? – він знову здивувався.
– Муха перемоги! Узвара, по-латиському, перемога…
– А узвар українською – напій із сухофруктів. – підморгнув.
– А я знаю! – весело вихитувала головою. – Не вчи вченого: там айви, сливи, груші, яблука…
– Звідки знаєш?
– Ти забув, що я дружина українця? Це ж таки не «жена»… І «мух» тобі я забезпечу. І про руки в боки – теж в курсі…
– Сумніву не маю! У нас на норовливих жінок кажуть: із мухами в носі.
– Тобто? Норовлива… Це яка?
– Це така вперта, примхлива, непокірлива…
– Чудово! А на чоловіків? Чомусь подумала, що ми обоє з мухами в носі.
– Так і є… Обоє рябоє!
Інара замружилася:
– Це гарно…
– Схожі в усьому! Ще кажуть: два чоботи пара.
– Ото готуйся побути день зіркою ютубу. Бо з друзями за два дні розпочнемо добовий марафон збору коштів для твого підрозділу на дрони. І прес-конференцію вже заплановано.
Весело крутнувшись, додала:
– Журналісти хочуть побачити тебе.
– Ага, зрозумів: хочуть побачити того, хто в них з-під носа такого живого діаманта викрав…
Інара демонстративно зіщулила повіки.
– Питання відкрите, хто й кого та в кого викрав…
* * ** * ** * *
І марафон, і пресконференція підходили до завершення. На моніторах зібрана сума сміливо подолала відмітку «100%», а кошти все надходили. Спікерка нагадувала, що донатів зібрано достатньо, дякувала за активність. Захід добігав кінця, як і зустріч із медіа. Урешті до студії було запрошено гостю з України.
– Мар’яна… – і після секундної паузи пролунало прізвище Ярослава.
У залі запанувала тиша. Дівчина несміливо увійшла до студії та привіталася.
– Це наш із Інарою сюрприз для тебе, Ярославе! – спікерка підійшла до гості, узяла під лікоть і підвела до героя. – Твоя сестра. І тітонька Інгріди…
Глядачі, не все добре розуміючи, почали аплодувати.
– Поясню. Так склалися обставини. Сестра по батькові… Інше місто… Інша сім’я. Коли дізналися про поранення Ярослава, вони без вагань продали автомобіль, спрямовуючи кошти на лікування. І коли законтактували зі шпиталем. Інара пояснила, що поранені лікуються коштом Латвійської республіки, розповіла про задум із дронами. Вони долучилися до придбання дронів. Тоді й визріла ідея марафону…
Коли ж оплески стихли, хтось із медіа жартома додав:
– Інгріда – прекрасне ім’я. Та й доречне для красуні-латвійки. Але коли б дівчинку назвати Агнесою чи Анною, було би дуже символічно – згадаймо Анну Ярославну, дочку Ярослава Мудрого… Інара глянула на коханого і, зблиснувши очима, наче фехтувальниця, парирувала:
– Прийнятна ідея на майбутнє… Агнеса-Анна…
м. Бердичів
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.