2887 – саме стільки невинних душ загублено катами 13 липня 1943 року в селі Копище на Житомирщині. Ці душі вимагають правди. Вони чекають…
А вам не видається дивним, що про трагедію білоруської Хатині знає весь світ, а про Копищанську розправу – далеко-далеко не всі навіть на Житомирщині? Хоча, здавалося б, ось про що треба говорити! Саме на цьому прикладі треба засуджувати фашизм…
Фашизм… А дійсно, що фашизм. Але не німецький, як би не дивно це сприймалося, а радянський. Бо село Копище спалили фашисти сталінські.
25 років… Майже чверть століття я, можна сказати, по краплині збирав факти, свідчення і найменші зачіпки скрізь, де тільки міг їх знайти, тому що цих архівних даних в Україні просто не існує. А ті архіви, в яких зберігається інформація, наглухо засекречені й досі.
Незважаючи на те, я тепер зі стовідсотковою впевненістю можу сказати, що село Копище на Житомирщині спалили червоні партизани з’єднання Олександра Сабурова.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Звідки в мене така впевненість? Все просто. Він сам у цьому невільно обмовився в своїх мемуарах (“Силы неисчислимые”. Москва. Воениздат. 1967 г.).
Уявіть мій стан, коли я це прочитав. Єдиний (!) реальний доказ того, про що я знав і в чому був переконаний від 6-го червня 1997 року!
Але… Навряд чи така терористична операція була під силу одному з’єднанню Сабурова. Логіка підказує, що у цьому воєнному злочині були вільні чи невільні співучасники.
Як не прикро про це говорити, є непрямі факти причетності і словаків, які під керівництвом капітана Яна Налєпки незадовго до цього перейшли на бік Червоної Армії і стали бойовою одиницею партизанського з’єднання Олександра Сабурова. (Припускаю, що це й стало згодом причиною загибелі Яна разом із земляками в Овручі.)
Та про все по черзі.
У 1942 році під час наради в Сталіна партизанські командири Ковпак, Федоров і Сабуров отримали завдання перемістити свої загони на північ Житомирщини. Там же було озвучено про невідому долю “надьожних товаріщєй”, яких було закинуто в район Словечного.
Так ось. Сліди перебування цих “товаріщєй”, а насправді – диверсійної групи з п’яти співробітників НКВС, згодом були виявленні саме в Копищі. Що вони там робили? А нічого, пов’язаного з їхнім безпосереднім завданням. Вони просто передавали порожні звіти в центр, а самі тероризували місцеве населення. До пори. А пора настала, коли терпець місцевих увірвався, і вони ту п’ятірку ліквідували. (Найвірогідніша версія, що повісили їх на деревах на березі річечки Вільшанки, яку після того й досі називають Вішалкою).
Коли в 1943 році партизанські розвідники навідалися в Копище, ніхто їм, звісно, про ту диверсійну групу не зізнався, але від пильного зору гостей не заховали ні парашутних строп, які використовувалися селянами, як мотузки, ні платтячок з парашутного шовку на місцевих модницях… Долю села було вирішено.
Хто ж був виконавцем?
Поза всіляким сумнівом, партизанське з’єднання Сабурова. Інтуїція мені підказує, що не обійшлося і без участі партизанів Федорова. Адже, подорожуючи селами Чернігівщини, я не почув жодного доброго слова від старожилів про цих так званих народних месників…
Водночас я не знайшов жодної зачіпки стосовно причетності до цього злочину з’єднання Маликова, яке базувалося зовсім поруч. Ні. Не зачіпок, якщо точнішим бути, а жодного факту. А зачіпок було багато.
Що стосується з’єднання Ковпака, то тут відповідь однозначна: вони до цього не причетні, бо на той час перебували вже в Прикарпатті.
Яка ж подальша доля виконавців?
Традиційна.
З’єднання Федорова і Маликова в ніч з 22 на 23 лютого 1944 року було кинуто в лобову атаку на Ковель, де вони й полягли. А Ковель Червона Армія звільнила тільки 6 липня…
А ось зі з’єднанням Сабурова подібне сталося трохи раніше – 14 листопада 1943 року вони почали кровопролитні бої за звільнення Овруча. 16 листопада в якості останнього резерву було введено і Чехословацький загін під командуванням Яна Налєпки. 17 листопада Овруч від німців було звільнено. В цих боях загинув і Ян Налєпка… Залишки сабурівського з’єднання разом із командиром у серпні 1944 року були перебазовані до Дрогобицької області, де Олександр Сабуров до 16 березня 1951 року очолював місцеве управління НКВС, а його загін активно боровся з УПА та підпіллям ОУН…
(Це дуже стислий виклад змісту нової моєї книжки “Капище на ім’я Копище”, уривок з якої наводиться тут).
ЕКСПЕРТИЗА від ВІКОНТА
– Ну, друзі мої, виженуть вас із письменників, то відразу ж подавайтеся у слідчі. А ще краще – в контррозвідку! Вас візьмуть! Це ж треба! Ви – найкращі! – прямо з порога, навіть не привітавшись, приголомшив Віконт нас із Мариною хвалебними одами. – Я ж так сподівався хоч якусь із ваших версій розбити! А не вдалося… Мені! Ох ви й “спєлісь”! Прямо тобі – як Анн і Серж Голон, тільки наші, українські… – сяяв він радісною, якось по дитячому.
– Е ні! – як з кілочка заперечила Марина. – Робота в тилу, то не для нас. Яка контррозвідка? Ми для прориву, а не для зачистки! Ви ж у курсі, – і, не давши Віконту вставити й слово, весело заторохтіла. – Вікторе Костянтиновичу, якщо ми такі знамениті вже… – Марина засяла своєю фірмовою усмішкою. – То можна і мені вас Віконтом називати?
– Звісно! І віднині – тільки на “ти”! Як старший за віком, наполягаю! – Віконт тряс руку Марини з такою енергією і силою, наче зустрів давнього бойового побратима. – Це ти його надихаєш, Марино! І мене теж… Уже!
– А-а-а… Не дивує ніскільки. – Марина кокетливо усміхнулася і грайливим жестом запросила Віконта пройти до кімнати. – Ми, відьми-відьмочки, поліські… Ми такі… Скромність наша природна, трапляється, заважає інколи. Трішечки… Але над цим працюємо. І дуже наполегливо, майте на увазі!
– Матиму… І для вас маю щось. Значить так! Звітую! – розкриваючи свій записник, Віконт присів за стіл і розпочав: – Копище палили двічі. Хто саме? Один раз – точно радянські партизани! Але перед тим, найімовірніше, німці. Після бою у Глушковичах. Але тоді людей в Копищі не вбивали. Тільки спалили хати на околицях. Кихні й Крупку. І на цьому все скінчилося. А ось наступного разу… Але про те пізніше доповім.
– Пізніше? – Марині вже не терпілося почути висновки Віктора. – Чому пізніше?
– Бо спочатку невеличкий ліричний відступ, який нібито й жодного стосунку не має до наших справ. Добре? – та не дочекавшись згоди, продовжив. – Дорогою до Копища, у Коростені, я зупинився, щоб підвезти молоду жінку з дитиною, які “голосували” на виїзді з міста. Дощ, мала дитина… Само собою не зупинитися я не міг. Хоч і виявилося, що не зовсім мені по дорозі з ними. Адже вони їхали в село… Зольня… до бабусі. Та нехай уже. Сіли. Їдемо. Про щось дорогою розмовляти треба, ось і запитав ту жінку чи чула вона про трагедію Копища.
“Звісно, чула. Хто в нас про те не чув?” – відповіла.
– А хто спалив його? – запитую. А вона так спокійно і впевнено, наче була готовою зарання саме до цього питання: “Мама мені казала, що її мама, тобто бабуся моя, розповідала їй, що їм наказали говорити, що німці… Але… І Зольню теж спалили… Про це вже сама бабуся мені розказувала. Потім вони довго в землянках жили, аж поки односельчани з війни не почали повертатися. А спалили партизани. За що? Навіщо? Я не знаю, не скажу…”
А далі друзі, все так, як у тексті вашого рукопису. Дійсно, у день відкриття монумента у Копищі довколишній ліс горів упродовж дороги на відстані кількох кілометрів. Дуже схоже на організований підпал у багатьох місцях і практично одночасно. Правдою є і те, що люди казали тоді в очі начальству і партизанським командирам на своєму, місцевому, діалекті: “Зачєм ві сюда прієхалі? Ві хуже фашістов! Ві нас жглі, ві нас убівалі. Убірайтесь!” Відповідає дійсності і те, що ніхто з мешканців не доторкнувся ні до шиферу, ні до штахет, які їм виділила районна влада… Треба мені якось отримати доступ до міліцейських та “гебешних” архівів. Щось там має бути обов’язково. Дату ми знаємо…
– А не могли ті архіви знищити просто? – поцікавилася Марина. – Часу збігло гонде скільки.
– Все можливо, – Віконт виглядав впевненим і спокійним. – Але такі речі в одному екземплярі не робляться. Якщо треба, то я готовий зайнятися.
– Не варто… Все й так для нас зрозуміло, – я теж спокійним був. – То нехай спеціально навчені для цього люди роблять. У нас на Поділлі кажуть так: “Кожен баран повинен носити свої (!) яй… – вловивши сердитий погляд Марини, усміхнувся, і цілком невинно завершив фразу, – роги”.
Віконт зайшовся сміхом. Оговтавшись, попросив Марину зробити йому каву по-віденськи: солодку і з вершками. А, повертаючи мені книжку Олексія Опанасюка “Копище”, стиха мовив: “Тепер поговоримо серйозно”.
Мимо Марини остання фраза не пройшла – вона вже повернулася з кавою для Віктора.
– Є щось таке, що заслуговує і моєї уваги? – присідаючи на вільний стілець, вона підняла екран монітора свого ноутбука.
– Є, друзі. Я ретельно проштудіював зміст і скажу вам, що Олексій Євменович між рядками книжки, виданої у далекому 1975 році, залишив достатньо підказок нам. Кажу, як професійний розвідник. Почнемо зі сторінки сорок третьої. Свідчення Уляни Таргонської: “Усі в німецькому одязі були, але масті різної. І в чорнім, і в сірім, і в тютюновім кольорі були. Ті, що в чорному, розмовляли тільки через перекладача і всіма командували…”
– Есесівці… – прохопилася Марина.
Віконт посерйознішав ще більше.
– Звідки така впевненість? – відреагував миттєво.
– Уніформа чорна, – Марина задумалася, – усім відомо це.
– Звідки відомо? – перепитав Марину він.
Марина знову задумалася.
– Як звідки? – додала після короткої паузи. – З фільмів… Про війну.
– Отож. Із фільмів. Щось тут не те. В 1930 році форма есесівських підрозділів дійсно була чорною, щоб підкреслити таким чином їхню елітарність. Але з 1934 польова форма військ СС уже сірого кольору. Фасон не змінився, лише колір. А з 1939 – парадна уніформа теж змінила свій колір з чорного на білий. Не могли то бути есесівці… Та й три різних військових формувань… в одній операції. Дивно дуже.
– Чому? У фільмах. – Марина не приховувала свого здивування.
– Я теж думав над тим. Версію маю. Але послухайте оце. Там же, на сторінці сто двадцять сьомій розповідь Параски Офітівни Бондарчук, яку із трирічною дитиною врятував, заховавши у бочці в чужому хліві, один із виконавців, сказавши при тому: “Швидше, паньонка, бо як побачать, то буде мені горе!…” І далі, відповідаючи на питання – хто він: “Білявий такий, курив багато, на жито казав жічто, а хто такий, не знаю”…
До речі, потім він повернувся, вивів її з того хліва, доправив до лісу і відпустив, давши на дорогу хлібину і три цибулини… – Віконт окинув нас поглядом. – Оце і всі наші зачіпки.
– “Паньонка…” – в задумі мовила Марина. – Ні німці, ні росіяни так не говорять. А хто? Явно, що хтось зі слов’ян.
– Поляки жито так і називають, житом, – втрутився я в розмову. – Словаки кажуть: раж… Чехи? Не знаю…
– Я миттю! – Марина пробігла пальчиками по клавіатурі. – Жіто!
– Т-а-а-ак! Я ж казав! У вас вдається ця роль, – Віконт пожвавішав. – А тепер слухайте уважно й аналізуйте. 15 травня 1943 року до радянських партизанів перейшов начальник штабу 101-го піхотного полку Словацької армії капітан Ян Налєпка. І не сам, а з групою однодумців, офіцерів і солдатів. А відгадайте з першого разу хто командував тим партизанським загоном?
– Сабуров? – Марина засяяла.
– Відповідь правильна! А вже за три дні у з’єднанні генерал-майора НКВС Олександра Сабурова з’явився чехословацький загін. А якого кольору була уніформа словацького війська? – Віктор усміхався. – Правильно, тютюнового!
– А чорна? Ти ж знаєш відповідь, Віконте, не муч будь ласка, – Марина не приховувала свого нетерпіння.
– Припущення є. Але міркуємо разом, – він пильно, наче на допиті, подивився Марині в очі. – Хто створював радянські партизанські загони і командував ними?
– Енкаведе! – Марина зреагувала миттєво. – Але не дивися на мене так, Віконте, бо аж мурашки по шкірі пробігли. – В 1943 році структура ця називалася Український штаб партизанського руху, а начальником там був заступник міністра внутрішніх справ Української РСР Тимофій Строкач.
– Відповідь правильна! – знову Віконт усміхнувся. – А за погляд у вічі… Не винен я, то автоматично вийшло. Професійне залишилося. Вибач, будь ласка.
– Це вже веселіше… – Марина погойдалася на стільці, поправила зачіску і тихенько, майже пошепки, прикривши долонею рот, порадила: – Не треба отак відьом дразнити… Бамкнуть у відповідь мітлою по кумполу, рятуйтеся потім, як самі знаєте…
– Зрозуміло, – Віконт підняв руки вверх і всміхнувся. – Дякую за науку. Однак продовжую. Моя версія така: уніформу чужих армій для диверсійно-розвідувальних груп та партизанських загонів шили на фабриці в одному з таборів ГУЛАГу. Дуже зручно. Та й режим секретності витримати легко. І нашили її стільки, що надовго вистачило для всіх кіностудій на зйомку численних фільмів про війну. А саме завдяки кіно і поширився цей стереотип стосовно чорної уніформи есесівців. Чому затупили так? Теж пояснюється просто. До 1939 року Сталін з Гітлером грали в любов і дружбу, тож отримати зразки будь-чого, в тому числі уніформи, не складало найменших проблем. Зразки найновішої військової техніки отримували, найсекретнішими заводами ходили, як у себе вдома… Отже, отримали, запустили у масове виробництво, нашили гору. І вперед!
– Версія приймається, – Марина збуджено ляснула своєю долонею долоню Віконта. – Наша людина! Маєте право на вечерю. Я вас залишу хвилин на десять, приготую щось смачненьке.
– А коло замкнулося, Віконте… Мемуари Сабурова. Як там згадується Ян Налєпка? – я дістав аркуш. – Читай вголос.
«Підійшовши до землянки начальника штабу Бородачова, я зупинився, вражений побаченим. Навкруги розташувався багатолюдний табір. У тіні, під кущами, сиділи упереміш з людьми похилого віку жінки і діти. Усе їхнє добро було розкладене поруч. А трохи осторонь бродили коні, корови, свині, вівці…
– Звідки ви? – запитав я повну, середнього віку жінку.
– Копищуки! – гордо відповіла вона.
Село Копище, Єльского району, стало партизанським відразу ж після нашого приходу на Житомирщину. Тільки з цього села в наші загони влилося близько ста п’ятдесяти чоловік.
– Від карателів втекли? – стривожився я.
– Самі, по своїй волі прийшли… – якось загадково відповіла та ж жінка. – Бачите, скільки ми теляток на м’ясо привели. Та й корови усі дійні. Будемо молочком поїти ваших партизан.
– Хто вас привів?
– Наші чоловічки скомандували, ми і явилися. Вони там, у землянці. А нам не дозволено патякати зайве…
У землянці повно народу.
– Ще цього нам тільки не бракувало! – роздратовано говорив Бородачов. – Притягнули сюди жінок, дітей. Пожарище в селі влаштували… Чортзна-що…
Я насилу проштовхнувся вперед.
Начальник штабу був дуже засмучений. Поряд з ним, понуривши голову, сидів Налєпка.
– Що сталося, Іллє Івановичу?
– Та ось натворили справ ці молодчики… – почав він, вказуючи на групу партизан. – Самі себе уповноважили від усіх копищуків і вчора самовільно пішли у своє село…
– Ми знали, що нам не дозволять цього, – почувся боязкий голос.
– Може, ви замість мене доповідатимете командиру ? – сердито обірвав того, що говорив, Бородачов. Він суворо обвів поглядом принишклих партизанів і звернувся до мене: – Ніяк не збагну, що тепер робити? Пішли в Копище, запалили будинки, забрали сім’ї – і до нас. Куди подінемо цей табір?
– Так-то воно так, та не зовсім, – виступив вперед невисокий вусатий партизан. – І вже ви дозволите мені про все сказати…
Виявляється, староста села звернувся до німецького коменданта Єльська з проханням, щоб той поставив в Копище гарнізон, оскільки “немає ладу з народом через партизанів”… Комендант погодився, але зажадав, щоб раніше в селі побудували казарму для солдатів, пекарню і їдальню. Їдальню і пекарню побудували. А солдатів староста запропонував розмістити у будинках партизанських сімей, над якими готувалася розправа.
Дізнавшись про це, партизани-копищуки вирішили: старосту вбити, хати спалити, новобудови, зведені для фашистського гарнізону, знищити, а сім’ї відвести в ліс.
– Нехай краще все з вогнем піде, нехай пропадає нажите добро! – закінчив свою виправдувальну мову вусань. – Ми знаємо: тепер в Копищі не буде німецького гарнізону і на пост старости бажаючих не знайдеться… А залишимося живі, Радянська влада повернеться – не пропадемо!
– Значить, вашої провини тут немає? – перебиває його Бородачов.
Вусань мнеться і нехотя тягне:
– Вина є… Нічого не скажеш, самовільна відлучка вийшла… Це справедливо помічено…
Звичайно, самовільний відхід групи партизан із загонів був серйозним порушенням дисципліни. Мало того, без згоди командування вони спалили село, привели у з’єднання сім’ї. Я уважно дивлюся на партизанів, які очікують мого рішення, а сам думаю про дітей, жінок, людей похилого віку, яких щойно бачив. Жодного похмурого обличчя. Адже зовсім нещодавно вони своїми руками спалили свої хати, спалили усе добро, нажите довгою, наполегливою працею. Самі себе позбавили усього, аби лише ворог не явився в рідне село. І до нас прийшли не з порожніми руками: привели останню животину, посміхаючись пропонують своїх корівок для партизанського котла… А у самих малі діти…
Якою мірою можна виміряти глибину цього щедрого душевного пориву?
Я ледве змусив себе сказати декілька повчальних фраз про дисципліну. Нагадав, що у нас немає офіційного армійського статуту, але він живе в наших серцях. Суворо попередив, що нещадно каратимемо порушників. Я говорив, а ті, що провинилися покірно кивали головами.
– І глядіть, щоб подібне було першим і єдиним випадком, – сказав я, відпускаючи партизан. Вони з полегшенням зітхнули, голосно заговорили, але жодна людина не рушила з місця. Мені зрозумілий був їхній стан у той момент: адже я нічого не сказав про сім’ї.
– Про близьких ми потурбуємося. Направимо поки що в господарську частину. Нехай допомагають збирати овочі на розораних полянах…
Землянка вмить опустіла. Залишилися тільки Бородачов, я і Налєпка. Нас було троє і… тиша. Ніхто не поспішав почати розмову. Здавалося, що тут ще звучать схвильовані слова, ще обговорюється “проступок”, який за інших обставин слід було б вважати подвигом.
– Так… Важко бути в наших умовах начальником штабу, – заговорив нарешті Бородачов. – Ось закликаєш людей до порядку… Пішли самовільно, – значить, здійснили серйозне порушення… Це – з одного боку. А з іншого? На таку справу піднялися, що кожному з них по справедливості не завадило б оголосити подяку…» /Видання: Сабуров А.Н. Силы неисчислимые. – Москва: Воениздат, 1967/
– А тепер, як розвідник розвіднику скажи: з якого дива сидіти Яну, понуривши голову, від того, що якісь там місцеві партизани самовільно спалили свої власні оселі? Спалили – то спалили. Майно їхнє і право ним розпоряджатися, відповідно, теж їхнє… Що на це скажеш?
– Скажу, що ти тоді копнув трішки ранувато і не те, що можна було безкарно копати… Тепер розумієш, куди ти спробував протиснутися, втрутитися у тому 1997 році і чому начальство моє так тоді заметушилося?
– Розумію. Ян Налєпка, Олександр Сабуров… Герої Радянського Союзу. До речі, могила Налєпки в Овручі. А в начальства твого – всі предки з ЧК, НКВД і МГБ. Що тут не розуміти?
– Знаю. Але обставини смерті його… Там питань дуже багато.
– Це зовсім інша тема. Переконаний, що Ян був людиною освіченою… порядною і щиро хотів допомогти Червоній Армії в боротьбі з нацистами, а коли усвідомив, куди потрапив – щось відбулося. Він же народися в Австро-Угорській імперії, а це – Європа. Логіка і практика дій НКВС навряд чи йому імпонували… Та й словаків я трохи знаю. Цивілізована нація, представники якої, прекрасно знають, що таке загальнолюдські цінності…
© Валерій Хмелівський 2022.