Валерій Герасимчук. «Рєпін український». Біографічний роман у п’єсах

23.11.2022

Валерій Герасимчук

РЄПІН УКРАЇНСЬКИЙ

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

«Паризьке кафе», «Хресний хід», «Портрет Мусоргського»,

«Портрет Стасова», «Вечорниці», «Запорожці»,

«Чорноморська вольниця», «Гайдамаки, або Освячення ножів»,

«Гопак», «Портрет Званцевої»

Біографічний роман у п’єсах

(скорочений варіант)

Київ

2022

УДК

Г37

На першій сторінці обкладинки – центральна частина

картини І.Ю. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану»

Герасимчук, Валерій.

Г37 Рєпін український («Паризьке кафе», «Хресний хід», «Портрет Мусоргського», «Портрет Стасова», «Вечорниці», «Запорожці», «Чорноморська вольниця», «Гайдамаки, або Освячення ножів», «Гопак», «Портрет Званцевої»): Біографічний роман у п’єсах (скорочений варіант) / В.Н. Герасимчук. – К.: 2022. – 574 с.

ISBN

П’ятнадцять картин – п’ятнадцять однойменних драм. Як і на полотнах Іллі Рєпіна, у п’єсах Валерія Герасимчука переплітаються відомі історичні постаті й вигадані персонажі, реальні події і домальовані уявою драматурга сцени. А все це разом складається у велику реалістичну картину життя і творчості одного з найбільших художників світу і, наче у багатосерійному фільмі, відображає його довгий, многотрудний шлях. Біографічний роман у п’єсах «Рєпін» складається із драм «Бурлаки на Волзі», «Паризьке кафе», «Хресний хід», «Портрет Мусоргського», «Портрет Стасова», «Іван Грозний», «Вечорниці», «Портрет Сурикова», «Толстой на оранці», «Запорожці», «Портрет Третьякова», «Чорноморська вольниця», «Гайдамаки, або Освячення ножів», «Гопак» і «Портрет Званцевої» і є продовженням роботи драматурга над його авторським циклом «П’єси про великих» (тільки цього разу письменник іде значно далі усіх донині відомих літературних жанрів і форм і створює роман у п’єсах – абсолютно новий жанр у художній літературі). Написаний роман на основі фундаментальних наукових досліджень відомих мистецтвознавців та біографів Іллі Юхимовича Рєпіна (О.А. Лясковської, С.О. Пророкової, В.М. Москвінова, І.С. Зільберштейна, К.І. Чуковського та ін.), а також спогадів про художника, його власних мемуарів і листування із друзями, серед яких були Л.М. Толстой, В.В. Стасов, Д.І. Яворницький, І.М. Крамський, П.М. Третьяков…

Наведена вище анотація була написана для повної версії біографічного роману у п’єсах «Рєпін» із 15 п’єс, де, звичайно, дещо повніше розкриті життя і творчість видатного художника. Нині ж автор пропонує читачеві скорочений і більш сконцентрований варіант роману під назвою «Рєпін український» із 10 п’єс, у якому чіткіше проглядається українське коріння Іллі Рєпіна, українська тематика у його творчості і його українська душа.

УДК

Редактор Галина Лукова, заслужений працівник культури України

«Моя особиста думка така, що в живописному мистецтві

не можна не визнати головним сам живопис і що з усього,

що у нас робиться тепер, у майбутньому перше місце

займуть труди Рєпіна – будуть то картини,

портрети чи просто етюди».

П.М. Третьяков

(Із листа до Л.М. Толстого від 18 червня 1890 року)

«…стародавня легенда гласить,

що світ на трьох китах стоїть. Але я вважаю,

що наш художній світ на одному стоїть.

Ну і слава Богу!»

В.В. Стасов

(Із листа до І.Ю. Рєпіна від 12 травня 1906 року)

Безсмертя Рєпіна, або Рєпін і Україна

Він був уже відомим живописцем, написані ним у 1870–1873 роках «Бурлаки на Волзі» мали грандіозний успіх на Всесвітній виставці у Відні, а в зарубіжній пресі його – ще зовсім молодого Іллю Рєпіна – ставили поруч із всесвітньо відомими майстрами… І ось, як розповідає С.О. Пророкова у своїй книзі «Рєпін», окрилений цим успіхом, нагороджений Золотою медаллю Академії мистецтв і забезпечений урядовою пенсією, він їде до Франції, малює картину «Паризьке кафе», виставляє її на виставці у Салоні і… зазнає невдачі: картина висить десь аж під стелею, і на неї ніхто не звертає уваги. Куїнджі, який саме повертається на батьківщину, подає це у розмові з Крамським як велику творчу помилку Рєпіна і як повний провал!

Занепокоєний учитель одразу ж (20 серпня 1875 року) відсилає до Парижа листа, в якому запитує свого улюбленця: «…як могло статися, що Ви це писали?» На думку Крамського, не можна було йому, Рєпіну, братися за подібну тему! Адже «людина, у якої тече в жилах хохлацька кров, найбільш здатна (тому що розуміє це без зусиль) зобразити важкий, міцний і майже дикий організм, та аж ніяк не кокоток»! І далі І.М. Крамський, уже спокійніше, але із твердим переконанням у власній правоті, пояснює своєму ще недосвідченому учневі, що треба бути французом і з дитячої колиски слухати шансонетки, щоб подужати таку тему, як паризьке кафе…

Яке це велике щастя для нас, українців (та й для усього слов’янського світу), що Ілля Юхимович Рєпін не був французом і не слухав з дитинства шансонетки, а народився 5 серпня 1844 року від матері-українки в українському місті Чугуєві під Харковом і з колиски спочатку чув, а потім усе життя співав українські народні пісні! А тому обезсмертив на своїх картинах не паризьких кокоток та їхніх кавалерів, а волзьких бурлаків і запорозьких козаків, зафіксував для наступних поколінь проводи новобранця і вечорниці, залишив нам у спадок неповторні портрети визначних діячів культури, серед яких Л.М. Толстой, Т.Г. Шевченко, М.П. Мусоргський, В.В. Стасов, П.М. Третьяков… Його ж чугуївський «Хресний хід у дубовому лісі», на якому зображені українці в національному вбранні, а пізніше «Хресний хід у Курській губернії» – це взагалі ті рідкісні стоп-кадри вітчизняної історії, з яких у нашу свідомість (і в нашу совість!) входять – хто в личаках, а хто в черевиках або чоботях – представники усіх прошарків тогочасного суспільства…

Усе життя Рєпін міцно тримався свого коріння. Тому такою високою та розлогою розвилася крона його творчості – адже вона виростала з національного чорнозему і з чорного хліба, посипаного «крупною сірою сіллю», який йому не раз довелося скуштувати у дитячі й молоді роки. Звідси близькість художника до рідних джерел, тематика з життя простого народу і велика сила впливу його картин, які завжди були не просто досконало написані, а вистраждані, виношені під серцем, пропущені через власну душу!

Є одне важливе місце у статті «Як створювалася картина «Запорожці», що належить перу українського історика Д.І. Яворницького, який надав митцеві просто-таки безцінну допомогу під час створення цього шедевра (він підшукував для Іллі Рєпіна живу «натуру» серед сучасників-українців, знайомив його з колекціями старожитностей та історичними матеріалами, позував для центральної фігури писаря тощо). Там наводиться їхня розмова про художника К.Є. Маковського, який, побачивши «Запорожців», теж захотів написати картину із життя запорозьких козаків. «Ви дайте йому мальовничу тему, – порадив Рєпін Яворницькому. – Мальовничість у живописі для нього понад усе. І треба сказати, що таємницю поєднання фарб він осягнув так, як ніхто із нас. Але далі цього не шукайте у нього нічого: ні стогонів страждальця, ні жагучого болю душі, ні крику відчаю, ні відважної боротьби за волю з насильниками, – нічого цього ви не побачите на картинах Маковського»…

Рєпін мав повне право сказати ці строгі, але дуже справедливі слова. Бо це саме він, як рідко хто у світовому живописі, осягнувши «таємницю поєднання фарб», водночас зумів передати і «стогони страждальця» у «Бурлаках на Волзі», відобразив «жагучий біль душі» нещасного каліки у «Хресному ході в Курській губернії», створив шедевр про відважну боротьбу запорожців за волю і написав багато інших геніальних картин.

Мало володіти великим талантом – треба бути здатним ще й на велике співчуття. І треба мати мужність відстоювати за собою це право… Ох, як відчайдушно відбивався Ілля Рєпін, коли не тільки консервативно налаштовані кола, а й деякі його друзі не сприйняли зображених ним калік і жебраків у «Хресному ході в Курській губернії»! «У попередньому «Хресному ході» була одна-єдина фігура – благочестива дівчина, і ту Ви знищили; мені здається, було б дуже добре на місце баби з футляром помістити прекрасну молоду дівчину», – писав художнику П.М. Третьяков. І відразу ж отримав від Рєпіна відповідь: «Для мене вище за все правда, подивіться у натовп, куди завгодно, – багато Ви зустрінете гарних облич, та ще й обов’язково, для Вашого задоволення, виставлених на перший план?!» А своєму другові і хрещеному батькові свого сина Юрія, українському художнику Миколі Мурашку, який у судженнях про цю картину частково підтримував Третьякова, Ілля Юхимович у листі від 30 листопада 1883 року написав: «…я себе зневажав би, якби став писати «ковры, ласкающие глаз»!.. Усіма своїми немічними силами я намагаюся втілити свої ідеї в правді; навколишнє життя мене дуже хвилює, не дає спокою, саме проситься на полотно; дійсність надто жахлива, щоб зі спокійною совістю вишивати узори»…

Що це були не лише слова, підтверджує ще одна (невелика за розміром, але велика за змістом і значенням) картина Рєпіна – «Відмова від сповіді перед стратою». Цю трагічну сцену художник написав після того, як разом зі Стасовим прочитав поему М.М. Мінського «Остання сповідь». Згодом він подарував цю картину поету. В.В. Стасов, побачивши її вперше лишень через кілька літ, написав Рєпіну 8 травня 1888 року:

«Ілля, я сам не свій – не те що від захоплення, а від щастя! Я отримав у цю секунду Вашу «Сповідь»… Нарешті, нарешті я побачив цю картину. Тому що це справжня картина!!! Вона у першу ж секунду потрапила у казносховище всього, що для мене є дорогого і важливого від мистецтва: «Бурлаки», «Хресний хід», «Поприщин», «Не чекали» та ін. Ось що мені від нинішнього мистецтва потрібно; це те, що мені в ньому дороге і безцінне… У всій Європі тільки у Вас, Сурикова («Острог», «Меншиков», «Морозова») та у Верещагіна я знаходжу ті глибокі ноти, з якими ніщо інше в мистецтві не може зрівнятися, – за правдивістю, за істинною чутливістю до глибини душі. Я пам’ятаю, як ми з Вами разом, років десять тому, читали «Сповідь» і як ми металися, наче ужалені і ледь не смертельно поранені. Тільки ось від такого почуття і зростають такі художні паростки потім. Усе інше без такого «ужалення» – олжа, дурниця і фальш у мистецтві. Який погляд, яка глибина у Вашого засудженого!! Який характер, усе життя тут відобразилося – точнісінько як у «Не чекали». Що згодом після Вас залишиться – ось саме це і буде. Ніхто нічого подібного не пише у Європі… Слава, слава! Ви мені сьогодні ще дорожчі стали. Ви не зупиняєтеся – вперед ідете, і могутніми кроками!!!»

Ні, даремно Крамський так переживав тоді за свого учня – художник із такими прогресивними поглядами і такою вразливою душею не міг довго писати безтурботних відвідувачів паризького кафе! Думками, задумами, усім своїм єством Ілля Рєпін був уже на батьківщині, де його чекали рідні пейзажі й рідні люди і де йому ще належало написати «Хресний хід», «Вечорниці», «Толстого на оранці», «Відмову від сповіді перед стратою», «Не чекали»… І, звичайно ж, – «Запорожців»!

Ще там, у Франції, Рєпін починає перечитувати повісті Миколи Гоголя і робить начерки за сюжетами його творів. А В.В. Стасову пише: «Я взявся за Гоголя і такої насолоди ще жодного разу не отримував від нього, особливо від його малоросійських речей»… Уже тоді під впливом гоголівського «Тараса Бульби» перед зором живописця все частіше почали вимальовуватися не грайливі кокотки, а запорозькі козаки. Тож коли художник повернувся на батьківщину (хоча на академічну пенсію Ілля Рєпін мав повне право ще три роки жити за кордоном!) і, гостюючи у мецената Сави Мамонтова в садибі Абрамцево під Москвою, дізнався про надрукований Миколою Костомаровим славнозвісний лист запорожців до турецького султана, – він уже був готовий до цієї теми і відразу ж – 26 липня 1878 року – накидав перший ескіз.

Рєпін безмежно любив Україну. Знав українську мову (у листах до друзів і в «Далекому близькому» І.Ю. Рєпін часто вживає українські слова та звороти, які нерідко переходять у речення і навіть абзаци). Часто носив українське вбрання («І сам приїду в малоруському костюмі», – читаємо в листі художника до Яворницького від 7 січня 1888 року). Співав українські пісні, постійно брав участь у поминках по Т.Г. Шевченку, які щороку влаштовувалися тоді в Петербурзі. Саме 25 лютого 1886 року, на роковинах великого Кобзаря, І.Ю. Рєпін і познайомився з істориком Д.І. Яворницьким у Казанському соборі. А з якою великою теплотою і повагою він відгукується про українців у книзі мемуарів «Далеке близьке», коли пише про Чугуїв або згадує товаришів із артілі іконописців! «Навколо міста було кілька багатих і гарних сіл малоросіян – народ ніжний, добрий, поетичний»; «спочатку ми стали за звичаєм співати пісні нашим злагодженим хором – переважно українські».

Г.О. Тюменєва у статті «Музика в житті Рєпіна» («Художня спадщина», «Рєпін», т. І), пишучи про велику любов Рєпіна до музичних творів російських і зарубіжних композиторів, наголошує: «Але найглибший слід у душі художника залишила українська народна пісня. Рєпін гаряче любив свою батьківщину – Україну, і де б він не був, – у сяючому і гамірливому Петербурзі чи в усамітненні на своїй фінській дачі, – серцем він був міцно пов’язаний з рідною південною природою, з побутом, звичаями і піснями своєї милої батьківщини. Його любов до рідного краю знаходила своє активне вираження, якщо не у творчості, то в дружбі з земляками, у висловлюваннях чи просто у виконанні українських пісень»… Далі Тюменєва наводить спогади київського мистецтвознавця В.А. Чаговця про те, як він, Ілля Юхимович Рєпін і Микола Мурашко пливли по Дніпрі: «Важкі, незграбні весла злітали, мов крила, у сильних руках Рєпіна. Уперті пасма волосся то звивалися, то падали на очі. Човен стрибав на хвилях, і сама собою народжувалася пісня: «Додолу верби гне високі» – і гімн Дніпру витав над широкою, повноводною рікою…» За словами В.А. Чаговця, співаючи, Рєпін… був прекрасний»…

А путівник «Пенати. Музей-садиба І.Ю. Рєпіна» (Л., 1969) пише: «У колі друзів художника було заведено співати хором, і, як згадує дочка Рєпіна, Віра Іллівна, він навіть у день свого вісімдесятип’ятиліття співав друзям старовинну українську пісню». Навіть на схилі літ, живучи у далекій Фінляндії, Ілля Рєпін не забув української пісні й української мови! Коли у другій половині 1920 років Яворницький послав Рєпіну у Фінляндію свої книги українською мовою, Ілля Юхимович написав 18 лютого 1927 року: «А я відчув себе дуже добре, коли став читати Вашу книгу: о цей «За чужий гріх». Найбільша радість: я все розумію. І навіть настільки розумію, що відчуваю і усвідомлюю, яка це гарна і легка мова». А в 1928 році (на 84 році життя) він починав листа до свого давнього друга, письменника В.О. Гіляровського, мати якого теж походила з роду запорозьких козаків, словами: «О друже мій, дорогий Козаче! Як Вас Бог милує?»

Там же, на далекій чужині, Рєпін візьметься і за свою останню картину, яка буде називатися «Гопак»… Звідти 30 листопада 1926 року поділиться цим сокровенним задумом зі своїм найбільшим українським порадником і другом: «Дорогий Дмитре Івановичу!.. під великим секретом признаюсь Вам, що я знову взявся за Запорожжя! Ну, зрозуміло, знов пішла в хід уся Україна. З якою радістю і якимсь родинним трепетом серця, з жадібністю я перечитую все, що знайшлось… Ну, зрозуміло, починаючи з Вас: «Эварницкий – Запорожье»… Незважаючи на старість, я натрапив на хороший сюжет: Січ, вся Січ у веселощах… Гопак… Знову Запорожжя, і знову Ви, мій ментор Вергілій… Я стою перед Вами на колінах, приймаючи благословення… Огонь Запорожжя (як хороше сказано) ще не погас переді мною: тепер знову все перечитую… Запорожжя… Ах, не бувати мені вже там, тільки у Яворницького на Запорожжі – ось моя хата»…

Українська тематика часто фігурує у творах художника: «Бандурист», «Українка», «Українка біля тину», «Українська хата», «Український селянин», «Вечорниці», «Ярмарок», «Портрет Т.Г. Шевченка», а також портрет Тараса Шевченка поруч із портретом Миколи Некрасова на картині «Не чекали», «Портрет С.М. Драгомирової», «Гетьман», «Запорожець», «Козак», «Козак у степу», «Запорожці пишуть листа турецькому султану», «Чорноморська вольниця», «Гайдамаки», «Гопак» («Шевченківський словник» пише, що загалом «близько 180 картин, етюдів, ескізів, начерків і замальовок виконав художник на укр. тематику» – це окрім тих десятків альбомів і «кількох сотень» рисунків до «Запорожців», про які згадує К.І. Чуковський!)…

І що найважливіше, українська тематика не просто часто фігурує у творчості Іллі Рєпіна – українською тематикою, наче золотим німбом, огорнута і обрамлена уся його геніальна творчість: перша датована робота художника називається «Бандурист» (1859) (цю ще чугуївську акварель Ілля Юхимович свято беріг усе життя, і її знайшли у «Пенатах» уже після його смерті), остання датована робота Рєпіна – картина «Гопак» (1926–1930)!

Звідки це? Чому? Тільки тому, що Рєпін народився в Україні? А може, відповідь на ці запитання лежить значно глибше? Згадаймо статтю В.В. Стасова про картину «Запорожці пишуть листа турецькому султану», де цей визнаний у всьому світі історик мистецтва на всю Росію заявив: «Запорожці» – великий твір російської школи живопису. Рєпін – наполовину малорос родом, і це старовинні, невідомі йому самому, глибокі сили батьківщини піднялись у його грудях і зазвучали, коли в нього промайнула думка написати «коло козаків-запорожців» (виділено мною. – В.Г.). Він шукав повсюди залишки запорозького життя… і написав гідну подиву свою сцену… Фігури – сама міць, енергія і краса. Кожна – що не фігура – великий зразок для всієї російської школи. Ось як треба вчитися і завойовувати природу й життя, живу людську натуру, характер і всю душу наскрізь». (В.В. Стасов, «Ось наші строгі цінителі й судді». Журнал «Северный вестник», 1892, №1).

А ще раніше, у статті «Ілля Юхимович Рєпін», яка була вперше надрукована в журналі «Пчела» в 1875 році (№3), той же Володимир Васильович Стасов, захоплюючись картинами Рєпіна, написав: «Прекрасний також маленький грудний портрет, написаний ним у кінці 1872 року з матері: тут у нього вийшла чудесна картина у стилі Рембрандта. Ця бабуся малоросіянка (виділено мною. – В.Г.) сидить у нього, склавши руки і дивлячись перед собою добрими очима, наче одна із прекрасно освітлених і наполовину захованих у тіні бабусь великого голландського живописця». (І.Ю. Рєпін написав цей портрет матері, коли вона приїздила до Петербурга познайомитися з невісткою напередодні народження першої внучки. Тоді ж міг зустрітися з матір’ю художника і В.В. Стасов, який був на хрестинах і став хрещеним батьком Віри і якому Ілля Рєпін писав 27 серпня 1872 року: «Вчора до мене приїхала мати з Чугуєва, з братом-музикантом, який вчиться у консерваторії». Як би там не було, але, щоб вважати матір Рєпіна «малоросіянкою» і щоб написати на всю Росію, що «Рєпін – наполовину малорос родом», історик зі світовим ім’ям, очевидно, мав дуже вагомі підстави).

Ці твердження В.В. Стасова Ілля Юхимович Рєпін жодного разу не заперечив і не спростував. А на слова Крамського про свою картину «Паризьке кафе» і про свою «хохлацьку кров» він відповів листом від 29 серпня 1875 року: «Чому це людина, у якої тече в жилах хохлацька кров, повинна зображати тільки дикі організми?.. «Спеціальна народна струна?» Та хіба ж вона залежить від сюжету? Якщо вона є в суб’єкті, то він виразить її у всьому, за що б він не взявся. Він її вже неспроможний позбутися, і його картинка Парижа буде з точки зору хохла»… (У своїх листах і статтях поруч зі словом «українець» Рєпін часом вживає слово «хохол», але так підписувати картини він ні собі, ні комусь іншому ніколи не дозволяв. Ось його лист до В.В. Мате, написаний у 1896 році стосовно журналу «Север»: «Дорогий Василю Васильовичу, вчора я забув ще Вам сказати: передайте, будь ласка, Гнєдичу чи хто у них завідує редакцією назв рисунків, щоб вони не перекручували по-своєму підписів під гравюрами з картин і рисунків. Ну що це за підпис: «Хохол»?! – це ж образливе слово для всієї південної Росії»).

Можливо, колись українське коріння Рєпіна по материнській лінії буде підтверджене і документально. Але вже зараз на основі його українських картин можна стверджувати, що Рєпін усе життя свідомо підкреслював свою приналежність до України, її історії та культури. І підтверджував це просто титанічною працею. Особливо – над «Запорожцями», над якими він працював понад дванадцять літ…

Який це був труд! Три поїздки в Україну і на Кубань з метою зібрання необхідного матеріалу (1880-й, 1888-й і 1890-й роки), глибоке вивчення історії запорозького козацтва, детальне змалювання зброї, одягу, реманенту, пошуки натури і зарисовки із сотень облич… «З повним правом можна стверджувати, що жоден із російських художників… не проводив підготовчу роботу для своєї картини в такому обсязі, як Рєпін для «Запорожців», – відзначав у своїй праці про Іллю Юхимовича Рєпіна відомий мистецтвознавець, один із редакторів «Художньої спадщини» І.С. Зільберштейн. І далі продовжував: «Десятки альбомів Рєпін заповнив рисунками в період створення «Запорожців». К.І. Чуковський, який передивився у 1915 р. ці альбоми, пише: «Одних тільки етюдів (тобто рисунків. – І.З.) до «Запорожців» було у Рєпіна кілька сотень, і мені здавалося, що в них навіть штрих український: м’який, музичний, ліричний». А Жиркевич, який у 80-х роках часто відвідував майстерню живописця, згадує у своєму «Щоденнику»: «Усі ці дні Рєпін при мені підмальовує своїх «Запорожців»… Я помітив, що Рєпін користується для цієї картини фотографіями, ескізами, начерками, описами. Цілий архів служить йому при цьому, і немає жодного предмета в картині, який не був би обдуманим та історично достовірним».

Цілком зрозуміло, що таку непосильну ношу можна було витримати, переносячи на полотно тільки своє, найрідніше, – де художник узяв би стільки енергії і сил, якби малював чужих легковажних кокоток?! А тут же були запорозькі козаки – наші безсмертні лицарі-захисники, народні герої! Вони віками відбивали татарські набіги й турецькі навали, ходили в морські походи і визволяли з неволі полонених слов’ян, приносили в жертву своє життя й особисте щастя! І ось тепер великий Рєпін також жертвував для них усім, чим тільки міг… У нього вже всихала хвора від перевтоми права рука, лікарі забороняли йому займатися живописом, а він, обмотавши правицю теплою вовняною пов’язкою, «працював подовгу, не відриваючись від полотна, морив себе голодом» та й взагалі обмежував себе абсолютно в усьому. І ніхто не знав, у якій скруті перебував художник у ті роки… Тільки після того, як «Запорожців» купив цар Олександр ІІІ для майбутнього Музею російського мистецтва у Петербурзі, Рєпін зізнався в одному з листів до Т.Л. Толстої, дочки Льва Толстого: «Зізнаюсь Вам, що справи мої взагалі були поганенькі: аби закінчити картину, я майже два роки відмовлявся від усіх замовлень, майже всі заощадження пішли в справу»…

Із чим можна порівняти таку самопожертву?

С.О. Пророкова у своїй книзі про генія сказала дуже точні слова: «…написати таку картину, як «Бурлаки», п’ять років безперестанно тільки про неї і думати, не розстаючись із нею ні вдень, ні вночі, – це як донору віддати кров»… Тепер свою кров Рєпін віддавав «Запорожцям»! Як він дорожив ними, як ретельно усе продумував і переробляв! З яким запалом відстоював цю картину перед тими, хто не зрозумів його задуму чи й відверто зневажливо відгукувався про самих запорожців!

Коли художник М.М. Ге порівняв запорозьких козаків із п’яницями з ресторану Палкіна, Ілля Рєпін просто вибухнув обуренням і в листі до Стасова від 31 березня 1892 року написав: «…він не розуміє і не вірить у запорожців… Він забув, що до заснування цього рицарського народного ордену наших братів десятками тисяч гнали в рабство і продавали, як худобу, на ринках Трапезунда, Стамбула та інших турецьких міст. Так тривало довго: була навіть усталена ціна на слов’янина і на німця (німець цінувався дорожче). І ось виокремились із цієї забитої, покірної, темної маси християн сміливі голови, герої, повні мужності, геройства і моральної сили. «Досить, – сказали вони туркам, – ми поселимось на порогах Дніпра – і віднині тільки через наші трупи ви доберетесь до наших братів і сестер». І навіть в останній свій похід у Крим Сірко вивів звідти до 6000 полонених християн… Чому ж тепер ми одвертаємося від цих героїв і будемо кидати в них бруд і порівнювати їх із п’яницями у Палкіна!!!! О, пустомеля».

Ці тверді переконання Рєпіна у високій місії Запорозької Січі допомогли йому вистояти і так зобразити українських козаків, що вони викликали захоплення навіть у царя! «Як він захоплювався «Запорожцями»! – писав І. Рєпін М.В. Верьовкіній у листопаді 1891 року після того, як його виставку відвідав імператор Олександр ІІІ. І тут справді було чим захоплюватися: В.В. Стасов у той же час написав художнику, що його «Запорожці» ні на одну копійку не поступаються… кращим історичним сторінкам «Тараса Бульби», а в центральній тодішній пресі називали «Запорожців» «картиною єдиною»!

Додаймо сюди золоті медалі, присуджені цьому шедевру на міжнародних виставках у Мюнхені та Будапешті, і стане зрозуміло, чому «Запорожці» Іллі Рєпіна були тоді у багатьох на стінах і на вустах! І справді – «жодна з його картин не розійшлась у такій кількості репродукцій, як ця, і жодну не копіювали так часто ще за життя художника. Серед тих, хто хотів мати копію цієї картини, був і О.М. Горький», – пишуть дослідники.

Щоб передати атмосферу загального захоплення новою роботою Рєпіна, досить звернутись до спогадів художника й історика мистецтва О.М. Бенуа. Навіть через сорок років він писав про картину «Запорожці пишуть листа турецькому султану»: «…Боже мій, чим вона була тоді, коли була щойно народжена волею художника! Яка сила виливалася з неї, і як ця сила дивувала і підкорювала. Якою картина здавалася потрібною, необхідною, надзвичайно важливою. Як радісно і підбадьорююче діяла вона на ті почуття, які можна назвати «художнім патріотизмом»…

Та не було б цього всього, якби спочатку цим патріотизмом не був одержимий сам митець!

«Про те, наскільки Рєпін дорожив задумом «Запорожців», можна судити хоча б із його відповіді О.В. Жиркевичу, – писав І.С. Зільберштейн. – Той запитав художника – коли надіється він закінчити «Запорожців»? «Я вже кілька років пишу свою картину і, мабуть, ще кілька літ присвячу їй, – відповів Рєпін. – …Одне тільки лякає мене: можливість смерті до закінчення «Запорожців». І великий художник їх закінчив!

Вони віддячили йому безсмертям.

Валерій Герасимчук

«Паризьке кафе»

Драма на три дії

ДІЙОВІ ОСОБИ

Ілля Юхимович Рєпін – видатний художник українського походження.

Панотець – церковний староста.

Галя – його дочка.

Карпо – старший син панотця, чумак.

Семен – менший син, теж чумак.

Ганна – дружина Карпа.

Христина – дружина Семена.

Іван Миколайович Крамський* – великий майстер портретного живопису, лідер передвижників, учитель І. Рєпіна.

Віра Олексіївна Рєпіна – перша дружина І.Ю. Рєпіна.

Василь Дмитрович Полєнов – академічний товариш Рєпіна, художник.

Костянтин Аполлонович Савицький – живописець-жанрист.

Євдоким Олексійович Єгоров – живописець по фарфору, господар керамічної майстерні в Парижі.

Сава Іванович Мамонтов – московський підприємець і меценат.

Єлизавета Григорівна – його дружина.

Олексій Петрович Боголюбов – професор живопису.

Олександр Карлович Беггров – художник-пейзажист.

Зоя Григорівна Ге – племінниця художника М.М. Ге.

Марія Григорівна – її старша сестра.

Художники, музиканти та інші учасники вечорів у салоні Боголюбова.

Відвідувачі паризького ресторану.

Натурниця (одаліска).

_____________

*Усі українські радянські енциклопедії подають прізвище І.М. Крамського у називному відмінку через «о» – «Крамськой» (є правило, що прізвища російського походження на «ой» – Толстой і т.д. – українською так і пишуться). Але прізвище Крамського – українського походження. По-перше, його батьки були українцями. А по-друге, у російській мові немає слова «крам» чи будь-якого похідного від нього. Зате «Словник української мови» Б. Грінченка (том ІІ, с. 299) подає понад 20 таких слів – крам, крамаренко, крамарівна, крамарство, крамар, крамарювати, крамний, крамниця, крамський та ін. За Грінченком, «крамський» – те саме що «крамний», а «крамний» – це по-російському «лавочный». Тож автор вважає, що пора відновити справедливість і почати писати українською мовою прізвище Крамського правильно, через «и» – Крамський.

ДІЯ ПЕРША

Сцена 1

1861–1863 роки. Україна, мальовниче українське село під Харковом. У просторій церкві, під самим куполом, стоїть на високих риштуваннях молодий іконописець Ілля Рєпін і малює Святу Трійцю. Він то виводить пензлем по стіні, то відходить на кілька кроків від своєї роботи, щоби звірити намальоване.

Рєпін (упівголоса наспівує).

Ой сів Христос та й вечеряти!

Щедрий вечір, добрий вечір

Добрим людям на здоров’я!

Та й прийшла до нього та Божая Мати!

Щедрий вечір, добрий вечір

Добрим людям на здоров’я!

Ой сідай, ненько, та вечеряти!

Щедрий вечір, добрий вечір

Добрим людям на здоров’я!

Ой спасибі, синку, за сю вечоринку!

Щедрий вечір, добрий вечір

Добрим людям на здоров’я!

(Відступивши від образів, розглядає їх і роздумує вголос). Здається, отут до золотого тону треба червоної вохри трохи додати… (Взявши невеликий глечик). Чи не треба?..

Придивляючись до намальованого, художник відступає ще на один крок і раптом, за щось перечепившись, падає на риштування. Глечик із вохрою випадає з його рук, летить на кам’яну підлогу і розбивається.

Рєпін (із острахом подивився униз). Господи, це ж і я міг упасти із такої висоти і розбитися, як отой глечик… (Звівся на ноги, перехрестився). Спасибі тобі, Господи, що не дав мені такою страшною смертю померти… А фарбу з підлоги я зараз повитираю…

Ілля злазить з риштувань і підходить до розбитого глека.

Рєпін. Нема глека, був – і нема… Оце я мав тут зараз лежати… А біля голови розтікалася б така сама калюжа – тільки не вохри, а крові… Ото картина була б… (Лягає на підлогу головою до червоної калюжі і, розпластавшись навзнак, лежить).

У цей час до церкви заходить дуже гарна дівчина у спідничині, легкій вишиванці і з вузликом у руці. Це – дочка панотця Галя.

Галя (дивлячись угору, на риштування, гукає). Пане іконописцю, я вам підвечірок принесла! (Переводить погляд униз і від несподіванки впускає вузлик). Ой, лишенько! Убилися! Убилися! (Вибігає).

Рєпін (схоплюється). Галю! (Підбігає до дверей). Побігла, уже не дожену… Ну от – не мав що робити… Тільки дівчину налякав… Але треба ж таке – мало справді не вбився! (Повертається до розбитого глечика і збирає черепки по одному). Оце були б тобі заробітки, Ілля… Був би тобі і Петербург… Була б тобі й академія… Як же! Тобі ж мало бути простим богомазом! Ти наслухався про Крамського, який із ретушера вибився у художники, і тобі теж закортіло малювати живі картини! А хіба твої ікони виходять неживі? Хіба не один батюшка вже казав, що лики угодників на твоїх іконах дуже вже мирські?! «Добре, Ілля, у тебе виходить, – говорив панотець у Сиротині. – Тільки святий Лука – ну точнісінько як старий Гнась!» А що б він сказав, якби упізнав у євангелісті Марку берестянського шинкаря Йоселя Жмудського, а в Матвієві – чугуївського ветеринара Полікарпа? (Далі прибирає).

Сцена 2

До церкви вбігають панотець і Галя.

Панотець (побачивши, що Ілля збирає черепки). Ну живий, слава Богу, наш іконописець! (Перехрестившись, занепокоєно). Дуже забилися? Нічого не поламали?

Рєпін. Та я і не падав зовсім! Вірніше, падав, але тільки там, нагорі, на риштуваннях… Перечепився і впав… А глечика із вохрою не втримав… Ось тепер черепки і збираю… От досада – півглека фарби пропало…

Панотець. Та не жалкуйте ви за тією фарбою! Слава Богу, що ви залишились живі! (Галі). Ох, дочко… Як ти мене налякала…

Галя (винувато). Тату, так вони ж на підлозі лежали! А кров так і цебеніла із голови!

Рєпін (показує червону ганчірку). Та це не кров, Галю. Це – червона вохра! (Опустив очі). Пробачте, що я вас так налякав… Якщо по правді, то я і сам страху дуже набрався… Це моя звичка відскакувати від роботи під час малювання. А загородки не було… От мало й не впав… Добре, що тільки глечик із фарбою розбився…

Галя (піднімає вузлик). І з молоком теж… Я залишила вас без підвечірку…

Панотець. Та який там уже підвечірок! Ходімо, пане іконописцю, до нас вечеряти. Поки нема загородки, я все одно вас туди більше не пущу. А завтра вранці наші майстри зроблять загородку… Простіть мені – це я не догледів, її раніше треба було зробити… Боже мій, яка могла статися біда!

Рєпін. Свята Трійця мене врятувала, панотче. Малював Святу Трійцю – от вона мене і врятувала.

Панотець. Не інакше як Свята Трійця, не інакше! Бог – є… І він знає, кого і для чого на цьому світі тримає… Видно, у нього щодо вас свої плани – от він вас і вберіг… Але ця червона пляма – це теж неспроста… Щось вона та означає… Ну, ходімо вже до вечері.

Рєпін. Фарбу треба витерти, поки вона не засохла, панотче. То ви з Галею ідіть помаленьку, а я вас наздожену…

Панотець. І то правда, треба прибрати по свіжому. (Галі). Бери, дочко, і ти ганчірку в руки – удвох швидше буде. А я піду невістками покомандую, аби вечерю на стіл накривали. (Виходить).

Сцена 3

Ілля і Галя залишаються самі. Дівчина бере ганчірку, підходить до Рєпіна, який стоїть біля червоної плями, і вони починають витирати підлогу. Спочатку обоє мовчать, а потім іконописець наважується на розмову.

Рєпін. Галю, ви дуже злякалися?

Галя. Дуже.

Рєпін. Пробачте мені, ради Бога, – я не хотів вас налякати…

Галя. Я знаю, що не хотіли, але у вас це дуже гарно вийшло. А взагалі я не розумію: якщо ви не падали і це не кров, то чого ви на підлозі біля цієї фарби лежали?

Рєпін. Ну-у…

Галя. Ну от чого?

Рєпін. Уявив собі, як би я лежав, якби справді розбився… Я ж художник – мені треба уяву свою розвивати…

Галя. Гарно розвинули – у мене серце ледве не стало…

Рєпін. Галю, я ж не думав, що хтось увійде! От як мені спокутувати свою провину перед вами? Хочете – я намалюю ваш портрет у цій українській вишиванці? «Бандуриста» аквареллю я вже намалював, а тепер буде ще й «Українка» до пари!

Галя. Спасибі, але пару мені підбирати не треба…

Рєпін. Не хочете виходити за бандуриста?

Галя. Не хочу.

Рєпін. А за іконописця підете?

Галя (усміхнулася). І за іконописця не піду.

Рєпін. То за кого ж ви хочете заміж?

Галя. За чумака!

Рєпін. Чому саме за чумака?

Галя. Бо вони добрі, розумні і сміливі. У мене брати – чумаки! Карпо і Семен. Ганна і Христина не нарадуються ними!

Рєпін. А мені завжди здавалося, що дружини чумаків – дуже нещасливі…

Галя. Чому?

Рєпін. А біля нашого Чугуєва часто зупинялися чумацькі валки, які проїжджали по широкому тракту із Харкова на Ростов. То ми, діти військових поселенців, усе бігали дивитися на чумаків. Боже мій, якими нещасними вони тоді нам здавалися! Обличчя у них чорні, руки порепані, сорочки і штани вимазані дьогтем! «Отак здоровіше в дорозі», – казали вони.

Галя. Так це – в дорозі! А коли наші чумаки приїдуть додому, та вмиються з дороги, та одягнуть білі сорочки, та заспівають, то кращих за них у цілому світі немає… Ось Карпо і Семен скоро повернуться – самі побачите! А що вони часто у дьогті, так що ж… Чумак – у дьогті, коваль – у сажі, маляр – у фарбі… (Посміхнулася). А наш іконописець – у червоній вохрі!

Рєпін. Господи, я справді весь у фарбі!

Галя. Добре, що не в крові… (Бере чисту шматину і краєчком витирає фарбу на його обличчі). Ходімо вечеряти, пане іконописцю, – тато і невістки нас давно вже, напевно, чекають.

Сцена 4

Українська хата, велика чиста світлиця. У святому куті, під образами, які прикрашені вишитими рушниками і сухими духмяними травами, стоїть накритий білою скатертиною стіл. Біля нього пораються Ганна й Христина – вони ставлять вечерю. Заходять Ілля і Галя.

Христина (весело). А ось і наші молодята!

Галя. І зовсім не молодята…

Христина. Та я жартую, Галинко! Хоча кращої за тебе у нашому селі справді не знайдеш! (Рєпіну). Пане іконописцю, ви ще не закохалися в нашу Галинку?

Рєпін. Та я, може, і закохався б, але Галя хоче вийти заміж тільки за чумака… (Зітхнув). Не щастить мені з дівчатами. Мою першу любов теж звали Галя! У неї була довга руса коса, карі очі і дзвінкий голос – вона дуже любила співати українські пісні. Для неї я на Пасху розписав був найкращу писанку, з неї першої малював портрет акварельними фарбами. А якось, коли пів-Чугуєва і вся її родина пішли в сусіднє село на храм, я зібрав усі свої фарби – від синьки до вохри – і розмалював лицьову сторону Галиної хати мальвами, півоніями і розквітлими соняшниками, а посеред цього всього помістив гарненьку Галину голівку.

Ганна. Я уявляю, яка то була краса!

Рєпін. Еге, краса… Почули б ви, як лаялась Галина мати на «того скаженого, що спакостив хату»! Потім, правда, вона трохи одійшла і, коли зіскоблювали мою «фреску», попросила залишити одного соняшника. «Як живий, будь він неладний, – сказала. – Нехай росте, може, насіння буде». Від моєї матінки мені теж тоді перепало, і мене відправили вчитися до нашого чугуївського іконописця Івана Михайловича Бунакова. «Пора, Ільку, за діло братися, – сказала матінка. – Хватить псувати чужі стіни і байдики бити!» От я тепер і займаюся ділом – у нових церквах глеки із вохрою б’ю…

Заходить панотець.

Панотець. Не переймайтеся, пане іконописцю, – не святі горшки ліплять, не святі їх і б’ють! А майстер ви дуже хороший! Хвалив мені вас Іван Михайлович, та я спочатку подумав, що це він просто так вихваляється своїм учнем, як ото зазвичай буває. А тепер бачу по вашій роботі – ви і його самого уже обійшли! Казав Бунаков, начебто за вами уже і з Воронезької губернії підрядчики не раз приїжджали?

Рєпін. Торік навесні із Сиротина були, а тепер кличуть у Кам’янку на всю зиму… Тільки я намірився іще далі їхати…

Панотець. От як вас уже знають!

Рєпін. Та я не про церковні роботи, панотче… (Несміло). Я… про Академію мистецтв і про Петербург… Дуже хочу на художника вчитися, щоб не тільки лики святих, а й живих людей малювати.

Панотець. Що ж… Може, ви й правильно зробите… Душа ж наша Богові належить. Значить, якщо душа кличе – то це Бог кличе. А Богові противитись не можна – він один знає, куди нас веде… От я, приміром, хотів своїх синів Карпа і Семена у духовну семінарію відправити – такі високі і сильні у них голоси. Так де там! «Підемо у чумаки, і тільки в чумаки!» Ось тепер і чумакують – возять сіль, тараню та всякий крам. Це теж богоугодне діло! Колись їм обом це, може, і зарахується…

Галя. Зарахується, тату! Обов’язково зарахується!

Аж тут за сценою звучить голосне «Тпру-у! Приїхали, круторогі!»

Галя. Це – вони! Це – вони!

До хати заходять два чумаки у полотняних шароварах і засмальцьованих сорочках. Це – сини панотця Карпо і Семен.

Карпо (перехрестився на образи). От ми і приїхали, слава Богу… (Уклонився батькові). Здрастуйте, тату!

Панотець (обнімає синів). Вернулися, слава тобі Господи! Не обламалися ніде, не похворіли?

Семен. Та що з нами станеться, тату? Хіба нам із Карпом перший раз?!

Карпо. Не хвилюйтеся, тату, – не обламалися і не похворіли.

Семен. Ото хіба потомилися трохи, бо під гору волам часом помагали…

Карпо. Як воли, потомилися…

Семен. Та ще я сорочку свою розірвав.

Христина. Це не біда, Семеночку, – я зашию! Я зашию!

Панотець. Тоді вмивайтеся з дороги, одягайте чисті сорочки і сідаймо вечеряти. Бо і ви голодні, і наш гість – іконописець Ілля Рєпін – увесь день Святу Трійцю під куполами малював.

Карпо. Ось хто цей парубок! А я все думаю: хто це стоїть біля нашої Галинки – чи не її наречений, бува?

Галя. Жартуйте-жартуйте! От візьму і справді вийду за нього заміж!

Карпо. Е, ні, сестричко! Нам із Семеном поміч у дорозі потрібна – ми віддамо тебе тільки за чумака!

Ганна (посміхнулася до чоловіка). Аякже, віддасте… Причепуріться спочатку з дороги.

Карпо і Семен умиваються і надівають чисті сорочки.

Семен. Боже, як добре удома! Перед тобою – смачна вечеря, на тобі – чиста сорочка, а біля тебе – гарна дружина… Ну що ще треба для повного щастя?

Карпо. Подякувати отцеві земному, Отцеві небесному і заспівати!

Карпо змахнув рукою, і спочатку він, Семен та Ілля Рєпін, а потім їхні дружини Ганна і Христина, а також сестра Галя високими і прекрасними голосами співають українську народну пісню «Ой гиля, гиля гусоньки на став».

«Ой гиля, гиля,

Гусоньки, на став!

Добрий вечір, дівчино,

Бо я ще не спав!

Ой не спав, не спав,

Не буду й спати!

Дай же мені, дівчино,

Повечеряти!»

«Я ж не топила,

Я ж не варила!

На білу постілоньку

Спатоньки клала».

«Ой Боже, Боже,

Який я удався!

Брів я через річеньку

Та й не вмивався!

Я ж не вмивався,

Я не втирався!

Чим я тобі, дівчино,

Ще й сподобався?»

Сцена 5

Зима 1864 року. Ілля Рєпін уже в Петербурзі. Щоб підготуватися до вступного екзамену в академію, він спочатку вступив до рисувальної школи Товариства заохочення художників (з 1820 по 1882 рік – Товариство заохочення художників, а з 1882 року згідно нового статуту – Імператорське товариство заохочення мистецтв). Там його рисунки сподобалися викладачеві Іванові Миколайовичу Крамському, і художник запросив Іллю до себе у гості. Невелика кімната. На мольберті стоїть картинка, на якій зображена «сценка із малоросійського побуту»: дід-баштанник сидить на баштані біля свого куреня і робить хлопченяті коня з лозини – малюк чекає з нетерпінням, а його менший братик уже скаче на такому ж «рисаку» (це рання робота І.М. Крамського «Баштан», яка датована 1864 роком і про яку розповідає І.Ю. Рєпін у своїх спогадах «Іван Миколайович Крамський (Пам’яті учителя)». На стіні висить невелика картина із зображенням голови Ісуса Христа: у нього запалі, стомлені очі, волосся спадає рівними пасмами вниз… Сам Крамський чимось нагадує цей портрет Спасителя – у нього худе скуласте лице, чорне рівне волосся, ріденька борідка. Але голос його приємний і лагідний. Іван Крамський якраз проводить Іллю Рєпіна до своєї кімнати, ввічливо пропускаючи його поперед себе.

Крамський (зробивши гостинний жест рукою). Проходьте до мого скромного помешкання, Ілля Юхимович! Будемо знайомитися ближче, бо у рисувальній школі ми не змогли і поговорити як слід – мені ж кожному учневі належало приділити хоч трохи уваги… То, кажете, ви син військових поселенців із Харківської губернії?

Рєпін. Так, Іване Миколайовичу. Мій батько, Юхим Васильович Рєпін, – білетний солдат. Він – із роду московських стрільців. А мати, Тетяна Степанівна, – українка. Вона із роду чугуївських козаків, яких примусово записали у військові поселенці після того, як по указу царя Олександра І було створене Українське військове поселення із центром у Чугуєві. Там я народився, виріс і навчався спочатку у школі військових топографів, а потім у чугуївського художника-іконописця Івана Михайловича Бунакова. А коли й сам став писати ікони і заробив трохи грошей на церковних роботах, то і вирушив до Петербурга.

Крамський. І давно ви приїхали?

Рєпін. Першого листопада.

Крамський. Сміливий ви юнак, якщо наважилися вирватися у таку далечінь і в невідомість напередодні суворої російської зими! Але ваш ризик повинен себе оправдати – у вас явний талант, наскільки я можу судити по вашому прекрасно виконаному на уроці рисунку! У нашій рисувальній школі ви давно навчаєтеся?

Рєпін. Уже кілька місяців. Це мене тільки тепер перевели у клас гіпсових голів, де ви викладаєте. (Ніяково посміхнувся). По своїй наївності я думав, що отак відразу і вступлю до академії! Та мені порадили спочатку повчитися у рисувальній школі Товариства заохочення художників, щоб краще підготуватися до вступного екзамену в Академію мистецтв. То я винайняв невеличку кімнатку на Малому проспекті і старанно вчуся рисунку. Рудольф Казимирович Жуковський навіть ставить мені перші номери, але Петро Іванович Церм все одно вважає, що мені буде важко оволодіти гарним штрихом, бо я вже писав ікони олійними фарбами. Але ж якби не ікони, то я і на поїздку до Петербурга не заробив би! До речі, основну суму – сто карбованців – я заробив якраз у селі Сиротине вашої Воронезької губернії, Іване Миколайовичу. Там мені вперше про вас і розповіли ваші острогозькі земляки-іконописці.

Крамський. Ну, ми з вами також, вважайте, земляки, Ілля Юхимович, тільки вже у більш широкому розумінні. Адже наш Острогозьк, як і ваша Харківщина, теж розташований на Слобідській Україні! (Уточнює). Хоча… я не із самого Острогозька – я із слободи Нова Сотня, що на його околиці. Коли після царського указу на нашій Східній Слобожанщині створювалася ця адміністративно-територіальна і військова одиниця – Острогозький слобідський козачий полк, – туди, до тих українців, які вже там жили, переселилось багато козаків із центральної України. Мій дід був волосним писарем десь на Україні. А хтось із моїх більш далеких предків, очевидно, займався торгівлею. Звідси і моє українське прізвище – Крамський. «Крамський» – це ж по-російськи «лавочный», як ви знаєте. Але у нашій Новій Сотні ми, звичайно, вже не крамарювали. Батько мій ще в молоді роки поступив на службу в Острогозьку міську думу столоначальником і одружився з Анастасією Бреусовою із старовинного козацького роду. Спочатку і я служив там писарем. А потім завдяки своєму товаришеві-художнику Михайлові Тулінову став ретушером і три роки працював у харківського фотографа Якова Данилевського, поки не потрапив з ним до Петербурга і не вступив до Академії мистецтв. Але про це ви вже, напевно, наслухалися…

Рєпін. Так, коли я разом з іншими майстровими працював у селі Сиротине над відновленням старовинного іконостасу у великій кам’яній церкві і зізнався, що мрію вчитися в Академії мистецтв, то ваші земляки-іконописці повідали мені, що із їхнього рідного Острогозька вже є один художник у Петербурзі, Іван Крамський. Казали: «Він поїхав туди кілька років тому, поступив до Академії мистецтв і тепер ледве не професором там!»

Крамський. Боже борони! Не хочу я бути ніяким професором у такій гнилій академії, де виховані виключно на чужому західному мистецтві професори із презирством ставляться до спроб молодих художників зображати на картинах своє, рідне, національне життя! Та й не стати нам професорами там після нашого «бунту чотирнадцятьох»… Ви вже, напевно, чули, що я із товаришами відмовився від конкурсу на золоту медаль, тому що академічна Рада знову задала нам абсолютно чужий сюжет із скандинавської міфології – «Бенкет у Валгаллі» – і не дозволила писати конкурсні роботи на вільні сюжети…

Рєпін. Про це тепер тільки й говорять, Іване Миколайовичу! Одні розуміють вас і ваших товаришів, а інші вважають, що ви даремно відмовилися від конкурсу на золоту медаль, бо тепер могли би бути в Італії, на казенний кошт, і вдосконалювалися б там на зразках західного мистецтва…

Крамський (схвильовано). Ось бачите – нас постійно орієнтують на західні зразки! Як же! Італійська природа! Скандинавські міфи! Греко-римські колони! Давньогрецькі боги! Так, простіше було б не дратувати професорів академії і писати картини на давно заяложені європейські сюжети… Багато-хто так і робить… Та хто ж нарешті створить нашу національну школу живопису?! Хто напише ось цього діда, який на нашому українському баштані робить хлопченяті коня із лозини? (Показав на невелику картину і хитро усміхнувся). А він же йому не простого коня робить, а козацького! Та ще й про Запорозьку Січ розказує онуку при цьому! От хто це намалює, якщо ми всі будемо множити картинки на тему «Останній день Помпеї» або «Потоп»?! Ні, ви не подумайте, Ілля Юхимович, що я проти цих вічних тем! Анітрохи! І на давно відомі євангельські сюжети можна писати хвилюючі картини – ось бачите у мене на стіні намальовану голову Ісуса Христа? Але ж це повинно виходити від внутрішньої потреби художника і його творчого осяяння, а не від строго розписаного професорами сюжету – та ще й одного на чотирнадцять чоловік!

Рєпін (розглядає картину з Ісусом Христом). Як цікаво у вас подана голова Христа! Так поданої я не бачив її ще ніколи! Які стомлені очі, скільки у них скорботи і доброти!

Крамський (тяжко зітхнув). Над ним ще багато роботи… Мій Христос, мабуть, і через рік ще не буде готовий… Адже тут спочатку треба все глибоко відчути, перш ніж написати… Це найголовніше для художника, Ілля Юхимович, – усе відчувати і всім співчувати! Без цього не можна братися за пензель і палітру! Ось є в італійського поета Данте Аліг’єрі поема «Божественна комедія», проілюстрована Гюставом Дорѐ. Данте там описує, як він потрапив у пекло, як його там супроводжує римський поет Вергілій і роз’яснює йому різні кола грішників. Так ось, із усіх його розповідей я не можу забути першого кола дантових грішників… Він описує, що вони з Вергілієм побачили темну порожнечу. Це було ще тільки передпекло, і з того мороку чувся безнадійний стогін. І як ви думаєте, що це були за грішники? Я впевнений, ви їх і за грішників не вважали б! У житті це були розсудливі люди: вони не робили ні добра, ні зла, не брали участі у жодних суспільних справах. Окрім своїх власних житейських інтересів, вони нічим не цікавилися. Нехай, наприклад, розбійники грабують на вулиці беззахисну людину – вони тільки міцніше закриють вікно. «Моя хата скраю, нічого не знаю», – каже про них наше українське прислів’я. Вони розсудливо ухиляються від участі в усіх суспільних справах, навіть не цікавляться, що з того вийде. Одним словом, це були індиферентні до всього егоїсти! І ось їх не прийняли ні рай, ні пекло – вони покарані порожнечею, презирством і нудьгою у темряві! (Твердо). Запам’ятайте цю алегорію, Ілля Юхимович! В академії, куди ви обов’язково потрапите після нашої рисувальної школи, вас будуть учити ті самі професори, які заборонили нам вибрати вільні сюжети! І вони навчатимуть вас не лишень філігранної техніки рисування та іншої художньої премудрості, але й стануть учити вас бути розсудливим! Вони стануть учити вас бути байдужим до чужих страждань і писати такі ж байдужі картини! Не дайте їм це зробити!!! Адже художник повинен бути критиком суспільних явищ: яку б картину він не представив, у ній має ясно відобразитися його світогляд, його симпатії і антипатії і, головне, та невловима ідея, яка буде освітлювати його картину. Без цього світла художник ніщо! Може, він писатиме і яскраві за виконанням картини, але це буде мистецький мотлох, який забудеться на другий день і пропаде для суспільства безслідно! Завжди пам’ятайте це, мій дорогий. І частіше заходьте до мене…

ДІЯ ДРУГА

Сцена 6

1876 рік. Франція, Париж. У затишній майстерні, наспівуючи по-французьки якусь пісеньку, Ілля Рєпін щось підправляє на своїй картині «Паризьке кафе». Поруч стоїть мольберт із полотном менших розмірів – це «Негритянка». Заходить художник по фарфору, господар керамічної майстерні в Парижі Євдоким Олексійович Єгоров.

Єгоров. Ви, як завжди, за роботою, Ілля Юхимович! Що – не відпускає вас «Паризьке кафе» зі своїх обіймів, як ще зовсім недавно «Бурлаки на Волзі» не відпускали?

Рєпін (не одриваючись від роботи). Це я його не відпускаю, Євдокиме Олексійовичу. Може, це й на краще, що моє «Паризьке кафе» не купили на виставці – є час іще дещо поправити. (Одійшов від картини, придивляється до неї). От я і підмальовую свою кокотку, щоб доказати моєму дорогому учителю Івану Миколайовичу Крамському, що він – неправий…

Єгоров. У чому неправий?

Рєпін (далі малює). Як? Я вам не розказував цю історію? Після того, як мою картину «Паризьке кафе» помістили в Салоні під самою стелею і на неї ніхто не звернув уваги, Куїнджі розцінив це як повний провал і, повернувшись до Петербурга, так і доповів Крамському. Іван Миколайович узяв усе близько до серця і написав мені, що я взагалі не повинен був братися за подібну тему, тому що (підняв догори пензель, цитує з пам’яті) «…людина, у якої тече в жилах хохлацька кров, найбільш здатна (тому що розуміє це без зусиль) зобразити важкий, міцний і майже дикий організм, та аж ніяк не кокоток»!

Єгоров. Він неправий.

Рєпін. Звичайно, неправий! Чому це людина, у жилах якої тече хохлацька кров, повинна зображати лише дикі організми? «Тому що розуміє це без зусиль»? А чому б їй не натужитися і не зробити те, що вона хоче, що її вразило? І потім – наскільки я пам’ятаю, я ніколи не давав клятву писати лише дикі організми…

Єгоров. Не слухайте нікого, Ілля Юхимович. Картина «Паризьке кафе» дуже художньо написана. А ваша «Негритянка» (показав на менше полотно) – це взагалі справжній шедевр!

Рєпін. Ну, до шедевра вона не дотягує, але вийшло непогано. Я думаю, що Маріано Фортуні моя «Негритянка» сподобалася б – у ній щось є від його африканських етюдів.

Єгоров. Зовсім трішки…

Рєпін. А якщо і більше, ніж трішки, то нічого страшного, Євдокиме Олексійовичу. Не соромно повчитися у Фортуні з його витонченістю форм, колориту і силою світла!!! Пам’ятаєте його «Битву при Тетуані»? А «Старий жебрак на сонці», «Головний араб», «Марокканці»? Або «Одаліска перед дзеркалом» і друга його «Одаліска»? Хіба це не перлини? Колорит – невід’ємна риса іспанців. Це – велика школа!!! На паризьких виставках я багато у них навчився. Але Крамський і Стасов все одно вважають, що я тут даремно згаяв час…

Єгоров. Ви не згаяли ці три роки, Ілля Юхимович. «Негритянка» – найкраще тому підтвердження. Вона просто дивовижна! Побачивши цю пластичну закінченість форми, Крамський уже не скаже, що ви можете писати лише важкі і дикі організми!

Рєпін. Так, уже не скаже. (Хитрувато подивився на Єгорова). Як ви гадаєте, може, мені для Крамського ще й свою «Одаліску перед дзеркалом» написати?

Єгоров. Краще – «Одаліску на блюді»!

Рєпін. Ну, це у вас уже художник по фарфору і господар керамічної майстерні заговорив. Якби ваша воля – ви мене примусили б і «Бурлаків» на блюді намалювати…

Єгоров. А що – було б непогано! Нехай би наші багатії, упираючись поглядом у тарілку, кожного разу бачили той нещасний народ, за рахунок якого вони жирують!

Рєпін. Тоді ось вам таке блюдо на тему «Залізниця в Росії»! (Бере зі столу велике блюдо і урочисто вручає його гостеві). Надіюсь, наша спільна робота сподобається вашому приятелеві-меценату і відомому діячеві залізничних шляхів.

Єгоров (бере блюдо). Спасибі, що не затримали своєї частини роботи, Ілля Юхимович, – я якраз за цим подарунком і прийшов. Самуїл Соломонович пожертвував тисячу франків на облаштування нашої майстерні – от ми і вирішили йому віддячити… (Розглядає блюдо). Так, що тут у нас… «Ремонтні роботи на залізниці» Савицького… Паровоз і вагон Маковського… Залізнична станція Полєнова… Два пасажири роботи Шиндлера… Генерал, знатна дама та інші пасажири першого класу у виконанні Дмитрієва-Оренбурзького… І, нарешті, пасажири третього класу: курсистка-шістдесятниця і сонні мужики – це вже ваша композиція, Ілля Юхимович…

Рєпін. Звичайно, моя! Хто ж у нас іще пише важкі, міцні і майже дикі організми?!

Єгоров. А Савицький?

Рєпін. Так, ще й Савицький. Тільки зверніть увагу: його робітник із тачкою і пов’язкою на голові дуже вже нагадує мого Каніна із «Бурлаків на Волзі»…

Єгоров (придивляється). Дуже нагадує!

Рєпін. Зате Боголюбов у центрі блюда намалював нічний пейзаж із озером і залізницею просто бездоганно! Погляньте, як виразно відбивається в озері місячне сяйво…

Єгоров. Так, Олексій Петрович намалював тут цілу картину! Ваша композиція мені також дуже подобається – особливо оцей мужик, який спить, закинувши руки і голову на спинку сидіння! (Із захопленням). Ну як вони у вас так натурально виходять, ці мужики? На якого не глянеш – прямо як живий! Недавно два покупці мало не побилися за чухонця, якого ви зобразили на тарілці! (Делікатно). Я, Ілля Юхимович, теж хочу одну таку вашу роботу придбати… Там, на фаянсовій тарілочці, яка ще у вас, зображений такий собі простуватий парубок, пам’ятаєте?

Рєпін. Іванушка-дурачок?

Ілля бере з полиці невелику декоративну тарілочку, на якій намальований веселий парубок у чорній шапці-вушанці, у білому кожусі з високо піднятим коміром і з червоним шарфом на шиї.

Рєпін. Ось цей?

Єгоров. Він самий! Я його як побачив, так уже третій день ходжу як очманілий! Продайте мені цю тарілочку – даю 300 карбованців!

Рєпін. Ну що ви, Євдокиме Олексійовичу… Вона ж зроблена усього за дві години, і то – увечері, при лампі…

Єгоров. Зате яка робота! Це ж диво!

Рєпін. Ні, ні… Поки що не можу продати… І совісно брати з вас такі великі гроші, і мені самому цей Іванушка сподобався… Начебто й заради розваги я його малював, а потім дивлюся – він так і проситься на картину!

Єгоров. Не смію наполягати, Ілля Юхимович. Але благаю вас, якщо раптом вирішите продати цю тарілочку, то запропонуйте її мені в першу чергу. Обіцяєте?

Рєпін. Обіцяю, Євдокиме Олексійовичу. Тільки це буде не скоро. Може, пізніше коли-небудь… (Ставить тарілочку назад на полицю).

Єгоров (показує блюдо, яке тримає в руках). А за це блюдо – ще раз спасибі! Самуїл Соломонович буде дуже задоволений! Ви всі постарались на славу!

Рєпін. А як же інакше? І сюди ми їхали поїздом, і на батьківщину поїздом треба повертатися. Та ще й не просто так, а з сім’ями і з усім своїм майном та майстернями. Із залізницею нам треба дружити…

Єгоров. Самуїл Соломонович завжди допоможе! Але ж вам ще рано від’їжджати!

Рєпін (зітхнув). Так, на кошти академії я ще цілих три роки можу бити байдики у Парижі…

Єгоров. Я з вами не згодний: ви не б’єте байдики, а багато і серйозно працюєте, от як зараз! (Показав на картину). Ну, не буду вам заважати. До побачення, Ілля Юхимович.

Рєпін (подаючи гостеві руку). До побачення, Євдокиме Олексійовичу. Не ображайтеся, будь ласка, за тарілку з Іванушкою – зараз я не можу його продати.

Єгоров. Я розумію! Я все розумію! (Виходить).

Сцена 7

Рєпін продовжує щось поправляти на картині. Входить його молода дружина – Віра Олексіївна.

Віра Олексіївна. Ілля, Євдоким Олексійович, сказав, що ти пообіцяв продати тарілочку з Іванушкою-дурачком тільки йому. І ще він казав, що пропонував тобі за неї 300 карбованців! Чому ти йому вже її не продав? Ти ж знаєш, як нам потрібні гроші!

Рєпін (не одриваючись від роботи). Цей Іванушка мені самому потрібен – я використаю його образ на якій-небудь картині. Такими знахідками треба дорожити.

Віра Олексіївна. Вічно у тебе так – усе найкраще залишається вдома… А ось Харламов – продав би! А потім ще півсотні таких Іванушок намалював би! Бачив, як він жіночі портрети розмножує? Дівчина з квітами, дівчина з парасолькою, дівчина з оголеним лівим плечем, дівчина з оголеним правим плечем… Від покупців відбою немає! Якщо образ користується попитом – чому не малювати?!

Рєпін (подивився на дружину). І що ти мені пропонуєш? Так само розмножувати Іванушку-дурачка на фаянсових тарілках? Гарне буде видовище! (Починає блазнювати). Мсьє, сеньйорини, панове! Не проходьте мимо нашої керамічної майстерні! Новинка сезону! Тільки для вас! Столовий сервіз від Іллі Рєпіна на чотири персони! Іванушка з квітами (простягає пензлі, складені у вигляді букета)! Іванушка з парасолькою (піднімає над головою палітру і приставляє пензлі до її середини)! Іванушка з оголеним лівим плечем (виставляє вперед ліве плече)! Іванушка з оголеним правим плечем (виставляє праве)! 300 карбованців за тарілку! Одна серветка в дарунок!

Віра Олексіївна. Не блазнюй! Нам дуже потрібні гроші!

Рєпін (знову береться малювати). Заспокойся, Віро. Гроші у нас будуть: академічну пенсію мені поки що надсилають; завдяки Боголюбову, великий князь замовив мені картину «Садко»; «Негритянку» я вже закінчив писати; найближчим часом закінчу і портрет Зої Ге. А потім «Негритянку» виставлю у Салоні, а «Українку біля тину» відправлю на виставку в Лондон. Дасть Бог, якусь із них куплять. А якщо ні – продам їх уже в Петербурзі, у магазині Беггрова.

Віра Олексіївна. Коли це ще буде! А гроші нам сьогодні потрібні! Не забувай: у нас дві маленькі донечки і дві няньки-француженки!

Рєпін. Одну няню можна розрахувати…

Віра Олексіївна. І прив’язати мене до хатньої роботи остаточно, так? Це ти дуже гарно придумав! Сама роди – сама й гляди! Я і так рідко з дому виходжу!

Рєпін (покинув малювання і подивився на дружину). Що ти таке говориш, Віруню? Я ж ніколи тебе саму вдома не залишаю! Ми завжди ходимо разом – і на виставки, і на вечори до Боголюбова, і в театр!

Віра Олексіївна. Не так часто, як хотілося б…

Рєпін (тільки розвів руками). Ну, це вже як у нас виходить, моя дорогенька.

Віра Олексіївна (з досадою). Погано виходить…

Рєпін. Пробач, але поки що буде так.

Сцена 8

Заходить ровесник Рєпіна, молодий художник Василь Полєнов.

Полєнов (ще здалеку, всміхаючись). Я не зашкоджу воркуванню двох закоханих голубків?

Рєпін. Ну що ти, Василю Дмитровичу! Ми дуже раді бачити нашого найкращого друга – Василя Полєнова! Заходь! (Обнімає гостя).

Полєнов (після обіймів, дружині Рєпіна). Цілую ваші натруджені материнські руки, Віро Олексіївно. І по-доброму заздрю Іллі Юхимовичу: мені б таку добру і дбайливу дружину – я і горя не знав би! (Мрійливо). Треба одружитися…

Рєпін. Давно пора! Ти навіть не уявляєш, яке це блаженство – подружнє життя! Постійні освідчення у коханні! Тихі бесіди! Сердечні розмови! А яка це підтримка художнику у всіх його творчих починаннях! Яке глибоке розуміння його високої місії! Які розумні поради!

Віра Олексіївна (ледве стримується, щоб не засміятися). А що, хіба не розумні?

Рєпін. Чудесні, Віруню! Якби я прислухався до твоїх порад – у нас давно був би в Парижі свій кам’яний будинок!

Віра Олексіївна. Отож-бо!

Полєнов. Ти про що, Ілля Юхимович?

Рєпін. Та виникла тут у Віри одна ідея з тарілками… Але на тверезу голову на це діло наважитись важко – спочатку треба напитися…

Полєнов. То є прекрасна можливість це зробити! До Парижа якраз приїхав Сава Іванович Мамонтов – той крупний московський підприємець, із яким я тебе у минулому році знайомив. Він пропонує нам посидіти за цими самими тарілками, тобто – запрошує нас до ресторану! За його рахунок, звичайно…

Рєпін. Коли?

Полєнов. Завтра.

Рєпін. Прекрасно! (Дружині). Ось бачиш, Віруню, як гарно у нас все складається. А ти кажеш, що ми нікуди не ходимо… Завтра я веду тебе до ресторану!

Сцена 9

Респектабельний ресторан у Парижі. Звучать французькі пісні, офіціанти обслуговують багатих відвідувачів. За одним із столиків, щедро заставленим вишуканими стравами, сидять Сава Іванович Мамонтов, його дружина Єлизавета Григорівна, Ілля Рєпін, Віра Олексіївна і Василь Полєнов. Вони слухають музику, вечеряють і ведуть невимушену розмову.

Мамонтов. Люблю Париж – театри, виставки, ресторани, всілякі розваги… Веселе у вас тут життя, панове пенсіонери!

Рєпін. Це тільки на перший погляд, Саво Івановичу. У Парижі нашим художникам нелегко живеться. Жанрові картини тутешню публіку мало цікавлять – у моді тут мистецтво для мистецтва… А найогидніше при цьому – спеціалізація: кожний художник вибирає собі який-небудь жанр і валяє картини, як валянки, одну за другою. Це тут міцно укорінилося: якщо художник виставить річ, зроблену у хвилини натхнення, – її не куплять, почекають, поки він визначиться із жанром і напише 20 картин, схожих на першу. Тому вижити тут може тільки той, хто приймає ці правила, як наш Харламов, наприклад…

Полєнов. Так, Харламов у цьому всіх нас випередив – валяє жіночі портрети, як валянки!

Рєпін. Вірніше, «валяв», бо нещодавно закінчився його пенсіонерський строк і він повернувся у Петербург.

Віра Олексіївна (співчутливо). Бідний Олексій Олексійович… Що він там буде робити – я навіть не уявляю…

Рєпін. Це правда, на наших виставках його «жіночі голівки» мало кого зацікавлять – у нас від картин вимагають насамперед громадянського спрямування, а якраз цього у Харламова і нема!

Полєнов. Згадаєте моє слово – не мине і півроку, як він знову повернеться у Париж. Тут він добре заробляє…

Мамонтов. А як же ви тут виживаєте, Ілля Юхимович? Василю Дмитровичу і то, мабуть, не вистачає академічної пенсії – хоч він і один. А як ведеться тим, у кого дружини та діти?

Рєпін. Якось викручуємося, Саво Івановичу. Спасибі Боголюбову, отримуємо замовлення від Третьякова і членів царської родини. Іноді вдається і тут щось продати. А нещодавно Олексій Петрович і художник по фарфору Євдоким Олексійович Єгоров придумали відкрити в Парижі нашу керамічну майстерню. От ми і вправляємося у кераміці. Василь Дмитрович намалював чудесну голову герцоговинки і дуже симпатичних котів. Добровольський пише курей і гусей. Дмитрієв-Оренбурзький малює сценки з народного життя. У самого Олексія Петровича чудесно вийшли місячна ніч і пейзаж із човном. А я зобразив на тарелях кілька наших історичних і народних типів.

Мамонтов. Але ж це не ваш рівень – тарілки розписувати! Ви повинні створювати такі шедеври, як «Бурлаки на Волзі»! Ой, як мені подобається ця картина!

Рєпін. Мені приємно це чути, Саво Івановичу, тому що мої «Бурлаки» сподобалися далеко не всім… Міністр шляхів сполучення уже тут, у Парижі, заявив мені якось у майстерні Боголюбова: «Ну, скажіть, заради Бога, яка нечиста сила підбила вас на цю картину? Та цей же допотопний спосіб транспортування мною вже зведений до нуля, і скоро про нього і помину не буде. А ви пишете картину, везете її на Всесвітню виставку і мрієте знайти якого-небудь дурня-багатія, який придбає собі цих горил, наших лахмітників!.. Олексію Петровичу, – це він уже звертається до Боголюбова, якому, як заслуженому професору, доручено Академією мистецтв наглядати за пенсіонерами в Парижі, – хоч би ви їм втокмачили в голову, цим нашим шановним пенсіонерам, щоби вони, будучи забезпечені власним урядом, були б патріотами і не виставляли б наше пошарпане ганчір’я на сміх Європі на світових виставках».

Мамонтов. А Боголюбов йому – що?

Рєпін. Олексій Петрович усміхнувся і порадив міністру шляхів сполучення повторити ці слова брату царя, великому князю Володимиру Олександровичу, який якраз і виявився тим «дурнем-багатієм» і придбав собі цю картину.

Мамонтов (вибухнув сміхом). Ой, не можу… Я уявляю собі фізіономію міністра, коли він це почув!

Рєпін. Так, пан міністр одразу ж перемінився на обличчі, уточнив, де висить ця картина у великого князя, і пообіцяв після повернення до Петербурга ще раз уважно її роздивитися.

Мамонтов. От-от, нехай подивиться і подумає – там є над чим думати! Цей сюжет – на віки! Вам треба і далі писати такі картини, Ілля Юхимович!

Рєпін. Для цього треба повертатися на батьківщину.

Полєнов. Тим більше що ці паризькі «зручності» нічого нашим пенсіонерам не дають. Навпаки, це велика дурість працювати за кордоном – це найкращий спосіб, щоб стати нікчемами, якими і стають усі художники, що прогнили тут шість років…

Мамонтов. То повертайтесь додому! У чому проблема?

Рєпін. Проблема в тому, Саво Івановичу, що, згідно зі статутом Імператорської академії мистецтв, учень, удостоєний золотої медалі за дипломну роботу, одержує право на шість років поїхати за кордон «казенним коштом для вдосконалення у мистецтві». І якщо ми з Василем Дмитровичем передчасно повернемося додому, то нас цієї пенсії позбавлять…

Мамонтов. Дурниця якась! Виходить, що за кордоном наші молоді художники можуть «вдосконалюватися у мистецтві», а на батьківщині – вже ні?

Полєнов. Виходить, що так.

Мамонтов. І скільки ж вам ще прийдеться тут «вдосконалюватися», розписуючи фаянсові тарілки?

Рєпін. Ще майже три роки.

Мамонтов. Господи, та за цей час ви вдома могли б іще одних «Бурлаків» написати!

Рєпін. Міг би.

Єлизавета Григорівна. А не можна зробити так, щоб ви і на батьківщину повернулися, і вас не позбавили академічної пенсії?

Рєпін. Ми з Василем Дмитровичем уже написали таке «прошеніє» в Академію мистецтв, Єлизавето Григорівно.

Віра Олексіївна (з докором подивилася на чоловіка). Ти нічого мені про це не казав, Ілля…

Рєпін. Я не хотів тебе засмучувати.

Віра Олексіївна. А зараз, по-твоєму, я не засмучусь?

Рєпін. А чого тобі зараз засмучуватися, Віруню? Ми сидимо в колі близьких друзів у найкращому ресторані Парижа, звучить прекрасна музика, навколо нас – шик і блиск! Насолоджуйся. У Чугуєві будеш засмучуватися – там такого не буде…

Мамонтов. Чому в Чугуєві, Ілля Юхимович?

Рєпін. Тому що після повернення на батьківщину я хочу хоча б якийсь час пожити у своїх батьків, Саво Івановичу, – я дуже скучив за Малоросією…

Мамонтов. А потім?

Рєпін. А потім ми повернемося у Петербург.

Мамонтов. Навіщо вам той холодний чиновницький Петербург? Переїжджайте у нашу Білокам’яну: у ній більше народного життя – вона може дати багато самобутнього, свіжого матеріалу для художника. І моя садиба Абрамцево буде у вашому розпорядженні. Я якраз побудував там спеціальний будинок для гостей із просторими кімнатами і майстернею. А зараз церкву будую – пропоную вам обом її розписати і гарантую хороший заробіток. І Павло Михайлович Третьяков буде поруч, щоб купувати ваші картини… Не пропадете у нас, обіцяю!

Єлизавета Григорівна. Ілля Юхимович і Василь Дмитрович, прислухайтесь до поради мого чоловіка. У нас ви знайдете багато сюжетів для своїх картин.

Рєпін. Так, було б непогано вибратися із цього нудного Парижа… Нудьга тут нестерпна – чужа мода, чужа мова. Вийдеш на вулицю – говорять французи одні і ті ж фрази. Якби не вечори у салоні Боголюбова – тут взагалі збожеволіти можна!

Мамонтов. Цікаві у нього вечори?

Полєнов. Дуже цікаві, Саво Івановичу. Після того, як в Олексія Петровича померли молода дружина і син, він усе своє життя вирішив присвятити батьківщині й мистецтву. Тепер під його опікою всі наші молоді художники у Парижі. По вівторках у нього, крім нас, збираються Костянтин Савицький, Олександр Беггров, Микола Дмитрієв-Оренбурзький, дружини художників, племінниці Миколи Миколайовича Ге – українки Марія і Зоя, російські письменники, артисти, музиканти. Ми рисуємо, читаємо, займаємося музикою, танцями, співами… Це – справжній оазис нашої культури в Парижі! Завтра якраз вівторок. Приходьте – Олексій Петрович завжди дуже тепло приймає гостей.

Мамонтов (дружині). Ну що – підемо, Єлизавето Григорівно?

Єлизавета Григорівна. З радістю!

Мамонтов. От і добре. (Підносить свій келих). За здоров’я наших чарівних дам і за найскоріше повернення Іллі Рєпіна і Василя Полєнова на батьківщину!

ДІЯ ТРЕТЯ

Сцена 10

Простора паризька квартира, вечір у салоні Боголюбова: Дмитрієв-Оренбурзький, Рєпін і Мамонтов із дружинами, Полєнов, Савицький, Єгоров, Беггров, Зоя і Марія Ге та інші гості співають пісню на слова С.І. Стромилова «То не ветер ветку клонит». Ось уже і проспівали пісню, й засумували усі…

Боголюбов. Ну, все, друзі, – досить про сумне! Давайте що-небудь веселе придумаємо, а то повернетесь додому і скажете – гостювали у Боголюбова, а таке враження, наче були на похороні… (Беггрову). Олександре Карловичу, ви у нас найталановитіший оповідач смішних історій і анекдотів – перше слово за вами…

Беггров. Із задоволенням, Олексію Петровичу! Тільки попереджую одразу – анекдотів сьогодні не буде.

Боголюбов. Як це?

Беггров. А який смисл по двадцять разів розповідати одне й те саме, Олексію Петровичу? Це ж те саме, що ходити на виставки Харламова – наперед знаєш, чого від нього чекати! (З хитринкою). У живописі важливо що? Несподіваний сюжет! Або хоча б – несподіваний погляд на вже відомий сюжет…

Полєнов. Сашко, не тягни кота за хвіст! Лекцій ми наслухалися в академії!

Беггров. Спасибі, Василю Дмитровичу, що нагадали, – саме з Академії мистецтв я і хочу почати. Пам’ятаєте, як у минулому році усім пенсіонерам академії прислали із Петербурга циркуляр, який забороняв нам виставляти свої картини в Салоні? А ми вже були виставили, і Рєпіну довелося писати «пояснювальну» Його Імператорській Високості пану Президенту, а також конференц-секретарю Петру Федоровичу Ісєєву! Дружба з Ісєєвим у Іллі Юхимовича почалася ще з часів написання «Бурлаків», коли він влаштував Рєпіну і Васильєву безкоштовний проїзд по Волзі. Відтоді конференц-секретар часто пише нашому другу і підтримує його завжди і в усьому. Так от, заходжу я на початку березня до Іллі Юхимовича, а він якраз пише чергового листа Петрові Федоровичу. Причому так сердечно, зворушливо, складно… Ну хоч на музику клади! Я і кажу: «Ілля Юхимович, із цього листа треба зробити лібрето! Колись це покладуть на музику – і вийде прекрасна опера про стажування наших молодих художників у Парижі! І великий Рєпін (показує на Рєпіна) був такий милостивий, що дозволив мені це зробити. Це лібрето я і пропоную вашій увазі. (Бере сувій скрученого паперу і театрально розгортає його). Отже:

Лист пенсіонера академії Іллі Рєпіна

конференц-секретарю Імператорської академії мистецтв

Його Превосходительству Петру Федоровичу Ісєєву.

3 березня 1876 року (Париж)

«Милостивий государю Петре Федоровичу!

Ви пишете, щоб я не офранцузився, – помилуйте, тільки і мрію чимскоріше повернутися і почати серйозно працювати. Але Париж мені приніс велику користь, не можна заперечувати.

Дні зробилися світліші, і робота пішла краще, а коли стомишся, то замість прогулянки біжиш у керамічну майстерню»…

(Одірвався від аркуша). Далі Ілля Юхимович детально пише про нашу керамічну майстерню в Парижі, а також про наші успіхи у розписуванні тарілок. Саме цю частину листа я і переклав на високу поетичну мову! (Читає далі).

Не забув я, де я народився,

Пам’ятаю запах сон-трави…

Що Ви – я французом не зробився!

Патріот я й далі, як і Ви!

Ех, промчати б чимскоріш на тройці –

у Парижі нам набридло все.

Ні в етюдах втіхи, ні в настойці…

Нас одна кераміка спасе!

В Пітері про цю важливу справу

в нас ніяких не було понять…

…А в Європі – трудимось на славу:

тарілки на весь Париж дзвенять!

Навіть Боголюбов, попечитель,

рідко тут виходить за поріг:

і його Єгоров – наш учитель –

з нами до кераміки запріг!

Блюда Боголюбова у лавці

тут купують навіть ярославці!

Слави ще й Полєнов захотів –

і наносить на фаянс котів!

Для того ж мосьє, що ледве дише,

хтось із нас курей на блюдах пише.

Блюда парижанам продають

і на стіл без їжі подають!

…Я також тут прокидаюсь рано

і фаянс розписую старанно.

Не жену халтуру, не спішу –

дурачка Іванушку пишу.

А іще я, сівши край віконця,

на тарілці написав чухонця.

За вікном француз коня чесав –

з нього я чухонця і списав.

Словом, нас Париж підняв ще вище…

Ось коли переселюся ближче,

напишу вам – на тарелях – ліс –

от яку він користь нам приніс!

Боголюбов (аплодує разом з усіма). Браво, Олександре Карловичу! Це було неповторно – тонко і з гумором! (Обвів поглядом гостей). Ну, хто підніме цю рукавичку, панове художники?

Савицький (показує на Рєпіна). Рєпін! Хто ж іще?!

Рєпін. Чому саме я?

Савицький. Тому що ти, Ілля, у нас виписуєш наймайстерніші кренделі як пензлями, так і ногами!

Рєпін. Ну, тоді мені потрібні помічниці – племінниці Миколи Миколайовича Ге, Зоя і Марія. (Показав на двох гарних дівчат в українських вишиванках).

Марія. Ми готові, Ілля Юхимович!

Рєпін. Тоді виконується українська народна пісня «Ой на горі два дубки»! Співає майбутня актриса Марія Ге, танцюють – Зоя Ге та Ілля Рєпін!

Марія Ге під акомпанемент музикантів співає веселу українську пісню «Ой на горі два дубки», а Рєпін і Зоя Ге танцюють запальний танець.

Ой на горі два дубки,

Ой на горі два дубки, два дубки,

Схилилися докупки.

Вітер дуба хитає,

Вітер дуба хитає, хитає,

Козак дівку питає.

– Ой дівчино, чия ти,

Ой дівчино, чия ти,

Ой дівчино, чия ти, чия ти,

Ой чи вийдеш гуляти?

– Ой не питай, чия я,

Ой не питай, чия я,

Ой не питай, чия я, чия я,

Як вийдеш ти – вийду я.

– А я в батька один син,

А я в батька один син,

А я в батька один син, один син –

Погуляти хоч би з ким.

– А я донька мамчина,

А я донька мамчина,

А я донька мамчина, мамчина –

Цілуватись навчена.

Ой на горі два дубки,

Ой на горі два дубки, два дубки,

Схилилися докупки.

Сцена 11

У своїй паризькій майстерні Ілля Рєпін малює картину «Українка біля тину». Йому позує Зоя Ге в українському народному вбранні: на ній вишиванка і червона спідниця, на шиї – різноколірне намисто, голову прикрашають численні кольорові стрічки. Дівчина стоїть зі складеними на грудях руками і дивиться прямо на художника.

Рєпін (старанно підбираючи фарби). Ви не стомилися, Зоє Григорівно?

Зоя. Від чого, Ілля Юхимович? Стояти без діла, склавши руки, – це ж не метелицю танцювати! Це ви і вчора натанцювалися, і сьогодні біля мого портрета дотанцьовуєте…

Рєпін. Зате скільки задоволення я отримав за ці два дні! Учора – від метелиці, а сьогодні – від вашого вбрання!

Зоя. Гарне вбрання, правда?

Рєпін. Просто чудесне! Біла сорочка з українськими узорами, червона спідничка, різноколірне намисто, кольорові стрічки… Так тільки українки і парижанки уміють зі смаком одягатися! Господи, як чарівно одягаються наші дівчата… Це зовсім не та банальщина, яку вигадують деякі наші художники, а справді зручний і витончений костюм! А які дукати, яке намисто! Головні убори, квітки! А які обличчя!!! А яка мова!!! Просто диво, диво і диво!!! (Відійшов од портрета, милується намальованою дівчиною). Ось ваш портрет і готовий, Зоє Григорівно. (Зої). Можете підійти і подивитися…

Зоя підходить до портрета, милується ним. Рєпін у цей час старанно витирає пензлі.

Зоя. Дуже гарний портрет… «Українка біля тину» – адже так ця картина називається?

Рєпін. Так. Спочатку я хотів її назвати «Українка увечері біля тину», але потім подумав, що таке уточнення буде зайвим… Коли ж іще дівчина могла так нарядитися, як не увечері – після важкого дня? Удень – робота, а ввечері – побачення… Ось моя українка і зодягнула свій чарівний наряд, перев’язала темно-русяві коси кольоровими стрічками і чекає свого коханого у променях призахідного сонця… А він, парубок, теж одягнув найкращий одяг, іде на побачення і співає… (Співає спочатку сам, а потім із Зоєю).

Сонце низенько,

Вечір близенько,

Спішу до тебе,

Лечу до тебе,

Моє серденько!

Ти обіцялась

Мене вік любити,

Ні з ким не знатись

І всіх цуратись,

А для мене жити!

Ой як я прийду,

Тебе не застану,

Згорну рученьки,

Згорну біленькі

Та й нежив я стану.

Сцена 12

Рєпін сидить перед «Негритянкою» та «Українкою біля тину». Він про щось думає. Входить Віра Олексіївна.

Віра Олексіївна (ніби жартома). Великий Рєпін роздумує, яку із цих двох красунь вибрати собі у коханки?

Рєпін (серйозно). Ні, великий Рєпін роздумує, який із двох варіантів йому все-таки вибрати, – залишитися в Парижі і ще три роки більш-менш спокійно жити за кордоном на пенсію Імператорської академії мистецтв чи зібрати чемодани і повернутися на батьківщину…

Віра Олексіївна. І який же варіант ти вибираєш?

Рєпін. Треба повертатися додому.

Віра Олексіївна. Навіть у тому випадку, якщо тебе позбавлять академічної пенсії?

Рєпін. Так.

Віра Олексіївна (засмучено). І що ти там будеш робити?

Рєпін. А що я ще цілих три роки буду робити тут?! (Роздратовано). Кокоток і негритянок малювати?! Чи милі жіночі голівки – як Олексій Харламов?!

Віра Олексіївна. А чому ні? Чим ти гірший за Харламова?

Рєпін. Віро, ти що – серйозно?

Віра Олексіївна (ображено). Ні, про Харламова я пожартувала. Серйозно я говорила про негритянку і українку біля тину… (Ревниво показала на обидва портрети).

Рєпін. Ну, тоді ти сама повинна бути зацікавлена, щоб ми звідси чимскоріше поїхали!

Віра Олексіївна. Чому?

Рєпін (милуючись красунями на портретах). Тому що з українкою біля тину ти ще зможеш суперничати, а от проти цієї екзотичної негритянки – у тебе жодних шансів не буде!

Віра Олексіївна. Це ми ще побачимо. Ти, головне, залишайся і далі малюй паризьких кокоток…

Рєпін. Кокотки у мене вже були на картині «Паризьке кафе» – нічого з того не вийшло. Тепер, поки надійде відповідь із Петербурга, я намалюю наложницю гарему – одаліску… Як Фортуні!

Сцена 13

Ілля Рєпін у своїй майстерні. «Паризьке кафе» відсунуте в куток, «Негритянки» і «Українки біля тину» взагалі не видно – на мольберті лише чисте полотно. Художник саме готує декорації для картини з одаліскою: застеляє ложе, поправляє завісу, яка має стати фоном… У цей час заходить Іван Миколайович Крамський.

Крамський. Здрастуйте, Ілля Юхимович…

Рєпін. Іван Миколайович, дорогий! Оце так радість – Крамський у Парижі! (Кидається до Крамського з розпростертими обіймами). Звідки ви? Якими вітрами?

Крамський. Та от направлявся у Палестину збирати матеріал для своєї картини про Ісуса Христа, але через напружене становище на Сході довелося повернути голоблі на Париж.

Рєпін. І надовго ви до нас?

Крамський. До осені. Боголюбов їде з Парижа на все літо і свою велику майстерню з кімнатою віддає у моє повне розпорядження.

Рєпін. Прекрасно! Просто чудесно! Ще одна рідна людина буде поруч! У кожному разі, поки ми ще тут…

Крамський. Ви все-таки вирішили повертатися додому?

Рєпін (твердо). Так, я думаю чимскоріше повернутися на батьківщину, забратися у найбільшу глухомань і продавати свої картини хоч за копійки, аби тільки вистачило на моє невибагливе існування…

Крамський. От і правильно! Тут ви наче зів’яли… Це «Паризьке кафе» (уважно подивився на картину в кутку)… несе на собі печать утоми… Видно, що немає справжньої зацікавленості в роботі… Але помотатися вам треба було! Треба було багато чого спробувати, зазирнути у всі закутки, а вже потім, покинувши все, як непотріб, іти далі своєю дорогою! Так, вам треба повертатися додому – тоді ми знову побачимо колишнього Рєпіна!

Рєпін. Ви вважаєте, що я змінився, Іване Миколайовичу?

Крамський. Я не говорив, що ви змінилися – я сказав, що ви тут зів’яли… Та і як тут не зів’янути?! У цьому прославленому Салоні із майже 2000 картин набереться справді оригінальних речей не більше 15! Просто хороших картин буде близько 200, а решта – погано, нахабно, примітивно, химерно й крикливо! Я про Париж невисокої думки… Тут, як і всюди за кордоном, художник найперше дивиться, де стирчить карбованець і на яку вудочку його можна спіймати…

Рєпін. Щодо карбованця я з вами згодний. Але що стосується оригінальних творів, то вони тут усе-таки є! Взяти хоча б Фортуні… Його картинка, де старі викладачі Сан-Лукської академії оглядають натурницю для класів, – розчудесна річ! Скільки там гумору і комізму! А виконання – просто бездоганне! Або інша його робота – «Репетиція ролей у саду». Чудесно, оригінально! За ці маленькі картинки Фортуні платять по п’ятдесят тисяч франків!

Крамський. У Петербурзі я бачив одну річ Фортуні, яку придбав Боткін. Цей іспанець захопив усіх не випадково – він пише дуже природно! Тому і подобається більше за інших. Але він нам не рідня…

Рєпін. Чому?

Крамський. Тому що на Заході Фортуні – явище абсолютно нормальне, зрозуміле, але – не величне… Так, картини Фортуні є останнім словом, але чого? Нахилів і смаків грошовитої буржуазії! Які у буржуазії ідеали? Що вона любить? До чого прагне? Про що більш за все турбується? Награбувавши в народу грошей, вона прагне насолод! Ну, зрозуміло, подавай мені і таку музику, таке мистецтво, таку політику і таку релігію (якщо без неї уже не можна). Ось звідки ці неймовірні гроші за картини! Хіба їй зрозумілі інші цінності? Хіба ви не бачите, що речі, значно капітальніші, оплачуються дешевше? Воно інакше і бути не може! Той, хто пише серцем, буржуазії не потрібен! Навіщо їй це: серце заважає загрібати гроші, при ньому незручно знімати останню сорочку з бідняка з допомогою біржових махінацій. Геть його, к бісу! Давайте мені віртуоза, щоб його пензель вигинався, як змія, і завжди був готовий здогадатися, у якому настрої повелитель!

Рєпін. А хіба в Росії буржуазія інша?

Крамський. Ні, Ілля Юхимович, така сама… Але у нас є народ, якому потрібні наші картини! У нас є Ілля Рєпін, готовий «забратися у найбільшу глухомань і продавати свої картини хоч за копійки»! У нас є художники-передвижники! У нас є Третьяков! Повертайтеся, Ілля Юхимович! Усе, що ви тепер зробите, буде примножувати наше багатство! (Подивився на декорації і на чисте полотно). Ви, я бачу, якраз готуєтеся до нової роботи?

Рєпін. Так, Іване Миколайовичу. (Зітхнув). Готую декорації для картини, яка примножить наше багатство…

Сцена 14

Та сама майстерня. На спеціальному підвищенні приготовлене ложе, на ньому лежить оголена Натурниця і позує Рєпіну, який пише картину, схожу на «Одаліску перед дзеркалом» М. Фортуні. При цьому художник говорить їй щось по-французьки, використовуючи слова «одаліска» і «Маріано Фортуні». До майстерні заходить Віра Олексіївна з конвертом у руках.

Віра Олексіївна (делікатно, але ревниво). Я можу перервати цей приємний для художника сеанс?

Рєпін. Можеш, але ненадовго, тому що оплата у нас – погодинна: ми з тобою розмовляємо, а час – іде… І взагалі, Віро, – я тебе просив ніколи не переривати мої сеанси…

Віра Олексіївна. А я і не збиралася це робити. Просто прийшов лист із Петербурга, і я подумала, що його слід вручити тобі чимскоріше.

Рєпін. Це тобі не терпиться узнати, що мені відповіли із академії з приводу мого повернення на батьківщину…

Віра Олексіївна. Так, не терпиться!

Рєпін. Зараз узнаємо… (Відкладає пензлі і палітру, бере в дружини конверт і відкриває його).

Ілля читає листа. Віра Олексіївна уважно стежить за ним. У міру того, як у художника світлішає обличчя, вона все більше нахмурюється. Нарешті Рєпін дочитав листа і урочисто подивився на дружину.

Рєпін. Вірунько, мені дозволили повернутися додому зі збереженням академічної пенсії! Ура!!! (Цілує дружину, потім обертається до натурниці і каже їй по-французьки). Спасибі, мадам… Сеанси скінчились, ось вам ваша винагорода… (Простягає натурниці дві купюри, потім на радощах дає ще одну).

Натурниця (задоволено, по-французьки). О, дякую вам, месьє! (Виходить).

Віра Олексіївна (незадоволено). Не розкидайся грошима, Ілля, – у Петербурзі вони нам самим знадобляться.

Рєпін. Знадобляться, але не в Петербурзі. Як я вже казав, спочатку ми поживемо у моїх батьків у Чугуєві, на Україні! (Співає).

Сонце низенько,

Вечір близенько,

Спішу до тебе,

Лечу до тебе,

Моє серденько!

Завіса.

***

Драма «Паризьке кафе» написана на основі листів І.Ю. Рєпіна до І.М. Крамського, В.В. Стасова, П.М. Третьякова, П.П. Чистякова, П.Ф. Ісєєва, В.Д. Полєнова (1873–1876), а також статей З.І. Кропивіна «Із життя і творчості І.Ю. Рєпіна в Парижі», Й.А. Бродського «Новознайдені і маловідомі твори І.Ю. Рєпіна» («Нове про Рєпіна»), І.С. Зільберштейна «Рєпін у Парижі» (Новознайдені роботи 1873–1876 рр.) («Художня спадщина», «Рєпін», т. І) та інших.

Що стосується історії з риштуваннями, із яких Рєпін, будучи ще іконописцем, ледь не упав, то цю сцену підказали автору слова Іллі Юхимовича з розділу «Диліжанс із Харкова в Москву»: «А як страшно згадати і зараз навіть, що я ледве не упав там із височенних риштувань на кам’яну підлогу церкви, коли писав «Святу Трійцю». Це звичка у мене відскакувати від роботи під час писання. А загородки не було, – отак за нізащо скільки гине майстрових!»

Підказку до персонажів панотця, його синів-чумаків і невісток, які були «стрункі» і «надзвичайно вродливі», автор теж знайшов у «Далекому близькому» (розділ «Юність», підрозділ «Пристін»). Тільки образ дочки Галі там вигаданий. Перша зустріч Рєпіна і Крамського (сцена 5) виписана за спогадами Іллі Рєпіна (розділ «Іван Миколайович Крамський (Пам’яті учителя)».

Поштовхом до написання сцен із тарілочкою, на якій зображений «Іванушка-дурачок», стали рядки з листа І.Ю. Рєпіна до П.Ф. Ісєєва від 3 березня 1876 року: «Я зобразив кілька російських історичних типів (на блюдах) і народних, розкуповуються нарозхват, недавно ледве не побилися через одного чухонця, якого я зобразив на тарілці… А тепер Єгоров (власник майстерні) ось уже третій день ходить як очманілий від однієї тарілочки, на якій мені прийшло в голову зобразити дурачка Іванушку, якими багаті наші села й міста. Дивак пропонує за неї 300 крб., та вона ж зроблена усього за 2 години, і то увечері, при лампі».

З цією тарілочкою Ілля Юхимович не розлучався все життя. Так, у 1925 році в листі до В.В. Воїнова він писав: «Коли ми, будучи пенсіонерами Імператорської академії мистецтв, жили в Парижі (1873–74–75 і 76 рр.), захоплювалися офортом і керамікою… Деякі з наших робіт, і особливо керамічних, – через О.П. Боголюбова поміщені в Саратові, в Радищевському музеї Боголюбова. У мене зосталася невелика фаянсова тарілочка (зображає «Іванушку-дурачка»). Я охоче подарував би її музею, але вона, при переїзді із Пітера, розбита на багато шматочків. Хоча склеєна і тримається вже 20 років. Її можна було б помістити з акварелями». (Розмальована тарілка І.Ю. Рєпіна «Іванушка-дурачок» відтворена у збірнику «Елка» («Парус», 1918).

***

Вечір у О.П. Боголюбова автор описав, опираючись на лист В.Д. Полєнова до батьків від 1–13 січня 1875 року: «Не послав початого листа, тому що ці три дні був зайнятий організацією свята, яке наш гурток зробив Боголюбову напередодні нашого Нового року. Тепер я щойно звідти; третя година ночі, а заснути не можу. Свято вдалося так, як ніхто не думав і не гадав. Ці вечори взагалі прості, але дуже цікаві… Власне, компанія, яка збирається у Боголюбова, ділиться на дві частини: перша – інтимний гурток, а потім – решта товариства. Перша складається із: Рєпіних, Савицьких, Дмитрієвих, Сєрової, Жуковського, одного хохла, чудового баса, другого архангельця, прекрасного тенора, і трьох молоденьких хохлушок Ге, племінниць знаменитого художника. Одна з них бере уроки співу, друга навчається живопису, третя – не знаю чому. Та справа в тому, що одна краща за другу, а друга – за першу. Та ще до цієї артілі належать комік Беггров, про якого я вам говорив, і Полєнов. Така ось компанія організувала вечір, який викликав у всіх неймовірне захоплення. У Дмитрієва-Оренбурзького виявилося багато найрізноманітніших російських, малоросійських, мордовських і кавказьких костюмів. Вони нарядилися в них і, коли публіка зібралася і почала трохи нудьгувати, увійшли зі співами до зали… Потім почався хоровод і хори: «Как по морю-морю синему», «Солнце на закат», «Волга», «Сени» з танцем (танцювали Рєпіни). Бас хохол, у чумацькому наряді, виконав кілька малоросійських пісень… Потім Беггров… розповів дуже вдало про те, як Мішка Савін у Білокам’яній був і на які він там чудеса надивився. Його три рази викликали… Коли всі трохи відпочили, …Рєпін, Полєнов і Татищев поставили живу картину «Апофеоз мистецтва»… Боголюбов… був, як кажуть, на сьомому небі. Обнімав нас, цілував, не знав як дякувати». (К.В. Сахарова «Василь Дмитрович Полєнов. Листи, щоденники, спогади»).

Цю інформацію автор і використав при написанні сцени у Боголюбова. Тільки співати українську пісню змусив не «хохла, чудового баса», а Марію Ге, яка у Парижі якраз і «брала уроки співу», а Рєпін танцює не з дружиною, а з «молоденькою хохлушкою» Зоєю Ге, тому що в цьому випадку простежується чіткий логічний зв’язок з наступною сценою, де саме із Зої Ге художник і пише картину «Українка біля тину». Беггров також замість розповіді про Мішку Савіна читає інший, придуманий автором, текст, але і це необхідно було зробити для цілісності сюжету.

Українські пісні тоді часто звучали на вечорах передової інтелігенції. Ось іще одне подібне свідчення Дмитра Васильовича Полєнова – це вже його лист до своєї дружини Наталії Василівни, написаний ним 18 березня 1891 року із Петербурга після відкриття чергової виставки передвижників: «Учорашній обід пройшов як ніколи приємно, особливо завдяки Ге, який виголосив прекрасну промову… Потім Маковський під акомпанемент гітари став співати малоросійські пісні. Я страшенно люблю його слухати. Він майже пошепки говорить, але з таким музичним чуттям і з таким глибоким почуттям, що все затихло і запанувала справді найвища художня нота. Усіх охопив настрій любові й краси, і все найкраще в житті згадалося кожному. Неповторна хвилина»…

***

Розмова Рєпіна з Крамським (сцена 8) написана на основі їхнього листування (1873–1876 роки), а також їхніх листів до В.В. Стасова. Зокрема, монолог Крамського про західне мистецтво й ідеали буржуазії майже дослівно взятий із листа І.М. Крамського до І.Ю. Рєпіна від 20 серпня 1875 року:

«Фортуні на Заході явище абсолютно нормальне, зрозуміле, хоча і не величне, а тому й мало достойне наслідування. Адже Фортуні є, справді, останнє слово, але чого? Нахилів і смаків грошовитої буржуазії. Які в буржуазії ідеали? Що вона любить? До чого прагне? Про що більш за все турбується? Награбувавши в народу грошей, вона прагне насолоджуватися – це зрозуміло. Ну, подавай мені і таку музику, таке мистецтво, таку політику і таку релігію (якщо без неї уже не можна) – ось звідки ці неймовірні гроші за картини. Хіба їй зрозумілі інші цінності? Хіба ви не бачите, що речі, значно капітальніші, оплачуються дешевше? Воно інакше і бути не може. Хіба Патті – серце? Та й навіщо їй це, коли мистецтво буржуазії полягає якраз у запереченні цього шматочка м’яса: воно заважає загрібати гроші; при ньому незручно знімати сорочку з бідняка з допомогою біржових махінацій. Геть його, к бісу! Давайте мені віртуоза, щоб його пензель вигинався, як змія, і завжди був готовий здогадатися, у якому настрої повелитель»…

Цей лист особливо слід процитувати, бо його зміст свідчить про ту надзвичайно важливу роль, яку відіграв Іван Миколайович Крамський у формуванні характеру Рєпіна-художника і в громадянському спрямуванні більшості його майбутніх картин. Неспроста сам Рєпін писав В.В. Стасову 8 квітня 1887 року: «Крамського я не можу не поважати глибоко і як людину, і як учителя, який приніс мені неоціненну користь і який мав величезний вплив на мій розвиток».

У Парижі учитель і учень справді зустрічалися: у травні 1876 року, не добравшись до Палестини через напружене становище на Сході, Крамський приїхав до Парижа. Звідти він писав П.М. Третьякову 6 червня 1876 року: «Наші пенсіонери Рєпін і Полєнов мене не порадували, та й самі вони не відчувають радості в Парижі – обидва їдуть скоро (в липні) в Росію, що везуть – побачите. Що стосується Рєпіна, то він не пропав, а захирів, зів’яв наче; йому треба повернутися, і тоді ми знову побачимо колишнього Рєпіна. Все, що він тут зробив, носить печать якоїсь стомленості і замученості; видно, що не було справжнього інтересу в роботі»… В.В. Стасову у цей час І.М. Крамський писав, що Рєпіну «потрібно було помотатися, потрібно було спробувати, зазирнути у всі закутки, а потім уже, викинувши все, як непотрібний мотлох, піти своєю дорогою. Я впевнений, що все, що він тепер зробить, буде примножувати не його, а наше багатство».

Згадує про паризькі зустрічі зі своїм учителем і сам Ілля Юхимович. Так, у листі до В.Д. Полєнова від 9 лютого 1877 року він пише із Чугуєва: «Ти був правий, 1000 разів правий у дуже запеклій суперечці з Крамським, коли ми прогулювалися по Montmartre’y і, коли повернулися ще до нас, – суперечка тривала дуже довго. Я захищав тоді Крамського, тобто ідею особистої ініціативи в мистецтві, за яку я і сам завжди стояв. Ти захищав академію, тобто заклад на широких началах, з великими засобами і всілякою підтримкою, де вчаться всій премудрості спільно і т.д.». Таким чином, сцена розмови І.Ю. Рєпіна та І.М. Крамського цілком відповідає дійсності, тільки замість «запеклої суперечки» про роль Академії мистецтв автор передає їхню не менш важливу розмову про позитивні і негативні сторони західного мистецтва.

Бажання Іллі Рєпіна дочасно перервати безтурботне закордонне стажування і чимскоріше повернутися на батьківщину до серйозної роботи не було спонтанним рішенням художника. Про це свідчить листування І.Ю. Рєпіна з І.М. Крамським, В.В. Стасовим, П.М. Третьяковим. Так, поїхавши за кордон на кошти Академії мистецтв на шість років у квітні 1873 року, Рєпін уже через рік, 8 квітня 1874 року, писав Стасову із Парижа: «…мені страшенно хочеться в Росію, щоб вивчати наше і працювати по-своєму, на рідному ґрунті; розробляти нашу особливість смаків, образів і понять – адже майже непочата справа. Манить мене дуже і Малоросія, її історія: багато там живопису і почуття».

***

Картину «Українка біля тину» (1876) Рєпін писав із Зої Ге, племінниці художника М.М. Ге (діти його брата Г.М. Ге, який мешкав у Миколаєві, жили тоді в Парижі). Як пише З.І. Кропивін у статті «Із життя і творчості І.Ю. Рєпіна в Парижі», окрім Зої Ге, «Рєпін добре знав старшу дочку Г.М. Ге Марію, яка вчилася у той час співу і в вісімдесятих роках виступала в театрах Києва під прізвищем Гай, а також дочку Віру, яка займалася живописом у Полєнова, і сина Григорія, який став потім відомим артистом. Рєпін зустрічався з сестрами Ге на вечорах у Боголюбова і Тургенєва і написав їхні портрети». Портрет Віри в українському костюмі називається «Українка» (1876).

У збірнику «Нове про Рєпіна» між 376-ю і 377-ю сторінками вміщена велика фотографія із таким підписом: «І.Ю. Рєпін в колі друзів у Парижі. Верхній ряд зліва: К.А. Савицький, О.П. Боголюбов, І.Ю. Рєпін, М.Г. Ге, О.К. Беггров. Сидять зліва: В.Д. Полєнов, З.Г. Ге, Г.Г. Ге, дружина художника М.Д. Дмитрієва, В.О. Рєпіна. 1870-і рр.». «Г.Г. Ге» – це Григорій Григорович Ге, ще зовсім юний брат Марії і Зої Ге, який пізніше став актором Александринського театру і з яким художник дружив усе життя. На зворотному боці поміщена репродукція картини «Українка біля тину (портрет Зої Ге). 1876».

Картини «Українка» і «Українка біля тину» Ілля Рєпін писав у Парижі не випадково – ці його роботи ще раз підтверджують слова Г.О. Тюменєвої про те, що «де б він не був, – …серцем він був міцно пов’язаний із рідною південною природою, з побутом, звичаями і піснями своєї милої батьківщини». Про це ж свідчить і лист Рєпіна до Стасова, написаний уже із Чугуєва 11 листопада 1876 року: «Тільки українки і парижанки уміють зі смаком одягатися! Ви не повірите, як чарівно одягаються дівчата, парубки теж ловко… це справді народний, зручний і витончений костюм… А які дукати, намисто!!! Головні убори, квітки!!! А які обличчя!!! А яка мова!!! Просто диво, диво і диво!!!»

Не дивно, що, перервавши своє закордонне стажування, Рєпін повернувся з Парижа саме у рідний Чугуїв, де написав цілий ряд яскравих портретів і український «Хресний хід у дубовому лісі», який згодом дав поштовх для картини «Хресний хід у Курській губернії»…

«Хресний хід»

Драма на три дії

ДІЙОВІ ОСОБИ

Ілля Юхимович Рєпін – видатний художник українського походження.

Тетяна Степанівна – його мати.

Юхим Васильович – батько.

Іван Арсеньєв – іконописець із Чугуєва.

Протодиякон Іван Уланов.

Горпина – кухарка протодиякона.

Учасники хресного ходу.

Павло Михайлович Третьяков – московський підприємець і колекціонер.

Василь Дмитрович Полєнов – російський художник.

Сава Іванович Мамонтов – власник садиби Абрамцево, меценат.

Єлизавета Григорівна – його дружина.

Віра Олексіївна Рєпіна – перша дружина І. Рєпіна.

Петро Антонович Спіро – професор медицини.

Горбун Яшка – жебрак із-під Абрамцевого.

Надія – покоївка Рєпіних.

Іван Миколайович Крамський – лідер передвижників.

Микола Олександрович Ярошенко – передвижник, друг І. Рєпіна.

Всеволод Михайлович Гаршин – літератор і публіцист.

Юлій Юлійович Клевер – представник салонного живопису.

Студент і курсистка.

Кореспондент «Петербурзьких відомостей».

Іван Костянтинович – багатий купець.

Анастасія Петрівна – його дружина.

Глаша – їхня старша дочка.

Даша – молодша дочка.

ДІЯ ПЕРША

Сцена 1

Початок жовтня 1876 року. Україна, Чугуїв під Харковом. Тепла осінь, сонячний день. На далекому пагорбі, усіяному пеньками зрубаних дерев, видніється дерев’яна церква. Від неї в’ється вузька дорога; на узбіччі стоїть перед мольбертом Ілля Рєпін і пише місцевий краєвид. На полотні уже зображено церкву і пагорб із пеньками, тепер художник малює дорогу… Та ось іздалеку долинає церковний спів, а згодом з’являється і сама процесія. Рєпін, облишивши своє заняття, починає спостерігати за хресним ходом. Мимо нього проходять святково одягнуті міщани і жителі навколишніх сіл в українських народних костюмах: одні несуть чудотворну ікону, інші – великий ліхтар і церковні хоругви… Бідніші, від яких, опираючись на милицю, намагається не відстати невисокий сивобородий горбун, човгають по боках і позаду. Окремою групою ідуть місцеві багатії, представники влади, священики. Хор півчих, очолюваний дяком-регентом, урочисто співає. Особливо вирізняється серед цієї процесії могутня постать протодиякона у золотому стихарі і з кадилом у правій руці. Рєпін так задивився на його колоритну постать, що не помітив, як від півчих відокремився молодий чоловік і зупинився недалеко від нього. Це – його давній товариш, чугуївський іконописець Іван Арсеньєв.

Сцена 2

Процесія пішла далі. І аж тоді Іван заговорив.

Арсеньєв (захоплено розглядаючи Рєпіна). Ілля! Їй-богу, Ілля! От щоб я не здужав пензля в руках тримати!

Рєпін (обернувся). Іван! Арсеньєв! (Обнімає його).

Арсеньєв. Він самий. (Задоволено). Не забув давнього друга! А я все думаю: згадає мене Ілля Рєпін чи не згадає?.. Після академії та «Бурлаків на Волзі» – хто ми, чугуївські богомази, тепер для тебе такі?..

Рєпін. Облиш, Іване, я носа вгору ніколи не дер! Ну хіба що тоді, коли ми з тобою куполи у церквах розписували – там уже хочеш не хочеш, а мусиш носа задирати угору…

Арсеньєв. Ех, було… Пам’ятаєш, як ти у Пристіні в новому храмі Спаса намалював? Який панотець був щасливий від цього! Казав, що такої ікони він у жодній церкві більше не бачив!

Рєпін. Пам’ятаю я того панотця. Дуже ласкаво він тоді нас приймав та все з мого віку юного дивувався: «Оцей хлопець? А хіба ж він що утне? Ану сідай, сідай біля мене – ти вже мені Спаса змалюєш!» Рідкісної душі був чоловік: і він людей шанував, і його люди шанували…

Арсеньєв. Це правда. Із нього самого образи можна було писати: простий і скромний, добрий і чесний… І мудрий-мудрий – як Бог!.. Тепер такого панотця рідко зустрінеш. Бачив нашого вгодованого і пихатого протодиякона попереду процесії?

Рєпін. А як його можна було не помітити?! (Захопленим тоном досвідченого художника). Ко-ло-рит-ний тип… Так і проситься на картину! Я на нього тільки й дивився!

Арсеньєв. Це – Іван Уланов. Чи – отець Іоанн, як він сам себе називає. Можу познайомити, якщо хочеш.

Рєпін. Звичайно, хочу! Із нього ж можна написати вражаючий портрет! А може, навіть цілу картину із хресним ходом… На фоні оцих пеньків… (Зітхнув). Ох, як тут усе змінилося… Не впізнаю Чугуєва, не впізнаю… Жаль, нема більше нашого лісу…

Арсеньєв. Так, Ілля, від нашого Старовірського лісу з його могутніми дубами у два обхвати мало що залишилося.

Рєпін. А ліс під Кочетком, у якому біля джерела ікона Богородиці людям явилася, – він іще є?

Арсеньєв. Слава Богу, ті дуби ще стоять. Оце ж ми зараз туди і йдемо хресним ходом. (Кивнув на пагорб із пеньками). А про ці пеньки довго розказувати… Приходь до мене завтра на хутір – я тобі все розповім… А ти мені – про Петербург і про академію… Про свою велику славу… Про заграницю… Я ж так ніде і не був – то хоч ти мені розкажеш, які там люди бувають…

Рєпін. Обов’язково розкажу! І покажу варіант своєї «Негритянки», щоб ти навіть побачив, «які там люди бувають»… А ти поговори з отцем Іоанном, щоб він мені дозволив написати із нього портрет. Добре?

Арсеньєв. Добре. Сьогодні ж і поговорю. А тебе я чекаю завтра у себе. Тепер же пробач: мені треба півчих своїх доганяти…

Рєпін. Тоді до завтра, Іване!

Арсеньєв. До завтра!

Сцена 3

Хата батьків Рєпіна. Ілля пакує невелику картину. За столом сидить його батько – Юхим Васильович.

Батько. Щось довго наша мати з пирогами возиться – Віра і діти уже давно мене в бричці чекають…

Рєпін. Почекають, тату. Вони люблять кататися, тож сидіти у бричці – для них уже свято! Ви тільки обережно їдьте: наші розбиті дороги – це не паризькі рівненькі тракти, до яких вони звикли…

Батько. Не хвилюйся, Ілля. Бричка у нас – нова, ресори – найкращі, коні – спокійні. Це не ті вогнисті рисаки, яких я для нашого уланського полку все життя купував! Цими кіньми навіть невістка правити зможе…

Заходить мати Рєпіна, Тетяна Степанівна, тримаючи в руках два пакунки.

Мати. Пироги вже запаковані! (Вручає один пакунок Юхиму Васильовичу). Це, Юхиме, вам на дорогу. Від’їдете трохи від Чугуєва, зупинитеся і поїсте.

Батько. Обов’язково поїмо – на свіжому повітрі дітям швидко захочеться їсти…

Мати. Але все одно далеко не від’їжджайте!

Батько (усміхнувся і широко розвів руками). А це вже на скільки верст нам пирогів вистачить! (Виходить).

Мати. Ілля, візьми пироги і для Івана Лук’яновича. (Показує Рєпіну другий пакет). Картини і розмови – це добре, а без гостинців у нас у гості не ходять…

Рєпін. Спасибі, мамо. Я обов’язково візьму, тільки ось прив’яжу картину до мольберта. (Прив’язує).

Мати (виглянула у вікно). О, здається, кухарка протодиякона до нас повернула… Так і є – Горпина… Піду запитаю, що їй треба… (Поклала пироги на стіл і вийшла).

За якусь хвилину до кімнати заходить вродлива молодиця. Це – Горпина, кухарка протодиякона. Одягнута вона гарно та пишно, а сама вся так і пашить здоров’ям (про таких жінок кажуть «кров з молоком»).

Горпина (перехрестившись на образи і кокетливо поклонившись). Будьте здорові, паничу! Чи не ви будете петербурзький маляр Рєпін?

Рєпін. Він самий, баришня.

Горпина (задоволено засміялася). Еге ж, була колись баришня, учорашня-давнішня, та давно вийшла… Ходімте до нас, паничу. Отець Іоанн наказали вас покликать. Вони зараз удома…

Рєпін. А це надовго? Бо я саме зібрався у гості до свого давнього друга Івана Арсеньєва…

Горпина. Не знаю, паничу. Скажу тільки, що вчора увечері ваш друг до отця Іоанна чогось приходив і вони довго про щось говорили…

Рєпін (радісно). Молодець Арсеньєв! Ах, який молодець! Уже і домовився про портрет! (Горпині). А отець Іоанн зараз у хорошому настрої?

Горпина. У дуже хорошому.

Рєпін (швидко бере етюдник і мольберт із картиною). Тоді ходімо!

Сцена 4

Простора вітальня в будинку протодиякона. Кімната розмальована олійними фарбами, серед фантастичних квітучих рослин витають райдужні золоті птиці (у живописців такий розпис називався колись «Едемський ліс, або Райські кущі»). З голубої стелі, усіяної сяючими зірками, опускається на шнурах люстра зі свічками і кришталевими підвісками. Громіздкі дубові меблі оббиті шерстяним репсом. Усе свідчить про розкіш і шик. Рєпін стоїть посеред вітальні і уважно роздивляється, наче хоче все запам’ятати. І ось до кімнати, шурхотячи ліловою люстриновою рясою, ввалюється товстий, широкоплечий господар із білою пухнастою бородою і хрипкуватим рокітливим басом. Це – протодиякон Іван Уланов.

Рєпін (чемно поклонившись). Здрастуйте, панотче…

Протодиякон. Мир вам, гостю дорогий! (Відразу ж переходить до справи). Передали мені, Ілля Єфимович, що ви хотіли б заказєц получить… Багато чув я про ваш малярський талан, яким наділив вас Создатель… Тільки простіть, люблю зразу брать бика за роги. Не зело багат я, а тому називайте ціну і приступаймо до діла.

Рєпін. До якого діла?

Протодиякон. Так казав наш чугуївський маляр Іван Арсеньєв, що ви хочете писать із мене портрет…

Рєпін. Бачите, отче протодиякон…

Протодиякон (важно). Зовіть мене отець Іоанн.

Рєпін. Пробачте, отче Іоанн. Я хочу написати ваш портрет не для вас, а для себе.

Протодиякон. Та нащо ж вам мій портрет? Хіба у вас там, у Петербурзі, мало нашого брата – ліц істинно духовних?

Рєпін. Обличчя у вас дуже характерне: і борода, і вся фігура така колоритна, підходяща для вашого сану. Може, я намалюю вас на картині водохреща або хресного ходу…

Протодиякон. І це можна. Чого ж… Благоє дєло. Наш рід Уланових – дуже древній! (Поважно підняв догори перст). Чуть лі не од времьон святого Володимира свою генералогію веде!

Рєпін. Це дуже цікаво, отче Іоанн! Якщо дозволите, я прямо зараз хотів би і почати… (Розкладає мольберт).

Протодиякон. Та як же отак зразу і починать? По древньому обичаю на святій Русі усяке діло освящалось вкушенієм хліба-солі і… пітієм меду і браги! (Гукає). Горпино, Горпино, а йди-но сюди!

Заходить заклопотана кухарка, тримаючи в руках рушник і чисту тарілку. Вона вже у фартусі.

Протодиякон. Горпино, у нас такий гість дорогий, а ти, мабуть, і не догадалася…

Горпина (догідливо). Та вже догадалася, панотче. І наварено, і насмажено! Просю сердечно до столу. (Зробивши широкий жест рукою, шанобливо кланяється і виходить).

Протодиякон. Ілля Єфимович, і я вас приглашаю: одвідайте моєї скромної трапези… Поставте в кутку оте своє причандалля – і ходімо до столу. Не погордуйте, гостю дорогий, не погордуйте…

Рєпін. Що ви, отче Іоанн! Як же можна просьбу такого гостинного господаря не уважити?! (Відставляє мольберт убік).

Протодиякон. Не можна, Ілля Єфимович, ніяк не можна! (Показує на пакунок, біля якого Рєпін ставить свій мольберт). А то що у вас таке? Може, рисованіє ваше? Інтересно було б глянуть на вашу роботу…

Рєпін. Це варіант однієї моєї картини, отче Іоанн. Я її Арсеньєву обіцяв показати. «Негритянка» називається.

Протодиякон. Ану ж покажіть, покажіть…

Рєпін. Із великим задоволенням, якщо вам це справді цікаво.

Протодиякон. Та як же не цікаво, коли у цьому отдальонному Чугуєві ніколи нічого інтересного і не побачиш? Одні старі баби! А тут раптом отака ікзотика – нигритянка!

Художник розпаковує картину і ставить її на свій мольберт. На чорному фоні, на червоних килимах, підгорнувши під себе широко розставлені ноги, сидить у розшитому світлому наряді молода негритянка. Граціозна й красива, уся в золотих прикрасах, вона наче зваблює глядача своїм пронизливим поглядом і привабливим виглядом схованих під одежею пругких та пишних грудей.

Протодиякон (побачив і перехрестився). Свят, свят, свят… Скільки живу, а таких (спочатку хотів показати на груди, але потім підняв пальця і показав на очі) …очей – ще не бачив… Ох, як дивиться… Ох, як дивиться… Озолотилася, розложилася і… іскушає… У-у, сатана… Спаси і сохрани, спаси і сохрани… (Знову хреститься). Оставте, Ілля Єфимович, це своє рисованіє… Потом замотаєте… Там страва холоне…

Рєпін. То не біда, отче Іоанн. Як любив повторювати один церковний староста, у якого ми, іконописці, колись столувалися: «Наш піддячий любить борщ гарячий, а як голодний, то їсть і холодний!»

Протодиякон (підводячи Рєпіна до столу, який аж ломиться від їжі та пиття). Е, не кажіть… Гаряча страва – то як гаряча моло… (Не доказав слова «молодиця», тільки махнув рукою). Пригощайтеся, Ілля Єфимович, чим Бог послав! (Показує на багатий стіл). Горілка, вишнівка, слив’янка, кров’янка… Як освящать наше рисованіє, так уже освящать!.. (Наливає обом горілки і піднімає свій келих). Будьмо здорові!

Рєпін (приєднується). Ваше здоров’я, отче Іоанн!

Протодиякон. Да, здоров’я – це главне! Без нього ніяке діло не в радость! Потому первий бокал у нас за столом усігда за здоров’я, Ілля Єфимович! (Затягує своїм громовим басом). «Во здравіє-є-є, во спасеніє-є-є – мно-га-я, многая лєта-а-а!»

Випили, закушують.

Протодиякон (поклавши руку на своє товсте черево). Люблю попоїсти, Ілля Єфимович! Признаюсь вам іскренно – дуже сильно люблю… А все потому, що організм требує! Он учора на хресном ходу скільки верстов ми одмахали? А де ж брать тої силоньки, щоб і йти, і співать, і кадилом махать? От і мусиш заніматися чревоугодієм… Пригощайтеся, гостю дорогий, пригощайтеся! (Тримаючи в руці куряче стегенце, указує ним на страви). Шинка, ковбаска, холодець, карасі у сметані, качечка з яблуками, поросятко з хроном, печінка з часничком… Усе своє, домашнє! Сві-жай-ше-є! Під таку закусочку не гріх і по другій! (Наливає). Попробуйте ще й вишнівки…

Рєпін. Трішки попробую. Ваше здоров’я!

Випили по другій. Знову зі смаком закушують.

Протодиякон. Смачна вишнівочка, правда?

Рєпін (закушуючи). На цьому столі усе дуже смачне, отче Іоанн. Подібних страв я давно вже не куштував…

Протодиякон. А це все Горпина, Ілля Єфимович! Такої кухарки ні в кого більше нема – от уже умєніє має до печі! Вареники, крученики, голубці, холодці… А пиріжків як напече, то даже слинка тече! І з капустою, і з грибами, і з м’ясом, і з сиром, і з яблуками, і з маком! Золотії руки у неї – я її на оту чорну, усю в золоті, ніколи не проміняв би! (Киває на портрет негритянки). Бачите, вона і оттуда на нас дивиться… У-у, сатана… Витріщилася і глядить… Іскушає, нечиста сила… Ну, давайте ще слив’янки потрошки… (Наливши). За успєх нашого предпріятія!

Рєпін. За ваш портрет, отче Іоанн.

Випили по третій. Уже трохи й захмеліли обоє.

Протодиякон. Тільки ви ж мене, Ілля Єфимович, гарно уже нарисуйте. Хай там у Петербурзі усі побачать, який видний представітєль духовного сана служить у Харківській єпархії! «Протодьякон отец Иоанн Уланов» – отак на картині і напишіть. Дивись, і замітять її вліятєльні люди та й передвинуть мене у столицю… Хай портрет буде вам на пам’ять, а я все одно заплачу вам за нього п’ятдесят чи усі сто рублів… Тільки ж покажіть його кому слєдуєт… Обізатєльно покажіть! А я вже не забуду вас у своїх молитвах… Ну і як треба буде, то й нічим другим не поскуплюся! Це жизнь, Ілля Єфимович. Тут уже так: якщо хочеш, щоб тобі було сладко, то і ти вмій підсолодить… (Гукає). Горпино!

До кімнати заглядає кухарка.

Горпина. Що, панотче?

Протодиякон. А подай-но нам чогось солодшого, щоби горілка була не така гірка!

Горпина. Уже несу, панотче! (Відразу ж і заходить, тримаючи в руках велику тацю).

Протодиякон. Що ти там приготувала, моя солоденька?

Горпина. Пироги з маком, пампушки з медом і кисіль із калини.

Протодиякон. А що я вам казав, Ілля Єфимович? Такої золотої кухарки ні в кого більше нема! (Горпині). Випий і ти з нами, Горпино… (Наливає у келишок вишнівки і подає кухарці).

Горпина. Спасибі, панотче. Дай вам Боже здоров’я! (П’є, стоячи біля отця Іоанна).

Протодиякон. І тобі того ж, Горпино. (Вже добре захмелівши, підморгнув кухарці). А візьми-но свій бубон, моя солоденька… Заспівай нам моєї улюбленої – розвесели гостя нашого дорогого, а я тобі підспіваю…

Горпина (беручи бубон із дзвіночками). «Ой хоча би, Господи», панотче?

Протодиякон. Оцієї, Горпиночко, оцієї!

Горпина починає вибивати в бубон веселу мелодію і вже за якусь хвилину співає жартівливу пісню «Ой хоча би, Господи, та й повечоріло». Отець Іоанн допомагає їй виконувати приспів і часом навіть злегка пританцьовує музиці в такт:

Ой хоча би, Господи, та й повечоріло,

Може б, моє серденько та й повеселіло.

Ой рі-да, Господи, да-рі-да, Господи,

Може б, моє серденько та й повеселіло. (2)

Та й прийди до мене, до моєї хати,

Стукни під віконце, щоб не чула мати…

Ой рі-да, Господи, да-рі-да, Господи,

Стукни під віконце, щоб не чула мати… (2)

А мати почує та й буде мовчати,

Про своє дитятко нічого сказати…

Ой рі-да, Господи, да-рі-да, Господи,

Про своє дитятко нічого сказати… (2)

Спала я й не спала, треба уставати,

Треба уставати, милого питати…

Ой рі-да, Господи, да-рі-да, Господи,

Треба уставати, милого питати… (2)

Чи ти, милий, любиш, чи з мене смієшся,

Що ти коло мене, як голубчик, в’єшся?

Ой рі-да, Господи, да-рі-да, Господи,

Що ти коло мене, як голубчик, в’єшся? (2)

(Останній куплет співає протодиякон).

А я тебе люблю, ще й любити буду,

І скажу по правді – сватать тебе буду!

(Знову разом).

Ой рі-да, Господи, да-рі-да, Господи,

І скажу по правді – сватать тебе буду! (2)

(Зупинилися, аж зашарілись обоє).

Протодиякон (цілує Горпину у щоку). Ой спасибі тобі, Горпиночко! Спасибі, моя солоденька! От як не любить таку жизнь?! (Обертається до Рєпіна і показує на намальовану негритянку). Ілля Єфимович, продайте мені оту картину…

Знову лунає музика, і отець Іоанн, пританцьовуючи уже перед «Негритянкою», ще раз виконує останній куплет і приспів.

Сцена 5

Хата Івана Арсеньєва. Господар підмальовує одну з ікон, які розставлені по всій кімнаті. Заходить Ілля Рєпін із загорнутою картиною і пакунком у руках.

Рєпін. Бог у поміч, Іване!

Арсеньєв (радісно). Ілля! Заходь, заходь! А я тебе учора чекав!

Рєпін. Та я і збирався до тебе учора – мама навіть пирогів ось для тебе спакувала! (Вручає пакунок Іванові). Але прислав за мною отець Іоанн свою Горпину, то ми до вечора у нього і причащалися…

Арсеньєв (кладучи на стіл гостинець, наспівує). «Любив козак дівчину і з си-ром пи-ро-ги!» От спасибі Тетяні Степанівні! (Хитрувато глянув на товариша). Тебе учора наш протодиякон теж, мабуть, пирогами пригощав?..

Рєпін. Ти ще питаєш! Що ти йому наговорив, що він приймав мене як московського митрополита?!

Арсеньєв. Ну, сказав, що твоїх «Бурлаків на Волзі» купив син царя, віце-президент Академії мистецтв великий князь Володимир Олександрович, і що царська родина взагалі часто замовляє тобі картини. Це ж правда! А що – не треба було? Так тоді отець Іоанн не дозволив би малювати з нього портрет… А так він погодився! Чи, може, вже передумав?

Рєпін. Ні, що ти! Не передумав. Своє «согласіє» він дав! (Похитав головою). Але вчорашню трапезу я надовго запам’ятаю…

Арсеньєв. Ледве із-за столу встав, так? О, стіл у нього завжди від усяких напитків та наїдків аж ломиться! (Копіює, як протодиякон указує на напитки і страви на столі). «Горілка, вишнівка, слив’янка, кров’янка, качечка з яблуками, поросятко з хроном, печінка з часничком»… Наш отець Іоанн ні в чому собі не відмовляє…

Рєпін. Я це помітив. Духовного в ньому не дуже багато… Він увесь – плоть і кров, як та кров’янка на великому тарелі!

Арсеньєв. Тобі вже, напевно, перехотілося його малювати…

Рєпін. Навпаки! Тепер я ще більше хочу зафіксувати на полотні образ цього чревоугодника! Це буде вершина української кухні – кіт у сметані! Для художника – це справжній скарб!

Арсеньєв (іронічно, але тепло). І тобі треба було об’їздити півсвіту, щоб повернутися додому за своїми ж скарбами?

Рєпін. Виходить, що так.

Арсеньєв. Але ти у Парижі щось же малював?

Рєпін (відмахнувся). Та що я міг на тій чужині малювати, Іване? То ж зовсім інший світ! Гарний, але чужий – там інші традиції, звичаї, порядки… І герої, й ідеали у них – свої! Я їх не зрозумію, вони мене не зрозуміють… Що я там робитиму? Ну, ось негритянку намалював… (Розпаковуючи картину). Отець Іоанн спочатку перехрестився, коли її побачив, але після третього келиха вона йому вже сподобалася… І навіть дуже… «Ікзотика», як він про неї сказав…

Арсеньєв (милується негритянкою). Гарна екзотика… А написана – просто дивовижно! Думаю, нашому протодиякону вона сподобалася одразу! Але показав він це тільки після третього келиха…

Рєпін. І я так вважаю.

Арсеньєв (і далі захоплено розглядаючи картину). То коли ти починаєш малювати його портрет?

Рєпін. Ми домовилися про сеанси із завтрашнього дня. У мене вже все готове – фарби, полотно, великий підрамник…

Арсеньєв (усміхнувся). Так, Ілля, підрамник тобі потрібно брати великий, щоб туди могла уміститися уся «плоть і кров» нашого отця Іоанна! (Махнув рукою). Та досить про нього, краще про себе розкажи – коли ти приїхав і на скільки?

Рєпін. Приїхав я з дружиною і дітьми кілька днів тому. Три роки жив у Франції та Італії на академічну пенсію, яку дають на шість років «для вдосконалення у мистецтві» за кордоном. А коли зрозумів, що в тому чужому Парижі я тільки гаю час, то попросив дозволу повернутися на батьківщину зі збереженням пенсії. Мені дозволили, і ось тепер у мене є ще три роки, щоб за гроші Академії мистецтв спокійно жити і працювати удома.

Арсеньєв (зрадів). І ти будеш жити і працювати в Чугуєві?!

Рєпін. Ні, Іване. Чого я міг тут навчитися, того давно вже навчився. Ми ж разом у Бунакова перші ази осягали. Тепер мені треба кращих учителів, і ширших знань, і нових вражень… Ти ж сам розумієш: якби я і далі розписував тут церкви і не пройшов ні рисувальної школи у Петербурзі, ні академії, – хіба я «Бурлаків» своїх написав би?

Арсеньєв. Та певно, що ні…

Рєпін. От і виходить, що надовго я тут залишитись не можу. Ще в Парижі один московський меценат, Сава Мамонтов, переконав нас із Полєновим перебратися із Петербурга у Білокам’яну. Там справді є чому повчитися – одна картинна галерея Третьякова чого варта! Тому я трохи відпочину у рідному Чугуєві, напишу портрет нашого протодиякона і картину із хресним ходом та й подамся з сім’єю в Москву…

Сцена 6

У світлиці протодиякона перед великим підрамником з натягнутим на нього полотном стоїть Ілля Рєпін і малює господаря, який позує з особливою старанністю. Отець Іоанн зодягнутий у дорогу чорну рясу, на голові в нього гостроверха скуфія із чорного оксамиту, на грудях – золотий хрест. Лівою рукою він опирається на високий посох зі срібним набалдашником, а правицю велично тримає на своєму товстому череві.

Протодиякон. Ілля Єфимович, ви ж обізатєльно намалюйте мій посох. Це моя гордость – мені його сам цар-батюшка пожалував, коли в наш Чугуїв приїжджав.

Рєпін. Не хвилюйтеся, отче Іоанн. Обов’язково намалюю.

Протодиякон. І набалдашник серебряний тоже не забудьте отобразить!

Рєпін. Не забуду. Як таку дорогу річ не намалювати? А де ж це государ вас замітив, отче Іоанн?

Протодиякон. У соборі, Ілля Єфимович. Тоді в Чугуєві було ще воєнноє посєлєніє, так цар-батюшка часто до нас приїжджав. От якось і зайшов до нашого Покровського собору. А я як гряну во весь голос «многая лєта», так не повірите – аж стіни почали дрижать. Государ і вознаградив мене за моє стараніє. Увесь Чугуїв завидував, коли він пожалував мені цей посох! Так ви ж тепер гарно його ізобразіть, ну а вже заразом і мене коло нього…

Рєпін. Не хвилюйтеся: і вас, і посох я так намалюю, що вам знову буде завидувати весь Чугуїв.

Протодиякон. Постарайтеся, Ілля Єфимович, постарайтеся. А я вже нічим не поскуплюсь…

Рєпін. Та мені головне, щоб портрет ваш удався, отче Іоанн, то більшої винагороди уже і не треба!

Протодиякон. Е, не кажіть… Усяке стараніє повинно буть вознаграждєно!

До кімнати обережно заходить кухарка.

Горпина. Простіть, що потурбую, панотче…

Протодиякон. А чого тобі, Горпино?

Горпина. Та скажіть, будьте ласкаві, що вам на обід готувать… Борщ, буженину, фаршировану рибу, відбивні?

Протодиякон. І це можна, а чого ж… Щоб порося із хроном не приїлося, разнообразіє на столі обізатєльно повинно буть! Тому, значиться, так… На первоє подавай борщ, а на второє – курчат у сметані, голубці з м’ясом і яєчню з салом. Ну і все прочеє, що ти називала…

Горпина. Як скажете, панотче. А борщ який готувать – із грибами, вушками чи пампушками?

Протодиякон. Подавай борщ із пампушками. Вони в тебе особенні получаються. То нехай Ілля Єфимович поласує.

Горпина. А порібрини відварити?

Протодиякон. Та нащо ж та порібрина, коли м’яса у борщі буде багацько?

Горпина. Ваша правда, панотче. А з солодкого що накажете приготувать? Може, налисники з сиром?

Протодиякон. А це вже сама рішай, моя солоденька. Тут я на тебе полностью покладаюся…

Горпина. Тоді я приготую налисники з сиром і узвар із вишень.

Протодиякон. Ага, ага. І про мед до пирога не забудь! (Рєпіну). Ілля Єфимович, може, ще у вас лічно будуть які пожеланія? Горпина усе приготовить – ви тільки скажіть!

Рєпін. Спасибі, отче Іоанн, але ви і так багато всього загадали.

Протодиякон. Та чого ж це багато, Ілля Єфимович? Обикновенний обід! От коли ми закінчимо наше рисованіє, тоді я вас по-настоящому пригощу! А це так – для поддєржанія духа і сили. (Горпині). Ну іди вже, Горпино, – нам же портрет треба іще рисувать…

Кухарка виходить. Отець Іоанн, поклавши руку на свій великий живіт, позує далі.

ДІЯ ДРУГА

Сцена 7

Вересень 1877 року. Москва. Помешкання, яке винаймають Рєпіни. Біля великого портрета протодиякона стоять Рєпін і Третьяков. Трохи збоку від них висить картина «Хресний хід у дубовому лісі».

Рєпін. Ось і мій «Протодиякон», Павле Михайловичу. Що скажете? Підходить він знаменитій колекції Третьякова?

Третьяков. Ілля Юхимович, чудовий етюд! Відчувається рука великого майстра! Після «Бурлаків на Волзі» – це, напевно, найкращий ваш труд!

Рєпін. Я знав, що він вам сподобається. Хто-хто, а ви на таких речах розумієтеся! Хочу поправити вас лише в тому, що неправильно називати портрет диякона етюдом… Це – тип! Це екстракт наших дияконів, цих левів духовенства, у яких не знайдеш ані крихти духовного, – він увесь плоть і кров, позіхання й ревіння, ревіння беззмістовне, але гучне й урочисте, як у більшості випадків і сам обряд. Таким чином – це вже картина…

Третьяков. Так, це – типовий образ… Ви маєте рацію… Це якийсь бог чревоугодництва, якщо судити із цього виразного жесту правої руки, яку він тримає на своєму череві…

Рєпін. Саме так! Це – бог чревоугодництва! Ви дуже правильно зрозуміли цей жест. Не знаю, як глибоко отець Іоанн осягнув церковні таїнства, але його «познанія» таємниць української кухні – просто вражають! Спочатку я навіть хотів зобразити його у трапезній за столом. Але потім вирішив, що ця рука з розчепіреними пальцями на ситому череві і так скаже глядачеві про все…

Третьяков. Ви правильно зробили, Ілля Юхимович. Художній світ буде у захваті від портрета протодиякона! (Застережливо). Але особам духовним ви навряд чи тут догодили…

Рєпін. Ну, Павле Михайловичу, я так і «Бурлаків» своїх ніколи не написав би, якби став усім без винятку догоджати… Адже після написання цієї картини мене звинувачували навіть у відсутності патріотизму! Мовляв, «виставив обірване шмаття напоказ усій Європі»! Наче я винен у тому, що російський мужик зодягнений в обірване шмаття! То одягніть бурлаків у фраки – і нехай так і тягнуть ваші барки! Тоді у фраках я їх і напишу! Моя справа – чесно відображати життя! (Трохи спокійніше). А що стосується «Протодиякона», то особам духовним ні в чому мені дорікнути: я десятки картин написав на біблійні сюжети і багато церков розписав! І якщо тепер зобразив чревоугодника в рясі – то це не такий вже великий гріх. Я не винен, що іноді серед них трапляються і такі!

Третьяков. «Іноді»?.. Не хитруйте… Ви самі щойно сказали, що це – тип і екстракт…

Рєпін. Справді? Я так сказав? (Почухав потилицю). Більше не буду. Так я усіх покупців од цієї картини віджену…

Третьяков. Що значить «усіх», Ілля Юхимович? «Протодиякона» я купую! Скільки ви за нього хочете?

Рєпін. Та навіть не знаю… Ось дивлюся на свого диякона, думаю… І менше, як за 1400 карбованців, не можу уступити… Може, і лаяти його будуть, але він як живий переді мною, ледве не говорить!

Третьяков (теж почухав потилицю). Трохи забагато як за чревоугодника…

Рєпін. Так там же одна ряса скільки коштує! (Хитро). А золотий хрест на грудях?!

Третьяков (усміхнувся). Хрест – точно золотий?

Рєпін. Можете не сумніватися! Навіть ланцюжок – із чистого золота!

Третьяков. Ну, тоді купую.

Рєпін. Спасибі, Павле Михайловичу. Пробачте, що не можу дешевше вам уступити. Нікому не зможу – життя заставляє. Скільки тієї академічної пенсії? А дружина, троє дітей? А ще ж цю квартиру в Москві наймати потрібно! (Показує на помешкання, у якому вони розмовляють).

Третьяков. Та хіба я не розумію? Я ж тому і взявся купувати картини у передвижників, щоб їм легше жилося і вони могли спокійно працювати!

Рєпін. Але ж я ще не передвижник… Поки отримую академічну пенсію, вступати у Товариство пересувних художніх виставок не маю права…

Третьяков. Ілля Юхимович, ви справжнісінький передвижник! І те, що ви повернулися на батьківщину передчасно, коли могли ще три роки спокійно жити в Парижі на академічну пенсію, – найкраще тому підтвердження! Не жалкуєте, що повернулись?

Рєпін. Ні, Павле Михайловичу, не жалкую. За кордоном я свого «Протодиякона» ніколи не написав би!

Третьяков. Це правда. (Перевів погляд на сусіднє полотно). Ця друга ваша картина мені теж подобається – у дуже гарних українських строях тут місцеві селяни…

Рєпін. Ця картина називається «Хресний хід у дубовому лісі». Над нею ще треба попрацювати, а може, і взагалі скомпонувати її по-новому. Якась вона декоративна виходить. Звичайнісінький хресний хід – от і все. Навіть колоритна фігура нашого протодиякона нічого їй не додає… Чогось тут не вистачає! А чого – не можу збагнути… Ідеї, яка була в «Бурлаках», чи що…

Третьяков (розглядає картину). Може, й так.

Рєпін. Цей хресний хід я спостерігав у рідному Чугуєві під Харковом. Але проходив він на фоні пагорба, усіяного пеньками вирубаних дерев… Спочатку я подумав, що у живому лісі це буде виглядіти мальовничіше, а тепер бачу, що помилився… Може, у тому першому варіанті і була головна ідея?

Третьяков. Важко сказати… Фон, звичайно, дуже багато значить… Але мені здається, якщо ви і напишете на другому плані спотворену природу, то все одно це буде тільки фон…

Рєпін. Я розумію – ідею треба шукати серед тих, хто бере участь у процесії…

Третьяков. Ви її знайдете, я впевнений.

Рєпін. Буду шукати, Павле Михайловичу. Тим більше що наступного літа я їду з сім’єю в Абрамцево – Мамонтов попросив мене і Полєнова нову церкву там розписати. Як ви знаєте, у своєму маєтку Сава Іванович збудував для художників двоповерховий будинок із чотирма кімнатами і майстернею нагорі. Недалеко є і монастир у селі Хотьково. Надіюсь, що там, серед паломників і богомолок, я знайду багато персонажів для своєї картини. Буде ж великий жаль, якщо така тема пропаде – задум мого «Хресного ходу» дуже сподобався Івану Миколайовичу Крамському. Він так і написав мені у листі: «Несення чудотворної ікони на корінь» – це колосально! І народу видимо-невидимо, і сонце, і пилюка… І хоча в лісі, але це нічого не виключає, а, скоріше, тільки примножує. Дай Вам Бог! Ви натрапили на золотоносну жилу, радію».

Третьяков. Крамський знає що каже – він художник не тільки з великим талантом, але і з великим чуттям. На цій картині і справді можна передати силу-силенну людських доль і характерів!

Рєпін. Я вірю Івану Миколайовичу. Буду шукати ідею для свого «Хресного ходу»…

Третьяков. Нехай помагає вам Бог, Ілля Юхимович, нехай помагає вам Бог!

Сцена 8

Літо 1880 року. Абрамцево під Москвою. Простора вітальня в маєтку Мамонтових: посередині – гарно сервірований стіл, збоку – рояль. На передньому плані стоять Мамонтов і Рєпін. Їхні дружини – Єлизавета Григорівна і Віра Олексіївна – сидять у глибині кімнати і про щось тихо розмовляють.

Мамонтов. Ілля Юхимович, образ Спаса Нерукотворного, який ви написали для іконостаса абрамцівської церкви, викликав захват у нашого священика! І у всіх нас також. Виконаний він із дещо незвичним для церковного розпису реалізмом, але в цьому і є його сила!

Рєпін. Мені приємно це чути, Саво Івановичу. Але мені дуже совісно, що більшу частину робіт із розпису церкви виконують усе-таки Полєнов і Васнецов…

Мамонтов. Що ви! Які можуть бути докори сумління! Ви багато працюєте над «Хресним ходом», а це набагато важливіше… Адже церква буде тільки для наших парафіян, а «Хресний хід у Курській губернії» – для всіх! Недаремно ви їздили в Корінну пустинь спостерігати за хресними ходами – дуже добре тепер у вас ця картина скомпонована: хресний хід на фоні спустошених пагорбів, та ще й по розпеченому піску!!! Це дуже вражає.

Рєпін. Так, це вже не спокійна монотонна хода у прохолодному дубовому лісі…

Мамонтов. І розшарування нашого суспільства теж показане дуже реалістично і вірно: багаті, середній клас, бідняки… Так воно і є!.. Скільки часу ви вже працюєте над своїм «Хресним ходом»?

Рєпін. Майже три роки… А все одно якогось завершального акорду там не вистачає. Такого, щоб людська душа защеміла і стрепенулася… От не можу знайти, не можу!

Мамонтов. Вам треба відійти від цієї теми, зайнятися чим-небудь іншим, а потім подивитися на картину по-новому.

Рєпін. Це дуже важко – «відійти від теми». Куди б я не пішов – вона всюди ступає за мною…

Мамонтов. Ну, звичайно… А тут ще й я докучаю вам розмовами на цю ж тему! Пробачте, більше не буду.

Рєпін. Що ви! Навпаки, розмови з вами мені дорогі і корисні, Саво Івановичу: я люблю з вами радитися – ви дуже чуйна і чутлива людина.

Мамонтов. Спасибі, Ілля Юхимович. Я постараюсь і далі бути вам корисним. Але перепочити вам все одно не зашкодить. (Подивився на годинник). Чого це Полєнов і Спіро так затрималися? Вечеря ж уся захолоне!

До кімнати заходять Полєнов і Спіро.

Мамонтов. А ось і вони! (Полєнову і Спіро). Василю Дмитровичу, Петре Антоновичу, де ви пропадаєте? Ми вас уже зачекалися!

Полєнов. Простіть, Саво Івановичу, але художник і лікар затрималися через суперечку, що важливіше – живопис чи медицина…

Мамонтов. І до якого ж висновку ви прийшли?

Спіро (спочатку показує на себе, а потім на Полєнова). Що для лікаря – живопис, а для художника – медицина…

Мамонтов. А що, дуже мудро! За це і перший тост! (Обертається до жінок). Віро Олексіївно, Єлизавето Григорівно, прошу до столу!

Усі дружно сідають до столу.

Мамонтов. Друзі мої, я дуже радий, що наше Абрамцево нас об’єднало, і в такі ось вечори ми збираємося разом після щоденних клопотів і трудів. Ілля Юхимович і Василь Дмитрович сьогодні цілий день розписували абрамцівську церкву, Віра Олексіївна і Єлизавета Григорівна займалися дітьми. І лише ми з моїм великим другом і професором медицини Петром Антоновичем цілий день байдикували, розучуючи нові неаполітанські пісні… Тому я пропоную спочатку повечеряти, а потім ті, що раніше трудилися, будуть відпочивати, а ті, що раніше відпочивали, будуть трудитися біля рояля…

Усі аплодують, потім піднімають келихи. Згодом у домі починають лунати мелодійні неаполітанські пісні.

Сцена 9

Світла кімната, посеред якої на масивному мольберті розгорнуте велике полотно. Це – «Хресний хід у Курській губернії». Картина ще не закінчена: на ній відсутні деякі персонажі, особливо з лівого краю, відведеного для бідняків і жебраків. Ілля Рєпін дивиться на картину і про щось зосереджено думає… Згодом до кімнати долинає жалібний голос якогось жебрака: «Подайте, Христа ради! Подайте, ради Христа!» Услід за цим мимо художника швидко проходить покоївка Рєпіних Надія.

Рєпін (одірвавшись на мить од своїх думок). Що сталось, Надійко?

Покоївка. Там жебрак милостиню просить, Ілля Юхимович. Я йому чого-небудь винесу…

Рєпін. Та що ж йому один хліб подавати? Треба посадити за стіл і погодувати по-людськи. Він же, напевно, уже й забув, коли ложку в руках тримав! Веди-но його сюди…

Покоївка виходить і незабаром приводить горбатенького хлопчину з довгим світлим волоссям, яке спадає йому на плечі. Він опирається на грубо зроблену милицю, тримаючи її під лівою пахвою. Одягнутий жебрак у ветху сорочину, старі штани і полатану свиту із грубого домотканого полотна, на ногах у нього – зношені (очевидно, викинуті кимось) черевики.

Горбун (зупинився біля дверей). Здрастуйте, барин…

Рєпін. Здрастуй, не бійся – проходь.

Горбун (ніяково). Спасибі, я тут постою – мені багато не треба…

Рєпін. Який ти несмілий… Ну, проходь же!.. Як тебе звати?

Горбун (тихо). Яшка.

Рєпін. Ну от. Давай, Яшка, сідай за стіл. (Покоївці). Надійко, неси сюди бульйон і хліба побільше!

Покоївка виходить, а горбун дуже несміло сідає із самого краєчку столу.

Рєпін. Ти звідки будеш, Яшка? Із Абрамцевого?

Яшка. Ні, барин, я із сусіднього села.

Рєпін. А як воно зветься?

Яшка. Хотьково…

Рєпін. Це там, де великий монастир?

Яшка. Ну да.

Рєпін. А живеш ти з ким?

Яшка. Я один живу.

Рєпін. Як – у тебе зовсім нікого немає?

Яшка. Нікого.

Рєпін. А батьки твої де?

Яшка. Батька я не пам’ятаю, а мама навесні померла.

Рєпін. Від чого померла?

Яшка (сумно). Простудилась зимою. Тоді довго хворіла й померла.

Рєпін. Як же ти один живеш?

Яшка. Отак милостинею і живу. Хто що подасть – мені багато не треба…

Заходить покоївка, ставить на стіл миску з бульйоном, кладе хліб і ложку й виходить.

Рєпін. Ну їж, Яшка. Потім поговоримо.

Яшка обережно підсуває до себе тарілку, бере ложку і кілька разів набирає бульйону.

Рєпін. Ти хліб бери, не соромся…

Яшка бере шматочок хліба, розламує його навпіл, потім одну половинку загортає в невеличку сіру хустину і кладе за пазуху.

Рєпін (здивовано). Що ти робиш, Яшка? Навіщо це?

Яшка. На завтра буде… (Винувато і боязко подивився на Рєпіна). А що – не можна?

Рєпін. Господи, та чому ж не можна?! Бери скільки хочеш! Я іще принесу! А ти і завтра до нас приходь!

Яшка. А можна?

Рєпін. Звичайно, можна! Ну їж, а то захолоне… Як його потім їсти холодним, цей бульйон?..

Яшка їсть, а Рєпін сидить біля своєї картини і журно за ним спостерігає. Нарешті Яшка поїв і поклав ложку.

Яшка (підвівшись). Спасибі, барин. Простіть, ради Христа.

Рєпін. Та за що ж ти вибачаєшся?

Яшка. А що потурбував… (Бере милицю під пахву). Я вже піду…

Рєпін. Зажди, Яшка, побудь ще трохи. Навіщо тобі цілий день дворами ходити? Я попрошу покоївку, і вона тобі все збере. А ти мені про себе розкажи. Не бійся, я тебе нічим не скривджу.

Яшка. Я знаю. Кажуть, ви із самої Москви до нас приїхали. І навіть для церкви ікону святу написали. А як фамілія ваша, я забув – простіть, Христа ради…

Рєпін. Це нічого. Я теж нові імена не завжди зразу запам’ятовую. Ти за це не винувать себе. А звати мене – Ілля Юхимович… Рєпін… Іноді я пишу ікони, а частіше – картини ось такі. Бачиш, яка вона велика? «Хресний хід» називається. Ти, напевно, тут часто бачиш хресні ходи?

Яшка. Ну да. Часто. Але більше здалеку.

Рєпін. Чому здалеку?

Яшка. Наш урядник мене близько не пускає… Він дуже лютий… Він і маму ударив, коли вона мені кип’яток із богадільні несла. Вона там служила. А в нас топити було нічим. А він зупинив маму і сказав, що вона кип’яток украла. І вилив його на сніг. А маму ударив. Вона теж упала на сніг і так довго лежала, а потім захворіла й померла…

Рєпін. Стривай, я у Хотьковому рисував якогось урядника для цієї картини. Подивися, це він? (Показує Яшці якийсь рисунок).

Яшка. Він…

Рєпін (рве рисунок). Сволота!

Яшка. Його Бог покарає за те, що він маму ударив…

Рєпін. Так воно і буде! Ходімо, я зберу тобі поїсти. А завтра ти приходь до нас неодмінно – я дуже хочу ще з тобою поговорити. І якщо ти дозволиш, то я й тебе нарисую.

Яшка. Для картини?

Рєпін. Так, Яшка, – для картини. Я і сьогодні хотів би, та щось у мене руки тремтять…

Сцена 10

Пройшов деякий час. Рєпін і Яшка повертаються з храму.

Рєпін. Ну, Яшка, багато святих місць ми з тобою на цьому тижні відвідали! Де лавра, де монастир – усе ти мені показав… Гарна церква у вас, у Хотьковому… Ти тут, мабуть, часто буваєш?

Яшка. Майже кожного дня – я за маму приходжу сюди молитися, щоб там душі її легко було… Але більше увечері… Мама казала, що в кожного є свій ангел-хранитель, який стоїть на сторожі його душі і охороняє її від нечистої сили. А на початку дня цей ангел являється на поклоніння Богу і об’являє йому про всі наші діла. Тому треба старанно молитися і дякувати Господові у кінці дня і вранці, коли ангели являються на поклоніння Богу.

Рєпін. Значить, Яшка, завтра твоєму ангелу-хранителю буде що Всевишньому розповісти – ось як ти заморився, поки показував мені ваші храми! Давай сядемо і відпочинемо трохи. А заодно і щось перекусимо, а потім уже й додому.

Сідають на дерев’яну лавку, Рєпін розкладає на чистій хустині хліб, пиріжки, шматочки м’яса…

Рєпін. Бери, Яшка, підкріплюйся.

Яшка (бере їжу). Спасибі… дядя Ілля…

Рєпін. Ну, нарешті ти звик до мого імені. А то все «барин» та «барин»… Скільки ти мене зі своїми улюбленими місцями знайомиш? Уже два тижні? Швидко час летить…

Яшка. Швидко…

Рєпін. Пора мені збиратися в Москву, Яшка.

Яшка. Назовсім?

Рєпін. Виходить, що так, – я ж тепер там живу…

Яшка. І ви до нас більше не приїдете?

Рєпін. Чому ти так вирішив? Звичайно, приїду! Наступного літа тільки, раніше не вийде. Хоча… іноді я можу до Сави Івановича і на кілька днів у гості приїжджати! І церква ще не добудована! Так що ми з тобою ще не раз зустрінемося, не хвилюйся. Головне, щоб усе було добре і ніякі напасті на нас не звалилися…

Яшка. А я від напастей молитву знаю. Вона так і називається – молитва од всіх скорбот. Я її прочитаю, і все буде добре… (Стає на коліна і починає читати молитву, а Рєпін тим часом його рисує). Пресвята Богородице, вища за всіх ангелів і архангелів, помічнице усіх ображених, одежина убогих, зцілення хворих і спасіння грішних, ізбав нас від голоду і погуби, землетрусу й потопу, од вогню і меча, від наглої смерті, від нападу ворожого, від злої порчі, від духів нечистих, од всякого зла. Подаждь, Господи, мир і здравіє рабу Твоєму, сподоби його, грішного, царства Сина Твого – Христа Бога нашого, яко держава Його непорушна, благословенна і препрославлена, з єдиноначальником Його Отцем, зі Святим, і Благим, і Животворящим Його Духом, і нині, і прісно, і вовіки віків, амінь.

Рєпін. Спасибі, Яшка, що ти за нас усіх помолився… Як ти близько береш все до серця – навіть розчервонівся од хвилювання. Чи, може, це жар? (Торкнувся його чола). Та й справді жар!

Яшка. Це нічого, дядя Ілля… Пройде… У мене жар часто буває, але я від лихоманки також молитву знаю. (Читає). Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, яко же Святий Аркадій приборкав лева в пустині, тако і Ти, Господи, приборкай Трясовицю сію в рабі Божому Яшці, завжди, і нині, і прісно, і вовіки віків, амінь.

Рєпін (занепокоєно). Ох, боюсь, Яшка, що одна молитва тут не поможе… Треба тебе нашому Петру Антоновичу показати, щоб ще його лікарі над тобою поворожили… Підводься – і ходімо…

Сцена 11

Єлизавета Григорівна сидить у кімнаті і дивиться у вікно. Заходить Віра Олексіївна.

Єлизавета Григорівна. Ну що там, Віро Олексіївно, вже повернулися наші мужчини?

Віра Олексіївна. Тільки Василь Дмитрович повернувся, Єлизавето Григорівно, – і відразу у церкву до своїх розписів пішов. Він сказав, що в богадільню Яшку приймуть після того, як спочатку у лікарні підлікують. Такого хворого вони відмовилися його приймати. От наші і залишилися, щоб влаштувати Яшку в лікарню. Добре, що Сава Іванович за це взявся: там його усі знають, та й грошей це коштує немалих… Хто ж узявся б за жебрака платити…

Єлизавета Григорівна (з жалем). От біда… А ще ж кілька днів тому Ілля Юхимович із Яшкою у Троїцько-Сергієву лавру їздили!

Віра Олексіївна. І в лавру, і в монастир… Останні два тижні Яшка по усіх своїх улюблених місцях чоловіка водив, а він його рисував…

Єлизавета Григорівна. Ілля Юхимович учора нам показував «Хресний хід» – дуже зворушлива сцена із Яшкою там вийшла.

Віра Олексіївна. Так, тепер картина майже готова. Ми вже навіть речі упакували, щоб у Москву повертатися, а тут така біда…

До кімнати заходить Мамонтов.

Віра Олексіївна. Все влаштувалося, Саво Івановичу?

Мамонтов. Наче так… І з богадільнею, і з лікарнею усі матеріальні питання ми вирішили. Але зі здоров’ям у Яшки погано… Петро Антонович каже, що такі запущені хвороби важко лікувати…

Єлизавета Григорівна. А що за хвороби такі?

Мамонтов. Не знаю. Думаю, місцеві лікарі також толком не знають. При такому нужденному і стражденному житті, як у Яшки, хіба мало їх може бути? Він увесь горить, а з якої причини – тільки Бог відає… Будемо сподіватися, що ліки йому допоможуть…

Віра Олексіївна. То ви усі повернулися, Саво Івановичу?

Мамонтов. Так, Віро Олексіївно. Ілля Юхимович і Петро Антонович пішли до себе переодягтися з дороги. А потім у нас буде прощальна вечеря… (Сумно, дружині). Роз’їжджаються наші гості, Єлизавето. Завтра – Ілля Юхимович із сім’єю, а потім – Полєнов і Спіро…

Сцена 12

Майстерня Рєпіна у Москві. Рєпін і Третьяков стоять перед картиною «Хресний хід у Курській губернії», яка справді скомпонована по-новому: мимо високого, усіяного пеньками пагорба рухається процесія хресного ходу. Попереду ідуть селяни і несуть великий ліхтар. За півчими – іде молодий зніжений диякон у золотому стихарі і з кадилом у руці. А за дияконом чванлива поміщиця несе саму ікону. Навкруг неї зібралися багатії. Багато урядників та соцьких їдуть на конях. Особливо серед них виділяється урядник у білій сорочці: він натягнув повіддя свого жеребця і безжально замахнувся нагайкою на якусь жінку. Зліва ж, на протилежному від нього боці, бундючно надувшись, їде становий пристав, а перед становим поняті й соцькі не пропускають до центру процесії селянську бідноту. Із натовпу бідняків та жебраків вирвався горбатенький хлопчина і, опираючись на милицю, наче хоче пробитися до центру – його одухотворене обличчя сповнене справжньої, непідробної віри. Але цього нещасного відганяє палицею соцький, який іде у живому ланцюзі.

Третьяков. Потрясаюча картина, Ілля Юхимович! Я знав, що ви напишете її із таким розмахом – цю картину я у вас купую!

Рєпін. Я дуже цьому радий, але мені над нею треба ще трохи попрацювати, Павле Михайловичу.

Третьяков (продовжує захоплено розглядати картину). Монументальне полотно – як і в «Бурлаках на Волзі», тут відчувається широта погляду на життя, вільний політ пензля, глибока ідея… Це дуже радує. Але й насторожує…

Рєпін. Чому?

Третьяков. Ви дещо повторюєтеся…

Рєпін. Я повторююсь? Помилуйте, Павле Михайловичу, в чому – у композиції, манері письма, фарбах?

Третьяков. В обличчях, Ілля Юхимович. Себто у виборі цих облич… І в «Бурлаках», і в «Хресному ході» у вас зображені дуже вже некрасиві фігури на першому плані… Ось оці жебраки, наприклад… Ні, я пам’ятаю нашу розмову про бурлаків, ви тоді досить переконливо все пояснили, жебраки нехай будуть… Але в центрі уваги тут усе-таки повинна бути краса! Чому б замість оцієї баби з футляром не помістити прекрасну молоду дівчину, яка несла б футляр з вірою і навіть із захопленням? Тоді це буде справді глибоко російська картина!

Рєпін. А з бідними і жебраками вона не російська?! Пробачте, але я з вами не згодний. Для мене вище за все правда… Вийдіть на вулицю, подивіться у натовп, куди завгодно, – багато ви зустрінете гарних облич, та ще й обов’язково, для нашого з вами задоволення, поставлених на перший план? А багатих і щасливих ви багато там знайдете? Так що ж я буду в «Хресному ході» панночок малювати?! Ні, я людина 60-х років, для мене ще не вмерли ідеали Гоголя, Тургенєва, Толстого… Усіма своїми слабкими силами я намагаюся зобразити свої ідеї в правді – навколишнє життя мене дуже хвилює, не дає спокою, саме проситься на полотно. І я себе зневажав би, якби став писати «ковры, ласкающие глаз»! Дійсність надто жорстока, щоб зі спокійною совістю вишивати узори…

Третьяков. Але заберіть звідси хоча б он того нелюда-урядника, що замахнувся нагайкою на жінку! (Показує на картину). Він до того противний, що все враження від картини псує!

Рєпін. А цього негідника я вже точно не заберу! Такий, як він, матір оцього нещасного горбуна так ударив, що вона невідомо скільки пролежала на снігу, а потім захворіла і вмерла! (Уже спокійніше). Павле Михайловичу, я поділяю вашу думку, що ця картина хорошого настрою не додає. Але головним персонажем «Хресного ходу» залишиться бідний горбун! Інакше скомпонувати картину я не можу…

Третьяков. Але чому?

Рєпін. Тому що я на власні очі бачив, як протодиякон, повернувшись із хресного ходу, набивав своє черево розкішним обідом із десяти напитків і двадцяти страв, а бідний горбун шматочок хліба надвоє ламав, щоб залишити половинку на другий день! Бачили б ви, як він ту шкоринку у сіреньку хустинку замотував і ховав її на грудях…

Третьяков. Хто?

Рєпін. Оцей самий горбун Яшка – жебрак із Хотькового!

Третьяков. Пробачте, Ілля Юхимович… Я думав, що це тільки художній образ…

Рєпін. Ні, Павле Михайловичу… Це цілком реальний бідний і нещасний хлопчина, який від свого нужденного життя нині дуже тяжко захворів… Сава Іванович поміг влаштувати його в лікарню, і ми надіємося, що все обійдеться…

У цей час, тримаючи в руці дорожню валізу, заходить Полєнов. Він дуже пригнічений.

Полєнов. Уже не обійдеться, Ілля… Яшка вчора помер…

Зазвучали церковні пісні, які співав хор півчих під час хресного ходу в Чугуєві. Рєпін одвернувся, важко опустив голову, узявся рукою за картину, і плечі його затремтіли…

ДІЯ ТРЕТЯ

Сцена 13

Березень 1883 року. ХІ Пересувна художня виставка у Петербурзі. В одній із зал виставлені для огляду три картини: зліва – велике полотно І.Ю. Рєпіна «Хресний хід у Курській губернії», по центру – робота М.О. Ярошенка «Курсистка», справа – яскрава салонна картина О.О. Харламова «Італійка з тамбурином». До зали заходять студент і курсистка.

Студент. Кажуть, що найсильніше враження на ХІ Пересувній виставці справляє нова картина Рєпіна «Хресний хід у Курській губернії».

Курсистка. І мені теж так казали…

Студент. Ось вона! Дивися!

Підходять до полотна і захоплено розглядають його.

Курсистка. Дуже реалістична картина… Як «Бурлаки на Волзі», правда?

Студент. Вона навіть сильніша за «Бурлаків». Там були тільки бідні і нещасні, а тут – усі прошарки: від багатих – до жебраків, від всемогутніх – до беззахисних!.. Є кого і з ким порівнювати… І є над чим задуматися… (Захоплено дивлячись на полотно). Великий художник Рєпін – тільки він міг написати таку картину…

Курсистка (глянувши для порівняння на картину, що в центрі). Ярошенко також молодець. Подивись на його «Курсистку».

Студент (обертається до другої картини). Типова курсистка – плед, чоловіча шапочка, коротка стрижка, книжка під пахвою…

Курсистка. Це – я! (Взяла у нього книгу і поклала собі під пахву). Схожа?

Студент. Як дві краплі води!

Курсистка. А з бубном ти мене уявляєш? (Показує на третю картину).

Студент. З бубном не уявляю. І навіть не уявляю, хто з наших передвижників міг таке дати на виставку… (Читає підпис). «Харламов. «Італійка з тамбурином».

Курсистка. Мила картинка.

Студент (іронічно усміхнувся). Тільки й того…

Ідуть далі.

Сцена 14

За якийсь час біля картин з’являється ще один відвідувач. Це – кореспондент із плоскою сумкою через плече і записником у руках. Він по черзі підходить до кожної картини і переписує з табличок їхні назви. Потім повертається до «Хресного ходу» і, час від часу кривлячись, далі робить собі якісь помітки. Та ось до зали заходять багатий купець Іван Костянтинович, його поважна дружина Анастасія Петрівна і дві їхні дочки-красуні Глаша і Даша, що вже на відданні.

Купець (кореспонденту). Пробачте, ми вам не завадимо? Я бачу: ви щось записуєте…

Кореспондент. Та от доручили мені для «Петербурзьких відомостей» статтю про ХІ Пересувну виставку написати… А про що тут писати?!. Ви тільки гляньте на нову картину Рєпіна – знову старе лахміття і потворні фізіономії! Точнісінько як у «Бурлаках»!

Купець. Да-а… Суцільне неподобство… На це і дивитись, мабуть, не варто… (Розчаровано). А ми привели дочок, щоб високе мистецтво їм показати…

Кореспондент. О, тут є що показувати! (З неприхованою антипатією). Он іще одне творіння – «Курсистка» пана Ярошенка! Помилуйтеся!

Купець. Гарна курсистка…

Кореспондент. Гарна, не заперечую! Але погодьтеся – краса ця не естетична, а якась, я сказав би, ділова…

Купець. І справді – вигляд у неї занадто вже діловий! Цікаво, куди це вона так рішуче крокує?

Кореспондент. Звісно куди – бомбу у государя кидати!

Купець. Ось вона – емансипація… Розпустилися остаточно… Ідуть проти волі батьків, бігають на всілякі курси, вільнодумствують! Особисто я своїх дочок тільки музиці з дитинства навчаю! Мій ідеал – жінка з тамбурином у руках, а не з книжкою під пахвою! (Спочатку показав на картину Харламова, а потім – на картину Ярошенка).

Кореспондент. Так, «Італійка з тамбурином» пана Харламова – тут, напевно, єдина приємна для ока річ! Зверніть увагу: картина витримана в коричневій «музейній» колористичній гамі, органічно поєднуються білий і рожевий кольори в одежі, а круглий тамбурин над головою дівчини – як повний місяць. Ця картина вже була показана у Парижі на виставці Салону і мала великий успіх!

Купець (дивиться на картину Харламова і вдає із себе великого знавця мистецтва). Да-а, це вже висока естетика…

Кореспондент. Звичайно! Ви тільки погляньте, які яскраві тони! Скільки життєлюбства! І тепла, і світла!

Анастасія Петрівна (чоловікові). Любий, давай купимо цю картину.

Купець. Дорога моя, ти ж знаєш, що я віддаю перевагу пейзажам Айвазовського…

Анастасія Петрівна. А я ще й Харламова хочу! Для різноманітності!

Глаша. І я хочу!

Даша. І я!

Купець. Ну добре-добре! Купуємо!

Кореспондент. Не знаю, чи це можливо, – кажуть, «Італійку з тамбурином» пан Харламов уже подарував своєму учителю Боголюбову для Саратовського музею. Думаю, що й інші його картини придбати буде важко – адже автор живе у Парижі!

Купець. Жаль, дуже жаль…

Кореспондент. Але якщо вас цікавить пейзажний живопис, то я порекомендував би вам звернутися до професора Академії мистецтв Юлія Юлійовича Клевера – він малює казкові зимові пейзажі і особливо любить повторювати ефекти вечірнього освітлення! Його картину «Березовий ліс» придбав сам государ Олександр ІІІ! (Подивившись навсібіч, наче по секрету). А він же перед цим покинув академію, так і не закінчивши академічного курсу! І що ви думаєте? Після того, як цар купив його картину, йому було присвоєне звання академіка! А потім Академія мистецтв присвоїла пану Клеверу звання професора за картину «Лісова глухомань» і надала йому у своїй будівлі квартиру і майстерню! (Захоплено). І це у тридцять один рік!

Купець. Да-а… Це неспроста… Видно, талант у нього незвичайний…

Кореспондент. Безсумнівно! (Знову упівголоса). Але тут ще й інше… Це вже урок іншим нашим художникам: якщо хочеш добитися успіху – малюй гарненькі пейзажі, а не жебраків і мужиків! От узяти, наприклад, оцього малороса з Полтави – кілька літ тому пан Ярошенко написав картину «Кочегар». «Перший у російському живописі образ робітника» – як твердили художні критики. Ну і що? Нехай і купив Третьяков це творіння, але хто його пам’ятає?

Купець. Я навіть не чув про таку картину…

Кореспондент. От і я кажу: «Березовий ліс» йому треба було писати, а не «Кочегара»!

Купець. Або – італійку з тамбурином…

Кореспондент. Так!

Купець. Гарна картина… Дуже гарна… Так де, кажете, пана Клевера можна знайти?

Кореспондент. Все там же – в Академії мистецтв, на Васильєвському острові! Обов’язково побувайте у нього і придбайте що-небудь із його чудових зимових пейзажів – не пожалкуєте!

Купець. Неодмінно, неодмінно. Хоча Айвазовський мені ближчий – я більше море люблю…

Сцена 15

Відвідувачі пішли. До зали заходять художники Ілля Рєпін і Микола Ярошенко (Рєпін у костюмі, а Ярошенко у військовому мундирі).

Рєпін. Знаєте, Миколо Олександровичу, я сьогодні придивлявся до відвідувачів на виставці і згадував оповідання Гаршина «Художники»… Як точно він описав там нашу сьогоднішню ситуацію! Як у воду дивився! Пам’ятаєте монолог успішного пейзажиста Дєдова про свого друга-жанриста Рябініна, який, на його думку, «абсолютно даремно пише замурзаних мужиків»?

Ярошенко. Звичайно, пам’ятаю: Гаршин же написав своє оповідання після того, як побачив мого «Кочегара»! Хоч я впевнений, що цей задум – порівняти два абсолютно протилежних підходи до мистецтва – з’явився у нього ще після ваших «Бурлаків на Волзі», і його упертий Рябінін – це ми з вами, а практичний Дєдов – це Харламов і Клевер… Ну, Клевера я ще розумію – він походить із німецького балтійського роду фон Клевер. Але ж батьки Харламова були кріпаками! Він – член Товариства пересувних художніх виставок! І на тобі – на салонний живопис перейшов!

Рєпін. Я в ньому дуже розчарований. У цій дівчинці з тамбурином така фальш кольорів, рисунка і форми, що я тільки оплакую падіння Харламова, дивлячись на неї… Сьогодні Харламов – це екстракт французьких манер, і нічого рідного він зрозуміти неспроможний. А колись же в академії він отримав золоту медаль за картину «Повернення блудного сина»!

Ярошенко. Після чого відразу гайнув за кордон, де його і зіпсували у французьких салонах…

Рєпін. Саме там!!! У Парижі він одразу почав наслідувати французів, почав навіть малювати погано. Причому – навмисно погано, на їхній манер! І весь час одне й те саме! При мені, пам’ятаю, він п’ять разів якусь італійку малював! І взагалі перейшов на зображення милих жіночих голівок! Уявіть собі це «изобилие»! Дівчинка з оголеним лівим плечем. Дівчинка з оголеним правим плечем. Дівчинка із квітами на місточку. Дівчинка із квітами на стільці. Дівчинка у білому з білими квітами. Дівчинка у червоному з червоними квітами. Дівчинка з яблуками. Дівчинка з виноградом. Дівчинка у чорній хустині. Дівчинка у червоній хустині. Дівчина, закутана у вуаль. Дівчина на дивані з книгою. Дівчина із в’язанням у руках. Дівчина з дівчинкою на руках. Єдине відхилення від цієї теми було – циганка з бубном! (Перевів подих). Ось що треба писати, Миколо Олександровичу, – гарненькі жіночі голівки! А у вас що? «Кочегар», «Арештант», «Курсистка», «Сліпі каліки під Києвом», «Жебраки у Києво-Печерській лаврі»! І з такими тяжкими мотивами ви хочете користуватися успіхом у наших міщан? Навіть не сподівайтеся!

Ярошенко. Так у вас же те саме, Ілля Юхимович: «Бурлаки на Волзі», «Відмова від сповіді перед стратою», ті ж самі жебраки у «Хресному ході»…

Рєпін. Так і я про це ж!

Ярошенко. Чи не збираєтеся ви полишати ці серйозні теми?

Рєпін. Збираюся! Ось тільки напишу, як Іван Грозний убиває свого сина Івана і як засланий повертається з каторги, – і покину! Їй-богу, покину! Дуже вже тяжко носити усе це в душі… Сім літ тому я побачив у Чугуєві, як під конвоєм везли арештанта, а до сих пір пам’ятаю його худу фігуру між двома здоровенними жандармами і їхні ситі морди поруч із його виснаженим лицем! Хто був цей чоловік? За яким правом його позбавили свободи? Чи повернеться він? Я так хочу, щоб він повернувся… І ще хочу, щоб Іван Грозний жахнувся свого страшного вчинку, притискаючи до грудей закривавлену голову сина Івана!.. У мене тільки проблема з натурою для царевича, Миколо Олександровичу. Тут потрібне дуже смиренне й абсолютно беззахисне обличчя. Ви не підкажете, із кого можна таке змалювати? Я придивляюся до все того ж нашого з вами земляка – письменника Всеволода Михайловича Гаршина, мати якого також українка. Що ви про це думаєте?

Ярошенко (подумавши трохи). Думаю, що Гаршин добре підходить. І не тільки своїм зовнішнім виглядом. Він – чутливий і дуже ранимий.

Рєпін. І, головне, надзвичайно правдивий. Я ніколи від нього не чув жодного слова неправди! Це рідкісне явище, якщо подивитися, скільки навколо брехні…

Сцена 16

Ілля Рєпін пише портрет письменника Всеволода Гаршина у нього вдома.

Рєпін (не одриваючись від малювання). Що ви скажете про нинішню нашу виставку, Всеволоде Михайловичу?

Гаршин. Дуже потужна виставка у цьому році, Ілля Юхимович, завдяки вашому «Хресному ходу». Та й інші передвижники представлені дуже достойно: Крамський, Ярошенко, Суриков, Полєнов, Васнецов… А ось картинку Харламова зовсім даремно там експонують: хоч він і член Товариства, але яке відношення має «Італійка з тамбурином» до нашого національного мистецтва – я не розумію!

Рєпін. До речі, її повна назва «Дівчинка-італійка, яка замахнулася тамбурином на ящірку».

Гаршин. От-от! На таку сміливість багатьох наших художників тільки і вистачає: на ящірку його герой ще може замахнутися, але на соціальні неподобства – Боже борони! Тому і малюють – то жіночі голівки, як Харламов, то морські бурі, як Айвазовський, то зимові пейзажі, як Клевер… Колись із цього приводу я надрукував у «Новинах» цілу статтю.

Рєпін. Давно?

Гаршин. Здається, у 1877 році…

Рєпін. Я тоді був у Чугуєві, на Україні. Тому її і пропустив… У вас збереглася ця газета?

Гаршин. Звичайно! (Знаходить газету в столі). Ось вона…

Рєпін. Якщо вам не важко – прочитайте мені цю статтю, поки я царевича буду з вас малювати.

Гаршин. Вона дуже довга, Ілля Юхимович…

Рєпін. Тоді прочитайте тільки найважливіші місця.

Гаршин. Добре. Ось воно – це місце… (Читає). «Написати картину так, щоб вона чимскоріше була куплена, – ось думка багатьох художників. До таких із сердечним співчуттям я повинен зарахувати і пана Клевера. Його зимовий день із похмурим небом, вербами, кабачком на сільській дорозі, місточком, через який перейшла якась баба, – цей зимовий день – мила-премила річ. Вона показує майстерну техніку, знання зимового пейзажу, жвавість пензля. Вона показує, що художник працює дуже швидко: картина, очевидно, написана махом, за кілька днів. Але при усій цій привабливості на картину я дивився з неприємним почуттям. Так і здавалося мені, що ця картина вийшла не з рук художника-поета, а з якоїсь фабрики настінних прикрас. Добре повісити таку річ на стіну у вітальні і після обіду милуватися нею, сидячи в кріслі, курячи сигару і втішаючи себе тим, що ось, мовляв, «Клевера картина у мене висить. Було б більше грошей, купив би ще й Айвазовського якусь річ, та не вистачає. Втім, Клевер також у моді».

Можу заспокоїти пана Клевера. І його картини будуть колись цінуватися так само, як картини Айвазовського. У більшості покупців і того, й іншого не настільки розвинуте художнє чуття, щоб вони могли критично ставитися до своїх покупок. Гарненька річ модного живописця – ну чому ж не купити? І пишіть, пане Клевер, свої речі так, щоб вони були «гарненькі». Пишіть якомога смачніше, яскравіше, гарніше, прикрашайте природу як умієте. Робіть, одним словом, так, щоб, зупиняючись перед вашою річчю, панянки обов’язково казали б: «Ой, як гарно!» – і діло зроблено. Ви дотягнетеся до пана Айвазовського. Ви будете писати свої зими так, як він свої бурі, місяці і сонця, не поспішаючи брати для них свіжі враження від природи, а просто пам’ятаючи, що сюди треба покласти карміну, сюди білил, туди кадмію. Ви цілком перетворитеся у фабриканта настінних прикрас».

Рєпін. Прекрасна стаття, Всеволоде Михайловичу, – молодим художникам вона повинна багато сказати! Айвазовський, правда, іноді відходить від своїх одноманітних морських пейзажів (хоча тут він – майстер, цього у нього не відбереш) і часом пише наших українських чумаків. Ну а що стосується Клевера, то його, боюсь, уже ніщо не виправить: із високого мистецтва він сотворив собі золотого кумира і молиться тільки йому…

Сцена 17

Розкішна майстерня Ю.Ю. Клевера: вишукані меблі, східні килими і бронза тут можуть конкурувати з обстановкою, яка зустрічається в будинках найбагатших аристократів. Одягнений у дорогий халат, господар стоїть перед мольбертом і милується щойно намальованим пейзажем. Заходить уже знайоме нам сімейство купця – Іван Костянтинович, Анастасія Петрівна, Глаша і Даша.

Купець. Пробачте, що потурбуємо, Юлію Юлійовичу, але ми стільки чули про ваші незрівнянні пейзажі, що не могли утриматися, щоб не нанести вам цей візит! Дозвольте представитися: купець першої гільдії Іван Костянтинович Жарков, моя дружина – Анастасія Петрівна, а також наші дочки – Глаша і Даша.

Клевер. Дуже приємно, дуже приємно! (Потискає руку купцеві і цілує руки дамам).

Купець. Ще раз просимо пробачення, що потурбували…

Клевер. Ну, що ви, Іване Костянтиновичу! Навпаки – мені дуже приємно, коли мої картини купують справжні цінителі мистецтва. (З гордістю). Ви ж, напевно, чули, що мою картину «Березовий ліс» придбав сам государ Олександр ІІІ!!! І Третьяков уже кілька пейзажів у мене купив! На картини того ж Харламова він і дивитися не хоче, а мої, бачите, купує! Три роки тому – «Незайманий ліс» (це повторення моєї картини «Ліс»), а в минулому році – «Ялиновий ліс» і «Дрібнолісся». Так, ліс для мене – це все! Мої друзі-художники іноді наді мною навіть насміхаються! Переробили, бешкетники, на свій манер народне прислів’я про вовка і глузують: «Скільки Клевера не годуй, а він усе в ліс дивиться!» Це вони заздрять, що мене ліс годує! Але я не ображаюся і не опускаю рук – ось погляньте, скільки лісових пейзажів за цю зиму намалював!

Господар широким жестом показує на розвішані навколо полотна.

Клевер. Зимовий пейзаж. Зимовий пейзаж із хатинкою. Зимовий пейзаж із соснами. Зимовий пейзаж біля річки. Зимовий пейзаж при заході сонця. Зимовий пейзаж у ялиновому лісі. Захід сонця взимку. Сонце взимку. Зимова дорога у відлигу. Зимовий місячний пейзаж.

Анастасія Петрівна. Чудові картини! Я в захваті!

Купець. І я також! А з літніх пейзажів що-небудь є, Юлію Юлійовичу? Я теплі пори року дуже люблю…

Клевер. Є і теплі пори. Аякже! Ось із ранньої осені кілька пейзажів лишилося. (Показує наступні картини). Осінь у лісі. Осінній парк. Березовий гай восени. Є і літо! Озеро з водяними ліліями. Ставок із великими ліліями. Місячна ніч.

Купець. Місячна ніч! Це ж моя улюблена тема! Знаєте цей романс: «Ночь светла. Над рекой тихо светит луна»? Глаша і Даша просто божественно його виконують!

Клевер. Правда? А чи не могли б вони просто зараз його виконати? Я дуже люблю романси!

Купець. Для вас – із великим задоволенням, Юлію Юлійовичу! Якщо дозволите, моя дружина підіграє їм на роялі…

Клевер. Звичайно, звичайно! (Показуючи на рояль). Анастасіє Петрівно, прошу!

Дами ідуть до рояля: Анастасія Петрівна акомпанує, Глаша співає, а Клевер запрошує Дашу на танець – і вони танцюють вальс…

Купець (коли танець закінчився, аплодує всім). Браво! Браво! Це було дивовижно!

Клевер. Так, усе було просто чудесно – і акомпанемент, і виконання романсу, і танець! (Цілує руки Анастасії Петрівні, Глаші і Даші). За такий романс можна і скидку зробити! Якщо ви, звичайно, вирішили що-небудь у мене придбати…

Купець. Навіть не сумнівайтеся, Юлію Юлійовичу! Без ваших чудових пейзажів ми звідси не підемо! Особисто я беру «Місячну ніч»!

Анастасія Петрівна. А я – «Зимовий пейзаж у ялиновому лісі».

Глаша. Я вибираю «Озеро з водяними ліліями».

Даша. А я – «Осінь у лісі».

Клевер. Прекрасний набір – майже всі пори року! Так, чотири картини: скільки це у нас буде коштувати?.. (Подумки щось собі підраховує).

Купець (дістає товстий гаманець). Скільки б не коштувало – я одразу ж вам заплачу! Рахуйте, Юлію Юлійовичу, рахуйте…

Звучить мелодія романсу.

Сцена 18

Майстерня Рєпіна. Художник нервово ходить по кімнаті з газетами в руках.

Рєпін. Я знав, що ця наряджена, розцяцькована сволота не простить мені «Хресного ходу»… Я знав…

Заходять Іван Крамський і Микола Ярошенко.

Крамський. Доброго здоров’я, Ілля Юхимович!

Рєпін. І вам доброго здоров’я, Іване Миколайовичу і Миколо Олександровичу. (Тяжко зітхнув). Хоча тут таке життя, що де воно, те здоров’я, візьметься…

Крамський. Господи, та що сталося?

Рєпін. Краще не питайте… Знов наші каткови проти мене ополчилися! Мені здається, ще нікого так не розпікали, як мене… (Показує газети). Ось, будь ласка: «Московські відомості», «Петербурзькі відомості», «Новий час», «Громадянин» – усі накинулися на мій «Хресний хід»! Ви тільки послухайте, що вони пишуть… (Розгортає газету й читає). «Як же можна сказати, що ця картина є безпристрасним зображенням російського життя, коли вона в головних своїх фігурах є тільки одним лиш викриттям, причому несправедливим, дуже перебільшеним… Ні, ця картина є не безпристрасним зображенням російського життя, а тільки викриттям поглядів художника на це життя»… Це – «Новий час». А «Громадянин»? (Знову схвильовано читає з газети). «Наші жанристи нещадні… В лахмітті злидарів у європейських художників майже завжди є щось зворушливе… Наша жанрова картина, по суті, майже завжди не що інше, як карикатура». (Крамському). А ви мені ще писали, Іване Миколайовичу, що «Несення чудотворної ікони на корінь» – це колосально, і раділи, що я натрапив на золотоносну жилу… Ось воно чим, це золото, мені повертається…

Крамський. А чого ви дивуєтеся, Ілля Юхимович? Згадайте, як ще у 1871 році тодішній професор Академії мистецтв Бруні сказав, що ваші «Бурлаки на Волзі» – «це велика профанація мистецтва»! Ви думаєте, що Бруні – це Федір Антонович, професор живопису? Як би не так, він із усіх щілин вилазить – йому ім’я легіон! Що треба робити? Його ще треба молотом! Він знову за своє… Ще треба картину, тільки ще глибшої профанації… І так без кінця – боротьба!!! Як хочете, а це так. Іншої боротьби я не передбачав і не передбачаю!

Ярошенко. А заступитися за вас завжди буде кому! Стасов, наприклад, пише у своїй новій статті, що «Хресний хід» – «це нове явище в російському мистецтві»!

Рєпін. Спасибі Володимиру Васильовичу, він ще про моїх «Бурлаків» перший на повний голос заговорив… Без його підтримки усі ці каткови мене вже розтерзали б, напевно…

Ярошенко. Не переймайтеся, Ілля Юхимович… Це вони побачили у «Хресному ході» себе, ситих і задоволених, на фоні жебраків та калік – от і лютують… Хіба не зрозуміло?

Рєпін. Зрозуміло. Уже давно зрозуміло. (Сумно опустив голову).

Крамський (обережно). Ну ви ж не жалкуєте, що написали цю глибоко реалістичну картину із бідняками і жебраками на першому плані, Ілля Юхимович?

Рєпін (підвів голову і рішуче подивився на товаришів). Не жалкую! Ви праві, Іване Миколайовичу, – усіх цих каткових ще треба молотом! Якщо вже боротьба – то боротьба!

Завіса.

***

Дані про горбуна практично відсутні. Більшість дослідників, пишучи про нього, опираються в основному на спогади В.С. Мамонтова, сина С.І. Мамонтова, надруковані у «Художній спадщині» («Рєпін», т. ІІ): «Багато персонажів рєпінських картин знайомі нам по Хотьковому. Так, я добре знав горбуна, який бродив окраїнами цього села і часто заходив до нашого Абрамцевого, – він зображений з милицею на першому плані рєпінської картини «Хресний хід у Курській губернії». Образ горбуна був одним із найулюбленіших образів Рєпіна – художник щоліта зустрічався з ним в Абрамцевому у 1880–1882 роках, намалював з нього п’ять етюдів і написав великий портрет.

Даних про чугуївського протодиякона Івана Уланова збереглося трохи більше. Деякі факти із його біографії наводить В.М. Москвінов у статті «По рєпінських місцях Харківщини» (там же). А журналіст і дипломат П.Ю. Безруких, який у 1926 році побував на дачі художника «Пенати» в Фінляндії, записав серед інших важливих спогадів господаря коротку, але безцінну розповідь Іллі Юхимовича Рєпіна про його першу зустріч з протодияконом, який, частуючи художника, «після трьох стаканчиків слив’янки… розвеселився, підморгував Горпині, наспівував якийсь веселий мотив», і ці спогади митця (збірник «Нове про Рєпіна», с. 303), використані автором майже дослівно, склали третину сцени 4.

Третя дія драми «Хресний хід» розпочинається зі сцен, у яких діють вигадані персонажі – студент, курсистка, кореспондент «Петербурзьких відомостей» і родина багатого купця. Це свого роду налаштування читача на серйозну розмову про роль та призначення мистецтва і про два діаметрально протилежні напрямки у ньому: перший – саможертовна і не завжди належно поцінована праця художника в ім’я високих ідеалів, другий – легка і прибуткова експлуатація таланту… З одного боку – Рєпін і Ярошенко з їхніми бурлаками, жебраками і передовою студентською молоддю, а з другого – Харламов і Клевер із милими жіночими «голівками» і безневинними пейзажами, які ідуть «нарозхват»!

На ХІ Пересувній виставці 1883 року і справді були одночасно виставлені ці три картини – «Хресний хід у Курській губернії» Рєпіна, «Курсистка» Ярошенка і «Італійка з тамбурином» Харламова. Автор лише перемістив ці полотна до однієї зали, щоб і персонажі драми, і глядачі відразу могли їх побачити і порівняти.

Порівнювали їх і самі художники. І це порівняння було не на користь пристосуванців. Так, у листі до Миколи Мурашка від 30 листопада 1883 року Ілля Юхимович Рєпін писав: «У цій дівчинці з тамбурином така фальш фарб, рисунка, форми, що я тільки оплакую падіння Харламова, дивлячись на неї, і мені вона огидна у всіх відношеннях». У драмі цю актуальну тему продовжують Ярошенко, Крамський і Гаршин, який навіть зачитує Рєпіну уривок зі своєї безкомпромісної статті.

«Портрет Мусоргського»

Драма на дві дії

ДІЙОВІ ОСОБИ

Ілля Юхимович Рєпін – видатний художник українського походження.

Модест Петрович Мусоргський – російський композитор.

Павло Михайлович Третьяков – московський підприємець і колекціонер.

Володимир Васильович Стасов – історик мистецтва, музичний і художній критик.

Микола Олександрович Вільчковський – головний лікар Миколаївського військового госпіталю у Петербурзі.

Лев Бернардович Бертенсон – лікар-ординатор госпіталю.

Любаша – сестра милосердя.

ДІЯ ПЕРША

Сцена 1

Початок вересня 1882 року. Третьяковська галерея в Москві. Перед переїздом художника на постійне проживання до Петербурга Рєпін і Третьяков оглядають галерею, до якої колекціонер зробив нову прибудову. Ось вони зайшли до великої продовгуватої зали і зупинилися біля дверей.

Третьяков. Ну що скажете, Ілля Юхимович? (Показав на просторі зали). Після другої прибудови у галереї стало набагато просторіше, правда?

Рєпін (роздивляючись навкруги). Так, Павле Михайловичу, тепер у вас тут як на Волзі – простір і широчінь! Я вкотре переконуюся, що жартувати ви не любите і не здатні спочивати на лаврах – ви хочете створити колоса! (Із захопленням). Уже створили!!!

Третьяков. Це ще не зовсім те, що я хотів би зробити, але вже трохи краще…

Рєпін. Набагато краще! У кожному разі, мої картини розвішані зі смаком, і зала теж вибрана вдало!

Третьяков. Так, і картини ваші, і портрети – все тут умістилося. Навіть для нових ваших робіт місця вистачить… (Багатозначно подивився на Рєпіна).

Рєпін (усміхнувся). Нові картини я вам буду присилати уже із Петербурга, Павле Михайловичу.

Третьяков (зітхнув). Ви все-таки наважилися на переїзд… (З надією подивився на художника). А може, ще передумаєте?

Рєпін. Ні, не передумаю, хоч і жаль мені звідси їхати: тут ви і ваша дивовижна Третьяковська галерея, Лев Толстой і мої найкращі друзі Василь Суриков і Дмитро Полєнов, Сава Іванович Мамонтов і його Абрамцево, де я познайомився з головними героями мого «Хресного ходу» і де народився задум «Запорожців»… Але мені все-таки треба перебиратися в Петербург… Адже там відбуваються усі найважливіші події, і Крамський повністю має рацію, коли каже: «Поки столиця тут – наше місце також тут, наше, тобто бійців».

Третьяков. А от із цим можна посперечатися, Ілля Юхимович, – ви і в Москві залишались бійцем! Хіба ваш «Хресний хід у Курській губернії» не свідчить про це? (Показав на картину «Царівна Софія»). А «Царівна Софія Олексіївна через рік після ув’язнення її у Новодівичому монастирі»?! А портрети Писемського і Мусоргського, які викликали захоплення у Стасова і Крамського?! Погляньте на портрет Мусоргського – він як живий зараз перед нами!

Рєпін (з болем подивився на полотно). Краще б цього портрета не було, Павле Михайловичу, а наш любий Мусорянин справді стояв би зараз перед нами живий… Це був геніальний композитор! Жаль, що він так нерозумно розпорядився своїм життям…

Третьяков. Так, горілка багатьох у нас погубила…

Рєпін. А може, і не горілка…

Третьяков. А що?

Рєпін. Мерзенність людська! Дріб’язковість і заздрість! Саме це змусило Мусоргського пити! Ви знаєте, що Пороховщиков назвав його сміттям, коли ми зі Стасовим запропонували зобразити Мусоргського і Бородіна серед інших видатних митців на картині «Слов’янські композитори»?

Третьяков. Це та робота, яку ви писали на замовлення Пороховщикова для «Слов’янського базару»?

Рєпін. Так. Стасов вважав, що, крім Балакірева і Римського-Корсакова, там мають бути ще два яскраві представники «Могучої кучки» – Бородін і Мусоргський. Але коли я звернувся із цим проханням до Пороховщикова, він грубо відповів: «От іще! Ви всяке сміття будете скидати в цю картину»!

Третьяков. І ці його слова ви передали Мусоргському?

Рєпін. Що ви, Павле Михайловичу! Я ніколи не зробив би такого! Але ж Пороховщиков не одному мені це сказав… От і знайшлися «добрі люди», які спочатку позловтішалися, а потім «із щирим співчуттям» повідали Модесту Петровичу цю історію… Може, Мусоргський якось пережив би це приниження, але тут ще й Салтиков-Щедрін надрукував свою їдку сатиру на Стасова і на Мусоргського!.. І весь Петербург читав цей пасквіль на молодий талант і захлинався від сміху – так смішно там розповідалося, як один естет виставив на суд знавців доморощений талант, і як цей ледве протверезілий талант промукав свою нову арію про візника, який загубив свій батіг!

Третьяков. Володимир Васильович розповідав мені, як болісно сприйняв Мусоргський цю сатиру…

Рєпін (із гнівом). Так цим же не скінчилось! Коли Маріїнський театр після численних заборон нарешті поставив усього «Бориса Годунова» і на Мусоргського з лютою критикою накинулися його вороги, на їхній бік перейшов один із його друзів – Цезар Кюї! Якщо після постановки трьох вибраних сцен із «Бориса Годунова» роком раніше він відгукувався про цю оперу із захопленням, то тепер, похваливши окремі деталі, Кюї написав, що «головних недоліків у «Борисі Годунові» два: рубаний речитатив і розрізненість музикальних думок»! І додав при цьому, що «ці недоліки… виникли саме від незрілості, від того, що автор не досить вимогливо ставиться до себе, від нерозбірливого, самовдоволеного і поспішного підходу до творчості». У мене в голові не вкладається, як можна було звинуватити Мусоргського в самовдоволеності, якщо скромність ніколи не покидала його?! Для Мусоргського це був ніж у спину, і він у відчаї писав Стасову, що за цим безумним звинуваченням Кюї і за цією явною брехнею він нічого не бачить, наче мильна вода розлилася в повітрі і затуляє перед ним усе навколо! Це ж як треба образити людину, щоб у неї перед очима – без ніякого запою – почала розливатися «мильна вода»!

Третьяков (зітхнув). А потім уже почалися і справжні запої…

Рєпін. Так. Мусоргський зламався, і з тих пір волів проводити свій вільний час більше в ресторані «Малий Ярославець», аніж у колі таких знайомих, як Цезар Кюї.

Третьяков. Але я знаю, що з Кюї вони ще не раз зустрічалися – і на вечорах у Стасова, і в інших спільних знайомих…

Рєпін (зітхнув). Так, вони зустрічалися, обмінювалися ввічливими рукостисканнями, іноді навіть розмовляли, але колишніх задушевних стосунків між ними вже не було… А для Мусоргського це було найстрашніше! Адже його, бідного і самотнього, тільки й тримали на цьому світі світлі стосунки із друзями. Боже мій, Павле Михайловичу, який благородний це був чоловік!!! Мені потім казала Людмила Іванівна Шестакова, рідна сестра Глинки, що її завжди вражали в Мусоргському його особлива делікатність і м’якість у спілкуванні. «Я його знала 15 років, – згадувала вона, – і за весь цей час жодного разу не помітила, щоб він дозволив собі вибухнути гнівом і сказати кому-небудь хоч одне неприємне слово». Я і сам пам’ятаю, як у Стасова збиралися всі представники «Могучої кучки» – Балакірев, Бородін, Римський-Корсаков, Мусоргський, Кюї… Там, за роялем, вони виконували свої нові твори і часто серйозно сперечалися, а Мусоргський завжди був стриманішим за інших – старався жодним словом не вразити чиєсь самолюбство… Він був душею тих вечорів – грав і співав до пізньої ночі, а грав він не гірше за Рубінштейна і Ліста, а співав просто божественно! (Зробивши паузу, продовжує). На цих вечорах бував і скульптор Марк Антокольський. І ось одного разу Стасов сказав, що вважає нас трьох своєю перспективною мистецькою тройкою: Мусоргського – від музики, Антокольського – від скульптури, а мене – від живопису. Цей вислів Володимира Васильовича так сподобався Мусоргському, що він потім часто його використовував, а якось надіслав мені листа, який був повністю написаний віршами, і кожен куплет закінчувався словами: «Тягни, корінник, тягни». Ну який же я корінник?! (Махнув рукою). А втім, Модест Петрович любив жартувати. У Стасових він багато і жваво імпровізував, а коли пригадував комічні речитативи із хору жебраків, яких вивчав на ярмарках, то ми помирали зо сміху!

Рєпін знову робить паузу, дивлячись на портрет Мусоргського, а потім продовжує.

Рєпін. Так, Мусоргський був неповторний! Самородок, богатир із зовнішністю Чорномора, дотепний співбесідник у жіночому товаристві, невичерпний каламбурист! Жаль, що я не написав його раніше – у більш ранні і більш щасливі його часи. Тоді із цього портрета на нас дивився б не розбитий життям і алкоголем композитор із запаленим і набряклим обличчям, а зодягнутий з голочки і прекрасно вихований гвардійський офіцер, бездоганна світська людина!

Третьяков. Не жалкуйте за цим, Ілля Юхимович. Усе це залишилося на багатьох фотографіях Мусоргського. А ось його трагедія, біль, вистражданий погляд – є тільки на цьому портреті…

Рєпін. Напевно, так було потрібно судьбі, щоб я опинився у Петербурзі саме в той час, коли він після трьох припадків помирав у Миколаївському військовому госпіталі…

Третьяков. Як же його, цивільного, туди взяли?

Рєпін. Ви не повірите, але його туди влаштувала… дружина Цезаря Кюї! Поки бідний Модест Петрович лежав на квартирі співачки Леонової, де з ним і сталися ті напади, а Бородін і Стасов намагалися використати свої зв’язки у медичних колах, Мальвіна Рафаїлівна звернулася до ординатора Миколаївського госпіталю Бертенсона, який був одружений на її подрузі, співачці Ользі Скальковській. Умовляти його довго не довелося: він був пристрасним шанувальником Мусоргського, і Лев Бернардович ще того ж дня звернувся до головного лікаря…

Ілля Рєпін замислився, а дія драми переноситься на півтора року назад.

Сцена 2

12 лютого 1881 року, Миколаївський військовий госпіталь, Петербург. До кабінету головного лікаря М.О. Вільчковського, який сидить за робочим столом, заходить схвильований молодий лікар-ординатор. Це – Л.Б. Бертенсон.

Бертенсон. Миколо Олександровичу, у нас біда!

Головний лікар. Що сталося, Лев Бернардович?

Бертенсон. Мусоргський помирає! У мене щойно була дружина Цезаря Антоновича Кюї! Мальвіна Рафаїлівна сказала, що в Мусоргського було три припадки, і він зараз лежить на квартирі співачки Леонової у дуже тяжкому стані!

Головний лікар. Допився, значить… Це дуже сумно… Але причому тут ми?

Бертенсон. Як причому, Миколо Олександровичу? Мусоргський – великий композитор! Він – автор «Бориса Годунова», «Хованщини», «Сорочинського ярмарку»! А які у нього романси! Невже ми дамо йому померти?! І потім – він же не в ресторані десь звалився! Перший припадок стався на вечорі у генерала Соханського! Леонова там співала, а Мусоргський їй акомпанував. І раптом – знепритомнів… Першого разу все ніби обійшлося – коли треба було від’їжджати, йому полегшало. Але наступного дня, уже на квартирі Леонової, сталися ще три напади… Миколо Олександровичу, ви самі знаєте: три припадки за кілька годин – це дуже серйозно! Мусоргського треба рятувати! Адже Мальвіна Рафаїлівна просила не лише від свого імені – за Мусоргського клопочуться Бородін, Стасов, Римський-Корсаков, Кюї…

Головний лікар. Я майже всіх їх знаю особисто, Лев Бернардович. Та в нас же військовий госпіталь! Ми не можемо займатися благодійністю! Ви розумієте це чи ні?

Бертенсон. Розумію, Миколо Олександровичу. Але ж Мусоргський не лише великий композитор – він дуже благородна і безкорислива людина. Без нього не обходився жоден благодійний концерт, особливо в поміч студентам-медикам! Я ось навмисне записав деякі такі концерти за участю Мусоргського… (Дістає з кишені папірець і читає). «9 березня 1875 року – участь у музично-літературному вечорі Петербурзького товариства для підмоги слухачам медичних і педагогічних курсів; 11 березня 1876 року – участь у музичному вечорі Петербурзького зібрання художників на користь бідних студентів медико-хірургічної академії; 2 квітня 1878 року – виступ зі співачкою Дарією Михайлівною Леоновою у концерті Товариства помочі слухачам жіночих медичних і педагогічних курсів; 3 квітня 1879 року – участь у концерті Товариства помочі слухачів жіночих медичних і педагогічних курсів». І що особливо треба відзначити, Миколо Олександровичу: сам бідний, як Іов, Мусоргський, коли справа стосувалася благодійності, за свій труд ніколи не брав грошей! Невже ж тепер, коли Модест Петрович сам дуже хворий і бідний, ми не допоможемо йому?

Головний лікар. Але що ми можемо зробити, Лев Бернардович? Наш Миколаївський військовий госпіталь призначений для солдатів і офіцерів, а Мусоргський давно вийшов у відставку і тепер – особа цивільна!

Бертенсон. А хіба ми не можемо зробити виняток?

Головний лікар. Не можемо! І не тільки для Мусоргського – ні для кого не можемо! Подумайте самі – як ми пояснимо нашому вищому керівництву, чому прийняли у військовий госпіталь цивільного? Нас же звільнять! Обох звільнять!

Бертенсон. За Мусоргського я готовий понести будь-яке покарання, Миколо Олександровичу…

Головний лікар. А я – не готовий!

Бертенсон. Пробачте, я не подумав про це… Ще раз – пробачте, я не збирався вас підставляти… (Опустивши голову, іде до виходу).

Бертенсон підходить до дверей і вже береться за ручку, коли раптом його зупиняє гучний окрик головного лікаря.

Головний лікар. Стривайте, Лев Бернардович! Здається, я знайшов вихід! (Роздумує вголос). Це ідея… Так можна зробити… Як це я раніше не догадався… (Бертенсону). Лев Бернардович, у вас є денщик?

Бертенсон. Ні… Але в моєму розпорядженні достатньо сестер милосердя… Я їхньою добротою не зловживаю, але випрасувати халат або приготувати чаю вони завжди можуть…

Головний лікар. Але денщик вам, військовому лікарю, все одно належиться! Правда?

Бертенсон. Я думаю, що належиться… Але причому тут денщик, Миколо Олександровичу?

Головний лікар. А притому!!! (Задоволений тим, що знайшов вихід). Ми приймемо Мусоргського на лікування, записавши його в журнал реєстрації «вільнонайманим денщиком ординатора Бертенсона»! (Показав при цьому на Бертенсона).

Бертенсон. Але ж він… великий композитор…

Головний лікар. Не хвилюйтеся, ми тільки так запишемо – ніяким денщиком він насправді не буде! (Ніби жартома). Я ж не думаю, що ви будете змушувати Мусоргського чистити вам черевики…

Бертенсон (повеселішав). Що ви! Це я готовий чистити йому черевики! (Приклав руку до серця). Спасибі вам, Миколо Олександровичу! Від усіх нас – спасибі!

Головний лікар. Ну, це ще рано – дякувати… Давайте спочатку вилікуємо нашого хворого… (Твердо). Отже, так і вирішимо: ви запишете Мусоргського своїм вільнонайманим денщиком і покладете у своє дев’яте відділення. Відведіть йому окрему палату, приставте до нього сестру милосердя. Словом, зробіть усе, щоб ми не осоромилися. Палату виберіть сонячну і в найтихішому крилі госпіталю – це теж буде сприяти його лікуванню. Ви знаєте, що робити, Лев Бернардович: у першу чергу зробіть загальне обстеження, а також введіть строгий режим щодо алкоголю. І підкреслюю – у палаті не повинно бути інших пацієнтів! Наскільки я знаю, Мусоргський – дуже вразливий: дивлячись на чужі страждання, він швидко не одужає…

Бертенсон. Я все зроблю, як ви сказали, Миколо Олександровичу!

Головний лікар. От і добре. (Жартома). Вітаю вас із новим денщиком, Лев Бернардович! (Вже серйозно). Хоча насправді це ви будете у Модеста Петровича денщиком і доглядати за ним доведеться саме вам – причому довго і терпеливо… Захворів він серйозно, судячи з ваших слів…

Бертенсон (сумно). Так, три припадки підряд – це дуже серйозно… До того ж у нього висока температура – він весь горить і час від часу навіть марить…

Сцена 3

Простора палата з високими вікнами. Під вікном стоїть стіл, лікарняне крісло і кілька стільців. На протилежному боці, під стіною, – ліжко з тумбочкою. На ліжку лежить Мусоргський, одягнутий у лікарняну піжаму, – він метається в гарячці. Поруч сидить на стільці гарна дівчина у білому халаті і в білій косинці, зав’язаній ззаду. Це – сестра милосердя Любаша. Перед нею на тумбочці поруч із якимись ліками стоїть миска з водою. Сестра милосердя час від часу опускає в миску білу серветку з тканини і прикладає її хворому до лоба.

Мусоргський (марить). Щедрін… Салтиков-Щедрін… Він написав цю сатиру… Чуєте?.. Вони сміються!.. Наді мною сміються… Весь Петербург сміється… Весь Петербург…

Любаша. Заспокойтеся, Модесте Петровичу… Вам не можна хвилюватися!.. Дивіться – тут нікого нема!..

До палати якраз заходять Бертенсон і Стасов.

Любаша. Ось тільки Лев Бернардович прийшов – ваш лікар, а з ним ваш друг – Володимир Васильович Стасов! Бачите?

Мусоргський (увесь горить). Хто прийшов?.. Салтиков-Щедрін?.. Він приніс свої «Недокінчені бесіди»? О, я знаю – це його сатира… Його, його… (Підводиться з ліжка і в маренні починає читати з пам’яті уривок із «Недокінчених бесід» Салтикова-Щедріна, звертаючись то до Бертенсона, то до Стасова, але не впізнаючи їх). «Ви прибули дуже вчасно, тому що Василь Іванович тут…

– Василь Іванович? Хто ж такий цей Василь Іванович?

– Та що ж це я! Я й забув, що ви новачок! Ви знаєте Мусоргського, Римського-Корсакова, Кюї – і гадаєте, що з вас цього досить! Але ми, батечку, – зовсім інша справа! Ми так легко не вдовольняємося! Ми не відпочиваємо! Ми шукаємо і знаходимо! І знаходимо – Василя Івановича! Да-с! Василь Іванович – це, скажу вам, свого роду аероліт! Таке буває! Буває, що навколо царствує повне і мерзенне затишшя – і раптом наче камінцем по лобі стукне! Це – Василь Іванович!

– Та що ж це за Василь Іванович такий? Де ти його викопав?

– Ну, ні! Це поки що секрет! Він у нас ще під спудом! Ось ми його спочатку витримаємо, відшліфуємо, а потім і віддамо Ларошам на розтерзання!

– Принаймні покажеш ти його нам?

– Ні, і не покажу. Почути ви його почуєте, а бачити – ні-ні. Ось він у мене тут, у цій кімнаті, поруч. Півгодини тому він поснідав і тепер спить. Взагалі, він веде на диво правильне життя: половину дня їсть і спить, другу половину – грає на фортеп’яно. Уявіть собі, він ніколи не читав ніяких книжок, окрім моїх критичних статей!

– Але якщо він нічого не читав, то його кругозір…

– Повинен бути обмежений, хочеш ти сказати? Я повністю з тобою згодний. Але ми знайшли його так недавно, що нічого не встигли зробити для його розумового розвитку… Досі він піднімав лише один край завіси, він спостерігав лише прості і нескладні явища, але треба бачити, з якою дивовижною силою він їх відтворив! Він скоро проснеться! Ви почуєте його! Ось… Чуєте! Чуєте! Здається, він говорить!

– Так, а що?

– Він ніколи, ніколи не говорить! Це новина! Василю Івановичу, батечку, що з вами?

– Му-у-у!

– Оце то так! Він завжди висловлює свої відчуття простими звуками!.. Одного разу він раптом вигукнув: «ИИ!» – і що б ви думали? Зразу ж після цього сів за фортеп’яно й імпровізував свою безсмертну буфонаду: «Візник, який темної ночі шукає загублений батіг»! (Похитнувшись, безсило сів на ліжко). Ви чули? Він так і написав про мене, Салтиков-Щедрін: я ніколи нічого не читав і створив лише буфонаду про візника… (Схвильовано). А я читав – я багато читав! Я написав опери «Борис Годунов» за Пушкіним і «Сорочинський ярмарок» за Гоголем! У мене є романси і пісні на вірші Байрона, Гейне, Гете, Кольцова, Некрасова, Островського, Шевченка… (Заплакав).

Бертенсон. Не хвилюйтеся так, Модесте Петровичу! Бог йому суддя, Салтикову-Щедріну! Побережіть себе, давайте я допоможу вам лягти. (Допомагає Мусоргському лягти). Ось так, добре… Лежіть і ні про що не думайте – вам не можна хвилюватися…

Мусоргський (знову намагається підвестися). А той Пороховщиков із Москви?.. Він сказав Рєпіну, що я – «сміття», а всяким сміттям засмічувати картину не треба!

Бертенсон (утримуючи Мусоргського). Забудьте про нього – хіба мало таких самодурів на світі? (Обернувся до сестри милосердя). Любашо, давайте заспокійливе…

Любаша швидко наливає в маленьку мензурку заспокійливого і подає Бертенсону.

Бертенсон (узявши мікстуру, благально). Випийте ці ліки, Модесте Петровичу, – вам стане легше… (Піднімає голову хворого і підносить до його уст ліки). Ось так… Ах, який ви молодець… Добре, дуже добре…

Випивши ліки, Мусоргський заспокоюється і засинає. Любаша дбайливо накриває його ковдрою. Бертенсон підходить до Стасова, який увесь цей час стояв збоку і з хвилюванням стежив за тим, що відбувалося.

Бертенсон. Слава Богу, на цей раз обійшлося без припадку, Володимире Васильовичу. (Сумно зітхнув). Але хворий Модест Петрович серйозно…

Стасов. Він навіть не впізнав мене, Лев Бернардович!

Бертенсон. Це тимчасове помутніння. Зазвичай він упізнає і мене, і сестру милосердя… Але температура у нього і досі дуже висока і марити він буде іще не раз…

Сцена 4

Минуло два тижні. У тій же палаті на ліжку сидить Мусоргський, поруч із ним на стільці розташувався Бертенсон.

Бертенсон. Ну ось, два тижні лікування – і ви вже можете підводитися з постелі, Модесте Петровичу! Як ви себе сьогодні почуваєте?

Мусоргський. Набагато краще, Лев Бернардович! Набагато краще! Голова – світла, ноги – не підкошуються, руки – не тремтять… Ех, було б фортеп’яно – я вам дав би такий концерт! (Винувато). Хоч я, напевне, у перші дні, в гарячці, влаштовував вам багато концертів… Правда?

Бертенсон (усміхнувся). Було таке. Навіть про чортів говорили. Ми з Любашею тільки й чули: «Володимире Васильовичу, що мені робити з моїми чортами? У що мені їх одягти? У що мені їх одягти?» Вам і справді ввижалися чорти?

Мусоргський. Та ні! Це я, мабуть, марив своїм «Сорочинським ярмарком»! Коли я писав цю оперу, то наш generalissime, тобто Володимир Васильович Стасов, давав мені поради – як зодягти моїх головних героїв, ну і, звичайно ж, Чорнобога та його чортів!

Бертенсон. Он воно що! А я все думав: чи це ви нас розігруєте, чи вам і справді ввижаються чорти… А вся справа – у «Сорочинському ярмарку»! Ну, слава Богу! Значить, ви ще ого-го – ось підлікуєтеся і знову будете творити!

Мусоргський. Буду, Лев Бернардович, але не одразу. Після роботи одночасно над двома операми – «Хованщиною» і «Сорочинським ярмарком» – я почуваю себе дуже стомленим, від такого перевантаження у мене часто болить голова. Мені на якийсь час треба облишити і заняття музикою, і будь-яку напружену розумову роботу…

Бертенсон. Правильно. А ще вам потрібно було б… одружитися, Модесте Петровичу… Так, так, одружитися!.. Я знаю, ви вважаєте, що шлюб негативно впливає на творчість і є інтереси набагато вищі за сердечні… Але зараз вам як ніколи потрібний хороший догляд!.. Вам треба вчасно харчуватися!.. Вас треба оберігати від стресів!.. Вам треба створювати затишок!..

Мусоргський (опустив голову). Яка дружина, який затишок, Лев Бернардович?.. Я такий бідний, що вже десять років не можу собі дозволити винайняти пристойну квартиру і живу в дешевих мебльованих кімнатах… В останньому готелі навіть ліжка не було – тільки крісло і стіл…

Бертенсон (ошелешено). А де ж ви спали?!

Мусоргський. У кріслі і спав.

Бертенсон рукою закрив очі і на якийсь час завмер. Потім підвівся і, намагаючись не показувати Мусоргському свого хвилювання, поклав йому руку на плече.

Бертенсон (здавленим голосом). Відпочивайте, Модесте Петровичу. Багато не ходіть – ви ще дуже ослаблений. Щодо фортеп’яно нічого не можу сказати, але гітару я вам обіцяю… (Виходить).

Сцена 5

Мусоргський стоїть біля вікна. До палати заходить Любаша з великим пакунком у руках.

Любаша. Модесте Петровичу, пора приймати ліки!

Мусоргський. Любашо, не лякайте мене… (Показує на пакунок). Це – нові ліки?!

Любаша (усміхнулася). Ні, це подарунки для вас.

Мусоргський. Слава Богу, а я вже подумав, що це стільки нових ліків мені приписали… Ану ж бо покажіть ці подарунки… (Простягає руку до пакунка).

Любаша (ховає пакунок за спиною). Ні, ні, спочатку – ліки!

Сестра милосердя іде до тумбочки, кладе пакунок на ліжко і наливає в мензурку якусь мікстуру.

Мусоргський (грайливо зображає ображеного). Ось вона – жіноча турбота: замість подарунків – мікстура!.. І вони ще хочуть, щоб я одружився… Та ніколи!!!

Любаша (наливаючи мікстуру). Модесте Петровичу, ви помиляєтеся… Турбота про здоров’я – це і є найважливіше! Бо якщо в людини немає здоров’я, то ніякі подарунки їй не в радість…

Мусоргський. Це правда.

Любаша. Ну, тоді – будь ласка! (Простягає йому ліки).

Мусоргський підходить до Любаші, бере і випиває мікстуру, а потім урочисто повертає сестрі милосердя порожню мензурку.

Мусоргський. А тепер – подарунки!

Любаша. Добре. Тільки спочатку заплющіть очі.

Мусоргський. Заплющити очі? (Показавши на пакунок, іронічно). Там що – костюм для покійника?

Любаша. Я вам дам «для покійника»! Це вишита косоворотка! Зовсім нова! Навіть випрасувана! (Дістає з пакунка дуже гарну косоворотку). Ось!

Мусоргський обережно бере косоворотку.

Мусоргський (розчулено). Спасибі, Любашо… (Прикладає сорочку до обличчя і вдихає її запах). Домівкою пахне… Боже мій, як давно у мене не було нової сорочки… Хто це прислав?!

Любаша. Мальвіна Рафаїлівна…

Мусоргський. Дружина Кюї?

Любаша. Так. Вона ж і влаштувала вас у наш госпіталь через свою подругу співачку Ольгу Скальковську – дружину Льва Бернардовича…

Мусоргський. Золота в неї душа, у Мальвіни Рафаїлівни… (Цілує косоворотку).

Любаша. Тут є ще один подарунок від неї – чоловічий халат! (Подає Мусоргському сірий халат із малиновими вилогами).

Мусоргський. І халат гарний!

Любаша. Це халат її чоловіка… Але він зовсім новий!.. (Показує на халат).

Мусоргський. Халат Кюї? (Раптом згас на обличчі). Який звинуватив мене у самовдоволеності? (З болем). Він був моїм другом! Ми з ним у чотири руки грали сонати Бетховена й Шумана! Я йому пісні присвячував! А він мене зрадив! Не потрібний мені його халат! (Кидає халат геть від себе).

Любаша. Модесте Петровичу… так не можна… (Піднімає халат із підлоги). Цезар Антонович також приходив і розпитував про ваше здоров’я… Він казав, що дуже жалкує про все… Простіть йому… Будь ласка… Треба прощати, чуєте? Треба прощати… (Простягає халат Мусоргському).

Мусоргський робить над собою зусилля і бере халат.

Мусоргський. Добре, Любашо… Добре… Я йому прощаю… Я їм усім все прощаю…

ДІЯ ДРУГА

Сцена 6

2 березня 1881 року. Миколаївський військовий госпіталь. У своєму кабінеті Л.Б. Бертенсон приймає І.Ю. Рєпіна і В.В. Стасова, які прийшли провідати хворого друга. Лікар сидить за робочим столом, його співбесідники – навпроти нього. Стасов тримає на колінах плетений кошик із продуктами, накритими білою серветкою. Біля Рєпіна стоїть етюдник і загорнуте в тканину невелике полотно.

Стасов. Як він тут, наш Мусорянин, Лев Бернардович?

Бертенсон. Слава Богу, припадки у Мусоргського припинилися, Володимире Васильовичу: спала висока температура, і він більше не марить, як це було спочатку. Організм у нього міцний! Як тільки йому заборонили вино, лікування відразу дало свої результати – від одужує, до нього повертаються сили і бадьорий вигляд. Але запалення спинного мозку – це серйозний діагноз… При такому захворюванні він може прожити ще, може, й рік, а може, й день… Одне очевидно – зараз йому краще. Хоча це може бути лише тимчасове полегшення, яке іноді наступає перед заключною фазою хвороби…

Рєпін. А сеанси йому не зашкодять? Я можу написати його портрет? (Показав на полотно і етюдник).

Бертенсон. Можете. За це не бійтеся, Ілля Юхимович. Зараз Мусоргському може зашкодити тільки вино! Але сторожів ми попередили, і в нашому госпіталі Модест Петрович живе у постійному режимі тверезості. Йому тут взагалі створені найкращі умови…

Стасов. Це правда. У мебльованих кімнатах, де він останнім часом жив, завжди було тісно і холодно, а тут, у його палаті, – просторо і тепло!

Бертенсон. Так, там не вистачає лише фортеп’яно. Зате я дістав йому гітару, а Мальвіна Рафаїлівна передала вишиту косоворотку і гарний домашній халат!

Рєпін. Це дуже до речі, бо мені не хотілося б зображати Мусоргського у лікарняній піжамі…

Бертенсон. Не хвилюйтеся, Ілля Юхимович, вигляд у Мусоргського зараз дуже пристойний. Завдяки новій обновці він навіть побадьорішав останнім часом – жартує, розігрує всіх, співає… Боже мій, який це золотий чоловік! (Стасову). Чому він не одружився, Володимире Васильовичу? Мені здається, у свій час за нього б пішла будь-яка красуня і тоді його життя склалося б зовсім інакше!

Стасов. Була в нього кохана жінка, Лев Бернардович… Надія Петрівна Опочиніна. Але вона померла 7 років тому. Більше він так палко нікого не любив, а якщо і закохувався, то про одруження навіть думки не допускав – вважав, що це зашкодить його творчості…

Бертенсон. Може, він був і правий. Творчій людині завжди видніше, що їй допомагає, а що – заважає… Тільки тепер, по-моєму, Модест Петрович дивиться на це інакше – коли не зайдеш у його палату, він грає на гітарі і співає романси про кохання!

Рєпін (сумно). Чи не надто пізно він одумався?

Бертенсон. Звичайно, пізно… (Стасову). Володимире Васильовичу, я знаю – ви також вважаєте, що одруження йде на шкоду творчості. Може, у цьому і справді щось є. Але я прошу вас – не нагадуйте зараз Мусоргському про це…

Стасов. Що ви! У жодному разі! Боже борони!

Сцена 7

Рєпін і Стасов заходять до палати композитора. Мусоргський, одягнутий у вишиту косоворотку і в халат Кюї, сидить на ліжку спиною до дверей і співає під гітару романс на слова Ф. Тютчева «Я встретил вас – и все былое»… Рєпін і Стасов, яких Мусоргський не бачить, завмирають біля дверей. Доспівавши пісню, композитор замовкає і задумується. На якусь мить западає мовчанка, а потім Стасов підкреслено оптимістично звертається до хворого друга.

Стасов. Ну, якщо хворий співає пісні про кохання, значить, діло пішло на поправку! Здрастуйте, мій дорогий Мусорянине! (Ставить на стіл кошик і йде до Мусоргського із розкритими обіймами).

Мусоргський. Володимир Васильович! Ілля Юхимович! (Кидається до друзів, обнімає їх). Оце так сюрприз – сам корінник Ілля Рєпін до мене пожалував! Ви якими вітрами, Ілля Юхимович?

Рєпін. Ми вчора відкривали у Пітері 9-у Пересувну виставку, Модесте Петровичу! А сьогодні поспішили до вас – я за вас дуже хвилювався…

Мусоргський. Не хвилюйтеся за мене, корінник. Я – живучий! Три роки тому зі мною також була приключилася якась дивна хвороба. До кінця листопада вона розігралася так сильно, що мій лікар пророкував мені тільки дві години життя! А я живу вже третій рік!!! Ось і зараз усе обійшлося! Слава Богу, всі ускладнення позаду і я ще ніколи не почував себе так добре, як тепер!

Стасов. Це видно із вашого репертуару… І в яку ж це красуню ви закохалися, Модесте Петровичу?

Мусоргський. У сестру милосердя, звичайно! У кого ж іще можна закохатися в госпіталі?!

Стасов. Ну що ж, сестра милосердя – так сестра милосердя! Ви, головне, нічим не переймайтеся. Лікуйтеся, добре харчуйтеся, набирайтеся сил. Не забувайте – разом із Рєпіним і Антокольським ви належите до моєї мистецької тройки! І віз скульптури, музики і живопису вам трьом ще тягти і тягти…

Мусоргський (бадьоро). Пристяжний кінь готовий, Володимире Васильовичу!

Стасов. Тоді підкріпіться перед майбутніми трудами. Дивіться – я вам цілий кошик продуктів приніс! (Підходить до столу і починає викладати продукти із кошика). Ось, будь ласка, – пироги, вареники, налисники, огірочки, оселедчики, шинка…

Мусоргський. Закуска – що треба! А… пляшечку… принесли, Володимире Васильовичу?

Стасов. Аякже! (Дістає із кошика темно-зелену пляшку). Я все зробив, як ви просили! Побажання великого композитора для мене – закон! (Подає пляшку Мусоргському).

Мусоргський. От спасибі! Це якраз те, що мені треба!

Композитор бере у Стасова пляшку і, побачивши, що до палати заходить сестра милосердя Любаша, починає швидко пити прямо із пляшки. Тримаючи в руках мензурку з якимись ліками, дівчина завмирає в заціпенінні.

Любаша (ошелешено). Модесте Петровичу, вам же не можна!!!

Мусоргський (одірвавшись від пляшки, хитро). Чому це не можна? Дітям – можна, а мені – ні?! (Бере стакан і наливає в нього молока із пляшки).

Любаша. Молоко… Знов мене розіграли, так? Це вже не перший раз! (Стасову). Ви знаєте, Володимире Васильовичу, що вчора було? Заходжу я в палату і бачу: на столі стоїть пляшка, а наш хворий, похитуючись, злегка пританцьовує і співає якусь малоросійську пісню! Ну, все, думаю, не витримав наш композитор лікарняного режиму! Приводжу лікарів, а Модест Петрович, доспівавши свою пісню, розкланюється, наче нічого не було, і каже: «Концерт закінчено, друзі мої! Пробачте за гармидер – це я сцену із «Сорочинського ярмарку» репетирував…» «А пляшка навіщо на столі?» – запитує Лев Бернардович. «Це театральна бутафорія, – відповідає Модест Петрович. – Який же ярмарок без цього зілля? От я порожню пляшку на стіл і поставив». (Обернулась до Мусоргського, рішуче). Все, більше ви мене не розіграєте! Навіть якщо станете пити справжнє вино – я вам не повірю!

Мусоргський. Прекрасно! (Стасову). Володимире Васильовичу, тепер можете сміливо приносити вино!

Любаша. Яке вино?! Тільки спробуйте! Ви тепер повинні пити лише ліки! (Тицяє Мусоргському в руки якусь мікстуру).

Мусоргський. Яка ж ви зараз сердита, Любашо… (Тяжко зітхнувши, випиває ліки).

Стасов. Дбайлива…

Мусоргський. Так я ж і кажу – дбайлива… Ах, якби не мої 42 роки!.. Я одружився б із цією дівчиною – от, їй-богу, одружився б!.. Молода, вродлива, добра… Та ще й – сестра милосердя! Все лікування – удома! Не треба лягати ні в яку лікарню! А подивіться на ці чарівні очі – вони так і просяться на картину! (З любов’ю і захопленням). Боже мій, який портрет вийшов би з нашої Любаші…

Любаша. Ні, ні, спасибі, не треба ніякого портрета! (Засоромившись, швидко виходить).

Мусоргський. Ну от – засоромилась і втекла… Божественно гарна дівчина… А яка золота у неї душа! Як вона турботливо ставиться до мене! (Благально, Рєпіну). Ілля Юхимович, напишіть її портрет!

Рєпін (переглянувшись зі Стасовим). Спочатку я напишу ваш портрет, Модесте Петровичу… (Показав полотно).

Мусоргський (розгублено). Портрет?.. З мене?.. З мене ще ніколи не писали портретів… Колись ви хотіли написати мене на картині, Ілля Юхимович… Але… вам тоді не дозволили… А тепер… (Відвів погляд). Хіба я тепер на це заслуговую?

Рєпін. Заслуговуєте, Модесте Петровичу! Ви завжди цього заслуговували! І я винен, що раніше цього не зробив… (Рішуче). Але тепер я напишу ваш портрет! (Благально подивився на Мусоргського). Якщо ви, звичайно, не проти…

Мусоргський (винувато). У мене такий вигляд…

Стасов. У вас нормальний вигляд: вишита косоворотка, розкішний халат, здоровий і ясний погляд! (Показав на вікно). А за вікном – весна!.. А в кімнаті – море сонця і світла!.. Це буде чудовий портрет, Модесте Петровичу!

Рєпін. Він ще й на теперішню Пересувну виставку потрапить!

Мусоргський. Ви так вважаєте?

Рєпін. Я вам обіцяю!

Сцена 8

Рєпін пише портрет Мусоргського. Художник сидить на стільці, тримаючи раму з полотном на колінах і якось там притуливши її до столу. Композитор, освітлений яскравими променями весняного сонця, сидить у кріслі навпроти.

Рєпін. Вам зручно сидіти, Модесте Петровичу?

Мусоргський. Мені-то в кріслі зручно, Ілля Юхимович. Це вам незручно працювати без мольберта…

Рєпін (малюючи). Ну, це ще терпимо – у мене і стілець є, і стіл… А буває так, що і сісти ні на що, і притулитися немає до чого… Але пристосовуєшся як-небудь і працюєш – така вже судьба нашого брата-художника… Ось зараз на 9-й Пересувній виставці Василь Суриков виставив свою картину «Ранок стрілецької страти». Так знаєте, як він над нею працював? Перегородив великою рамою одну зі своїх кімнаток у тісній квартирі, і, щоб охопити поглядом всю картину, дивився на неї із сусідньої кімнати… Але хіба йому це завадило? Ні! Він створив справжній шедевр!

Мусоргський. «Ранок стрілецької страти»… Це ж продовження моєї «Хованщини» – той же бунт московських стрільців! (Сумно зітхнув). Хоч із госпіталю втікай, щоб цю картину побачити…

Рєпін з пошаною подивився на друга.

Рєпін. Ще побачите, Модесте Петровичу, всю 9-ту Пересувну виставку побачите – там є що дивитися: портрет Боткіна роботи Крамського, «В чотири руки» і «В мирового судді» Володимира Маковського, «Пастушок зі стадом» Савицького, дивовижні пейзажі Шишкіна… Та хіба все згадаєш? Виставка вийшла блискуча – там багато хороших речей!

Мусоргський. А що ви дали, Ілля Юхимович?

Рєпін. Я дав портрет Писемського і свою українську картину «Вечорниці», яку почав торік у Качанівці, коли їздив на рідну Україну збирати матеріал для своїх Запорожців, а закінчив оце тепер. (Старанно малюючи). Українські «вечорниці» – це російські «посідєлкі», Модесте Петровичу. (Похопився і винувато подивився на Мусоргського). Та що я вас просвіщаю – ви ж «Сорочинський ярмарок» написали!

Мусоргський. І не лише написав, а й по Україні із цією оперою проїхав! (Його обличчя проясніло). Ах, Ілля Юхимович, який подарунок мені зробила Дарія Михайлівна Леонова позаминулого літа… Вона взяла мене на гастролі, і ми виступали в Полтаві, Єлисаветграді, Миколаєві, Одесі і Херсоні! Як нас тепло приймали! Які овації влаштовували! Особливо публіці подобалося, коли Дарія Михайлівна виконувала українську народну пісню «Спать мені не хочеться» і мій «Гопак» на слова Тараса Шевченка. А мій «Сорочинський ярмарок» викликав у Полтаві і всюди по Україні одностайне схвалення – українці визнали характер музики цілком народним. Та я і сам переконався в цьому, побувавши в Україні.

Рєпін. Сподобалася вам наша Україна, Модесте Петровичу?

Мусоргський (із захопленням). Дуже сподобалася! Боже, яка це прекрасна країна! Пірамідальні тополі, як стражі-велетні, стережуть будинки, пагорби і долини; хати ховаються у розкішній зелені; навкруги тиша, спокій і неосяжні поля… А що за очарування – вхід по Дніпру до Херсона, де у водній алеї історичних очеретів, звідки у видовбаних дубах налітали на турків безстрашні запорожці, відбиваються у дзеркальній воді голубого Дніпра високі дерева! Це просто диво! Я вже не кажу про самих українців і про те, який це щедрий і поетичний народ! (Начебто по секрету). Знаєте, Ілля Юхимович, я помітив у Малоросії одну особливість: там зовсім не лаються, грубих слів ані-ні не чутно, а кабачки приманюють до себе подорожніх оригінальними ліхтариками біля входу: штофчик біленького скла, а в ньому свічечка – делікатно і до неможливості відверто… Та найголовніше, що запам’яталося мені в Україні, – цілюще повітря і чарівна пісня в полях… Боже мій, як там гарно співають! (Співає).

Зелененький барвіночку,

Стелися низенько,

А ти, милий, чорнобривий,

Присунься близенько!

Зелененький барвіночку,

Стелися ще нижче!

А ти, милий, чорнобривий,

Присунься ще ближче!

(Урочисто подивився на Рєпіна). Ну як – виходить у мене співати по-українському?

Рєпін. Як у справжнього парубка!

Мусоргський (задоволено). Цю пісню я включив у «Думку Парасі» із «Сорочинського ярмарку», і тепер опера майже готова! А знаєте завдяки кому? Завдяки нашим петербурзьким українофілам на чолі з моїм товаришем по школі гвардійських підпрапорщиків Федором Ванлярським! Коли я втратив роботу, і Жемчужников, Балакірев, Стасов та інші добрі люди придумали замовити мені закінчення «Хованщини» із постійною платою 100 карбованців на місяць, то мої друзі-українці вирішили доплачувати мені ще 80 карбованців щомісячно за закінчення «Сорочинського ярмарку». Ну, я, зрозуміло, як чоловік совісний, одразу взявся за роботу і все зробив – дописав обидві опери! (З гордістю). Ось так, славний корінник! Тройка хоч і в розброді, але везе все, що їй везти треба, і «аз» у якості пристяжного коня теж де-не-де підтягую! Хоча, звісно, більш за все доводиться тягнути вам, корінник Ілля Юхимович… Ваші «Бурлаки» до сих пір у мені живуть! А ваш «Протодиякон»? Та це ж ціла вогнедишна гора! Що за розмах пензля, яка благодатна широчінь! А ви ж і не таке ще напишете! Тягни, корінник, не знаючи втоми! Пам’ятаєте моє віршоване послання вам?

Рєпін. Пам’ятаю. Кожний куплет там закінчувався словами «Тягни, корінник, тягни»… Цього листа у мене тоді випросив Володимир Васильович – вірш зараз у нього. (З жалем). Що хочеш роби – і забирати незручно, і вірша жаль…

Мусоргський. Не хвилюйтесь, Ілля Юхимович, я згадаю цей вірш і вам знову перепишу. Та ще, може, і нове щось додам. Обіцяю!

Сцена 9

5 березня 1881 року. Та ж палата. Рєпін і далі малює портрет композитора. Мусоргський сидить, схиливши голову, і про щось думає.

Рєпін (облишив роботу і занепокоєно подивився на Мусоргського). Про що ви думаєте, Модесте Петровичу? Вас щось турбує?

Мусоргський (підвів голову). Та от сиджу і думаю: закінчу лікування і знову почну щось значне… Треба працювати, треба діло робити! Але робити його можна лише в нормальному настрої – у лихоманці можна лише трястися і розтрачати сили даремно… Тому треба прийти до тями, заспокоїтися, зібрати воєдино все, що ворушиться в голові, і братися за роботу… Тут головне – не гнати коней! Я ж пам’ятаю свою роботу над «Хованщиною»… Метаєшся, мучишся, жили із себе тягнеш… Робота іде чимала, сім разів відміряєш і один раз відріжеш: не можна інакше – совість не дозволяє. Часом поженеш коней, е ні, стій! Внутрішній повар каже, що суп кипить, але на стіл подавати зарано – рідкий буде… Ну, повар свою справу краще за мене знає: чекаю… Ось і тепер я знову чекаю… І знаєте кого? Омеляна Пугачова!

Рєпін. Ви задумали нову оперу?!

Мусоргський. Так. Ще одну народну оперу хочеться зробити – ох, як хочеться!

Рєпін. І як вона буде називатися?

Мусоргський. «Пугачовці»!

Рєпін. Знову за Пушкіним?

Мусоргський. Так, спочатку я хочу взяти за основу його «Капітанську дочку», але потім сподіваюсь додати у свою оперу і ще щось нове…

Рєпін. А Володимир Васильович знає?

Мусоргський. Звичайно. Наш generalissime уже підбирає для мене історичні матеріали.

Рєпін. І ви вже щось написали?!

Рєпін аж малювати перестав.

Мусоргський. Ні. Поки що нічого не написав, Ілля Юхимович. Думаю багато, але переводити усе це на письмо ще рано – нехай дозріє, адже з народною оперою жартувати не можна…

У палаті з’являється Стасов із кошиком і якоюсь книгою в руках.

Стасов (на ходу). Не можна, Модесте Петровичу, ніяк не можна! Спочатку треба зібрати весь необхідний матеріал, обдумати його гарненько, а вже потім братись за діло! (Підійшовши ближче). Ну, як ви тут, мої дорогі? Не голодуєте, не сумуєте без мене?

Мусоргський. Що ви, generalissime! Нас кожен день хто-небудь провідує! Позавчора приходили Бородін і Голенищев-Кутузов, а вчора – Римський-Корсаков із дружиною…

Рєпін (малюючи). А потім була Олександра Миколаївна Молас і своїм божественним голосом співала нам романси Модеста Петровича і народні пісні!

Стасов. Прекрасно! До речі, про пісні… Модесте Петровичу, я вам приніс збірник «100 російських народних пісень», укладений і виданий Римським-Корсаковим чотири роки тому. (Показав книгу). Над серйозними матеріалами з історії пугачовського повстання вам зараз все одно не бажано працювати – спочатку треба гарненько підлікуватися і набратися сил. А от народні пісні для опери підбирати потрохи можна…

Мусоргський (з гордістю). Та я вже давно це роблю, Володимире Васильовичу! Ще кілька років тому я записав від нашого літератора і мандрівника Петра Пашино чотири народні пісні, і серед них була киргизька пісня, яка дуже гарно підійде для моєї «Пугачовщини». А тепер підберу ще трохи пісень – і окремі партії можна буде починати. (Простягає руку). Давайте книгу…

Стасов. Ні, ні, із книжкою зачекайте, Модесте Петровичу! Сідайте з Іллею Юхимовичем за стіл і поїжте спочатку, а то скажете: запріг нас Стасов у свою тройку і поганяє, голодних, без відпочинку!

Мусоргський (стукнув себе по лобі). О Господи, я ж зовсім забув! (Рєпіну). Ілля Юхимович, я переписав вам вірш про нашу мистецьку тройку і про корінника! Я зараз принесу… (Збирається іти до тумбочки).

Стасов. Модесте Петровичу, я вас благаю – давайте вірші і пісні відкладемо на потім! Сідайте за стіл. (Рєпіну). І ви, Ілля Юхимович, сідайте. (Починає викладати на стіл продукти).

Мусоргський (підходить до столу). І то правда. Я-то сиджу, нічого не роблю – мені-то нічого, а ось Іллі Юхимовичу на голодний шлунок працювати важкувато…

Рєпін (ставить портрет на крісло, на якому сидів Мусоргський). Не хвилюйтеся, Модесте Петровичу. По-перше, я не дуже голодний. По-друге, писати ваш портрет – це велике щастя, а не який-небудь тягар. А по-третє, з нами часто буває Володимир Васильович, а з ним – нічого не страшно і зовсім не важко! (Сідає за стіл).

Мусоргський. А вже голодно – тим паче не буває! (Сідаючи, Стасову). Пам’ятаєте, generalissime, як ви підгодовували нас із Римським-Корсаковим, коли ми удвох винаймали кімнату в домі Заремби на Пантелеймонівській вулиці?

Стасов. Звичайно, пам’ятаю! (Рєпіну). Ах, Ілля Юхимович, що це були за часи! Я ніколи не забуду того часу, коли вони, ще юнаки, жили в одній кімнаті і я, бувало, приходив до них уранці, заставав їх ще сонними, будив їх, піднімав із постелі, ми пили чай, закушуючи бутербродами із швейцарським сиром, який вони так любили… І відразу ж, після цього чаю, ми бралися за наше найголовніше і найулюбленіше заняття – музику, починалися співи, гра на фортеп’яно, і вони мені показували із захопленням і великим азартом, що ними зроблено останніми днями!

Мусоргський. Так, це були чудесні часи! Я тоді якраз писав і оркестрував польський акт «Бориса Годунова», а Микола Андрійович закінчував свою «Псковитянку»! (Сумно зітхнув). А тепер я байдикую, і після нашого чаю тільки Ілля Юхимович зможе вам, generalissime, показати, що він написав із мене за ці дні…

Стасов (схвильовано). Я вже сам бачу цей диво-портрет, мій дорогий Мусорянине… (Рєпіну, показавши на портрет Мусоргського). Ілля Юхимович, це – ваш новий крок уперед! Я не перебільшую… Дивовижний портрет Писемського, показаний вами на виставці, чудесна малоросійська сценка «Вечорниці», сповнена радості, світла і життя, але портрет Мусоргського… Яке щастя, що тепер цей портрет є на світі! Схожість рис і вираз обличчя – просто вражаючі! Так, так, вражаючі! І так вважаю не я один! Учора ввечері до мене заходили Бородін, Римський-Корсаков і Філіпов: усі вони в захваті від цього портрета – такий він життєвий, схожий, так точно передає всю натуру і характер Модеста Петровича! Загляньте в ці очі: вони – живі, у них – задума, у них відобразилася вся внутрішня, душевна, робота! Знаєте, що я зараз читаю у цих очах? Ті слова, які написав мені Модест Петрович перед постановкою «Бориса Годунова»! (Цитує з пам’яті). «Так, скоро на суд! Весело мріється про те, як станемо ми на лобне місце, думаючи і живучи «Хованщиною» у той час, коли нас судять за «Бориса»… Бадьоро, до зухвалості, дивимося ми в музикальну далечінь, яка манить нас до себе, і не страшний суд. Нам скажуть: «Ви знехтували законами Божими і людськими!» Ми відповімо: «Так!» І подумаємо: «Чи те ще буде!» Про нас прокаркають: «Ви будете забуті скоро і назавжди!» Відповімо: «Ні, панове! Ні, ні і ні!» Ах, який це був успіх!!! Пам’ятаєте, Модесте Петровичу?

Мусоргський сумно посміхнувся і підвівся з-за столу.

Мусоргський. Я все пам’ятаю, generalissime… Все своє життя… Жаль, що так мало його залишилося… Та що тут уже вдієш?.. Це вже, як написав колись Шевченко: «Лиха доля така»… Пригадуєте мій «Гопак» на слова кобзаря-бандуриста із його «Гайдамаків»? (Змахнув рукою і заспівав, пританцьовуючи).

Ой гоп, гопака!

Полюбила козака,

Та рудого, та старого –

Лиха доля така!

Як була я молодою преподобницею,

Повісила хвартушину над віконницею;

Хто йде – не мине,

То кивне, то моргне.

А я шовком вишиваю,

В кватирочку виглядаю…

Ой гоп, гопака!

Полюбила козака,

Та рудого, та старого –

Лиха доля така!

(Заточився і взявся за груди). Лиха доля така… Лиха доля така…

При цих словах Мусоргський непритомніє і падає на підлогу. Рєпін і Стасов кидаються до нього.

Рєпін. Модесте Петровичу, що з вами?!

Стасов (перевертаючи Мусоргського на бік). Це – удар! Це знову – удар! Зовіть лікарів, Ілля Юхимович!

Рєпін вибігає, і незабаром до палати забігають Бертенсон, головний лікар і Любаша.

Сцена 10

Кабінет Л.Б. Бертенсона. Портрет композитора стоїть на стільці, притулений до його спинки. Рєпін нервово ходить по кімнаті, Стасов сидить навпроти портрета Мусоргського і не зводить з нього очей.

Рєпін. Боже, як довго тягнеться час…

Стасов (подивився на годинник). Так, уже більше години минуло. Напевно, він і досі не прийшов до тями, наш бідний Модест Петрович…

Швидким кроком до кабінету заходить дуже схвильований Бертенсон зі складеним учетверо аркушем у руці.

Стасов (підводиться йому назустріч). Ну що, Лев Бернардович?!

Бертенсон (з болем). Погано, Володимире Васильовичу… Дуже погано… Це – кінець…

Рєпін. Мусоргський… помер?!

Бертенсон. Ні… Поки що ні… Але ми зможемо продовжити його життя лише на один-два тижні… А може, навіть усього лише на кілька днів…

Стасов. І нічого не можна зробити?!

Бертенсон. Нічого. Це було тільки тимчасове полегшення. Тепер напади відновилися і стали іще сильнішими – хвороба увійшла у свою завершальну стадію, і бідному Модесту Петровичу помогти уже неможливо… Щойно, у маренні, він кілька разів повторив: «Там… у тумбочці… лист… віршами… Рєпіну, Рєпіну»… Я подивився і знайшов у шухляді для паперів цей лист. (Показав складений аркуш). Думаю, він написаний вам, Ілля Юхимович… (Віддає листа Рєпіну). Пробачте, мені треба повертатися у палату… (Виходить).

Западає тяжка мовчанка. Рєпін дивиться на лист, але не наважується його прочитати. Нарешті він простягає листа Стасову.

Рєпін (приглушеним голосом). Прочитайте ви, Володимире Васильовичу, я зараз не можу…

Стасов бере у Рєпіна лист і з хвилюванням розкриває складений учетверо аркуш.

Стасов (читає). Коріннику Іллі Рєпіну від пристяжного Мусорянина. 5 березня 1881 року, Миколаївський військовий госпіталь, Петербург.

Згадай, як ми втрьох починали…

Як діло святе зачинали:

Хто – пісню віз, хто – ескіз,

хоча і важкий був віз…

О, як ми себе запрягали!

Як шлеї свої натягали!

…Як мчали – од весен – до зим,

хоч був я лише пристяжним…

Давно вже послаблені віжки.

І віз мій сьогодні – це ліжко!

Стомивсь я, мій друже… Збагни…

Тягни, корінник, тягни…

Хоч болю хвата протяжного…

Хоч поруч нема пристяжного…

Хоч кажуть: вези й не стогни!

Тягни, корінник, тягни…

За те ж, що тебе піт проймає,

Але мене поруч немає,

За те, що посмів підвести, –

Прости, корінник, прости…

Завіса.

***

Віршоване послання Мусоргського Рєпіну справді було, але не збереглося. Сам Ілля Юхимович у 1927 році згадував про це у листах до А.М. Римського-Корсакова, сина композитора, який після смерті батька готував книгу зі спогадами про Мусоргського: «А той лист, який написаний віршами дуже тонкою каліграфією, у Дмитра Васильовича? Кожний куплет вірша кінчався: тягни, корінник, тягни, – я думаю, що він зберігається у Вас, у Публічній бібліотеці?» (Лист від 31 травня 1927 року). «Тягни, корінник, тягни», – писав він мені. Ну який же я корінник?!» (Лист від 26 вересня 1927 року, зб. «Нове про Рєпіна», с. 379).

Зберігся і лист самого М.П. Мусоргського, який написав І.Ю. Рєпіну 13 червня 1873 року: «Так ось як, славний корінник! Тройка хоч і розпалася, а все везе, що везти треба… За роботу візьметься – уже про другу думає, та й далі тягне… Вези, корінник, втоми не знаючи. А «аз», у якості пристяжного, подекуди теж підтягую, аби щілин не було»…

Віршовані присвяти друзям Мусоргський робив часто. Як відмічає О.А. Орлова в книзі «Труди і дні М.П. Мусоргського. Літопис життя і творчості» (М., 1963) у кінці лютого 1872 року «М. написав «Сатиричну оду» на М.А. Римського-Корсакова і на себе». (Причому з тонким гумором і достатньо хорошою технікою віршування). У книзі Орлової наводиться також досить вправне «віршоване послання М. до А.А. Голеніщева-Кутузова», яке було відправлене 7 березня 1875 року.

Таким чином автор драми не погрішив проти істини, коли відтворив віршоване послання Мусоргського Рєпіну у своїй інтерпретації.

***

Портрет Мусоргського роботи Рєпіна став єдиним прижиттєвим портретом композитора – Модест Петрович Мусоргський помер у Миколаївському військовому госпіталі 16 березня 1881 року о п’ятій годині ранку.

17 березня В.В. Стасов «близько 5-ї години дня… з панахиди Мусоргського» заїхав на Пересувну виставку, «щоб поквапити з виставленням портрета». А 18 березня 1881 року Рєпін писав Стасову із Москви: «Щойно прочитав у «Російських відомостях», що Мусоргський вчора помер!.. Посилаю 400 крб., які я одержав за портрет його від П.М. Третьякова. Ці гроші використайте на Ваш розсуд – на похорон або на пам’ятник покійному Модесту Петровичу. Весь Ваш Ілля Рєпін».

Цей внесок Рєпіна поклав початок збору коштів у фонд пам’ятника Мусоргському на його могилі.

***

У роботі над п’єсою автор широко використав фактичні матеріали із книги О.А. Орлової «Труди і дні М.П. Мусоргського. Літопис життя і творчості», статтю В.В. Стасова «Портрет Мусоргського», листи композитора до В.В. Стасова, І.Ю. Рєпіна і до друзів, яким він детально розповідав про свою поїздку на Україну разом зі співачкою Д.М. Леоновою, та ін.

Українська тематика не випадкова у творчості Мусоргського – він дружив із багатьма оперними співаками-українцями, які виступали тоді на сценах Петербурга. Особливо із Йосипом Опанасовичем Петровим – видатним оперним співаком (басом), українцем за походженням, який був першим виконавцем партії Сусаніна і Руслана («Іван Сусанін», «Руслан і Людмила» Глинки), Варлаама («Борис Годунов» Мусоргського) та ін. Від Петрова Мусоргський багато дізнався про Україну, був добре знайомий з її історією, захоплювався її мелосом.

У «Шевченківському словнику» про М.П. Мусоргського написано, що він «перший із рос. композиторів звернувся до творчості Шевченка. Познайомився з поетом після повернення його із заслання. Зустрічався з ним у прогресивних мистецьких колах Петербурга. Про це композитор писав у своїх спогадах (Мусоргский М.П. Письма и документы. М–Л., 1932). Знав і високо цінував Шевченкового «Кобзаря». На тексти уривків із «Гайдамаків» у перекладі Л. Мея 1866 написав пісні «Гопак» («Ой гоп-гопака») та «Дніпро» («Пісня Яреми»)… У пісні Хіврі з опери «Сорочинський ярмарок» використав вірш Шевченка «Утоптала стежечку».

Залюблені в українську пісню Ілля Рєпін і Модест Мусоргський не могли не подружити! І навіть над оперою «Сорочинський ярмарок» і картиною «Вечорниці» Мусоргський і Рєпін працювали майже одночасно.

«Портрет Стасова»

Драма на дві дії

ДІЙОВІ ОСОБИ

Ілля Юхимович Рєпін – видатний художник українського походження.

Володимир Васильович Стасов – історик мистецтва, музичний і художній критик.

Пепа – служниця мадридського готелю «Hotel d’Orient».

Маттіо – лакей у тому ж готелі.

Фредеріко Мадрацо – іспанський живописець, професор Мадридської академії мистецтв, директор музею Прадо.

Рікардо Мадрацо – художник, його син.

Молоді художники із Мадридської академії мистецтв.

Дмитро Васильович Стасов – юрист, брат В.В. Стасова.

Надія Василівна – перший директор Вищих жіночих Бестужевських курсів, сестра В.В. Стасова.

Сара – молода, гарна кубинка.

Мігель – моряк-капітан, її чоловік.

Два гітаристи із ресторану готелю.

Мадридці.

ДІЯ ПЕРША

Сцена 1

Кінець квітня 1883 року. Дрезден, ресторан готелю «Hotel de Saxe». Пізній вечір, Рєпін і Стасов вечеряють у повній самотності і розмовляють.

Рєпін. Ох, і набігалися ми сьогодні, Володимире Васильовичу…

Стасов. Ви стомилися, Ілля Юхимович?

Рєпін. Не так щоб стомився, але як для одного дня перебування Стасова і Рєпіна у Дрездені – забагато вражень: картинна галерея, королівський сад із музеєм, Великий театр…

Стасов. І прекрасний обід на терасі над Ельбою! (Наче з докором). Ви все робите з надмірним розмахом і забагато платите, мій друже. Якщо і далі так піде, то нам ніяких грошей не вистачить…

Рєпін. Вистачить – Третьяков, спасибі йому, дуже щедро заплатив мені за «Хресний хід». Тому, отримавши свої чесно зароблені десять тисяч, я можу нарешті собі дозволити невеликий відпочинок і не надто економити під час подорожі по Європі.

Стасов. Так, але, як і в Берліні, ми сьогодні вже третій раз їмо! І один раз навіть пили каву вдень, чого зі мною під час подорожей ніколи раніше не траплялося!

Рєпін. Це тому, що, крім яскравих вражень, нас переслідують і глибокі розчарування, і я хочу компенсувати це смачною їжею…

Стасов. Ви про Рафаеля і його «Сікстинську мадонну»?

Рєпін. Так. Від «Сікстинської мадонни» я чекав набагато більшого, але вона мене розчарувала – на фотографіях ця картина справляє краще враження…

Стасов. Надіюсь, ваше розчарування Рафаелем не затьмарить нашу поїздку?

Рєпін. Ні, Володимире Васильовичу. Адже наша подорож тільки починається – нас іще чекають Париж, Амстердам і Мадрид!

Стасов. Так, усі найяскравіші враження у нас іще попереду, Ілля Юхимович! Це дуже добре, що ви знайшли час ознайомитися із кращими європейськими музеями. Я давно казав, що вам потрібно тепер, у зрілі ваші роки, побувати в Мадриді і Амстердамі, аби побачити «Езопа» та «Блазнів» Веласкеса і «Нічну варту» Рембрандта. Кілька років тому ми з Антокольським дивилися Рембрандта в Амстердамі й Гаазі і мало на підлогу не сіли від захвату! Думаю, що в нас із вами також дух перехопить!

Рєпін (іронічно). Тільки не так, як сьогодні в театрі…

Стасов. Тутешня опера мене теж розчарувала… Я на «Кармен» позіхав неймовірно від цієї «легенької» музики. Виручив тільки вступ до останньої дії та іспанські танці – оце вже була насолода!

Рєпін. Так, іспанські танці були просто дивовижні! Хотілося б іще раз на це подивитися!

Стасов. У Мадриді ще надивимося, Ілля Юхимович. А в Німеччині слід гарно роздивитися місцеві пам’ятки і галереї.

Рєпін. Але ж не буде в нас більше такої можливості, Володимире Васильовичу… У неділю і в понеділок – одне із найважливіших свят по всій Німеччині – Трійця і Духів день! У ці дні – всі музеї закриті!

Стасов. Значить, у Кассіль не варто їхати. Може, проїдемося Саксонською Швейцарією і помилуємося красотами природи?

Рєпін. Не люблю я цих «красот природи». Так само, як і ви. Та й погода стає все похмурішою – і якщо піде дощ, то нічого хорошого ми не побачимо…

Стасов. Що ж ми будемо робити? Так обидва свята і просидимо у готелі?

Рєпін. Чому ж просидимо? Завтра раненько встанемо, і я візьмуся за ваш портрет! Після кількох великих музеїв у Берліні і Дрездені мені дуже хочеться пописати…

Стасов. Але ж мій портрет ви вже писали, Ілля Юхимович!

Рєпін. Так це було десять років тому, після «Бурлаків на Волзі». А тепер буде – після «Хресного ходу у Курській губернії». Хіба ця картина такого не варта?

Стасов. Звичайно, варта! (Із захопленням). «Хресний хід» – достойний товариш «Бурлакам»: та ж сила, той же вогонь, та ж правда і той же вражаючий талант!

Рєпін (посміхнувся). От бачите – ваш портрет хоче написати художник із «вражаючим талантом», а ви ще й відмовляєтеся…

Стасов. Що ви! Я не відмовляюся! Боже борони!

Рєпін. Тоді вечеряйте ситно, Володимире Васильовичу, бо завтра будемо щось перехоплювати нашвидку – коли я працюю, то не люблю тратити час на довгі обіди.

Стасов. Нічого страшного. Це навіть добре. Після такого переїдання нам і треба кілька днів попоститися. Ми ж останні кілька днів об’їдалися, як на Паску… І взагалі чудово проводили час. А все тому, що наші смаки і погляди майже у всьому збігаються!

Рєпін (винувато подивився на Стасова). Крім одного – ви не любите спати при відкритих вікнах…

Стасов. А що тут любити – чхнеш 100 разів, поки заснеш!

Рєпін. Ми можемо знімати окремі номери… (Ніяково усміхнувся).

Стасов (категорично). Ще чого! У нас такі цікаві розмови про все! Не розходитися ж нам по різних кімнатах через таку дрібницю! І потім, у вас великий запас шапочок на цей випадок, для ночі, – і шотландська, і голландська, і навіть жіночий чепчик!

Рєпін. Ви хочете жіночий чепчик?

Стасов. Спасибі, я вже вибрав собі туркестанську ярмулку із премилим узором, і вона мене цілком влаштовує.

Рєпін. Вам справді холодно спати, Володимире Васильовичу?

Стасов. Спати не холодно – вставати холодно! Але на цей випадок у мене є пальто!

Вечеряють далі.

Сцена 2

Ранок. Велика (із трьома вікнами) кімната в готелі. Стасов, укритий товстою ковдрою і з рушником на голові, ще спить. Ліжко Рєпіна уже застелене, його самого немає. Та ось Рєпін повертається з чайником і їжею в руках. Він залишає все на столі, потім підходить до вікна і закриває його. Стасов прокидається, але продовжує лежати в постелі.

Стасов. Ви мене дивуєте, Ілля Юхимович: на ніч ви вікно відкриваєте, а на день закриваєте! Удень що – не потрібне свіже повітря?

Рєпін. Так я тому й закриваю, щоб холодне повітря, яке потрапило до кімнати вночі, удень не вилетіло у вікно…

Стасов. Ну, тоді все логічно. (Висунув руку з-під ковдри). Боже, як холодно! Кінець квітня, а ночі і досі холодні… Будьте ласкаві, подайте моє пальто…

Рєпін (подає Стасову велике чорне пальто). Будь ласка, Володимире Васильовичу.

Стасов підводиться і швидко одягає пальто.

Стасов. Спасибі, Ілля Юхимович. І за пальто, і за ярмулку спасибі.

Рєпін. За яку ярмулку? У вас же на голові тільки рушничок!

Стасов. Вона в мене під рушничком… (Знімає з голови рушник і ярмулку). Спробував я було спати у самій ярмулці – холодно. Спробував спати у самому рушничку – теж холодно. А в ярмулці і в рушничку – самий раз! (Зіщулився). Ну і холоду ви напустили…

Рєпін. Це нічого. (Наливає у склянки кип’ятку). Зараз вип’ємо чайку і зігріємося. А тоді – за роботу!

Стасов (сідаючи за стіл). О, ви і про солодощі не забули!

Рєпін. Аякже! Сьогодні ж – Трійця! Хоч і католицька, та все одно! А яке ж свято без солодощів? А ось шинка, ковбаска… Пригощайтеся, Володимире Васильовичу.

Рєпін і Стасов снідають, не перериваючи розмови.

Стасов. Спасибі, Ілля Юхимович. Але якщо по-чесному, то сьогодні моя черга вас пригощати.

Рєпін. Знаючи вас, я впевнений, що за цим затримки не буде, – пригощати ви умієте! Але сьогодні на взаємні пригощання час тратити ніколи. Поснідаємо – і за портрет!

Стасов. Може, трохи пізніше? Нехай хоч трохи кімната прогріється – зараз і вам буде холодно в руки, і мені буде холоднувато сидіти у голландській сорочці, жилеті і сюртуку…

Рєпін. Ну, мені не звикати. А що стосується вас, то навіщо вам ті жилети і сюртуки? Коли люди одягають офіційну одежу, то і портрети виходять такими ж офіційними!

Стасов. Так що ж мені – так і позувати у нічній сорочці і в пальті?

Рєпін. Так! У нічній сорочці і в пальті! А що тут такого? І тепло, і зручно! Дуже живий портрет вийде! Я вас запевняю!

Стасов. Але як же це?..

Рєпін. А ось так! Ви пам’ятаєте, у що був зодягнутий Мусоргський, коли я писав його портрет у Миколаївському військовому госпіталі? У звичайний домашній халат! А портрет вийшов же…

Стасов. Не те слово! Крамський, побачивши цей портрет, просто ахнув від здивування!

Рєпін. Ось бачите! Проста чи навіть погана одежа не завжди псує людину… Часто буває навпаки – вона її прикрашає! Як, наприклад, Езопа на картині Веласкеса, пам’ятаєте? Езоп там одягнутий у старий халат і підперезаний залишком останньої сорочки! І його образ від цього тільки виграв. Тому що разом із гостротою розуму, який читається на його обличчі, це лахміття і передає основну суть цього байкаря і філософа. А зодягніть Езопа в жилет і голландську сорочку – що з нього вийде?

Стасов. Не знаю що, але – точно не Езоп!

Рєпін. І я так думаю. (Хитро подивився на Стасова). То що ви хочете одягнути, Володимире Васильовичу?

Стасов. Мабуть, я залишуся у нічній сорочці і в пальті…

Рєпін. Прекрасно! Ви вже поїли?

Стасов. Так, Ілля Юхимович! Спасибі! Все було дуже смачне!

Рєпін. Тоді беремося за портрет.

Уставши з-за столу, Рєпін починає робити приготування: затуляє шторами два вікна, а біля третього, поруч із невисокою тумбочкою, ставить стілець.

Рєпін. Ось на цьому стільці ви і будете сидіти. Покладіть праву руку на тумбочку і дивіться прямо на мене.

Стасов. А як же ви будете працювати? У вас же немає мольберта… (Умощується на стільці).

Рєпін. Не хвилюйтеся, я як-небудь прилаштуюся. Усі ці незручності мені ніколи не заважали. Портрет Мусоргського я також писав, якось там примостившись біля столика, перед яким у лікарняному кріслі сидів наш незабутній друг. А тут у нас є вішалка для одягу (ставить перед собою вішалку), є мій чемоданчик (ставить під вішалкою чемоданчик), тепер на чемоданчик поставимо раму з полотном (ставить полотно на чемоданчик і притуляє його до вішалки). Ось мольберт і готовий!

Стасов. Аж очам не віриться! Чудеса!

Рєпін тим часом сідає на стілець навпроти Стасова і, поглядаючи на співрозмовника, починає швидко наносити на полотно легкі контури.

Рєпін (старанно малюючи). Які там чудеса?.. Звичайна кмітливість. Мені часто доводиться так пристосовуватися. Сів на що є, притулив раму з полотном до чого-небудь і давай писати! А почнеш оглядатися на незручності – все натхнення пропаде! А ще бажано закінчити роботу за один-два сеанси. Тоді портрет виходить ціліснішим. Тому наберіться терпіння, Володимире Васильовичу, – писати будемо сьогодні увесь день до вечора і ще завтра не менше 5-6 годин.

Стасов. Моя хвора поясниця цього не витримає, Ілля Юхимович…

Рєпін. Не хвилюйтеся – ми зробимо невеликі антракти і для обіду, і щоб ви трохи полежали. Я ж не нелюд якийсь!

Стасов. Я знаю. Про інших ви завжди дбаєте. Зате самого себе у своїй майстерні постійно катуєте нелюдським трудом!

Рєпін (зітхнув). Це не тому, що я так хочу або це мені подобається, Володимире Васильовичу, – просто без цього самого нелюдського труда нічого путнього не виходить…

Сцена 3

Наступний день, третя година дня. Рєпін робить останні поправки на вже написаному портреті. Стасов, як і вчора, сидить біля вікна.

Рєпін. Ось ваш портрет і готовий, Володимире Васильовичу. Залишилося тільки його підписати: «1883, Ілля Рєпін, Дрезден». От і все! (Роздивляється свою роботу). Ні, мабуть, іще не все… Ось тут (показує на полотно) треба ще трохи пройтися пензлем…

Стасов. Не мучтеся більше, Ілля Юхимович, – ви і так учора 9 годин писали і сьогодні більше 5 годин працюєте!

Рєпін (старанно щось поправляє). Так, це була хороша робота. Вчора увечері у мене аж груди заболіли…

Стасов. Ще б пак – стільки годин писати і напружуватися! Я так ніколи не зміг би! Як ви це витримуєте?

Рєпін. Беру приклад із древніх, Володимире Васильовичу. Мікеланджело, наприклад, писав свої фрески по 14 годин підряд, лежачи на дерев’яних риштуваннях під куполами! Оце була справжня каторга! А я що? Розбив ці 14 годин на два дні і сиджу на м’якому стільці…

Стасов. Я так не сказав би! Адже портрети пишуть, як правило, за кілька сеансів – години по дві кожен сеанс, а іноді навіть по годині! Виходить, що за ці два дні ви провели якщо не 14 сеансів, то принаймні 7!

Рєпін (малюючи). Так, довелося трохи натужитися… Зате не переривалося натхнення! До того ж не треба було кожного разу відшукувати, як вам сісти і як повернутися… (Уважно придивляється до портрета). Ну от і все! Можете встати і подивитися.

Стасов підводиться, підходить до портрета, розглядає його і тільки хитає головою. Рєпін із цікавістю стежить за його реакцією.

Стасов. Дивовижний портрет, Ілля Юхимович! Просто тузовий! Мені здається, що він не поступиться портрету Мусоргського! У мене є велика фотографія, відзнята з мене Болдирєвим, так цей портрет у сто разів ефектніший!

Рєпін. Ви перебільшуєте, Володимире Васильовичу…

Стасов. Ні, ні, я правду кажу, ще жоден мій портрет не був такий схожий! Він кращий за всі фотографії, які з мене робили! Мені здається, що схожість надзвичайна! Але що вже не здається, а що я напевне знаю – написаний він по-мистецькому, схоплений левовими хватками і буде згодом одним із капітальних творів якої-небудь галереї!

Рєпін. Ну, не знаю… Я не хочу його нікуди оддавати…

Стасов. А що ж ви з ним зробите?

Рєпін. Залишу у себе в майстерні.

Стасов. Навіщо?

Рєпін. Як спогад про нашу спільну подорож по Європі. І про 14 прекрасних годин натхненної праці.

Стасов. Я не проти. Вашу майстерню відвідує багато людей. Він там також буде як у галереї. Але думаю, що Третьяков умовить вас продати йому цей портрет. Адже він життям дихає! Він вогнем пашить! Боже мій, як ви вгадали із моїм пальтом і нічною сорочкою! Звичайно ж, у сюртуку і в жилетці було б зовсім не те! Але чому ви не сказали, що моя нічна сорочка на грудях трохи розкрита? (Показує на портрет).

Рєпін. Тому й не сказав, щоб ви не здумали її поправляти! Адже саме такі родзинки і надають портретам свіжості та життєвості!

Стасов. Так, тут я зовсім інший, аніж на портреті 1873 року… Можливо, там було більше жвавості, але тепер є інше – вираз чимось задоволеної, але й дуже серйозної людини… А чим ця людина може бути задоволена? Напевно, багато чим – і подорожжю, і компанією, і написанням портрета, і більш за все – нашими незабутніми розмовами! Ну що, Ілля Юхимович, збираємо речі і їдемо далі? Адже наша мета – Іспанія!

Рєпін. Звичайно, але перед цим поїдемо в Амстердам.

Стасов. Так, так, спочатку в Голландію, до Рембрандта. Я хочу вам показати його «Нічну варту». Це моя найулюбленіша його картина! А раптом вам вона не сподобається? Мене це дуже засмутило б…

Рєпін. Не хвилюйтеся, Володимире Васильовичу. Я дуже люблю Рембрандта. Тож мені не доведеться вас засмучувати. Але що ми будемо робити з вашим портретом? Він обов’язково повинен тижнів два просохнути. Тому ні возити його із собою, ні відправити завтра додому ми не можемо…

Стасов. Зробимо дуже просто – залишимо необхідну суму персоналові готелю і попросимо потримати портрет у якій-небудь кімнатці, куди мало хто ходить. А потім його відправлять моєму братові Дмитру Васильовичу у Петербург.

Рєпін. Я згоден. Залишаємо портрет у Дрездені і їдемо далі. Слава Богу, весна відвойовує своє – і надалі буде тепліше…

Стасов. І тепліше, і цікавіше, Ілля Юхимович! Адже нас чекають Амстердам і Гаага, Мілан і Венеція, Париж і, звичайно ж, Мадрид!

Рєпін. Так, Іспанія – це моя давня мрія. Я жду не діждусь, коли побачу в оригіналі свого улюбленого Веласкеса! (Зітхнув). Жаль, що я не знаю іспанської мови…

Стасов. Це не проблема – я добре знаю іспанську і все буду вам перекладати!

Сцена 4

22 травня, неділя, пів на сьому ранку. Рєпін і Стасов уже в Мадриді. Одягнені у легкі сюртуки, вони щойно приїхали і, тримаючи в руках невеликі саквояжі, заходять до одного з номерів готелю «Hotel d’Orient».

Стасов. Ось ми уже і в Мадриді, Ілля Юхимович! Швидко летить час, чи не так?

Рєпін. Дуже швидко… Здається, ще тільки вчора ми виїхали із Петербурга, а вже позаду Дрезден, Амстердам і Париж…

Лакей Маттіо заносить до кімнати їхні громіздкі чемодани.

Маттіо (Стасову, по-іспанськи). Сеньйоре, куди поставити ваші чемодани?

Стасов (теж по-іспанськи). Поставте їх біля шафи, будь ласка.

Маттіо (поставив чемодани, по-іспанськи). Може, вам ще щось треба, сеньйоре?

Стасов (по-іспанськи). Ні, спасибі. Ви можете йти. (Дає йому чайові).

Маттіо (по-іспанськи). Дякую, сеньйоре.

Маттіо шанобливо кланяється і виходить.

Рєпін (подивився на годинник). Половина сьомої ранку. Що будемо робити, Володимире Васильовичу?

Стасов. Трохи відпочинемо після дороги, потім вип’ємо чаю і відправимося у знаменитий музей Прадо, заради якого ми, власне, сюди і приїхали! (Знімає верхній одяг).

Рєпін. Тоді треба трохи полежати, тому що вдень ми ще набігаємося і по Мадриду, і по музею. (Також знімає сюртук і лягає на ліжко).

Відкриваються двері і до кімнати заходить молода, струнка і дуже вродлива служниця Пепа з чистими простирадлами в руках.

Пепа (по-іспанськи, винуватим голосом). Пробачте, сеньйори. Я не встигла поміняти постіль.

Рєпін (Стасову). Що вона каже?

Стасов. Вона не встигла поміняти постіль.

Рєпін. Добре, нехай міняє. (Підводиться з ліжка).

Стасов (Пепі, по-іспанськи). Будь ласка, сеньйорито, можете це зробити прямо зараз.

Пепа (по-іспанськи). Спасибі, сеньйоре. Пробачте, я закрутилася. Було дуже багато роботи. Одні приїхали, інші поїхали… Як тут можна все встигнути?

Стасов (по-іспанськи). Нічого, нічого. Ми почекаємо. (Рєпіну). Вона каже, що було багато приїжджих, і вона закрутилася.

Рєпін. Бідолаха…

Знявши з ліжок покривала, Пепа починає міняти постелі.

Стасов (оцінююче подивився на її фігуру). А вона гарненька… Погляньте, Ілля Юхимович…

Рєпін. Так, ця іспанка, безсумнівно, дасть фору усім німкеням, голландкам і француженкам, яких ми за останні три тижні стрічали…

Стасов. Чому ж? Гарненькі голландки нам також попадалися… Пам’ятаєте біляву вершницю із цирку-балагана в Гаазі? Її стрункими ногами ми цілий вечір милувалися на виставі…

Рєпін (милується дівчиною). Ця мадридка набагато краща, Володимире Васильовичу…

Стасов. Звичайно, краща! Ви тільки погляньте на її чудове тіло! Це ж просто рідкість. Яка краса – її спина, плечі, ноги…

Рєпін. Сама досконалість… Навіть в одежі вона нагадує Венеру із картини Веласкеса «Венера перед дзеркалом»… Пам’ятаєте цю його роботу із Лондонської галереї?

Стасов. Звичайно, пам’ятаю. Я ту картину як зараз бачу: оголена Венера лежить спиною до глядачів на шовкових простирадлах і дивиться у своє відображення в дзеркалі, яке тримає крилатий купідон…

Рєпін. А фоном для них служить червона бархатна завіса.

Стасов. Так.

Рєпін. Веласкес писав цю картину в Італії, між іншим…

Стасов. Але все одно як справжній іспанець він втілив у ній всю чарівність національного іспанського типу жіночої краси! (Із захопленням). Скільки в його оголеній Венері грації, стрункості, гнучкості!!! (Показує на служницю). Ця дівчина дуже її нагадує…

Рєпін (далі милується дівчиною). Так, вона досконала! Цікаво, як її зовуть?

Стасов. Я зараз її запитаю. (Пепі, по-іспанськи). Сеньйорито, скажіть, будь ласка, як вас звати?

Пепа (обернулась і посміхнулась, по-іспанськи). Пепа. Мене звати Пепа. (Далі міняє постіль).

Стасов. Її звати Пепа.

Рєпін. Гарне ім’я… Як ви гадаєте, що воно означає?

Стасов. Не знаю… Може, це скорочене від Пенелопа? Так звали дружину Одіссея…

Рєпін. А що значить Пенелопа?

Стасов. Можливо, воно походить із «pene», що значить – веретено, нить… Адже Пенелопа довго чекала свого Одіссея і займалася рукоділлям. От Гомер і підібрав їй відповідне ім’я…

Рєпін (і далі захоплюється іспанкою). Дуже гарна дівчина… Якщо вона ще й рукоділлям займається, то їй взагалі немає ціни!

Стасов. Ну, Ілля Юхимович, ви мене дивуєте… (Показуючи на іспанку). Навіщо від жінки із такою божественною фігурою вимагати ще й того, щоб вона сиділа за пряжею?

Рєпін. І то правда…

Тим часом Пепа вже поміняла простирадла і знову застелила ліжка покривалами.

Пепа (взявши в руки вузол із використаними простирадлами, Стасову, по-іспанськи). Я вже закінчила, сеньйоре. (Показала на Рєпіна). Ваш син знову може прилягти.

Рєпін (Стасову). Що вона сказала?

Стасов. Вона сказала, що ви знову можете прилягти. А ще вона вважає вас моїм сином…

Рєпін. Дуже мило з її боку. В такому разі скажіть їй, що ви – багатий петербурзький промисловець і хочете одружити свого єдиного сина на молодій, вродливій іспанці…

Стасов. Е, ні, мій друже!.. Цю красуню я вам одному на поживу не віддам!

Рєпін. Ну тоді скажіть їй, що я – просто ваш друг і звичайний художник, і попросіть її принести нам чаю. (Лягає на ліжко).

Стасов (Пепі, по-іспанськи, показуючи на Рєпіна). Сеньйорито, це – мій друг і великий художник Ілля Рєпін (підняв догори перст)! Він приїхав подивитися картини Веласкеса. А ще він дуже стомився в дорозі і просить принести нам чаю.

Пепа (по-іспанськи). О, ваш друг – художник! У нашому готелі часто зупиняються художники! Вони малюють такі великі, гарні картини і люблять пити шоколад із корицею. У нас, у Мадриді, всі п’ють шоколад із корицею. Це дуже смачно! Хочете, я вам принесу?

Стасов (Рєпіну). Вона каже, що тут часто зупиняються художники і що в Мадриді усі п’ють шоколад із корицею. Вона може нам принести…

Рєпін (сідає на ліжку). Боже мій, який чудовий день у нас сьогодні! Спочатку – ця красуня, тепер – шоколад, а після сніданку нас чекають ще й картини Веласкеса! Казка, а не подорож!!! (Стасову). Скажіть нашій божественній Пенелопі, нехай несе шоколад замість чаю. (Рішуче підводиться). П’ємо шоколад – і в музей!

Сцена 5

Мадридський музей Прадо, велика світла зала. Рєпін і Стасов стоять перед картинами Веласкеса: прямо перед ними – «Езоп» і «Меніпп», на другому плані – три портрети короля Філіппа IV – «Портрет Філіппа IV із суплікою в руці», «Кінний портрет Філіппа IV» і «Король Філіпп IV на полюванні».

Стасов. Ось і ваш улюблений Веласкес, Ілля Юхимович… (Показує на картини). «Езоп», «Меніпп», портрети короля Філіппа IV… Як вони вам в оригіналі?

Рєпін. Дуже вражають! (Показуючи на «Езопа»). Сава Іванович Мамонтов два роки тому привіз мені фотографію «Езопа». Тепер вона стоїть у мене в майстерні, і я насолоджуюсь нею… Із фотографій я знаю всі речі Веласкеса, але це не те, це надто слабка передача цього генія колориту! Знаєте, Володимире Васильовичу, не доїжджаючи до Парижа, я думав, як погано я роблю, що буду бачити спочатку нове європейське мистецтво у його досконалих зразках у Салоні, і тільки потім поїду до старика Веласкеса. Яким-бо він мені видасться бідним, старим, відсталим!.. А вийшло зовсім навпаки: після цього вульгарного кривляння недоуків і шарлатанів Веласкес – така глибина знання, самобутності і блискучого таланту!

Стасов (якось навіть ревниво). По-моєму, ваше схиляння перед Веласкесом перехлюпнуло через край…

Рєпін. Це тому, що вище за цього живописця немає нікого, включаючи навіть Рембрандта!

Стасов. Я від самого Амстердама од вас це чую… Відтоді, як ви досить прохолодно оцінили його «Нічну варту»…

Рєпін. Так, Рембрандт мені там, у Голландії, не дуже сподобався, я чекав більшого… У нас в Ермітажі він кращий. А великі його, широко прославлені речі, мені не сподобалися – у них видно форсування і намагання вразити глядача ефектом. Згадайте, як у «Нічній варті» він колоритно розбавив темний фон двома яскравими жовтими плямами: фігурою лейтенанта Віллема ван Рейтенберга і маленької дівчинки у жовтому платті! Великий Рембрандт погнався за ефектом! Це Рембрандту таким дріб’язком перейматися!!!

Стасов. Ви приносите Рембрандта в жертву Веласкесу?

Рєпін. Приношу, хоч і дуже люблю Рембрандта!

Стасов. Я також пристрасно люблю Веласкеса, але не згодний ставити його аж так високо. Веласкес – талант великий, але тільки по своїй спеціальності… Краще, що він зробив, – це портрети! І що ж?! Чиї портрети? Більшість портретів – це зображення королів, королівських дітей, королівського двору, королівських блазнів – і тільки. Та ще й із кого портрети! З ідіота Філіппа ІV!!! (Загинаючи пальці, перераховує ці роботи Веласкеса). «Портрет Філіппа IV в латах», «Портрет Філіппа IV з командним жезлом», «Кінний портрет Філіппа IV», «Портрет Філіппа IV з проханням у руці», «Король Філіпп IV на полюванні»… Півтора десятка портретів короля!

Рєпін. А що йому залишалося робити? Він же із 24 років і до кінця життя був придворним живописцем Філіппа IV! При дворі 37 років! Йому і так треба віддати належне за картини з народного життя! «Сніданок», «Ткалі», «Меніпп», «Езоп»… Хіба це не геніальні полотна? (Показує на картини із зображенням Меніппа і Езопа).

Стасов. Геніальні. Тут я з вами згодний. Мені дуже подобаються ці його два бідні античні мислителі… Ось, наприклад, Езоп. (Підійшов до картини «Езоп»). Він стоїть у розірваному на грудях лахмітті, тримаючи в руках пошарпану книгу, і дивиться зверху вниз, як може тільки дивитися людина, якій уже нічого від життя не треба… (Перейшов до «Меніппа»). А ось Меніпп – також уже сивий чоловік у широкому капелюсі. Він дивиться через плече з іронічною посмішкою, і наче кидає на світ гострий погляд із висоти свого гіркого життєвого досвіду… Це не просто образи – це символи! На прикладі цих двох бідних філософів Веласкес показав, що мудреці завжди проходять крізь життя в лахмітті і вважаються безумцями, та все одно відмовляються від багатства і примх королів, аби зберегти свободу мислі і духу! (Подивився на Рєпіна). Хто з них вам ближчий, Ілля Юхимович?

Рєпін. Мені ближчий Меніпп із його іронічною посмішкою… (Показав на картину «Меніпп»). Погляньте, скільки на його обличчі розуму і проникливості! Езоп дивиться на світ уже якось стомлено, а ось Меніпп свого останнього слова ще не сказав! Я дуже хотів би його скопіювати! Жаль, що ми не можемо тут затриматися…

Стасов. Чому не можемо? (Впевнено). Залишимося на якийсь тиждень, і ви все скопіюєте! Куди вам поспішати? Адже вдруге ви не скоро потрапите в Іспанію. І, може, не тільки ніколи не будете писати цих геніальних речей, а навіть не побачите їх!

Рєпін. Так, але тоді вам доведеться заради мене жити в Мадриді, Володимире Васильовичу! Що ви тут будете робити?

Стасов. Про це не турбуйтеся – я знайду собі заняття. Я саме закінчую своє дослідження «Слов’янський і східний орнамент за рукописами давнього і нового часу», і мені потрібно проглянути вестготські рукописи. От я й ходитиму в бібліотеку, поки ви будете копіювати свого улюбленого Веласкеса.

Рєпін. Але о третій годині бібліотеку зачиняють! Що ви потім робитимете?

Стасов. А я о четвертій годині буду приходити сюди, аби вам що-небудь почитати.

Рєпін. Але о другій годині і музей зачиняють!

Стасов. Ілля Юхимович, ви забуваєте, що подорожуєте зі мною! У мене солідні рекомендації із Публічної бібліотеки, тому всі двері для мене – відкриті! Крім того, у вчених усього світу давно вже налагоджені дружні стосунки з колегами, навіть із незнайомими. Тож я все влаштую. Завтра вранці ми спочатку вирушимо на вулицю Санта Каталіна у магазин художнього приладдя, і там ви замовите собі полотно для роботи. А потім підемо на квартиру директора музею Фредеріко Мадрацо, який дасть нам квиток на копіювання в музеї! Він сам талановитий художник, і я впевнений, що він дозволить вам продовжувати роботу навіть після закриття музею.

Рєпін. До самого вечора?

Стасов. До темноти!

Сцена 6

Один із наступних днів. Музей Прадо. Рєпін робить копію з «Меніппа». За його спиною стоять молоді художники із Мадридської академії мистецтв: вони також копіювали картини Веласкеса, але покинули свої мольберти і з захопленням спостерігають за роботою іноземного живописця. Через якийсь час залами музею проходить службовець, калатає у невеличкий дзвоник і оголошує, що музей зачиняється. Молоді художники складають свої мольберти і виходять. Рєпін залишається сам. Незабаром заходять директор музею Фредеріко Мадрацо, його син Рікардо Мадрацо і Стасов.

Фредеріко Мадрацо (по-іспанськи). Як ваші справи, сеньйор Рєпін? Студенти нашої Мадридської академії мистецтв вам не заважають?

Стасов. Ілля Юхимович, сеньйор Мадрацо цікавиться, чи не заважають вам студенти академії?

Рєпін (допомагаючи собі жестами). Ні, ні! У мене все в порядку, сеньйоре Мадрацо! Я дуже задоволений умовами і сердечно дякую вам за те, що ви дозволили мені скопіювати цю геніальну картину Веласкеса! (Показує на «Меніппа»).

Стасов перекладає слова Рєпіна директору музею. Фредеріко Мадрацо і його син у цей час із захопленням роздивляються копію.

Фредеріко Мадрацо (по-іспанськи). Рідкісна копія! Правда, Рікардо?

Рікардо Мадрацо (захоплено, по-іспанськи). Найкраща із усіх, які я будь-коли бачив!

Стасов (Рєпіну). Сеньйору Фредеріко і сеньйору Рікардо дуже подобається ваша робота. Це найкраща копія «Меніппа», яку вони будь-коли бачили!

Фредеріко Мадрацо (далі захоплюється, по-іспанськи). Я в захваті від твердості руки, достовірності рисунка і надзвичайно точного підбору кольорів! Не дивно, що наші молоді художники покидають свої мольберти і цілими днями спостерігають за роботою сеньйора Рєпіна! (Стасову). Скажіть своєму другові, сеньйоре Стасов, що він – великий майстер! Ми захоплюємося його майстерністю і якщо покидаємо вас, то лише тому, щоб не заважати йому! Ви можете залишатися тут до вечора, як і раніше…

Фредеріко Мадрацо і його син шанобливо розкланюються і виходять.

Рєпін. Що сказав пан директор, Володимире Васильовичу?

Стасов. Він у захваті від твердості вашої руки, достовірності рисунка і надзвичайно точного підбору кольорів! Тому не дивується, що студенти академії цілими днями простоюють біля вас. А ще він просить передати вам, що ви – великий майстер і вони захоплюються вашою майстерністю. Ви можете працювати до вечора, як і раніше.

Рєпін. Із уст співвітчизників великого Веласкеса, та ще й талановитих художників, це приємна похвала.

Стасов. Мені також дуже подобаються зроблені вами копії, Ілля Юхимович. Хоча я копії недолюблюю, як і Василь Верещагін, але потрібно сказати, що ви їх зробили надзвичайно майстерно. Та ще й так швидко, що очам не віриться. «Карлика» Веласкеса, на якому я особливо наполягав, ви зробили за два дні, а голову і бюст «Меніппа» – за один день!

Рєпін. Це тому, що тут дуже приємно працювати. Ніколи я ще з таким трепетом не поспішав щоранку в музей, як тут. Ну і музей же в Мадриді!!! Де ще можна так вивчити Веласкеса і Тіціана? А потім – ви мені такі цікаві книги тут читаєте, що я не встигаю озирнутися, як минає день! Що ви цього разу принесли, Володимире Васильовичу?

Стасов. Сьогодні я приніс книгу на тему вашої копії. (Показує книгу). Діоген Лаертський «Про життя, учення і висловлювання знаменитих філософів». Тут якраз є про Меніппа.

Рєпін. Чудово! Тоді лягайте на свою улюблену бархатну лаву і починайте читати.

Стасов. Спочатку я почитаю сидячи. Слухайте…

Рєпін копіює, а Стасов сідає на довгу бархатну лаву і відкриває книгу.

Стасов (читає). «Одні філософи називаються фізиками, за вивчення природи, інші – етиками, за міркування про звичаї, треті – діалектиками, за хитросплетіння учень. До Архілая включно існував лише один рід – фізика. Від Сократа… бере початок етика; від Зенона Елейського – діалектика. В етиці існує десять шкіл, і одна з них – кінічна… Засновником кінічної школи є Антисфен Кінійський.

Погляди його були такі. Людину можна навчити доброчинності. Доброчинність проявляється у вчинках і не потребує ні багатства слів, ні багатства знань. Він казав, що як іржа роз’їдає залізо – так заздрісників роз’їдає їхній власний норов. За його словами, держави гинуть тоді, коли не можуть відрізняти хороших людей від поганих. І – краще битися серед небагатьох хороших людей проти багатьох поганих, аніж серед багатьох поганих проти небагатьох хороших». (Перервавши читання). Далі Діоген Лаертський пише, що серед учнів Антисфена особливо виділялися Діоген Синопський і Меніпп…

Рєпін. Це той Діоген, який жив у діжці?

Стасов. Так. Про нього тут написано, що (далі читає із книги) «він дивувався, що граматики вивчають біди Одіссея і не відають своїх власних; музиканти ладнають струни і не можуть справитися зі своїм власним норовом; математики стежать за сонцем і місяцем, а не бачать того, що у них під ногами; ритори вчать правильно говорити і не вчать правильно чинити…

Дехто приписує йому і такий випадок. Платон, побачивши, як він миє собі овочі, підійшов і сказав йому тихенько: «Якби ти служив Діонісію, то не довелося б тобі мити овочі». Діоген теж тихенько йому відповів: «А якби ти умів мити собі овочі, не довелося б тобі служити Діонісію».

Такий життєпис кініків. Учення їх таке, що жити треба у простоті, їсти тоді, коли голодний, ходити в одному плащі, багатство ж, славу і знатність вони зневажають».

Рєпін. Це написано на обличчі Меніппа… Як тонко передав це Веласкес! Тут усі кініки зразу – і Антисфен, і Діоген, і Меніпп! (З якимсь неприхованим жалем). Господи, чому я не філософ?!

Стасов. Ви серйозно?

Рєпін. Звичайно!

Стасов. Ну, це ви даремно… Живопис значно вищий за філософію… У кожному разі, так вважав Леонардо да Вінчі… Знаєте, що він писав із цього приводу? (Цитує з пам’яті). «Живопис поширюється на поверхні, кольори і фігури всіх предметів, створених природою, а філософія проникає всередину цих тіл, розглядаючи їхні властивості. Але вона не задовольняє ту істину, якої досягає живописець, тому що око менше помиляється, аніж розум».

Рєпін. У цьому щось є.

Стасов. І це ще не все! Леонардо да Вінчі взагалі цінував портретне зображення дуже високо і вважав, що у цій сфері із живописцем ніхто зрівнятися не може! «Вибери поета, – писав він, – який описав би красу жінки її коханому, і вибери живописця, який зобразив би її, – і ти побачиш, куди природа схилить закоханого суддю».

Рєпін. Із цим я також згодний.

Стасов. Тоді намалюйте мені яку-небудь гарну іспанку, Ілля Юхимович. Бо вам на згадку про Іспанію залишиться прекрасна копія «Меніппа». А мені що?

Рєпін. Добре, Володимире Васильовичу. Завтра ж і почнемо шукати підходящу модель. Які жінки вам більше подобаються?

Стасов. Що значить «які»? Наші смаки щодо жіночої краси повністю співпадають – тонка талія, широкі стегна і високі груди!

ДІЯ ДРУГА

Сцена 7

Ранок наступного дня. Рєпін і Стасов уже встали, одягнулися і застелили свої ліжка.

Рєпін. Вам сьогодні було не холодно спати при відчиненому вікні, Володимире Васильовичу?

Стасов. Ну що ви! Який може бути холод у кінці травня? Тут тепер інша проблема, Ілля Юхимович, – іспанки увечері виходять погуляти, тому що вдень бояться загоріти на сонці, а їхні кавалери ходять за ними з гітарами і всю ніч співають серенади. Я півночі крутився, поки заснув!

Рєпін. Треба було розбудити мене – ми нарядилися б у найкращі костюми і пішли б шукати для вас гарну модель…

Стасов. Модель зараз сама прийде: принесе нам шоколад із корицею.

Рєпін. Пепа? Ви хочете, щоб я написав вам Пепу?

Стасов. Це вже залежить від вас, Ілля Юхимович, тому що писати будете ви. А значить, ви самі і повинні вибрати модель, яка вас надихала б… Пепа вас надихає?

Рєпін. Коли я дивлюся на неї як на жінку – так. Але коли вона як служниця вічно забуває то міняти постільну білизну, то прибрати кімнату – ні…

Стасов. Так, за нею це водиться. Як і за іншими слугами і навіть за господарями цього готелю! Іспанці – дуже добрий і гостинний народ, але в побуті – вони неймовірні немовлята! Я вже навіть не ображаюсь на них, а дивлюся на все із замилуванням. Кожний мадридець – наче маленька дитина: того не зрозуміє, інше забуде, ще інше зіпсує – і так без кінця…

Пепа вносить тацю зі склянками і печивом.

Пепа (по-іспанськи). Доброго ранку, сеньйори. Я принесла вам шоколад. (Поставивши тацю на стіл, починає виставляти склянки і тарілки на скатертину).

Стасов (Пепі, по-іспанськи). Спасибі, сеньйорито. Ви дуже дбайливі! (Рєпіну). Ось бачите, вона – сама старанність!

Рєпін. Так. Тільки цукор забула… (Показує на стіл). Як по-іспанськи «цукор»?

Стасов називає по-іспанськи «цукор».

Пепа (по-іспанськи, сплеснувши в долоні). Ой, пробачте мені, сеньйори! Я забула цукор! Боже, як же це я? Почекайте хвилинку – я зараз принесу! (Вибігає).

Стасов. Вона сказала, що зараз принесе.

Рєпін. Дуже добре. (Іронічно). А я вже був подумав, що вона побігла на кориду.

Стасов. Ах, так, сьогодні ж корида, найважливіша для іспанців подія! Вони без неї не можуть! У них навіть багато порівнянь пов’язані із коридою! Коли, наприклад, ви робили копії з картин Веласкеса і молоді художники дивувалися вашій швидкості і надзвичайній точності, один із них сказав мені: «Ваш друг – великий майстер, сеньйоре. Він такою вивіреною, звичною рукою саджає мазки свого пензля, контури світла, тіні і кольору, наче всаджує бикові в шию свою шпагу на Corrida de toros який-небудь знаменитий тутешній матадор!»

Рєпін. Цікаве порівняння. Треба сходити і подивитися, як вони це роблять. Сходимо, Володимире Васильовичу?

Стасов. На кориду? Ні, я не піду – не люблю крові.

Повертається Пепа з цукром.

Стасов. От солодощі – зовсім інша справа…

Пепа (по-іспанськи). Сеньйори, я принесла цукор! (Іде до столу).

Рєпін (провів її поглядом). О, тут багато солодощів…

Стасов. То ви напишете її для мене?

Рєпін. Я не проти. Але тільки після кориди.

Пепа (почувши слово «корида», по-іспанськи). О, корида! Сьогодні у нас корида! Ла фієста національ! Сеньйори, ви обов’язково повинні побачити кориду! Це таке хвилююче видовище – матадори, пікадори, шпаги, амулети, коні, бики! Обов’язково сходіть, сеньйори! (Виходить).

Рєпін. Що вона сказала?

Стасов. Вона сказала, що ми повинні сходити на кориду. Це дуже хвилююче видовище – матадори, пікадори, шпаги, амулети, коні, бики…

Рєпін. От бачите!

Стасов. Нічого я не бачу. І бачити не хочу! Може, для когось це і приємне видовище, а для мене – криваве і тяжке. Я взагалі не розумію – що може бути привабливого у вбивстві беззахисної тварини?! Не йдіть туди, Ілля Юхимович…

Рєпін (відмахується). А, пусте! Хіба мені вперше? Мій дядько у Чугуєві торгував бичками і телятами – то я із самого дитинства бачив, як б’ють і ріжуть бичків, телят і свиней… Тож я на кров надивився! Тим більше що мене притягує не сам бій биків, а той костюмований парад, який йому передує, – екіпажі з аристократами, які їдуть на кориду в національних костюмах, коні у давній збруї з кучерами-іспанцями. Це дуже національно, а мені страшенно хочеться побачити іспанські народні звичаї! Як можна таке пропустити?!

Стасов. Ну, як хочете. Тільки, щоб потім не жалкували…

Рєпін. Та що ви, Володимире Васильовичу! Це ж «національне свято» в Іспанії! Я потім буду жалкувати, якщо його пропущу! (Вже спокійніше). Все буде добре, не хвилюйтеся за мене. Давайте пити шоколад.

Сцена 8

День наближається до вечора. Стасов лежить на ліжку і читає книгу. У відкрите вікно вриваються звуки далекої кориди: лунають іспанські мелодії, звучать труби, збуджені глядачі то горлають, то аплодують. Та ось усе поступово стихає… І до кімнати, тримаючись однією рукою за голову і злегка похитуючись, заходить Рєпін (видно, що він чимось вражений). Слідом за ним іде Пепа і співчутливо хитає головою. Побачивши друга в такому стані, Володимир Васильович підхоплюється з ліжка.

Стасов. Що сталося, Ілля Юхимович? Ви не поранені?!

Рєпін. Ні, ні, я цілий і неушкоджений… Не хвилюйтеся, Володимире Васильовичу… (Безсило сідає на ліжко). Мені тільки трохи не по собі… Ви мали рацію: корида – це дуже моторошне видовище… Я досі не можу забути, як нещасні коні пікадорів, майже умираючи, наступали на свої нутрощі після того, як їхні животи були розпороті рогами биків. А в цей час двадцятитисячний натовп несамовито аплодував! Ніколи ніде на світі я не бачив більш збудженого натовпу, як на бою биків. Натовп ревів, як море. Долоні тріщали, як мітральєзи, і оскалені зуби на загорілих фізіономіях представляли живе пекло! І, що найтяжче, повсюди була кров – на конях, биках, арені… Як не гидко було, я досидів до кінця. Але згадувати це я завжди буду з великою огидою. Як можна терпіти цю кровожерливість? Це сором для людства! Ах, чому я вас не послухав? Навіть голова розболілася…

Стасов. Вам треба заспокоїтися, Ілля Юхимович. Я попрошу Пепу принести воду і рушник: ви покладете компрес, трохи полежите, і все пройде. (Пепі, по-іспанськи). Сеньйорито, принесіть, будь ласка, воду і рушник. Моєму другу погано…

Пепа (співчутливо, по-іспанськи). Бідненький… Я зараз усе принесу, сеньйоре. (Виходить).

Рєпін. Що вона сказала?

Стасов. Вона вас пожаліла.

Рєпін. Справді? Краще б вона пожаліла убитих коней і биків!

Стасов (розвів руками). «Національне свято». Нічого не вдієш.

Рєпін. Яке там свято?! Це – справжній кошмар! І що найгірше – цей кошмар влаштовують ті самі іспанці, яких я за останній тиждень встиг полюбити як великих, простодушних, добрих і наївних дітей!..

Стасов. Діти також люблять пустувати…

Рєпін. Я їх відшмагав би за такі пустощі! Боже мій, який сором для людства – це публічне убивство биків шпагами, а коней – рогами биків!

Стасов. Забудьте про це, Ілля Юхимович. Зараз ми прикладемо компрес, і вам стане легше.

Пепа якраз приносить воду у невеликому тазику, ставить його на стіл, а сама стає поруч, тримаючи в руках рушник.

Пепа (по-іспанськи). Будь ласка, сеньйори, ось вам вода і рушник.

Стасов (Пепі, по-іспанськи). Спасибі, сеньйорито. Ви дуже люб’язні.

Стасов підходить до столу, бере у Пепи рушник, опускає його у воду і, відразу ж вийнявши, незадоволено кидає його на стіл.

Стасов. Ну ось – вона принесла теплу воду…

Рєпін. Збожеволіти можна!

Стасов (Пепі, по-іспанськи). Сеньйорито, навіщо ви принесли теплу воду, якщо для компресу потрібна саме холодна вода?

Пепа (винувато, по-іспанськи). Я думала, що сеньйор хоче умитися… На кориді така пилюка – пісок на арені, налякані коні, розлючені бики…

Рєпін. Що вона сказала?

Стасов. Вона подумала, що ви хочете умитися після тих стовпів пилюки, які піднімалися над ареною з-під копит коней і биків.

Рєпін (з досадою). Залізна логіка…

Стасов. Звичайно, залізна! Вона ж – іспанка! А коли іспанець повертається з кориди, йому не потрібний ніякий компрес, а треба просто умитися…

Рєпін (з легкою іронією). Ну, тоді не будемо розчаровувати цю милу іспанку – мені треба просто умитися…

Рєпін підводиться з ліжка, підходить до столу, вмивається, витирається сухим краєчком рушничка і кладе його назад на стіл.

Рєпін. Ходімо вечеряти, Володимире Васильовичу. А цю прекрасну модель попросіть прибрати в кімнаті до нашого повернення.

Стасов (Пепі, по-іспанськи). Сеньйорито, ми підемо вечеряти, а ви приберіть тут, будь ласка.

Пепа (по-іспанськи). Звичайно, сеньйоре, звичайно! (Відразу ж починає прибирати).

Відкриваються двері, і на порозі з’являється Маттіо.

Маттіо (по-іспанськи, приклавши руку до грудей). Пробачте, сеньйори. Там одні жильці виїхали, а другі приїхали. Треба, щоб Пепа терміново поміняла постільну білизну…

Стасов (по-іспанськи). Ми не проти. (Пепі, по-іспанськи). Тільки не забудьте прибрати нашу кімнату, сеньйорито.

Пепа (по-іспанськи). Не хвилюйтеся, сеньйоре. Я скоро повернуся і все тут приберу. (Виходить разом із Маттіо).

Рєпін. Куди вона пішла?

Стасов. Її терміново позвали поміняти постільну білизну для нових пожильців. Але вона скоро повернеться і наведе тут повний порядок.

Рєпін. Ну, добре. Ходімо уже в ресторан.

Сцена 9

Рєпін і Стасов ідуть в ресторан і на ходу розмовляють.

Рєпін (з досадою). Як гарно у нас все складалося, Володимире Васильовичу, – екскурсії по Мадриду, знайомство з музеєм Прадо, копіювання із картин Веласкеса! І потягнуло ж мене на цю прокляту кориду – вона мені все враження від подорожі зіпсувала!

Стасов. Не засмучуйтеся, Ілля Юхимович. Ви повезете звідси прекрасні копії з Веласкеса – і вони все життя будуть вам нагадувати про ті приємні години, які ви провели у Мадриді. Адже копії – геніальні!.. Коли ми віднесли їх у магазин, де замовляли полотна і брали пензлі, щоб замовити ящик і прикрутити всередині копії, то старик, хазяїн магазину, сказав мені a part: «Хороші, хороші копії! Таких тут ніхто не робить. Він із наших, не з чужих. Скільки їх у мене пройшло через мої руки! Особливо копія із «Меніппа». Майстерно, майстерно, нічого не скажеш!»

Рєпін. Ну, зробити хорошу копію з чужої картини не так і складно. От свою картину добре написати – то зовсім інша справа.

Стасов. То напишіть іще й свою – ви ж обіцяли намалювати мені гарну іспанку!

Рєпін. Але де ж її взяти? (Зітхнув). Пепа мене більше не надихає…

Стасов. Ну і Бог з нею! Хіба тут мало гарних іспанок? Чуєте музику з ресторану? Це вже точно хтось найняв гітаристів зіграти його ненаглядній який-небудь романс!

Услід за цими словами вони заходять до ресторану і бачать, що за одним із столиків навпроти чоловіка у морській формі сидить чарівна жінка років 25, а поруч грають на гітарах два іспанці у народних костюмах.

Стасов. Ну ось! А що я вам казав!

Рєпін і Стасов сідають за столик навпроти і починають уважно роздивлятися цю красуню. Вона у дорогому чорному платті і вся в золоті: у неї золоті сережки у вухах, золотий браслет на руці, золотий хрест на золотому ланцюжку на шиї і каблучки на пальцях.

Стасов. Дивіться, яка красуня, Ілля Юхимович: гарненьке личко, чудесні чорні коси, загорнуті шапкою на голові, чарівні очі з великими віями, маленькі білі руки…

Рєпін. Вона просто чудесна!

Стасов (зітхнув). Одна біда – трішки повненька, а років п’ять тому була незрівнянна, мабуть… Та й тепер прекрасна усе-таки… А що – хочете нарисувати її портрет?

Рєпін. Я не проти, хоч і стомився сьогодні. Тільки як це зробити? Це буде складно – поруч із нею за столиком сидить її чоловік, а він навряд нам це дозволить…

Стасов. Не хвилюйтеся, я все як-небудь влаштую. Я чув розмову двох гарсонів: її чоловік Мігель – моряк-капітан, він їде тепер із Гавани до Кадикса, куди його перевели.

Рєпін. То вона – кубинка?

Стасов. Так. Її звати Сара, і їй 25 років.

Рєпін. Чарівна жінка!

Стасов. То ви згодні її нарисувати?

Рєпін. А що скаже її чоловік? Та як же можна? І я так стомився! Хоч страшенно хочеться, було б дуже приємно…

Стасов. Тоді я підійду і поговорю з ними!

Рєпін. І що ви скажете?

Стасов. Отак і скажу: мовляв, я прийшов благати вашого чоловіка і вас, сеньйора, щоб ви дозволили нарисувати з вас портрет. Ось цей пан, мій товариш, найкращий живописець у нас. Ми подорожуємо. І йому страшенно хочеться нарисувати гарну іспанку. Та скільки ми не шукаємо – все нема і нема. Нарешті зустріли вас! Ви – чудо! Краща за всіх, кого ми бачили. Дозвольте ж йому нарисувати вас, сеньйора… (Запитально подивився на Рєпіна). Ну, як?

Рєпін. Не знаю… Спробуйте… Може, і вийде…

Поки вони розмовляють, чоловік Сари розплачується з музикантами і забирає дружину з ресторану.

Стасов (з досадою). Ну от… Поки ми з вами розпатякували, вони підвелися й пішли… Що за день такий сьогодні? То через кориду ми розстроюємося, то через жінок… Ну, дідько з ними, з жінками… Давайте вже будемо вечеряти, а то так весь апетит пропаде… (Підзиває офіціанта).

Сцена 10

Рєпін і Стасов повертаються до свого номера.

Рєпін. Не жалкуйте, Володимире Васильовичу, що не вийшло намалювати ту кубинку. Я вам портрет Пепи напишу, так уже й буде. Ви ж однак хотіли мати портрет іспанки на пам’ять! От і буде вам іспанка – молода, красива, струнка!

Стасов. І ледача, як світ… Подивіться – вона так і не прибрала у нашій кімнаті… (Показує на тазик і рушник на столі).

Рєпін. Знову? Боже милосердний! Так що ж нам – перед сном ще й у номері прибирати? Скільки ж можна?! (Піднімає зі столу рушник і з гнівом кидає його знову на стіл).

Стасов. Не нервуйте так, Ілля Юхимович, – у вас і так був важкий день. Давайте самі приберемо, а завтра вже розберемося з нашою ненаглядною. Хоч вона і диявольськи гарна, але я попрошу господарів готелю, щоб у нас прибирала інша служниця – ця Пепа нікуди не годиться…

Прибирають на столі і розмовляють одночасно.

Рєпін. А я давно це кажу! Вона страшенно безтолкова, ця Пепа! Нічого не вміє!!! Постіль міняти не встигає, цукор до шоколаду забуває, замість холодної води приносить теплу, кімнату самому треба прибирати… Я не заздрю її майбутньому чоловікові!

Стасов. Я також.

Рєпін. От якою оманливою буває краса, Володимире Васильовичу…

Стасов. І не кажіть.

Рєпін (роззирнувся навколо). Ну, начебто ми все прибрали… Можна лягати спати…

Стасов. Та вже пора…

Відчиняються двері і з’являється (майже вбігає) Пепа.

Пепа (по-іспанськи). Ой, пробачте, сеньйори, я закрутилася і не встигла прибрати… Було так багато роботи – одні поїхали, інші – приїхали… Як можна все встигнути?

Рєпін. Що вона каже?

Стасов. Те саме, що й минулого разу: у неї було багато роботи: одні – поїхали, інші – приїхали… Вона не встигає…

Рєпін. Ми вже чули цю пісеньку… «Вона не встигає»… Якби займалася ділом, то встигала б, а то, мабуть, зі своїм кавалером румбу танцювала! (Наслідуючи танцюристів, робить кілька танцювальних па). Ля-ля – ля-ля!

Пепа (радісно усміхнулася, по-іспанськи). Я все зрозуміла, сеньйоре. Я зараз усе зроблю. (Вибігає).

Рєпін. Що вона сказала?

Стасов. Вона сказала, що все зрозуміла і зараз усе зробить…

Рєпін. Що вона зрозуміла, що вона зробить? Адже все уже прибрано! Їй раніше треба було це зробити!

Стасов. Ну, не знаю… (Бере в руки книгу). Ви вкладайтеся, Ілля Юхимович, а я ще трохи почитаю. (Не роздягаючись, лягає на ліжко).

Рєпін. Та який там сон після таких хвилювань?.. Я також іще почитаю… (Також бере книгу і лягає на ліжко).

Стасов і Рєпін лежать і читають. Раптом за дверима лунають акорди двох гітар! Відчиняються двері – заходить одягнена у яскраве плаття Пепа і ті два гітаристи, які грали для Сари у ресторані. Гітаристи грають і співають, а Пепа танцює запальний іспанський танець перед здивованими Рєпіним і Стасовим, які, сидячи на ліжках, із захопленням за цим спостерігають…

Стасов (коли Пепа робить останнє па, зривається з ліжка). Браво, сеньйорито! Браво! (Рєпіну). Ну от, а ви казали, що вона нічого не вміє…

Рєпін (теж підхоплюється). Уміє! Все вона вміє! (Пепі). Це було потрясаюче, сеньйорито! Я у захваті! (Цілує їй руки). У мене немає слів! (Стасову). Ось із такої танцівниці Веласкес і писав свою «Венеру перед дзеркалом»!

Стасов. А Гойя – свою «Оголену маху»! (Також цілує Пепі руки).

Рєпін (перехоплює у Стасова руки служниці і продовжує їх цілувати). Ні, із таких красунь Гойя писав своїх женоподібних ангелів у церкві Святого Антонія! Треба обов’язково туди піти і подивитися його фрески.

Стасов (у свою чергу відсторонює Рєпіна і цілує руки Пепі). Завтра і підемо! А сьогодні будемо танцювати!

Рєпін. Обов’язково! (Пепі). Сеньйорито, я запрошую вас на танець! (Розкланявшись, бере її за руку). Ах, яка ви чарівна! Ви – просто ангел!

Рєпін робить знак музикантам, ті ударяють по струнах – і Рєпін із Пепою під прекрасну іспанську мелодію танцюють не дуже швидкий, але вишуканий танець.

Сцена 11

Наступний день. Майже безлюдна вуличка на окраїні Мадрида. Рєпін і Стасов повертаються із церкви Св. Антонія, де вони розглядали фрески Гойї.

Рєпін (захоплено). Ах, які дивовижні фрески! Це краще з того, що Гойя зробив! Здавалося б, простий і банальний сюжет – святий Антоній воскрешає мертвого серед здивованого натовпу… А вся Іспанія там зображена!

Стасов. Ви перебільшуєте, Ілля Юхимович. Нічого особливого там немає. Ці фрески і справді блискучі за виконанням, але дуже вже примітивні за змістом…

Рєпін. Що ви таке кажете? Примітивні за змістом? Та ви що! Куди ви дивилися, Володимире Васильовичу?!

Стасов. На фрески дивився…

Рєпін. І що – нічого там не побачили?!

Стасов. Чому не побачив? Побачив. (З іронією). Женоподібних ангелів із довгими косами, повними, округлими формами і високими грудьми, яких Гойя написав із легковажних іспанських дівиць… Дуже цікаве трактування релігійного сюжету… Зізнаюся чесно, скільки я не їздив по світі, але такої легковажності ще не зустрічав… Ці знадливі женоподібні ангели не мають нічого спільного із християнським уявленням про Царство Небесне…

Рєпін. Та причому тут релігія?! Гойя просто використав релігійний сюжет, щоби показати панораму іспанського життя! Ви ж не могли не помітити, що там, під самим куполом, Гойя зобразив не ангелів, як належалося б за церковними канонами, а простий народ! Ангели у нього – внизу, на апсиді і дещо вище олтаря, біля склепіння! А вгорі святий Антоній звертається до натовпу, де на кожному кроці видніються широкі капелюхи іспанських селян, яскраві плаття іспанок і лахміття жебраків та бродяг! І одні з них спостерігають за чудом воскресіння, а інші, обіпершись на намальовані поручні, дивляться вниз на церкву… Тобто на королівську свиту і на придворних, для яких і призначалася капела! Це сміливо й зухвало! Це утвердження нації, розумієте? Я ж також не писав «Хресний хід» як релігійну картину – я подавав соціальний розріз нашого суспільства! І Гойя не пише церковні фрески – він пише іспанський народ! Чому ви не хочете цього бачити?

Стасов. Бо на фресках – цього немає!

Рєпін. Та як же немає? Поверніться і ще раз погляньте, якщо ви не помітили!

Стасов (уперто). А я кажу, що немає!

Рєпін. З вами неможливо говорити! Ніколи більше не буду! (Іде геть).

Стасов почухав потилицю і пішов назад у церкву Св. Антонія.

Сцена 12

Петербург. Квартира В.В. Стасова. У просторій кімнаті за красиво сервірованим столом сидять Володимир Васильович, його брат і сестра – Дмитро Васильович і Надія Василівна та Ілля Юхимович Рєпін. Тут же поруч стоїть портрет Стасова, написаний Рєпіним у Дрездені.

Стасов. І ось, коли ми посварилися через фрески Гойї «до святых выносов», Ілля Юхимович мені сказав: «З вами неможливо говорити! Ніколи більше не буду!» І – пішов! А я зупинився, постояв якусь хвилину, а потім повернувся у церкву Святого Антонія і ще раз уважно оглянув предмет нашої запеклої суперечки. І цього разу фрески Гойї висвітилися мені із абсолютно іншого боку! Я побачив у них все те, про що так пристрасно говорив мій друг художник (показав при цьому на Рєпіна) – національне почуття, реальну історичність і бажання писати повсюди, де б то не було, одну лише Іспанію і простий іспанський народ!

Рєпін. Чудесно, Володимире Васильовичу. Ось тепер наші погляди на творчість Гойї повністю співпадають!

Стасов. А вони і раніше майже у всьому співпадали! Я вам ще в Іспанії казав, що у нас повна згода у всьому! І в усіх навіть смаках – особливо коли мова йде про жінок!

Рєпін. Це правда. Особливо коли мова йде про жінок…

Стасов. Значить, більше ніяких сварок?

Рєпін. Ніяких сварок.

Дмитро Васильович. Слава Богу. Я дуже радий, що так щасливо закінчилася історія з Гойєю. Залишилося закінчити справу ще з портретом Володимира Васильовича. Спасибі, що погодилися продати мені цей чудовий портрет мого брата, Ілля Юхимович. Я хочу з вами розрахуватися!

Рєпін. Та ні, що ви, Дмитре Васильовичу, не треба…

Дмитро Васильович (дістає із кишені товсту пачку грошей). Ні, треба. Візьміть, будь ласка, ці гроші, я вас дуже прошу.

Рєпін. А я кажу – не візьму!

Дмитро Васильович. Як же так? Адже ви два дні до виснаження працювали над цим портретом! Я наполягаю, щоб ви взяли свій чесно зароблений гонорар!

Стасов. Беріть, Ілля Юхимович. Не відмовляйтеся.

Рєпін. Ну, добре… (Бере гроші і, навіть не глянувши на них, передає із рук в руки сестрі Стасова). Візьміть, Надіє Василівно, для ваших жіночих Бестужевських курсів. Там знадобляться. Я знаю, що вам, першому директору, піднімати цю благородну справу дуже тяжко… (Дмитру Васильовичу). Портрет уже ваш, Дмитре Васильовичу.

Надія Василівна (тримає в руках гроші і не знає, що з ними робити). Спасибі, Ілля Юхимович… Але як же так?

Рєпін. А так! Я маю повне право розпоряджатися своїми грошима. Ви зі мною згодні, Дмитре Васильовичу?

Дмитро Васильович. Звичайно, згодний!

Рєпін. От давайте і вип’ємо за нашу повну згоду… (Стасову). Надіюсь, ви тепер напишете статтю про Гойю, Володимире Васильовичу?

Стасов. Обов’язково напишу! Тільки ви також перегляньте своє ставлення до «Нічної варти» Рембрандта, Ілля Юхимович. Це все-таки геніальна картина!

Рєпін. Ні, вона просто дуже хороша…

Стасов. А я кажу – геніальна!

Рєпін. Добре – геніальна. Але його «Даная» все одно краща за його «Нічну варту»…

Стасов. Звичайно, «Даная» краща! Як же можна порівнювати – оголену жінку і зодягнутих чоловіків?!

Рєпін. Не можна, ніяк не можна!

Стасов. Значить, більше ніяких сварок?

Рєпін. Ніяких сварок.

Рєпін і Стасов цокаються бокалами.

Завіса.

***

При написанні драми «Портрет Стасова» автор використав матеріали із фундаментальної праці І.С. Зільберштейна «Подорож І.Ю. Рєпіна і В.В. Стасова по Західній Європі у 1883 році» («Художня спадщина», «Рєпін», т. І). Використано також спогади самого Іллі Юхимовича Рєпіна («Далеке близьке», розділ «Із спогадів про В.В. Стасова») і його листи до П.М. Третьякова, В.Д. Полєнова та інших.

Підказку до створення образу красуні Пепи автор знайшов у таких рядках статті Іллі Самійловича Зільберштейна: «З великим гумором рисує Стасов безпечність і забудькуватість прислуги в «Hotel d’Orient» – служниці на ім’я Пепа і гарсона Маттіо, які, на прохання пожильців, завжди «обіцяли з великою гостинністю і бажанням» все виконати, але які умудрялися ніколи нічого не робити, скільки б разів пожильці не повторювали своє прохання. Коли, після багатьох марних прохань, Рєпін і Стасов самі закінчили облаштування своїх кімнат у готелі, «Пепа і Маттіо навідалися знову, побачили, що все зроблено, радісно і з усмішками покивали головами з порога – і пішли. Справжні дикуни якісь із мису Доброї надії», – закінчує Стасов цю свою розповідь». «В іншому місці ми, напевно, ображалися б на різні огріхи, забудькуватість на кожному кроці, але тут усе це здається нам тільки милим: так, наче це мала дитина, яка того не зрозуміє, інше забуде, ще інше зіпсує, – і так без кінця», – писав із Мадрида Володимир Васильович своєму братові. Звичайно ж, автор показав Пепу не дикункою, а зовсім навпаки, і її образ, як і вся п’єса, від цього тільки виграли.

Що стосується портрета В.В. Стасова, написаного Рєпіним у Дрездені в 1883 році, то І.С. Зільберштейн виклав цю історію до найменших подробиць. А закінчуючи оповідь про портрет, дослідник навів дуже цікавий епізод, який характеризує художника з найкращого боку.

Так, у кінці третього розділу Ілля Самійлович написав: «Про подальшу долю портрета є свідчення в усній розповіді Стасова, записаній племінницею Антокольського – О.П. Тархановою. Оповідь Стасова про створення портрета цілком співпадає з тим, що він сповіщав у листах до братів з-за кордону, і дає цінні додаткові штрихи для характеристики Рєпіна. Закінчується розповідь так: «Рєпін сам забив цвях у стіну, якомога вище, повісив портрет і доручив служителям готелю потім, коли підсохне, упакувати його і прислати в Петербург. Вони все виконали якнайкраще, і портрет прибув сюди в повному порядку. Братові Дмитру портрет дуже сподобався, і він захотів придбати його. Рєпін спочатку не погоджувався його віддати, «хочу, каже, залишити в себе», а потім, після деяких перемовин, взяв та й прислав його до Дмитра Васильовича на квартиру. Пройшов якийсь час. Сидимо ми одного разу у нас в їдальні. Був Дмитро Васильович і сестра Надя, вона тоді була завідуючою Вищими жіночими курсами. Приходить Рєпін. Заговорили про портрет. Щось у них там грошове питання не було вирішене. Нарешті Дмитро Васильович дістає з кишені заздалегідь приготовлену пачку грошей – скільки, не знаю (чи знав Рєпін, теж не знаю, але думаю, що ні) – і хоче передати їх Іллі Юхимовичу. Той спочатку: «Та ні, та не треба, не варто», а потім махнув рукою, взяв ці гроші і тут же, навіть не глянувши на них, із рук в руки передав їх усі Надії Василівні: «Візьміть, – каже, – для ваших курсів. Там знадобляться». Ось який Рєпін! – закінчив Володимир Васильович свою розповідь».

«Вечорниці»

Драма на дві дії

ДІЙОВІ ОСОБИ

Українці:

Ілля Юхимович Рєпін – видатний художник українського походження.

Микола Дмитрович Кузнецов – український художник-передвижник.

Ганна Григорівна – його дружина.

Василь Васильович Тарновський – меценат і колекціонер із Чернігівської губернії.

Софія Василівна – його дружина.

Марія Григорівна Ге – українська актриса, племінниця художника М.М. Ге.

Зоя Григорівна – її молодша сестра.

Росіяни:

Володимир Васильович Стасов – історик мистецтва, музичний і художній критик.

Валентина Семенівна Сєрова – музикантка, вдова композитора О.М. Сєрова.

Валентин Олександрович Сєров – російський художник, син Сєрових.

Лідія Олександрівна Максимова – дружина В.М. Максимова.

Віра Олексіївна Рєпіна – дружина І.Ю. Рєпіна.

Софія Олексіївна – сестра Віри Олексіївни, дружина В.Ю. Рєпіна.

Євреї:

Марк Матвійович Антокольський – скульптор, друг передвижників.

Олена Юліанівна – його дружина.

Олена Павлівна – племінниця М.М. Антокольського.

Чухонці:

Михайло Петрович Клодт – передвижник.

Софія Миколаївна Крамська – дружина І.М. Крамського.

Цигани:

Сава Іванович Мамонтов – власник Абрамцевого, меценат.

Єлизавета Григорівна – його дружина.

Надія Яківна Капустіна – письменниця, племінниця Д.І. Менделєєва.

Марія Павлівна Ярошенко – дружина М.О. Ярошенка.

Троїсті музики:

Василь Юхимович Рєпін – молодший брат І.Ю. Рєпіна (сопілка).

Ще два музиканти із оркестру Маріїнського театру (бубон і скрипка).

Новгородський купець і його дочка-красуня:

Павло Михайлович Третьяков – московський підприємець і колекціонер.

Віра Павлівна – його дочка.

Простакуватий селюк:

Григорій Григорович Ге – молодий актор, племінник художника М.М. Ге.

Свати (староста і підстароста):

Іван Миколайович Крамський – лідер передвижників.

Архип Іванович Куїнджі – пейзажист.

Весільний генерал:

Микола Олександрович Ярошенко – передвижник.

Морська царівна:

Анна Іванівна Менделєєва – художниця, дружина Д.І. Менделєєва.

Художник із картонною палітрою:

Костянтин Аполлонович Савицький – живописець.

Монастирський служка:

Василь Максимович Максимов – художник.

ДІЯ ПЕРША

Сцена 1

Кінець лютого 1886 року. Майстерня І.Ю. Рєпіна в Петербурзі. Ілля Юхимович стоїть біля невеликого полотна, на якому олійними фарбами написані запорозькі козаки. Це – ескіз до «Запорожців». Поруч з ним розташована картина «Гетьман»: на ній зображений гетьман, який обіперся на гармату. Художник про щось роздумує, розглядає полотна з різних боків, але до роботи не береться. Аж тут до майстерні заходить його приятель, колекціонер і меценат із Чернігівської губернії Василь Васильович Тарновський.

Тарновський. Помагай Біг, Ілля Юхимович!

Рєпін (радо). Василь Васильович, дорогий! А я оце щойно думав про вас! Ось навіть портрет козацького гетьмана, для якого ви мені позували, поставив біля ескізу «Запорожців»!

Тарновський. Дуже славну картину ви задумали… То як вони – вимальовуються, наші запорожці?

Рєпін. Розледачіли, бісові діти, не хочуть вимальовуватися… А може, це я розледачів… Силу-силенну матеріалу зібрав з юним Сєровим на Хортиці, всю вашу запорозьку колекцію перемалював тоді у Качанівці, у знаменитому маєтку Тарновських… (Показує на ескіз із запорожцями). А вони узяли руки в боки і регочуть! Так, наче наді мною насміхаються, а не пишуть листа турецькому султану…

Тарновський. Треба вам знову до нас приїхати. Пам’ятаю, вам у Качанівці дуже гарно працювалося…

Рєпін. У такому історичному місці не може не працюватися! Господи, що за чудо – ваша Качанівка: диво-палац, побудований за проектом Растреллі, великий парк навколо озера і довгі алеї, якими ходили Шевченко, Гоголь, Гулак-Артемовський, Костомаров, Глинка… Це ж у Качанівці Глинка писав оперу «Руслан і Людмила»?

Тарновський. У Качанівці.

Рєпін. Ну, звісно, де ж іще композитор міг написати таку оперу, як не на Україні – під спів українських солов’їв?! «Не щебечи, соловейку»… Цю пісню Глинка і Забіла також написали у вашому маєтку?

Тарновський. Так.

Рєпін. А «Гуде вітер вельми в полі»?

Тарновський. І цю теж.

Рєпін. Гарна пісня. І прості, здавалося б, слова, а як беруть за душу… Я цю пісню дуже люблю. (Співає).

Гуде вітер вельми в полі, реве, ліс ламає…

Плаче козак молоденький, долю проклинає.

Гуде вітер вельми в полі, реве, ліс ламає…

Козак нудиться, сердешний, що робить – не знає.

(Замовк і похилив голову).

Тарновський. Не подобається мені ваш пригнічений настрій, Ілля Юхимович… Що з вами?

Рєпін (сумно). Чогось мені останнім часом справді сумно, Василю Васильовичу… Мабуть, це історія із критикою і забороною «Івана Грозного» на мене так подіяла… Якби хто знав, скільки горя я пережив із цією картиною і які сили лягли там!!! Ну та кому до цього є діло… Але мені це болить, і я – мов той козак із пісні: що робить – не знаю… Нуджуся та все згадую слова Тараса Шевченка, які він колись написав із Петербурга в Качанівку вашому дядькові Григорію Степановичу Тарновському. Пам’ятаєте? «А я… чортзна-що, не то роблю що, не то гуляю, сновигаю по оцьому чортовому болоті та згадую нашу Україну. Ох, якби-то мені можна було приїхати до солов’я, весело було б»…

Тарновський. То скільки того діла?! Збирайтеся, і хоч завтра поїдемо у нашу Качанівку! Солов’ї там у кінці лютого, звичайно, не співають, але вечорниці у сільській хаті ми організуємо такі самі, як і п’ять років тому, коли ви працювали над картиною «Вечорниці»!

Рєпін. Тітка Харитина, у якої вечорниці тоді збиралися, ще жива?

Тарновський. Жива і здорова, слава Богу!

Рєпін. А Ничипір Коваль, отой простакуватий парубок, який сам ніколи не танцював, а тільки сидів на лаві біля господині та заздрісно дивився на танцюристів?

Тарновський. І з ним усе гаразд! От приїдемо у Качанівку – самі побачите: нічого на наших вечорницях не змінилося – усе так і виграє барвами, як і на вашій картині!

Рєпін. Та коли ж уже їхати? За кілька днів – Масляна починається. А після неї – одразу Великий піст. А тоді ж вечорниці уже припиняються!

Тарновський (зітхнув). Так, припиняються. Під час Великого посту вечорниці не можна проводити – гріх…

Рєпін. От бачите.

Тарновський. Та вже бачу. Доведеться нам тепер до нових вечорниць зачекати.

Рєпін (просвітлів раптом на обличчі). А може, й не доведеться… Чого чекати? Ми зберемо усіх наших українців, які зараз є в Петербурзі, і влаштуємо вечорниці у мене вдома! Дивіться, скільки нас тут зібралося, – Крамський, Куїнджі, Ярошенко, Кузнецов, Тарновський із дружиною, племінниці і племінник Миколи Миколайовича Ге – Марія, Зоя і Григорій, Ілля Рєпін із братом Василем! А ще ж ми запросимо Стасова, Антокольського, Савицького, Максимова, Клодта, Сєрова… Хто прийде сам, а хто – із дружиною! Кожен одягне свій національний костюм – і будуть на наших вечорницях не тільки українці, а й росіяни, поляки, євреї…

Тарновський. Гарна думка! Тільки це треба організувати до Великого посту, Ілля Юхимович.

Рєпін. От якраз на Масляну і зберемося! (Урочисто підняв догори перст). Вечорниці на Масляній! Ох, як це буде славно! Я про це ще зі Стасовим поговорю…

Сцена 2

І.Ю. Рєпін вже у В.В. Стасова в Публічній бібліотеці. Вони якраз заходять до кабінету Володимира Васильовича.

Рєпін. Ну, як вам така ідея, Володимире Васильовичу? Хороше буде влаштувати у мене вечорниці і костюмований вечір на Масляну?

Стасов. Краще і не придумаєш! Адже це одне із найяскравіших свят на Русі! (Узяв товсту книгу з полиці). Ось послухайте, що пише про Масляну етнограф Михайло Забилін у своїй книзі «Російський народ, його звичаї, обряди, легенди, забобони і поезія». (Знаходить необхідну сторінку й читає). «За оповідями церковних істориків, у ці дні безумствували, тобто одягали на себе личини (маски), костюми. Причому переодягалися чоловіки у жіноче вбрання, а жінки в чоловічий наряд, іноді чоловіки одягалися у досить дивні костюми (пугалами), щоб здаватися страшнішими, і таке костюмування (народний маскарад) служило на Масляній приводом для веселих гулянь»… І далі Забилін цитує одного іноземця, який, побувавши у нас, написав так: «Масляна тому так названа, що росіянам протягом цього тижня дозволяється їсти коров’яче масло, бо вони під час посту замість коров’ячого масла вживають конопляну олію в їжу… Масляна починається за 8 днів до Великого посту… У цей час печуть пироги, калачі і тому подібне на маслі і яйцях, закликають до себе гостей і упиваються медом… Масляна нагадує італійський карнавал, який у цей же час і таким же чином відправляється».

Рєпін. От я і хочу зібрати у себе на Масляну гостей, влаштувати костюмований вечір і оживити мою картину «Вечорниці»…

Стасов. Прекрасна ідея, Ілля Юхимович!

Рєпін. Ідея не нова, Володимире Васильовичу. Колись у Сави Івановича Мамонтова в Абрамцевому ми вже розігрували такі домашні спектаклі. Ставили «Два світи» Майкова, «Снігурочку» Островського, а також живі картини «Демон і Тамара», «Жниці», «Русалка»… Тому, коли мене відвідав Василь Васильович Тарновський із Чернігівської губернії і ми почали згадувати, як я в його Качанівці писав картину «Вечорниці», мені і спало на думку влаштувати українські вечорниці у себе вдома…

Стасов. Вашу картину «Вечорниці» можна дуже гарно оживити – українців у Петербурзі багато!

Рєпін. Моя ідея полягає в тому, щоб ці вечорниці були не лише для українців! Частина гостей прийде в російських народних костюмах, частина – в єврейських і чухонських… Будуть русалки, скоморохи, монахи… Таким чином ми поєднаємо вечорниці, Масляну і народний маскарад!

Стасов. Дуже добре! Тільки це треба зв’язати спільним сюжетом.

Рєпін (усміхнувся). Я думаю над цим.

Стасов. По очах бачу, що вже й придумали!

Рєпін. Придумав, але не скажу! Ви ж знаєте моє правило – ніколи не показувати картину, поки вона не закінчена. І потім: якщо я зараз усе розповім – вам на вечорі буде нецікаво…

Стасов. І то правда. Ну, а який костюм ви мені порадите одягти?

Рєпін. Звичайно, російський, Володимире Васильовичу! Ви стільки років трудитеся на благо російського національного мистецтва, що в іншому костюмі я вас не уявляю!

Сцена 3

До Рєпіна прийшли Зоя, Марія і Григорій Ге.

Григорій (урочисто). Ілля Юхимович, племінниці і племінники художника Миколи Миколайовича Ге – майже у повному зборі!

Рєпін. Слава Богу! А я боявся, що Зоя Григорівна і Марія Григорівна уже поїхали із Петербурга у Київ чи в Миколаїв. Ну, думаю, – пропали мої вечорниці, якщо не буде наших славних українських дівчат…

Марія. Ми ще тут, Ілля Юхимович!

Рєпін. Та я вже бачу… (Милується дівчатами). Господи, які красуні! Маріє Григорівно, Зоє Григорівно, ви майже не змінилися відтоді, як я малював ваші портрети в Парижі! «Українка біля тину» – це була Зоя Григорівна…

Зоя. Так, Ілля Юхимович. Це була я – у вишиванці, червоній спідничці, уся в намисті і з кольоровими стрічками в косах!

Рєпін. Пам’ятаю, пам’ятаю… Справжня українка! Ви ще не забули, як ми там танцювали гопака і метелицю на мої іменини?

Зоя. Ні, не забула. То був вихор, а не метелиця! Де ви навчилися так гарно танцювати?

Рєпін. А я з дитинства захоплювався танцями! Спочатку ми наслідували дорослих на танцювальних вечорах, які влаштовували офіцери чугуївського кавалерійського полку. А коли вчився в академії, то усі свята проводив у сімействі, де було багато дівчат: ми грали у фанти і танцювали до упаду – я дуже любив танцювати!

Марія. І співати також любили?

Рєпін. Аякже! Ми в академії навіть невеличкий український хор були організували – усі академісти і професори приходили послухати наших «співучих хохлів»! Але в мене, звичайно, не такий гарний голос, як у вас, Маріє Григорівно. Ви все-таки – актриса і професійна співачка! Тому на моїх вечорницях давайте розподілимо ролі так: ми із Зоєю Григорівною будемо танцювати гопака і метелицю, а ви з Кузнецовим і Тарновським співатимете українських пісень!

Марія. Добре, Ілля Юхимович.

Григорій. А мені що робити?

Рєпін. Для вас, Григорію Григоровичу, як для молодого актора, я теж придумав дуже цікаву роль! Пам’ятаєте, у правому куті моїх «Вечорниць» намальований простакуватий парубок, який із захопленням спостерігає за танцюристами? Цього селюка я малював колись у Качанівці із тамтешнього парубка Ничипора Коваля. От тепер, коли ми будемо «оживляти» мою картину, ви одягнете поношену свитину, візьмете в руки ціпок і зіграєте роль простакуватого селюка!

Григорій. Я згоден.

Рєпін. От і прекрасно!

Марія. Ілля Юхимович, а як буде з музикою? Вечорниці ніколи ж не обходилися без троїстих музѝк!

Рєпін. І це вже продумано, Маріє Григорівно! Мій брат Василь, як ви знаєте, грає на флейті в оркестрі Маріїнського театру. Він візьме із оркестру ще двох професійних музикантів (бубон і скрипку) – і троїсті музѝки готові!

Зоя. А костюми?

Рєпін. Українських костюмів у мене повні шафи – від «Вечорниць» залишилися! Вистачить на усіх!

Сцена 4

До Рєпіна завітали Третьяков і Мамонтов.

Рєпін. Як добре, що ви зараз у Петербурзі, Павле Михайловичу і Саво Івановичу!

Третьяков. Так ми ж Масляну завжди святкуємо у столиці, Ілля Юхимович!

Рєпін. Я це знаю. І давно ви приїхали?

Третьяков. Позавчора. Я – з дочкою Вірою, а Сава Іванович – із Єлизаветою Григорівною.

Рєпін. І надовго?

Мамонтов. Поки усі млинці у столиці не з’їмо!

Рєпін. Чудово! Я на Масляну якраз збираюся влаштувати у себе вечорниці з варениками!

Третьяков. Такі, як на вашій картині «Вечорниці»?

Рєпін. Навіть кращі! Тому що на картині є тільки хлопці з дівчатами, а в мене зберуться мої найкращі друзі – Стасов, Крамський, Кузнецов, Антокольский, Сєров, (показує на гостей) Третьяков, Мамонтов і багато художників із дружинами і без дружин. Мої вечорниці задумані як костюмований вечір, на якому гості будуть виконувати пісні і танці різних народів і представляти свої оригінальні костюми. Тож готуйтеся, Павле Михайловичу і Саво Івановичу! Ми будемо вам дуже раді!

Третьяков. Помилуйте, Ілля Юхимович! До Масляної залишилося усього кілька днів! Як тут можна придумати цікавий костюм? Ми ж не цигани, які завжди у своїх нарядах кочують!

Мамонтов (ухопився за цю ідею). Чому не цигани? Я ось візьму і одягнуся циганом, прихоплю із собою свою гітару, наряджу Єлизавету Григорівну циганкою – ось вам і оригінальний костюм!

Рєпін. Прекрасно!

Третьяков. Так, це буде прекрасно – я не сумніваюся. Сава Іванович грає на гітарі краще за будь-якого цигана, а Єлизавета Григорівна танцює не гірше усіх циганок на світі! А ми з Вірою що можемо придумати?!

Рєпін. Та навіщо вам придумувати, Павле Михайловичу? Ви ж вийшли із купецького стану! Ось і будете на нашому масляному маскараді новгородським купцем!

Третьяков. А Віра?

Рєпін. А Віра Павлівна – буде дочкою новгородського купця!

Третьяков. А костюми? Адже колись купці не такий одяг носили! (Показує на свій костюм).

Рєпін. Це не проблема, Павле Михайловичу! Моя ідея – мій і костюм. (Відкриває шафу і дістає звідти дорогу шубу і шапку). Дивіться: у цій шубі і шапці був Васнецов, якого я в Парижі писав для своєї картини «Садко». Думаю, що для костюма новгородського купця це підійде…

Третьяков. Цілком підійде! Матерія – дуже дорога, і хутра – також найкращі!

Рєпін. Ну, інакше і бути не могло… Цю картину я писав на замовлення великого князя – на костюми і декорації він грошей не жалів…

Мамонтов. І ви цей костюм зберегли?!

Рєпін. А хто ж таким добром розкидається? Я завжди всі костюми зберігаю! Он їх скільки зібралося – повні шафи: шуба для картини «Садко», російські і українські народні костюми для картин «Проводи новобранця» і «Вечорниці», сарафан для «Царівни Софії», шовковий каптан для царевича із «Івана Грозного» і багато інших… (Третьякову). Тому не хвилюйтеся, Павле Михайловичу, – і ви, і Віра Павлівна будете у найкращих нарядах! (Мамонтову). Може, вам теж що-небудь із одежі потрібно, Саво Івановичу?

Мамонтов. Спасибі, Ілля Юхимович, але нічого не треба. Цигани часто фігурують у наших домашніх спектаклях, тож циганські костюми у нас уже давно є!

Сцена 5

У тій самій кімнаті Ілля Юхимович Рєпін і його дружина Віра Олексіївна перебирають костюми із шаф і при цьому обговорюють майбутні вечорниці.

Рєпін. Так, Віро, з костюмами, здається, ми розібралися… (Показує на розвішаний одяг). Українські вишиті сорочки і шаровари – для українців, вишиті косоворотки і сарафани – для росіян… Дорога шуба новгородського купця – для Третьякова, чорна ряса монастирського служки – для Максимова, сарафан зі срібної парчі – для Сєрової… (Узяв у руки дорогий сарафан). Пам’ятаєш, як ти цей сарафан перлинами обшивала, коли я картину «Царівна Софія» писав?

Віра Олексіївна. Пам’ятаю. Валентина Семенівна у цьому наряді була, як справжня цариця!

Рєпін. Так, Сєрова – типова російська жінка! Боже, яка вона вродлива! А як вона співає! Заслухаєшся! Ой, які у нас будуть вечорниці!!! Незгірше від тих, які ми бачили в Мохначах під Чугуєвом!

Віра Олексіївна. А ти у який костюм одягнешся, Ілля?

Рєпін. Ну, оскільки це будуть вечорниці і ми починаємо з оживлення картини «Вечорниці», то я одягнуся типовим українцем! А ти?

Віра Олексіївна. Я буду російською селянкою ось у цьому сарафані! (Приміряє по своєму зросту російський народний костюм).

Рєпін. Прекрасно! Він тобі дуже пасує! Так… Значить, що у нас виходить?.. (Бере аркуш і, заглядаючи в нього, розказує). В українських костюмах будуть – Тарновські, Кузнецови, брати Рєпіни, а також Зоя, Марія і Григорій Ге… У російських – Стасов, Сєрови, дружина Максимова і ти з сестрою Софією… Циганами одягнуться Мамонтови, Капустіна і Марія Павлівна Ярошенко… Антокольський із дружиною і племінницею одягнуть єврейські наряди… Дружина Крамського і Клодт – чухонські… Анна Іванівна Менделєєва обіцяла бути морською царівною… Савицький зіграє роль художника з картонною палітрою… (Вичитує далі з аркуша). Максимов буде монастирським служкою… Крамський і Куїнджі прийдуть у своїй звичайній одежі… Ярошенко теж буде у своєму незмінному військовому мундирі, що мені і потрібно, оскільки він повинен стати весільним генералом…

Віра Олексіївна. Яким весільним генералом?

Рєпін (хитро усміхнувся). А це секрет, Віруню! Я його розкрию тільки на вечорницях! Потерпи!

ДІЯ ДРУГА

Сцена 6

Квартира Рєпіна, урочисто приготовлена для вечорниць. У кутку великої зали обладнано місце для «оживлення» картини «Вечорниці»: там стоїть дерев’яний стіл із букетом квітів, стравами та пляшкою горілки, на стінах висять образи і вишиті рушники. Зала уже заповнена гостями – окремими групами стоять чи сидять у своїх національних костюмах українці, росіяни, євреї, чухонці, цигани… Поміж ними видно художника у смішному капелюсі і з великою картонною палітрою (він уже малює із когось портрет), монастирського служку в чорній рясі, морську царівну, багатого купця з дочкою, генерала в мундирі і троїстих музѝк, які награють легеньку польку… Рєпін, одягнений у вишиту українську сорочку й зелені шаровари, клопочеться біля столу з квітами та стравами, професійними рухами поправляє декорації, а потім, переконавшись, що все на місці, дає знак музѝкам, щоб зупинилися, і звертається до гостей…

Рєпін. От наша досвітчана хата до вечорниць і готова! Бачите – усе так, як і на картині. Залишається тільки розсадити за столом хлопців та дівчат. Правильніше, спочатку – дівчат, а вже потім – хлопців! Бо хату для вечорниць завжди наймали дівчата. Вони ж перші і сходилися до хатини досвітчаної матері, самотньої вдовиці, і відразу ж бралися до роботи: пряли починки, шили сорочки чи вишивали рушники… (Подає знак жінкам в українському вбранні, і вони сідають за стіл). Хлопці з’являлися на вечорниці пізніше за дівчат і приводили із собою музикантів! (За помахом руки Рєпіна до хатини заходять чоловіки-українці і троїсті музѝки). Зрозуміло, що після цього дівчатам було вже не до роботи, – починалися танці, співалися пісні! Непоказний простакуватий парубок Ничипір Коваль із заздрістю дивився на танцюристів (садить скраю на лаві Григорія Ге у старій поношеній свитині), а біля нього сиділа на лаві досвітчана мати у білому літнику (бере за руку і проводить до лави Софію Василівну Тарновську, одягнену по-селянськи). Сиділа і зажурено згадувала свою молодість, коли і вона отак танцювала… Ех, які це були вечорниці!

Ілля Юхимович робить знак троїстим музикам, і ті починають грати. Рєпін і Зоя Ге танцюють гопака (саме так, як і на картині «Вечорниці»). Марія Ге і Микола Дмитрович Кузнецов співають.

Пусти мене, моя мати,

Та й на вечорниці,

Там мій милий чорнобривий

Плете рукавиці.

Плете, плете рукавиці,

Палець доплітає:

«Відай, мою миленькую

Мати не пускає».

***

Очерет, осока, –

Чорні брови в козака,

Матусенька родила,

Щоб дівчина любила.

***

Ой гоп гопака!

Прийми, мати, приймака:

На те мати родила,

Щоб козака любила.

Троїсті музики змінюють гопака на метелицю, Рєпін і Зоя Ге танцюють, а Кузнецов і Марія Ге далі співають.

Ти сказала: «Прийди, прийди».

Не сказала, куди, куди.

Я прийшов – тебе нема.

Підманула, підвела!

– Ти ж мене підманула!

– Я ж тебе підвела!

– Ти ж мене молодого

З ума-розуму звела!

Ти казала – у вівторок

Поцілуєш разів сорок.

Я прийшов – тебе нема.

Підманула, підвела!

– Ти ж мене підманула!

– Я ж тебе підвела!

– Ти ж мене молодого

З ума-розуму звела!

Ти сказала: під комору,

Не сказала, під котору.

Я прийшов – тебе нема.

Підманула, підвела!

– Ти ж мене підманула!

– Я ж тебе підвела!

– Ти ж мене молодого

З ума-розуму звела!

Сцена 7

Танець закінчився. Рєпін звертається до гостей.

Рєпін. Отакі були колись вечорниці… Танці, жарти, пісні… Якщо розходилися опівночі – це були «вечорниці». А якщо засиджувалися до третіх півнів – то уже були «досвітки»… На вечорницях хлопці знайомилися з дівчатами, закохувалися у них, а потім засилали сватів… Отак і наш Ничипір Коваль – нагледів гарну дівчину та й вирішив до неї посвататись. Сватами у нас будуть Іван Миколайович Крамський і Архип Іванович Куїнджі. (Показує на Крамського і Куїнджі). Вони народилися і виросли на Україні, тому цей обряд їм дуже добре знайомий. Отже, Іван Миколайович буде старостою, а Архип Іванович – підстаростою. Ось вам, дорогі свати, хлібина від молодого і ціпки в руки – свати завжди приходили із ціпками.

Крамський. Якщо чесно признатися, Ілля Юхимович, то я вже трохи забув, що саме мають говорити свати у хаті молодої дівчини…

Рєпін. Ну як же, Іване Миколайовичу! Ви люди німецькії, ідете з землі турецької, молодий князь послав вас шукати куницю – красну дівицю… А тут якраз випала пороша! Згадали?

Крамський. Тепер починаю пригадувати.

Рєпін. От і добре. А коли щось забудете, то Архип Іванович вас виручить – він усе знає, бо часто буває на Україні.

Куїнджі. Навіть справжнім сватом був одного разу, коли малював «Місячну ніч на Дніпрі»!

Рєпін. Прекрасно! Тоді збирайтеся – і в дорогу!

Крамський. Стривайте, а в кого ж закохався наш парубок?

Рєпін. Відомо в кого – у найкращу дівчину, у купецьку дочку! (Показав на Віру Третьякову).

Крамський. Це трохи надумано, Ілля Юхимович, щоб поєдналися бідний український парубок і дочка російського купця… Такого не буває…

Рєпін. Як це не буває?! А хіба молода царівна Єлизавета Петрівна не закохалася була у вродливого українського парубка Олексу Розума із придворного хору і не зробила його управителем усіх своїх маєтків, та ще й камер-юнкером?! А коли Єлизавета Петрівна стала імператрицею у 1742 році, вона зробила Олексія Розумовського генерал-поручиком і графом і одружилася з ним! Мені Микола Костомаров багато про це розповідав. А ви кажете: «Такого не буває»… Якщо це було у російській історії, то на карнавалі на Масляну – тим більше може бути! Основне, щоб на цю інтермедію погодилися наш новгородський купець і його дочка-красуня… (Шанобливо показав на Третьякова і його дочку Віру).

Віра (радо погоджується). Я згодна!

Третьяков. Ну, тоді – я теж погоджуюся…

Рєпін. Правильно, Павле Михайловичу! На українських весіллях завжди так було – якщо дочка погоджувалася вийти за парубка, то батьки теж давали на це свою згоду… Отже, вечорниці закінчилися, усі розійшлися, і тепер ми бачимо зовсім іншу картину… У селянській хаті на дерев’яній лаві сидить за столом батько, багатий новгородський купець (садить Третьякова за стіл), біля печі стоїть і сором’язливо колупає піч його дочка-красуня (бере Віру за руку і підводить до печі), аж тут до хати заходять свати з молодим парубком! Тільки староста і підстароста проходять далі, а парубок скромно сідає на лаву біля самого порога… Ну, починайте!

Сцена 8

Крамський і Куїнджі, постукуючи ціпками, «заходять до хати», а Григорій Ге сідає неподалік.

Крамський. Дай Боже, вечір добрий, пане-господарю!

Рєпін (за Третьякова). Добривечір і вам, люди добрі! А звідки ви і хто такі будете?

Крамський. Ми люди німецькії, ідемо з землі турецької. Раз у нашій землі випала пороша. Я й кажу своєму товаришу: «Що нам дивитися на погоду? Ходімо шукати звірячого сліду». От і пішли. Ходили-ходили, аж гульк – назустріч нам іде князь… (Показав при цьому на Григорія Ге, який сидить у своїй поношеній свитині, вдаючи із себе селюка із простакуватим обличчям).

Куїнджі. І от цей князь підніма угору плечі і говорить такії речі: «Ей ви, охотники, ловці-молодці! Будьте ласкаві, покажіть дружбу. Трапилась мені куниця – красна дівиця! Поможіть мені її піймати!»

Крамський. Пішли ми по слідах, по всім городах, увесь Петербург обійшли, а куниці не знайшли…

Куїнджі. Ні в Петропавловській фортеці, ні в Публічній бібліотеці!

Крамський. Коли це вчора увечері оп’ять випала пороша! То ми вранці встали і таки на слід напали!

Куїнджі. Певно, що звір наш пішов у двір ваш, а з двору в хату та й сів у кімнату.

Крамський. Пробі, оддайте нашому князю куницю, вашу красну дівицю!

Куїнджі. Кажіть же ділом, чи оддасте, чи нехай ще підросте?

Рєпін (показує на Третьякова). А це вже нехай батько молодої вирішує…

Третьяков. Треба подумати… (Почухав потилицю, скоса поглядаючи на дуже вже простакуватого селюка).

Куїнджі. Та що тут довго думати?! За такого парубка, як наш Ничипір Коваль, будь-яка дівчина заміж піде!

Крамський. Він у нас хлопець славний!

Куїнджі. Тільки не дуже ставний…

Крамський. Та ще, може, трохи простакуватий… Точніше – не дуже метикуватий…

Куїнджі. Але це – невеликий ґандж! Бо ми живемо у такий час, коли треба буть не розумним, а хитрим!

Крамський. Ви запитаєте: «А чого ж він такий бідний, якщо такий хитрий?»

Куїнджі. Так ми вам одразу скажемо, що наш князь не такий уже й бідний…

Крамський. У нього вдома під штандарами ще одні постоли є!

Куїнджі. І ще один костур від собак!

Крамський. І ще одна мотузочка до штанів!

Куїнджі. Аякже!

Крамський. То як, пане-господарю, віддаєте свою дочку за нашого парубка?

Третьяков (категорично). Не оддаю!

Рєпін. Ні, Павле Михайловичу, так не можна… На Україні сватам так категорично ніколи не відмовляють, бо досі вірять у забобон, що відмова старостам приносить нещастя… А навіщо вам, багатому купцеві, накликати на себе нещастя? Тим більше що це – усього лише спектакль! (Благально). Благаю вас, погодьтеся, бо інакше всю інтермедію мені зіпсуєте…

Третьяков. Добре, я згодний.

Рєпін. Прекрасно! Тоді подаємо старостам рушники, а парубку – хустку! І ведемо молодих під вінець, бо на заручини час гаяти ніколи – там, на столі, вареники у макітрі холонуть! (Максимову). Василю Максимовичу, якщо ви вже одягнулися монастирським служкою, то побудете і за священика! Церемонію знаєте, на вінчанні коли-небудь були?

Максимов. Звичайно, Ілля Юхимович, – я не раз бував на вінчаннях, та й сам же у церкві вінчався!

Рєпін. Чудесно! Тоді ось вам і молодята для вінчання! (Ставить перед ним молодих – багато одягнену купецьку дочку і простакуватого парубка з ціпком у руці і в поношеній свитині).

Максимов. Повний обряд відправляти чи короткий?

Рєпін. Якомога коротше, Василю Максимовичу! Прошу вас – якомога коротше!

Максимов. Як скажете, можна і так. (Урочисто починає церемонію). Вінчається раба Божа Віра Павлівна Третьякова і раб Божий…

Третьяков (зривається з місця). Ні, ні, ні! (Рєпіну). Пробачте, Ілля Юхимович, але про вінчання ми не домовлялися! Хай це усього лиш інтермедія, але за такого «князя» я свою дочку – навіть у комічному спектаклі не оддам!

Третьяков бере дочку за руку і відводить убік.

Рєпін (хитро усміхнувся). Якщо чесно, Павле Михайловичу, то за такого «князя» і я свою дочку не віддав би… Тому ми зараз заберемо у нього із рук ціпок (забирає у Григорія Ге ціпок), знімемо цю поношену свитину (знімає з актора свиту, під якою виявляється гарна вишиванка і шаровари), поправимо йому зачіску (поправляє зачіску) – і вийде у нас гарний український парубок! Може, навіть не гірший за Олексу Розума, у якого була закохалася царівна Єлизавета! Я готував сюрприз і думав перетворити цього простакуватого селюка на гарного парубка уже після вінчання, але нехай буде тепер. (Третьякову). Ну що, Павле Михайловичу, – за такого красеня ви віддали б свою дочку?

Третьяков. От за такого парубка оддав би!

Рєпін. Тоді будемо вважати, що наші молоді уже повінчалися! Починається весілля: молодих усаджують за великий стіл (веде молодих до столу), поруч із ними сідає весільний генерал, яким у нас буде Микола Ярошенко (садить біля молодих Ярошенка в мундирі), грають троїсті музики, і гості виконують російські, єврейські, чухонські і циганські пісні…

Сцена 9

Звучить яскрава танцювальна мелодія, і наперед виходить Валентина Семенівна Сєрова у сарафані із срібної парчі, за нею – одягнені в російські народні костюми Володимир Васильович Стасов, син Сєрової – молодий художник Валентин Сєров, дружина Іллі Юхимовича Віра Олексіївна, її сестра Софія Олексіївна і Анна Іванівна Менделєєва (остання – в костюмі морської царівни, який теж нагадує російський народний костюм)… В.С. Сєрова, а за нею всі інші, пританцьовуючи, співають російську народну пісню «Выйду на улицу». Щойно закінчили співати і танцювати росіяни, як весільний настрій підхоплює Марк Матвійович Антокольський – він і його дружина Олена Юліанівна та племінниця Олена Павлівна виконують єврейський танець. Услід за єврейським танцем починається чухонський у виконанні Софії Миколаївни Крамської і Михайла Петровича Клодта. А за чухонцями виходять цигани – Сава Іванович Мамонтов з гітарою, його дружина Єлизавета Григорівна, Надія Яківна Капустіна і Марія Павлівна Ярошенко. Вони танцюють і співають.

Сцена 10

Після усіх танців і пісень на передній план, як диригент цього неповторного дійства, знову виходить Ілля Юхимович Рєпін.

Рєпін. Ох і славне було весілля – грали музики, веселилися гості, циганка ворожила молодим і віщувала їм довге та щасливе життя! А потім побачила багатого купця і спокусилася легким заробітком…

Рєпін бере за руку одну із жінок, переодягнених циганками, і підводить до Третьякова. Циганка тут же входить у роль і простягає руку.

Циганка. Позолоти руку, купець, – всю правду скажу!

Третьяков. А не обманеш?

Циганка. Боже борони! Де ти бачив, щоб циганка обманювала? Даю слово: якщо збрешу хоч раз – поверну тобі твій золотий!

Третьяков. Добре, так я згодний. (Дає циганці монету). Ну, говори, що мене чекає у моїх купецьких ділах?

Циганка. Бачу по долоні, що твої купецькі діла підуть угору, купець! Розбагатієш ти, дуже розбагатієш! Станеш багатим, як Третьяков!

Третьяков. Так я і є Третьяков…

Циганка. Ось бачиш – уже правду сказала!

Третьяков. Ну, добре, а що в мене буде?

Циганка. Буде у тебе своя картинна галерея в Москві.

Третьяков. Але вона у мене вже давно є!

Циганка. Ось бачиш! Я тільки сказала про галерею, а вона в тебе уже давно є!

Третьяков. Ні, циганко, так не піде! Так ти мені ще скажеш, що в мене у тій галереї будуть картини Рєпіна «Вечорниці», «Хресний хід у Курській губернії», «Не чекали»… І це теж буде правда, тому що вони у мене там уже є… Яке ж це гадання? Ти мені скажи, що зі мною станеться таке, чого ще не було! Нехай навіть сьогодні, нехай навіть через півгодини! Але обов’язково щось нове!

Циганка. Ну, купець, це простіше простого… Через півгодини ти з усіма гостями Іллі Юхимовича Рєпіна будеш сидіти за довгим столом, святкувати Масляну і уплітати вареники у сметані! Що – може, скажеш, збрехала?

Третьяков (почухав потилицю). Не збрехала. Забирай свій золотий.

Циганка задоволено посміхнулася і сховала гроші.

Рєпін. От циганка – так циганка!.. Всю правду сказала!.. Ну, нехай про стіл і про вареники неважко було здогадатися після того, як я сказав, що вареники у макітрі холонуть… Але звідки вона могла знати, що вареники будуть у сметані?

Рєпін подає знак троїстим музикам, і, як підсумковий акорд вечорниць, звучить українська народна пісня про вареники, яку починають українці, а потім підхоплює решта гостей.

Ой мій милий вареників хоче,

Ой мій милий вареників хоче!

– Навари, милая, навари, милая,

Навари, уха-ха, моя чорнобривая!

– Та й дров же немає, милий мій, миленький,

Та й дров же немає, голуб мій сизенький!

– Нарубай, милая, нарубай, милая,

Нарубай, уха-ха, моя чорнобривая!

– Та й сили ж немає, милий мій миленький,

Та й сили ж немає, голуб мій сизенький!

– То вмирай, милая, то вмирай, милая,

То вмирай, уха-ха, моя чорнобривая!

– А з ким будеш доживати, милий мій, миленький,

А з ким будеш доживати, голуб мій сизенький?

– Із кумой, милая, із кумой, милая,

Із кумой, уха-ха, моя чорнобривая!

– Та підем же додому, милий мій миленький,

Вареників наварю, голуб мій сизенький!

– Навари, милая, навари, милая,

Навари, уха-ха, моя чорнобривая!

Завіса.

***

Над тим, як у біографічний роман про Рєпіна вписати п’єсу «Вечорниці», я думав довше, ніж над іншими драмами. Річ у тім, що сама картина була закінчена на початку 1881 року, а це час між першою і другою дією «Хресного ходу», який якраз і побудований на протиставленні ситого протодиякона (1876) і голодного жебрака-горбуна (1883). Тож вставити драму «Вечорниці» між першою і другою дією «Хресного ходу» означало б те саме, що розрізати картину «Хресний хід у Курській губернії» навпіл і розмістити першу половину з горбуном, а другу половину з протодияконом у різних залах… Це однозначно означало б – зіпсувати драму «Хресний хід»!

Але як же можна було обійтися без «Вечорниць», які свого часу викликали захоплення у самого Льва Толстого, який вперше завітав до московської майстерні молодого живописця 7 жовтня 1880 року?!

Та зустріч так вразила Рєпіна, що вже 17 жовтня він писав В.В. Стасову: «Ах, Толстой, Толстой! Говорили ми тут багато про що, тобто він говорив, а я слухав та розмірковував, зрозуміти старався… Мене він дуже хвалив і схвалював… А більше за все йому сподобалися малоросійські «досвітки», – …він її удостоїв назвою картина, інші – етюди тільки. У «Запорожцях» він мені підказав багато хороших і дуже пластичних деталей (особливо важливих), живих і характерних подробиць. Видно було тут майстра історичних справ». (Спочатку ця картина називалась «На досвітках», але після завершення роботи над нею художник перейменував її на «Вечорниці». Причому обидва рази Ілля Рєпін писав цю назву українською мовою!).

Геніальну підказку, як і де помістити в романі драму «Вечорниці», я знайшов у спогадах дружини Д.І. Менделєєва художниці Анни Іванівни Менделєєвої «Із давніх спогадів» («Художня спадщина», «Рєпін», т. ІІ). Там вона написала: «Художники, окрім загальних ділових зібрань, зустрічалися у свої визначені дні: вівторки – у К.В. Лемоха, суботи – у М.О. Ярошенка, середи – у нас, у Рєпіна дні мінялися… Проведення часу на рєпінських вечорах було дуже різноманітне. Іноді Ілля Юхимович влаштовував рисування. А іноді… раптом придумував ставити живу картину. У майстерні було підвищення для натури, у шафах – великий запас костюмів. Одного разу він захотів поставити «грішницю». Зображати її повинна була я. Світло-рожевий шовковий каптан, у якому він писав сина Івана Грозного, був одягнений на мене задом наперед, припасований до моєї фігури… Христа зображав Микола Никанорович Дубовський у білому парику; його худа висока фігура, майстерно задрапірована Рєпіним, була стильною. Натовп зображали гості і діти художника. Оцінював сам Рєпін. Він радів, аплодував і запевняв, що головні фігури на картині кращі, ніж у Семирадського.

На Масляну він влаштував костюмований вечір (скоріш за все це був 1886 рік, оскільки А.І. Менделєєва перед цим пише, що тоді сину Рєпіна, Юрію, який народився в 1877 році, «було років 9», а дещо раніше художник показував своїм гостям картину «Убивство Грозним сина». – В.Г.). Усі повинні були з’явитися у костюмах… Катерина Андріївна Бекетова (старша тітка Олександра Блока) помогла мені пошити …костюм русалки, чи, точніше, морської царівни… Коли я приїхала до Рєпіних, гостей було вже дуже багато і веселощі були в розпалі. Там сидить комічний художник… і малює охочим їхні портрети, звичайно, карикатури. Це – Савицький. Тут ходить монастирський служка, гугняво наспівуючи якісь куплети, – це Максимов… Польки, циганки, хохлушки… Сам Рєпін був типовим українцем, його дружина – російською селянкою у пов’язці… М.П. Клодт – чухонець, дружина Крамського – чухонка. Тільки Куїнджі і Ярошенко були у своїх звичайних костюмах. Згадую цей вечір як найвеселіший із усіх, на якому будь-коли довелося мені бути (виділено мною. – В.Г.). Рєпін вправно танцював гопака навприсядки. Клодт із Крамською – чухонський танець. Надія Яківна Капустіна підмовила мене затанцювати російський. Я не примусила себе довго чекати».

Господи, подумав я, так це ж були свого роду вечорниці! А коли так, то Ілля Юхимович Рєпін, влаштовуючи на Масляну «костюмований вечір», цілком міг поставити «живу картину» і за своєю картиною «Вечорниці», на передньому плані якої якраз і зображений парубок, що танцює «гопака навприсядки»! Що стосується учасників цього «костюмованого вечора», то одних перерахувала у своїх спогадах А.І. Менделєєва, а інших автор вибрав із числа найкращих друзів Рєпіна, які теж жили у Петербурзі або могли там перебувати в цю пору року. Скажімо, присутність на цих петербурзьких вечорницях москвича П.М. Третьякова можна допустити завдяки словам його дочки Олександри Павлівни, яка у книзі «Павло Михайлович Третьяков у житті і мистецтві» написала: «На Масляній, як правило, Павло Михайлович від’їздив до Петербурга» (с. 122). Немає сумніву, що на ці свята до столиці з’їжджалися і з інших міст.

Так з’явилася можливість доповнити образ І.Ю. Рєпіна новими яскравими штрихами і водночас показати дружбу людей і культур…

«Запорожці»*

Драма на три дії

ДІЙОВІ ОСОБИ

Ілля Юхимович Рєпін – видатний художник українського походження.

Дмитро Іванович Яворницький – український історик.

Яків Павлович Новицький – етнограф із Олександрівська**.

Григорій Іпатійович Маркевич – викладач із Полтави.

Варвара Петрівна Кокіна – перша дружина Яворницького.

Василь Васильович Тарновський – меценат і колекціонер із Чернігівської губернії.

Олександр Іванович Рубець – український композитор і фольклорист, професор Петербурзької консерваторії.

Микола Дмитрович Кузнецов – український художник-передвижник.

Михайло Іванович Драгомиров – начальник Академії генерального штабу, генерал, уродженець Конотопа, що в Чернігівській губернії.

Софія Михайлівна – його дочка.

Єлизавета Миколаївна Званцева – учениця І. Рєпіна.

Павло Михайлович Третьяков – московський підприємець і колекціонер.

Іван Николович Терещенко – київський підприємець і колекціонер.

Георгій Петрович Алексєєв – генерал, обер-гофмейстер царського двору, колекціонер запорозьких старожитностей.

Володимир Васильович Стасов – історик мистецтва, музичний і художній критик.

Марко Лукич Кропивницький – український актор і режисер, засновник Театру корифеїв у Єлисаветграді.

Панас Карпович Саксаганський,

Микола Карпович Садовський,

інші актори, одягнуті запорозькими козаками.

Актор у ролі турецького султана.

Натурниця.

_____________

*«ЗАПОРОЖЦІ» – це пізніший варіант драми «Рєпін і Яворницький» (2012), що була написана першою у біографічному романі про І.Ю. Рєпіна і стала продовженням авторської серії «П’єси про великих», яку складають «Андрей Шептицький», «Поет і король, або Кончина Мольєра», «Цикута для Сократа», «Трагедія Нобеля і драма Хемінгуея», «Окови для Чехова», «Помилка Сервантеса», «Приборкування… Шекспіра!», «Кохані Бетховена і коханки Паганіні», «В облозі саламандр» (про Чапека) і «Душа в огні» (про Довженка).

**Міста Олександрівськ, Єлисаветград і Катеринослав подано за тодішніми їхніми назвами. Нині – це Запоріжжя, Кропивницький (Кіровоград) і Дніпро (Дніпропетровськ).

ДІЯ ПЕРША

Сцена 1

Літо 1885 року. Україна, місце розкопок на Хортиці. У глибині сцени непорушно, без ознак життя, лежить горілиць молодий, вродливий чоловік років тридцяти. Його трохи старший товариш сидить біля нього, прикривши очі рукою. Третій, схожий на викладача духовної семінарії (усі троє у вишиванках), схиливши голову, сидить на землі ближче до переднього плану, біля старожитностей, щойно викопаних із козацької могили, – перед ним на невеликій шматині лежать шабля, два пістолі і порохівниця, стоїть зелений закупорений графин. Біля цих речей біліє череп запорожця. Лунає пісня:

Чорна рілля ізорана, гей, гей!

Чорна рілля ізорана

І кулями засіяна, гей, гей!

І кулями засіяна, гей!

Білим тілом зволочена, гей, гей!

Білим тілом зволочена

І кровію сполощена, гей, гей!

І кровію сполощена, гей!

Вітер віє по долині, гей, гей!

Вітер віє по долині,

Лежить козак на купині, гей, гей!

Лежить козак на купині, гей!

Ані тата, ані мами, гей, гей!

Ані тата, ані мами,

Ані труни, ані ями, гей, гей!

Ані труни, ані ями, гей!

Летить ворон, усідає, гей, гей!

Летить ворон, усідає,

Йому очі випиває, гей, гей!

Йому очі випиває, гей!

Пісня затихла. Той, що сидить біля археологічних знахідок (це Маркевич), повертає голову до Новицького, який занімів біля непорушного їхнього товариша.

Маркевич (пригнічено). Не дихає?..

Новицький. Не дихає. Уже півгодини не дише.

Маркевич. А може, ще живий? Дзеркальце йому до уст приклади – воно парою вкриється…

Новицький (у розпачі). Та де ж я його, в чорта, те дзеркальце тут, посеред Хортиці, візьму?!

Маркевич. Пробач, Якове, я не подумав… А руки холодні?

Новицький (доторкнувся до руки на бездиханних грудях). Холодні.

Маркевич. Здорово його у тій могилі привалило… Та ще поки ми відкопали – скільки часу пройшло… Треба над ним, сердешним, Псалтир почитати, щоб там душі його легко було…

Новицький. Обов’язково треба. Ти – син священика, ти і читай, Грицьку.

Маркевич (дістає із торби Псалтир, стає у головах того, хто лежить на землі, і починає читати).

Не карай мене, Господи, у гніві Своїм,

не завдавай мені кари у Своїм пересерді!

Помилуй мене, Господи, – я ж бо слабий,

уздоров мене, Господи, бо тремтять

мої кості…

(Перегорнув кілька сторінок, далі читає).

Буду Тебе величати, о Господи,

бо Ти із глибини мене витяг…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Благослови, душе моя, Господа,

і не забувай за всі добродійства Його!

Всі провини твої Він прощає,

всі недуги твої вздоровляє.

Від могили життя твоє

Він визволяє…

(Перегорнув іще кілька сторінок).

Господь милостивий та справедливий

і наш Бог милосердний!

Пильнує Господь недосвідчених, –

став я нужденний, та Він

допоможе мені!

Вернися, о душе моя,

до свого відпочинку,

бо Господь робить добре тобі,

бо від смерті Ти визволив душу мою,

від сльози – моє око,

ногу мою від спотикання.

Я ходитиму перед обличчям

Господнім

на землях живих!

(Закрив Псалтир, опустив голову).

Постояли ще трохи обидва, перехрестилися і одійшли від непорушного тіла. Зупинилися над своїми знахідками. Новицький нагнувся над ними, взяв у руки графин.

Новицький. Мали б ми цієї запорозької горілки усі разом спробувати. Та вже нема нашого друга… (Відкриває графин, наливає потрохи у три металеві кварти і одну подає Маркевичу, другу залишає собі, а третю ставить на землю біля графина). Давай, Грицьку, вип’ємо за упокій його стражденної душі.

Маркевич. Царство йому небесне…

Поволі-поволі піднімають кварти, але донести їх до рота так і не встигають – раптом долинає глухий голос.

Голос. Кому царство небесне?

Кварти у них так і повипадали із рук і з брязкотом упали на землю. Новицький і Маркевич на якусь мить заціпеніли. Той, що лежав непорушно, ворухнувся і ледь підвів голову. Товариші кидаються до нього.

Новицький. Дмитро! Дмитро! Ти живий!

Маркевич (не тямлячи себе від радості). Живий!!! Яворницький – живий!!!

Підбігають до товариша (це – Яворницький), нахиляються над ним.

Яворницький (роззирається навсібіч). Що зі мною?

Новицький. Земля обвалилася – присипало тебе!

Маркевич. Насилу відкопали!

Новицький. Ти що – нічого не пам’ятаєш?

Яворницький. Пам’ятаю тільки, як подав вам череп і графин із горілкою, що у головах, видко, стояв… А тоді нагнувся ще над чимось – і все… Так, наче я заснув… І сниться мені, що я лежу… лежу… а батько мій, сільський дяк, псалми наді мною читає… (Озирається довкола). Батько був тут?

Новицький. Та де йому тут узятися, Дмитре? Ми ж на Хортиці!

Яворницький. Але ж я добре чув, як він читав наді мною Псалтир, як над мертвими ото читають! Кажу йому: «Що ти робиш, батьку? Я ще живий!» А він бере мою руку і каже: «Не дихає. Уже півгодини не дише». Кричу йому: «Я ще дихаю, батьку! Ось приклади мені дзеркальце до уст – воно парою вкриється!» А батько, побожна людина, церковний служитель, від якого я зроду слова різкого не чув, одказує: «Та де ж я його, в чорта, те дзеркальце тут, посеред Хортиці, візьму?!» А потім каже: «Давай вип’ємо за упокій його душі… Царство йому небесне». «Кому царство небесне?» – питаю. А тоді ще почув, як щось брязнуло, – і прокинувся… (Знову роззирається навсібіч). О, а чого це кварти на землі валяються?

Новицький. Та це ми… той графин запорозький… потурбували… Думали разом із тобою його відкрити, та коли ти вже півгодини не дихав, то ми й подумали… ну, що ти… неживий…

Яворницький. То ви і Псалтир наді мною читали?

Новицький. Прости нам, Дмитре… Але ти так довго лежав холодний… От Грицько як син священика і викладач духовної семінарії і почав читати над тобою Псалтир…

Маркевич. Може, саме це тобі й помогло! Псалтир, я маю на увазі!

Яворницький. Ну, якби і не помогло, то нічого страшного не сталося б – одним «українофілом» було б менше…

Новицький (уточнює). «Запеклим українофілом»!

Яворницький. А ще точніше – «запеклим українофілом і навіть сепаратистом, який вишукує усі засоби для того, аби поширювати свої тенденції серед молоді».

Новицький (Маркевичу). Це Дмитра в університеті так назвали перед тим, як звільнити з роботи.

Яворницький. Ну й чорт із ними!

Маркевич. Правильно – чорт із ними… (Перехрестився). А з нами – Бог і Запорозька Січ!

Яворницький. Господи, чого ж це я лежу, – я ж так і не роздивився тих реліквій козацьких, що ми із могили дістали! (Пробує підвестись, але не може). Ти дивись – і справді ні руки, ні ноги не слухаються…

Новицький. Хоч би вони були цілі! Дай-но я їх обмацаю… (Починає обережно обмацувати його руки і ноги). Так не болить?

Яворницький. Не болить.

Новицький (далі мацає його кістки). І так не болить?

Яворницький. Ні.

Новицький. Слава Богу! Це, видно, тільки груди тобі сильно придавило. А кості цілі.

Яворницький. Та я їх уже кілька разів на порогах і на розкопках ламав… Скільки ж можна? Поможіть-но мені підвестись.

Новицький і Маркевич беруть Яворницького під руки, підводять до їхніх знахідок і усаджують біля них.

Яворницький (бере в руки череп). Козацький череп, відразу видно… Дивіться, як його рубонули, – шов іде від маківки до самого перенісся… Молодим, певно, поліг, бо зуби ще добрі… Глядіть, хлопці, які у запорожців міцні і рівні зуби були…

Новицький. Еге, було чим від ворогів одгризатися.

Яворницький. Ну ні – от чим вони відгризалися! (Узяв шаблюку). Ось вона – справжня козацька зброя: «чесне оружжя», як запорожці на шаблю казали. (Підняв пістолі). А пістолі які!

Новицький. Це вони ще в землі, поіржавіли трохи… А коли їх почистити, то ціни їм не буде…

Яворницький. Їм уже немає ціни! (Бере зелений графин із ручкою). А ось і знаменита козацька горілка… Ви не все випили без мене?

Маркевич. Та ми її до рота донести не встигли! Ти ото як перепитав: «Кому царство небесне?» – так у нас кварти із рук і повипадали… А твоя он стоїть.

Яворницький (трясе графин). Тут і для вас ще трохи залишилося… Поділимо усе порівну. (Наливає їм із графина, та ще й зі своєї кварти добавляє). Це – тобі, Якове… А це – тобі, Грицьку…

Новицький. Ні, ні, не треба, Дмитре, ми свою уже… вилили… А тобі ж зігрітися треба!

Яворницький. Я вже зігрівся – мене сама думка про Січ уже гріє! (Піднімає кварту). Ну, хлопці, випиймо за наше здоров’я і за упокій душі цього запорожця, якого ми заради науки потурбували.

Маркевич (обережно). Царство йому небесне…

Яворницький і Новицький (разом). Царство йому небесне.

Випили і, занімівши, так і сидять у якомусь зачудованому стані.

Яворницький. Смачна горілка була… Слабкувата, але медово солодка. Дуже смачна!

Новицький. Недаром її тому запорожцеві навіть у могилу поклали… (Винувато). А ми її викопали.

Маркевич. І самого козака потурбували…

Яворницький. Як казав дід Розсолода, «на цім світі жити, тілько гріха набиратьця»… (По якійсь паузі). Хлопці, ви ж хоч моїй Варварі про це нічого не кажіть…

Маркевич. Про горілку?

Яворницький. Та скільки там тієї горілки було… Про те, що мене землею на розкопках привалило! Вона останнім часом і так дуже на мене сердиться: і за те, що втратив роботу в університеті, і за ці розкопки, і за старожитності, які їй у квартирі постійно заважають, і за те, що грошей нема… (Зітхнув). А грошей і справді нема… Я вже не знаю, як звести кінці з кінцями: трохи підробляю приватними уроками, але й ті гроші на науку ідуть… Боргів – як реп’яхів у собаки куцої!

Маркевич. Усі ми, Дмитре, такі… (Цитує «Думу про козака Голоту»).

На козакові шапка-бирка,

Зверху дірка.

Травою пошита,

Вітром підбита.

Куди віє, туди й привіває,

Молодого козака та й прохолоджає.

Новицький. Нічого, хлопці, протримаємося – запорожцям не легше було…

Сцена 2

Квартира Яворницького у Харкові. На столі, під стінами, на підлозі лежать усілякі старожитності: черепки з розкопок, жупани, чоботи (сап’янці), шаблі, порохівниці, пістолі… По кімнаті нервово ходить Варвара, дружина історика. Заходить Дмитро – сяючий і з великою торбою.

Яворницький (радісно). Добридень, Варусю! (Цілує її у щоку. Потім показує торбу). Дивися, скільки я реліквій запорозьких привіз!

Варвара (замість привітання). І я від цього повинна бути щаслива?

Яворницький. Варусю, ну не сердься… Я ж не гуляю, а займаюся серйозною наукою – вивчаю історію Запорожжя, чого ще майже ніхто до мене не робив…

Варвара. Кому воно потрібне, твоє Запорожжя?! Казав тобі попечитель Харківського округу: «Ваші запорожці нам не потрібні. Пишіть про Фінляндію». От і пиши «про Фінляндію»!

Яворницький. Ну, не всі ж так думають, як той генерал… Мої лекції про запорозьких козаків збирають весь цвіт харківської інтелігенції і проходять при переповнених залах. А газета «Дніпро» мої лекції назвала «живою водою», якщо ти пам’ятаєш… (Бере зі столу газету, цитує). «Живою водою» історичного аналізу реставрувати минуле – означає отримати можливість розуміти теперішнє і передбачати майбутнє».

Варвара. Водою ситий не будеш! І наше з тобою «майбутнє» я «передбачаю» у злиднях!

Яворницький. Варусю, пробач, що я мало заробляю…

Варвара. Ти майже нічого не заробляєш! Після того, як через цих запорожців тебе назвали «запеклим українофілом» і звільнили з роботи в університеті, – ти даєш тільки приватні уроки! І то лише тоді, коли не вештаєшся своїм дорогим Запорожжям із палицею у руках і з торбою за плечима!

Яворницький (ображено, але стримано). Я не вештаюся – я збираю старовину. Реліквії запорозькі. І мою колекцію торік на VІ археологічному з’їзді в Одесі визнали однією із кращих.

Варвара (в’їдливо). Тільки приїхав ти з того археологічного з’їзду на «даровий» квиток, бо у самого грошей не було навіть на зворотну дорогу!

Яворницький. Але ж приїхав.

Варвара. А тоді знову подався у світи! Спочатку – у Москву, а потім – у Петербург!

Яворницький. Варваро, я їздив працювати в архівах. І я тобі детально про це писав і з Петербурга, і з Москви.

Варвара. Господи, як же це я забула – ти ж мені писав! Ти мені завжди пишеш! У мене вже ціла купа твоїх листів! Ми спілкуємося тільки листовно! Я поштаря бачу у нас удома частіше, аніж тебе! Ти ж вивчаєш історію Запорожжя!

Яворницький (викладає із торби череп, шаблю, пістолі, порохівницю, графин). Це моє покликання, Варваро…

Варвара. Прекрасне покликання: то черепки стягував до хати, а тепер – уже й черепи! (Бридливо бере череп і кидає його на купу речей, що лежать на підлозі).

Яворницький. Не кидайся черепом – ти ж йому зуби повибиваєш! (Піднімає череп). Турки під Хотином не вибили, поляки під Берестечком не вибили, свої у корчмі не вибили, то вчителька музики у Харкові повибиває…

Варвара. Йому вже однаково!

Яворницький. Це тобі однаково, це тобі усе це байдуже! (Показує на старожитності).

Варвара. Що мені байдуже? Оцей мотлох, яким ти завалив усю квартиру?! Кругом черепки, іржаві залізяки, зітліле лахміття… Повернутися ніде! Я люблю, щоб у домі був порядок, і мені заважає це все!

Яворницький. Це ще Катерина Друга так заводила на Україні свої імперські порядки, і їй заважала Запорозька Січ, яку вона і наказала ліквідувати у 1775 році!

Варвара. Я – не Катерина Друга!

Яворницький. Я знаю. З Катериною Другою я не одружився б…

Варвара. Ну, якщо не з Катериною Другою, то просто з якоюсь «другою» тобі доведеться одружуватися, бо я від тебе іду!

Яворницький. Що ти говориш, Варусю?! Ти ж знаєш, як я тебе люблю!

Варвара. Ти мене любиш? Та ти не встиг повернутися зі своїх архівів, як знову покинув мене саму, без грошей, і подався на якісь дурнуваті розкопки! (Бере зі столу аркуш, читає). «Якби ви тільки знали, як я люблю своє Запорожжя і його сердешних сіромах! Усе готовий покинути, з усіма готовий розстатися, аби хоча б одна моя нога могла стояти на священній для мене землі»! Ти навмисно залишив на столі ці чернетки, щоб я їх прочитала? Якщо ти з усіма готовий розстатися заради своїх «сердешних сіромах», то, значить, і зі мною!

Яворницький. Варваро… Я збожеволію, якщо ти підеш…

Варвара. Без свого коханого Запорожжя ти ще скоріше збожеволієш! Тому залишайся зі своїми сіромахами і роби що хочеш… (Виходить).

Дмитро опустився на стілець і обхопив голову руками. А звідкілясь узялася і полинула пісня «Козака несуть»…

Козака несуть

І коня ведуть,

Кінь головоньку клонить. (2)

А за ним, за ним

Його дівчина

Білі рученьки ломить. (2)

Сцена 3

Через якийсь час ми бачимо Яворницького в Олександрівську у Якова Новицького. Вони розмовляють. Поруч стоять дорожні сумки Дмитра – видно, що він зібрався в далеку дорогу.

Новицький. Ти дуже подався, Дмитре, – лиця на тобі нема…

Яворницький. Надто багато звалилося на мене цього року, Якове. Ото як обвалилася мені земля на голову на Хортиці під час розкопок, так і почалося… Поховав батька… Розлучився з дружиною… Втратив місце у Харківському університеті… Навіть не знаю, як я пережив це все, – мало не збожеволів… Але якось витримав, слава Богу… Тільки сивини дуже додалося у тридцять років…

Новицький (співчутливо). Тяжкий для тебе видався рік Божий 1885-й, але тримайся, Дмитре. Ти тільки тримайся, чуєш?

Яворницький. Якби я жив, як ти, в Олександрівську, у центрі вольностей запорозьких, то мені було б легше триматись…

Новицький. Ти завжди можеш до мене приїхати! І ми знову подамося на Хортицю – пройдемося слідами наших славних запорожців, будемо їсти куліш із одного казана, а на розкопках знову наваримо юшки із риби! Ти пам’ятаєш, скільки ми доріг там сходили, скільки разів слухали, як шумлять дніпрові пороги?!

Яворницький (журно). Хіба таке забудеш?..

Новицький. Дмитре, мені на посаді народного вчителя теж нелегко – ти ж знаєш… Я також не раз був за наше Запорожжя «гонимий», і чорт знає, якого тільки горя не звідав, і чорт знає, якої нужди не зазнав… Але рук опускати нам із тобою не можна! Пам’ятаєш, як ми були на Хортиці біля старого усохлого козацького дуба, від якого тільки великий пень залишився? Якщо ми не наситимо історію Запорожжя твоєю «живою водою», то отак і пам’ять наша усохне…

Яворницький. Та не збираюсь я тему Запорожжя залишати! Ще чого! Не діждуться!

Новицький. Оце по-нашому! (Кивнув на дорожні сумки). То куди ти тепер?

Яворницький. У Пітер, Якове. У Петербург. Так треба. Там архіви, там і робота для мене, може, знайдеться. Там я підніму усі козацькі документи, буду викладати літературу й історію, читати лекції про запорозьких козаків. Слава Богу, «Історія Запорожжя» у Росії ще викладається…

Новицький. Це ти правильно вирішив. Там, у Петербурзі, багато наших українців на ноги ставало – Шевченко, Гребінка, Костомаров, Куліш… Там ти зможеш видати свої книги про Запорожжя і напишеш нові. І життя твоє особисте ще, Дмитре, складеться – знайдеш собі молоду, гарну дівчину, ми зашлемо до неї старостів, влаштуємо оглядини, посадимо вас за великий стіл і справимо справжнє українське весілля! (Бере в руки козацький хрест). Благословляю тебе, Дмитре Івановичу Яворницький, на все добре Байдою, Сагайдачним, Залізняком, Палієм і всіма славними та святими запорожцями і гайдамаками. Амінь.

Обнялися на прощання.

Сцена 4

І ось Яворницький уже в Петербурзі. У темному костюмі і в вишиванці він стоїть за кафедрою у якійсь аудиторії і читає лекцію про запорозьких козаків (це його коментарі до альбому «З української старовини»).

Яворницький. Історичне життя України з її козацьким населенням у містах та пониззях Дніпра, у Запорожжі, не раз висувало таких героїв, імена яких можуть бути сміливо вписані у сторінки всесвітньої історії. І поява таких героїв на історичній сцені в малій Русі і Запорожжі не випадкова. Як бойовий пост між турко-татарами з одного боку та поляками з другого, запорозькі козаки були справжнім живим оплотом для всієї руської народності і на своїх плечах виносили всі удари як з боку мусульманського Криму і Туреччини, так і з боку католицької Польщі.

У боротьбі за політичну свободу і православну віру запорожці кожну п’ядь рідної землі поливали своєю кров’ю і засівали своїми кістками… І лежало у широкому степу «козацьке тіло, чумацьке біле», омите дощами, овіяне вітрами, лежало доти, поки від нього залишався голий кістяк і поки поміж кісток не проростала зелена трава, а через очиці не пробивався високий бур’ян, – оце й було замість савана полеглому в боротьбі за батьківщину козакові…

І все оте життя, наповнене зреченнями, муками і всілякими злигоднями, викликало в сучасників почуття мимовільного подиву і несамохіть змушувало інших прославляти козацьку відвагу та всі їхні діяння. І не самих сліпців-бандуристів надихали своїми подвигами запорожці: за опис козацьких діянь бралися і мемуаристи, і літописці, й історики, до того ж не лише духовні, а й світські, і не лише із середовища козаків, а навіть і з середовища поляків, яких запорозькі козаки не раз виручали, коли Польщі і всій Європі загрожували східні завойовники.

Досить згадати, як у 1621 році на прохання королевича Владислава 40 тисяч запорозьких козаків на чолі з гетьманом Сагайдачним прийшли на допомогу 57-тисячному польському війську і разом із ним розбили під Хотином значно переважаючу армію султана Османа ІІ, який почав цю війну з наміром розчавити Польщу і зробити її турецькою провінцією. Багато козаків поклали тоді свої голови, а сам гетьман був важко поранений і через півроку помер від тих ран… (Зупинився). Але про це ми поговоримо на наступній лекції. А сьогодні – я дякую вам за увагу. (Складає свої папери).

До Яворницького підходить Рєпін.

Рєпін (ще на ходу). Дивовижна лекція, Дмитре Івановичу! Просто чудова! (Підійшовши ближче). Пробачте, що я отак зненацька, я – Ілля Юхимович Рєпін, художник. Відколи по Петербургу пішла слава, що ви незрівнянний знавець історії Запорожжя, – я тільки і думаю про те, щоб познайомитися з вами.

Яворницький (подає руку). А я мрію познайомитися з вами, Ілля Юхимович, відтоді, як побачив вашу картину «Бурлаки на Волзі»!

Рєпін. А ми ж іще й земляки… Ви ж із Харківської губернії, правда?

Яворницький. Із Сонцівки – це від Харкова 35 верст.

Рєпін. А я із Чугуєва, що під Харковом.

Яворницький. Це видно з вашої гарної української вимови!

Рєпін. Мої батьки – військові поселенці. Батько – із роду московських стрільців. А мати – дочка чугуївського козака. Біля самого Чугуєва було кілька українських сіл – народ ніжний, добрий, поетичний. Я багато спілкувався з ними, потім об’їздив чимало інших сіл, коли став іконописцем і розписував церкви. Скільки ми там українських пісень переспівали! Українців я завжди любив за їхню лагідність і мелодійні пісні…

Яворницький. А мій батько був сільським дяком і наполіг, аби я вступив у Харківську духовну семінарію. Але два останні роки я не довчився – пішов на історико-філологічний у Харківський університет… Тепер займаюся нашими запорожцями…

Рєпін. І правильно робите! А то ми про чужих чомусь більше знаємо, аніж про своїх… Уявляєте, в Академії мистецтв професор Сидонський три роки нам історію Єгипту читав! Ні, це теж необхідно знати. Але писати нам треба про своє! І малювати треба своє! А то: природу – тільки в Італії! Героїв – також ізвідтіля! Ох, як не любили наші професори, коли ми привозили після літніх канікул до академії свої етюди, мальовані «із цих мужиків, які ходять босоніж або в личаках»!

Яворницький. Добре, що ви їх не послухали, Ілля Юхимович, і таки написали своїх «Бурлаків на Волзі» – я не бачив іншої картини, де прості люди були б зображені із такою любов’ю і з таким співчуттям!

Рєпін (по-змовницьки). Дмитре Івановичу, я зараз пишу ще одну таку картину…

Яворницький. Про бурлаків?!

Рєпін. Можна сказати і так. Тільки про наших українських бурлаків – про запорозьких козаків!

Яворницький. Про наших лицарів?!

Рєпін. Про них! Картина називається «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Уявіть собі: Запорозька Січ, навкруги курені, вози, кострища… А на передньому плані – за дубовим столом – сидять запорожці, пишуть султану уїдливого листа і заходяться від реготу… Уявляєте?

Яворницький. Уявляю! Ще й як уявляю! Прекрасний задум! Я впевнений, що й картина буде чудова!

Рєпін (посумнішав чомусь). Цей задум треба ще достойно реалізувати… А поки що в мене щось не дуже виходить… Бачите, лист запорожців до султана я знав ще з дитинства – ви ж знаєте, що у нас на Україні список цього апокрифа є у кожного паламаря… Але як художник я звернув на нього увагу лише вісім років тому. Тоді, влітку 1878 року, я гостював у Сави Івановича Мамонтова під Москвою. Там, у його маєтку Абрамцево, Мстислав Прахов і прочитав нам цей лист, який надрукував зі своїми коментарями наш відомий історик Микола Костомаров. Усі тоді покотилися зо сміху, а я уявив собі цю картину і відразу ж олівцем накидав перший ескіз. Відтоді б’юся над картиною, а вона не йде і не йде… Уже за порадою того ж Костомарова і на Запорожжя їздив із молодим Сєровим, і в Качанівці у Тарновського його запорозьку колекцію вивчав, списав усі блокноти етюдами, змалював багато облич, а от не влаштовує мене те, що я малюю, – і все! То я оце, відколи почув, що у Петербурзі з’явився справжній знавець історії Запорожжя Дмитро Іванович Еварницький, так і думаю про вас…

Яворницький. Взагалі-то я – Яворницький. Дід мій і батько писалися Яворницькими, а мені у школі якийсь дурень причепив букву «э», і вийшов я «Эварницкий». А воно ж на ділі «явір» – дерево таке, схоже на клена, а тільки листя зеленіше і з зубцями на кінцях.

Рєпін. Оце в мене і з картиною так виходить, як із тією вашою буквою, – і начебто схоже, а не те! Подивіться, будьте ласкаві, як у нас на Україні кажуть.

Яворницький. Обов’язково подивлюсь!

Рєпін. А ще я чув, що у вас є унікальна колекція запорозьких речей – як би мені знадобилося те усе! Прийдіть до мене післязавтра.

Яворницький (дивиться у свій блокнот). Післязавтра не можу, Ілля Юхимович… Ніяк не можу… Мені, щоб тут вижити, доводиться читати дуже багато лекцій з історії та літератури – у кадетському корпусі, театральному училищі, царській капелі, приватній гімназії Стоюнової та ще в Інституті благородних дівиць!

Рєпін (співчутливо). Важко підкоряти столицю… По собі знаю… На перших порах по своєму приїзді до Петербурга, коли я вчився у рисувальній школі, ще до академії, довелось мені дуже скрутно: я сидів на чорному хлібі і, щоб не померти з голоду, теж не гребував ніякою роботою – фарбував дахи, карети і навіть залізні відра… Це у нас «живописом» називається…

Яворницький. Тепер я розумію, чому ви написали «Бурлаків».

Рєпін. Усі ми бурлаки, Дмитре Івановичу. І наші запорожці були такими ж бурлаками. Тільки цього разу я хочу зобразити не лише той народ, який вічно тягне своє ярмо, а й народ, який те ярмо із себе скидає! (З надією подивився на Яворницького). То ви зможете у найближчі дні до мене прийти?

Яворницький (знову гортає свій блокнот). На цьому тижні я дуже зайнятий, Ілля Юхимович… Щодня по дві-три лекції! Ось тільки завтра усього одна лекція – вранці, в Інституті благородних дівиць… Я міг би прийти до вас після обіду…

Рєпін. Завтра у мене сеанс – треба одну молоду особу змалювати. Але думаю, що до третьої закінчу… Приходьте завтра – я з нетерпінням буду вас чекати. Ви навіть не уявляєте, як настрій мені підняли! Мені ж останнім часом довелося дуже важкі теми порушувати – психологічно важкі. Я маю на увазі картини «Бурлаки на Волзі», «Хресний хід у Курській губернії», «Іван Грозний і син його Іван» – обдерті люди у лямках, нещасні каліки, кров… А тут – запорожці, і сміх, і запорозька вольниця, і свобода! Недаром про них Гоголь писав, усе це правда! Ніхто у всьому світі так глибоко не відчував свободи, рівності і братерства! Протягом усієї своєї історії Запорожжя залишилося вільним, нікому не підкорилось!

Яворницький. От як одразу ви ожили! Я уявляю, що буде завтра, коли я принесу вам дещо зі своєї колекції…

Рєпін. Я вас чекаю, Дмитре Івановичу! Я вас чекаю! Господи, ви наче Полярну зірку переді мною засвітили! (Співає перший рядок відомого романсу). «Гори, гори, моя звезда»…

Сцена 5

По закінченні сцени 4 світло поволі гасне, і в цілковитій темряві спочатку лунає мелодія романсу «Гори, гори, моя звезда», а потім Рєпін (усе ще в темряві) не дуже високим, але приємним голосом співає:

Гори, гори, моя звезда,

Гори, звезда приветная!

Ты у меня одна заветная,

Других не будет никогда.

Після цих слів з’являється світло, і глядачі бачать, що Рєпін стоїть біля мольберта у своєму робочому костюмі і малює оголену Натурницю, яка сидить у глибині сцени (на підвищенні для натури) з вузькою смужкою тканини на стегнах. Уже при світлі, старанно щось вимальовуючи і поглядаючи то на Натурницю, то на мольберт, художник доспівує повтор двох останніх рядків першого куплету:

Ты у меня одна заветная,

Других не будет никогда.

Рєпін (одійшовши від мольберта і порівнявши намальоване з натурою). Ні, тут щось не те… А що саме – і сам не втямлю… Якесь воно неживе виходить, твоє гарне біле тіло, Маришко… Якась ти нежива… А все тому, що сидиш і не ворухнешся – як статуя Венери у Капітолії! Так майже завжди: коли позують старанно і бездоганно, то портрет виходить нудний і неживий, і, навпаки, при нетерплячому позуванні часто з’являються вдалі знахідки. Так у мене було із Третьяковим – він сидів дуже старанно, а портрет вийшов слабкий. А Писемський, який через кожні п’ять хвилин схоплювався на ноги, допоміг мені. Його портрет мав великий успіх!

Натурниця. То мені схопитись на ноги?

Рєпін (відразу ж). Не треба! (Спокійніше). Краще не треба… У мене тут запорожці в гостях, і хоч вони жінок на Січ не пускали, але поза Січчю я за них поручитись не можу… Тому краще сиди спокійно. Тільки повернись до мене трішки правим плечем…

Натурниця (повертається, еротично поводячи оголеними грудьми). Ось так?

Рєпін (подивився, подумав). Ні, краще лівим…

Натурниця (веде грудьми у протилежний бік). Ось так?

Рєпін (знову придивляється, роздумує). Ні, краще все-таки правим…

Натурниця (утретє веде грудьми). Ось так?

Рєпін. Ні, ні… Краще сядь, як раніше сиділа… А то, знаєш, ці запорожці…

Натурниця (кокетливо). Запорожці?..

Рєпін. Звичайно, запорожці! А хто ж іще?

Натурниця. І де ж вони?

Рєпін. Як це де – на картині!

Натурниця. Ну, на картині… Я думала, вони живі…

Рєпін (старанно щось вимальовуючи). Якщо я гарно постараюся, то вони і на картині будуть як живі!.. Хоча один живий зараз повинен прийти… (Відходить від мольберта, милується своєю роботою). Ну ось тепер, здається, виходить – тепер ти в мене ожила!

Сцена 6

У майстерні Рєпіна з’являється Яворницький з великим пакунком у руках.

Яворницький. Помагай Біг, Ілля Юхимович! Я не зарано? (Побачив оголену натурницю, різко одвернувся). Ой, пробачте мені, пробачте! Бачу, що зарано!

Натурниця при появі Яворницького швидко прикрила груди руками.

Рєпін. Ні, ні, Дмитре Івановичу, заходьте! Я вже майже домалював. Це ви мені вибачайте, що я затягнув свій сеанс… Посидьте трішки – мені коло цієї красуні небагато роботи залишилося. (Знову зосереджується на своїй роботі).

Яворницький (сідаючи до натурниці спиною). Гарна дівчина…

Натурниця однімає руки від грудей і позує далі.

Рєпін. Якщо вона вам подобається, я можу домалювати її на картині «Вечорниці»…

Яворницький (усміхнувся). Ну ні, Ілля Юхимович, на вечорниці у такому вигляді дівчат не пускали.

Рєпін. Коли я вчився в Академії мистецтв, у такому вигляді дівчат навіть у натурні класи не пускали – ми малювали тільки оголених натурників, натурниць і близько не було! А як же ти створиш свою Венеру Капітолійську, якщо ти її ніколи не бачив?

Яворницький. Кажуть, то справжній шедевр…

Рєпін. Шедевр – це не те слово, Дмитре Івановичу! То така досконала мистецька робота, якій рівних нема! Коли мій друг Стасов уперше її побачив, то скористався тим, що сторож кудись одійшов, виліз на його табуретку і давай ту статую цілувати!

Яворницький. Могутня сила мистецтва…

Рєпін. І могутня сила жіночої краси! (Зітхнув). А запорожці не одружувалися…

Яворницький. Не одружувалися.

Рєпін. І жінок на Січ не пускали…

Яворницький. Не пускали.

Рєпін. Так оце ж я дивлюся на цю красуню і переймаюся до них ще більшою повагою, бо ясно бачу, у чому вони собі відмовляли! (Відійшов від мольберта, задоволено глянув на свою роботу. Потім посміхнувся до натурниці). Ну от і все, Маришко. Я дуже тобі вдячний. Іди одягайся.

Натурниця (показує на Яворницького). Отак, гола, і піду?..

Рєпін. Пробач, будь ласка. (Підходить до натурниці і накидає на неї широкий відріз тканини, який лежить поруч).

Натурниця (закутавшись у тканину). До побачення, Ілля Юхимович.

Рєпін. До побачення, Маришко.

Натурниця виходить.

Сцена 7

Рєпін і Яворницький залишаються самі.

Рєпін. Ще кілька хвилин, Дмитре Івановичу, – я свої фарби на місце поскладаю. (Складає фарби і миє пензлі).

Яворницький. Ілля Юхимович, якщо це не секрет: ви хочете намалювати свою Венеру Капітолійську?

Рєпін. Ні, що ви – таке повторити неможливо! Дай Боже, щоб написати просто гарний жіночий портрет. Та й навіщо когось повторювати? Треба своє щось творити. «Бурлаків на Волзі», наприклад.

Яворницький. То вражаюче полотно! Я навіть сказав би, що це щось набагато більше, аніж просто картина…

Рєпін. За це треба подякувати моєму учителю – Іванові Миколайовичу Крамському: він нас у рисувальній школі багато чому навчив. Особливо коли говорив: «Не в тому річ, щоб написати ту чи іншу сцену з історії чи із сучасної дійсності. Вона буде простою фотографією з натури, етюдом, якщо не буде освітлена філософським світоглядом автора і не носитиме глибокого смислу життя»… От тепер, беручись за кожну нову картину, я і нагадую собі ці мудрі слова… А далі вже справа техніки…

Яворницький. Техніка у вас теж надзвичайно висока – ваші картини виходять як живі!

Рєпін. Тут справа не лише в умінні малювати, Дмитре Івановичу… Щоб написати справді «живу» картину, її спершу треба побачити і відчути. Для мене це дуже важливо: якщо це бурлаки, то я повинен бачити, як вони тягнуть судно; якщо вечорниці, то – бачити вечорниці… Ви знаєте, як я їх у Качанівці малював? Тарновський спеціально обладнав там для мене хату і зібрав парубків, дівчат у народному убранні, музик – усе! Тільки змалювати зумій! А для картини про Івана Грозного я у своїй квартирі вже сам одну із кімнат під царські палати облаштував. Усе там було – червоні килими, перекинутий трон, жезл у крові… Навіть чорний підрясник для царя і одяг для його сина я кроїв сам. І натура для тих картин дуже вдала знайшлася – якби ж оце зараз мені і з запорожцями так повезло… (Уже поскладав фарби і помив пензлі).

Яворницький (з нетерпінням). Ілля Юхимович, то свою картину про запорожців ви мені покажете?

Рєпін. Дмитре Івановичу, я знаю, як вам не терпиться, але, по-перше, то ще не картина, а тільки олійний ескіз, а по-друге – я теж згораю від нетерпіння, так хочу побачити, що зі своєї колекції ви мені принесли.

Яворницький (аж засвітився). Ой, що я вам приніс… Ніколи не вгадаєте… Особисті речі запорожця, викопані із його могили! (Показує свої скарби). Ось – шабля, пістолі, порохівниця і графин, який стояв у головах козака. Горілки у ньому вже немає – ми з Маркевичем і Новицьким випили її за упокій душі того славного запорожця… Ще є червоний жупан і такі ж червоні козацькі чоботи, «сап’янці». Це уже добрі люди, спасибі їм, у скрині своїй зберегли. (Дістає череп). А ось череп запорожця із тієї ж могили. Бачите, як його шаблею рубонули? І пожити, бідолаха, не встиг, якщо по зубах оцих білих судити…

Рєпін (узяв череп). Нехай спочиває з миром… А ці зуби, міцні і рівні, я якомусь козакові домалюю, а то на картині виходять одні беззубі діди. (Поклав череп, узяв у руки графин). І графин цей мені ой як підійде – буде стояти на столі перед запорожцями! (Узяв чоботи). А «сап’янці» які! Дмитре Івановичу, це все для мене такий скарб, що ви навіть уявити собі не можете… Усе піде у картину, усе!

Яворницький. То де ж вона, Ілля Юхимович? Показуйте! Бо я ще якось стримався, щоб не дивитися на натурницю, а тут – більше не можу…

Рєпін. Майбутня картина тут!

Художник підходить до полотна, накритого тканиною, знімає ту шматину – і відкривається олійний ескіз «Запорожців», писаний у 1879–1887 роках. Яворницький підходить і вражено роздивляється, Рєпін уважно стежить за його реакцією. Історик заходить то з одного боку, то з другого. Видно, що ескіз його вразив, але він ще мовчить. Нарешті переводить свій захоплений погляд на Рєпіна.

Яворницький. Це буде неповторна картина!

Рєпін. Отож-бо – буде… Але ж це поки що тільки ескіз – картини ще ж нема…

Яворницький. Ілля Юхимович, задум – геніальний, а ви – великий майстер! Своїми попередніми картинами ви уже не раз це довели. І це полотно ви теж піднесете до такого рівня, що ахнуть усі! Але тут, може, справді треба дещо поправити… (Не знає, як би його делікатніше почати).

Рєпін. Не бійтеся, Дмитре Івановичу, говоріть прямо, як є… Я завжди прислухаюся до думки своїх друзів, якщо вони радять мудрі речі.

Яворницький. Добре, Ілля Юхимович, я висловлю свою думку, але не про майстерність і кольори на картині – тут ви самі усе бачите краще за всіх! – а про те, що стосується запорожців: одягу, зброї, характерів, виразу облич… От хто цей козак, що за писарем?

Рєпін. Це кошовий отаман Іван Сірко! Його портрет, на жаль, не зберігся, то я уявив його ось таким – грізним…

Яворницький. Він у вас тут не грізний, а просто демон якийсь! А Сірко ж за своїм характером був не демон… У народі досі переповідають, що, перемагаючи ворогів, він відмовлявся від будь-якої здобичі, бо зневажав корисливість. А ще, кажуть легенди, Іван Сірко вирізнявся глибокою мудрістю. Знаєте, як він відписав гетьману Правобережної України на його закиди про те, що запорожці підтримують дружні стосунки із найближчими до них татарами? (Лукаво усміхнувшись, цитує з пам’яті). «Коли б і сам чорт, пане гетьмане, помагав людям у їхній крайній нужді, то гребувати цим не годиться, бо кажуть люди: нужда і закон міняє. А коли ми, живучи з татарами по сусідству, помагаємо одне одному, то це анітрохи не дивно». Тож я думаю, що до постаті історичного Сірка цей демонічний вираз обличчя не зовсім підходить – Іван Сірко на вашій картині мав би бути сміливим, мудрим, далекоглядним…

Рєпін. Приймається, Дмитре Івановичу, я навіть знаю, із кого можна намалювати такого кошового отамана – з начальника Академії генерального штабу генерала Драгомирова! Що ще?

Яворницький. Треба більше уваги приділити козацькій зброї… Своїми рушницями та пістолями запорожці дуже любили похизуватися, тому брали їх у коштовну оправу, прикрашали і завжди утримували у великій чистоті, через що й пішов серед них вислів «ясна зброя». Рушниці їхні мали довгі стволи і коштовні ложа, оздоблені сріблом із насічкою та черню. Кожен козак мав при собі чотири пістолі. Шаблі були такі ж дорогі, і носили їх при лівому боці. Добре було б десь на передньому плані особливо ретельно вималювати цю розкішну запорозьку зброю.

Рєпін (записує собі щось у блокнот для етюдів). Так, є… Говоріть далі…

Яворницький. Списів у вас на картині майже немає… А списи ж також дуже широко застосовувалися козаками. Вони так і казали: «Козакові без ратища – як дівчині без намиста!» Ці ратища робили із тонкого і легкого дерева і фарбували спірально у червоний та чорний кольори.

Рєпін (і це записує). Будуть списи!

Яворницький. І нарешті про самих запорожців. Тут вони у вас – одна маса… Ну, може, тільки Сірко трохи серед них вирізняється…

Рєпін. А хіба мусить бути не так?

Яворницький. І так, і не так… Козаки на Січі справді були усі рівні – кожного могли обрати кошовим, полковником, суддею… І особливо когось виділяти на картині було б неправильно. Але, з іншого боку, треба ж показати і те, що це добре організоване військо, а не ватага розбишак! Тому десь біля столу, поруч із кошовим, я показав би могутню постать запорозького полковника, а за стіл посадив би ще й суддю. Вони ж пишуть відповідь грізному турецькому султану усім своїм Кошем – от нехай це і видно було б!

Рєпін. Це дуже важливе зауваження… (Пише щось і роздумує вголос). Запорозького полковника я намалюю із нашого передвижника – одеського художника і силача Миколи Кузнецова…

Яворницький. Але і це ще не все. Ви правильно зробили, що зобразили серед запорожців і оцього турка. (Показує на ескіз). Та він же тут тільки один… А на Запорозькій Січі, яка справді складалася в основному із українців, можна було зустріти всілякі народності… На картині, звичайно, усім місця не вистачить, але поляка і донського козака, які зустрічалися там частіше за інших, треба було б домалювати…

Рєпін. І це приймається, Дмитре Івановичу! Усе приймається! (Почухав потилицю). Але ж і роботи ви мені загадали… (Показав на ескіз). Тут треба заново другий варіант картини починати!

Яворницький. Історична картина вимагає історичної достовірності, Ілля Юхимович. І це справді дуже тяжкий труд.

Рєпін. Як же багато ви знаєте про Запорожжя – ну як справжній січовик! Ваш дід запорожцем не був?

Яворницький. Дід? (Глянув на ескіз). Господи, ми ж про дідів зовсім забули! Яка ж це буде Запорозька Січ без старих дідів абшитованих, тобто відставних?! Ілля Юхимович, отут, прямо за столом, на почесному місці, біля судді і писаря, треба посадити старого, сивоусого, висохлого і беззубого січовика! Діди – це святе! Такі столітні січовики, коли не хотіли на схилі літ іти в монастир, на Січі свого віку доживали. У боях вони участі вже не брали, але це були свого роду козацькі старійшини – ніяке діло не обходилося без них! (Ще раз уважно придивляється до ескізу). А ще я, знаєте, що зробив би? Оцього до пояса роздягнутого козака – теж за стіл посадив би… Бо так він просто без сорочки стоїть, а за столом це буде «зі смислом»!

Рєпін. З яким смислом?

Яворницький. Ну, з яким… Запорожці до пояса роздягалися, коли у карти грали, щоб не було куди їх ховати і щоб шулерства не було… То покласти на столі біля роздягнутого козака колоду карт – от вам і смисл, і ще один характерний тип запорожця…

Рєпін. Сам Бог мені вас послав, Дмитре Івановичу! Сам Всевишній! (Підняв догори перст).

Яворницький (усміхнувся). А я все думаю, хто це виставив мене із Харківського університету…

Рєпін. Не журіться – із такими знаннями і з такою головою ви не пропадете ніде. Скільки мудрих порад ви сьогодні мені дали!!! Я і сам відчував, що картині чогось не вистачає, а тепер ясно бачу чого! Якби ж іще пощастило характерні обличчя підібрати, як для бурлаків я колись підібрав… Тільки тоді потрібні були характери бурлацькі, а тепер – козацькі!

Яворницький. Я і в цьому радо вам допоможу, Ілля Юхимович. Серед наших земляків тут, у Петербурзі, багато є таких, які і рисами, і статурою нагадують запорожців. Приміром, на місці оцього козарлюги, який регоче, ухопившись руками за живіт, може бути ваш земляк із Чугуєва, професор Петербурзької консерваторії Рубець. То готовий Тарас Бульба! У мене щосуботи збираються вечорами наші столичні українці – художники, музиканти, артисти, співаки… Приходьте на мої «збіговища» – і ви самі познайомитеся з ними! Але боюся, що цього для картини все одно буде замало: треба, щоб ви ще раз пройшлися слідами запорожців…

Рєпін. Ще раз – на Запорожжя!

Яворницький. А потім – і на Кубань! Там ще залишилися потомки запорожців, і ви змалюєте багато характерних облич… До речі, на Кубані теж дуже поширений лист до султана: надзвичайно цікаві варіанти можна почути, я вам скажу…

Рєпін. Дмитре Івановичу, я все хочу і все боюся вас запитати – а чи був такий лист? Це справжній лист?

Яворницький. Боїтеся, що я скажу, що це вигадка, і це вас розхолодить?

Рєпін. Не розхолодить, звичайно, але так хочеться, щоб він був справжній…

Яворницький. Він був, Ілля Юхимович. Можете навіть не сумніватися, що він був! Може, не казенний документ ув одному-єдиному примірнику, скріплений підписом кошового і запорозькою печаткою, а лист, складений запорозькою вольницею, підписаний народом і поширений по всіх землях України, а там і Польщі! Скільком воїнам цей лист підняв бойовий дух! Скількох зневірених підтримав! Його уже кілька століть передають із уст в уста, над ним сміються навіть тоді, коли плакати хочеться! Як же ж його не було?! (Загадково посміхнувся). До речі, я колись відшукав у московських архівах, у «Літописній повісті» Рігельмана, дуже схожий лист Івана Сірка до кримського хана.

Рєпін (з нетерпінням). Ану ж розкажіть, розкажіть! Ви навіть не уявляєте, як мені це потрібно!

Яворницький. Справа в тому, що в 1679 році проти запорожців виступили татари разом із яничарами. Користуючись нічною порою, вони накинулися на Січ, але Сірко, вчасно дізнавшись про напад ворога, виступив проти них, відбив усі приступи і потім вирушив навіть на Крим. Із п’ятнадцятьма тисячами запорожців він розорив багато татарських аулів і, захопивши в полон чотири тисячі татар, благополучно вернувся на Січ. Після цього Сірко відправив листа кримському ханові, в якому, як ніде краще, обрисувалася його відвага і мужність. Ось цей лист. (Читає з пам’яті). «Для отримання перемоги над нами безсоромним чином увірвалися ви вночі у наші житла і потерпіли поразку. Бог-серцевидець поміг нам краще гостювати у ханстві кримському, ніж вашим ордам біля осель січових. Якщо ж наше перебування трохи потурбувало вас, то це тому, що козаки не одної матері діти і мають неоднакові норови та звички: один стріляв направо, другий – наліво, третій – прямо, але всі попадали в ціль. Тож якщо ви і після цього посмієте турбувати наш Кіш, то знайте, що не одні кордони, а вся вітчизна ваша відчує силу оружжя, яке вже не раз наводило жах навіть на сам Стамбул».

Рєпін. Дмитре Івановичу, перепишіть мені цей лист!

Яворницький. Я його не тільки вам перепишу – я його ще й надрукую у своїй книзі «Запорожжя у залишках старовини і переказах народу», яку готую зараз до друку.

Рєпін. Я уявляю, яка цікава буде ця книга!

Яворницький. Текстову частину я вже майже закінчив, а от рисунків мені ще бракує.

Рєпін. А які саме рисунки вам потрібні, Дмитре Івановичу?

Яворницький. Потрібні зображення козацької зброї, запорозького одягу, портрети козаків…

Рєпін. Я з радістю вам допоможу – візьму дещо зі своїх заготовок до картини, а щось і спеціально нарисую. Думаю, це вас влаштує…

Яворницький. Рисунки від самого Іллі Рєпіна? Ще б пак!

Рєпін. От я вам і віддячу за допомогу і мудрі поради.

Яворницький. Ілля Юхимович, у мене є ще одне прохання. Власне, це не тільки від мене… Петербурзьке українське товариство доручило мені звернутися до вас із проханням написати портрет Тараса Шевченка для будинку-музею біля могили поета у Каневі. І я, і товариство, і вся Україна будемо вам безмежно вдячні.

Рєпін. Ну, із тим портретом Шевченка, що написав Іван Крамський для Третьякова, мені буде важко змагатися, але вважатиму за честь, Дмитре Івановичу… Шевченко для мене дуже багато важить… А наскільки багато, судіть самі ось по такій деталі: на моїй картині «Не чекали» зображений каторжний, який повернувся із заслання, а на стіні – портрети Некрасова і Шевченка висять!

Яворницький (захоплено подивився на Рєпіна). Картина «Вечорниці», портрет Шевченка, тепер ось – запорозькі козаки! Ілля Юхимович, у мене немає слів…

Рєпін. Це не біда – основне, щоб у мене були фарби…

Сцена 8

Помешкання Яворницького, яке він винаймає у Петербурзі. Історик навіщось перетягує стіл, ставить біля нього кілька табуреток.

Яворницький (переставляючи меблі, наспівує).

У Царграді на риночку –

Там п’є Байда мед-горілочку,

Та не день, не два,

Та не годиночку.

Входить Рєпін, тримаючи в руках теку для рисунків.

Рєпін. Помагай Біг, Дмитре Івановичу!

Яворницький (радо). Ілля Юхимович! Заходьте, заходьте! У мене сьогодні особлива субота – програма на вечір складалася спеціально для вас! (Обнімаються).

Рєпін (озирається довкола). Ви так настійно просили у своїй записці, щоб я не пропустив сьогоднішнього вашого «збіговища», що я оце першим і прибіг…

Яворницький. Не хвилюйтеся – наші українці зараз будуть. Проходьте, будь ласка… (Показуючи на квартиру). Оце я тут і мешкаю – три кімнати знімаємо на чотирьох.

Рєпін. Тіснувато, звичайно. Але ми з Антокольським під час навчання в академії взагалі одну кімнату на двох знімали!

Яворницький. Так, це ще терпимо – є де над рукописом працювати. Він у мене вже готовий!

Рєпін (показує теку). А я вам якраз і рисунки приніс.

Яворницький. Та їх там і багатенько ж, мабуть!

Рєпін. Дев’ять, Дмитре Івановичу. Якщо рисувати як-небудь, то більше було б, але я не вмію «як-небудь»… (Дістає із теки рисунки і по одному віддає Яворницькому). Ось, будь ласка, – запорозька кобза, баклажки, пістоль, кинджал і шабля, сволок і лутки запорозького куреня, портрети братів Шиянів і запорозький одяг.

Яворницький (милується рисунками). Чудесна робота, Ілля Юхимович… Тепер я перед вами у боргу! І я теж маю чим цей борг віддавати! (Задоволено усміхнувся). Ой, що я для вас придумав…

Рєпін. А що?

Яворницький. А от що! Пам’ятаєте, ви розповідали мені, як малювали картину про Івана Грозного і як облаштували під царську світлицю одну зі своїх кімнат? От я і подумав – це треба щось подібне і з запорожцями зробити… Справжніх запорожців, на жаль, уже немає, але та ваша кімната теж не була давніми царськими хоромами, а вона ж вас надихала…

Рєпін. Надихала, Дмитре Івановичу! Ще й як надихала! Як зайду та як гляну на перекинутий трон і на царський жезл у крові, так і бачиться мені, що це тут Іван Грозний і убив свого сина… І зовсім інакше робота іде!

Яворницький. От бачите! А зараз у Петербурзі якраз гастролює перший професійний український театр Марка Кропивницького із Єлисаветграда – «Чорноморців» Якова Кухаренка і Михайла Старицького на музику Миколи Лисенка ставлять. Там такий фурор! Зала щоразу переповнена! А я ж із ними знайомий ще з Харкова… От я і подумав: «Боже ж ти мій, як би гарно вони перед Іллею Юхимовичем сцену «Запорожці пишуть листа турецькому султану» зіграли!» Строї козацькі у них є, зброї і всього іншого теж вистачає…

Рєпін. Було б дуже цікаво!

Яворницький. Ілля Юхимович, це буде не просто цікаво… Театр Кропивницького – один із найкращих театрів у нас! А ми з Марком Лукичем дуже гарно скомпонували цю сцену: коли вони її репетирували, усі, як на виставу, позбігалися! То великі артисти!

Саме в цей момент за сценою лунає давній козацький пароль: «Пугу, пугу! Козак з Лугу!»

Яворницький (гукає у відповідь). Заходьте, браття-запорожці! (Рєпіну). А ось і вони…

До кімнати заходить ціла ватага акторів, одягнутих запорожцями: одні озброєні пістолями і шаблями, інші мають ще й рушниці та списи. Кремезний козарлюга несе на плечі невелику похідну гарматку-фальконет, а його товариш – барильце з вином; поруч із ними іде січовик, який тримає в руках бандуру. Наймолодший з акторів – у бурсацькій одежі і пострижений «під макітру», ще один – в одязі турецького султана.

Кропивницький. Добрий вечір добрим людям! Дмитре Івановичу, ми не запізнилися?

Яворницький (радо). Ні, Марку Лукичу, ви дуже вчасно – ми якраз про вас говорили! (Рєпіну). Ілля Юхимович, знайомтеся, це – корифеї українського театру із Єлисаветграда: Марко Лукич Кропивницький, Панас Карпович Саксаганський, Микола Карпович Садовський і вся їхня чоловіча частина трупи. Жінок на Січ не пускали, тому Марія Заньковецька і Ганна Затиркевич приєднаються до нас трохи пізніше.

Рєпін (подає усім руку і розглядає їх). Оце козаки! Справжні запорожці!

Кропивницький. Це ви ще не бачили їх на сцені, Ілля Юхимович! (Показує на товаришів). Там вони справді схожі на козаків-характерників – от де їхня рідна стихія! Приходьте наших «Чорноморців» подивитися. Ми будемо вам дуже раді…

Рєпін. Неодмінно прийду! І неодмінно в українському вбранні. У такій ось козацькій киреї з відлогою (показує на одного з акторів) я колись на лекції в академію кілька років ходив!

Кропивницький (з великою повагою подивився на художника). То для нас буде подвійне свято, Ілля Юхимович! А зараз ми хочемо подарувати маленьке свято вам… (Показав на своїх товаришів).

Садовський (урочисто). Запрошуємо на театралізоване дійство за картиною Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану»!

Саксаганський. Ролі виконують актори першого професійного українського театру Марка Кропивницького із Єлисаветграда.

Яворницький (широким жестом показує на стіл). «Малюйте» свою картину, Ілля Юхимович, – себто розсаджуйте і розставляйте цих запорожців навкруг столу так, як ви самі бачите. А слова вони знають…

Рєпін. Тоді зробимо так… (Відтягнув стіл трохи убік, аби світло падало краще, поставив по-своєму табуретки). Почнемо зі столу. З лівого краю сидить козак без сорочки і з бандурою на колінах. (Придивляється до одного з акторів). Роздягніться, будь ласка, до пояса і сідайте, потім будете підказувати писареві якесь міцненьке слівце… За ним сяде запорожець у червоній шапці і з довгими чорними вусами. Так, відхиліть голову трохи назад і покладіть свого кулака на голу спину цього дотепника. (Розсаджує і розставляє інших). Поруч сидить старий січовий дід відставний, біля діда – суддя в чорній шапці… (Тому, що у бурсацькій одежі). Ви, очевидно, мали бути писарем, але побудете бурсаком – сідайте біля судді… Місце для писаря ми поки що залишимо вільним… За столом зліва стоїть запорожець із польським шляхетним обличчям і рушницею через праве плече, потім – полковник із перев’язаною головою, далі – цей рудий, як вогонь, донський козак, який уїдливо сміється і показує кудись рукою, а нижче від нього, за писарем, зіпреться на гарматку Сірко… За Іваном Сірком аж примружить очі молодий татарин, справа від кошового стане трохи боком Тарас Бульба – оцей добродушний пузань у червоному жупані і в смушевій шапці: він регоче, ухопившись руками за живіт… Ще у правому кутку повернеться спиною до глядача запорожець у сірому кобеняку з відлогою. А навпроти Сірка сяде за стіл на оце барильце з вином і аж похилиться від реготу козарлюга у білому кунтуші і з дебелою потилицею… (Розсадив і розставив акторів, задоволено оглянув «намальовану» картину, яка справді нагадує найвідоміший її варіант). Ну от, здається, і все…

Яворницький. А писар? Ви ж про нього забули!

Рєпін. А чого ж ви стоїте, Дмитре Івановичу? Сідайте – це місце ваше, і тільки ваше! Це я зрозумів ще тоді, коли ви мені лист Івана Сірка до кримського хана читали.

Яворницький. Ілля Юхимович, я не люблю виставляти себе напоказ…

Рєпін. Ну, ні! Я від вас не відстану! Кому ж бути писарем, як не вам? Про Запорожжя ви ж пишете?

Яворницький. Пишу.

Рєпін. Значить, ви і є запорозький писар! Не відмовляйтеся, Дмитре Івановичу, – у вас була така лукава усмішка, коли ви листа читали! Я для своєї картини більше ні в кого такої не знайду!

Яворницький. Ну, хіба що заради картини… (Сідає за стіл).

Рєпін. Ось тепер уже схоже! (Подивився на актора, одягнутого по-турецьки). А цього турка куди?

Кропивницький. Це султан. Він стоїть навпроти запорожців – у нього своя роль…

Рєпін. Значить, у мене все.

Кропивницький. Тоді сідайте зручніше – ми починаємо! (Вибачливо). Тут прозвучить кілька сороміцьких слів, Ілля Юхимович, то ви вже нам вибачайте – то запорожці так написали, а з пісні слів не викидають. (Почекав, поки Рєпін сяде). Як відомо, усе почалося із самовпевненого листа турецького султана до запорожців…

Наперед виходить актор, одягнутий султаном.

Султан (розтягає сувій паперу і пихато читає). «Я, султан, син султана, брат сонця і місяця, внук і намісник Божий, володар царств македонського, вавилонського, єрусалимського, Малого і Великого Єгипту, Кам’янця-Подільського, цар над царями, володар над володарями, надзвичайний лицар, ніким не переможений воїн, невідступний хранитель гроба Ісуса Христа, попечитель самого Бога, надія і втіха мусульман, великий захисник християн, повеліваю вам, запорозькі козаки, здатися мені добровільно і без усілякого спротиву і мене вашими нападами не турбувати. Султан турецький Сулейман ІV. Дано у Константинополі, апреля 13 дня, 1675 года». (Згорнув пергамент і став у гордовиту позу).

Кропивницький-Сірко (бере у писаря лист). І ось що йому запорожці відписали… (Читає по пам’яті). «Ти шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар, якщо голою сракою їжака не уб’єш? Не годен ти будеш синів християнських під собою мати, твого війська не боїмось, землею і водою будем битися з тобою. Вавилонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, александрійський козолуп, Малого і Великого Єгипту свинар, кам’янецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу й підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі запорозькі козаки відказали, плюгавче! Не годен єси мати вірних християн! Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книзі, а день у нас такий, як у вас, поцілуйте за це ось куди нас! Кошовий отаман Іван Сірко зо всім Кошем Запорозьким».

Султан (здивовано і ображено водночас). Я – султан… (Мовляв, ви що – не розумієте, з ким маєте справу?).

Запорожці (усі разом). Ти – шайтан!

Писар усе старанно записує за козаками.

Султан (далі цитує свого листа). Я – син султана…

Запорожці (разом). Ти – люципера син!

Султан. Я – брат сонця і місяця…

Запорожці. Ти – чорта брат і товариш!

Султан. Я – внук і намісник Божий…

Запорожці. Ти – антихриста секретар!

Султан. Я – володар царств: македонського, вавилонського, єрусалимського, александрійського, Малого і Великого Єгипту, Кам’янця-Подільського…

Запорожці (тепер по черзі. Перший). Ти – вавилонський кухар! (Другий). Македонський колесник! (Третій). Єрусалимський броварник! (Четвертий). Єгипетський свинопас! (П’ятий). Александрійський козолуп! (Шостий). Кам’янецький кат! (Сьомий). Подолянський злодіюка!

Султан. Я – цар над царями…

Один із запорожців. Ти – усього світу й підсвіту блазень!

Султан. Я – надзвичайний лицар…

Другий запорожець. Який ти в чорта лицар, якщо голою сракою їжака не уб’єш?

Султан. Я – ніким не переможений воїн…

Сірко (рішуче взявся за шаблю). Землею і водою будем битися з тобою!

Султан. Я – хранитель гроба Ісуса Христа…

Третій запорожець. Ти – нашого Бога дурень!

Султан (сердито тупнув ногою). Здавайтеся добровільно!

Сірко. Не матимеш під собою вірних християн!

Султан (тицяє пальцями у підпис на своєму листі). Султан турецький Сулейман ІV. Дано у Константинополі, апреля 13 дня 1675 года.

Запорожці (знову по черзі. Перший). Числа не знаєм, бо календаря не маєм… (Другий). Місяць – на небі… (Третій). Год – у книзі… (Четвертий – той, що стоїть за Сірком). А день у нас такий, як у вас, поцілуйте за це ось куди нас! (Підняв руку над головами і показав донизу рукою).

Сірко (підсумовує). Кошовий отаман Іван Сірко зо всім Кошем Запорозьким! (Бере в руки бандуру і разом з іншими співає українську народну думу про Байду, яку актори також інсценізують).

У Царграді на риночку –

Там п’є Байда мед-горілочку,

Та не день, не два,

Та не годиночку.

Під турецькі мелодії, хильнувши з барильця вина, Байда в уповільненому ритмі навприсядки робить коло, танцюючи гопак… Актори театру Кропивницького завершують свою інсценізацію. Рєпін рвучко підводиться і захоплено аплодує, а тим часом опускається завіса, оповіщаючи про закінчення першої дії.

ДІЯ ДРУГА

Сцена 9

Квартира Рєпіна. В одному кутку кімнати стоїть накритий для гостей стіл, у другому – виставлений для огляду портрет Т.Г. Шевченка (на темно-червоному фоні намальовано поясний портрет Шевченка останніх років життя: його замислений погляд звернений до глядача, одягнутий він у чорний сюртук, сірий жилет і білу сорочку з темною краваткою). Перед портретом стоять Яворницький, Тарновський та Рубець і, розглядаючи картину, тихо перемовляються. Усі в костюмах, тільки Яворницький і Тарновський – у вишиванках, а Рубець у білій сорочці з метеликом. Василь Васильович Тарновський – стрункий худорлявий чоловік років п’ятдесяти, з великою залисиною і козацькими вусами. Олександр Іванович Рубець – червонощокий вусань із розкішним черевом і могутньою статурою (він того ж віку, що й Тарновський). До кімнати, на ходу поправляючи на собі елегантний піджак, заходить Рєпін.

Рєпін (приклавши руку до грудей). Ще раз пробачте, що я залишив вас самих – у робочому одязі не личить гостей приймати… Сподіваюся, ви не дуже нудьгували?

Тарновський. Що ви, Ілля Юхимович! Біля ваших картин ще ніхто ніколи не нудьгував!

Яворницький (додає). І ніколи нудьгувати не буде!

Рубець. Це свята правда.

Рєпін. Тоді скажіть мені щиру правду і про цей Шевченків портрет, аби я міг ще щось поправити і не осоромився перед земляками… (Тарновському). Василю Васильовичу, ви нашого Тараса Григоровича особисто знали – перше слово за вами…

Тарновський (дивлячись на портрет). Я добре пам’ятаю тільки те, що він був дуже сумний і задумливий, коли останнього разу в Качанівку приїжджав… І хоч ми його тепло прийняли і помогли чим могли, та од того суму не змогли назовсім звільнити… Так йому, певно, жаль за втраченими роками було… Уже аж із Петербурга прислав мені Тарас Григорович листа, з якого виходило, що йому на душі трохи посвітліло… (Цитує з пам’яті). «Любий мій Василь Васильович! Якби я до вас не заїхав, то довелося б мені в Москві захряснуть на безгрішші. А тепер я в Петербурзі, неначе в своїй господі»… (Знову подивився на портрет). Схожий на себе Шевченко на вашому портреті, Ілля Юхимович… Навіть дуже схожий…

Рубець. І я так скажу.

Яворницький. Гарно ви придумали поєднати темно-червоний фон із чорним сюртуком – разом із пронизливим Тарасовим поглядом ці кольори нагадують про нашу закривавлену історію і червоно-чорні козацькі списи…

Рєпін. Земля і кров! Ви помітили?!

Яворницький. Звичайно, помітив – на ваших картинах нічого ж випадкового не буває… І я уявляю, що іще ви придумали б, якби мали можливість писати Шевченка з натури!

Рєпін. Ой, не кажіть… Малювати портрет із чужих спогадів і з фотографій – це ремесло нижче від ремесла шевця! Бо швець знімає мірку для чобота із живої людини, а по ній уже шиє сам чобіт. А тут перед тобою тільки стара фотографія!!! Ну хіба так вийде портрет? А де ж душа того, кого ти взявся малювати? Де те невловиме в очах і в обличчі, що притаманне тільки йому? Щоб намалювати справжній портрет людини, треба вловити в ній усі ті особливості, які вона навіть сама в собі не помічає! (З досадою махнув рукою). Ех… (Накриває портрет тканиною).

Яворницький. Ілля Юхимович, не засмучуйтеся так… Цей портрет Шевченка уже безцінний для українців тим, що його малювали ви – автор «Бурлаків на Волзі», «Хресного ходу в Курській губернії», портретів Толстого, Мусоргського, Третьякова!

Рєпін (зітхнув). Портрет Третьякова у мене теж вийшов слабкий…

Яворницький. Яка це золота риса у вас – ви завжди незадоволені своїми картинами і весь час хочете у них щось покращити… Тому вони і виходять такі довершені і високі! І тому їх купують або члени царської родини, або Третьяков!

Тарновський. Цей портрет Шевченка я вже у вас купив би для своєї колекції, Ілля Юхимович, якби він не призначався для будинку-музею у Каневі…

Рєпін. Я знаю, Василю Васильовичу, що у вас – одна із найкращих шевченківських колекцій, починаючи з його «Катерини». Скільки там уже експонатів?

Тарновський. Більше семисот. Картини, рукописи, автографи, малюнки, офорти… Цю колекцію я хочу подарувати музею Чернігівського губернського земства.

Рєпін (Яворницькому). Що скажете, Дмитре Івановичу?

Яворницький. А що тут казати? Козацька душа! Недарма рід Тарновських походить із козацьких старшин – запорожці часто своє добро школам і монастирям роздавали.

Рєпін (роздумує вголос). Значить, треба дописати козака Тарновського до запорозького товариства… (Рішуче). Будете ви січовим суддею на моїх «Запорожцях», Василю Васильовичу! Ось вам суддівський кунтуш і висока чорна шапка Сагайдачного! (Подає Тарновському те все). Приміряйте, чи підійде… (Рубцеві). А ви, Олександре Івановичу, будете на картині Тарасом Бульбою, як збирач і видавець українських народних пісень!

Рубець. Вважатиму за честь, Ілля Юхимович.

Рєпін дістає із шафи інший одяг.

Рєпін. Тоді ось вам одіж Тараса Бульби: червоний жупан, біла смушева шапка і шабля. Одягніться, будь ласка, – мені дуже потрібно вас у цьому запорозькому одязі побачити… Потім ще й вишиванку свою одягнете, бо запорожці метеликів не носили.

Яворницький. У них у голові часом було багато метеликів…

Рєпін. І таке було. Аякже. Козацька вольниця! Великий Луг! Високі трави! Як же тут без метеликів?! (Дивиться як Рубець одягається у запорозьку одіж). Ну от – вилитий Тарас Бульба! (Перевів погляд на Тарновського, який уже теж одягнув кунтуш). І суддя – справжній, козацький! А зараз ще й Іван Сірко до нас прийде…

Яворницький (здивовано). Який Сірко?

Рєпін. Ну я ж вам казав, Дмитре Івановичу, що хочу Івана Сірка із генерала Драгомирова малювати! Так оце я Михайла Івановича з його юною дочкою до себе в гості сьогодні і запросив – самі побачите, що кращої натури для нашого кошового отамана годі й шукати! (Захоплено). То справжній запорожець – тепер таких мало… Який у нього тонкий гумор, а як він співає українські пісні!

Рубець (знімаючи жупан). Він і пісні наші співає?!

Рєпін. Ще й як гарно, Олександре Івановичу, – Драгомиров просто кохається в них!

Яворницький. Трохи дивно як на російського генерала…

Рєпін. Та він же із України – він під Конотопом народився! Там у його батька, потомственного дворянина, свій хутірець. Батько теж був військовим, ще з Наполеоном воював, а потім вийшов у відставку, поселився у своєму маєтку і збудував церкву у Конотопі. Михайло Іванович хлопчаком ще Псалтир у тій церкві читав – тому в нього і душа така золота, Святим Письмом і нашою землею освячена!

Тарновський (також знімає козацький одяг і обережно кладе його на стілець). Ви нас заінтригували, Ілля Юхимович…

Рєпін. Я вас зараз ще більше заінтригую! Як і наш Іван Сірко, генерал Драгомиров відзначився саме у війні з турками! У 1877 році він командував 14 піхотною дивізією і разом з нею під шаленим вогнем турків першим переправився через Дунай! А в битві під Шипкою Михайла Івановича тяжко поранили – ледве ногу йому не ампутували… Після цього його і призначили начальником Академії генерального штабу. Тепер наш славний земляк воює проти бездумної муштри і наживає собі ворогів серед уже своїх рідних ретроградів, які, якби могли, живцем би його з’їли за незалежний характер і гострий язик…

Яворницький. Це якраз у дусі Івана Сірка!

Рєпін. А я про кого розповідаю, Дмитре Івановичу? Про героя-орденоносця! Драгомиров нагороджений навіть десятьма найвищими іноземними орденами!

Тарновський. Цікаво буде у тих орденах його побачити…

Рєпін (посміхнувся). Я і сам хотів би, та боюсь, що не вдасться… Тут уже Михайло Іванович – точнісінько такий, як Іван Сірко! Дуже скромний чоловік, надзвичайно скромний! Думаєте, він ті ордени часто одягає? Ось він зараз прийде, самі побачите – ніякого парадного костюма: звичайний робочий сюртук і тільки один орден на шиї!

Сцена 10

Заходять генерал Драгомиров і його дочка Софія, чорноброва красуня з довгою темною косою. Михайло Іванович – у сюртуку генерал-ад’ютанта і військових брюках із лампасами, дочка – в українській вишиванці і довгій спідниці.

Драгомиров (іще з порога). Чому це у мене тільки один орден на шиї? У мене на шиї – сім’я, академія і весь генералітет! А незабаром буде ще й Київський військовий округ, спасибі їм усім…

Рєпін. Михайло Іванович! Нарешті! А ми вас уже зачекалися! (Обнімає Драгомирова, потім відкланюється Софії). Моє шанування, Софіє Михайлівно! Боже, як вам пасує ця українська вишиванка!

Софія (з гордістю). Це тато подарував.

Рєпін. Чудесний подарунок! Але дивіться – сьогодні ви у мене не одна така українка! (Драгомирову). Михайле Івановичу, дозвольте вам представити моїх гостей: це – історик і великий знавець Запорозької Січі Дмитро Іванович Яворницький, колекціонер української старовини і меценат Василь Васильович Тарновський і професор Петербурзької консерваторії Олександр Іванович Рубець. Усі – родом із України.

Драгомиров (подає усім трьом правицю). Дуже приємно познайомитися із земляками…

Рєпін (відрекомендовує присутнім Драгомирова). А це – наш прославлений генерал Михайло Іванович Драгомиров, він же – кошовий отаман Іван Сірко із моєї картини «Запорожці», і його дочка Софія.

Яворницький. Ми всі дуже раді нашому знайомству, Михайле Івановичу.

Тарновський. Наше шанування, Софіє Михайлівно.

Рєпін. Тоді за знайомство – і перший тост! (Широким жестом показує на накритий стіл). Прошу гостей до столу.

Підходять до столу.

Драгомиров (піднімаючи келих, звертається до Рєпіна). За господаря цього гостинного дому!

Рєпін. І за його дорогих гостей! (Шанобливо показав на товариство за столом).

Випили вина.

Рєпін. Що ви говорили про Київ, Михайле Івановичу? Я щось не зрозумів…

Драгомиров. Та що тут казати… Ви ж знаєте скільки у мене недоброзичливців і в придворних кругах, і серед професорів академії… Вони вже давно добивалися видворення із Петербурга «людини надто незалежної і з гострим язиком»… От і добилися свого… Можете мене привітати, Ілля Юхимович, – уже є царський наказ про призначення мене на пост командувача військами Київського військового округу… Тож часу на портрет Івана Сірка у нас залишилося небагато…

Рєпін. Жаль, дуже жаль, Михайле Івановичу… Мені вас дуже не вистачатиме – ви мене завжди вражали глибиною своїх суджень і філософським поглядом на життя…

Драгомиров. І мені вас буде не вистачати, Ілля Юхимович… Та вже нічого не вдієш – таки мене дістали мої вороги… Як кажуть наші українці: «Од ворогів сховаєшся, як у землю вкопаєшся»!

Софія (докірливо подивилася на батька). Тату…

Драгомиров. Та я ж не про могилу – я про окопи, Софійко! Це звичайна військова термінологія – так гласить український народний устав. Там для всієї армії такі премудрості розписані… «Од ворогів сховаєшся, як у землю вкопаєшся» – це для піхоти. «Тримайся за гриву, бо за хвіст не вдержишся» – для кавалерії. «Замірся, та не вдар» – для надто строгих командирів. А для всіх разом – «Думка п’є воду, а відвага – мед»!

Рєпін (знову наповнивши келихи). Золоті слова! За вашу відвагу, Михайле Івановичу, і за те, щоб ви завжди пили тільки мед!

Яворницький. І залишалися таким же щирим українцем!

Драгомиров. А ким же я ще можу бути, Дмитре Івановичу? Народився я в серці Малоросії – у чернігівському Конотопі, – тож не може з мене раптом вийти тамбовець чи калужанин… Кожному своє!

Рєпін. От за своє, найрідніше, де ми народилися, давайте зараз і вип’ємо! (Піднімає келих). За Чугуїв!

Рубець. За Чугуїв!

Тарновський. За Качанівку!

Яворницький. За Сонцівку!

Драгомиров. За Конотоп!

Пригубили келихи.

Яворницький (Рєпіну). Ілля Юхимович, ви дуже точно вгадали – із Михайла Івановича вийде на картині найкращий Іван Сірко, якого тільки можна собі уявити!

Драгомиров (поставив свій келих і сумно зітхнув). Якщо ми встигнемо, звичайно…

Рєпін. Про це не турбуйтеся, Михайле Івановичу, – до вашого від’їзду я все встигну намалювати! І не тільки ваш портрет, а й портрет Софії Михайлівни в українському костюмі напишу. Таких людей, як ви, треба для потомків у найкращих картинах залишати…

Драгомиров. Ну ні, Ілля Юхимович, ви мене так рано не списуйте – я їм усім ще не раз покажу, як треба наводити переправи! Знаєте, із чого я у Київському військовому окрузі почну? З наших українських пісень! Сьогодні ж співання українських пісень у російських військах «строго воспрещено»! І це тоді, як пісня так високо піднімає солдатський дух! Та ще й наша, козацька, пісня! От я першим ділом і запроваджу у військах Київського військового округу виконання українських пісень!

Рубець. Ох, як же то буде славно, як наші вояки грянуть на марші (протяжно співає могутнім голосом) «Ой на го-о-о-рі та женці жнуть»!

Яворницький. Та ще під хороший акомпанемент…

Драгомиров. Це ми зараз організуємо – Софійка нам підіграє. Вона вже трохи знає українських пісень.

Софія. Зовсім трохи… Тому я боюся, що можу збитися… (Іде до фортепіано).

Рєпін. Не хвилюйтеся, Софіє Михайлівно, – поміж нас є професор консерваторії! (Показує на Рубця).

Яворницький. Та ще й викладач хорового співу!

Софія підходить до фортепіано і починає акомпанувати. Драгомиров, Яворницький, Тарновський, Рубець і Рєпін стоять поруч і співають.

Ой на горі та женці жнуть, (2)

А попід горою

Яром-долиною

Козаки йдуть.

Гей, долиною,

Гей, широкою

Козаки йдуть…

Попереду Дорошенко. (2)

Веде своє військо,

Військо запорозьке,

Хорошенько.

Гей, долиною,

Гей, широкою.

Хорошенько.

А позаду Сагайдачний, (2)

Що проміняв жінку

На тютюн та люльку,

Необачний.

Гей, долиною,

Гей, широкою,

Необачний.

«Ой вернися, Сагайдачний, (2)

Візьми свою жінку,

Віддай тютюн-люльку,

Необачний.

Гей, долиною,

Гей, широкою,

Необачний».

«Мені з жінкою не возиться, (2)

А тютюн та люлька

Козаку в дорозі

Знадобиться.

Гей, долиною,

Гей, широкою,

Знадобиться».

Драгомирови, Тарновський і Рубець вже пішли. Яворницький і Рєпін у кімнаті самі.

Яворницький (захоплено). Ах, Ілля Юхимович, як ви з Драгомировим угадали! Оце буде Іван Сірко: розумний, незалежний, простосердечний! Дивовижний чоловік! І суддя з Тарновського вийде на картині вдумливий і серйозний. Про колоритну постать Рубця я уже й не кажу!

Рєпін. Я дуже радий, що ви схвалюєте мій вибір, Дмитре Івановичу. Жаль тільки, що тепер я мушу спішити з портретом нашого генерала – за писаря візьмемося трохи пізніше, якщо ви не проти…

Яворницький. Я у вашому розпорядженні в будь-який час!

Рєпін. Тоді потерпіть, бо і потім буде затримка – мені треба закінчити один жіночий портрет…

Яворницький. Тієї красуні, яку я у вас був застав?

Рєпін. Ні… Іншої… Ця – набагато краща…

Яворницький. Цікаво! І хто вона?

Рєпін. Єлизавета Званцева. Моя учениця. Вірніше, колишня учениця… Мені її порекомендував був Мате, і вона якийсь час у мене вчилася… (Засмучено). Але тепер до Павла Петровича Чистякова вчитися перейшла…

Яворницький. Від Рєпіна – до Чистякова?! Вона що – не розуміє, як тяжко цим вас образила?

Рєпін. Все не так просто… Ми обоє вирішили, що так буде краще…

Яворницький. Тоді я більше ні про що не запитую, Ілля Юхимович… Тільки скажу, що щиро вам заздрю, – навколо вас стільки гарних жінок… Моє життя після розлучення проходить у повній самотині…

Рєпін. І даремно, Дмитре Івановичу. Я теж розійшовся зі своєю дружиною, але сам доживати віку не збираюся. І вам не раджу. Ви ж вродливий і вже відомий чоловік – ви повинні жінкам подобатися! Згадаєте моє слово – в один прекрасний день до вас таке щастя прийде, про яке ви зараз і не мрієте! Але приготуйтесь одразу, що любов ваша мине, вона повинна замінитися дружбою. А дружба народжується тільки із вірності… Причому – з обох боків…

Яворницький. Це ви дуже точно сказали.

Рєпін. Та куди вже точніше… У мене тут гіркий особистий досвід – я знаю, що кажу…

Сцена 11

1889 рік. Майстерня Рєпіна. Художник у своєму робочому костюмі стоїть біля мольберта із ще не закінченим портретом прекрасної дівчини в темному платті і з золотим кольє на високому комірі. Поруч знаходиться велике полотно, на якому вже чітко виписано більшість фігур центральної частини «Запорожців» (окрім писаря) і ще нечітко – краї картини. Щось мучить Рєпіна, він весь час до чогось прислухається. Видно, що когось чекає. І ось нарешті у майстерні з’являється та сама дівчина, що на портреті: струнка, божественна, з усмішкою Афіни Паллади і пишною копицею темного волосся. Це – Єлизавета Званцева.

Званцева. Здрастуйте, Ілля Юхимович. Пробачте, що я спізнилася.

Рєпін. Не хвилюйтеся, Єлизавето Миколаївно… Я звик вас чекати… І готовий це робити скільки завгодно… Хоча чекати доводиться довго…

Званцева. Ви самі погодилися, щоб я перейшла учитися до Чистякова.

Рєпін. Це була велика помилка з мого боку… Я думав, що буде краще, якщо ми станемо рідше бачитися… А тепер місця собі не знаходжу… Проходьте, будь ласка… (Закохано подивився на гостю). Я так давно не бачив вас біля мольберта…

Званцева. Ви самі повернули мені мій ящик із фарбами… Навіщо ви це зробили?

Рєпін. Я думав, що він знадобиться вам, що ви скористаєтеся фарбами, які у мене даремно сохли… А ви образилися…

Званцева. Так, образилася!

Рєпін. І, зустрівши мене на вулиці, пройшли мимо, нібито не впізнаючи…

Званцева. Ви повернули мені мої фарби… Значить, ви самі більше не хотіли мене знати…

Рєпін. Господи, Лізо, та невже ви не бачите, що я вас люблю? Як я вас люблю! Боже мій, Боже, я ніколи не думав, що моє почуття до вас виросте до такої пристрасті! Я починаю боятися за себе… Ще ніколи у своєму житті, ніколи нікого я не любив так сильно… Ви – кожної секунди у мене перед очима… Всюди ваш образ! Всюди тільки ви!

Званцева. Ілля Юхимович, не кажіть цього, прошу вас… У нас немає майбутнього. Ви хоч і розійшлися зі своєю дружиною, та все одно вам не так просто буде розлучитися з нею офіційно. А це означає, що вийти за вас заміж я зможу тільки неофіційно, без оформлення шлюбу. Мої батьки своєї згоди на це не дадуть… Та я і не зможу на таке наважитися…

Рєпін. Ви боїтеся мене, я знаю… Як же – старик, батько чотирьох дітей… До того ж легковажний і влюбливий…

Званцева. А хіба неправда?

Рєпін. Ті часи вже позаду, Єлизавето Миколаївно.

Званцева. Все одно між нами залишається «різниця років і різниця становища». Ви самі мені так написали…

Рєпін. Так, я це написав. Тому що добре пам’ятаю картину Пукірева «Нерівний шлюб» і знаю, що вона зіпсувала багато крові не одному старому генералу… Навіть Костомаров, побачивши цю картину, відмовився від наміру взяти собі за дружину молоду особу… І я маю намір вчинити так само, як він… Але я люблю вас, Лізо! Боже мій, як я вас люблю! Невже ви не бачите, що я зовсім замучився?!

Званцева. Бачу. Ви дуже змарніли…

Рєпін. Це я над «Запорожцями» працював подовгу, не відриваючись від полотна, і морив себе голодом… Тому і схуд… Зате тепер бадьорішим себе відчуваю, мені краще працюється, а я, як вам відомо, тільки для цього і живу…

Званцева. Я знаю: єдина ваша справжня любов – це живопис. Усі це знають. І слава Богу, що це так. Інакше я почувалася б винуватою в тому, що ви так змарніли…

Рєпін. Не іронізуйте, Єлизавето Миколаївно. Ви прекрасно знаєте, що живопис – це живопис, а ви – це ви! Без вас я теж не можу!.. Але мистецтво я і справді люблю більше за все на світі – більше, ніж рідних, ніж друзів, ніж будь-яке щастя… Люблю тайно, ревниво, як старий п’яниця, невиліковно… Де б я не був, ким би не захоплювався, чим би не насолоджувався – воно завжди і всюди у моїй голові, у моєму серці, у моїх бажаннях… Ранкові години, які я йому присвячую, – кращі години мого життя. І радощі, і прикрощі, радощі до щастя, прикрощі до смерті – усе в цих годинах… Усе другорядне у моєму житті – важливий ранок від 9-ї до 12-ї перед картиною!

Званцева (ревниво слухає ці слова Рєпіна і роздивляється «Запорожців», щоб не виказати свого хвилювання). Це відразу видно з вашої роботи, Ілля Юхимович… Ви багато чого поміняли у цій картині – і в композиції, і в самих запорожцях… Тепер від цього полотна іде якесь особливе людське тепло…

Рєпін. Це тому, що воно від самих запорожців іде! Ось чому!

Званцева. Жаль, що не всі це розуміють…

Рєпін. Це ви про мою давню суперечку з Миколою Миколайовичем Ге? Так, на жаль, Ге не зрозумів задуму моєї картини… Він не розуміє і не вірить у запорожців. Він усе забув або нічого не знає з вітчизняної історії. Він забув, що до заснування цього рицарського народного ордену наших братів десятками тисяч гнали у рабство і продавали, як худобу, на ринках Трапезунда, Стамбула та інших турецьких міст. Так тривало довго: була навіть усталена ціна на слов’янина і на німця (німець цінувався дорожче). І ось виокремились із цієї забитої, покірної, темної маси християн сміливі голови, герої, повні мужності, геройства і моральної сили. «Досить, – сказали вони туркам, – ми поселимось на порогах Дніпра – і віднині тільки через наші трупи ви доберетеся до наших братів і сестер». І навіть в останній свій похід у Крим Сірко вивів звідти до 6000 полонених християн… (Уже спокійніше). Пробачте, я знову захопився своїми запорожцями і зовсім забув, що нам треба працювати… Сідайте, Єлизавето Миколаївно, і наберіться терпіння – будемо закінчувати ваш портрет… (Бере в руки палітру і пензлі).

Художник працює над портретом Є.М. Званцевої, крутиться сценічний круг…

Сцена 12

Та сама майстерня, але наступного дня. Рєпін підходить до «Запорожців» і пробує писати, але робота йому не йде – він то відходить від полотна, то знову повертається до нього, нарешті нервово відкладає пензлі та палітру. Потім сідає і довго сидить, скрушно опустивши голову. У цей час звучить пісня «Чорна рілля ізорана». Заходить Званцева.

Званцева. Ілля Юхимович, що з вами? Ви не хворі? (Занепокоєно придивляється до нього).

Рєпін (підводиться їй назустріч). Ах, Лізо, не запитуйте мене ні про що… Я так вас люблю! Але… краще було б мені не зустрічатися з вами учора… Сьогодні не можу зосередитися; не можу перенестися в Січ, де не було жінок, де сильні, здорові, вільні люди присвячували своє життя захисту ближніх, слабких, дорогих інтересів своєї батьківщини – віри, свободи, благополуччя… Вони заглушували в собі особисті почуття, прагнення до щастя, до тихої сімейної ідилії…

Званцева. І вам також хочеться заглушити в собі це почуття? Тоді я краще піду…

Рєпін (благально). Ні, Лізо, не йдіть! Побудьте зі мною… Мені завжди спокійніше, коли ви поруч… Давайте попрацюємо разом – я візьмуся за своїх «Запорожців», а ви закінчите колись початий вами і залишений у мене етюд…

Званцева. Добре, Ілля Юхимович. Тільки обіцяйте, що ми справді будемо працювати і не станемо торкатися цієї болючої для нас обох теми…

Рєпін. Звичайно, звичайно! Я обіцяю, що не скажу ні слова про те, як божевільно я вас люблю!

Званцева. Ну ось – ви знову починаєте… Я все-таки вас залишу…

Рєпін. Ні, ні, Єлизавето Миколаївно, не йдіть! Ради Бога, не йдіть! Дивіться – я вже беруся до роботи! (Швидко бере палітру та пензлі і ледь не біжить до «Запорожців»).

Званцева. Добре, я залишуся. Де тут мій залишений у вас етюд?

Рєпін (вдає, що вже зосереджений на «Запорожцях»). Біля вікна. Він накритий білою тканиною.

Званцева підходить до трьох мольбертів з полотнами, кожне з яких накрите білою тканиною.

Званцева (показує на той мольберт, який ближче до вікна). Цей?

Рєпін. Ну я ж не бачу звідси. Відкрийте і подивіться.

Званцева відкриває одну із картин і, шокована, відступає від неї.

Рєпін. Ну що – знайшли?

Званцева (ображено). Знайшла… Цікавий «етюд»…

Рєпін. Він вам уже не подобається?

Званцева. Чому не подобається?.. Навіть дуже подобається… Особливо… груди! (Розвертає мольберт і показує намальовану голу натурницю).

Рєпін (повернув голову і жахнувся). Ой Лізо, це не те! Ви не те відкрили! (Швидко підходить і накриває портрет).

Званцева. Чому ж не те? Те! Хоча взагалі-то я нічого нового для себе не відкрила… Ви повністю у своєму репертуарі… У вас тут багато таких «етюдів»?

Рвучким рухом Званцева знімає тканину із ще однієї картини – відкривається портрет С.М. Драгомирової, дівчини в українському вбранні.

Званцева. А це хто така?

Рєпін. Софія Драгомирова. Українка в національному костюмі.

Званцева. Ну ця хоча б одягнена…

Рєпін. Лізо, ви все не так сприймаєте – це всього лиш портрети!

Званцева. І я для вас теж – усього лиш портрет?! Так?! Прощавайте, Ілля Юхимович… Пишіть своїх «Запорожців»… Пишіть кого хочете! Я до вас більше не прийду! Тепер у вас буде час зосередитися на вашій роботі! (Швидко виходить).

Рєпін сів на стілець і засумував.

Сцена 13

Та сама майстерня через деякий час. Рєпін одягнутий у той же свій робочий костюм, але тепер його права рука утеплена недов’язаною вовняною панчохою, яка натягнута поверх рукава як нарукавник. Художник стоїть перед великою картиною і малює писаря з Яворницького, який сидить за столом із гусячим пером у руці – перед ним аркуш паперу, його запорозький графин і чорнильниця.

Рєпін (старанно виводячи пензлем). Спасибі вам, Дмитре Івановичу, що жертвуєте мені стільки свого часу. Пробачте мені за цю повільність, але швидше не виходить – і хвора рука дуже болить, і кожну найдрібнішу рисочку треба змалювати так, щоб вона оживляла картину, а не псувала її…

Яворницький. Ілля Юхимович, не вибачайтеся: для мене велике щастя і велика честь – бути вам корисним у вашій роботі… Господи, які гори труда витрудили ви за останні роки! Ну, хто ще із художників проводив таку підготовчу роботу для своїх картин, як ви для «Запорожців»? Три поїздки в Україну і на Кубань, глибоке вивчення історії запорозького козацтва, детальне змалювання зброї, одягу, реманенту, пошуки натури і зарисовки із сотень облич… Я вже не кажу про ті завершені фігури, які ви зіскоблили з полотна, щоб добитися «загальної гармонії картини»! (Скрушно). А тут ще й я своїми порадами додаю вам клопоту…

Рєпін. А що ж це за творчість – без клопоту?! Вам історія Запорожжя хіба легко дається? Ні, тут уже так: хочеш створити щось достойне – будь ласкавий, потрудись! Так у мене було і з бурлаками, і з хресним ходом… Тепер і з запорожцями так виходить… Працюю над ними до упаду, але довго все одно працювати не можу – так мене ця робота виснажує: усього 4–5 годин на день. Який це труд! Треба щоб усі кольори, лінії, плями передавали загальний настрій і характеризували кожного суб’єкта на картині. Доводиться багато чим жертвувати і багато міняти і в кольорах, і в особистостях. (Стомлено опустив праву руку з пензлем). Дуже стомився… Але вже, здається, залишилося небагато.

Яворницький. Ви дуже гарно усе поправили. Картина буде неперевершена – тепер це справді монументальне історичне полотно!

Рєпін. Боюся, що деякі наші критики знову знайдуть до чого причепитися… Нещодавно у «Художньому журналі» написали, що Рєпіну «абсолютно все одно, що писати, аби лиш писати» – із Євангелія, психологічний етюд, етнографічну картину чи з російської історії криваву сцену…

Яворницький. Не звертайте уваги, Ілля Юхимович, – нехай пишуть що хочуть… До ваших картин народ все одно іде як на прощу!

Рєпін. Та я майже й не зважаю на ту їдку писанину. І в мене немає ні розкаяння, ні бажання виправитися чи будь-кому догодити. Щоразу, із випуском у світ нової картини, я чую стільки протилежних думок і порад, що якби я мав бажання керуватися думкою якого-небудь гуртка, чи ще вужче – думкою якоїсь окремої людини, то був би нещасним, забитим школярем, який не потрапив у такт або ще якось провинився… На моє щастя, працюючи над картинами, я не зважаю на такі речі. Якщо у моїй голові з’являється якась ідея, вона починає манити мене, не дає спокою, і мені тоді ні до кого немає діла. Що будуть говорити, чи стануть дивитися – про це все я ніколи не думав. Навіть таке важливе питання – чи буде картина продана і чи сподобається вона публіці – ніколи не могло мене зупинити.

Яворницький. Ви не повірите, але коли я пишу про Запорожжя, то теж мало переймаюся тими практичними речами. Хоч гроші, звичайно, нам із вами знадобилися б – життя у Пітері дуже дороге.

Рєпін. І дороге, і часом надто суєтне… Тому я все мрію, якщо картина буде успішно продана, купити собі маєточок і жити десь у селі. Так тягне до природи, так набридла ця суєта і всі сурогати їжі та пиття! Куди цьому всьому до вареників у сметані!.. Знаєте, Дмитре Івановичу, треба влаштуватися так, щоб півроку жити в селі, а півроку у Петербурзі, тоді буде задоволене загальне відчуття життя. (Знов опустив праву руку). Господи, як права рука у мене болить! Сохне від перевтоми і болить – хоч би не померти, поки не закінчу своїх «Запорожців»… Ви ж знаєте – Крамський помер прямо за роботою, коли малював портрет доктора Раухфуса…

Яворницький. Знаю, Ілля Юхимович, і мені дуже жаль Івана Миколайовича Крамського – прекрасного художника і великого громадянина, та ще й нашого з вами земляка… (Сумно зітхнув). Але щось ми про дуже сумне заговорили…

Рєпін (подивився на картину). Та я вже і сам бачу, що про сумне… Ану усміхніться, як ви умієте… А то я не лукавого писаря, а протоієрея на панахиді тут намалюю…

Яворницький (усміхнувся). Буде «Хресний хід запорожців до турецького султана»!

Рєпін. О, ось так і усміхайтеся – це саме те, що мені треба! (Із захопленням малює, поглядаючи на Яворницького). Чудово! Чудово! Я вловив цю усмішку! Я її вловив! (Одійшов від картини, милується намальованим). Ану, Дмитре Івановичу, ідіть гляньте на нашого писаря!

Художник розвертає картину так, щоб її бачили і глядачі в залі, і перед нами відкривається закінчений варіант «Запорожців», датований 1880–1891 роками.

Яворницький (підійшовши і побачивши писаря). Як живий!

Рєпін. А це тому, що я писав його з вас…

Яворницький. Ні, Ілля Юхимович: це тому, що це ви писали!!! Я щиро кажу – ніхто інший такої картини не створив би! Яка вона у вас могутня вийшла! Ось воно – справжнє Запорожжя!

Рєпін (задоволено). Мені самому ця картина подобається, що дуже рідко зі мною буває. Але все одно треба ще де-не-де трохи торкнутися пензлем… Не бійтеся – я нічого не зіпсую! Дванадцять років такої тяжкої праці я не дозволю собі зіпсувати! (Витираючи пензлі, з досадою). Михневич у своїх «Новинах» трохи зарано про «Запорожців» на весь Петербург розтрубив: усім не терпиться на цю картину подивитися – од відвідувачів одбою нема! Ви не можете собі уявити, як це стомлює і відволікає… Я вже нікого і не приймаю, але один гість зараз усе-таки прийде. Йому я відмовити не міг – ми з вами перед ним трохи винуваті, бо без його згоди його могутню потилицю змалювали… (Стягує вовняний утеплювач із правої руки).

Яворницький. Георгій Петрович? Алексєєв?

Рєпін. Алексєєв. Він уже трохи заспокоївся з тих пір, відколи дізнався, що ми його так підманули колекцією ваших монет, які він роздивлявся, поки я малював… І вже так бурхливо на свою потилицю не реагує. То я оце, щоб погасити його гнів остаточно, дозволив йому глянути на картину раніше од усіх – уражене самолюбство належною увагою лікувати треба… Але раптом він знову почне ображатися, Дмитре Івановичу, то ви вже допоможіть його заспокоїти, бо мені ця потилиця дуже потрібна… Я вас благаю…

Яворницький. Не хвилюйтеся, Ілля Юхимович, усе буде гаразд: ми з генералом Алексєєвим уже багато років знайомі – відколи я проводив розкопки у його маєтку Котівка Катеринославської губернії. Він дуже гордиться тим, що його дід по батьківській лінії купив колись той хутір у запорожця Кота, а дід по материнській лінії був полтавським поміщиком і мав навіть прізвище Запорозький! Тому вважає себе справжнім запорожцем, носить довгі козацькі вуса і збирає старовину. У моїй книзі, як ви знаєте, про нього і про його колекцію є цілий розділ… Тим більше що Георгій Петрович – серйозний, статечний чоловік, який уміє тримати себе в руках. Як-не-як – колишній катеринославський губернський предводитель дворянства, а нині – обер-гофмейстер царського двору!

Рєпін. Він мені багато речей дав змалювати. А якось прийшов забирати ті старожитності і побачив на картині свою потилицю… Дуже образився спочатку – ледве я його заспокоїв…

Яворницький. Не хвилюйтеся – усе буде гаразд. Це щоб два козаки та третього не обкрутили? Такого бути не може!

Сцена 14

Заходить генерал Алексєєв – низький, міцної будови тіла, з довгими пишними вусами чолов’яга. У нього велика лиса голова і така ж дебела потилиця. Одягнений він в українську вишиванку, дорогі штани і довгий білий, як на картині, жупан уже сучасного крою.

Алексєєв. Ілля Юхимович, запорожців принімаєте?

Рєпін (іде йому назустріч із розпростертими обіймами). Георгію Петровичу, дорогий! Заходьте, заходьте! Картина ще не закінчена, але якщо ви хочете її побачити, то виконати ваше бажання я вважаю для себе великою честю! (Обнімає його).

Алексєєв. О, і Дмитро Іванович тут! (Подає руку Яворницькому). Вітаю, вітаю! (Рєпіну). Бачите, Ілля Юхимович, увесь Петербург спішить побачити ваш новий шедевр!

Рєпін. Поки що я не всіх приймаю, Георгію Петровичу, бо роботу ще не зовсім закінчено. Виняток роблю тільки для тих, кому дуже і дуже зобов’язаний… Ось Дмитро Іванович був моїм основним консультантом з усього, що пов’язане із Запорожжям! І ви також, спасибі вам, дозволили мені змалювати багато рідкісних запорозьких реліквій зі своєї колекції – я навіть не знаю, що я без вас і робив би!

Яворницький. Це ви ще не всю колекцію бачили! У Котівці, яку давній предок Георгія Петровича купив у запорожця Кота, зберігаються справжні скарби: козацькі рушниці, пістолі, списи, шаблі, порохівниці, сідла… Навіть гетьманська булава і запорозький прапор є! Ту колекцію оцінюють у 100 тисяч карбованців – Георгій Петрович просто кохається у козацькій старовині!

Алексєєв (задоволено). У мене тих старожитностей було б іше більше, так вража жінка, генеральша моя, не поніма, шо це тоже велике добро! От не любить старих речей – і все! І як мене удома нема, то яку б рідкісну річ не привезли мені на приобретєніє, – усіх утришия із двору виганя! Ото вже пекельна баба! (Рєпіну, понизивши голос). Ви… на Дніпрі поріг Ненаситець коли-небудь бачили?

Рєпін. Бачив.

Алексєєв. І як той страшний поріг реве, тоже чули?

Рєпін. Чув.

Алексєєв (упівголоса). Так оце ше страшніше і грізніше… Я її часом як наслухаюсь, то починаю понімать, чого запорожці жінок на Січ не пускали… Про таких кажуть: «То така баба, шо їй сам чорт чоботи рогачами подавав, бо ближче підійти боявся!» О… (Вже голосніше). Так покажіть же мені, Ілля Юхимович, свій новий шедевр, про який уже і в газетах пишуть, бо я тоді так розстроївся, як побачив свою потилицю, шо так добре тої картини і не роздивився…

Рєпін. Будь ласка, Георгію Петровичу, будь ласка! (Показує на картину). Ось вона! «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Алексєєв (дивиться і від захоплення аж рота одкриває). Геніальна картина, Ілля Юхимович! Геніальна! Класика, класика і європейскоє возрождєніє!

Яворницький (підказує). Ренесанс…

Алексєєв. О, правильно, Дмитро Іванович, європейскоє возрождєніє і ренесанс! Який розмах! Яка ширина! Яке оружжя! А запорожці, запорожці! Як живі! Геніальна картина, геніальна! (З досадою). От тільки якби…

Рєпін (насторожено). Якби… що?

Алексєєв. Якби не моя потилиця!

Рєпін. Ви вважаєте, що потилиця тут зайва?

Алексєєв. Та нє, Ілля Юхимович, це ви дуже гарно придумали! Їй-бо, гарно! Потилиця тут на місці! Тільки якби ж вона… не моя! Понімаєте, якби вона не моя!

Рєпін. Георгію Петровичу, дорогий, повірте, я її зовсім не для того тут намалював, щоб вас образити! Просто більше нічия потилиця сюди так гарно не підійшла! От якісь вони всі такі худенькі, дрібненькі… Ну як я із них буду запорозьку потилицю малювати? А тут же, подивіться, – могуть! Заберіть звідси оцю потилицю – і картина відразу програє! А картина ж, як ви самі сказали, геніальна?

Алексєєв. Геніальна, Ілля Юхимович! Геніальна!

Рєпін. Так вона тому і геніальна, що тут є ваша потилиця! Якби не ваша потилиця, то й картини не було б!

Алексєєв (подивився на Рєпіна, жалісливо). Не було б?

Рєпін. Не було б! От нехай Дмитро Іванович скаже…

Яворницький. Та тут і казати нічого – без цієї могутньої постаті я картину взагалі не уявляю!

Рєпін (Алексєєву). А потім, Георгію Петровичу, – придивіться до цього запорожця справа у сірому кобеняку: його спину і потилицю я теж із великого чоловіка малював! Так він взагалі збоку стоїть. І без оружжя, і без нічого! А ви – і при зброї, і за столом!

Яворницький. У самому центрі картини!

Рєпін. Я вас посадив на найпочеснішому місці: навпроти генерала Драгомирова, тобто – навпроти Івана Сірка!

Яворницький. За одним столом із суддею, писарем і кошовим отаманом! Дуже достойне місце! Дуже достойне!

Алексєєв. Ви так вважаєте?

Яворницький. Георгію Петровичу, ну коли я вам брехав? Вас тут зображено запорозьким осавулом, який належав до козацької старшини, – це по одежі і по тому місцю, яке ви займаєте, зразу видно!

Алексєєв. Так якби ж мене зобразить так, шоб я лицем до зрителя стояв! Ну хоч би ось сюди мене посадить… (Показує пальцем). Вмісто оцього, шо в чорній шапці…

Рєпін. Сюди вже не можу, Георгію Петровичу, це – Тарновський-молодший, великий колекціонер і меценат, власник знаменитої Качанівки, де не раз гостювали Гоголь і Шевченко… Предки Тарновського належали до козацької старшини, і Василь Васильович уже знає, що він тут зображений у вигляді судді…

Алексєєв (дивиться на картину і знову тицяє пальцем). Ну, тоді ось сюди – вмісто оцього полковника із перев’язаною головою! Я ж тоже міг би бути козацьким полковником! І вуса у мене довші!

Рєпін. Бачите, Георгію Петровичу, тут є дві заковики… По-перше, він мусить бути високим, щоб підніматися над усіма тими, хто знаходиться на передньому плані. А ви – низенький. Та це ще можна було б поправити – до чужого високого тулуба я міг би домалювати ваше лице…

Алексєєв. От-от, тільки фізіономію!

Рєпін. Так тут якраз друга заковика виходить: полковник мусить бути серйозним і навіть грізним, а ви – добрий…

Алексєєв. Так я ж тоже можу бути грізним, якшо дуже насуплюся! Дивіться!

Намагаючись надати собі грізного вигляду, Алексєєв починає театрально супитися і корчити гримаси. Але у нього нічого не виходить – щоразу вираз його обличчя стає тільки смішнішим…

Рєпін (подивився і розвів руками). Не вірю, Георгію Петровичу. От не вірю – і все! Ну який же ви грізний? Ви – добрий, ви – сама душа! Погляньте, як ви на картині щиро смієтеся! І вуса ваші тут добре видно, бачите?

Алексєєв (усе ще з надією подивився на Рєпіна). І мене зовсім нема куди притулить?

Рєпін (зітхнув і почав шукати). Ну… є тут одне місце… (Показує). Отут, між полковником і донським козаком – беззубим кучером Тарновського Нікішкою, який так їдко сміється…

Алексєєв (радісно). Ось бачите! Ой яке гарне місце ви для мене знайшли! Яке гарне!

Яворницький (Алексєєву, бачачи, що Рєпін дуже засмутився). Місце то гарне, Георгію Петровичу, але тоді цей Нікішка буде показувати на вашу лисину, та ще й при словах «поцілуйте за це ось куди нас», тобто – у лисину Алексєєва…

Алексєєв. Нє, нє! Боже борони! Це ж наді мною весь мир буде сміятися! (Зітхнув). Краще хай уже буде як є… (Придивляється до картини). Гарні вуса ви тут мені намалювали, Ілля Юхимович! І шаблю гарну! І порохівницю! Це ж із моєї колекції все!

Рєпін (ожив). Та тут половина вашої колекції, Георгію Петровичу! Дивіться – і рушниця оця, оздоблена золотом і самоцвітами, – ваша!

Алексєєв. І пістолі мої!

Рєпін. І пістолі!

Алексєєв. І люлька оця – із моєї колекції!

Рєпін. І люлька!

Алексєєв. І чорнильниця – моя!

Рєпін. І чорнильниця!

Алексєєв. І… і… (Далі обводить поглядом картину). О! Ось цей хрестик на оцьому пузатому – тоже мій!

Рєпін. І хрестик ваш!

Алексєєв (придивляється). Так це ж професор консерваторії Рубець!

Рєпін. Рубець! Схожий, правда?

Алексєєв. Як викапаний! Ну й пузяка у нього! Ше більша, як моя потилиця! (Зітхнув). А сідло моє так ніде і не стало… А там таке сідло! Таке сідло!

Рєпін. Георгію Петровичу, дорогий, ну не міг я його нікуди притулити… Була тут у мене спочатку замість оцього козака у сірому кобеняку, справа, кобиляча морда, але ж я кобилі на голову сідло не надіну! А поставити всю кобилу отут, перед усіма, то для запорожців уже зовсім місця не залишиться… А так бачите, скільки їх стало!

Алексєєв. Геніальна картина, Ілля Юхимович! Геніальна! (Благально Рєпіну). Тільки шо це моя потилиця – нікому не кажіть…

Рєпін. Що ви! Я нікому не скажу, але і вас дуже прошу: крім своїх домашніх, не кажіть поки що нікому, що я показував вам картину – мене уже замучили відвідувачі після статті Михневича у «Новинах»! Якщо мені і далі так заважатимуть, то я картини ніколи не закінчу… Це, звичайно, не стосується вас, Георгію Петровичу, – я вам так зобов’язаний, так зобов’язаний! Для вас двері моєї майстерні завжди відкриті!

Алексєєв. Працюйте, Ілля Юхимович, працюйте – не смію більше забирати вашого дорогоцінного часу. (Відкланюється).

Рєпін (проводжаючи Алексєєва аж до дверей). Я дуже радий, що вам сподобалися мої «Запорожці»!

Алексєєв виходить.

Рєпін. Слава Богу, Георгій Петрович змінив гнів на милість! Спасибі вам, Дмитре Івановичу, ви і тут мене виручили. Про вашу безцінну допомогу у роботі над картиною і казати не треба… Знаєте, що я вирішив? У знак своєї безмежної вдячності я хочу подарувати вам цей олійний ескіз «Запорожців»! (Бере той ескіз картини, який показував історику найпершого разу, і подає Яворницькому). Але давайте домовимося, що він залишиться у мене, поки я не закінчу писати «Запорожців» – під час роботи етюди і ескізи бувають дуже потрібні…

Яворницький. Звичайно, Ілля Юхимович! Нехай він буде у вас. (Милується ескізом). Я навіть не знаю, як вам дякувати! Це – царський подарунок!

Рєпін. Це – дружній подарунок, Дмитре Івановичу. Царі нехай купують мої картини! Але для цього мені треба ще трохи попрацювати… У кінці року в Академії мистецтв планується моя перша персональна виставка до 20-річчя творчої діяльності: там буде до 300 моїх робіт. А окрасою цієї виставки повинні стати «Запорожці»!

Яворницький. Так воно і буде – я в цьому нітрохи не сумніваюся. У вас цю дивовижну картину не просто куплять, а з руками одірвуть! (Ставить ескіз на мольберт).

Рєпін. Це добре було б, якби за пристойні гроші купили… Бо мені останнім часом не раз довелося затягувати пояс: аби закінчити картину, я майже два роки відмовлявся від усіх замовлень, майже всі заощадження пішли в справу… А тоді мусиш думати, як звести кінці з кінцями… Хвилюєшся… нервуєш… хворієш… Хіба це робота?.. Ні, треба бути дуже багатим, щоб спокійно працювати над серйозними речами…

Яворницький. Коли б Господь почув оці ваші слова…

Рєпін. Здається, він почув, Дмитре Івановичу. (Тихо, щоб не наврочити). Терещенко і Третьяков уже більше року пишуть, що хочуть у мене моїх «Запорожців» купити…

Яворницький. Я дуже буду радий за вас і за ваших «Запорожців», Ілля Юхимович! І картина потрапить у достойні руки, і для вас нарешті настане така необхідна полегкість… (Показує на ескіз). Надіюся, що на віддарунок за цей прекрасний ескіз я зможу подарувати вам іще повнішу історію Запорожжя, бо віднині засідаю за тритомну «Історію запорозьких козаків»…

Рєпін. Я з великим нетерпінням буду її чекати!

Яворницький. А я – вашої виставки!

Рєпін. Ходімо, я вас проведу. А потім замкну двері, щоб ніхто мені не заважав, і ще трохи попрацюю над «Запорожцями»…

Рєпін і Яворницький виходять.

Сцена 15

За якусь хвилину Рєпін повертається до своєї майстерні у супроводі двох великих колекціонерів і меценатів – Івана Николовича Терещенка і Павла Михайловича Третьякова. Терещенко – досить високий на зріст, міцної статури чоловік років під сорок, Третьяков – трохи нижчий, худіший і старший (йому вже за п’ятдесят). У обох густі бороди, які роблять менш помітною цю різницю у віці. Обидва у дорогих строгих костюмах, котрі мимоволі підкреслюють заможність власників, але водночас не заважають їм поводитися невимушено і просто.

Рєпін. Ви мене застали зненацька, Іване Николовичу і Павле Михайловичу! Не думав, що сьогодні буду приймати у себе Терещенка і Третьякова! Не чекав, їй-богу, не чекав!

Терещенко. Ви вже нам вибачайте, Ілля Юхимович… Та ми з Павлом Михайловичем як тільки прочитали у «Новинах», що ви своїх «Запорожців» дописуєте, так і засперечалися, до кого з нас ця геніальна картина у колекцію попаде…

Третьяков. Пробачте, Іване Николовичу, але це не ми засперечалися – це ви почали сперечатися, коли я виявив бажання, щоб «Запорожці» потрапили до мене…

Терещенко. Помилуйте, Павле Михайловичу! Та я таке бажання виявив ще рік тому, коли Ілля Юхимович заїжджав до Києва подивитися, як запрошений мною Віктор Васнецов розписав Володимирський собор! Я тоді Іллі Юхимовичу навіть стіну у своєму великому будинку показував, на якій ця картина висітиме! Я з тієї стіни усі найкращі картини зі своєї колекції уже давно познімав! (З почуттям провини). Я своїх домашніх цілий рік заставляв од тієї стіни мух одганяти! І що я тепер їм скажу?

Третьяков. Скажете, що тепер мух від «Запорожців» буде відганяти Третьяков у своїй галереї!

Терещенко. Павле Михайловичу, дорогий, та у вашій же галереї, крім «Бурлаків на Волзі», і так зібрані усі найкращі картини Рєпіна! «Вечорниці» – у вас, «Хресний хід у Курській губернії» – у вас, «Іван Грозний» – у вас, «Не чекали» – у вас! А тепер ви ще й «Запорожців» хочете прихопити!

Третьяков. Чому зразу «прихопити»? Купити, Іване Николовичу! Купити! Як я робив завжди, підтримуючи таким чином художників-передвижників!

Терещенко. А хіба я роблю не те саме, коли купую картини Верещагіна, Сурикова, Полєнова, Васнецова, Сєрова? І картини Іллі Юхимовича в мене є: «Монахиня», «Старик із книгою», портрет Гаршина, «Поприщин»… Але таких монументальних полотен Рєпіна, які є у вашій колекції, у мене немає – тому я і хочу придбати його «Запорожців». І маю на це першочергове право!

Третьяков. Як це «першочергове»?

Терещенко. А так – український колекціонер хоче купити в художника, який народився і виріс на Україні, його нову картину, на якій намальовані українські козаки!

Третьяков. А чому ж тоді цей український колекціонер не придбав у свій час у цього художника його картину із такою ж українською тематикою – «Вечорниці»?

Терещенко (почухав потилицю). Дав я тут маху… Визнаю. І тому я готовий це полотно у вас відкупити!

Третьяков. Вибачайте, не продається! Картина «Вечорниці» дуже подобається нашим відвідувачам і особливо – Льву Миколайовичу Толстому!

Терещенко. Добре, нехай «Вечорниці» залишаються у вас. Але навіщо вам запорозькі козаки? Це ж не московські стрільці! Я не розумію…

Третьяков. Іване Николовичу, ви забуваєте, що «Запорожців» Ілля Юхимович почав писати ще в Москві! І тоді він щодня своїм дітям і гостям читав про запорожців по-малоруському і розповідав про Січ. У домі звучали українські пісні, а його син Юрій ходив пострижений, з одним чубчиком-оселедцем на голові, у жовтому жупані, в малоросійській вишитій сорочці і в синіх шароварах, які йому привіз із Києва його хрещений батько Микола Мурашко. І ми всі мимоволі втягувалися в цю атмосферу. Ось тому я тепер і хочу «Запорожців» придбати!

Рєпін стоїть збоку, підкручує вус і щасливо усміхається.

Терещенко (уже благально). Павле Михайловичу, ріднесенький, поступіться… Я вас благаю… Нам у Києві ця атмосфера, що на «Запорожцях», ще більше потрібна… Бо для вас – це більше екзотика, а для нас – це наша душа… (Рєпіну, з надією). Ілля Юхимович, ви нам своїх «Запорожців» сьогодні вже зможете показати?

Рєпін (указує на протилежний бік кімнати). Так ось же вони! (Робить широкий жест рукою, запрошуючи гостей оглянути картину). Іване Николовичу, Павле Михайловичу, – прошу!

Підходять утрьох до картини.

Рєпін (бачачи, що гості дуже вражені). Справляє враження, правда?

Терещенко (захоплено дивиться то на картину, то на Іллю Рєпіна). Господи, невже це справді можна так написати?!

Третьяков (також аж світиться). Так, це картина світового рівня – на міжнародних виставках вона буде у центрі уваги! Це безсумнівно! Шедевр! Шедевр!!! Від усього серця вітаю вас, Ілля Юхимович! Тепер я вірю чуткам, що «Запорожцями» зацікавилися при дворі… (Терещенку). Боюся, Іване Николовичу, що це геніальне полотно не дістанеться ні вам, ні мені…

Сцена 16

Рєпін усе ще працює над «Запорожцями». Згодом стомлено відкладає пензлі і палітру, скидає халат і підходить до другого мольберта, накритого тканиною. Художник знімає тканину – це портрет Званцевої. Ілля Юхимович довго дивиться на портрет коханої, потім сідає за стіл і починає писати листа.

Рєпін (читає сам собі). «Незабаром третя година, Єлизавето Миколаївно… Ви не приїдете… Якби Ви знали, скільки страждань я переніс за цей тиждень!.. Отже, Ви більше не приїдете?! Я більше не почую м’яких, але сильних кроків на сходах… я більше не побачу Вас?! Прощавайте, мила, прекрасна, дорога… Якби Ви знали, як поважаю я Вас і як безмежно люблю! Я бажаю Вам щастя більше, ніж собі, – моє життя вже прожите, Ваше тільки починається… Залишаюся все тим же Вашим добрим знайомим не без жалю за тим, чого не було, і ніскільки не жалкуючи про те, що було»…

Заходить Званцева.

Званцева. Здрастуйте, Ілля Юхимович. Я прийшла попрощатися з вами – я повертаюся в Москву.

Рєпін (сумно). Я знаю – Чистяков мені вже сказав… Але навіщо? Чому? Вам же потрібно ще вчитися!

Званцева. Я так вирішила…

Рєпін. Подалі від мене, так? Ну що ж, я вас розумію… Навіщо вам зв’язувати зі мною свою судьбу: я буваю вередливим, егоїстичним – у мене складний характер… Це правда. Але це не тому, що мене розпестила публіка і рецензенти, як ви тепер написали! Ні, зло, роздратування і відчай починаються від надірваності сил, від непосильних поривів, від неможливості наблизитися до ідеалу…

Званцева. Ілля Юхимович, ви до себе надто прискіпливі… І навіть несправедливі… Це ви-бо у своїй творчості не наблизилися до ідеалу?! А «Бурлаки на Волзі», «Хресний хід», «Іван Грозний»? А «Запорожці», нарешті?! Якщо хочете знати, Чистяков дуже високої думки про цю картину. Він каже, що у всій Європі мало знайдеться художників, які так досконало і виразно відчувають експресію. А Стасов вважає, що ваші «Запорожці» не поступаються кращим сторінкам «Тараса Бульби»!

Рєпін. Краще, що я написав у своєму житті, Єлизавето Миколаївно, тут, у цьому листі… (Простягає Званцевій аркуш). Візьміть, потім прочитаєте…

Званцева (взявши лист). Мені пора… Прощавайте, Ілля Юхимович. Жаль, що я не побачу вашої ювілейної виставки… Але я щиро бажаю вам успіху і не сумніваюся, що вас чекає новий тріумф…

Рєпін. Я вас більше не побачу?

Званцева. У вас залишається мій портрет…

Рєпін. Так, портрет… Він дуже вдалим у мене вийшов… Стасов у захваті від вашого портрета, каже, що це найкраще, що я досі з жінок написав. І яка гарна! Ах, яка гарна, чарівна, очі з поволокою!.. І Мате також не міг надивитися на нього…

Званцева. Запропонуйте його Третьякову – він купить…

Рєпін (твердо). Ні, Єлизавето Миколаївно, я ніколи нікому не продам ваш портрет!

Званцева. А я ніколи не вийду заміж…

Рєпін. Що ви, Лізо! Не думайте зробити таку дурницю! Забудьте мене – моє життя вже майже прожите, а ваше – тільки починається!

Званцева. Я вже також прожила найважливішу частину свого життя, Ілля Юхимович. Тут, у Петербурзі. Поруч із вами… (Виходить).

ДІЯ ТРЕТЯ

Сцена 17

Кінець листопада 1891 року. Петербург, Академія мистецтв. І.Ю. Рєпін готується до своєї першої персональної виставки: в одній із зал уже стоять «Запорожці», справа від них художник вішає на стіну етюд із зображенням запорожця, який регоче (той відкинув голову назад і регоче, піднявши ліву руку ліктем догори). Навколо висять інші етюди до цієї картини. Входить В.В. Стасов.

Стасов (ще здалеку). Ну що, вас можна привітати з першою персональною виставкою і з двадцятиліттям творчої діяльності, Ілля Юхимович?

Рєпін. Виходить, що так, Володимире Васильовичу. (Поправив етюд, щоб висів рівніше, і знесилено опустив донизу руки). Хоч я вже не радий, що усе це затіяв…

Стасов. Чому?

Рєпін (спересердя). Та тому, що картини легше писати, аніж розвішувати! Боже мій, яка це морока! Скільки днів уже б’юся над експозицією, а ще половина не готова. Виявилося так багато, що хоч відбавляй. А я ж беру лише ті картини, які ніколи не виставлялися! Вчора до знемоги довелося працювати. Сьогодні буде те ж саме: облаштувати три зали – суща каторга! Особливо ця електрика заважає. (Показав на лампочки вгорі). А не можна без неї – кінець листопада, час темний…

Стасов. Так, тут навіть удень темно, як у печері.

Рєпін (засмучено). От і я кажу… Після моєї світлої майстерні – у залах академії мої картини дуже програли… (Тяжко зітхнув). У мене навіть безсоння…

Стасов. Ну що ви, Ілля Юхимович! Про яке безсоння ви кажете? Погляньте на «Запорожців»! Це у ваших заздрісників тепер буде безсоння! Ах, яка це дивовижна картина! Я про неї вже статтю почав писати! (Наче по секрету). У «Северном вестнике» обіцяли надрукувати через місяць – у першому номері 92-го року!

Рєпін. Тільки напишіть статтю без пафосу, прошу вас, Володимире Васильовичу…

Стасов. Боже борони! Коли це я писав із пафосом? Я завжди пишу тільки те, що бачу. Ось дивлюся на цю дивовижну картину і не можу написати інакше, як уже написав. (Читає з пам’яті): «Запорожці» – великий твір російської школи живопису. Рєпін – наполовину малорос родом, і це старовинні, невідомі йому самому, глибокі сили батьківщини піднялись у його грудях і зазвучали, коли в нього промайнула думка написати «коло козаків-запорожців». Він шукав повсюди залишки запорозького життя… і написав гідну подиву свою сцену… Фігури – сама міць, енергія і краса. Кожна – що не фігура – великий зразок для всієї російської школи. Ось як треба вчитися і завойовувати природу й життя, живу людську натуру, характер і всю душу наскрізь». (З гордістю подивився на Рєпіна). Ну як – без пафосу?

Рєпін. Трохи є…

Стасов (усміхнувся). Ну, якщо тільки «трохи», то можна ще трішки додати…

Рєпін. Ні, ні, благаю вас, нічого додавати більше не треба!

Стасов. Та я не пафосу хочу додати, а, якщо дозволите, трохи історії написання «Запорожців». От, наприклад, що б я ще дописав. (Читає з пам’яті). «З усієї картини, із середовища усіх її мужніх, глибоких красот, мене завжди більш за все вражали дві… Перша – це фігура того козака у білій папасі, що сміється, закинувши голову назад, і так сміється, так сміється, що його напіврозкриті груди, як вулкан, хитаються і дрижать, і він до них притискає свої товсті, грубі, розчепірені пальці, а очі, очі у нього зробилися вузенькі-вузенькі, як щілинки, і звідти течуть сльози. Друга фігура стояла поруч. Цей козак, у червоній із золотом шапочці, також відкинув голову назад і регоче, піднявши руку ліктем догори над головою, показуючи ряд білих, сяючих білизною зубів. Цей козак був таким же досконалим, як і попередній. Вони ні на йоту не поступалися один одному. І все ж – от уже справжнє нещастя – художник вирішив, що він зайвий, що він «повторення», що він непотрібний на картині – і він стер його, замінивши тією фігурою на повний зріст, спиною до нас, яка стоїть у правому куті в довгому білому кобеняку. Загальна кольорова гама в картині, і так незрівнянна за красою, багато, дуже багато виграла, але тієї чудової фігури, виразної і характерної, більше немає, і це велика втрата. Від того козака залишилася лише копія по груди, яку Рєпін написав перед знищенням всієї фігури після настійних прохань своїх друзів і щирих шанувальників. Ця копія висить на виставці поруч із самою картиною, праворуч». (Показав на етюд запорожця). Це можна додати, Ілля Юхимович?

Рєпін. Це можна. (Зітхнув). Мені самому жаль цю фігуру – я два роки її жалів і не зіскоблював. Але в живописі іноді заради загального доводиться жертвувати деталями. (Показав на етюд запорожця). І навіть цілими фігурами…

Стасов. А то я не розумію! Ну, нічого. Яскравих фігур тут ще багато залишилося! Наприклад, отаман Сірко, який спокійно покурює люльку! Одразу видно, що він тут найбільш цивілізований і найграмотніший! (Цитує). «Були і ті, які знали, що таке Горацій, Ціцерон і Римська республіка», – хіба це не про нього говорить Гоголь у повісті «Тарас Бульба»? А писар, ця хитра бестія?! А цей напівголий козак за столом – мазунчик і ледар, ненажера і ласолюб, балагур, брехун і потішник?! Та у вас навіть спина козака геніально написана! Я вже не кажу про цю могутню потилицю… (Показує на потилицю запорожця на передньому плані). Ах, яка потилиця! Усім потилицям – потилиця!

Рєпін (оглянувшись по боках, неголосно). Ви знаєте, із кого я її змалював?

Стасов (теж тихо). Дмитро Іванович Яворницький сказав мені по секрету, що з генерала Алексєєва – пристрасного нумізмата і власника багатої колекції предметів козацької старовини…

Рєпін. Так, саме з нього – Георгія Петровича. А деталі Яворницький вам розповідав?

Стасов. Ні, не встиг – багато народу було у бібліотеці, і ми не змогли поговорити наодинці.

Рєпін. О, це була ціла історія… (Попереджуюче). Тільки це не для статті, Володимире Васильовичу! Георгій Петрович просив нікому про це не розказувати – він дуже соромиться своєї товстелезної потилиці. Ви ж знаєте, він – колишній катеринославський губернський предводитель дворянства, а нині – обер-гофмейстер царського двору! (Поважно підняв догори перст).

Стасов. Як же ви вмовили його позувати?

Рєпін. У тому-то й справа, що не вмовив! Коли я написав писаря з Яворницького, залишилося ще одне вільне місце – біля столу, навпроти писаря. На це місце треба було посадити запорожця, лицем до писаря, а спиною і потилицею до публіки. Треба ж було підібрати потилицю неабияку! «Ви знаєте, хто може бути придатний для такого місця? – кажу я Дмитрові Івановичу. – Георгій Петрович Алексєєв! Коли він був у вас, я до нього гарненько придивився. Сам низенький, цупкий, голова велика, лиса, а потилиця така, що потрібні віки, щоб створити таку потилицю. Попросіть його, щоб він дозволив зарисувати його спину і потилицю. Я готовий безкоштовно написати його портрет, аби він тільки дозволив зарисувати для картини його потилицю». (Уточнює для Стасова). Алексєєв і Яворницький дружать, тому що Дмитро Іванович часто проводить у маєтку Георгія Петровича на Україні археологічні розкопки.

Стасов. І що далі?

Рєпін. Наступного ж дня Яворницький передав Алексєєву моє прохання, але той категорично відмовився: «Що це – на глум майбутнім поколінням?! Ні!»

Стасов. Я його розумію: він – генерал, важлива персона при дворі! А тут – лише потилиця на картині…

Рєпін. Звичайно, йому образливо. Але ж мені також треба закінчити роботу над «Запорожцями»! «Та влаштуйте як-небудь! – благаю я Дмитра Івановича. – Невже ви, при вашій винахідливості, не придумаєте, як це зробити?» «Тоді, – відповідає він, – хіба що отак: спокусити його древніми монетами. Я зроблю так, що Георгій Петрович запросить нас на сніданок. Після сніданку ми підемо до його кабінету, я дістану із кишені древні монети, і ми почнемо їх розглядати в лупу, а ви сядете за спиною і тихенько замалюєте у свою книжечку його триповерхову потилицю безкоштовно». (Задоволено подивився на Стасова). Так ми і зробили! Георгій Петрович потім приходив до мене за козацькими старожитностями, які я брав у нього для «Запорожців», побачив на картині свою потилицю – і спочатку дуже образився… Та опісля ми з Яворницьким його переконали, що він зображений запорозьким осавулом, і він із тим змирився. Тільки просив нікому не розказувати, що це його потилиця. От ми нікому і не розказуємо. Ну хіба що найближчим друзям (шанобливо показав на Стасова), і то по секрету…

Стасов. Чудесна історія! Якби про це можна було написати у статті – «Северный вестник» вихоплювали б із рук, а народ сунув би на виставку цілим натовпом! Втім, публіка і так буде сунути… Коли відкривається ваша виставка?

Рєпін. 26-го, якщо у цей день не відбудеться приїзд государя. Вчора у мене був великий князь Володимир і попередив, що Олександр ІІІ повинен приїхати з ним і своїми придворними якщо не 25-го, то 26-го.

Стасов. Він обов’язково приїде! Ви – перший художник Росії, Ілля Юхимович. Значить, ваша виставка – подія державної ваги! Що у вас в інших залах виставлено?

Рєпін. Є різні речі, Володимире Васильовичу. У першій залі, наприклад, представлені картини «Хресний хід у дубовому лісі. Явлена ікона», «Хірург Павлов в операційній залі», «Лев Толстой у яснополянському кабінеті», а в сусідній залі – портрети Званцевої, Стрепетової, Верьовкіної, Драгомирової, портрет композитора Цезаря Кюї… Ви ці картини вже бачили…

Стасов. І всіма вже захоплювався! Але мені все-таки цікаво, як ви їх розмістили…

Рєпін. Ходімо, я вам покажу.

Виходять.

Сцена 18

Вечір, квартира Рєпіна. До вітальні заходять І.Ю. Рєпін і П.М. Третьяков.

Рєпін (гостинно). Заходьте, Павле Михайловичу, і проходьте, будь ласка, до столу – зараз повечеряємо, зігріємося, поговоримо… А то на відкритті виставки ми навіть поговорити толком не встигли! (Турботливо подивився на гостя). Ви дуже стомилися?

Гість іде до столу, хукаючи на промерзлі руки.

Третьяков (сідаючи за накритий стіл). Не так стомився, як змерз, Ілля Юхимович… У Петербурзі дуже холодно…

Рєпін. Нічого дивного: північ – вона і є північ! (Наливає в келихи вина).

Третьяков. Це я зрозумів ще у жовтні 52-го року, коли вперше побував тут, у столиці. Тоді мені було всього 20 років, і я три тижні захоплено відвідував столичні виставки і театри. Моя матінка почала навіть хвилюватися за мене, і я, пам’ятаю, писав їй у Москву: «Дорога мамо!.. Я знаю, Ви маєте хоч невеликий, але все-таки сумнів: не зіпсувався б я у Петербурзі. Не хвилюйтеся. Тут так холодно, що не тільки я, але і ніякі продукти зіпсуватися не можуть»…

Рєпін. Так, продукти у нас – найсвіжіші. А гості – найбажаніші! (Піднімає келих). За вас, Павле Михайловичу!

Третьяков (також піднімає келих). І за вас, Ілля Юхимович! Адже сьогодні саме ви у нас іменинник!

Рєпін і Третьяков, надпивши трохи зі своїх келихів, починають вечеряти, не припиняючи розмови.

Рєпін. Якщо я іменинник, то своїм приїздом ви зробили мені найкращий подарунок! Ну яка б це була ювілейна виставка без Третьякова?

Третьяков. А як же я міг не приїхати? Якщо вашу виставку напередодні відвідав государ імператор, то мені – сам Бог велів сьогодні бути у вас! (Запитально подивився на Рєпіна). Не розповісте мені про візит Його Величності?

Рєпін. Із задоволенням розповім, але зізнаюся щиро, що хоч мене і попередив великий князь про можливий візит государя, про государя я і не мріяв… Адже головна картина на виставці – «Запорожці»! А я знав, що государ не повинен був нею цікавитися уже з принципу. Крім того, я був упевнений, що люди, які сподіваються на придворні блага, уже давно поставили тут на вид яку-небудь «сепаратистську» ідейку, і я не чекав государя на свою виставку… І раптом!.. Якраз напередодні відкриття приїздить імператор Олександр ІІІ з імператрицею Марією Федорівною, а з ними – великий князь Володимир із великою княгинею Марією Павлівною і царський почет… Чудеса!!!

Третьяков. А по-моєму, все це природно і закономірно: ювілейну виставку першого художника Росії відвідали перші особи держави. Які ж тут чудеса?

Рєпін. Чудеса в тому, Павле Михайловичу, що Його Величності найбільше сподобалися саме мої «Запорожці»! І генерал Драгомиров в образі Івана Сірка! І писар Яворницький! І Тарас Бульба, якого я писав із професора Рубця! І навіть потилиця генерала Алексєєва! (Захоплено). Як він захоплювався «Запорожцями»! І потім портретом Кюї!.. Більше всього. Все-все роздивився до дрібниць. Навіть картинку «Арешт у селі» йому витягнули, яку ви сьогодні купили, знову випередивши усіх. (Усміхнувся). До речі, готуючись до виставки, я випадково натрапив на статтю Стасова двадцятирічної давності «Пересувна виставка 1871 року». Там він пише і про вас, пам’ятаєте?

Третьяков (стенув плечима). Ні, не пам’ятаю…

Рєпін. Ну як же! Там такий несподіваний поворот думки – чисто в дусі Володимира Васильовича! Зараз я прочитаю вам це місце! (Бере якийсь журнал і відкриває його). Ось воно. (Читає). «Із числа куплених картин нинішньої Пересувної виставки майже всі найкращі належать пану Третьякову. Пан Третьяков – один із найлютіших ворогів Петербурга, тому що він у першу ж хвилину купує і забирає… у прекрасну свою галерею… все, що тільки трапляється у нас помітного; але в той же час він один із тих людей, ім’я яких ніколи не забудеться в історії нашого мистецтва, тому що він цінує і любить його як ніхто інший, і за короткий час створив за великі власні кошти таку галерею, якої ніде і ні в кого більше немає, навіть в академії і в Ермітажі… Отже, чого більше не роблять громадські установи, те підняв на своїх плечах приватний громадянин – і виконує з пристрастю, з жаром і – що найдивніше – з толком».

Третьяков (сумно зітхнув). Не все так добре, Ілля Юхимович. Цієї осені мені довелося закрити нашу галерею для відвідувань публіки…

Рєпін. Це я вже знаю. Але чому?

Третьяков. Тому що псують картини і вже навіть крадуть…

Рєпін. Але ж картини ви і далі купуєте!

Третьяков. Купую.

Рєпін. Навіщо ж їх купувати, якщо їх ніхто не побачить?

Третьяков. Чому не побачить? Побачить. Ось зароблю грошей, збільшу кількість сторожів і знову відкрию нашу галерею для відвідувань публіки. Я не для одного себе картини збираю…

Рєпін. Я знаю, Павле Михайловичу. Ви навіть ніколи не кажете «моя галерея», а завжди кажете «наша».

Третьяков. А як же інакше, Ілля Юхимович? Там ваші геніальні картини! Безцінні полотна Крамського, Сурикова, Верещагіна, Полєнова, Перова… У мене язик ніколи не повернеться сказати про нашу галерею – «моя»…

Рєпін. За це я вас і люблю! Тому завжди хочу, щоб найвдаліші мої речі були представлені у Третьяковській галереї!

Третьяков (з легким докором). Хочете-то ви завжди, але в ціні поступаєтеся – не завжди… Ось і зараз на «Запорожцях» не хочете мені поступитися…

Рєпін. Так я і Терещенку не поступлюся! Нікому не поступлюся! Ну, хіба що государю… Тут уже пробачте, Павле Михайловичу, але… (Розвів руками). Та що там пояснювати – ви самі все розумієте…

Третьяков. Звичайно, розумію… І буду за вас дуже радий, якщо «Запорожців» купить Олександр ІІІ! (З гіркотою). Хоч мені теж хотілося б, аби ця геніальна картина була у мене – я ж і від ескізу «Запорожців» відмовився два роки тому, бо надіявся придбати саму картину… Як ви гадаєте, Ілля Юхимович, Яворницький тепер поступиться мені цим ескізом за ту ж ціну?

Рєпін. За тисячу карбованців? Не знаю. Я не продав би за такі гроші – дешево. Тим більш тепер, коли «Запорожці» у всіх на слуху. Але я поговорю із Дмитром Івановичем – адже ескіз до закінчення картини за нашою домовленістю залишився у мене.

Третьяков. То він і досі у вас?

Рєпін. Звичайно.

Третьяков. І ця первісна композиція досі конкурує з вашою картиною своєю цільністю, життям і експресією, як ви мені тоді написали?

Рєпін. Уже не конкурує, Павле Михайловичу. Але саме із цього живописного ескізу почалася сама картина… Отже, в чиїх руках картина тепер не опинилася б – ескіз «Запорожців» завжди буде мати свою самостійну вагу.

Третьяков. Ви, як завжди, праві. А можна завтра його подивитися?

Рєпін. Та хоч зараз!

Рєпін підходить до одного з мольбертів і знімає з нього тканину – відкривається той самий ескіз «Запорожців», який Рєпін подарував Яворницькому. Третьяков, підійшовши ближче, уважно розглядає його.

Третьяков (дещо критично). Звичайно, у порівнянні з картиною…

Рєпін. Ну, Павле Михайловичу, тут і порівнювати нічого! Давайте візьмемо фото однорічного малюка і поставимо поруч його ж фото у зрілому віці… Як ви гадаєте, що ми отримаємо «у порівнянні»? Привабливого юнака і голопузе дитя без штанів! Але невже фото малюка буде для нас менш цінним?

Третьяков. Навпаки! Воно буде ще більш цінним!

Рєпін. Отак і з цим ескізом… (Показав на ескіз). Так, у порівнянні з картиною він тепер програє. Але з вашого дозволу я ще попрацюю над ним і дещо приведу на ньому у відповідність із картиною… Наприклад, перепишу обличчя отамана і зроблю його більш схожим на Драгомирова… Тоді це буде одночасно і первісний ескіз, і повністю самостійна картина… Ви не проти?

Третьяков. Ні, я не проти. Якщо це буде повністю самостійна картина…

Рєпін. Буде, навіть не сумнівайтеся!

Третьяков. Тоді вважайте, що ескіз за мною, Ілля Юхимович. І передайте, будь ласка, Яворницькому: якщо він поступиться мені цим ескізом «Запорожців», я буду йому безмежно вдячний. Вам, звичайно ж, також!

Рєпін. Тільки не передумайте, Павле Михайловичу, тому що мені потім перед Дмитром Івановичем буде незручно…

Третьяков. Ну що ви! За все моє життя не було жодного випадку, щоб я яку-небудь закінчену мною справу лише на словах, а не на папері, вважав би незакінченою… Моє слово завжди було міцніше будь-якого документа! І так продовжується вже 35 років! А ви могли допустити, що я передумаю… (Твердо). Я не передумаю! (Зітхнув). Інша річ, що сьогодні я не зможу з вами повністю розрахуватися за ваші картини й етюди…

Рєпін. Не хвилюйтеся, Павле Михайловичу, – я почекаю. Ви завжди розраховувалися зі мною належним чином.

Третьяков. І цього разу розрахуюся так само. Я ж знаю, що ви вклали в цю персональну виставку усі свої заощадження! Тому частину грошей я вручу вам сьогодні, а решту незабаром принесе брат Сергій. Ви не проти, Ілля Юхимович?

Рєпін (усміхнувся). Ні, я не проти.

Третьяков. Тоді сміло вносьте зміни до ескізу. (Ще раз уважно подивився на ескіз «Запорожців»). Так, із Драгомировим в образі отамана буде краще…

Сцена 19

Рєпін стоїть перед ескізом «Запорожців» і про щось думає. Заходить радісно збуджений Яворницький.

Яворницький (показує газети, які тримає в руці). Ілля Юхимович, ви читали? Який грандіозний успіх має ваша персональна виставка!!! У всіх газетах пишуть про ваших «Запорожців» і схиляються перед вашим талантом! А ви боялися, що якісь там критики знову вас не зрозуміють!

Рєпін. Так є і такі, що прискіпуються до «Запорожців», Дмитре Івановичу! Ось, будь ласка… (Бере газету, читає). «Мазок Рєпіна грубий, сильний, як мозоляста рука мужика. Пишеться картина не інакше, як крейдою. Аксесуари бліді й жалюгідні! Після картин французької виставки (на Великій Морській) ви попадаєте до Рєпіна наче на нашу сільську вулицю з її обов’язковою калюжею, у якій борсається хлопчик без штанів». Приємно мені це читати, як ви гадаєте?

Яворницький. А ви таких не читайте! Ось послухайте, що пишуть «Російські відомості»… «Запорожці» – новий тріумф рєпінського таланту. Про цю картину говорили давно, і чекали довго. Вона зустрінута загальним і гарячим схваленням. Величезна картина повністю залишається у пам’яті глядача. У ній зафіксована могутня сила і виразність рєпінського пензля… Нинішня картина Рєпіна – справжня подія у сьогочасному літописі російського мистецтва»! (Розгортає другу газету). А «Новини» знову присвятили вашим «Запорожцям» велику аналітичну статтю. (Читає). «У картині Рєпіна цінна його творчість, та надзвичайна художня прозірливість, із якою він оживив німі сторінки минулого і змусив їх говорити усім зрозумілою і доступною мовою. Вражаюча річ!.. У цьому десятку фігур дивовижне багатство історичного синтезу. Дивлячись на неї, ви починаєте розуміти козацтво з його безмежною силою і відвагою, з безпосередньою сміливою натурою і навіть із чималим політичним смислом».

Рєпін. Це дуже приємно чути, але вони і раніше підтримували мене…

Яворницький. Ілля Юхимович, цього разу ваш успіх визнають навіть ваші опоненти! «Московські відомості» до вас же частенько були несправедливі, правда? А що пишуть тепер? «На сьогоднішній день цей художник, безперечно, найбільш обдарований із усіх російських живописців… Молодецьку відчайдушну вольницю, зборище «лицарів-рубак» могутньою рукою живописця вихоплено із давноминулих часів і в рельєфних зображеннях закріплено на полотні… Дивлячись на ці типи, неможливо уявити інших козаків… Скільки молодецтва і безтурботності на цих обличчях! Який широкий розмах глузування!.. До чого ж яскраво просвічується тонкий і їдкий розум писаря і голого підкажчика!.. Історична правда поєднується із художньою природністю, рідниться з нею і обдаровує глядача картиною єдиною». Ну хіба вони не молодці?

Рєпін. Звичайно, молодці! Аж із Москви мою картину побачили!

Яворницький (показує ще одну газету). Із Києва вашу картину побачили теж!

Рєпін (радісно). Микола Мурашко?!

Яворницький. А хто ж іще! (Розгортає газету, читає). «Як вона чудово скомпонована! Ви підходите до картини – і все! Ви наче присутні у цьому натовпі… Вірю і відчуваю, що це – одна із кращих картин Рєпіна і найкраща серед творів усієї Європи. Вона має і серйозний смисл, і значення. Так, це образи відчуті, обдумані, пережиті і створені. Таких картин всюди і завжди не буває багато». (Радісно подивився на Рєпіна). Ілля Юхимович, ви навіть не уявляєте, що ви цією великою картиною зробили для наших предків, запорозьких козаків, і для всіх українців взагалі… Хто нас знав до вашої картини?!. До цього ми були – ось, при землі, а тепер стали – ось, вище голови!

Рєпін. Без вашої допомоги, Дмитре Івановичу, ваших порад, вашого вогню в очах, мені було б дуже важко це зробити…

Яворницький. Ну, за це я отримав достойну винагороду від вас, Ілля Юхимович, – ескіз ваших безсмертних «Запорожців»! (Показує на ескіз). Добре, що Третьяков не погодився, коли ми пропонували йому купити ескіз за тисячу карбованців. Я вже можу забрати цей безцінний ваш подарунок?

Рєпін. Можете.

Яворницький (милується ескізом). Я цей ескіз нікому не продам, хоч гроші мені зараз ой як потрібні!

Рєпін. Ви знову щось друкуєте про запорожців?

Яворницький. Та я ж увесь час пишу про Запорозьку Січ! Минулого року видав книгу «Вольності запорозьких козаків», а тепер готую до друку перший том «Історії запорозьких козаків»…

Рєпін. А гроші є для оплати?

Яворницький. Поки що немає. Але, як кажуть наші українці, «не на те козак п’є, що є, а на те, що буде». Поїду влітку до генерала Алексєєва на розкопки запорозьких курганів і зароблю. А до цього – у когось позичу…

Рєпін. Та навіщо вам залазити у борги, Дмитре Івановичу? Третьяков приїжджав на відкриття моєї виставки і просив мене поговорити з вами – він готовий купити ескіз «Запорожців» для своєї галереї!

Яворницький (подивився на ескіз і почухав потилицю). І все ж таки жаль…

Рєпін. А то буде не жаль, коли ви подастеся влітку на розкопки, а картина раптом пропаде?

Яворницький. Перед тим, як відправитись на розкопки, я віддам картину на збереження в Ермітаж або Публічну бібліотеку.

Рєпін. Ні, буде краще, якщо її купить Третьяков… Адже і в Ермітажі, і в Публічній бібліотеці ескіз закриють у якій-небудь комірчині – і ніхто його не побачить! А в Третьяковську галерею ходять тисячі відвідувачів – ви уявляєте, скільки народу побачить цих запорозьких козаків?! (Показав на ескіз «Запорожців»).

Яворницький. Ви знаєте, як мене переконати, Ілля Юхимович…

Рєпін. А що тут знати, Дмитре Івановичу? Ви ж не тримаєте свої рукописи у комірчині, а видаєте книги, щоб люди знали про запорожців!

Яворницький. Добре, нехай буде так… Може, комусь іншому і не поступився б, а Третьякову – поступлюся. Я схиляюся перед Павлом Михайловичем – і за його подвижництво, і за повагу до України. Це ж саме він придбав ваші «Вечорниці» десять років тому, а ще раніше – картину Крамського «Русалки» і портрет Тараса Шевченка! Та й інші українські картини у нього є – «Чумацький тракт у Маріуполі» і «Дніпро вранці» Куїнджі, «Два українці» Володимира Маковського! Бувало, зайдеш у його галерею, подивишся на ці картини і наче на Україні побуваєш!

Рєпін. От бачите! А тепер ще й ескіз «Запорожців» там буде! Я над ним трохи попрацюю, перепишу обличчя Івана Сірка, щоб він був схожий на Драгомирова, і тисячу карбованців Третьяков за нього дасть!

Яворницький. Для мене це зараз великі гроші. Та все одно жаль розлучатися з таким подарунком… (Зітхнув). Якби не «Історія запорозьких козаків» – нізащо не продав би!

Рєпін. Якби не потреба у цих проклятих грошах, я теж не продавав би своїх «Запорожців» – так я зріднився з ними! Але гроші – це також наші з вами «вольності запорозьких козаків»… Я можу дати вам тисячу карбованців уже зараз, Дмитре Івановичу. Поки Третьяков ще приїде або передасть… А гроші вам, бачу, вже сьогодні потрібні…

Яворницький. Дуже потрібні!

Рєпін. Ну, тоді отримуйте! (Вручає Яворницькому гроші).

Яворницький. Спасибі, Ілля Юхимович. Ви завжди мене виручаєте.

Рєпін. І вам спасибі, Дмитре Івановичу, – і від Третьякова, й від мене.

Яворницький. А як же картина? Її купує Терещенко?

Рєпін. Ні, відтоді, як відкрилася моя виставка, він ні разу не дав знати про своє існування…

Яворницький. Дивно… Він – людина слова…

Рєпін. Навіть не знаю, що думати… Усе поставив на карту – останні гроші вклав у цю виставку… Надіявся вдало продати своїх «Запорожців», а тепер етюди до «Запорожців» продаю… Государ імператор начебто був і натякнув на те, що може придбати цю річ, але після його візиту від його імені до мене ніхто не звертався… Боюся, що картина зостанеться на руках… Не вмію жити…

Яворницький. А художник і не повинен «уміти жити», Ілля Юхимович, – він повинен уміти малювати! (Показав на ескіз). І писати такі картини, як ваші «Запорожці»! Не хвилюйтеся – цю геніальну картину обов’язково хтось купить! (Уважно придивився до ескізу). Так, на ескізі обличчя отамана треба переписати…

Рєпін. Дмитре Івановичу, це давно вирішено – я вже приступаю до роботи!

Сцена 20

Рєпін стоїть біля ескізу «Запорожців» і переписує обличчя Івана Сірка – в образі отамана вже можна вгадати генерала Драгомирова. До кімнати швидко заходить Алексєєв у новому генеральському мундирі.

Алексєєв (побачивши Рєпіна за роботою, зупинився). Ілля Юхимович, до вас… можна?

Рєпін. Заходьте, Георгію Петровичу, заходьте! Я дуже радий вас бачити! Дайте я вас обніму! (Обнімає Алексєєва). О, та на вас – новий мундир! Ану ж покажіться… (Роздивляється гостя з усіх боків). Гарний мундир, дуже гарний! Незгірший, як у Кюї! Прекрасна робота! Де ви знайшли такого кравця? А яка тканина – не інакше як із Парижа!

Алексєєв. Із Парижа і є, Ілля Юхимович! І кравець тоже – із Парижа! А як же іначе? З вашої легкої руки і благословення Його Величності – я тепер велика знаменитість при дворі! Після того, як государ відмітив мій портрет на вашій картині, придворні дами і господа не дають мені проходу: «Як же, бачили вас серед запорожців! – кажуть. – Вітаємо, Георгію Петровичу, – ви самому государю сподобалися!» А Його Величність усім розказує про вашу виставку! (По секрету). Поговорюють, шо він хоче придбати картину із запорожцями… А я хочу купить хоча би ескіз (показав на ескіз «Запорожців»), шоб його можна було показувать гостям і говорить: «Ось, господа, ескіз тієї картини, яку купив сам государ імператор»! (Перевів подих). Ілля Юхимович, Яворницький мені учора сказав, шо цей ескіз «Запорожців», який ви йому подарили, збирається купити Третьяков за тисячу рублів, і ви ці гроші Дмитру Івановичу уже оддали… (Урочисто). Так от – я вам даю за нього дві тисячі!

Рєпін. Ні, Георгію Петровичу, це неможливо.

Алексєєв. Та чому ж неможливо? За хороші гроші – усе можливо! Даю вам за ескіз три тисячі рублів – Третьяков стільки не дасть!

Рєпін. Не дасть, тому що ми з ним домовилися, що він купить ескіз у Яворницького за тисячу.

Алексєєв. Але ж ви Яворницькому гроші уже оддали! Значить, ескіз «Запорожців» тепер оп’ять ваш і ви можете його продати кому угодно і за скільки угодно!

Рєпін (категорично). Що ви, Георгію Петровичу! Я вже сказав Дмитру Івановичу, що Третьяков готовий купити у нього ескіз за тисячу карбованців! Тепер я не можу взяти за нього більше!

Алексєєв на мить задумався.

Алексєєв. Тоді знаєте шо? Я вам тоже дам тисячу рублів, а остальні дві тисячі доплачу не грошима, а древностями! От прямо зараз даю вам тисячу (дістає гроші), а дальше вибирайте на дві тисячі – запорозький прапор, дорогу гетьманську булаву, шаблю, пістолі і рушницю, оздоблені золотом і черню, срібну порохівницю! Усе, шо хочете, Ілля Юхимович! Усе, шо хочете!

Рєпін. Не спокушайте мене, Георгію Петровичу… Ви ж знаєте, як мені хотілося б мати ці старожитності – я ж і надалі збираюся малювати запорожців…

Алексєєв. Тим паче беріть! А якшо цього мало – я вам додам ше дешо із запорозької одежі!

Гість упевнено подивився на Рєпіна.

Рєпін. Спасибі, Георгію Петровичу, але я так вчинити не можу… Дав слово Яворницькому, дав слово Третьякову. А слова треба дотримуватися.

Алексєєв. А якшо государ не купить «Запорожців»? На шо ви будете жити?

Рєпін (зітхнув). Якщо не купить, то прийдеться мені скрутно, звичайно… (З надією). Але якщо купить – буде і в мене свято!

Сцена 21

У просторій вітальні Рєпіна за щедро накритим столом сидять Володимир Васильович Стасов, Георгій Петрович Алексєєв, дружина М.Д. Кузнецова Ганна Григорівна і старші дочки художника Віра і Надя. Біля рояля, на якому акомпанує дружина В.В. Тарновського Софія Василівна, стоять Ілля Юхимович Рєпін, Дмитро Іванович Яворницький, Михайло Іванович Драгомиров, Василь Васильович Тарновський, Микола Дмитрович Кузнецов і Олександр Іванович Рубець. На всіх, окрім Рєпіна, поверх костюмів і мундирів накинуті на плечі ті запорозькі жупани, в яких вони зображені на «Запорожцях». У Драгомирова, Тарновського і Рубця на головах ще й запорозькі шапки. Разом із Рєпіним гості-запорожці співають українську народну пісню «Їхав козак за Дунай».

Їхав козак за Дунай,

Сказав: – Дівчино, прощай!

Ти, конику вороненький,

Неси та гуляй!

– Постій, постій, мій козаче,

Твоя дівчина плаче.

На кого ж ти покидаєш, –

Тільки подумай!

Вийшла, ручки заламавши

І тяженько заплакавши:

– На кого ж ти покидаєш, –

Тільки подумай!

– Білих ручок не ламай,

Ясних очей не втирай,

Мене з війни зі славою

К собі дожидай!

– Не хочу я нічого,

Тільки тебе одного.

Ти здоров будь, мій миленький,

А все пропадай!

Свиснув козак на коня:

– Зоставайся, молода!

Я приїду, як не згину,

Через три года.

Драгомиров. Ну, Ілля Юхимович, ви мене й порадували! Лише на три дні я вирвався зі свого Київського військового округу до Петербурга і відразу потрапив на таке свято!

Рєпін. Це свято стало можливе завдяки вам, Михайле Івановичу, і всім тут присутнім! Імператор тому і придбав моїх «Запорожців», що на картині був такий кошовий отаман, як ви! (По черзі показує на гостей поруч). І такий писар, як Дмитро Іванович! І такий суддя, як Василь Васильович! І такий Тарас Бульба, як Олександр Іванович! І такий полковник, як Микола Дмитрович! (Показує на Алексєєва і Стасова за столом). І такий запорозький осавул, як Георгій Петрович! І такий великий цінитель мистецтва, як Володимир Васильович!

Стасов. Ну, я був тільки біля картини, Ілля Юхимович… А от із прототипами для своїх «Запорожців» ви геніально вгадали! (Із захопленням показав на гостей у запорозькій одежі). Ось вони – ваші головні герої! Наче зійшли з картини – навіть пісні українські співають!

Драгомиров. А як же інакше, Володимире Васильовичу? Потомки запорожців і повинні співати українські пісні!

Рєпін. Правильно! А тепер піднімімо келихи! (Піднімає келих). За вас, мої дорогі друзі!

Присутні також піднімають келихи.

Драгомиров. За господаря цього привітного дому!

Кузнецов (додає). І за його геніальних «Запорожців»!

Стасов. За здоров’я козаків і козачок, які зібралися за цим столом!

Яворницький. І за всіх інших, які є на картині!

Рєпін. І навіть за тих, кого там нема!

Коли всі пригубили свої келихи, Рєпін змахнув рукою, і гості-запорожці дружно грянули пісню.

Їхав козак за Дунай,

Сказав: – Дівчино, прощай!

Ти, конику вороненький,

Неси та гуляй!

Завіса.

***

В основу драми «Запорожці», як і в інших п’єсах, покладені справжні події. Про відвідання виставки Рєпіна імператором Олександром ІІІ відомо із листа художника до своєї учениці М.В. Верьовкіної, відправленого у листопаді 1891 року. Там І.Ю. Рєпін, зокрема, написав: «Як він захоплювався «Запорожцями»!! і потім портретом Кюї!.. більше всього. Все, все роздивився до дрібниць, навіть «Нігіліста» витягнули йому, і він його уважно розглядав при недостатньому для цієї речі освітленні».

Павло Михайлович Третьяков також був на ювілейній виставці Рєпіна, де придбав картину «Хірург Є.В. Павлов в операційній залі» та деякі інші (у день відкриття виставки – 29 листопада 1891 року – В.В. Стасов писав художнику: «Був у мене вчора, протягом цілих трьох годин, П.М. Третьяков»).

Був у Рєпіна і Яворницький, якого художник запрошував до себе листом від 22 грудня 1891 року: «Високоповажний Дмитре Івановичу! Якщо Ви вільні у вівторок 24-го, чи не приїдете до мене? Я просив би Вас до години 4-5, до нашого обіду. Буду чекати і весь вечір буду вдома. Ваш І. Рєпін. А виставка моя іде поганенько. Тепер все зрозуміліше й зрозуміліше, що обидві картини залишаться на руках. А тут все поставлено на карту: не вмію жити». Але вже у записці Рєпіна Яворницькому, датованій 6 січня 1892 року (за поштовим штемпелем), є приписка: «Запорожців» моїх третього дня купив цар. Ура!»

***

Що стосується покупки П.М. Третьяковим ескізу «Запорожців», то початок цій історії було покладено ще в 1889 році. Так, у листі від 22 листопада 1889 року Рєпін писав Третьякову: «Дорогий Павле Михайловичу! Дозвольте звернутися до Вас із пропозицією: чи не придбаєте Ви мій олійний ескіз «Запорожців», той, що написаний мною ще в Москві в 1879 р. (Ви його знаєте), я подарував його – вже два роки тому – Яворницькому. На сьогодні Яворницький хворіє і бідує. Він продає цей ескіз за тисячу карбованців. Я не продав би за такі гроші – дешево!! Ця первісна композиція все ще конкурує з моєю картиною своєю цільністю, життєвістю і експресією. Якщо Ви не поквапитеся, він спустить його Тарновському або Алексєєву (камергер – любитель Запорожжя). Відповідайте скоріше. Ваш І. Рєпін. Річ залишається за домовленістю у мене до закінчення картини».

Тоді колекціонер не наважився на цю покупку. У листі П.М. Третьякова від 5 грудня 1889 року читаємо: «Дорогий Ілля Юхимович! …Я давно не бачив московський ескіз «Запорожців», треба на нього поглянути; якщо сама картина буде у моєму зібранні, то і первісному ескізу бути там є смисл; якщо ж картина не попаде, то чи потрібен він буде тоді – важко зараз сказати». Але в каталозі картин Третьяковської галереї тепер значиться: «І.Ю. Рєпін. «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (ескіз). 67х87. Придбаний П.М. Третьяковим у 1891 р. у Д.І. Яворницького».

Цей ескіз колекціонер купив за тисячу карбованців, хоч на той час за нього справді давали втричі більше (як це передано у драмі). Ось що писав Рєпін Третьякову на початку 1892 року: «З приводу рекомендації. Я завжди указував Вам на те, що вважаю цікавим. Звичайно, тільки інших. Себе ж я не стану рекомендувати, ну чи мислимо вказувати і радити свої речі! Я спробував був одного разу – ескіз «Запорожців», коли він не був моєю власністю і коли власник бідував, порекомендував його, – Ви відмовилися. А через рік, коли за нього давали втричі більше, Ви купили його за ту ж ціну. Я хотів було помститися Вам, та це не в моєму характері, і я тут, навпаки, зробив Вам велику поступку (близько двох тисяч) за Вашу недовіру до мене».

***

Про те, як високо була оцінена картина Рєпіна «Запорожці», вже згадувалося у передмові до роману. Багато є про це і в самому романі, і в коментарях. Тут хотілося б ще додати відгуки про це геніальне полотно з боку родини Толстих. Так, дружина Льва Толстого Софія Андріївна у листі до дочки Тетяни від 18 лютого 1892 року писала: «Мені «Запорожці» дуже сподобалися. Багатство типів, фарб і дивовижна майстерність».

А ось уривок із листа уже самої Т.Л. Толстої до Іллі Юхимовича від 7 березня 1892 року, написаний після того, як Тетяна Львівна, яка теж займалася живописом (і не без успіху), відвідала ювілейну виставку Рєпіна у Москві: «Напередодні свого від’їзду була на вашій виставці… Мене особливо вразили портрети Черткова, Верьовкіної, Драгомирової і Мерсі д’Аржанто, не кажучи про «Запорожців», які кожного разу мене все більше і більше захоплюють. Чого ще на світі треба, коли можна так писати! Я думаю, що я не пожаліла б каторжної праці усього життя, якби надіялася досягти такої досконалості».

«Чорноморська вольниця»

Драма на дві дії

ДІЙОВІ ОСОБИ

Ілля Юхимович Рєпін – видатний художник українського походження.

Наталія Борисівна Нордман – його друга дружина.

Єлизавета Миколаївна Званцева – художниця, колишня учениця І. Рєпіна.

Дмитро Іванович Яворницький – український історик.

Володимир Васильович Стасов – історик мистецтва, музичний і художній критик.

Григорій Григорович Ге – племінник художника М.М. Ге, актор і драматург.

Микола Дмитрович Єрмаков – колекціонер і меценат.

Корній Іванович Чуковський – письменник.

Борис Михайлович Кустодієв – студент академії, учень І. Рєпіна.

Олександр Олександрович Мурашко – учень І. Рєпіна.

Яків Антонович Чахров – староста групи.

Учні та учениці І.Ю. Рєпіна.

Працівниця Публічної бібліотеки.

Натурниця.

ДІЯ ПЕРША

Сцена 1

1890-і роки. Петербург. До Публічної бібліотеки заходить Яворницький із дорожньою шкіряною сумкою-портфелем і звертається до однієї із працівниць.

Яворницький. Доброго дня, я – Дмитро Іванович Яворницький, приват-доцент Московського університету. Ось моя карточка. Мені потрібно бачити завідувача художнього відділу Володимира Васильовича Стасова. Ви могли б його позвати?

Працівниця (взявши карточку). Звичайно! Почекайте, будь ласка, – я зараз йому доповім. (Виходить).

Яворницький сідає на стілець і чекає. Незабаром швидким, енергійним кроком до зали заходить В.В. Стасов.

Стасов (привітно, ще здалеку). Дмитре Івановичу, дорогий! Я дуже радий обняти нашого славного запорозького писаря і автора «Історії запорозьких козаків»!

Яворницький (підводячись). А я радий обняти автора найкращої статті про картину Рєпіна «Запорожці»! Доброго здоров’я, Володимире Васильовичу!

По-дружньому обнімаються.

Стасов. Ви, напевно, знову по якісь архівні матеріали приїхали?

Яворницький. Так, Володимире Васильовичу, не можу обійтися без багатющих скарбів Публічної бібліотеки. Де б я не був і чим би не займався – завжди повертаюся в Петербург!

Стасов (показуючи на карточку). Так, бачу – ви вже приват-доцент Московського університету! Вітаю! І що ви там викладаєте?

Яворницький. Історію Запорожжя.

Стасов. Ну, звичайно, як же я сам не здогадався – кому ж і читати історію Запорожжя, як не вам! Коли ви прибули, Дмитре Івановичу?

Яворницький. Тільки що.

Стасов. Надовго?

Яворницький. Усе залежить від вас, Володимире Васильовичу. Допоможете одержати потрібні книги з історії – швидко випишу із них те, що мені потрібно, і поїду назад.

Стасов. А в того лукавого мужичка, вашого земляка, вже були?

Яворницький. У якого?

Стасов. У Рєпіна.

Яворницький. Ні, ще не був.

Стасов. То ж справдешній лукавий мужичок! Ще зовсім недавно він разом із Крамським намовляв своїх близьких друзів повалити стару, запліснявілу Академію мистецтв і замість неї воздвигнути іншу, і, коли це сталося, він же перший і втиснувся в цю академію! Як же – генеральський чин, тобто звання професора, тепла казенна квартира, жалування! Все!!!

Яворницький. А може, він хотів зробити як краще, Володимире Васильовичу? Наприклад, свій великий досвід молодим художникам передати?..

Стасов. Ах, не заспокоюйте мене, Дмитре Івановичу. Я твердо переконаний, що, поступивши на службу в Імператорську Академію мистецтв, передвижники попрощалися зі своїми демократичними переконаннями назавжди!.. Рєпін, Куїнджі, Шишкін, Кузнецов, Маковський, Мате… Усі вони так і полізли у відкриту мишоловку на різні шматочки розвішаного сала!!! Вони власними руками натягли собі на шию хомути і перетворилися із вільних художників у покірних академістів і придворних!.. І ми сьогодні дожили до жахливого і навіть траурного дня: Рєпін зробився ренегатом!!! По-перше, він зрадив свої переконання, а по-друге, позбавив себе творчої свободи, без якої нічого вартісного вже ніколи не створить!

Яворницький. Але ж своїх «Бурлаків на Волзі» він написав, ще будучи учнем тієї ж академії, Володимире Васильовичу…

Стасов. Він тоді був молодим! А молоді – завжди безкомпромісні і ніколи не працюють з оглядкою! Тепер же він буде оглядатися на казенну квартиру, жалування, ордени! (Тяжко зітхнув). Ну, та досить про це – ходімо шукати книги…

Сцена 2

Той же день. Яворницький уже в Рєпіна.

Яворницький. Доброго вечора, Ілля Юхимович. Це нічого, що я вас потурбую?

Рєпін. Що ви, Дмитре Івановичу! Я ж сам писав вам, щоб ви завжди прямо з вокзалу їхали до академії і зупинялися у мене! А якщо ви ощасливите мої казенні хороми своїми дивовижними оповідями про запорожців, та ще й у товаристві наших земляків, то це для мене буде справжнє свято! Ви давно приїхали?

Яворницький. Сьогодні.

Рєпін. Звичайно ж, у Публічну бібліотеку?

Яворницький. Так.

Рєпін. А того старого ретрограда бачили?

Яворницький. Кого?

Рєпін. Стасова.

Яворницький (не бажаючи підливати масла в огонь). Ні, не бачив…

Рєпін. Старий ретроград! Знаєте, у чому він мене звинувачує? У тому, що я пішов в Академію мистецтв заради генеральського чину, казенної квартири і жалування! На дідька мені здався той генеральський чин?.. Хто знає, що Тургенєв був колезьким асесором? Але хто не знає Тургенєва – великого російського письменника?! Якщо я ще поживу на світі, то, може, і мене будуть знати, що був собі і малював художник Ілля Рєпін. І коли це я добивався орденів? Та я навіть академічного знака ні разу не одягнув у присутності царя чи великого князя, хоч мені і робило зауваження найближче начальство! Казенна квартира!.. Та хіба я не можу стільки заробити, щоб винайняти собі пристойне житло і облаштувати його на свій смак? Казенне жалування!.. Та скільки там того убогого жалування? Якщо я і пішов в академію, то не через генеральський чин, казенну квартиру і казенне жалування, а тому що після реформування академії до мене явився новий конференц-секретар, граф Іван Іванович Толстой, і сказав: «Ось ви, Ілля Юхимович, так громили стару, зашкарублу академію, тепер її немає, є нова – ідіть, ставте її на нові рейки і працюйте для слави нового, молодого, російського мистецтва!» Ось чому я пішов в академію! А Стасов усе перекрутив!

Яворницький (зі співчуттям подивився на Рєпіна). Жаль, що ви з ним посварилися…

Рєпін. Я з ним не сварився, Дмитре Івановичу, – це він на мене напав! А я його люблю і поважаю так само, як і раніше. Але запобігати перед ним не буду і від викладання в академії не відмовлюся!

Яворницький. Ви правильно зробили, що пішли в Академію мистецтв, Ілля Юхимович. Наших молодих художників повинні навчати подвижники-передвижники, а не байдужі до нашої історії іноземці…

Рєпін. Саме так! Але ж не всі це розуміють! Суриков і Васнецов навідріз відмовилися викладати в академії! Для них це означає – зрадити ідею передвижництва… А Товариство пересувних художніх виставок, між іншим, за 20 років свого існування жодної рисувальної школи не відкрило – жодної!!! А вчити молодих потрібно ж! А де ж вони можуть навчатися, як не в Академії мистецтв? І в кого? У німця Веніга, син якого користувався усіма академічними пільгами, навіть не будучи в академії? Чи у Клодта, який завжди п’яний як чіп? Ні, тут потрібні керівники, які самі працюють над серйозними речами не покладаючи рук! Жаль, що Суриков і Васнецов відмовилися… Ах, Дмитре Івановичу, які талановиті учні у мене зараз навчаються! Кардовський, Щербиновський, Кустодієв, Мясоєдов, Мурашко – це вже такі живописці, що любо глянути!

Яворницький. Мурашко? Це часом не син нашого київського художника Миколи Мурашка?

Рєпін. Племінник, Дмитре Івановичу! Син його старшого брата-іконописця. Але Сашка я взяв до себе не через родинні зв’язки. Залучати до мистецтва нездібних – це злочин! Тому, хоч мене часом і просять за якогось молодого художника, я завжди беру тільки талановитих. У мене зараз навіть один мужицький син із-під Москви навчається – Аникита Хотулєв, дивовижний талант! Прийшло до мене бідне хлопча і проситься: «Барин, візьміть мене у свою майстерню»… Я сміявся до сліз від того «барин»! І він почав сам із себе сміятися! Ну, звісно, син простого мужика – як йому вибитися в люди, коли кругом одні пани та підпанки? Подивився я його прекрасні роботи – і взяв! (Похопився). Та що я все про академію – ви про себе розкажіть! Що ви робите у Білокам’яній?

Яворницький. Багато всього роблю, Ілля Юхимович: читаю лекції про запорожців у Московському університеті, готуюся до захисту магістерської дисертації, пишу нові розвідки про Запорозьку Січ…

Рєпін. Студенти, напевно, на руках вас носять за ваші лекції про запорожців!

Яворницький (усміхнувся). І таке буває. Молодь же дуже швидко ентузіазмом загорається – тут тільки дрова підкидати встигай!

Рєпін. Це правда. Я ось нещодавно запалив своїх учнів ідеєю написати цілу картину-портрет про наш академічний курс: «Постановка натури у майстерні Рєпіна» називається. Будуть малювати свого вчителя якраз перед оголеною натурницею! До речі, саме Олександр Мурашко і буде мене малювати… Нічого не вдієш… Нехай малюють один одного і мене – так їм цікавіше буде навчатися…

Яворницький. Це ви гарно придумали!

Рєпін. Та треба щось вигадувати, щоб заняття були не нудні й не сухі!..

Яворницький. Отак і я. Чим тільки можу, зацікавлюю своїх студентів – навіть на кобзі їм граю! До речі, та кобза, яку ви на «Запорожцях» малювали, у вас іще жива?

Рєпін. Жива, Дмитре Івановичу! Жива! Вона ще не раз мені знадобиться! Завтра під її акомпанемент ми заспіваємо і про Сагайдачного, і про Морозенка… Але тепер ходімо вечеряти та будемо укладатися спати – перша година ночі як-не-як… Я покладу вас тут, у майстерні, а сам полізу на горище, під дах.

Яворницький. А навіщо аж туди?

Рєпін. А я завжди на горищі сплю, при відчинених вікнах.

Яворницький. А якщо вітер чи холод?

Рєпін. І вітер, і холод, і навіть сніг, а я вікон не зачиняю…

Яворницький. Тоді треба дуже тепло вкриватися, щоб від холоду не задубіти.

Рєпін. А я так і роблю – залізаю з головою і з ногами у теплий хутряний мішок, добре підперізуюся і так уже лягаю.

Яворницький. Де ж це на Русі виникла така секта?

Рєпін. Секта «шанувальників чистого повітря» виникла у 1880 році в Москві. Тоді до неї вступило 10 сміливців.

Яворницький. І досі всі живі?

Рєпін. На жаль, у живих залишилося тільки двоє…

Яворницький. Але, на щастя, серед цих двох, Ілля Юхимович, – числитеся ви!

Сцена 3

1898 рік. Академія мистецтв. У творчій майстерні Рєпіна його учень Борис Кустодієв малює оголену натурницю на картині «Постановка натури в майстерні Рєпіна» (розмір полотна – півтора на два метри). Кустодієв із картиною – на передньому плані сцени, справа; натурниця – на задньому плані, зліва (піднявши ліву руку над головою, вона стоїть на підвищенні боком до глядача). У цей же час Олександр Мурашко підмальовує зображення Рєпіна на тій же картині.

Кустодієв. Сашко, ти мені заслоняєш натурницю!

Мурашко. Ну, потерпи, Борисе, – мені теж треба Іллю Юхимовича ще трішки підмалювати… Він же головний у нас на картині! Не дотягну чого-небудь у його портреті – і що він тоді нам скаже? Натурницю гарно намалювали, а вчителя як-небудь?!

Кустодієв. Добре, не сердься… Я і сам це розумію… Давай працювати по черзі, щоб один одному не заважати…

Мурашко. Та я вже майже закінчив… Ось білий комірець ще трішки поправлю – і все… (Поправляє пензлем комірець сорочки на Рєпіні). Все, більше заважати не буду… (Відступає від картини).

Кустодієв. Та мені, власне, теж небагато лишилось…

Мурашко складає свої пензлі і фарби, а Кустодієв далі щось підмальовує.

Мурашко. Славна картина вийшла. Цікаву композицію ти вибудував, Борисе.

Кустодієв. Ну, я ж не сам – Ілля Юхимович мені помагав… Ідея ж то – його!

Мурашко. Так, це він гарно придумав – поєднати творчість і навчальний процес…

З’являється ще один учень Рєпіна, староста групи Яків Чахров.

Чахров. Як ви тут – закінчили чи ні? Ілля Юхимович і всі наші ось-ось прийдуть!

Кустодієв. Закінчили, Якове. Закінчили. Я кладу останні мазки. Натурниця буде – як жива! А кому не сподобається намальована, той може дивитися на модель… (Кивнув на натурницю).

Чахров. Що ти, Борисе! На картині теж чудово вийшло!

Мурашко. Особливо якщо врахувати, що, крім натурниці, Борис намалював ще й Богословського, Малишевську, Малявіна, Єпіфанову, Беклемишеву і мене.

Чахров (співчутливо). Так, Борису більше за всіх довелося потрудитися.

Мурашко. Це добре – Ілля Юхимович любить працьовитих…

Сцена 4

До майстерні заходять Рєпін і решта його учнів.

Рєпін. Так, люблю! Тому що сам усе життя працював, як віл, і вважаю, що працелюбність повинна йти попереду таланту! Без працелюбності навіть геній ніколи нічого не створить! Ні-чо-го!!! (Перевів погляд на картину). Ну ось – наша картина вже готова… Усі мої зауваження ви врахували… Молодці, славно потрудилися! Вийшло яскраво й оригінально. Відчувається, що всі працювали з любов’ю до товаришів і до мистецтва. «Постановка натури у майстерні Рєпіна». Ах, як чудесно! (Начебто жартома). Єдине зауваження: ніколи не ставте оголену натурницю поруч з її портретом, тому що портрет від цього програє…

Кустодієв. Ілля Юхимович, це я хотів ще дещо поправити перед вашим приходом…

Рєпін. І це похвально. Ви вже все поправили?

Кустодієв. Все.

Рєпін. Тоді натурницю ми поки що відпустимо. (Натурниці). Спасибі, мадам, ви можете трохи відпочити.

Натурниця виходить.

Рєпін. А ми поки що поговоримо про роботу над портретом. Я навмисно запропонував вам написати цю колективну картину, щоб ви, рисуючи один одного і певним чином навіть змагаючись один із одним, шліфували свою майстерність саме у цьому непростому жанрі. І я дуже радий, що ви добре справилися із цим завданням. Працюйте далі у цьому напрямку і пам’ятайте: хто може добре написати портрет – той напише і картину! (Обвів поглядом присутніх). От хто із вас зараз серйозно працює над портретом?

Кустодієв (зітхнувши). Я пишу портрет на замовлення…

Рєпін. А чому ви так сумно про це говорите?

Кустодієв. Так платять мало, Ілля Юхимович… Усього сто карбованців…

Рєпін. Ну що ж – не так і погано! Я в молоді роки писав замовні портрети усього за п’ятнадцять карбованців і ходив на сеанси пішки аж на околицю Петербурга, роблячи сім-вісім верст! Це – по-перше. А по-друге, будь-яка робота повинна виконуватися художником добре, незалежно від того, скільки за неї платять. (Кустодієву). Вам платять за портрет сто карбованців, а ви пишіть його як за три тисячі!

Кустодієв. І тоді я досягну такого рівня, що мені будуть платити по три тисячі…

Рєпін. Так, Борисе Михайловичу! Будуть! Але тільки в тому випадку, якщо ви досягнете найвищого рівня майстерності! А що для цього потрібно? Старанно вчитися! І у своїй рідній академії, і за кордоном! (Робить учням жест рукою). Сідайте, будь ласка.

Учні сідають.

Рєпін. Отже, про Париж ми вже говорили багато. Париж – це столиця світового мистецтва, яка вабить до себе художників усіх країн. Туди, як у нас на Запорожжя у свій час, стікаються всі молодецькі голови, там узнають собі ціну, міряються силами, борсаються у метушні і масово гинуть, як мухи в мухоловці, – треба мати неабияку силу волі, щоб залишитися в Парижі самим собою! Я не раз спостерігав, як, поживши там, художник швидко втрачає свій національний відтінок і перестає жити ідеалами рідної країни…

Значно міцніше тримаються своїх традицій німці. Тому сьогодні я розповім вам про німецьку теплицю мистецтва – Мюнхен. Мюнхенську Академію мистецтв можна вважати зразковою. Рисують там тільки з натури. Гіпси і антики давно забуті, і академія видає учням гроші, щоб наймали натуру. Учні збираються в групи, і кожна ставить собі вільну модель на обумовлену годину. У класах просторо – учень може відійти від своєї роботи, порівняти роботу з натурою. Там і вугіллям рисують на особливих мольбертах – стоячи, а не так, як у наших класах, – сидячи, у страшній тісноті…

Але особливі майстерні, де молоді художники пишуть уже власне картини, справляють там бідне і навіть безнадійне враження! Полотна досить малі за об’ємом, слабкі за художністю і ще слабші за змістом. Коли я дивився на ті непоказні картини, мені пригадувався вислів одного мого приятеля, який сказав про гарно вихованих інституток: «Розмовляти-то їх навчили всіма мовами, але їх зовсім не вчили, що говорити, і вони мовчать або ведуть найбанальнішу бесіду». Ось такі і ці навчені прекрасно рисувати молоді художники.

Більше за інших мені там сподобався молодий буковинець Івасюк, який добре говорив по-українськи і трактував переважно українські сюжети: то козака з дівчиною, то запорожця в степу… На той час він розробляв «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ». І тут, як ніде краще, справдилося моє переконання про перешкоду, яка може іти від професора. Перший ескіз, який Івасюк зробив сам, без будь-чиєї поради, – був кращий. Хоча загальні плани картини були абсолютно європейські, а архітектура Києва – щось краківське, готичне, та все ж таки в ескізі були життя і природність. Але його професор Ліцен-Мейєр забракував цю сцену, створену безпосередньою уявою, і ввів класичну умовність – натягнуту й театральну. Слава Богу, Івасюк це відчув і відклав виконання до сприятливіших часів…

Ось чому я майже не втручаюся у ваші роботи – це не тому, що я не хочу підказати, а тому, що боюся зашкодити! Ну, а тепер запросіть фотографа – зробимо фотографію на згадку. (Розставляє учнів). Ставайте, сідайте… Так, добре… (Задумався). Чогось не вистачає… Ага, ясно чого! Зовіть натурницю – помістимо її на другому плані, щоб вона нам нагадувала про цей спільний наш труд!

Зовуть натурницю, ставлять її на підвищенні позаду всіх, одні учні стають, інші сідають поруч із Рєпіним і фотографуються так, як це зафіксовано на фотографії 1897–1898 рр.

Сцена 5

Та ж сама майстерня в академії, але тепер на мольберті стоїть картина О.О. Мурашка «Похорон кошового». Час від часу поглядаючи на годинник, Мурашко ще щось поправляє на своєму полотні. Заходить Рєпін.

Рєпін. Ну як ваша дипломна робота, Олександре Олександровичу?

Мурашко. Вже майже готова, Ілля Юхимович!

Рєпін. Бачу, бачу. Булаву ви перемалювали…

Мурашко. Як ви і сказали.

Рєпін. І небо трохи підправили…

Мурашко. Так.

Рєпін (дивлячись на картину). «Похорон кошового»… Це серйозна робота. І від душі виконана – от що головне! Оце, мабуть, так наші запорожці і прощалися з Іваном Сірком: на могутніх козацьких плечах несли домовину, покриту червоною китайкою, попереду процесії сивоусий козак ніс атрибут влади кошового отамана – запорозьку булаву, а позаду, за труною, ішли козацькі полковники, курінні отамани і прості запорожці зі свічками у руках… І ховали вони свого кошового, мабуть, теж увечері, як і на цій картині, щоб ніхто не бачив, як козаки плачуть, але щоб у вечірніх сутінках Бог розгледів це безмежне море свічок, і простив їхньому кошовому отаманові усі гріхи навмисні й ненавмисні, і прийняв його грішну душу десь там, на високих небесах… Гарно ви все виконали, Олександре Олександровичу… Нічого більше не міняйте… Може, тільки малиновий стяг ще трохи притемніть, щоб червона китайка на домовині краще у сутінках вирізнялася… А запорожців ви добре виписали – майже кожен козак тут, як кажуть, сам по собі, із характерними рисами вдачі і зовнішності. Особливо цей літній запорожець із булавою на передньому плані, якого ви з Михайла Старицького малювали…

Мурашко. Гарно він сюди вписався, правда?

Рєпін. І вписався гарно, і письменник він гарний! Бачив я його «Чорноморців», яких він із «Чорноморського побиту» Якова Кухаренка переробив. А Лисенко написав музику. Прекрасна вийшла оперета – Кропивницький зі своєю трупою привозив її до Петербурга кілька разів! Це ж ви до Старицького спеціально у Київ їздили, чи не так?

Мурашко. Спеціально.

Рєпін. От який ви молодець! Отак і я їздив в Україну, коли «Запорожців» своїх писав!

Мурашко. Якщо признатися чесно, то я і намалював цю картину під впливом ваших «Запорожців»…

Рєпін. Ну, це могло бути тільки як поштовх… Я навіть сказав би – «легеньке підштовхування» до теми… А ніякого «подражанія» моїм «Запорожцям» я на вашій картині не бачу… Ця робота – повністю ваша! Добре, дуже добре написано! Можете вважати, що золоту медаль і право на пенсіонерську поїздку за кордон ви уже заробили! Куди поїдете – у Мюнхен а чи в Париж?

Мурашко. Та все хотілося б побачити, Ілля Юхимович…

Рєпін. Побачите, Олександре Олександровичу! Обов’язково побачите! Ах, який же ви молодець – у 25 років написали таку серйозну історичну картину!

Сцена 6

Початок 1900-х років. До Рєпіна знову приїхав Яворницький.

Яворницький. Ілля Юхимович, я щойно із Публічної бібліотеки, де почув прекрасну новину: ви помирилися з Володимиром Васильовичем і він знову відгукується про вас із такою ж пошаною, як і раніше! «Звичайно, він, Рєпін, ніколи нічого не зрадив у найголовнішому – у своїй творчості, тут він не збився на манівці і залишився самим собою… А на нову академію він покладав усі надії, і саме тому, що це була академія зовсім інша, така, яка хотіла неухильно поважати особистість і самостійність художника». Ось як він тепер каже!

Рєпін. Нас помирила спільна боротьба з нашими доморощеними декадентами, Дмитре Івановичу, – я різко від них відмежувався і навіть написав їм про це у відкритому листі.

Яворницький. Я дуже радий, що ви помирилися зі Стасовим! Він мені завжди подобався: Володимир Васильович – особистість значна, непохитна, рішуча, безстрашна, пристрасна! А які широкі у нього знання! Його допомоги мені тепер дуже не вистачатиме…

Рєпін. Що значить «не вистачатиме»? Ви що – не збираєтеся більше приїжджати до Петербурга?

Яворницький. Та вже тепер, мабуть, нескоро приїду, Ілля Юхимович… Катеринославська губернська земська управа і Наукове товариство запропонували мені стати директором крайового історико-археологічного музею імені Олександра Поля, який помер дванадцять років тому і всю свою запорозьку колекцію заповів рідному місту. Уявіть собі: будучи у великій нужді, він її не продав англійцям, які давали йому 200 тисяч карбованців! Я мушу продовжити справу цього великого подвижника. Тому незабаром їду до Катеринослава – я усіх там підніму на ноги, усе об’їжджу, усе перекопаю, але створю найкращий у світі музей козацької старовини!

Рєпін. Як я вам заздрю, Дмитре Івановичу! Ви навіть не уявляєте, як мені часом хочеться в Малоросію, в Чугуїв, так хочеться, ну аж до сліз… Хоч і тут мені добре, дуже добре!.. Але ж ні, хочеться бачити білі хатки, залиті сонцем вишневі садочки, слухати дзвінкі голоси засмаглих дівчат і сильні голоси гарних парубків, бачити волів у ярмі, ярмарки…

Яворницький (добавляє). І весілля! (Зачудовано). Ой, які у нас гарні весілля! Із старостами і сватанням, із заручинами! А які у нас дівчата! Ніде у світі таких немає! Ось повернуся в Україну і обов’язково влаштую своє особисте життя! (Ніби виправдовуючись за свій вік). Треба ж козакові-сіромасі мати господиню, яка йому борщ або куліш варила б…

Рєпін. Це правда, Дмитре Івановичу… Без хорошої господині чоловікові ніяк не можна… Я ось на старість і то одружився…

Яворницький. Господи, про яку старість ви говорите?! Ми ж українці, а колись козак у сто год тільки в силу вбирався!

Рєпін. Так то було колись, а тепер, як казав ваш дід Розсолода, люди слабкі: як 90 років прожив, то й стежки під собою не бачить…

Яворницький. Це не про нас, Ілля Юхимович. У кожному разі – до 90 років нам із вами ще дуже далеко! А хто ж ваша теперішня дружина, ви мені розкажіть…

Рєпін. Дочка морського адмірала – Наталія Борисівна Нордман. Вона набагато молодша за мене.

Яворницький. Дуже гарна, мабуть…

Рєпін. Коли самотньому чоловікові за п’ятдесят, то йому уже всі жінки гарні… Що я вам скажу?.. Молода, освічена, пробує писати книги, знає кілька європейських мов… Вона зараз на нашій дачі, що на березі Фінської затоки. Будинок невеликий і тіснуватий як для художника, тому я хочу добудувати скляну веранду і звести другий поверх із просторою майстернею нагорі. От вона і стежить за роботами, поки я тут.

Яворницький. Уявляю, як ті ремонти вам заважають…

Рєпін. Звичайно, заважають, але працювати треба… Дмитре Івановичу, мені зараз дуже потрібний той запорозький прапор, на якому зображені козаки, що пливуть на галері по Чорному морю. Десять років тому ви робили з нього копію і вона деякий час гостювала у мене. Я думав, що оригінал перебуває в Артилерійському музеї, і послав туди свого учня. А йому сказали, що такого прапора у них немає. Ви повинні пам’ятати, де оригінал…

Яворницький. В Ермітажі, Ілля Юхимович.

Рєпін. От спасибі, що підказали, бо мені той прапор дуже потрібний!

Яворницький. Знову за запорожців хочете взятися? Так?

Рєпін. Хвалитися наперед боюся, але вам, як своєму найбільшому пораднику, коли справа стосується запорожців, по великому секрету зізнаюся, що та галера не дає мені спокою, відколи я її побачив… Там же, на прапорі, запорожці дуже умовно намальовані. От я і подумав: а що як їх зобразити по-справжньому – олійними фарбами на великій картині, у козацькій чайці, посеред хвиль?!

Яворницький. А чому б і ні? Козаки на суші у вас уже є! Тепер будуть – на морі! А як ви хочете назвати свою картину?

Рєпін. «Чорноморська вольниця».

Яворницький. Гарна назва. Гарна й точна! Краще і не назвеш. Я впевнений, що й сама картина вийде прекрасна!

Рєпін. Без вас мені буде важко її написати…

Яворницький. Облиште! Ви справитеся з нею й самі! За час роботи над «Запорожцями» ви надбали стільки знань про українських козаків, що я вам нічого нового вже не скажу!

Рєпін. Виходить, ви справді зайшли попрощатися?

Яворницький. Не тільки… (Делікатно). До вас буде велике прохання, Ілля Юхимович… У нашого спільного друга письменника Володимира Гіляровського квартирує молодий художник – Микола Струнников. Ми з Гіляровським просимо вас подивитися його роботи і, якщо він вам сподобається, взяти у свою майстерню. Це дуже здібний художник. Він уже написав прекрасний «Портрет запорожця». А якого грізного запорозького козака він на дверях моєї квартири намалював! «Запорожець у бою» називається. Що то за картина!!! Обличчя у козака налите кров’ю, очі горять вогнем, чуб-оселедець зметнувся догори, вуса настовбурчилися – жах!

Рєпін. Взагалі-то моя майстерня і так дуже переповнена, але якщо він гарно малює запорожців, то подивлюсь… Передайте від мене вітання Гіляровському! Ви ж його, напевно, іще побачите?

Яворницький. Звичайно, побачу – як це я поїду із Москви, не попрощавшись зі своїм добрим другом, який написав поему «Запорожці»? Ми з Володимиром Олексійовичем стільки українських пісень у Білокам’яній переспівали!

Рєпін. Тоді, Дмитре Івановичу, давайте і ми заспіваємо на прощання. Коли ми тепер ще побачимося? Беріть-но в руки мою козацьку бандуру. (Подає Яворницькому бандуру).

Яворницький. Якої будемо співати?

Рєпін. «По садочку ходжу».

Яворницький. Так ви ж уже жонатий – це я ще й досі «нежонатий ходжу»!

Рєпін (журно). Тоді ми заспіваємо цю пісню для вас…

Яворницький. Ох, Ілля Юхимович… Дивлюсь я на ваше засмучене обличчя – і все мені здається, що ви одружилися зовсім не з тією жінкою, з якою хотіли…

Яворницький бере перші акорди, і вони разом співають.

По садочку ходжу,

Кониченька воджу.

Через свою неньку

Нежонатий ходжу.

Через свою неньку,

Через рідні сестри

Не можу кохану

Додому привести.

Матір перепрошу,

Сестер перетужу.

Приведу дівчину,

Як червону ружу.

Доле ж моя, доле,

Що мені діяти?

Тільки тебе одну

Буду вік кохати.

ДІЯ ДРУГА

Сцена 7

Дача Рєпіна «Пенати» на березі Фінської затоки. І.Ю. Рєпін водить В.В. Стасова по своєму будинку. Тут і справді є на що подивитися – у просторих кімнатах всюди розміщені скульптурні зображення, на стінах висять численні картини, різьблені меблі підібрані з великим смаком. У тимчасовій майстерні на мольберті закріплена велика картина, закрита занавіскою, а поруч, у кутку, зібрані старовинні запорозькі речі – шабля, рушниця, бандура, білий кобеняк з відлогою та інші старожитності. Господар і гість саме проходять мимо цієї картини.

Стасов. Ваші «Пенати», Ілля Юхимович, повністю відповідають своїй назві – тут так тихо і затишно, наче ці стіни і справді оберігають боги домашнього вогнища!

Рєпін. Ще не зовсім тихо, Володимире Васильовичу, але коли закінчаться роботи на другому поверсі, то тут справді можна буде спокійно жити і працювати. А поки що доводиться і серед гамору картини писати…

Стасов. І що у вас заховано за цією занавіскою?

Рєпін. Ця річ іще не закінчена – я наступного разу вам її покажу…

Стасов. Але хоча б про що вона – ви мені скажете? А втім, можете не говорити! (Показує на запорозькі речі). Бандура, шабля, рушниця, «кобеняк з відлогою» – знову запорожці! Я не помиляюся?

Рєпін. Володимире Васильовичу, ну потерпіть! Мені ще зовсім трішки залишилося! Я так хочу, щоб ви побачили цю картину вже закінченою! До речі, нам пора обідати… Ви, напевно, вже дуже зголодніли…

Стасов. Ох який ви хитрун! Ну добре, хай буде по-вашому. Але наступного разу ви мені її покажете…

Рєпін. Клянуся! (Зове дружину). Наталіє Борисівно, запрошуйте нашого гостя обідати!

Входить Нордман і запрошує Стасова до звичайного, чотирикутного, але гарно сервірованого столу, поруч із яким висять портрети Є.М. Званцевої, самої Н.Б. Нордман та інші.

Нордман. У нас усе готове! Будь ласка, проходьте до столу, Володимире Васильовичу. Сьогодні у нашому меню ще є розсольник, осетрина з соусом, рагу, желе, кава… Але незабаром ми думаємо перейти виключно на вегетаріанську їжу. Професор Бекетов пише, що м’ясо шкідливе для здоров’я людини! Тому ми будемо їсти і подавати гостям тільки квашені яблука, засолені огірки, помідори, баклажани, варену картоплю…

Стасов. А також біфштекс із буряка і котлети із овочів, як радить у своїй безглуздій статті професор Бекетов!

Нордман. Так!

Усі сідають за стіл і починають обідати, не припиняючи розмови.

Стасов. Спасибі, що попередили, Наталіє Борисівно. Наступного разу я візьму із собою шинку і після такого дивовижного вегетаріанського обіду буду уплітати її потай від вас…

Рєпін (дружині). Володимир Васильович – великий гурман. Він любить життя, знає йому ціну і не пропускає нічого, що нас радує, наповнює, живить. Він любить смачно поїсти. Особливо в дорогих ресторанах! Кращі з них він знає як у нас, так і за кордоном. У Москві – Тестова, у Петербурзі – Донона, у Парижі – кафе Амерікен… Ах, скільки разів, наївшись досита, ми відсиджувалися там на бульварах, весело розмовляючи…

Нордман. У нас теж дещо є із Парижа – вино у нас тільки французьке, найдорожче! Це мій «еліксир життя» і моя «сонячна енергія»… Я нудьгую без вина… (Стасову). Пригощайтесь, будь ласка, Володимире Васильовичу… Але наливайте собі самі – у нас самообслуговування. Я – за повне розкріпачення прислуги! Наша прислуга навіть обідає разом із нами в неділю! Щоб обходитися під час обіду без прислуги, ми думаємо замовити майстрам спеціальний круглий стіл, у центрі якого буде круг, який крутитиметься навколо своєї осі. На тому крузі будуть ставитися пляшки з вином, а також овочі, фрукти, пиріжки та інші страви. І кожен, повернувши круг за ручку, зможе сам узяти що забажає… Яке вино ви любите? Бордо, портвейн, мадеру?.. Червоне – моє улюблене! Воно – як наша кров!

Стасов. Спасибі, але я не люблю крові…

Рєпін. Це правда. Якось ми були в Іспанії, коли там влаштовувалися бої биків. То Володимир Васильович принципово не пішов на це жорстоке видовище!

Стасов. Зате вночі ми там частенько ходили дивитися на гарненьких іспанок.

Рєпін (посміхнувся). О-о, на іспанок ми досхочу надивилися в одну із ночей у Барселоні…

Стасов. Іспанські красуні, Наталіє Борисівно, виходять прогулятися лише вночі, щоб не засмагнути на сонці… От ми якось і вирішили з Іллею Юхимовичем вийти з готелю опівночі і помилуватися гарненькими іспанками…

Рєпін. Вийшли… Закрокували бульваром… Завели суперечку про Верещагіна і про значення портрета в мистецтві, і через годину повернулися в готель…

Стасов. І тільки тоді згадали про іспанок! (Розвів руками). Мистецтво – перш за все!

Нордман. У наших «Пенатах» також усе підпорядковане мистецтву! То як вам наші прибудови?

Стасов. Майстерні нагорі мені дуже сподобалися. А от нова восьмигранна веранда, яка складається із великих вікон і конусного скляного даху, мені чимось нагадує клітку для папуги…

Рєпін. Це моя перша прибудова у цьому будинку, Володимире Васильовичу. Вона спеціально створювалася для заняття живописом.

Нордман. Тому там і повинно бути багато вікон… Ми її називаємо «майстерня «plein-air», «кіоск», «веранда бюстів»… (З легкою образою). Але «кліткою для папуги» у нас ще ніхто її не називав…

Стасов. Не ображайтеся, Наталіє Борисівно… Я ж мав на увазі лише її зовнішній вигляд! Хто-хто, а я завжди дуже високо цінував і ціную внутрішній зміст майстерень Іллі Юхимовича! Якщо старовинна легенда гласить, що світ на трьох китах стоїть, то я вважаю, що наш художній світ на одному стоїть! (Показав при цьому на Рєпіна). А ще сьогодні Ілля Юхимович розповідав мені, як у тій майстерні писав Горького і його дружину, актрису Андреєву. Я бачив цю його роботу – дуже вдалий портрет!

Нордман. А мій портрет?.. Він вам подобається, Володимире Васильовичу?

Стасов. Цей, що висить поруч із портретом Званцевої, де ви у тирольському капелюшку і з парасолькою під пахвою? Ну… як вам сказати… Ви тут дуже молода і гарна… З усього видно, що художник захоплювався своєю моделлю, коли писав цей портрет… (Обернувся до Рєпіна). Між іншим, Ілля Юхимович, ви чули новину – Єлизавета Званцева закрила свою рисувальну школу в Москві і відкриває таку ж у Петербурзі! А керувати цією школою будуть наші доморощені декаденти – Бакст і Добужинський!

Рєпін. Ну, ці навчать молодих художників наслідувати західну культуру – «Світ мистецтва» на чолі з Дягілєвим тільки це тепер і проповідує…

Стасов. Так, але навіщо Званцевій здалися усі ці імпресіоністи?! Хіба їй із ними по дорозі? Вона ж у вас і в Чистякова вчилася!

Рєпін. Значить, погано вчилася… Принаймні ми з Чистяковим декадентським дурницям її не вчили…

Нордман задоволено посміхнулася при останніх словах Рєпіна.

Сцена 8

Майстерня Рєпіна. Григорій Ге стоїть перед найпершим варіантом картини «Чорноморська вольниця»: на величезному полотні серед розбурханих хвиль зображена козацька чайка із запорожцями, які повертаються з походу. Море бушує, хвилі перекочуються через корму, але запорожці дружно протистоять розбурханій стихії – одні налягають на весла, інші співають пісню під акомпанемент бандури. Гість із захопленням розглядає картину. Заходить Рєпін.

Рєпін. Ну як? Що скаже про мою «Чорноморську вольницю» драматург і актор Александринського театру?

Ге (захоплено). Вражаюче полотно, Ілля Юхимович! Просто потрясаюча сцена!

Рєпін. Спасибі, Григорію Григоровичу. Для мене найбільша радість – почути таку оцінку від земляка… Як я жалкую, що не показав цю картину Стасову під час його останнього приїзду! «Чорноморська вольниця» була ще не зовсім готова, а мені так хотілося, щоб Володимир Васильович побачив її уже закінченою… Я навіть не признався тоді, про що ця картина! Тільки 17 вересня написав йому про неї, а 10 жовтня його вже не стало…

Ге (зітхнув). Жаль Володимира Васильовича, дуже жаль – ось хто любив мистецтво і вмів його цінувати! Я впевнений, що новий варіант «Запорожців» йому дуже сподобався б! Він завжди радів, коли на картинах зображали людей сильних, незламних, як, наприклад, ваш ув’язнений у «Відмові від сповіді перед стратою». Оце такі незламні на «Чорноморській вольниці» і запорозькі козаки!

Рєпін. На цю картину мене надихнули дві речі, Григорію Григоровичу. Спочатку я побачив галеру на запорозькому прапорі, копію з якого залишив мені Дмитро Іванович Яворницький. А потім почув у виконанні Опанаса Сластьона українську народну думу «Буря на Чорному морі». Пам’ятаєте? Запорожці повертаються на чайці з походу, і їх застає сильна буря. Грім, блискавиці, хвилі аж до неба, розлючене море, шквал… Чайку заливає водою, вони от-от потонуть! І тоді козаки догадуються, що треба викинути у море найбільшого грішника…

Ге. А потім ще й дуже дивуються, що жереб випав на долю молодого козака Олексія, який їм «тричі на день Священне Писання читав та простих козаків на розум наставляв!»

Рєпін. От-от! А коли Олексій зізнається у своїх гріхах, бо він і матір відштовхнув від себе, коли їхав на Січ, і перед громадою шапку не скинув, то море затихає і всі щасливо повертаються додому! Тому мої запорожці на картині читають молитву і каються у гріхах…

Ге. Та ні, Ілля Юхимович! Яке покаяння?! Ви ж самі назвали картину «Чорноморська вольниця»! Самі намалювали грізну хвилю, яка злетіла на гребінь прямо перед козацькою чайкою, і показали гармонію могутнього пориву природи з таким же могутнім поривом сильних духом людей, які налягають на весла, співають пісню під звуки бандури і не випускають із рук стерна! А тепер ви прив’язуєте це до легенди і мимоволі нав’язуєте своїй картині щось безпристрасне і благочестиве! Це вже не трагедія, а… щось таке, що прийшло після того, як ваша геніальна рука сміливо зобразила на полотні страшну правду життя! Ви погляньте – буря стогне, вольниця співає, лунає гімн свободі, а на цьому фоні – бліде обличчя молодого козака, якому випало померти посеред хвиль… Ось де правда, гірка і страшна! І раптом ви кажете, що ці відважні лицарі з оголеними спинами, почувши відхідну, яку грає на бандурі старий кобзар, розчулилися до покаяння… І хвилі затихли, і буря уляглась… А хвилі ж то – не затихли! А буря – і далі реве, і буде ревти – ніякі легенди не утихомирять цієї стихії! Не переінакшуйте свого задуму, Ілля Юхимович! Це гімн вольниці – таке перше і найсильніше враження від цього полотна! Не нав’язуйте своїй «Чорноморській вольниці» образ покаяння! Перетворити гімн вольниці і «Марсельєзу» на благочестиву молитву можна, але що в тому хорошого?

Рєпін. Григорію Григоровичу, народну думу я вам переказав зовсім не тому, що моя картина служить для неї ілюстрацією. Я тільки хотів виправдати деяких козаків у їхньому релігійному настрої – не випадково ж окремі з них на схилі віку ішли в монастир…

Ге. Згоден, були там і схилені у молитві голови, це справді так. Але в першу чергу я бачу, що геній правди в оцю тяжку хвилину бореться із приреченістю і підбиває козака закурити люльку під час відхідної! І малий джура у вас на картині дивиться на бандуриста, а не на того, що молитву читає… А цей ось козак взагалі почісує свого оселедця з усмішкою: недовго, мовляв, залишилося чекати, коли і про нас заспівають… (Посміхнувся). Ні, Ілля Юхимович, ви мене не обманете… І себе не обманете також! Як би вам не хотілося піти за народною легендою, ви будете прислухатися до свого серця! А ви ніколи не здавалися під час різних житейських бур!

Сцена 9

Другий поверх дачі в «Пенатах». До нової майстерні заходять Ілля Рєпін і його новий сусід – молодий письменник Корній Чуковський.

Рєпін. Проходьте, Корнію Івановичу! Я дуже радий, що в мене з’явився такий хороший сусід, та ще й – письменник! У мене в гостях часто бувають письменники – Горький, Андрєєв, Короленко, Купрін… Тепер буде заходити ще й Чуковський! (Показує рукою). Оце моя нова майстерня… Я одразу дві майстерні на другому поверсі прибудував – літню й зимову. І навіть свою нову роботу сюди переніс! Можете подивитися – її вже бачило багато моїх знайомих, я більше ні від кого її не приховую.

Чуковський (підійшовши до картини). Знову запорожці! Тільки на морі… Гребці… Кобзар із бандурою… Хвилі над кормою… Вражаюча сцена, Ілля Юхимович!

Рєпін. «Чорноморська вольниця» називається. (Уважно дивиться на картину). Тут, в одному місці, одіж на запорожцеві треба ще трохи підмалювати… Корнію Івановичу, ви могли би посидіти біля картини ось у цій білій одежині і з бандурою? (Бере в руки білий кобеняк).

Чуковський. Із задоволенням!

Рєпін. Тоді ось вам кобеняк з відлогою, одягайтеся… Тепер візьміть у руки бандуру і сідайте… (Подає Чуковському бандуру і усаджує його біля картини). Ось так – обіпріться на спинку стільця і замріть. Ви зможете трохи так посидіти?

Чуковський. Для такої прекрасної картини – скільки завгодно, Ілля Юхимович!

Рєпін (бере палітру і пензлі). Ось і Григорій Ге мою «Чорноморську вольницю» хвалив… А що про неї сказав би Володимир Васильович Стасов, я вже ніколи не дізнаюся…

Чуковський. Великий знавець мистецтва був Стасов…

Рєпін (щось підмальовуючи на картині). Це правда. Усе, що стосувалося мистецтва, було смислом його життя. Ще в молодості, проживши багато часу у Флоренції, він пристрастився до мистецтва і всебічно вивчив усі його роди всіх країн і епох. Тому його кабінет у Публічній бібліотеці був схожий на довідкове бюро, куди приїздили за порадами Глазунов, Лядов, Римський-Корсаков, Верещагін, Шаляпін… А які рідкісні матеріали він надав Мусоргському під час створення опер «Борис Годунов», «Хованщина» і «Сорочинський ярмарок»! Я вже не кажу про те, як часто Стасов виручав свого геніального друга, коли той за його відсутності опускався на саме дно… О, скільки разів, повернувшись із-за кордону, Володимир Васильович ледве міг відшукати його у якому-небудь трактирі, щоб повернути до творчості і до життя! І тоді ми знову бачили геніального композитора Модеста Петровича Мусоргського – прекрасно вихованого гвардійського офіцера з витонченими світськими манерами, дотепного співбесідника і невичерпного каламбуриста! І в цьому також проявлялася велика людяність Стасова, його турбота про наше рідне, національне мистецтво!

Чуковський. Він був ним просто одержимий…

Рєпін. В усіх народах він найперше хотів бачити національну самобутність – те, чого немає в інших! Коли ми подорожували Європою, італійці, голландці і французи не сходили у нього з уст! У Мадриді він говорив тільки про іспанців, у Дрездені – про німців! У цьому плані дуже показова одна фраза із його статті про першу Пересувну виставку 1871 року. Захоплюючись «Русалками» Крамського і українською природою, Володимир Васильович у кінці з жалем написав: «Тільки утоплениці не зовсім малоросіянки». Ви розумієте?! Він, росіянин, хотів, аби сцена із «Майської ночі» Гоголя повністю відповідала природному середовищу, і був розчарований, коли побачив українських русалок не в українському національному вбранні! (Закінчив малювати). Ну ось… Здається, моя «Чорноморська вольниця» вже завершена… Начебто вийшло… У кожному разі, про моїх запорожців Володимир Васильович не сказав би, що вони «не зовсім малоросіяни»… (Поклав пензлі). Все, Корнію Івановичу, можете зняти запорозьке вбрання. Велике вам спасибі, ви мені дуже допомогли!

Чуковський (знявши кобеняк). Ілля Юхимович, ви завжди дуже цікаво пишете і розповідаєте про своїх друзів – вам треба неодмінно написати книгу мемуарів!

Рєпін. Спасибі, Корнію Івановичу, але я вже набив собі ґулі на цьому поприщі… У 1888 році «Російська старовина» надрукувала мої спогади про Івана Миколайовича Крамського – «Пам’яті учителя». Так критики на чолі з Буреніним мене мало живцем не з’їли – їм чомусь здалося, що я написав це з метою принизити Крамського і тим самим вознести себе! А з якою злобою накинувся той же Буренін на мої статті про мистецтво?! Спасибі Володимиру Васильовичу: він заступився тоді за мене у «Новинах»! А тепер хто за мене заступиться? Та й таланту в мене немає до цієї літератури…

Чуковський. Є, Ілля Юхимович! Я читав ваші спогади про Крамського – так талановито рідко хто у нас пише… Мова у вас – легка, порівняння – дуже точні, діалоги – майстерні… Я уявляю, яка цікава книга вийде, якщо ви напишете про Стасова, Толстого, Сєрова…

Рєпін. Ви так вважаєте?

Чуковський. Я в цьому впевнений!

Рєпін. А я – ні… Знаєте, як про мої перші літературні спроби написала газета «Новий час»? «Для всіх російських людей важливе тільки те, що дає нам пензель пана Рєпіна, а що дає його перо – за це нехай простять його небеса»…

Чуковський. Не скажу про небеса, але ваші друзі, які вже на небесах, будуть вам дуже вдячні за спогади про них…

Рєпін. Ну, хіба що заради друзів… Давайте спробуємо… Тільки обіцяйте, що будете мені допомагати у роботі над рукописом…

Чуковський. Обіцяю!

Сцена 10

Рєпін щось переробляє у «Чорноморської вольниці». Заходить Чуковський.

Чуковський. Ілля Юхимович, можна?

Рєпін. Звичайно, можна, Корнію Івановичу! Адже сьогодні середа – у «Пенатах» прийомний день для гостей!

Чуковський. Ви що – і після виставки продовжуєте над цією картиною працювати?

Рєпін (малюючи далі). Так, хочу дещо переписати у своїй «Чорноморській вольниці». От і взявся за палітру, поки гості ще не зібралися… Мою ж картину лише найближчі друзі – Суриков і Касаткін – схвалили, а критики висунули свої вимоги: не той Рєпін, кажуть. І справді – не той… Раніше я віддавав перевагу експресії – підкреслював обличчя, характери… Композиція у мене зазвичай не вимальовувалася… Тому у «Чорноморській вольниці» я більше працював над композицією і гармонією… Виявилося, це мало кому помітно і нікому не потрібно, бо стосується техніки старих добрих часів: тепер інакше дивляться на ці речі, інакше працюють. На цих вічних питаннях мистецтва намагаються не зупинятися, щоб не втратити задерикуватості невігласа… пробачте, сміливості і самобутності…

Чуковський. Але ж були і захоплені відгуки, Ілля Юхимович! Журнал «Огонек», наприклад, дав репродукцію цієї картини на першій сторінці обкладинки і назвав «Чорноморську вольницю» «грандіозним доповненням до прославлених «Запорожців»! А далі вони писали, що «Чорноморська вольниця» гідна великого обдарування», і що «такого задуму і розмаху вже давно не бачила наша публіка». І я з ними повністю згодний – на цій картині нічого міняти не треба.

Рєпін. Спасибі за підтримку, Корнію Івановичу, але я над своєю «Чорноморською вольницею» ще трохи попрацюю. З академії я, слава Богу, пішов – тепер у мене також довгоочікувана «вольниця» і достатньо часу для своєї роботи…

Чуковський (делікатно). А… над книгою спогадів ви ще не думали?..

Рєпін. Як це не думав?! Я вже навіть дещо написав! (Відкладає палітру і показує Чуковському рукопис). Спогади про дитинство і про Чугуїв, про свій переїзд у Петербург, про Стасова… Думаю ще написати про те, як створювалася картина «Бурлаки на Волзі»…

Чуковський. Чудово! Якщо ви дозволите, я візьму ваш рукопис і негайно все прочитаю!

Рєпін. Звичайно, беріть… (Віддає аркуші Чуковському).

Чуковський. Спасибі, Ілля Юхимович. А як ви хочете назвати свою книгу?

Рєпін. Навіть не знаю. Давайте поки що назвемо її просто – «Із спогадів художника». А там – буде видно… Ну, ходімо до нашого вегетаріанського круглого столу, Корнію Івановичу… Він тепер знаменитий! (Незадоволено скривився). Читали останні новини у петербурзьких газетах? Не про «Чорноморську вольницю» мою пишуть, а про круглий стіл Рєпіна з «супом із сіна і без прислуги»! Яка новина!

Чуковський. Не звертайте уваги на ту жовту пресу, Ілля Юхимович, – вона того не варта.

Рєпін. А я і не звертаю…

Рєпін і Чуковський переходять у велику кімнату з оригінальним «круглим столом», у центрі якого, на спеціальному крузі, що може крутитися навколо своєї осі, розставлені овочі, фрукти, пиріжки і пляшки з вином, а по краях стоять чисті тарілки. На стіні за столом, як і по всьому будинку, багато картин. У центрі висить портрет Є.М. Званцевої, трохи правіше від нього – портрет Н.Б. Нордман у повний зріст. Майже одразу вслід за ними до вітальні заходить і Наталія Борисівна Нордман.

Нордман (радісно). Ілля Юхимович, найкращий головуючий наших традиційних обідів – уже прийшов!

Репин (теж пожвавішав). Наш друг-колекціонер Єрмаков?!

Нордман. Так! (Запрошує гостя до вітальні). Проходьте, будь ласка, Миколо Дмитровичу! (Чуковському). Бачите, Корнію Івановичу, наш круглий стіл без прислуги і мої лекції про шкідливість м’яса нікого від нашого дому не відштовхнули!

Єрмаков (заходячи до кімнати). Наталіє Борисівно, від великого Рєпіна ніяким вегетаріанством ніхто ніколи нікого не відштовхне, скільки б про це не пащекували у «Петербурзькій газеті» чи в «Біржовці»! (Обернувся до Рєпіна). Здрастуйте, Ілля Юхимович! (Поклонився Чуковському). Моє шанування, Корнію Івановичу!

Рєпін. Проходьте, Миколо Дмитровичу, – я дуже радий вас бачити! Ну, розказуйте, на яких виставках були і які картини придбали… (Чуковському, вказуючи на Єрмакова). Микола Дмитрович, найбільш активний відвідувач усіх наших виставок, Корнію Івановичу. І найщедріший покупець – він підтримує художників-початківців і порадою, і грошима, як ніхто інший! Із молодих колекціонерів у нього найбільша картинна колекція у Петербурзі! (Єрмакову). Ну, то де ви тепер побували, наш дорогий меценате?

Єрмаков. Та я ось саме і прийшов до вас із пропозицією поїхати в Петербург на нову виставку, Ілля Юхимович…

Рєпін. В академію?

Єрмаков. Ні, не в академію. Бакст вирішив влаштувати виставку робіт учнів рисувальної школи Званцевої. (Показав при цьому на портрет Є.М. Званцевої). І за це взялася редакція газети «Аполлон».

Рєпін. Так там же одні імпресіоністи! Навряд чи там буде щось цікаве для вашої колекції, Миколо Дмитровичу…

Єрмаков. Я теж так думаю, але подивитися все одно хочеться. То що – поїдемо? Наталію Борисівну я також запрошую!

Нордман (ревниво подивилася на портрет Званцевої). Спасибі, але мені ніколи – треба готувати свою нову книгу для видавництва Маркса. Їдьте без мене.

Єрмаков. Тоді завтра і поїдемо, Ілля Юхимович?

Рєпін. Ну, добре, що з вами вдієш… Якщо ви так налаштувалися, то я складу вам компанію…

Чуковський. А я вранці влаштую деякі свої справи у Петербурзі і також приєднаюсь до вас!

Єрмаков (задоволено). От і домовилися!

Рєпін. Ага, Миколо Дмитровичу, я трохи переписав свою «Чорноморську вольницю»! Поки не всі гості зібралися і ми не сіли за наш «круглий стіл» – ходімо, я вам її покажу…

Рєпін повів Єрмакова до картини. Нордман і Чуковський залишилися біля круглого столу.

Нордман. Вас теж цікавлять імпресіоністи, Корнію Івановичу?

Чуковський. Не дуже, Наталіє Борисівно. Просто я знайомий з Єлизаветою Званцевою, і мені цікаво подивитися, яких успіхів досягли учні її школи…

Нордман. Так? І де ж ви з нею познайомилися?

Чуковський. На літературних «середах» письменника В’ячеслава Іванова. Він живе у тому ж будинку, де розташована рисувальна школа Званцевої. І Єлизавета Миколаївна, знаючи, що я ваш сусід, часто приходить туди і розпитує мене про Іллю Юхимовича…

Нордман. А ви знаєте, що він був закоханий у цю свою ученицю? (Кивнула на портрет Званцевої).

Чуковський. Наталіє Борисівно, це було давно. Забудьте – це вже в минулому!

Нордман. Я сподіваюсь…

Сцена 11

Виставка робіт вихованців рисувальної школи Є.М. Званцевої. На стінах висять крикливі полотна, виконані у стилі найгірших проявів декадентства у живописі. Рєпін і Єрмаков заходять до зали, і художник на ходу розповідає своєму другові про імпресіонізм.

Рєпін. У всій Європі, Миколо Дмитровичу, мистецтво іде і розвивається у своїх стилях. Але в ХІХ столітті воно вже змінює свої моди. Ініціатива завжди ішла від французів і швидко засвоювалася рештою Європи. Так, на початку сімдесятих років у Парижі з’явився імпресіонізм, який звільнився від ідей, швидко пішов по похилій площині заперечення форми і до кінця століття виродився у декадентство. Своїм початком декадентство мало повне звільнення художників від будь-якої залежності – лише власне натхнення і заперечення усіх правил школи! Композиція – застаріле стійло розсудливості! Анатомія – казки старих рутинерів! Студії з натури – фотографія! Можна, правда, іноді порисувати натуру, але якомога скоріше – за один присід – не запрацьовуватися! Потрібні настрій, оргія кольорів і вражаючі образи. Нехай вони будуть неправильні, потворні, але яскраві і характерні, щоб глядач ніколи не забув цих незалежних марень художника. У манері подачі сюжету більш за все переважає примітив. Ідеалом можна вважати такий твір, який, наприклад, зображав би папуасів, а глядачеві здавалося б, що це безсумнівний твір самих папуасів. (Показуючи на потворні картини на стінах). І ось помилуйтеся, що в результаті ми отримали!

Єрмаков. Виставку учнів Бакста в редакції газети «Аполлон»…

Рєпін. Та який тут у біса Аполлон, Миколо Дмитровичу?! Аполлон був богом сонця, світла і краси! А ця мазанина служить виключно огидному єгипетському божеству Піфону! Так, Піфону – цей потворний розкаряка, у вигляді жаби, уособлює все огидне і шкідливе в житті людини! Я твердо переконаний, що декадентом спеціально може стати тільки бездарний хам. У варварській душі хама ви ясно бачите холодного скопця у мистецтві: він продається для скандального успіху… (Знову показав на потворні полотна). Подивіться на це пекло цинізму – яке відношення мають ці курбети фарбами до справжнього мистецтва?! Велика любов до мистецтва приковує істинних художників до обожнюваного ними предмета, вони жертвують своєю душею для досягнення досконалості у мистецтві! Мистецтво є найвищий дар людині, свята святих її!.. І ось у це святе святих заповзає диявол і цинічно обпльовує красу життя і природи – глибина, поезія, велична ідея вищого розуму в мистецтві замінюється дурістю безсоромного кривляки, бридотою і потворністю викиднів!!! Ну скажіть мені, ради Бога, чим ви примусите істинний талант малювати таких огидних білих ляльок із тифозними плямами на тілі, із провалами замість очей, носів і губ, які зяють червоними ранами, і з відпалими кінцівками прокажених?!.

Єрмаков. Але ж бувають і винятки, Ілля Юхимович… Ось подивіться на цю картину…

Рєпін. Яку?

Єрмаков. Ось цю, на якій розлилася ріка…

Рєпін. Ну, не знаю… Якщо підключити всю уяву, то, можливо, тут і можна щось побачити… По-моєму, це Ніл в епоху фараонів… Так і є! Жовтий Ніл потонув у тропічному сонці і солодко мерехтить у голубуватих бризках теплої води! Коні, люди на березі і в воді весело кишать і тонуть у теплому душі… Ось і діви-єгиптянки зі східними косами тут же хлюпочуться і тонуть у важкій воді біля самої рами… Так, у цьому щось є… Відчувається епоха фараонів!

Єрмаков. Яких фараонів, Ілля Юхимович? Та це ж називається «Купання на Волзі»!

Рєпін. Що мені до того, як назвали картину? Я бачу Ніл і епоху фараонів! А ще бачу огидні малювання циклопів, які лізуть із усіх стін!

До виставкової зали заходить Є.М. Званцева.

Званцева. Та ви вникніть у ці роботи, роздивіться, Ілля Юхимович, не можна ж так голослівно все осуджувати…

Рєпін. Єлизавето Миколаївно, мені боляче чути приємний тембр вашого голосу у цьому чаду міазмів художнього розкладу і в цій оргії пластичного невігластва! Ви подивіться на ці переламані ковбаси-голоблі замість рук; мішки, набиті потертю, замість животів; понівечені, поламані кисті… А яке нахабство і цинізм – ця жіноча модель у натуральну величину з такими нікчемними засобами! Невже ви вважаєте це придатним для експонування?! Хто може витерпіти цей кошмар полотен?!

Званцева. А в нас тут була академія і дуже хвалила це все…

Рєпін. Яка академія? Не може бути! Хай буде проклята академія, яка може схвалювати такий вандалізм форм! І ця дика розмальовка розбещених невігласів – фарбують організми, як паркани! Та їм тільки і фарбувати паркани! (Єрмакову). Ходімо звідси, Миколо Дмитровичу, немає сил терпіти оці міазми! Це ж бедлам божевільних якийсь! (Званцевій). Так, Єлизавето Миколаївно, це не живопис, а бедлам божевільних! Ось у що Бакст і його однодумці-декаденти перетворили вашу рисувальну школу! Про цю огидну виставку я обов’язково напишу статтю і назву її «У пеклі в Піфона»!

Рєпін і Єрмаков виходять.

Сцена 12

Званцева підходить до вікна і довго дивиться услід Рєпіну і Єрмакову. Видно, що вона дуже пригнічена. З’являється Чуковський.

Чуковський. Здрастуйте, Єлизавето Миколаївно! Скажіть – Рєпін і Єрмаков на виставці вже були?

Званцева (сумно). Так, Корнію Івановичу, вони щойно пішли…

Чуковський. Ви, я бачу, дуже засмучені… (Занепокоєно). Щось сталося?

Званцева. Нічого особливого… Просто Ілля Юхимович ще живе тією морською бурею, яку він зобразив на своїй «Чорноморській вольниці», і вирішив по нашій виставці також пронестися бурею… Ви прийшли б трохи раніше – тут гриміли громи і металися блискавки…

Чуковський. Це з приводу картин ваших молодих імпресіоністів?

Званцева. Так.

Чуковський. Ну, тоді я його розумію…

Званцева. Розумієте?

Чуковський. Так, розумію! І ви також повинні його зрозуміти! Він – трудяга! Він над кожною картиною працює роками! Б’ється над композицією, над гармонією картини, по десять разів переписує кожну фігуру! А тут якийсь ледар заляпав полотно фарбами за один присід і нате вам, будь ласка, – я також художник! По-вашому, це нормально? Ні, Єлизавето Миколаївно, той, хто все життя бився над своїми картинами, як проклятий, завжди буде ненавидіти мазанину! Звідси і громи, звідси і блискавки…

Званцева. А може, це через мене? Може, він на мене до сих пір сердиться?

Чуковський. Що ви! Якби це було так, він узагалі сюди не прийшов би! А потім, я ж вам казав – ваш портрет висить у «Пенатах» на найвиднішому місці, поруч із портретом Наталії Борисівни. Прямо над знаменитим «круглим столом»!

Званцева. І вона спокійно це сприймає?

Чуковський. Ні, вона ревнує… Але не сміє цьому перечити! Із самого початку вона зрозуміла, що це марна справа, і вирішила «загнуздати» великого Рєпіна по-своєму… Якщо, наприклад, перша сім’я Іллі Юхимовича майже не цікавилася його творчістю, то Нордман почала збирати літературу про нього і вже чимало альбомів наповнила газетними вирізками зі статтями про кожну його картину. А в «Пенатах» вона завела спеціальні прийомні дні – середи, аби в інші дні він міг спокійно працювати. Ілля Юхимович відчуває турботу про себе і відповідає Наталії Борисівні взаємністю: робить ілюстрації до її творів, ходить з нею до видавця Маркса домовлятися про видання її книг, написав уже кілька її портретів, виліпив бюст, і навіть ставок у глибині парку назвав її ім’ям…

Званцева. Я сама винна – не наважилася жити з ним без вінчання, а вона наважилася… А ми ж – ровесниці! (Запитально подивилася на Чуковського). Він щасливий з нею, як ви гадаєте?

Чуковський. Не знаю… Розповідав мені Ілля Юхимович, що Стасов, побачивши вперше його скляну майстерню на першому поверсі, порівняв її з «кліткою для папуги»… По-моєму, Наталія Борисівна часто пересолює у своїх проповідях про «розкріпачення прислуги» і про користь вегетаріанства і поступово перетворює у «клітку для папуги» весь дім… При всій своїй відданості Рєпіну, вона не вдовольняється лише тим, щоб служити його славі, і з усякого приводу жадає заявити про себе… Таким чином Ілля Юхимович постійно виявляється причетним до всіх її кулінарних та інших нововведень, а вся жовта преса подає її дивацтва як сенсації, бо може прив’язати до них його знамените ім’я…

Званцева. А Рєпін? Як він ставиться до цього?

Чуковський. Та ніколи йому про це думати – він працює! Коли не зайдеш до тієї кімнати, яка розташована під його майстернею, завжди чуєш тупіт його стомлених ніг: це значить, що після кожного мазка він відходить подивитися на свою картину, бо мазки його пензля розраховані на далекого глядача і йому доводиться перевіряти їх на великій віддалі. Значить, він протягом дня проходить перед кожною картиною по кілька верст і тільки тоді відстає від неї, коли знемагає до нестями… Ось так він і живе – потурає дивацтвам молодої дружини, терпить недоїдання, притримуючись її знаменитого вегетаріанства, і пише «Чорноморську вольницю» у «клітці для папуги», в якій перебуваємо уже всі ми!

Завіса.

***

У заключній 12 сцені в репліках Чуковського використані рядки із його книги «Ілля Рєпін», де він детально розповідає про життя художника в «Пенатах», оскільки багато літ був його сусідом і зустрічався з ним майже щодня. Оповідь про те, як Стасов і Рєпін по черзі (Стасов – у Публічній бібліотеці, а Рєпін – у себе вдома) розповідали українському історику про причину їхньої сварки автор знайшов у спогадах Д.І. Яворницького «Як створювалася картина «Запорожці». Ці мемуари лягли в основу 1 і 2 сцен.

Лекція Рєпіна перед студентами Академії мистецтв про Паризьку і Мюнхенську школи живопису (сцена 4) виписана на основі його «Листів про мистецтво», надрукованих у книзі «Далеке близьке», зокрема «Листа сьомого», написаного художником у Мюнхені 5 листопада 1893 року. Розмова Рєпіна з Григорієм Ге (сцена 8) вибудувана за їхнім листуванням 1906 року, яке передає їхню бесіду біля картини «Чорноморська вольниця» напередодні («Нове про Рєпіна», стор. 74-76).

А в основу 11 сцени – це розмова Рєпіна про імпресіоністів з Єрмаковим і Званцевою – лягли незакінчена стаття художника «Мистецтво і його моди» («Нове про Рєпіна») та його статті «У пеклі в Піфона» і «Салон Іздебського», які були надруковані у петербурзькій газеті «Біржові відомості» 15 і 20 травня 1910 року, а пізніше процитовані у листуванні Рєпіна зі Стасовим (т. ІІІ, стор. 271-273).

І Стасова, і Рєпіна дуже турбувало те, що молоді російські художники все частіше стали попадати під вплив імпресіоністів. В одному зі своїх останніх листів до Рєпіна (якщо не в останньому) від 20 вересня 1906 року В.В. Стасов писав: «Академія у найближчому майбутньому так і чеше широкими кроками – прямо у декаденщину! Там більшість молодь, яка більше всього не бажає ніякого навчання, а тільки пришелепуватості думок та форм, повної розбещеності смаку і почуття, та ще бажає зробити з російського мистецтва непотрібну іграшку дурнів та дуреп, – більшість із них, кажу я, тільки того й чекає, аби чимскоріше настало царство декадентства… Однак яке жахіття в цілому загрожує нашому бідному мистецтву!!!»

Те саме хвилювало і Рєпіна, який після смерті свого старшого друга продовжував боротися з несмаком і примітивізмом у вітчизняному живописі. Відразу ж після відвідання виставки декадентів 4 травня 1910 року він писав брату покійного В.В. Стасова Дмитру Васильовичу: «Який «табір прокажених» – учні Бакста (в «Аполлоні» на Мийці) і «Салон» у домі Вірменської церкви!!! Бедлам божевільних!.. Це вже міазми художнього розтління». І відразу ж художник надрукував у газеті «Біржові відомості» дві свої статті «У пеклі в Піфона» і «Салон Іздебського»!

«Я твердо переконаний, – писав Рєпін у другій статті, – що декадентом спеціально може бути тільки бездарний хам, або психічно хворий суб’єкт. У варварській душі хама ви ясно бачите холодного скопця у мистецтві: він продається для скандального успіху – ясно. Велика любов до мистецтва у істинних обранців приковує їх до самозабуття до обожнюваного предмета, вони жертвують свою душу для досягнення досконалості у мистецтві! Мистецтво є найвищий дар людині, святе святих її. І ось у це святе святих заповзає диявол і цинічно обпльовує сутність краси життя, природи. Глибина, поезія, велична ідея вищого розуму в мистецтві поступово замінюється дурістю безсоромного кривляки, бридотою! потворністю викиднів… усі ці мазії, у першу чергу, ледарі і холодні скопці у мистецтві».

Якими б різкими комусь не здалися ці слова, автор не міг їх не вкласти в уста великого художника: без цих переконань Рєпін був би – не Рєпін…

***

Що стосується картини «Чорноморська вольниця», то в путівнику «Пенати». Музей-садиба І.Ю. Рєпіна» (Л., 1969) про неї написано так: «Близько семи років працював Рєпін над цим полотном, закінчив його в 1908 році, а в 1909 році показав на 37-й Пересувній виставці… Сьогодні цей твір знаходиться в одній із приватних колекцій Швеції». Тут же, на сторінці 96, поміщена фотографія 1908 року – І.Ю. Рєпін у майстерні перед картиною «Чорноморська вольниця»: зліва розміщене високе полотно величезних розмірів, перед ним стоїть спеціальне підвищення для роботи (воно не менше 2-х метрів у висоту, з драбиною), сам Рєпін сидить справа, в кутку майстерні, і дивиться на свою картину. А там, на високому, простертому аж до самої стелі полотні, серед бурхливих хвиль зображений великий козацький човен (так звана чайка) із запорожцями, які саме повертаються з походу: море схвильоване, величезні хвилі піднімаються над невисокою кормою і заливають човен, але запорожці не здаються і, дружно налягаючи на весла, протистоять розбурханій стихії.

Це була вражаюча картина! Недарма друг художника, актор Александринського театру і драматург Григорій Григорович Ге в листопаді 1906 року (за три роки до показу «Чорноморської вольниці» на виставці) писав Рєпіну:

«Дорогий Ілля Юхимович. Ви великодушно дозволили мені висловитися щодо Вашої нової картини… Насамперед я повинен сказати, що жодна Ваша картина, включно із «Грозним» і «Дуеллю», не справляла на мене такого потрясаючого враження, як «Запорожці» у новому варіанті, з юнаком, який умирає. Це обличчя переслідує мене. Велетенська хвиля, що стрімко злетіла на гребінь, ця гармонія могутнього пориву природи з могутнім поривом вільних людей – і на фоні їхнього дружного, буйного злету бліде обличчя приреченого на смерть юнака із тихим згасанням життя в очах і в усьому обличчі – це щось вражаюче, ніколи мною ще не бачене… Ви навіть не уявляєте, до якої Висоти піднявся Ваш геній, і, як мені здається, хочете нав’язати цій чудесній речі щось розсудливе, резонерське, єлейно-благовидне. Так я відчував, коли Ви тлумачили мені сюжет по-своєму. Це вже не лірика в трагедії, це… щось… що прийшло після того, як Ваш натхненний пензель безумно сміливо відтворив правду життя, його трагедію. Ви пояснювали, а враження в мені згасало… Я не наважився тоді протестувати, тому що не розумів своїх почуттів.

Буря стогне, вольниця співає, вона летить в одному пориві з хвилями й вітром, вона хмільна від своєї перемоги – це гімн свободи… І раптом мені кажуть, що ці люди з циклопічними голими спинами, ці відважні богатирі розчулилися, почувши відхідну… під бандуру… розчулилися до покаяння… «І хвилі затихли» – за словами пісні… «і буря уляглась»… Але ж хвилі не затихли… Але ж буря і далі реве – і буде ревти, і ніякі єлейні легенди не утихомирять розбурханої стихії по щучому велінню…

…Перетворити гімн, марсельєзу у благочинну молитву можна, та що в цьому хорошого… І що може бути виразного у схилених розчулених головах… Такі почуття проявляються майже у всіх людей однаково… Ну, задумались і сумно опустили голови… А я ось бачу, що геній правди в таку хвилину бореться із упередженістю і спонукає козака закурити люльку… Під час відхідної… І хлопчина дивиться в рот тому, який співає, а не на того, який умирає… Смерть в очах цього майбутнього богатиря – ніщо, він живе піснею… Це пісня вольниці, такою вона і повинна бути, таке перше, найсильніше враження від картини, як би Ви не нав’язували їй образ покаяння… Є надзвичайно яскраве, могутнє, вражаюче, і хочеться винести таке враження назавжди… Ваш Гр. Ге». («Нове про Рєпіна», с. 75-76).

21 листопада 1906 року Рєпін відповів своєму другу:

«Дорогий Григорію Григоровичу. Спасибі, спасибі сто раз за Ваш гарячий, натхненний і дуже дорогий для мене лист. Ви мене так підняли і помогли злетіти на круту гору, на яку я, спотикаючись, здирався. Безсумнівно, Ви праві у погляді на ідею картини – це і не повинно бути інакше. Але я мушу зізнатися, що легенду перед картиною мені прийшла думка розповісти Вам зовсім не тому, що моя картина її ілюструє. Я тільки хотів виправдати деяких козаків у їхньому релігійному настрої і показати, що цей настрій був властивий душам наших лицарів, адже неспроста багато з них закінчували схимою після усіх варварських подвигів… Але Ваш лист – це такий натхненний гімн моїй картині! Я буду щасливий, якщо моя картина викличе у когось такий же бадьорий настрій, який у мене викликав Ваш лист. Тисну міцно Вашу руку. І. Рєпін».

***

На початку 1909 року картина «Чорноморська вольниця» була вперше продемонстрована на 37-й Пересувній виставці. Як згадував пізніше сам Ілля Юхимович, цю картину схвалили його найближчі друзі – Суриков, Касаткін та інші художники. А журнал «Огонек» (1909, №8) подав репродукцію цієї картини на першій сторінці обкладинки і назвав «Чорноморську вольницю» «грандіозним доповненням до прославлених «Запорожців»! Далі журнал відмітив: «Надзвичайна складність завдання – зобразити у повному розгулі дві стихії: розбурхане море і козацьку звитягу. «Чорноморська вольниця» достойна великого дарування. Такого задуму і розмаху вже давно не бачила наша публіка… Дивовижно поєднані техніка і смак».

Але далі сталося непоправне… Одночасно із захопленим відгуком журналу «Огонек» у пресі з’явилися і їдкі нападки на картину зі сторони недоброзичливих критиків.

З цього приводу Ілля Юхимович писав О.А. Курінному 3 січня 1909 року: «Картину мою тільки найближчі друзі (Суриков, Касаткін) схвалили; а критики висунули свої вимоги – картину розглядати не удостоїлися: не той Рєпін. Справді, не той… Раніше я ставив типи експресії… Ставились обличчя, характери, експресія… У цій «Чорноморській вольниці» я перш за все працював над композицією і гармонією… Виявилося, що це мало кому прийнятне, нікому не потрібне – стосується техніки справи, техніки старих добрих часів: тепер уже інакше дивляться, інакше працюють. На цих вічних питаннях мистецтва стараються не зупинятися, щоб не втратити запалу невігласа… перепрошую, сміливості і самобутності»…

І художник не встояв: він узяв «Чорноморську вольницю» у свою майстерню і повністю її переписав – забрав весла і гребців, почепив на щоглу парус і додав більше запорожців, які моляться, що погубило первісний задум і весь сюжет. Рєпін зробив якраз те, від чого його застерігав Григорій Ге: він нав’язав своїй картині «образ покаяння»…

Напевно, і сам художник потім жалкував про те, що переписав свою «Чорноморську вольницю», тому що спробував відтворити її вже на кількох нових полотнах. Але всі наступні варіанти залишилися усього лиш блідою тінню первісного варіанту, який у процесі переробки був фактично знищений (у приватній колекції Швеції знаходиться «Чорноморська вольниця» уже із запорожцями, які моляться). І ця непоправна художня втрата ще раз нагадує про те, що митець ніколи не повинен слухати ніяких критиків, а прислухатися тільки до голосу власної душі!

«Гайдамаки,

або Освячення ножів»

Драма на дві дії

ДІЙОВІ ОСОБИ

Ілля Юхимович Рєпін – видатний художник українського походження.

Наталія Борисівна Нордман – його друга дружина.

Корній Іванович Чуковський – письменник.

Марія Борисівна – його дружина.

Григорій Григорович Ге – актор Александринського театру.

Зоя Григорівна – його старша сестра.

Хільма – хатня робітниця в «Пенатах».

Ілля Семенович Остроухов – попечитель Третьяковської галереї.

Дмитро Федорович Богословський – реставратор Ермітажу.

Дмитро Анфімович Щербиновський – художник.

Павло Петрович Чистяков – живописець і педагог.

Учасники дискусії в «Бубновому валеті».

Максиміліан Волошин – поет, пейзажист.

Давид Бурлюк – поет-футурист.

ДІЯ ПЕРША

Сцена 1

Куоккала, «Пенати». Переддень Нового, 1913-го, року. Рєпін працює над картиною «Гайдамаки». Входить Чуковський.

Чуковський. Можна, Ілля Юхимович? Я вам не заважатиму?

Рєпін (радісно). Боже борони, Корнію Івановичу! Як ви можете мені заважати? Це я з рукописом своїх спогадів вам набридаю! Ну як вам нова назва?

Чуковський. «Близьке далеке» – дуже вдала назва. Та мені здається, що «Далеке близьке» буде краще. Це ж мемуари! Значить, спочатку треба вказати, що мова йде про давноминулі дні, а потім підкреслити, що автор згадує про щось дуже близьке і рідне…

Рєпін (задумався). А що? Напевно, ви маєте рацію – «Далеке близьке»… Правильно, нехай буде так!

Чуковський. От і добре. А я від учорашнього дня думаю: треба піти і запитати Іллю Юхимовича – погодиться він на таку назву чи ні?..

Рєпін. Та як же я можу не погодитися з вами, Корнію Івановичу? Ви ж – професійний літератор! Ви одразу всі нюанси вловлюєте! А я бився би над цією назвою ще п’ятнадцять років!

Чуковський. Чому саме п’ятнадцять?

Рєпін. Тому що над своїми «Гайдамаками» (показав на картину) я б’юся рівно стільки ж – із 1898 року! Тоді я вперше накидав ескіз «Роздача зброї гайдамакам». Через чотири роки, на 30-й Пересувній виставці, навіть ескіз «Гайдамаків» виставляв. А тепер знову переписую – то персонажів змінюю, то обстановку… Навіть «свячені ножі» поміняв! Спочатку я думав, що вони були схожі на осетинські кинджали. Шукав їх по всіх музеях Петербурга. Але Дмитро Іванович Яворницький надіслав мені знімки двох таких ножів, які є у його музеї імені Олександра Поля. Виявляється, «гайдамацький свячений ніж» – це широкий, «свого роблива», найчастіше із обломка коси, ніж, вбитий у товсту дерев’яну колодку. Довжиною він, разом із колодкою, трохи більше аршина. Такі ножі названі «свяченими» начебто через те, що їх покропив святою водою архімандрит Значко-Яворський для гайдамаків, які готувалися до повстання. А «залізною таранею» ножі прозвані тому, що гайдамаки, навантаживши цілий віз такими ножами, зверху прикривали їх таранею і таку тараню возили продавати на ярмарок. Я навіть перекомпонував свою картину: щоб тараня мала більше значення – переніс головну сцену у хату, а там парубки і різні типи гайдамаків підходять, одержують «тараню» і милуються нею, пробуючи лезо… Такими ось ножами і кололи панів, звідси і назва повстання – Коліївщина… Дивіться, які яскраві народні типи тут підібралися… Міцні, рішучі, відважні! Ось і сам Максим Залізняк (показує на центр полотна), цей не може не звернути на себе увагу хлопців…

Чуковський. Серйозна картина у вас вийшла, Ілля Юхимович.

Рєпін. Це тому, що тема серйозна – повстання українських селян проти польських панів!

Чуковський. І як ви назвали свою картину?

Рєпін. У неї одразу три назви, Корнію Івановичу: «Гайдамаки», або «Освячення ножів», або «Максим Залізняк».

Чуковський. Ці назви дуже вдало доповнюють одна одну.

Рєпін. Так.

Чуковський. Тему вам, звичайно ж, підказав «Кобзар» Тараса Шевченка і його поема «Гайдамаки»?

Рєпін. А хто ж іще! (Читає напам’ять).

Розбрелись конфедерати

По Польщі, Волині,

По Литві, по Молдаванах

І по Україні…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Руйнували, мордували,

Церквами топили…

А тим часом гайдамаки

Ножі освятили.

(Подивився на Чуковського). Сильно сказано, правда?

Чуковський. Краще не скажеш… (Показав на картину). І краще фарбами не напишеш!

Рєпін. Деякі гайдамаки пізніше брали участь ще й у повстанні Омеляна Пугачова! (Бере в руки картку). В архівних матеріалах фігурує такий собі Дударенко, який, як свідчить один із документів, «купно з малоросійськими селянами з польськими людьми воював», а також гайдамака Дем’ян Чернявщенко! До речі, Корнію Івановичу, сам Омелян Пугачов народився на Дону в «будинку діда свого» у станиці Зимовейській, де за сто років до нього народився Степан Разін. Ця станиця ще в минулому столітті вважалася «малоросійською», тому що там жило багато переселенців із України. (Подивився на Чуковського). На Дону взагалі оселялося чимало українців. Тож коли Василь Суриков збирав там матеріали до своєї картини «Підкорення Сибіру Єрмаком», то на одному з етюдів у нього виявився зображеним донський козак Кузьма Запорожцев! (Далі читає з картки). Сім’я Пугачових також була українського походження. Діда Омеляна Пугачова звали Михайло Пугач. Козаками були його батько Іван Михайлович і дід Михайло, прізвисько якого, Пугач, і обумовило їхнє прізвище – Пугачови! (Бере з полиці книгу). Шевченко навіть пише про цього Пугача у своєму «Кобзарі»… (Відкриває і читає).

Минали літа тихо, тихо, –

Отак пиши, – і за гріхи

Карались Господом ляхи.

І пугав Пугач над Уралом.

Чуковський (задумливо). Я пам’ятаю ці рядки… (Рєпіну). Шевченко ж – один із моїх найулюбленіших поетів, Ілля Юхимович! Мої дитячі і юнацькі роки пройшли на Україні – там я вивчив українську мову і читав його «Кобзаря» в оригіналі. Поема «Гайдамаки» справила тоді на мене дуже сильне враження…

Рєпін. Свого часу вона багатьох покорила! Композитор Олександр Сєров (батько художника Валентина Сєрова) хотів навіть оперу написати на цей сюжет, але, на жаль, написав лише один хор. Фрагменти із «Гайдамаків» використав і Модест Петрович Мусоргський – він узяв два уривки із пісень кобзаря-бандуриста і створив свій безсмертний «Гопак»! (Співає, пританцьовуючи).

Ой гоп, гопака!

Полюбила козака,

Та рудого, та старого –

Лиха доля така!

Як була я молодою преподобницею,

Повісила хвартушину над віконницею;

Хто йде – не мине,

То кивне, то моргне.

А я шовком вишиваю,

В кватирочку виглядаю…

Ой гоп, гопака!

Полюбила козака,

Та рудого, та старого –

Лиха доля така!

Чуковський (співчутливо посміхнувся). Сумуєте ви за Україною, Ілля Юхимович…

Рєпін. Дуже сумую… Зараз там Щедрий вечір наближається… Напередодні Нового року на Україні збираються парубки, дівчата і ходять щедрувати… На Щедрий вечір батько ховається за пирогами (символом щедрості і багатства), а діти заходять до хати і запитують матір: «Мамо, де це наш батько, що його не видно?» А батько їм із-за пирогів: «А хіба ж ви мене не бачите?» «Не бачимо, тату!» – прикидаються діти. «Так от щоб і в наступному році ви мене так не бачили» (тобто за такою горою пирогів!), – одказує батько і запрошує всіх до багатого столу.

Чуковський. Народна драматургія! Точніше – вертеп.

Рєпін. Так, це незабутнє свято! До речі, у нас на Василів вечір також будуть щедрувати наші українці – Григорій Ге і його сестра Зоя обіцяли приїхати в Куоккалу. Приходьте до нас із дружиною і ви, Корнію Івановичу. Будемо разом зустрічати Новий, 1913-й, рік!

Чуковський (приклав руку до грудей). Спасибі за запрошення, Ілля Юхимович, – ми обов’язково прийдемо.

Сцена 2

Вечір на Меланки, їдальня Рєпіна. Ілля Юхимович і Наталія Борисівна розставляють тарілки на круглому столі, у центрі якого вже стоять пляшки з вином і щедрі закуски. Входять святково одягнені Корній Іванович і Марія Борисівна Чуковські (дружина письменника з рум’яним короваєм у руках).

Чуковський. Здрастуйте, Ілля Юхимович і Наталіє Борисівно! З Василевим вечором будьте здорові!

Марія Борисівна (вручає Нордман рум’яний коровай). Щастя і радості вам у Новому році!

Рєпін. Спасибі, Корнію Івановичу і Маріє Борисівно, і вам того ж! Проходьте, будь ласка, до нашого круглого столу! (Подивився на годинник). Поїзд із Петербурга давно прийшов, і, за моїми розрахунками, Зоя і Григорій уже на підході! (Дружині, стурбовано). Наталіє Борисівно, ну де ж це наша Хільма з пирогами затримується? Ось-ось щедрівники прийдуть, а в нас ще нічого не готове…

Нордман (спокійно показала на багатий стіл). Все у нас готове. Стіл уже повністю накритий – залишилися тільки пироги.

Рєпін. Так це ж найголовніше!

Входить Хільма, несучи перед собою велику тарілку з пирогами.

Хільма. Пробачте, Ілля Юхимович, я підбирала найбільшу тарілку – тому і затрималася. (Ставить на стіл пироги).

Рєпін (задоволено). Так, заради цього варто було почекати! Ах, які славні пироги! Спасибі, Хільмо! (Показує хатній робітниці на місце за столом). Сідайте, будь ласка, і ви разом із нами!

Хільма сідає за стіл. У цей час до кімнати заходять одягнені в українське народне вбрання Григорій Ге і його старша сестра Зоя. Ілля Юхимович при їхній появі ховається за тарілкою з пирогами.

Григорій (зняв шапку і низько вклонився). Добрий вечір добрим людям! З Новим роком будьте здорові!

Нордман. І ви також, Григорію Григоровичу і Зоє Григорівно! Заходьте – ми дуже вам раді!

Григорій. А де це наш Ілля Юхимович, Наталіє Борисівно? (Роззирається навкруги).

Рєпін (із-за високої тарілки з пирогами). А хіба ж ви мене не бачите, Григорію Григоровичу?

Григорій. Я не бачу! Може, Зоя бачить?

Зоя. І я не бачу…

Рєпін (випрямився і показав на пироги). Дай Боже, щоб і на той рік ви мене за такою горою пирогів не бачили! Сідайте, дорогії гості, до столу – як кажуть наші українці, «до щедрої куті», щоб у достатку та спокої інших свят дочекатися!

Григорій. Спасибі, пане господарю! Та спершу ми вам защедруємо! (Разом із Зоєю співає).

В нашого хазяїна золотії гори,

Золотії гори, високії дуби.

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров’я.

Дуби порубати, землю поорати

Та й поволочити.

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров’я.

Землю поорати, дочку віддавати,

Пива наварити.

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров’я.

Пива наварити, сина оженити,

Гарно погуляти.

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров’я.

Гарно погуляти, ой дай Боже

На той рік діждати!

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров’я.

Доспівавши пісню, Григорій Ге дістає з кишені зерна пшениці та ячменю і починає розсівати їх навколо себе, примовляючи:

Сію, вію, посіваю, з Новим роком поздоровляю.

На щастя, на здоров’я та на Новий рік,

Щоб уродило краще, як торік, –

Жито, пшениця і всяка пашниця,

Коноплі під стелю на велику куделю.

Будьте здорові з Новим роком та з Василем.

Дай Боже!

Рєпін. Дай Боже і вам того ж! Прошу, дорогії гості, за наш святковий стіл – будемо мед-пиво пити та пісні співати! Бо як зустрінеш Новий рік, так його й проживеш!

Сцена 3

Корній Іванович і Марія Борисівна у себе вдома. Вони досі під враженням святкування Нового року.

Марія Борисівна. Казковий вечір подарував нам на Новий рік Ілля Юхимович – два тижні минуло, а я не можу забути ні щедрого застілля, ні жартів його, ні колядок!

Чуковський. Так, свято було чудове… Хоча, знаєш, Маріє, для мене кожна зустріч із ним – свято! (Із захватом). Як він знає світове мистецтво! Який обізнаний у музиці й літературі! Які у нього цікаві міркування й узагальнення! Не випадково Стасов вважав його найосвіченішим серед наших художників!

Марія Борисівна. І найбільш працелюбним теж…

Чуковський. Ну, тут він дасть фору кому завгодно: йому майже сімдесят, а він не виходить із майстерні!

Марія Борисівна. Напевно, він і зараз малює своїх гайдамаків із свяченими ножами…

Чуковський. Звичайно! А що ж іще!

На порозі з’являється дуже схвильована Хільма.

Хільма. Корнію Івановичу… Я до вас…

Чуковський (відразу насторожився). Що сталося, Хільмо? У вас такий розгублений вигляд!

Хільма. Мене прислала Наталія Борисівна…

Чуковський (стурбовано). Щось із Іллею Юхимовичем? Він захворів?

Хільма. Ні, ні, з ним усе в порядку. Але ось записка від Наталії Борисівни – там таке горе… (Протягує Чуковському клаптик паперу).

Чуковський. Господи, та що там могло статися?.. (Бере записку і читає вголос). «Щойно телефонували із «Біржовки», що один божевільний у Москві пробрався до картини «Іван Грозний» і порізав її ножем. Боже мій, таке відчуття у мене, наче по тілу ріжуть ножем. Прийдіть хоч на хвилину».

Марія Борисівна. Боже мій…

Чуковський (Хільмі). А що ще сказали по телефону?

Хільма. Я не знаю… Наталія Борисівна і далі комусь телефонує… А мене послала до вас – вона дуже боїться за Іллю Юхимовича… Ви до нас прийдете?

Чуковський. Так, так, звичайно! Я вже іду!

Чуковський і Хільма швидко виходять.

Сцена 4

Чуковський швидкими кроками заходить до тієї самої їдальні в «Пенатах», де вони святкували Новий рік. Рєпін сидить за круглим столом і їсть картоплю. Він зовні спокійний, але дуже блідий і руки у нього тремтять… Біля дверей Чуковського зустрічає Наталія Борисівна.

Нордман (заламуючи руки). Наче по тілу ножем!

Чуковський. Так, таке горе! Ілля Юхимович, прийміть мої найщиріші співчуття…

Рєпін. Облиште, Корнію Івановичу… Ви ж знаєте, як я не люблю всілякі скарги, ахи та охи… Ось вам тарілка… Нíчого хникати – сідайте і їжте картоплю…

Нордман. Так, так, Корнію Івановичу, приєднуйтеся до Іллі Юхимовича, а я піду до телефона і постараюся зв’язатися з редакцією «Російського слова». (Кладе у його тарілку картоплю й виходить).

Чуковський. Але… як же це… Ілля Юхимович?.. Я не можу зараз спокійно їсти… (Розгублено і схвильовано). Це ж у голові не вкладається – як можна було комусь підняти руку на такий шедевр!..

Рєпін (навіть якось сердито). А я вам кажу – не хвилюйтесь і їжте! Адже ви-хо-ло-не!!! (Після невеликої паузи, уже спокійніше, але із тремтінням у голосі). Я знаю, Корнію Івановичу, ви хочете мене зараз підтримати… Але якщо вам хочеться це зробити, то підкріпіться на дорогу і проведіть мене до Петербурга – я сьогодні ж їду в Москву…

Сцена 5

Рєпін уже в Москві. Він іде коридором Третьяковської галереї разом із її попечителем: Ілля Семенович Остроухов на ходу розповідає Іллі Юхимовичу подробиці пошкодження його картини.

Остроухов. Того безумця звати Абрам Балашов, Ілля Юхимович. Він із старообрядців, йому 28 років. Останнім часом він служив у магазині Вострякова, де торгують старими іконами і кіотами. Цей Балашов і раніше не раз бував у нашій галереї, але завжди вів себе скромно і спокійно. Цього разу він спочатку зупинився перед картиною Сурикова «Бояриня Морозова», а потім перейшов до зали, де висять ваші картини. Служитель галереї пішов за ним. Та раптом Балашов перескочив через бар’єр і шнур, які огороджують картину, і з криками «Досить крові!» три рази полоснув її ножем. Наступні удари він не встиг нанести, тому що служитель накинувся на нього і відібрав ніж.

Рєпін (зупинився і з докором подивився на Остроухова). Чому ж він раніше не завадив йому?!

Остроухов. Все сталося менше як за п’ять секунд, Ілля Юхимович, і запобігти цьому було неможливо…

Рєпін (через силу). Порізи серйозні, Ілля Семенович?

Остроухов. Так… Усі вони вертикальні, від восьми до восьми з половиною вершків кожен… Але найгірше те, що ніж був садовий, серповидний, із зазубреним лезом, і полотно виявилося не тільки порізаним, але і порваним уздовж порізів…

Рєпін. А які місця порізані?

Остроухов. Більш за все постраждали обличчя Івана Грозного і царевича…

Рєпін. І де картина зараз?

Остроухов. У залі засідань опікунської ради. (Показав на двері). Ми вже прийшли…

Рєпін. Ну що ж – ходімо… Судячи з вашої розповіді, картина вже назавжди втрачена, але подивитися треба… Лікарі ж також, щоб засвідчити смерть, перевіряють у хворого пульс… (Робить над собою зусилля і заходить до зали).

Посеред зали стоїть на мольберті пошкоджена картина Іллі Рєпіна «Іван Грозний і син його Іван». Усі три порізи вертикальні і паралельні, вони мають зигзагоподібний вигляд. Найбільший поріз починається з-під лівого ока царя Іоанна, проминає ніс, який лише трохи зачеплений, і знищує праве око царевича. Два інші порізи ідуть поруч і теж пошкоджують обидва обличчя. Побачивши картину в такому стані, Рєпін якийсь час стоїть мов укопаний…

Рєпін. Боже мій… Що він наробив… Це непоправимо…

Остроухов (обережно). Поправимо, Ілля Юхимович… Я навіть знаю, як це зробити…

Рєпін. Що ви таке говорите? Що тут можна зробити? Погляньте на фарби, Ілля Семенович! Вони давно засохли і затверділи! Тепер у місцях порізів розірване полотно стирчить їжаком!

Остроухов (вже трохи твердіше). Це можна поправити. Я говорив по телефону з вашим учнем, а нині реставратором Ермітажу Дмитром Федоровичем Богословським. Він сказав, що розірвані місця можна розм’якшити особливим розчином і зробити основу еластичною.

Рєпін. Добре. А потім?

Остроухов. А потім під старе полотно Дмитро Федорович пропонує підвести нове полотно, порізи заклеїти спеціальним пластиром, а шви порізів зашпаклювати спеціальною сумішшю, поверх якої вже ви, Ілля Юхимович, пропишете пошкоджені місця…

Рєпін (подивився на Остроухова). А розм’якшувати, клеїти і шпаклювати хто буде?

Остроухов. Це зробить сам Богословський. Він уже дав свою згоду і незабаром приїде в Москву.

Рєпін. Що ж, я знаю Дмитра Федоровича – він талановитий художник і прекрасний реставратор. Якщо він береться за реставрацію «Іоанна», то може й вийти…

Остроухов (упевнено). Все у нас вийде, Ілля Юхимович! Картина «Іван Грозний і син його Іван» і надалі залишиться окрасою Третьяковської галереї – ваші вороги радіти будуть недовго…

Рєпін. Так, зараз багато хто радіє… Особливо із тих, хто ненавидить російське національне мистецтво… Я впевнений, що це вони і підкупили Балашова… Вони його ще й виправдовувати будуть! Згадаєте моє слово… Як же – на царевичі багато крові! Скільки народних повстань потопили в крові – це нічого… Скільки крові пролили у війнах – це теж нічого… А на картині Рєпіна – вона їх раптом шокувала!

ДІЯ ДРУГА

Сцена 6

Москва. Політехнічний музей. Над сценою зали музею висить велика афіша, на якій написано:

Диспут у «Бубновому валеті»

Лекція на тему:

«ПРО ХУДОЖНЮ ЦІННІСТЬ

ПОШКОДЖЕНОЇ КАРТИНИ

РЄПІНА»

Доповідач

Максиміліан Волошин

Зала музею переповнена: «бубнові валети», студенти, прибічники, супротивники Рєпіна. Тут же присутні І.Ю. Рєпін, Д.Ф. Богословський і Д.А. Щербиновський. За трибуною стоїть М. Волошин і виголошує промову.

Волошин. І в кінці своєї лекції я хочу зупинитися на психологічній стороні цієї пригоди. Я свідомо кажу психологічній, а не патологічній, тому що мене цікавить зовсім не ступінь душевної хвороби Абрама Балашова, а той магніт, який притягнув його саме до цієї, а не до іншої картини. Його окрик: «Досить крові! Досить крові!» досить чітко говорить про те, що його вибір був ні випадковим, ні небезпідставним… Професор Зернов на своїх лекціях із анатомії часто, як передавали мені його слухачі, наводив, як зразок анатомічної помилки, рану царевича Івана. При такому пораненні у скроню, стверджував він, крові не може витекти більше як півстакана. У той же час на картині її так багато, наче зарізали барана…

Враження, яке справляє картина Рєпіна, безперечно, шкідливе. Про це кажуть і втрати свідомості, й істерики, які вона викликає… Нарешті, сильніше і гучніше всього – вчинок Балашова, який порізав картину ножем. Найдивніше ж те, що нікому не прийшло в голову, що в особі Балашова ми маємо справу не зі злочинцем, а з жертвою рєпінського твору. Безумство його викликане картиною Рєпіна!

Тому їй не місце в Національній картинній галереї, на якій продовжує виховуватися художній смак підростаючих поколінь! Її справжнє місце в якому-небудь європейському Паноптикумі типу Musee Grevin!

Зі своїх місць зриваються «бубнові валети», аплодують і кричать: «Правильно!», «Досить крові!», «Балашов – жертва!», «В паноптикум Рєпіна!», «До опудал його!», «До опудал!»

Волошин. І так вважаю не лише я – такої ж думки дотримуються інші наші поети та художники. Наприклад, поет-футурист і художник нового покоління Давид Бурлюк! (Показує на Бурлюка).

На сцену зали музею виходить Давид Бурлюк. З його епатажної зовнішності відразу видно, що він належить до футуристів: розмальовані щоки, сережка у правому вусі, дерев’яна ложка в петлиці, чорний шовковий циліндр у поєднанні з картатим піджаком – усе це розраховано «на публіку». Але, попри бравурну зовнішність, говорить він уривчасто, збиваючись.

Бурлюк. Я також хочу нагадати, що… петербурзький професор Анатолій Ландцерт… ще в 1885 році висловив свої зауваження до картини «Іван IV» і стверджував, що потоки крові у ній неприродні… Ця анатомічна «безграмотність»… назавжди позбавляє картину Рєпіна ореолу «шедевра» і «класичного твору»! Так, так, позбавляє… А що стосується самого інциденту, то картина, як і людина, має своє народження, життя і смерть… Часто це протікає спокійно, без катастроф, але іноді життя закінчується яким-небудь нещасним випадком… Звідси і висновок: на порізану картину треба дивитися як на нещасний випадок…

Голос із зали музею: «Ти на себе подивися, опудало горохове, – ти сам і є цей нещасний випадок!»

Бурлюк (нервово). Пробачте, я… почуваюся погано і продовжу свою промову пізніше…

Бурлюк сідає на своє місце.

Рєпін. Прошу кілька слів! (Підводиться з місця і схвильовано говорить). Ось ви говорили про «потоки крові» на моїй картині, пане Волошин, наводили висловлювання професорів анатомії… А я ж не вигадав цю криваву сцену – під час роботи над своєю картиною «Іван Грозний і син його Іван» я спирався на праці Карамзіна! Ось, будь ласка, слова із його «Історії держави Російської». (Читає із блокнота). «Під час переговорів про мир… Царевич виповнився ревності благородної, прийшов до батька і вимагав, щоб він послав його з військом вигнати ворога… Іван у пориві гніву закричав: «Бунтівник! Ти разом із Боярами хочеш скинути мене із престолу!» – і підняв руку. Борис Годунов хотів утримати її: Цар завдав йому кілька ран гострим своїм жезлом і сильно вдарив ним Царевича в голову. Сей нещасний упав, обливаючись кров’ю». (Підняв голову і подивився на присутніх). Чуєте, що написано у Карамзіна: «сей нещасний упав, обливаючись кров’ю»! То хіба не те ж саме я зобразив на своїй картині?

Голоси із зали музею: «Те ж саме!», «Усе – за Карамзіним!»

Рєпін (повернувся в бік Волошина). Ви розбираєте мою картину по кісточках із технічного боку, пане Волошин, не заглядаючи в душу самої картини… Це не дивно… Адже весь похід проти моєї картини – це не випадковість: це справа партії, яка вже давно виступає проти всього національного, і результатом її агітації є подвиг Балашова…

У залі музею лунає свист.

Рєпін. Так, так – це справа партії! Але якщо мене освистують, я не можу більше говорити… (Богословському і Щербиновському, тремтячим голосом). Ходімо звідси, Дмитре Федоровичу і Дмитре Анфімовичу…

Рєпін бере Богословського за рукав і разом із ним іде до виходу.

Щербиновський (на хвилину затримується). Ні, я не можу мовчати, коли так ображають мого вчителя! І я ось що скажу… Є у Іллі Юхимовича Рєпіна картина «Гайдамаки», або «Освячення ножів». Там українські селяни на чолі з Максимом Залізняком та Іваном Гонтою освячують ножі на праве діло, тому що їхні гострі леза будуть направлені проти гнобителів народу – польських панів! Ви ж, панове, на цьому зібранні взялися освячувати ніж, яким була порізана картина, що примножила світову славу нашого національного мистецтва!!!

Сцена 7

Третьяковська галерея. В окремій кімнаті Рєпін і Богословський працюють над реставрацією пошкодженої картини, яка лежить на великому столі.

Рєпін. Здається, у нас виходить, Дмитре Федоровичу… Точніше – у вас! Ах, який ви прекрасний реставратор! Як професійно ви продублювали картину: підвели нове полотно, заклеїли порізи, зашпаклювали… Тепер я спокійний за свого «Іоанна»…

Богословський. Я також спокійний за його реставрацію, Ілля Юхимович, – адже прописувати пошкоджені місця будете ви!

Рєпін. І все одно я безмежно вдячний вам за виконану роботу! Як і Щербиновському за його вчорашній виступ у Політехнічному музеї. (Із захватом). Ви знаєте, Дмитре Федоровичу, Щербиновський мене вчора приємно здивував… Колись, ще в Петербурзі, коли він був моїм учнем в Академії мистецтв, при всій його талановитості він здавався мені дещо слабохарактерним: не завжди міг постояти за себе, рідко висловлював свою точку зору… А вчора на диспуті він он як показав свій рішучий характер! Боєць, справжній боєць!

Богословський (винувато). Мені теж треба було вступитися за вас, Ілля Юхимович…

Рєпін. Ні, ні, ви правильно зробили, що нічого не сказали! Я тому і забрав вас із собою чимскоріше! Інакше б вийшло, що я навмисно привів на диспут своїх учнів Богословського і Щербиновського, щоб вони мене захищали!

Заходить Остроухов із пачкою газет.

Остроухов. Вас завжди знайдеться кому захистити, Ілля Юхимович! Послухайте, що пишуть газети із приводу вчорашнього диспуту в Політехнічному музеї. (Читає). «Рєпін, відправляючись на диспут «Бубнового валета», повинен був знати, чого йому сподіватися від панів «кубістів». «Існують різні породи божевільних. Просто божевільні, божевільні в квадраті, і «славні вожді російського кубізму», бурлюки та їм подібні. Це – божевільні в кубі!» «Виявляється, не психопат Балашов зіпсував знаменитого рєпінського «Іоанна» із Третьяковської галереї, а сам Рєпін своєю потворною мазнею погубив і цього Балашова, і багатьох інших». «І якщо на цьому маніакальному диспуті не дісталось і головному винуватцеві – покійному колекціонеру Третьякову, то лише тому, що мертві страму не імуть. Але якби П.М. Третьяков дожив до наших днів, волошини з бурлюками показали б йому, де раки зимують». «У лапи дикунів потрапив блідолиций. Вони підсмажують йому на вогні п’яти, корчать гримаси і показують язика. Приблизно подібне видовище являв собою «диспут» «бубнових валетів», на якому вони знущалися над гордістю культури Росії – І.Ю. Рєпіним». «Цих рєпінських сліз, панове волошини, вам не простить ніхто і ніколи!»

Рєпін. Простять, Ілля Семенович. І не лише простять, але й своїх образливих слів багато допишуть. (Тяжко зітхнув). Стомився я від цього всього – треба закінчувати реставрацію «Іоанна» і скоріше їхати звідси… Подалі їхати… І – назавжди…

Сцена 8

Ілля Юхимович Рєпін знову в «Пенатах». Він сидить перед своїм будинком на лавочці. Поруч із ним – його вже зовсім старий учитель, художник Павло Петрович Чистяков.

Чистяков. Ах, як жаль бідну Наталію Борисівну… І чим тільки займаються наші знамениті професори, якщо сухоти так швидко зводять людей у могилу?

Рєпін (сумно). Відомо, чим вони займаються – кількість крові на картинах обговорюють…

Чистяков. І що ви тепер один будете робити в «Пенатах», Ілля Юхимович?

Рєпін. Я думаю покидати «Пенати»…

Чистяков (ожив). Знову переїдете в Петербург?!

Рєпін. Ні, Павле Петровичу, – значно далі… До мого сімдесятиліття в Чугуєві хочуть відкрити рисувальну школу і назвати моїм ім’ям… Я вирішив піти назустріч землякам і запропонував свій проект для здійснення цієї мети. Оскільки я за своєю натурою – майстрова людина, то і проект мій зовсім не школа, а майстерня. Я хочу влаштувати в Чугуєві «Діловий двір» і приймати туди замовлення на виготовлення іконостасів, різьблених, ліпних і позолотних рам. І, звичайно ж, на написання ікон та портретів! Таким чином, крім живопису, будуть майстерні – столярна, різьбярська, позолотна… Мріється і про більше: ливарний двір, скульптури, бюсти, решітки… Не забув би я й про гончарну справу: вази, тарелі, сервізи…

Ми всіх будемо приймати, усім за здібностями дамо роботу. Але перша і остання тверда умова: усі рівні, ніяких рангів – ні вищих, ні нижчих. Майстер – найвище звання і єдине. Нам потрібні не чиновники живопису, а чорнороби, майстри, підмайстри… Ми створимо «Запорожжя мистецтв» – приходь хто хочеш і вчись чому хочеш. Приймаються люди обох статей, будь-якого віку і всіх національностей!

Чистяков. Прекрасна ідея, Ілля Юхимович! Але хто буде це все організовувати?

Рєпін. Я сам! Так, так, Павле Петровичу, я хочу назавжди повернутися до Чугуєва! Почну з того, із чого сам починав: з іконописної майстерні… Живописці, різьбярі, позолотники, столяри, фарботерники – усі знадобляться для виконання замовлень. А поки не буде замовлень, будемо займатися живописом: етюди, картини, портрети, пейзажі… Будемо самі собі готувати фарби, полотна і дошки для ікон… До чого усі ці святкування? Ви ж знаєте: душа у мене чорноробська – я готовий усякий, навіть найбільш урочистий, момент мого особистого торжества проміняти на години усамітненої праці в улюбленому мистецтві…

Чистяков (схвильовано). Та як же це?.. Рідний мій, як це ви поїдете в Чугуїв назавжди? Рєпін Ілля Юхимович – і в Чугуєві назавжди… Як це боляче для мене… Навіщо хоронити себе, адже ви – Ілля Юхимович Рєпін, ви в Пітері життя своє склали… Чи багато таких на світі, не кажу – у Пітері і Чугуєві… Мистецтво – свята справа, але сидіти в печері, споглядаючи мистецтво, не слід. Воно вимагає не однієї святості, а й людської слави та засобів!

Рєпін. Павле Петровичу, не говоріть мені про людську славу… Чого вона варта, я переконався недавно в Москві у Політехнічному музеї, де на мене улюлюкали «бубнові валети», принижували і ображали…

Чистяков. Так, це велика образа… Але хіба якась жменька крикунів, які ще самі нічого в мистецтві і не зробили, може представляти громадську думку? Ось незабаром буде ваш ювілей – самі переконаєтеся, як вас люблять і поважають! Будуть делегації із Петербурга, листи і телеграми з усіх інших міст – готуйтеся, Ілля Юхимович! Я знаю – ви не любите подібних святкувань, але доведеться потерпіти. Улюлюкання бурлюків ви ж якось витримали? Ось тепер прийшла черга витерпіти тортури шануванням і славою…

Рєпін. Не хочу я нічого терпіти, Павле Петровичу, – досить із мене вже катувань… (Схвильовано). Я від тих делегацій до Чуковського на цілий день утечу!

Чистяков. Куди завгодно, Ілля Юхимович! Хоч до Чуковського, хоч до мене у Петербург приїжджайте! Тільки не в Чугуїв назавжди! (Благально подивився на Рєпіна). Пообіцяйте, що подумаєте над цим…

Рєпін (зітхнув). Обіцяю…

Сцена 9

Дім Чуковського, кабінет письменника. Корній Іванович сидить за письмовим столом і працює над рукописом. Заходять Марія Борисівна й Ілля Юхимович. Рєпін у святковому світло-сірому костюмі і з іменинною трояндою в петлиці.

Марія Борисівна (пропускаючи наперед Рєпіна). Проходьте, Ілля Юхимович! Ми до вас збиралися трохи пізніше – чекали, поки ви приймете делегації із Петербурга…

Рєпін. А я від них до вас вирішив утекти… Як витрачати час на всілякі ювілейні урочистості, краще я з Корнієм Івановичем над своїм рукописом попрацюю… Та й не поспішають вони щось, ті делегації… І телеграм сьогодні нема… Ще напередодні цілі купи телеграм у «Пенати» приносили, а сьогодні – в день ювілею – жодної… То я зачинив майстерню на ключ і – до вас…

Чуковський. А я саме працюю над вашою майбутньою книгою, Ілля Юхимович!

Рєпін. Це для мене найкращий подарунок!

Чуковський. Я знаю. І все одно щиро вітаю вас із ювілеєм!

Рєпін. Спасибі, Корнію Івановичу.

Чуковський (здивовано потиснув плечима). Але дивно – чому це немає ні делегацій, ні телеграм? Адже і Академія мистецтв, і Академія наук, і численні заклади Петербурга збиралися послати свої делегації для вшанування вашого сімдесятиліття!

Рєпін. Не знаю, що й думати…

Чуковський. Напевно, вони просто запізнюються! Давайте поки що займемося вашими мемуарами. (Показав на рукопис на столі). А Марія Борисівна час від часу посилатиме дітей у «Пенати» на розвідку, щоб не образити делегацій…

Марія Борисівна. І заодно приготую обід!

Рєпін. От і добре.

Марія Борисівна виходить. Чуковський підходить до столу і бере в руки рукопис.

Чуковський. Знаєте, що мені більше за все імпонує у вашій книзі, Ілля Юхимович? Ваше рідкісне вміння спочатку захоплюватися іншими і вже потім говорити про себе. Хоч і там, де ви пишете про себе, ви все одно в центрі уваги ставите когось іншого… Ось, наприклад, розділ «Бурлаки на Волзі»… Майже половину цієї хвилюючої статті ви присвятили молодому художнику Федору Васильєву!

Рєпін. А як же інакше, Корнію Івановичу? Якби не Васильєв – не поїхав би я на Волгу! Він задумав цю поїздку, дістав гроші на неї, але саме там захворів на сухоти і життям своїм за моїх «Бурлаків» заплатив! Як згадаю бідного Федора Олександровича, то ще й зараз плакати хочеться… Який це був талант!.. Феноменальний молодий чоловік!.. Геній!..

Чуковський. От-от! І Архип Куїнджі у вас – «геній-винахідник»! І Микола Миколайович Ге – «феноменальний художник»! І навіть чугуївський живописець Персанов – «рідкісний і сильний талант»! А які піднесені і глибокі статті ви присвятили Крамському і Толстому! Як захоплено пишете про Стасова! Та хіба усіх назовеш?.. Гаршин!.. Максимов!.. Антокольський!.. Сєров!..

Рєпін. І це ще далеко не всі, про кого я хотів би написати, Корнію Івановичу!

Чуковський. Хто ж на черзі?

Рєпін. Павло Михайлович Третьяков – великий меценат і подвижник, який на свої кошти створив нашу національну картинну галерею і в 1892 році, ще за життя, передав її рідному місту! Це був могутній, розлогий дуб, під широким гіллям якого жило і благоденствувало багато вітчизняних художників…

Чуковський. Так, Третьяков заслуговує, щоб ви написали ще один його портрет! Тільки тепер – словесний. Ілля Юхимович, я вже бачу статтю про Третьякова у вашій книзі.

Рєпін. Вона обов’язково буде. Якщо ніщо не перешкодить, звичайно…

Чуковський. Господи, та що ж може вам перешкодити?! Все у вас вийде – і ваше «Запорожжя мистецтв» у вигляді «Ділового двору» в Чугуєві, і спогади про Третьякова! 1914 рік ще принесе вам багато радості – от згадаєте моє слово!

Заходить Марія Борисівна.

Чуковський. Ну що там, Маріє, вже прибули делегації із Петербурга?

Марія Борисівна (через силу). Ні. Делегацій не було і не буде.

Чуковський. Як це – не буде?

Марія Борисівна. Війна…

Чуковський. От і поламалися наші плани… Тепер проллється багато крові… Не те що на вашому «Іоанні Грозному», Ілля Юхимович…

Рєпін (вирвав із петлиці іменинну троянду, кинув її на стіл і тяжко зітхнув). Так.

Завіса.

***

Про «Гайдамаків» дуже мало відомостей. Ця робота Рєпіна мало вивчена дослідниками. Тільки нещодавно ця картина (або один із її варіантів) була віднайдена в архівах Історичного музею в Москві, відреставрована і виставлена на огляд (2011 рік). Тому сцена 1 написана на основі листів І.Ю. Рєпіна до Д.І. Яворницького, а також за матеріалами збірників про повстанський рух – «Коліївщина 1768», К., 1970; Ю.А. Лимонов, В.В. Мавродин, В.М. Панеях «Пугачев и пугачевцы», Л., 1974 та ін.

Зокрема, у книзі «Пугачов і пугачовці», написаній російськими дослідниками, читаємо: «Омелян Іванович Пугачов народився на Дону в «домі діда свого» у станиці Зимовейській, у тій самій Зимовейській, де за сто років до нього народився інший ватажок бунтівного селянства – Степан Тимофійович Разін. Зимовейська станиця вважалася ще в ХІХ ст. «малоросійською», що свідчило про наявність серед її жителів немалого числа переселенців з України, а переходи на Дон із Дніпра «повелися у нас здавна». Можливо, що і сім’я Пугачових була українського походження. Діда Омеляна Івановича звали Михайло Пугач, а «пугач» по-українськи означає «філін»… Сім’я Пугачових жила у Зимовейській станиці давно. Козаками були і батько його, Іван Михайлович, і дід Михайло, прізвисько якого, Пугач, і обумовило їхнє прізвище Пугачови».

В основу розповіді про замах на картину «Іван Грозний» лягли спогади К.І. Чуковського із його книги «Ілля Рєпін» (сцени 3 і 4). Для написання сцени 5 (Рєпін і Остроухов перед пошкодженою картиною) автор використав матеріали тодішньої преси. Диспут у «Бубновому валеті» (сцена 6) виписаний за книгою М. Волошина «Про Рєпіна», виданою в 1913 році.

Розмова Рєпіна про «Діловий двір» і намір художника назавжди повернутися до Чугуєва (сцена 8) вибудувана на спогадах К.І. Чуковського (книга «Ілля Рєпін»), листах І.Ю. Рєпіна до журналіста В.В. Уманова-Каплуновського і сина Юрія (1913), а також на листі П.П. Чистякова до І.Ю. Рєпіна (1914), в якому Павло Петрович вмовляє Іллю Рєпіна відмовитися від свого наміру повернутися до Чугуєва «назавжди»:

«…Щасливі ми люди, художники, усе нам не важливе, свою справу любимо і до самої смерті молоді і все чекаємо чогось… Мені вісімдесят два роки, хворів чотири роки, тепер поправляюсь і… дивлюся в минуле дороге… губиться у прекрасній далечині – в юності. Поглянув уперед – близенько, не втечеш. Закон звершився, шлях пройдений… Що це, рідний мій, Ви від’їжджаєте в Чугуїв назавжди? Рєпін Ілля Юхимович і в Чугуєві назавжди… Як це боляче для мене. Навіщо хоронити себе, адже Ви – Ілля Юхимович Рєпін, Ви в Пітері життя своє склали… Чи багато таких на світі, не кажу – у Пітері і в Чугуєві… Мистецтво – свята справа, але сидіти в печері, споглядаючи мистецтво, не слід. Воно вимагає не однієї святості, а й людської слави і засобів». (П.П. Чистяков «Листи, записні книжки, спогади», стор. 295).

Заключна сцена (9) написана на основі спогадів К.І. Чуковського, наведених у його книзі «Ілля Рєпін».

«Гопак»

Драма на дві дії

ДІЙОВІ ОСОБИ

Фінляндія: Куоккала, «Пенати».

Ілля Юхимович Рєпін – видатний художник українського походження.

Віра Іллівна – його старша дочка.

Ілля Васильович – племінник І.Ю. Рєпіна.

Павло Юхимович Безруких – радянський дипломат і журналіст.

Марія Миколаївна Кузнецова-Бенуа – співачка, дочка українського художника М.Д. Кузнецова.

Альфред Альфредович Бенуа – архітектор, її чоловік.

Натурниця (Мері Янівна Паур).

Україна: Дніпропетровськ. Дніпрові пороги.

Дмитро Іванович Яворницький – видатний український історик.

Серафима Дмитрівна – його друга дружина.

Микола Іванович Струнников – російський художник, учень І.Ю. Рєпіна.

Григорій Шрам – старший над лоцманами.

Микита Омельченко – лоцман.

Петро Носок – лоцман.

Інші лоцмани.

ДІЯ ПЕРША

Сцена 1

Липень 1925 року. Дніпропетровськ. До запорозького відділу історичного музею заходять його директор Д.І. Яворницький і художник М.І. Струнников.

Яворницький (пропускає гостя поперед себе). Проходьте, Миколо Івановичу, проходьте! Давно ви у Дніпропетровську не були! Як там проживає у Москві наш дядько Гіляй, себто Володимир Гіляровський? Все такий же могутній козарлюга, як і був?

Струнников. Усе такий же, Дмитре Івановичу.

Яворницький. А свої довгі вусища він іще не поголив?

Струнников. Боже борони!

Яворницький. А пісні українські ще співає?

Струнников. Аякже!

Яворницький. Молодець! Це у нього від матері-українки! От як треба пам’ятати, що твої предки були запорожцями! Російський письменник, а як шанує Україну! До речі, так само, як і ви!

Струнников. Ну, мої батьки були росіянами, Дмитре Івановичу. Це я вже від Володимира Олексійовича і від вас запорозького духу набрався…

Яворницький. І від Рєпіна!

Струнников. Так, від Іллі Юхимовича також! Я вам довіку буду вдячний за те, що ви попросили за мене, – без вас у його майстерню я ніколи не потрапив би!

Яворницький. Потрапили б, Миколо Івановичу, – у вас є талант! Знаєте, що він мені написав після того, як узяв вас у свою академічну майстерню? «Рекомендований Вами і Гіляровським учень робить гарні успіхи в живописі». У вустах великого Рєпіна – це неабияка похвала! А яких прекрасних успіхів ви досягли – сьогодні може побачити кожен у нашому музеї! Ось, будь ласка, ваш знаменитий «Запорожець у бою», намальований колись у Москві на дверях моєї квартири! Далі – «Портрет запорожця», який ви написали із нашого уславленого Івана Піддубного, ще далі – «Запорожець напідпитку»! А ще ж у мене вдома є написаний вами Тарас Бульба із синами, що їдуть на Січ! Якщо зібрати усі зображення козаків, яких ви будь-коли малювали, то, їй-богу, набереться півкуреня!

Струнников. Жаль, що від «Запорожця у бою» вам тільки верхня частина дісталася…

Яворницький. Це ще й так добре – Бахрушин узагалі не хотів мені цю картину віддавати! «Двері мої, – каже. – Значить, і картина – моя!» «Але Струнников менí цього запорожця намалював!» – волаю. А він і слухати не хоче: «Будинок мій, і двері мої!» Довелося судитися. От судді й постановили: розпиляти двері навпіл і кинути жереб. Слава Богу, мені дісталася верхня половина дверей і фігури запорожця. А йому – штани і те, що у штанях!

Струнников. Так йому й треба… Але все одно жаль – і пістолі, і шаблю відрізали…

Яворницький. Нічого, Миколо Івановичу, пістолів і шабель у запорозькому відділі нашого музею вистачає! Ось дивіться: при вході три козацькі гармати стоять, а там, далі, – фальконети, гаківниці, рушниці, пістолі, порохівниці, келепи, списи… А шабель скільки! Та ще й яких! У нас є навіть шабля останнього кошового Запорозької Січі Йосипа Гладкого – лезо зроблене із добротної сталі, руків’я виготовлене зі слонової кості, піхви зовні оздоблені сріблом і візерунками! Як жаль, що такого оружжя не було перед Рєпіним, коли він своїх «Запорожців» писав… І не тільки оружжя! Ви погляньте лишень на оці військові клейноди! Про подібні «клейноти» літописець Самійло Величко колись написав так: «…корогов златописанная, барзо красная; бунчук, тож велце модній, з позолоцістою галкою и древцем, булава срібная позлоцістая, зело майстерно зділанная и каменіем честним украшенная; печать сребная войсковая и котли новіи мідніи великіи з добошем». От! А скільки тут козацького одягу, посуду, реманенту! Наш історичний музей вважається найбільшим у світі за кількістю і цінністю запорозьких реліквій – у нас більше 2300 експонатів, пов’язаних із запорожцями! А які оригінальні є експонати! Бачите цей михайлик, із якого запорожці горілку кружали? Що в ньому вміститься 10 наших чарок – це одне, а друге те, що тут з одного боку – ручка, а з другого – дуля з дерева! І коли хто пив із цього михайлика, то той, що дивився на нього, одержував дулю. Яка це художня перлинка на картині «Запорожці» була б!

Струнников (захоплено розглядає запорозькі старожитності, представлені у музеї). Так, тут у Іллі Юхимовича очі розбігалися б від такого розкішного матеріалу…

Яворницький. Це ж після 1917-го року його дача відійшла до території Фінляндії… Ви не чули: як йому живеться на тій чужині?..

Струнников. Самотньо йому там живеться, Дмитре Івановичу, – його друга дружина померла від сухот ще в 1914 році… Зараз, кажуть, при ньому живе тільки дочка Віра та ще хтось із дітей, а також племінник Ілля, син покійного брата Василя…

Яворницький. А друзі, а художні виставки? Як йому без цього усього?

Струнников. Я думаю, що теж важко…

Яворницький (задумливо). Треба написати Іллі Юхимовичу. Обов’язково треба! Завтра ж напишу і пошлю свої нові книги. Якби поїхати до нього або щоб він до Дніпропетровська приїхав! Але тепер стільки мороки із усілякими візами… Та й дорога неблизька, та й літа… Хоч бандероль треба послати! Я уявляю, як йому там самотньо…

Струнников. Напевно, так. Але після революції багато наших художників і артистів опинилося за кордоном – будемо сподіватися, що вони один про одного не забувають…

Сцена 2

1926 рік. Фінляндія, Куоккала. Садиба І.Ю. Рєпіна «Пенати». Від обіднього круглого столу переходять у простору вітальню з роялем Ілля Юхимович, його дочка Віра Іллівна, племінник Ілля Васильович, а також гості Рєпіна – дочка українського художника М.Д. Кузнецова, співачка Марія Миколаївна Кузнецова-Бенуа і її чоловік, архітектор Альфред Альфредович Бенуа.

Альфред Альфредович. Спасибі за прекрасну вечерю, Ілля Юхимович, – м’ясні страви були особливо смачні! Ви правильно зробили, що відмовилися від вегетаріанської їжі…

Рєпін. Для цього були дві дуже серйозні причини, Альфреде Альфредовичу. По-перше, вживати м’ясо мені настійливо радили лікарі. А по-друге, тут, за кордоном, нам вистачає і духовного вегетаріанства… Ні російської опери, ні наших художніх виставок, до яких ми звикли, – нічого цього немає! Ми як дізналися, що Марія Миколаївна дає свій сольний концерт у Виборзі, то півдня на радощах танцювали!

Віра Іллівна. Тату, фінни вже давно перейменували наш Виборг у Вііпурі…

Рєпін. От бачите – навіть наше місто перейменували! Ось воно – справжнє вегетаріанство! І раптом читаємо – «Із сольним концертом виступить відома російська оперна співачка і танцівниця, в минулому солістка Маріїнського театру Марія Миколаївна Кузнецова-Бенуа. У репертуарі співачки – пісні зарубіжних композиторів, іспанські танці, арії Тетяни і Людмили із опер «Євгеній Онєгін» і «Руслан і Людмила», а також романси Чайковського, Рахманінова, російські та українські народні пісні»! (Кузнецовій). Ох, як ви співали, Маріє Миколаївно! Як прекрасно ви там співали! Навіть сама, без Шаляпіна і без Собінова, ви змушували залу плакати і захоплюватися, захоплюватися і знову плакати! А як ви танцювали іспанські танці із кастаньєтами в руках, усе така ж струнка і граціозна, як і на портреті 1901 року! Чудеса!!!

Марія Миколаївна. Спасибі, Ілля Юхимович, – і за квіти на концерті, і за те, що запросили нас у свої «Пенати»! Для нас також велике щастя – бачити і слухати вас!

Рєпін. Та що мене, старого, слухати… А ось ви!.. Боже, яке це чудо – романси у вашому виконанні… Ми ж тут, Маріє Миколаївно, тільки радіо чуємо: то концерт із Росії передають, то – «Бориса Годунова» чи «Запорожця за Дунаєм»… І раптом – ви з такими божественними голосами! Який щасливий Микола Дмитрович, що може слухати свою Марусю в Парижі! Недавно він прислав нам звідти свого дружнього листа – так Віра підхопила його і давай із ним танцювати! А потім ми милувалися його фотографією… Ой, який він іще козак! Майже не змінився відтоді, як я малював із нього полковника на своїх «Запорожцях»! І з побілілими вусами він живо представляє Запорожжя! Давно я не бачив його робіт, але його картина «На заробітки» часто стоїть у мене перед очима… Пам’ятаєте українських селян, які ідуть заробляти собі на хліб? Ідуть у личаках, босі, стомлені… Везуть свої убогі пожитки на однокінному возі… Це і ми зараз такі отут, за кордоном…

Марія Миколаївна. Так, тепер тут багато наших співвітчизників шукають хоч яку-небудь роботу… Знаєте, що ми хочемо зробити в наступному році, Ілля Юхимович? Організувати свою приватну оперу в Парижі і запросити туди наших оперних співаків, які опинилися в еміграції! А першими нашими постановками будуть опери «Садко» Римського-Корсакова і «Сорочинський ярмарок» Мусоргського…

Рєпін. От які ви молодці! Правильно – своїх треба підтримувати і своє треба не забувати! Маріє Миколаївно, пам’ятаєте, ви на концерті співали веселу українську пісню під мелодію гопака?

Марія Миколаївна. «Вийди, Грицю, на вулицю»?

Рєпін. От-от! Ви її співали, пританцьовуючи з кастаньєтами… Мені ця пісня завжди подобалася, а останні півроку – спокою не дає! Я навіть сам собі дивуюся – чого це мене на старості літ на гопак потягнуло?

Альфред Альфредович. Микола Дмитрович цю пісню також обожнює – ми її часто співаємо в сімейному колі.

Марія Миколаївна. А публіці вона завжди піднімає настрій! (Обернулася до Віри Іллівни). Віро Іллівно, ви зможете нам її на піаніно підіграти?

Віра Іллівна. Зможу!

Рєпін. У нас і скрипаль є – мій племінник Ілля Васильович. (Показав на племінника). Він дуже добре грає на скрипці. А мій брат Василь ще й передав йому весь свій український репертуар!

Марія Миколаївна. Це й не дивно – адже Василь Юхимович був одним із кращих музикантів в оркестрі нашого Маріїнського театру! (Племіннику Рєпіна). Підіграєте нам, Ілля Васильович?

Племінник. Із задоволенням! Моя скрипка завжди зі мною, Маріє Миколаївно.

Марія Миколаївна. От і добре. (Рєпіну). Приготуйтеся танцювати гопака, Ілля Юхимович, – кастаньєти у мене з собою…

Ілля Васильович бере скрипку, Віра Іллівна сідає за піаніно, і вони починають грати. Марія Миколаївна і Альфред Альфредович, а потім і Рєпін співають.

Вийди, Грицю, на вулицю!

Вийди помаленьку!

Заграй мені в сопілочку

Стиха, потихеньку!

Сопілочка з деревця,

Дубовеє денце.

Якби в мене, молодця,

Таке щире серце.

А у мене шаровари

Сліди замітають,

У кишені три таляри,

Та й ті заважають.

Сопілочка з деревця,

Дубовеє денце.

Якби в мене, молодця,

Таке щире серце.

Один таляр – на танець.

Другий – на вечірку.

А на третій куплю меду –

Почастую дівку.

Сопілочка з деревця,

Дубовеє денце.

Якби в мене, молодця,

Таке щире серце.

Сцена 3

Оселя Яворницького у Дніпропетровську, його робочий кабінет. Дмитро Іванович сидить за письмовим столом і працює над рукописом: ліворуч від нього, перед настільною лампою із зеленим абажуром, лежать якісь старовинні книги; праворуч – стоїть кілька фотографій у рамках, на одній із яких профіль Рєпіна і підпис: «Щирому землякові Дмитру Ивановичу Яворницкому. Илья Репін. СПб, 1898». До кабінету тихо і обережно заходить дружина історика Серафима Дмитрівна.

Серафима Дмитрівна (неголосно). Пробач, Дмитре, що одірву тебе від роботи… Приїхав кодацький лоцман Григорій Шрам – він хоче з тобою поговорити. Каже, що справа дуже важлива…

Яворницький. Запрошуй, нехай заходить – це чоловік серйозний, він даремно турбувати не буде.

Дружина виходить, і незабаром на порозі з’являється давній приятель Яворницького, кодацький лоцман Григорій Шрам – кремезний ставний чоловік років п’ятдесяти.

Шрам. Здрастуйте, козацький батьку…

Яворницький (підводиться йому назустріч). Доброго здоров’я, Григорію! Щось серйозне сталося, що ви покинули своїх лоцманів і Кодак?

Шрам. Ще не сталося, Дмитре Івановичу… Але скоро станеться… Ви чули про Дніпробуд?

Яворницький. Не тільки чув, а й читав… (Показує якийсь часопис). Ось у журналі «Зоря» про це докладно написано. (Читає). «Справа із Дніпробудом вступила, мабуть, в останню стадію свого вирішення. Комісія тов. Троцького вже закінчує роботу. Недавно комісія обмірковувала проект Дніпробуду проф. Олександрова в обох варіантах із технічного й кошторисного боку. Обидва варіанти (одна чи дві греблі) передбачають міць Дніпробуду в 350 тисяч кінських сил на перший період і 650 – на другий. Проект вражає своєю величчю. Станція буде найбільшою гідроелектричною спорудою в Європі. Після спорудження гребель через Дніпро заввишки в 37 метрів, ріка заллє береги на 90 верст угору від Запоріжжя. Чимало селищ доведеться перенести. Шлюзи дадуть можливість пароплавам проходити пороги»… (Поклав журнал на стіл). Оце такі справи, Григорію…

Шрам. Що ж це виходить, Дмитре Івановичу? Заллють наші дніпрові пороги?!

Яворницький. Заллють…

Шрам. І підуть під воду – Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький?

Яворницький. Підуть…

Шрам. І Ненаситець піде під воду?

Яворницький. І Ненаситець…

Шрам. І Вовніговський, Будильський, Лишній, Вільний?

Яворницький. Усі дев’ять, Григорію… Усі… Ви ж чули – «шлюзи дадуть можливість пароплавам проходити пороги», а наші села будуть освітлюватися «найбільшою гідроелектричною спорудою в Європі»…

Шрам (з болем і гнівом). Ті села, які опиняться під водою, будуть освітлюватися? Раки їм будуть світити, а не електричні вогні!

Яворницький (тяжко зітхнув). Ми цього вже не змінимо, Григорію… Єдине, що ми можемо зробити, – це провести розкопки у цих святих місцях і зберегти для нащадків усе що можна. А пороги треба сфотографувати, детально описати і видати альбом «Дніпрові пороги». Бачите ці аркуші? Я навіть роботу над своїм «Словником живої народної мови» покинув і пишу історичну розвідку про цю частину Дніпра. А незабаром буде створена спеціальна комісія і ми приїдемо до вас фотографувати пороги і робити розкопки…

Сцена 4

Яворницький далі продовжує працювати над рукописом. Знову заходить Серафима Дмитрівна. Дмитро Іванович одривається од паперів – дружина радісно піднімає над своєю головою конверт.

Яворницький. Від кого?

Серафима Дмитрівна. Вгадай!

Яворницький. Сімочко, не тягни – якщо я почну називати усіх, хто мені пише, то у тебе борщ википить!

Серафима Дмитрівна. Тоді назви того, хто тобі давно не писав…

Яворницький (аж зі стільця підхопився). Рєпін?!

Серафима Дмитрівна. Рєпін! (Показує на зворотну адресу). «Фінляндія, Куоккала, «Пенати». Бачиш, як швидко він відповів!

Яворницький. Господи, я очам не вірю… Давай сюди… (Бере конверт, відкриває його і схвильовано читає). «Дорогий Дмитре Івановичу. Ще здалеку впізнав Ваш почерк і дуже зрадів: значить, живий, а казали, такий хворий, що навряд чи виживе… Та, слава Богу, живий, здоровий і все така ж ніжна, молода козацька душа, яка любить свою Україну… А я кожен день згадую Вас: під великим секретом признаюсь Вам, що я знову взявся за Запорожжя! Ну, зрозуміло, знов пішла в хід уся Україна. З якою радістю і якимсь родинним трепетом серця, з жадібністю я перечитую все, що знайшлось… Ну, зрозуміло, починаючи з Вас: «Яворницький – Запорожжя», і Еріх Лясота, і все-все, що знайшлось. Українські пісні і т.д. Ех, пам’ять не та! А тут ще казус: я мав слабкість продати у Празі найкращі етюди, зібрані у 1881 році. Дорого я дав би тепер за них… Незважаючи на старість, я натрапив на хороший сюжет: Січ, вся Січ празникує – веселий час: танці, гопак… Знову Запорожжя, і знову Ви, мій ментор Вергілій… Я стою перед Вами на колінах, приймаючи благословення… Огонь Запорожжя… ще не погас переді мною: тепер знову все перечитую… Ах, Ваші книги, Ваші книги!.. Я відчув себе дуже добре, коли став читати Вашу книгу: о, цей «За чужий гріх»!.. Сам я стаю підсліпуватим… На моє щастя, зі мною живе племінник мій, син мого покійного брата Василя – Ілля Рєпін. Він дуже добре читає не тільки по-російськи, а й по-українськи, і я насолоджуюся, слухаючи це хороше читання цієї гарної мови… Велике спасибі за повідомлення про Вашу дружину Серафиму Дмитрівну… Дуже буду радий отримати від вас що-небудь про запорожців. Немає нічого більш захоплюючого за наших ЛИЦАРІВ!!.. А поки що мій «Гопак», присвячений пам’яті М.П. Мусоргського, ще довго почекає… Жаль, і Ви, і Ваш музей так далеко… Ах, як жаль, але про це і думати нічого – мені на Дніпрі вже не бувати… Пізно… Я Вас завжди, і особливо тепер, пам’ятаю і бажаю Вам всього найкращого. Ілля Рєпін».

Серафима Дмитрівна. Слава Богу, він ще живий і здоровий! І навіть запорожців малює!

Яворницький. Чудеса, як він сам любить казати! Чудеса!!! Але як він буде писати свого «Гопака», якщо втратив етюди? Без конкретних облич Ілля Юхимович ніколи нічого не писав! Треба щось придумати… Я йому фотографії наших лоцманів пошлю! У мене є Григорій Шрам, Федот Хотич, Петро Носок… А ще є сивоусі діди із Капулівки, де колись була Стара Січ! На перший раз вистачить, а далі я щось підшукаю… Аби він тільки був живий-здоровий і мав силу писати!

Сцена 5

Куоккала, «Пенати». На великому полотні, що сягає вище людського зросту, Рєпін малює запорожців, які танцюють гопака. Йому позує племінник Ілля Васильович: у червоній сорочці, таких же червоних шароварах і з шаблею на лівому боці він стоїть навпроти художника, витягнувши перед собою руки, наче у танці (це дуже нагадує позу запорожця, намальованого у правому куті). Ілля Юхимович час від часу відходить від картини, придивляється до неї і наспівує: «А у мене шаровари Сліди замітають. У кишені три таляри Та й ті заважають. Сопілочка з деревця, Дубовеє денце. Якби в мене, молодця, Таке щире серце!»

Рєпін. Ти ще не стомився, Ільку?

Племінник. Я – ні, дядю, а от ви сьогодні добряче натанцювалися…

Рєпін. Ну, на те картина і називається «Гопак»! Це ще добре, що я не навприсядки коло неї танцюю! Півроку вже, мабуть, чи скільки?

Племінник. Та не менше…

Рєпін. О! Півроку! Це багато як на 83 роки… Якби ж мені хоч сімдесят! Та якби не боліла рука! Та якби я зберіг був етюди, які малював ще до своїх «Запорожців» на Хортиці! Тепер уже не повернеш – ні етюдів, ні років… Добре, що бандуру, шаровари і шаблю я ще відтоді зберіг! Та ще спасибі Яворницькому – він прислав мені фотографії дніпровських лоцманів! Ось поглянь, Ільку… (Показує племінникові знімки, що лежать тут же, під рукою). Лоцман Грицько Шрам!.. Просто чудо!!! А Петро Носок – хіба не видно породи?

Племінник. Справжні лицарі!

Рєпін. Правда, Ільку?! Ех, мені б зараз до Дмитра Івановича, на Хортицю… Натуру шукати ж треба! Коли я малював «Бурлаків», то ми із твоїм батьком, а моїм братом Василем навіть на Волгу їздили, і саме там я зустрів свого Каніна, який на картині іде попереду всіх! А пам’ятаєш старого відставного діда, який на картині «Запорожці» курить найбільшу люльку?

Племінник. Пам’ятаю – кумедний дід у вас вийшов!

Рєпін. От! Усім він сподобався! А я його на звичайній пристані аж під Олександрівськом нагледів!

Племінник. Тепер це вже Запоріжжя, здається…

Рєпін. Так… Запоріжжя… Красиве місто, але я туди більше не потраплю… А як би хотілось іще потрапити! (Показавши на картину). Я ж узяв місце останньої Січі – Томаківка, Базавлук, Капулівка, Чортомлик, Покровське… У Покровському ми з юним Сєровим купалися у Дніпрі (він тоді був джурою біля мене). А потім перепливали на острів і шукали підківки до козацьких чобіт і все, що уціліло… Про нас уже ходили легенди, що ми шукаємо скарби… І ті люди навіть не здогадувалися, що зі своїми українськими народними піснями, обрядами і вишитими сорочками вони самі були для мене безцінними скарбами! Як мені зараз хочеться туди! Нікуди більше не хочу! Тільки у Яворницького на Запорожжі – ось моя хата…

Рєпін поклав палітру і засумував.

ДІЯ ДРУГА

Сцена 6

Берег Дніпра неподалік Кодацького порога. Вечоріє. Посеред квадрата з чотирьох колод (із піском усередині) горить вогонь і парує великий казан. Біля нього порається кухар Микита Омельченко. Недалечко навколо вогнища сидять Григорій Шрам, Петро Носок та інші лоцмани і слухають Яворницького.

Яворницький. Що я вам розкажу про наші розкопки? Ми запросили десятьох найдосвідченіших археологів і досліджуємо на території Дніпробуду острови, фортеці, пороги, печери, кладовища… Ночуємо просто неба на островах і цілими днями копаємося у курганах… Відкопали вже більше 30 тисяч речей і зробили понад 1000 фотознімків… Серед знайдених реліквій – запорозькі гармати, рушниці, келепи, шаблі… Багато є реманенту і речей домашнього вжитку…

Хтось із лоцманів. А хоча б один скарб знайшли, Дмитре Івановичу?

Яворницький. Це все – скарби, бо це – наша історія. Але якщо говорити про закопане золото і срібло, то я розповім вам одну легенду… Ви, напевно, знаєте Стрільчий острів, що йде одразу за Лоханським порогом?

Шрам. Аякже! Це дуже гарний острів…

Яворницький. Так, він вражає своєю красою – кажуть, що навіть німий скрикне від захоплення, коли його побачить! Ним милувався і про нього писав іще французький інженер Боплан, який будував Кодацьку фортецю! Так от… Про цей Стрільчий острів між людьми здавна йде така балачка, що на ньому закопані великі гроші, а закопали їх, кажуть, запорожці. Вони вирили там глибоку яму, поклали туди золото, срібло, дорогі рушниці й засипали все те піском. Потім розложили на тому піску якогось хлопця та й давай його шмагати різками; шмагали-шмагали, а тоді й питають: «А знаєш ти, за віщо ми тебе б’ємо?» – «Ні, не знаю», – каже хлопець, а сам плаче. Давай вони його вдруге шмагати. Шмагали-шмагали, перестали і знов питають: «А що, знаєш?» – «Ой, татусеньки ріднесенькі, не знаю». Давай втретє. Кричало те хлоп’я, кричало, аж поки охрипло. «Годі», – кажуть. І питають: «Скажи, скурвий сину, за що ми тебе б’ємо?» – «За те, щоб пам’ятав, де поклали скарб». – «Ну, – кажуть, – догадався; обдивися та йди собі з Богом». Це було, як Січ зруйнували. Через скількись там десятків років із Київської губернії гнав один дід по Дніпру пліт. Догнав до слободи Волоської та й пішов шукати грошей на Стрільчий. Але те місце вже було загорнуте камінням, довго він його шукав, та так і не знайшов…

Шрам. Ох, Дмитре Івановичу… Якщо зібрати усі легенди та згадати, де, кого і коли на Україні шмагали різками чи батогами, то виходить, що у нас – де не копни, то гроші знайдеш…

Яворницький. Це правда!

Носок. Але скарбу зі Стрільчого уже ніхто ніколи не відкопає – піде він на дно разом із островом…

Яворницький. Піде… Тому в мене і виникла ідея, щоб ми уже після розкопок, перед затопленням порогів, пройшли на дубі старим козацьким ходом і востаннє помилувалися нашими скарбами!

Шрам. Гарна ідея, Дмитре Івановичу. Як тільки закінчите розкопки, одразу й організуємо наш останній похід…

Яворницький. От і добре.

Шрам. А зараз просимо вас скуштувати нашої лоцманської каші, Дмитре Івановичу! (Омельченку). Каша готова, Микито?

Омельченко. Аякже! І каша, і юшка із сома, марени та судака! Прошу всіх до столу! (Розкладає на чистій дошці великі шматки сома і судака).

Яворницький (приклав руку до серця). Спасибі за запрошення… Я знаю, яку смачну кашу лоцмани уміють готувати, – такої у найкращих ресторанах не зварять! Але постривайте лишень! Я дещо із собою привіз… (Дістає із торби чотиригранний високий штоф темно-зеленого кольору). Бачите? Це – справжня запорозька оковита! Із козацької могили викопали! Наче для цього випадку вона двісті років пролежала… Давайте чарки…

Омельченко. Чарок немає, Дмитре Івановичу. На плотах і так хитко, то лоцмани під час сплаву – ні-ні…

Яворницький. Від одного ковтка цієї, давньої, ніхто не захмеліє, ручаюся! Це – чисто символічний ритуал! Підставляйте ложки! Треба ж вам спробувати, яку горілку колись варили! (Наливає усім потрошку у дерев’яні ложки).

Носок. А густе і чорне, наче смола… Як його пити?..

Яворницький. Отак і пити – запорожець не боявся пити навіть смолу! Ну, за славу наших предків!

Пригубили горілку.

Шрам. Солодка і приємна… Але я не сказав би, що вона міцна, ця оковита…

Носок. Мабуть, із часом видихалася…

Яворницький. Це не біда… Основне, щоб ми, українці, не видихалися…

Шрам. Що ви, Дмитре Івановичу! Наші лоцмани ніколи не забувають, чиї вони нащадки! Ану, хлопці, підтримайте свого партійового… (Перший затягує пісню).

Їхав, їхав козак містом,

Під копитом камінь тріснув. Раз-два!

Під копитом камінь тріснув. Раз…

Під копитом камінь тріснув,

Соловейко в гаю свиснув. Раз-два!

Соловейко в гаю свиснув. Раз…

Соловейку, рідний брате,

Виклич мені дівча з хати. Раз-два!

Виклич мені дівча з хати. Раз…

Щось ї маю запитати, –

Чи не била вчора мати? Раз-два!

Чи не била вчора мати? Раз…

Ой чи била, чи не била –

Я з козаком говорила! Раз-два!

Я з козаком говорила! Раз…

Яворницький (милується лоцманами). Ось вони – справжні нащадки запорожців! От хто мав би позувати Іллі Юхимовичу для «Гопака»! (Скрушно). І з кого він, бідний, на тій чужині свою картину малює?..

Шрам. Ви про кого, Дмитре Івановичу?

Яворницький. Про Рєпіна, який написав шедевр «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Він зараз живе у Фінляндії і малює картину «Гопак»!

Сцена 7

Майстерня Рєпіна у «Пенатах». Перед великим полотном (поки що невидимим для глядача) стоїть Ілля Юхимович і малює оголену Натурницю, яка сидить на дивані, пригортаючи рукою до лівої ноги іграшкового чорного песика. За цим полотном розміщена трохи менша картина, якої також не видно.

Натурниця. Ілля Юхимович, ви вже дев’ятий сеанс мене у такій позі малюєте…

Рєпін. Вам набридло, Мері Янівно?

Натурниця. Ні, що ви! Просто я думаю – а може, я теж стала вас розхолоджувати, як і попередня модель?

Рєпін. Не хвилюйтеся, Мері Янівно, ви – прекрасна модель! Дивіться, скільки я вже написав! Бачите – одразу дві картини виходить! (Показує на картини).

Натурниця. Чому ж ви не хочете мені їх показати?

Рєпін. Потерпіть трішки, ще покажу. На одній із них ви себе не впізнаєте – запевняю…

Натурниця. А песик там буде іграшковий, як зараз? (Показала рукою на песика і погладила його).

Рєпін. Ні, Мері Янівно. Песика я потім окремо домалюю. Зараз я не хочу, щоб живий відволікав і вас, і мене… Будь ласка, покладіть знову свою ліву руку на спину песика, як я вас просив, – рівно і з направленим на мене великим пальцем…

Натурниця (кладе). Так добре?

Рєпін. Так. Це те, що треба. (Малює далі).

Сценічний круг трохи повертається, полотно відкривається глядачам, і стає видно, що Рєпін пише картину «Гопак».

Рєпін (підмальовуючи пальці на руці запорожця, який перестрибує через вогнище). Так, із рукою і розчепіреними пальцями я, здається, вже справився… Тепер усміхніться і заплющіть очі – мені треба поправити опущені повіки… (Показує на очі запорожця, який заливається сміхом).

Натурниця (заплющивши очі). Ось так?

Рєпін. Так. (Швидко малює). Добре, дуже добре… Тут трішки підмалюємо і тут також… Так, і повіки наче нормально вийшли… (Показує пензлем на руді вуса запорожця). Тепер треба трохи підправити вуса…

Натурниця. Які вуса? Ви мене… із вусами малюєте?!

Рєпін. Ну що ви, Мері Янівно!.. Боже борони!.. Я ніколи собі не дозволив би так образити жінку, яка вже сім років служить моделлю для всіх моїх картин!

Натурниця (догадливо усміхнулася). Ага, значить, ви мене знов для якоїсь картини малюєте! Так?

Рєпін. Так, Мері Янівно. (Зітхнув). Ну, якщо я вже проговорився, то так тому й бути – покажу вам свою нову картину… Накиньте на себе халат і підходьте сюди…

Натурниця одягає халат і підходить до картини.

Рєпін. Ось, помилуйтеся на моїх запорожців. Картина називається «Гопак» – це такий український танець.

Натурниця. Я знаю, Ілля Юхимович. Але я не думала, що можу служити моделлю для запорожців!

Рєпін. А чому б ні? Як ви пам’ятаєте, ваші руки позували мені для рук Ісуса Христа, коли він виходив із гробу при місячному освітленні; для Хоми Невірного, коли він вкладав свої персти в рани воскреслого Христа; і навіть для рук горбуна із «Хресного ходу в дубовому лісі», де він іде, опираючись на милицю! Чому ж ваші руки не можуть служити для написання рук запорожців? Вам ще й шаровари одягнути прийдеться! Пам’ятаєте, як ви були Хомою Невірним і в розпеченій сонцем студії сиділи у теплому хітоні з витягнутою рукою?

Натурниця. А потім знепритомніла від спеки… Звичайно, пам’ятаю…

Рєпін. У шароварах гаряче не буде, Мері Янівно! Я вам обіцяю! А що стосується вашого портрета, то – ось він! (Розвертає другий мольберт і показує картину «Натурниця», написану в 1920-х роках). Років десять тому я вже писав подібну картину. Вона називалася «Натурниця з собакою». Але та модель мене справді розхолоджувала, а ви – навпаки: запалюєте на творчу роботу! Ось мені і захотілося повторити цей сюжет, а заодно використати ваші руки для написання рук запорожців!

Натурниця (порівнює полотна). А ці картини і справді схожі – наші ліві руки майже однаково витягнуті, пальці так само розчепірені… Повіки на очах опущені – і в мене, і в цього запорожця… Обличчя також розчервонілися і в мене, і в нього… І навіть зелень така ж яскрава – на обох картинах…

Рєпін. Ось бачите!

Натурниця. А я думала, що для художника писати оголену жінку і запорожців – несумісні речі…

Рєпін. У молодості – так. Тому що тоді жінка відволікає… А на старість – навпаки! Присутність молодої жінки додає художнику сили і впевненості у собі. Ви думаєте, чому старі художники, письменники чи артисти часто одружуються з молодими? Щоб тримати себе у формі! Бо хоч старий митець і не може знов стати молодим, та біля молодої дружини він змушений хоча б молодитися…

Натурниця. А ви?

Рєпін. Я теж так зробив, коли був старий і самотній… Але тепер я – дуже старий… І тепер я підкріплюю свої немічні сили тільки спогадами про запорожців і тим молодим світлом, яке йде од вас… А ще – пишу свою останню велику картину, «Гопак», і поганяю стару клячу Росінанта навздогін породистим рисакам…

Сцена 8

Яворницький із дружиною Серафимою Дмитрівною сидять на березі Дніпра біля Ненаситецького порога.

Яворницький. Спасибі, Сімочко, що приїхала – я тут так зайнятий розкопками, що додому ніяк вирватися не можу…

Серафима Дмитрівна. Я привезла чисті сорочки, Дмитре. А ще – твої улюблені пироги і пошту.

Яворницький. Ілля Юхимович написав?

Серафима Дмитрівна. Аякже!

Яворницький. Давай спочатку його листа, це – найважливіше! (Бере листа, читає). «Дорогий Дмитре Івановичу. Яке щастя! Яка радість Ваш лист! Ви уявити собі не можете. Наче для моєї роботи, Ви будете фотографувати Дніпро у місцях останнього Запорожжя!.. О! От час поїхати до Вас!.. Ах, милий Дмитре Івановичу, Ви краще за мене знаєте, яких матеріалів я потребую. Так! І богатирів, і плавні, і комиші – яке щастя!.. І гіллястий дуб над Дніпром, і все, що попадеться… Дивлюсь не надивлюся на запорозьких героїв, надісланих Вами… Лоцман Грицько Шрам!.. Просто чудо… А Петро Носок – хіба не видно породи?.. Від щастя сих подарунків я зовсім одурів і ще маю прохати: якби яких-небудь парубків, наприклад. Сьогодні, 9-го, я получив іще, але ці всі вже полковники – ні одного хлоп’яти. А мені як би хотілось заполучить хлопчаків! Без всяких прикрас, які попадуться, – гуртом, нечесаних… Парубків мені дуже треба. Звичайно ж, гопака танцюють парубки… Я все тільки й живу Вашими матеріалами… Тижнів три я дуже нездужав, але все ж, опираючись то на шафи, то на стіни, не покидав Січі – підповзав і відповзав. Але скінчити вже не зможу… А жаль. Картина виходить гарна, весела. Гопак. Навіть столітній дід навприсядки пішов… Вашому листу, дорогий Дмитре Івановичу, я так зрадів, що, подібно до царя Давида, готовий був танцювати, як той перед ковчегом… Довго я танцював би від радості, якби міг танцювати… Після Вашого листа я переписав його всього, особливо ті місця, де Ви описуєте Запорожжя і багату українську природу… Вже вкотре перечитую Вашого цікавого листа: історичного. Ох, спасибі! Спасибі! От порадували! Ось ми і пережили довгу люту зиму… Тепер я відігріваюсь у Ваших рядках… Вас щиро люблячий і з сердечними побажаннями Серафимі Дмитрівні – Ілля Рєпін».

Серафима Дмитрівна. Бачиш – його зігрівають твої листи!

Яворницький. А його листи – мені серце зігрівають, коли я востаннє дивлюся на наші пороги… Жаль, що Ілля Юхимович зараз їх не бачить… Альбом я йому обов’язково пошлю, але ніякі фотографії ніколи не замінять оцього дива… Ходімо на Монастирську скелю – з неї найкраще видно наш Ненаситець…

Ідуть на скелю.

Яворницький. Ось він, Серафимо, Ненаситецький поріг – найбільший і найстрашніший із усіх дніпрових порогів. Ненаситець, Дід-поріг, Ревучий – ще і так його називають. Ненаситцем його звуть за те, що забирає усе, що може, і ніяк не насититься… Дідом-порогом – бо вируюча вода схожа на сивину. А Ревучим тому, що реве на багато кілометрів… Він падає аж дванадцятьма лавами! І звуться вони – Рвана, Гостренька, Багатирська, Довгопола, Рогата… А там он, нижче Монастирської скелі, бачиш страшний вир? Це так зване Пекло – найбільш небезпечне місце у Ненаситецькому порозі. Там вода падає з висоти двох з половиною метрів і страшенно крутиться! Його бояться усі лоцмани і завжди кажуть про нього: «Попавсь у Пекло, буде тобі і холодно, і тепло!»

Серафима Дмитрівна. Тут справді моторошно… (Зі страхом поглянула на вир).

Яворницький. Через цю страшну течію тільки один Ненаситець узимку не замерзає!

Серафима Дмитрівна. А ти ще хочеш наостанок пропливти зі своїми лоцманами через усі дніпрові пороги…

Яворницький. Не хвилюйся, лоцмани у нас добрі – із такими, як Грицько Шрам, ніяке Пекло не страшне! Страшно, що цієї краси вже ніхто ніколи не побачить… Не почуємо ми більше, як шумлять дніпрові пороги – не вернеться минула слава…

Сцена 9

Рєпін сидить у своєму кабінеті і щось пише. Заходить Віра Іллівна.

Віра Іллівна. Тату, до нас приїхав гість із радянської Росії – той дипломат, який тобі нещодавно писав…

Рєпін. Павло Юхимович? Безруких?

Віра Іллівна. Так.

Рєпін. То запрошуй його, Віро! Я ж йому відповів, що він може приїхати в наші «Пенати»! Нехай іде сюди, в кабінет, а ви тим часом готуйте обід!

Віра Іллівна. Добре, тату. (Виходить).

Незабаром до кабінету заходить строго одягнутий чоловік років тридцяти п’яти. Це – Павло Юхимович Безруких.

Безруких. Здрастуйте, Ілля Юхимович!

Рєпін (з радістю на обличчі йде йому назустріч). Здрастуйте, Павле Юхимовичу! Ось як ви швидко приїхали! Що значить – дипломатична робота! Жодних зволікань із оформленням перепустки у прикордонну зону!

Безруких. Так, це дуже допомагає. Але я до вас, власне, не як дипломат приїхав, Ілля Юхимович: у мене доручення від журналу «Життя мистецтва» зустрітися з вами і взяти інтерв’ю…

Рєпін. Мене на батьківщині ще не забули?

Безруких. Що ви! Ваші картини прикрашають кращі радянські музеї у Москві й Ленінграді, тобто в колишньому Петербурзі, художні музеї Києва, Харкова і багатьох інших міст!

Рєпін. Так, так… Хотілося б мені ще дещо написати, але нічого не виходить: болить права рука, після кількох мазків пензель падає на підлогу. Пробував писати лівою, але поки що не виходить. Треба дати відпочинок руці… А світло яке сьогодні – тільки працювати! Погляньте, які голубі і чисті небеса! Дивовижно! Та хіба на палітрі відразу відшукаєш потрібний колір? Колись в Італії я дуже довго шукав аквамариновий колір, і мені здавалося, що я нарешті знайшов його, пишучи етюди на неаполітанському узбережжі. Та коли розпакував ці етюди у Петербурзі, був просто ошелешений: морська вода була схожа на розчин синьки після полоскання білизни! Колір моря іноді вдавався, може, тільки Айвазовському… Втім, я не переношу голих пейзажів і особливо морських. У житті все набагато краще. А ось жанрова сцена на фоні пейзажу – це добре, тут життя, люди… Свої перші, найяскравіші, враження, знаєте, де я отримав?

Безруких. Напевно, на Волзі…

Рєпін. Ні, набагато раніше – на українському ярмарку! Це було щось незабутнє! Цигани, які міняли коней, поважні хлібороби, які статечно вели свої розмови про ціни на пшеницю, бандуристи, лірники, доморощені скрипалі і дударі, говіркі баби-перекупки – усе це, наче після чаклування, з’явилося і розгорнулося перед моїми очима, коли я вперше потрапив на осінній ярмарок. Я поспішно зарисовував то діда з люлькою серед розмальованого посуду, то жваву гарну молодицю у яскравій шерстяній плахті і вишитій кичці… Першого ж дня я загубив на ярмарку своїх товаришів і мене прихистив біля свого воза веселий дядько, який торгував полтавською слив’янкою і грецькими горіхами. Увечері біля дядька зібралися любителі повеселитися і випити. Прийшли три музиканти зі скрипкою, дудою і бубном, і при світлі ліхтарів почалися такі веселощі, що дух захоплювало!

Ось молодий козак у широких кубових шароварах, підперезаний широким малиновим поясом, у білій вишитій сорочці і сірій баранячій шапці, по-молодецьки зсунутій на потилицю, виступає на крок уперед, б’є в долоні і в тон музиці підхоплює:

Вдарю, вдарю гопака,

Моя доля така.

«Ану вдар, Іване», – просить дядько. Й Іван, а вслід за ним ще троє парубків так ударяють підкованими чобітьми, що земля гуде, а пилюка і осіння потеруха хмарою піднімаються над возами! Танцюристи змінюють один одного, скрипка з дудою все голосніше награють запальний танець, їм із легким рокотанням і заливним дзвоном вторує жвавий бубон. «А щоб вам, шибеникам, трясця в бік! Розпалили старого». – Дядько із силою вдаряє шапкою об землю і, якось боком вивернувшись на середину круга, починає виробляти ногами таке, що схвальні вигуки лунають у натовпі!.. Три доби пропадав я на ярмарку і повернувся додому переповнений враженнями!

У Рєпіна аж очі засвітилися молодечим вогнем.

А ввечері до нас прибіг мій двоюрідний брат Тронька і, ледве відкривши двері, випалив: «Чумаки!» Через хвилину ми мчали до широкого шляху – неподалік від нього, відразу за шинком, розташувався табір чумаків. Вози за старим звичаєм були поставлені в круг. У центрі круга горіли вогнища. На найбільшому з них покачувався на ланцюгах великий закопчений казан. Товстелезний чумак у зелених шароварах і сірій свиті ходив навколо казана з черпаком, тримаючи його на плечі, як рушницю. Рослі, загорілі чумаки в широких полотняних шароварах і таких же сорочках, підперезані кольоровими поясами, діловито господарювали біля возів. Недалеко від котла розстеляли брезент, який заміняв стіл і скатерку.

– Чи ти не Ілько часом? – почувся знайомий голос. Переді мною стояв дядько з ярмарку. – Так і є, Ілько! – розвів він руками. – Ну, здоров, хлопче!

Незабаром ми з Тронькою сиділи серед чумаків і пригощалися дорожніми харчами – сухими пшеничними коржами, свинячим салом, копченою рибою… Дядько розповідав легенду про солоне озеро Ріпне, яке лежить біля Чугуєва.

– Цей хлопчик, Ілько, мабуть із того озера, бо його кличуть Рєпіним, – і дядько голосно засміявся. – Колись давно на місці озера Ріпне стояла солеварня, – продовжував він. – Подружилися солевари із чортом і продали йому душу, а він їм за це солі давав…

Під монотонне журчання оповідача я задрімав. Прокинувся від гучного сміху. Дядько щойно закінчив смішну історію про чорта, якого чумак відшмагав, і всі реготали до сліз. Дзвінко сміявся, схрестивши руки на грудях, Тронька. Чумаки знемагали від реготу, вищали тонкою фістулою, хрипіли, кашляли, давилися сміхом, не в силі вимовити ні слова.

Багато років по тому, працюючи над «Запорожцями», я згадував сміх і регіт отих чумаків.

Безруких. Це дивовижна картина! Горький говорив мені, що полюбив вас саме за «Бурлаків» і «Запорожців», з яких він навіть попросив зробити йому копію! А вам, Ілля Юхимович, яка ваша картина особливо дорога?

Рєпін. Зараз я понад усе люблю ту картину, яку пишу… А картина, яку я завжди любив більше за інші, – це «Бурлаки на Волзі». Більше за інші тому, що нею я пробив собі дорогу від застиглого академізму до реалізму. Мене радувало, що одні поділяли зі мною мою любов до «Бурлаків», а інші глибоко ненавиділи. Значить, я попав у саму ціль. «Ага, голубчики, – думав я, – зачепило вас, товстошкірих, за живе. Значить, хороший інструмент, який зачіпає!» (Зітхнув). Ось «Бурлаки» роз’ятрили стомлену душу… У мене було довге життя: були успіхи, невдачі, прикрощі, радощі, труд, любов – усе було. Добре було б почати все спочатку, зберігши досвід попереднього життя… Та вже пора, як кажуть, – мої батьки мене там давно зачекалися…

Безруких. Ваші батьки були військовими поселенцями, Ілля Юхимович?

Рєпін. Так. Мій батько Юхим Васильович Рєпін 25 років служив у Чугуївському уланському полку, добре знався на конях і займався їх закупкою для армії, але ніякого чину не мав. Був у походах у Персії і Туреччині. Коли його засилали далеко від дому, ми дуже бідували – я досі пам’ятаю, який смачний був чорний хліб із крупною сірою сіллю, хоч і його давали небагато. Зате коли батько повертався, наше життя знову налагоджувалося. Прожив він 90 років і помер у моєму маєтку Здравнєво під Вітебськом, похований на церковному дворі в селі Слобода.

Мою матір звали Тетяна Степанівна, уроджена Бочарова. Вона була грамотніша (її брати були кантоністами, вийшли в офіцери і дуже впливали на її грамотність). У нашому домі вона влаштувала навіть школу, в якій, крім нас, училося більше десятка осинівських хлопчиків і дівчаток. Матуся померла у 1880 році і похована на Чугуївському кладовищі. Моя старша сестра Устя, з якою ми дуже дружили, померла 15-річною, коли мені було 13 років. Немає вже і мого молодшого брата Василя, який служив музикантом в оркестрі Маріїнського театру… Тепер і мені вже пора… (Узяв гостя за плече). Ну, ходімо обідати, Павле Юхимовичу. А потім я покажу вам свої майстерні, парк із моєю улюбленою Чугуївською горою… Ми пройдемося берегом морської затоки, посидимо на валунах… Нам ще буде про що поговорити…

Сцена 10

«Пенати». Золота осінь. У своєму саду, серед жовтого листя, сидить на лавочці Ілля Юхимович Рєпін і задумливо дивиться на невисокий пагорб, названий ним Чугуївською горою. До нього наближається дочка Віра і ще здалеку показує батькові якусь книгу, розмахуючи нею над головою.

Віра Іллівна. Тату, Дмитро Іванович Яворницький прислав нам альбом «Дніпрові пороги» українською мовою! Тут надруковане його історичне дослідження і багато фотографій! Це дуже хороша пам’ятка буде, правда?

Рєпін (узяв книгу, приклав її до грудей). Так, тільки порогів більше не буде… (Опустив голову).

Віра Іллівна. Що з тобою, тату? Ти знову думав про… Чугуївську гору?

Рєпін. Так, Віро… Я прожив достатньо, пора і честь знати… Тепер у мене одна думка: моя могила у моєму саду… Я часто бачу це місце з вікна нижньої майстерні… Хороше місце… Ці два дерева ялівцю дуже схожі на українські тополі… І гора ця у нас називається Чугуївською… Запам’ятай – мене повинні поховати отут…

Віра Іллівна. Тату, про що ти говориш? Ти ще не дописав картину «Гопак»! І ще не прочитав книгу «Дніпрові пороги»! (Показує на альбом).

Рєпін. Твоя правда: спочатку треба прочитати цю велику книгу, а тоді вже можна й помирати…

Віра Іллівна. Читати нам буде, як завжди, Ілля Васильович?

Рєпін. Так, він дуже добре читає по-українськи.

Віра Іллівна. Тоді я його попрошу, щоб він читав повільно-повільно…

Рєпін (усміхнувся). Я згодний. Так ми продовжимо не лише моє життя, а й наше задоволення – у Дмитра Івановича чудовий стиль! І оповідач він – просто блискучий! (Читає заголовок). «Дніпрові пороги». (Відкрив книгу). Який широкий коментар, скільки фотографій… «Поріг Кодацький», «Лоханський поріг», «Ненаситець», «Острів Хортиця», «Місце останньої Запорозької Січі»… Ах, який він молодець! Треба буде ще який-небудь етюд із запорожцями для його музею послати – я йому давно обіцяв. Так, похорон доведеться відкласти… (Поцілував книгу, підвівся з лавки і по-молодецьки змахнув рукою). Ех!!!

Під Чугуївською горою, на місці своєї майбутньої могили, тримаючи над головою книгу Д.І. Яворницького «Дніпрові пороги», Рєпін співає і пританцьовує:

Вийди, Грицю, на вулицю!

Вийди помаленьку!

Заграй мені в сопілочку

Стиха, потихеньку!

Сопілочка з деревця,

Дубовеє денце.

Якби в мене, молодця,

Таке щире серце.

Завіса.

***

Драма «Гопак» написана на основі листування І.Ю. Рєпіна та Д.І. Яворницького, яке було тимчасово перерване війнами та революціями і знову активно відновилося з 1925 року. У ці роки Ілля Юхимович рідко з ким так активно переписувався, як із Дмитром Івановичем: із 27 листів за 1927–1930 рр., опублікованих у книзі «І.Ю. Рєпін. Листи до художників і художніх діячів», 18 листів (дві третини!) – до Яворницького, який, у свою чергу, посилав Рєпіну фотографії лоцманів і дніпрових порогів, книги про Запорожжя, історичні розвідки та альбоми.

Листи Рєпіна до Яворницького багато цитуються у сценах 4 і 8, але всього листування, звичайно, передати неможливо. Аби ж читач відчув усю висоту, глибину і теплоту цього листування, наведу у коментарях лише два їхні листи…

***

Ось лист Д.І. Яворницького до І.Ю. Рєпіна, написаний у першій половині грудня 1928 року: «Дорогий і любий мій Ілля Юхимович! Посилаю Вам два фотографічних знімки із запорожців Якова та Івана Шиянів. Оригінали портретів знаходяться в Одеському музеї; у моєму музеї хороші копії, з яких і зняті для Вас фотографії. Брати Шияни – уродженці Полтавщини, але, покинувши батьківщину, подалися на Запорозьку Січ. У Січі вони спорудили на свій кошт іконостас для церкви, за що січове товариство віддало їм велику пошану: веліло художнику списати з них портрети і ті портрети повісити в церкві на іконостасі. Ви писали мені, що знімки, які у Вас були з тих портретів, десь, на Вашу досаду, загубилися, то ось я Вам посилаю нові знімки замість загублених. Звичайно, Ви їх одухотворите, і вони будуть на Вашій картині як живі. Пишіть, працюйте, не падайте духом. Ще не вмерла козацька сила, ще не гинуть наші козацькі голови! Працюйте, поки руки володають. Вам треба жити не 85 років, а 150 років, і того мало! Скільки ще моментів в історії Великої Росії, України, Запорожжя, які Ви можете перенести на полотно! Ось кошовий Іван Сірко з двома своїми синами в Запорозьку Січ їде дивним, чарівним, уквітчаним усіма можливими травами степом. А трава там, по обидва боки Муравського шляху, така, що воли ховаються з рогами! А птиці скільки?! Хмарами літає! І якої птиці? Могутні степові орли, яструби, кібці, величні дрохви… Там же зайці, лисиці, цілі табуни диких коней… А на високих могилах ціле море білої шовковистої ковили, яка блищить на яскравому степовому сонці і від легкого вітру схиляється то в одну, то в другу сторону. Ех, добре було б побачити таку картину на полотні!.. Цілую Вас міцно, а Вашу праву руку притискаю до свого серця… Д. Яворницький».

Такі листи Яворницького були для Рєпіна не просто ковтком свіжого повітря чи бальзамом на рану – на далекій чужині вони, можливо, єдині тримали художника на цьому світі.

«Вашому листові, дорогий, глибокошановний Дмитре Івановичу, – писав Ілля Юхимович 3 червня 1929 року, – я так зрадів, що, як цар Давид, готовий танцювати, як той перед ковчегом… Довго я танцював би від радості, якби міг танцювати… На жаль! Я вже ледве переставляю ноги… У захваті від Вашого листа, здається, стрибав би до упаду… І тепло – і до нас прийшло тепло… Але зацвіла черемха, треба було зупинитися – стало холодно!.. І сьогодні уже весь день дощ… І я вже вкотре перечитую Вашого цікавого листа: історичного. Ох, спасибі! Спасибі! От уважили! Чудо! Чудо!.. Ось і перенесли довгу люту зиму… Тепер я відігріваюсь у Ваших рядках. Так, Ваші рядки милі, теплі, і мені хочеться зараз переписати їх, особливо те місце, де пишете, що глибоко жалкуєте за тим, що дуже далеко від мене живете. Ви могли б мені розповісти про подвиги багатьох із названих героїв: Сірка, Сагайдака, Мороза, Палія, Гордієнка. За інших обставин Хведора Довбню, Кирика Надтоку, Івана Носа, Кузьму Поривая, Чаплі. Також не забудьте преславного запорозького військового писаря Грицька Рогулю, а з ними і простих рядових козаків, які обезсмертили своє ім’я геройськими подвигами: Дрига, Юркуша, Мишастий, Горілий, Шило, Чорний, Шульга і багато інших… На цьому будьте здорові».

***

У великій пригоді стали авторові і опубліковані у збірнику «Нове про Рєпіна» нариси громадського діяча, дипломата і журналіста П.Ю. Безруких, який у 1926 році відвідав «Пенати» і записав від Іллі Юхимовича Рєпіна просто безцінні спогади про Чугуїв і дитинство художника, про його зустріч із протодияконом Іваном Улановим (це використано у першій дії драми «Хресний хід»), про чумаків і перше кохання (це – у першій дії драми «Паризьке кафе»), про незабутні враження молодого Рєпіна від українського ярмарку з його троїстими музиками і запальним парубоцьким гопаком (стор. 293-310). У цьому ж збірнику (стор. 281-284) я знайшов і спогади М.Я. Паур, яка у 1920-х роках сім років служила Рєпіну моделлю для багатьох його полотен, у тому числі і для картини «Натурниця».

Ще додам, що сцена 1 у драмі «Гопак» (Струнников і Яворницький у дніпропетровському історичному музеї) побудована на фразі М.І. Струнникова з листа до І.Ю. Рєпіна від 24 червня 1926 року: «У 1925 р. в липні був у Дмитра Івановича Яворницького, згадували Вас».

Сцена 2, де Рєпін приймає у «Пенатах» співачку М.М. Кузнецову-Бенуа та її чоловіка, теж була написана лише за двома рядками із листів І.Ю. Рєпіна до художника М.Д. Кузнецова, написаних у лютому 1926 року: «Нам пощастило у Виборзі слухати Марусю!..» «У нас були Марія Миколаївна з чоловіком. Як співали!!!.. Чудеса!!!..»

Те, що Григорій Шрам, Микита Омельченко та інші лоцмани пригощали Яворницького лоцманською кашею біля Кодацького порога (сцена 6), є у спогадах Г.М. Омельченка «Побачення на порогах» (збірник «Сучасники про Д.І. Яворницького»). Тільки розповідь про те, як перед останнім походом через пороги пили «справжню запорозьку оковиту» із ложок, узято в іншого безпосереднього учасника цих подій – В.І. Сокола («Козацьким ходом…», там же).

«Портрет Званцевої»

Драма на дві дії

ДІЙОВІ ОСОБИ

Ілля Юхимович Рєпін у 44 роки,

Ілля Юхимович Рєпін у 86 років – видатний художник українського походження.

Віра Іллівна – його старша дочка.

Єлизавета Миколаївна Званцева – молода художниця, учениця І. Рєпіна.

Єлизавета Миколаївна Гаєвська – тітка Є.М. Званцевої.

Павло Петрович Чистяков – живописець і педагог.

Василь Васильович Мате – художник-гравер.

Марія Вікторівна Шпак – учениця І. Рєпіна.

ДІЯ ПЕРША

Сцена 1

Вересень 1930 року. Фінляндія. Куоккала, «Пенати». Тяжкохворий 86-річний Рєпін ледве-ледве заходить до майстерні. У його руках – портрет Званцевої. Художник підходить до картини «Гопак», біля якої стоїть порожній мольберт, і ставить поруч із «Гопаком» портрет коханої дівчини. З’являється стурбована Віра Іллівна.

Віра Іллівна. Тату, навіщо ти піднявся з постелі? У тебе ще не спала температура – ти ж ледве тримаєшся на ногах!

Рєпін. Я вже давно на них ледве тримаюся, Віро… То що ж мені – зовсім із постелі не вставати?

Віра Іллівна. Але ж не зараз, тату! Навіщо тобі, хворому, підніматися в майстерню та ще й портрети по сходах таскати? От навіщо тобі зараз знадобився портрет Званцевої?

Рєпін. Треба поправити дещо. Я давно збирався це зробити, та все руки не доходили: то – «Фінські знаменитості», то – «Гопак»… А тепер, коли мої запорожці вже зігрілися біля вогнища, треба і Єлизаветі Миколаївні приділити трохи уваги… Не хвилюйся – мені вже легше…

Віра Іллівна. Хай буде по-твоєму – тебе все одно не переконаєш… Я піду готувати обід, а ти довго не затримуйся. Добре?

Рєпін. Добре, добре. Іди господарюй. Я швидко справлюся: я не збираюся все поправляти – тільки фон…

Дочка виходить. Ілля Юхимович ставить біля портрета Званцевої букет червоних хризантем і, підібравши фарбу під колір хризантем, починає замальовувати сірий фон рожевою фарбою. Звучить романс В.Д. Шумського «Отцвели хризантемы». Рєпін відходить від портрета, придивляється до уже частково замальованого фону і починає згадувати минуле…

Сцена 2

Листопад 1888 року. Петербург. Майстерня Рєпіна. 44-річний художник навчає живопису ще зовсім молоду дівчину – Марію Шпак: він якраз роздивляється намальований нею натюрморт із яблук і осіннього листя.

Рєпін. Ну, що ж, Машенько, непогано. Навіть дуже непогано: і яблука, і осіннє листя – наче справжні! Натюрморти у вас набагато краще виходять – мені здається, що з вас вийде хороший аквареліст…

До майстерні заходять художник-гравер Василь Васильович Мате і молода дівчина з папкою рисунків у руках. Це – Єлизавета Званцева, струнка красуня з усмішкою Афіни Паллади і пишною копицею темного волосся.

Мате (ще здалеку). А чому не гравер, Ілля Юхимович?

Рєпін. Тому що геніального художника-гравера Василя Васильовича Мате (показав при цьому на свого гостя) їй все одно не перевершити, як би вона не старалась! Я радий вас бачити, Василю Васильовичу! (Подає руку Мате). І вашу супутницю – також! (Поклонився Званцевій).

Мате. Це – Єлизавета Миколаївна Званцева, Ілля Юхимович, – правнучка Петра Павловича Званцева, сина турецького паші, який загинув при взятті фортеці Жванець російськими військами.

Рєпін. Дивно… У сина турецького паші – раптом російське прізвище!

Мате. О, тут ціла історія… Річ у тому, що опікунство над турецьким хлопчиком узяв на себе імператор Павло І, і по батькові, за звичаєм, дав Павлович. Прізвище ж було утворене від назви фортеці – Жванцов. Потім – Званцов, і нарешті, Званцев. І став хрещеник государя Петро Павлович Званцев поважним чиновником при царському дворі, а його внуки і правнуки посіли високе становище в суспільстві.

Рєпін. Чудеса!

Мате. Та головне, що всі вони були і є високоосвіченими людьми, які дуже люблять театр, музику, літературу і живопис! (Показав на Званцеву). А Єлизавета Миколаївна навіть виявила серйозні здібності у малюванні!

Рєпін. Та ну?! (З цікавістю подивився на дівчину).

Званцева (скромно). Василь Васильович перебільшує… Малювати я справді дуже люблю, але особливих здібностей у мене немає…

Рєпін. А ви знаєте – мені це подобається! Скромність, я маю на увазі. Єлизавето Миколаївно, якщо ви не лише скромні, але й працьовиті, то художник із вас обов’язково вийде! Звичайно ж, при наявності здібностей, які треба розвивати, розвивати і розвивати!

Мате (дуже обережно і ненав’язливо). Так ми ж за цим… і прийшли, Ілля Юхимович…

Рєпін (жартома, наче не зрозумів). За здібностями? Але ж я не можу відрізати від себе частину своїх здібностей і – віддати!

Мате. Не прикидайтеся – ви все прекрасно розумієте. Єлизавета Миколаївна мріє стати вашою ученицею…

Рєпін (рішуче замахав руками). Ні, ні і ні! Боже борони! Ніяких нових учнів і учениць! Я все літо провів на Кубані і зібрав багато нового матеріалу до «Запорожців»: мені тепер угору ніколи глянути – треба картину свою кінчати!

Мате (благально). Але ж із Машею Шпак ви якось справляєтеся…

Рєпін. Справляюсь, але мої «Запорожці» (показав на сусідню майстерню) вже починають поглядати на мене скоса. Адже жінок на Січ не пускали!

Мате. Нічого вони вам не зроблять, запорожці: ви в цю картину всю душу вклали – їм немає у чому вам дорікнути! До речі, гравюру з ескізу «Запорожців» я вже зробив. Ось навіть відбиток приніс… (Дає Рєпіну аркуш паперу).

Рєпін (подивився, захоплено). Ну, Василю Васильовичу! Це навіть краще, як у мене! Недаремно Стасов називає вас «геніальним перекладачем»! (З жалем). Правда, у композиції «Запорожців» я вже дещо змінив…

Мате. Нічого страшного – я зроблю нову гравюру! А ця нехай залишається вам на згадку як перша любов!

Рєпін. Так, це буде гарна пам’ятка. Золота у вас душа, Василю Васильовичу!

Мате. Ну, Ілля Юхимович, ви ж самі нещодавно подарували мені мій портрет і написали при цьому: «Портрет, який я з Вас нарисував, я Вам підношу за Вашу душу художника і гаряче, добре серце». Ось я і намагаюся не розчарувати вас, вкладаючи у свої ксилографії всю душу…

Рєпін. У вас це прекрасно виходить – Суриков і досі у захваті від того, як ви вигравіювали його «Бояриню Морозову»! Про свою картину «Толстой на оранці» я уже й не кажу! А які майстерні офорти ви зробили із портретів Мусоргського, Шишкіна, Крамського, Толстого!

Мате (показує ще один відбиток). Я вам приніс показати ще один портрет…

Рєпін. Чий?

Мате. Нашого спільного знайомого, який помер півроку тому. Подивіться: мені цікаво – упізнаєте ви його на моїй гравюрі чи ні… (Простягає Рєпіну ще один аркуш).

Рєпін (лише поглянувши на гравюру). Гаєвський! Віктор Павлович! Точно – Гаєвський! Засновник Літературного фонду і великий знавець пушкінської епохи! Схожий, дуже схожий! (Сумно зітхнув). Жаль, що його більше немає… Хороша і знаюча була людина – друг Герцена і Тургенєва, відомий пушкініст… Він багато мені про Пушкіна розповідав. І навіть подарував свою брошуру «Про вплив ліцею на творчість Пушкіна». А зі скількома талановитими людьми він мене познайомив! Пам’ятаєте, які цікаві люди у нього завжди збиралися?

Мате. І досі збираються! Єлизавета Миколаївна Гаєвська, його вдова, і далі по суботах збирає у своєму домі письменників, художників, музикантів… А Єлизавета Миколаївна (показав при цьому на Званцеву) у цьому їй помагає. Приходьте – вони обидві будуть вам дуже раді…

Рєпін. Обидві?

Мате. Ну звичайно! Єлизавета Миколаївна Званцева – племінниця Єлизавети Миколаївни Гаєвської! Вона на всю зиму приїхала до Петербурга і зараз живе у своєї тітки.

Рєпін (Званцевій). Ви – родичка Віктора Павловича Гаєвського?

Званцева. Так…

Рєпін. Чому ж ви одразу не сказали?!

Званцева. Тому що від того, що я родичка Віктора Павловича, мої малюнки кращими не стануть…

Рєпін (з повагою подивився на Званцеву). Ця дівчина починає мені подобатися!.. (Рішуче). Ану ж бо, Єлизавето Миколаївно, покажіть свій альбом!

Званцева протягує Рєпіну альбом. Він відкриває і проглядає кілька аркушів.

Рєпін. Добре, дуже добре… Погляньте, Машенько! (Показує малюнки Маші Шпак).

Марія Шпак (захоплено). Чудові малюнки – я так не зможу…

Рєпін. Зможете! При наполегливій роботі – зможете! (Званцевій). Ну що ж, Єлизавето Миколаївно, хоч я і ризикую бути побитим запорожцями, але так тому й бути… Будете приходити на заняття у ті самі дні, що й Маша. Іноді – навіть у ті ж години… Доведеться мені поєднувати ваше навчання і роботу над «Запорожцями», нічого не вдієш…

Званцева (схвильовано). Спасибі, Ілля Юхимович…

Рєпін. Ну, за це дякуйте Василю Васильовичу: це ж він першим побачив ваш талант!

Мате. Якщо чесно признатися, то спочатку я побачив красу Єлизавети Миколаївни, а вже потім – її талант…

Рєпін. Це тому, що красу видно одразу, а талант треба шукати, відкривати і розвивати! Будемо розвивати. Аякже – Крамський і Чистяков також багато свого часу нам приділяли…

Сцена 3

Рєпін і Званцева під час уроку. У майстерні художника вони рисують гіпсову статуетку, сидячи недалеко одне від одного.

Званцева. А Маша давно у вас вчиться, Ілля Юхимович?

Рєпін (не відриваючись від роботи). Ні, менше року. Мене попросив за неї письменник Олександр Канаєв. Річ у тому, що її батько-художник помер, коли вона була ще крихіткою. Потім померла мати, і її взяли на виховання Канаєви. А коли у Маші виявився талант до малювання, вони спочатку віддали її у рисувальну школу Товариства заохочення художників, а тепер – до мене. Вона дуже здібна дівчина. До того ж у неї просто ангельський характер. Для мене спілкування з нею – як бальзам на душу… після розлучення із дружиною…

Званцева. Таке рідко буває, щоб – і талант, і ангельський характер поєднувалися в одній людині…

Рєпін. Це правда… Особливо якщо говорити про мене…

Званцева (винувато подивилась на Рєпіна). Пробачте, Ілля Юхимович! Я зовсім не вас мала на увазі!

Рєпін (теж подивився на неї). А кого?

Званцева. Напевно, себе…

Рєпін. Та ну?! У вас – не ангельський характер? Чи ви хочете сказати, що у вас немає таланту?

Званцева. По-моєму, у мене немає ні того, ні іншого…

Рєпін. Зате у вас є скромність і самокритичність, Єлизавето Миколаївно! А значить, якщо ви вважаєте, що у вашому характері є якісь недоліки, – то це ще можна виправити. Що ж стосується таланту, то його, як я вже казав, треба наполегливо розвивати. (Зітхнув). Ех, вам би повчитися у Чистякова – от учитель так учитель! Ми з Полєновим, вже навіть одержавши золоті медалі в академії, все ще брали у нього уроки і вчилися рисувати голову Аполлона! Уявляєте? Павло Петрович учив також Васнецова, Сурикова, Сєрова… І Василя Васильовича Мате він учив!..

Званцева. А він – строгий учитель?

Рєпін. Дуже строгий!

Званцева. Строгіший за вас?

Рєпін. Куди мені до нього!!! Я маю на увазі не строгість саму по собі, а те, як строго Павло Петрович вимагає неухильно дотримуватися техніки рисування. Сєров взагалі вважає, що Чистяков – «єдиний справжній учитель непорушних законів форми»!

Званцева. Добре, що я потрапила до вас, а не до нього – битися над рисунком у мене терпіння не вистачає…

Рєпін. Не поспішайте радіти, Єлизавето Миколаївно, що стосується рисунка, то я своїм учням теж поблажки не даю!

Званцева. Чому?

Рєпін. Тому що рисунок – основа! Павло Петрович так і каже: «Рисунок є основа всього, фундамент. Хто не розуміє його або не визнає, – той без ґрунту»… І я з ним повністю згодний: учень повинен детально виписувати етюд – точно за натурою. Адже є такі, які пишуть розмашисто, але слабко за формою і рисунком. Це так коли хто-небудь сяде за рояль і, не знаючи простої гами, стане темпераментно імпровізувати! Як ви гадаєте – що в нього вийде?

Званцева (знизала плечима). Навіть не уявляю…

Рєпін. І я не уявляю! (Підвівся зі стільця, підійшов до учениці і поглянув на її малюнок). Ось тут у вас погано. (Показав рукою на край аркуша).

Званцева (простодушно). Але ж це – тільки фон…

Рєпін. Фон – також частина картини, моя дорога! І до нього не можна ставитися недбало! (Знову показав на малюнок, твердо). Так, фон обов’язково треба поправити!

Званцева (протягує Рєпіну свій олівець). Будь ласка…

Рєпін (відсторонює олівець Званцевої, взявши її за руку). Ні, ні, Єлизавето Миколаївно! Ви повинні це зробити самі. Я майже ніколи не поправляю учнівських робіт. (Відпустив руку Званцевої). При навчанні рисунку і живопису взагалі треба уникати виправлень своєю рукою… Якщо виправиш, то внесеш своє – техніку, тон, колорит… А хіба можна бути впевненим, що учень бачить і все сприймає так, як учитель? Тому треба тільки вказувати на недоліки, направляти на їх подолання, а не виправляти самому…

Званцева (схвильовано). І як же мені… виправити ці недоліки? (Показала на етюд, дивлячись на художника).

Рєпін (теж не відводячи очей від учениці). Дуже просто… Якщо фон не розділяє значущості першого плану, він повинен бути нічим… провалом… як пауза в музиці, без якої не було б ритму… Розумієте?

Званцева (і далі дивлячись на Рєпіна). Так… Я так і зроблю…

Рєпін. От і добре. (Одвів свій погляд). Ну, ви працюйте, Єлизавето Миколаївно… А я піду до своїх «Запорожців» – вони мене там, напевно, вже зачекалися… (Виходить у сусідню майстерню).

Сцена 4

Званцева намагається далі рисувати, але у неї нічого не виходить – видно, що їй не до живопису. Вона облишила роботу і задумалася. Через деякий час повертається Рєпін.

Рєпін. Щось мені не працюється, Єлизавето Миколаївно…

Званцева (зітхнула). І мені теж…

Рєпін. Це погано…

Званцева. Так…

Рєпін. Що ж нам робити? Мені зовсім не хочеться так рано вас відпускати…

Званцева. А мені – не хочеться йти…

Рєпін. Справді? Тоді треба щось придумати! (Задумався). Може, показати вам моїх «Запорожців», які пишуть листа турецькому султану?

Званцева (пожвавилася). А ви їх уже закінчили?!

Рєпін. Ні, що ви! Там ще багато роботи! Але деякі обличчя вже вимальовуються… (З великим захопленням). Ці-ка-ві є персонажі… Хочете поглянути?

Званцева. Звичайно! Василь Васильович багато розповідав мені про цю картину!

Рєпін. Тоді ходімо.

Рєпін бере Званцеву за руку, веде в сусідню майстерню, і вони зупиняються біля великого полотна, закритого шторою.

Рєпін (відслоняє штору). Ось…

Відкривається ще незакінчена картина «Запорожці пишуть листа турецькому султану». На полотні вже чітко виписана більшість фігур у центральній частині і ще нечітко – краї картини.

Званцева (захоплено дивиться на картину). Які вони всі різні! Серйозні… Веселі… Набундючені… Смішні…

Рєпін. А як же інакше? Це ж – товариство! У нашому Товаристві пересувних художніх виставок і то не всі однакові, а тут же – Запорозька Січ! До речі, ось цей запорожець із перев’язаною головою і є один із передвижників! Це – Микола Дмитрович Кузнецов! А для цього красеня з інтелігентним обличчям і рушницею через плече позував художник Ян Ционглинський! А ось іще один художник – Порфирій Мартинович. (Показав на молодого запорожця, підстриженого «під макітру»). Він зображений бурсаком…

Званцева. Одні художники!

Рєпін. Не тільки… Ось цей – щербатий – кучер Тарновського Нікішка… А ось – Тарас Бульба у червоному кунтуші і білій шапці, це – професор Петербурзької консерваторії Олександр Іванович Рубець… Суддя у чорній шапці – це вже сам меценат Василь Васильович Тарновський… (Запитально подивився на Єлизавету). Хто вам більше за всіх подобається?

Званцева. Ось цей, Нікішка… У цього щербатого – найбільш уїдливий сміх! Ви його не міняйте, Ілля Юхимович! Та й інших запорожців у цій композиції не міняйте, як ви тоді Василю Васильовичу сказали… Це ж – справжній скарб! (Показала на картину).

Рєпін (усміхнувся). Не хвилюйтеся, Єлизавето Миколаївно. Я лише невдалі місця поправляю. А все найкраще я збережу! Треба дорожити вдалими місцями, адже настрій не повторюється… Як і ніщо інше на цьому світі… Ви зі мною згодні? (Пильно подивився на Званцеву).

Званцева. Так.

Рєпін. Тоді зберіть усі свої сили і наберіться терпіння. На наступному уроці ми почнемо з рисунка. Буде важко і, може, не завжди цікаво. Але іншого шляху в художника немає. Як любить повторювати Чистяков: «Не нагнешся – не піднімеш»…

Сцена 5

Майстерня Рєпіна. Марія Шпак малює червоні садові хризантеми, Єлизавета Званцева рисує кінський череп. Перед Лізою на столику, накритому тьмяною тканиною, лежать ветхі книги і череп. Маша і далі малює, а Званцева рисувала-рисувала, потім сіла і пригнічено дивиться на свою роботу. Розкриваються штори в сусідню майстерню, входить Рєпін. Побачивши засмучену Званцеву, він підходить до неї.

Рєпін. Що сталося, Єлизавето Миколаївно? Ви чимось засмучені?

Званцева (тихо). Ні, все в порядку, Ілля Юхимович… Я просто стомилася… Маші легше – вона аквареллю малює хризантеми, а я – вже дві години рисую череп коня…

Рєпін. І вам образливо, так? (По-батьківськи узяв Званцеву за плечі). Не ображайтеся, Єлизавето Миколаївно! По-перше, Маша вже рисувала цей череп. А по-друге, у тому, щоб зображати черепи, нічого принизливого для художника немає і бути не може. Ви бачили картину Валентина Сєрова «Череп коня на червоній драпіровці»? Він її написав десять років тому, ще в 1879 році. Прекрасна робота! Запам’ятайте, саме на таких непоказних предметах художники і відшліфовують свою техніку.

Званцева. Я розумію. Але малювати квіти – все одно приємніше…

Рєпін. А рисувати черепи – корисніше! Тому що, як любить повторювати Чистяков: «Починати багато хто може, закінчувати можуть лише ті, хто багато і правильно вправлявся»… А багато вправлятися потрібно саме в рисунку (показав на етюд Званцевої)! Павло Петрович завжди нас учив, що якщо рисунок строгий і точний, то живопис навести можна швидко. Якщо ж наводити живопис на неправильний рисунок, то можна все життя промучитися і нічого не вийде! Ви гадаєте, його учні щось особливе рисують? Нічого подібного! У нього моделями служать все ті ж гіпси, гравюри і всілякі предмети для перспективи: коробки, стільці, зім’ятий папір, словом, усе, що є під рукою! Запам’ятайте, Єлизавето Миколаївно: якщо в людини є талант, то вона і по черепу коня навчитися рисувати. А якщо таланту немає, то їй навіть спляча красуня не допоможе!

Званцева. Із цим я згодна…

Рєпін. От і добре. (Подивився на її роботу). О, та у вас непогано виходить! Ви правильно зрозуміли завдання: знайти кольори в однотонному! Дуже добре! (Неголосно). У Маші було гірше… Так, вона дуже талановита, але в рисунку – слабкіша за вас… Піду подивлюся на її роботу… А ви рисуйте далі. І особливу увагу зверніть на тьмяну чарівність жовто-сірих тонів старої кістки… Так, так, у цьому черепі є своя чарівність! Рисуйте. Я впевнений – у вас вийде. (Іде до Марії Шпак).

Рєпін підходить до Маші.

Рєпін. Як ваші успіхи, Машенько? (Уважно роздивляється роботу учениці). Чудово! Те, що треба! Так, квіти у вас набагато краще виходять! Просто дивовижно! Безсумнівно, ви – природжений майстер натюрморту! (Із захопленням). Ах, які чудові хризантеми ви намалювали! У мене так ніколи не виходило… Пам’ятаю, колись в Абрамцевому, на дачі Мамонтових, я малював букет із літніх квітів: там, на круглому столику, у чорному глечику, були мальви, ромашки, дзвіночки, анютині очка, настурції, іпомеї… А поруч лежали персики і гілочки малини… Десять років минуло, а я до найменших подробиць пам’ятаю цю композицію! Той натюрморт я подарував Мамонтовим – він їм дуже сподобався. Але ваші хризантеми красивіші! Їй-богу, красивіші! (Милується малюнком Марії Шпак). Ах, як прекрасно у вас вийшло – свіжо, талановито, живо!

При останніх словах Іллі Юхимовича Єлизавета Званцева, яка увесь цей час мучилась, рисуючи череп і ревниво поглядаючи у бік Рєпіна й Маші, не витримує, зриває з мольберта свій етюд і з силою рве його на шматки.

Рєпін (занепокоєно поглянув у бік Званцевої, Маші). Та-ак, Машенько, на сьогодні урок закінчено… Ви дуже славно потрудилися… Я чекаю вас наступної середи…

Марія Шпак (поспіхом зібравши свої фарби). До побачення, Ілля Юхимович…

Рєпін. До побачення, Машо.

Марія Шпак швиденько покидає майстерню. Рєпін підходить до Лізи.

Рєпін. Що знову сталося, Єлизавето Миколаївно? Навіщо ви розірвали свій етюд?

Званцева. Я його зіпсувала…

Рєпін. Жаль, він мені подобався. До того ж – ми навіть не встигли його роздивитися! Як же ви його зіпсували?

Званцева (відвела погляд). Напевно, задивилася на свої улюблені червоні хризантеми…

Рєпін (уважно подивився на Званцеву). Ви любите червоні хризантеми?

Званцева. Так, люблю.

Рєпін. Чому саме їх?

Званцева. Не знаю… Може, тому що вони цвітуть восени, коли стає холодно і природа вмирає… Від них тоді стає якось тепліше… От як зараз…

Рєпін (стурбовано). Вам у мене холодно?!

Званцева. Ні, що ви! Мені у вас тепло! І в майстерні тепло, і… на душі… (Схвильовано подивилась на Рєпіна). У мене навіть голова паморочиться, коли я приходжу сюди і бачу ваші картини…

Рєпін. Я вам вірю – у мене також часто паморочиться голова від моїх картин… А ще – болять руки і ноги… Стільки треба витанцювати перед кожною картиною! Поки її напишеш – тисячі разів підійдеш до неї і відійдеш! Сьогодні біля «Запорожців» я вже натанцювався… Давайте сядемо і разом порисуємо цей нещасний череп, а потім – порівняємо наші роботи… Для вас це буде хороший наочний урок. Я люблю працювати разом зі своїми учнями: живий приклад – найкращий метод викладання.

Званцева. Ілля Юхимович, ви і так дуже стомилися!

Рєпін. Не хвилюйтеся, Єлизавето Миколаївно, сидячи, мені буде легше працювати… Тим більше – біля вас… (З любов’ю подивився на ученицю).

Сцена 6

Рєпін і Званцева сідають недалеко одне від одного і починають рисувати. Через якийсь час до майстерні заходить Мате.

Мате (ще з порога, захоплено). Це найкраща картина, яку я коли-небудь бачив! (Рєпіну). Здрастуйте, Ілля Юхимович! (Званцевій). Цілую руки, Єлизавето Миколаївно!

Рєпін. Я вас вітаю, Василю Васильовичу! Яку це картину ви мали на увазі?

Мате. Як це – яку? (Урочисто показав на Рєпіна і на Званцеву). Ось цю – великий майстер передає свій досвід молодій учениці!

Рєпін. Ах, ви – про мою майстерню… А я вже подумав, що ви і справді відшукали якийсь шедевр…

Мате. Ні, я забіг подивитися, як ідуть справи у нашої Єлизавети Миколаївни!

Рєпін. Вона наполегливо працює над рисунком.

Мате. Це похвально. А можна подивитися?

Рєпін. Звичайно. Якщо Єлизавета Миколаївна теж не проти.

Званцева. Я не проти. Але дивитися ще немає на що… Я ж тільки почала цей етюд…

Мате (підходить, дивиться). Чому немає на що? По-моєму, у вас непогано виходить, Єлизавето Миколаївно… Дуже непогано… Драпіровка, правда, виглядає на рисунку дещо театрально, але це не страшно… Трохи поправите ось у цьому місці – і все… До речі, я заходив до вас додому і ваша тітонька сказала, що ви сьогодні збираєтеся до театру…

Званцева. Так, я дуже люблю театр! У наших Тарталеях, у маєтку моїх батьків, є навіть невелика сцена, на якій ми ставимо домашні спектаклі.

Мате. Цікаво! І що у вас в репертуарі?

Званцева (з гордістю). «Баришня-селянка», «Одруження» і «Таланти і поклонники».

Мате. Пушкін, Гоголь і Островський!.. Ви молодці! Сьогодні, здається, будуть іти саме «Таланти і поклонники»…

Званцева. Так.

Мате. Тоді я також піду. Там і побачимося, Єлизавето Миколаївно: ви будете талантом, а я – вашим поклонником! Домовилися?

Званцева (зітхнула). Домовилися…

Мате. От і чудово!

При останніх словах Мате Рєпін незадоволено морщиться, дивлячись на свій етюд, знімає його з мольберта і розриває на дві частини.

Мате. Та-ак, мені пора йти! Не буду вам заважати!

Рєпін. Ні, ні, Василю Васильовичу, це не через вас… Просто у мене сьогодні нічого нормально не виходить – ні «Запорожці», ні навіть цей простенький етюд! (Розвів руками). Такий день невдалий… Ходімо, я вас проведу…

Рєпін і Мате виходять. Званцева відсовує від себе мольберт, підводиться, бере одну хризантему із того букета, який малювала Маша, і починає гадати на пелюстках. Тихо грає віолончель…

Званцева (відриваючи пелюстки). Любить – не любить… Любить – не любить… Любить – не любить…

Повертається Рєпін і зупиняється позаду неї.

Рєпін. Любить, Єлизавето Миколаївно. Навіть не сумнівайтеся, що любить! Якщо ви, звичайно, гадали на мене…

Званцева (і розгублено, і дещо кокетливо водночас). А може, я гадала зовсім не на вас, Ілля Юхимович?

Рєпін. Тоді все одно любить, бо вас не любити неможливо… (З любов’ю подивився на Єлизавету).

Званцева. Знаю я – ви всім такі компліменти говорите…

Рєпін. Не всім, Єлизавето Миколаївно! Маші Шпак, наприклад, я таких слів ніколи не говорив…

Званцева (ревниво). Маша Шпак ще надто молода, щоб такі компліменти вислуховувати!

Рєпін. Ви ревнуєте?

Званцева (відвела погляд). Чому ви так вирішили?

Рєпін. Ну, я ж бачив, із яким шаленством ви розірвали свій етюд, коли я з Машею розмовляв…

Званцева. А ви розірвали свій етюд, коли я розмовляла з Мате! Ви це зробили також із ревнощів…

Рєпін. Нічого подібного! Він мені просто не сподобався…

Званцева (задиристо). Хто не сподобався – етюд чи Мате?

Рєпін. Звичайно, етюд! Мате я дуже люблю і безмежно йому вдячний за те, що він нас познайомив!

Званцева (опустила очі, серйозно). А я вже й не знаю – дякувати йому чи ні…

Рєпін. Чому? Щось не так? Я не влаштовую вас як учитель?

Званцева. Не вдавайте, що не розумієте, Ілля Юхимович… Ви прекрасно знаєте, що я кажу не про живопис…

Рєпін. Нічого я не знаю! І знати не хочу! Я знаю, що я – ваш учитель, а ви – моя учениця! І мені цього цілком достатньо! У кожному разі – на сьогоднішній день…

Званцева. А завтра?

Рєпін. Ну, завтра… Завтра я, можливо, напишу ваш портрет… (Рішуче). Так, так, я напишу ваш портрет! Ви дозволите мені це зробити? Це не займе багато часу – портрети я пишу швидко! Особливо коли модель мені дуже подобається!

Званцева. Саме це мене і турбує… Я не хочу вам «дуже подобатися»… А що стосується портрета, то я – не проти…

Рєпін. Ні, Єлизавето Миколаївно, так не вийде. Тут одне із двох: або ви мені подобаєтеся – і я пишу ваш портрет, або ви мені байдужі – і ніякого портрета не буде!

Званцева. А можна так: я вам – байдужа, але ви – все одно пишете мій портрет?

Рєпін. Ні, не можна!

Званцева. Чому?

Рєпін. Тому що у мене так нічого не вийде!!! І у вас нічого не вийде! Ні в кого! Художнику треба пройнятися чарівністю навіть неживих предметів. Інакше він їх не передасть. У них, крім поверхні, є ще й внутрішня чарівність, і її треба відчути, полюбити… А що вже казати про живу людину! Якщо людина художнику не подобається, то її портрет не вийде ніколи! Це я вам кажу як учитель – учениці!

Званцева. Із цим я згодна.

Рєпін. От і добре… Тоді на сьогодні урок закінчено, Єлизавето Миколаївно, – мене чекають мої «Запорожці»! Я їх не залишаю ні заради кого. (Закохано подивився на Званцеву). Але заради вас – можу залишити… Правда – усього на кілька годин…

Сцена 7

Рєпін у своєму робочому костюмі пише портрет Званцевої. Єлизавета сидить у кріслі, склавши перед собою руки, вона у темному платті і з золотим кольє на високому комірі.

Рєпін (старанно малюючи). Знаєте, що в першу чергу треба зробити, працюючи над портретом, Єлизавето Миколаївно? Правильно вибрати полотно. Так, так, саме полотно! При виборі полотна для тієї чи іншої картини треба звертати увагу на його зернистість. Коли треба писати мужчину з різкими рисами обличчя і обвітреною шкірою, треба брати грубе полотно, з крупним зерном. І, навпаки, коли треба зобразити молоде жіноче обличчя, то і полотно треба брати менш грубе. Адже саме полотно – і те може помогти передати матеріальність!

Званцева. Я вже чула це від ваших учнів, Ілля Юхимович. Вони між собою навіть називають грубі сорти полотна «рєпінськими».

Рєпін (іронічно усміхнувся). От бачите, якої честі я удостоївся! Навіть деякі сорти полотна моїм іменем називають! (Вже серйозно). А скажіть мені, будь ласка, як на абсолютно гладенькій ґрунтовці можна було написати «Хресний хід» чи «Бурлаків»?

Званцева. Я такого навіть не уявляю…

Рєпін. Тож-бо і воно! До речі, пензлі також треба підбирати дуже ретельно. Особисто я віддаю перевагу пензлям щетинним, а не волосяним, тому що щетина завдяки своїй пружності дає можливість відчувати силу натиску пензля на полотно!

Званцева. Я це запам’ятаю.

Рєпін (не відриваючись від роботи). І ще запам’ятайте, що пензлі і палітру треба тримати в ідеальній чистоті, бо тільки завдяки цьому можна досягти чистоти тонів.

Званцева. Цей сеанс, безсумнівно, піде мені на користь, Ілля Юхимович. Адже у нас – і сеанс, і урок одночасно виходить.

Рєпін (малюючи). Так. Одночасно. Тут ви вже пробачте, Єлизавето Миколаївно, – у мене багато роботи над «Запорожцями»: я не можу окремо проводити сеанс, а окремо – урок. (Відійшов від портрета, милується намальованою Званцевою). Ну от… Здається, ваш портрет мені вдався… Але щоб повністю його закінчити, потрібен буде ще один сеанс… Так, як мінімум – ще один… Ану погляньте… (Розвертає портрет так, щоб його бачили і глядачі).

Званцева підводиться з крісла і підходить до портрета.

Рєпін (з гордістю за свою роботу). Упізнаєте цю панну?

Званцева (вражено). Упізнаю…

Рєпін. Гарна дівчина, правда?

Званцева. Не знаю… Мені здається, що на портреті я вийшла кращою, аніж є насправді…

Рєпін. Помиляєтеся, Єлизавето Миколаївно. Ви гарні не лише на портреті. Адже я зобразив тільки те, що бачив!

Званцева. А якщо ви… дивилися на мене, а бачили… свій ідеал?

Рєпін (закохано подивився на неї). А ви і є мій ідеал! (Показує на портрет). Погляньте, яка ви тут чиста, горда, неприступна! Яка загадкова і сповнена гідності ваша усмішка! Грецькі богині так усміхалися… Афіна Паллада! (Рвучко обняв Єлизавету Званцеву за плечі).

Званцева (тривожно і благально). Ілля Юхимович!

Рєпін. Що?

Званцева. Вас ждуть ваші «Запорожці»…

Рєпін. Нічого з ними не станеться, із «Запорожцями», – підождуть! (Цілує Єлизавету).

Сцена 8

На квартирі Гаєвської відбувається серйозна розмова між тіткою і племінницею: Званцева сидить за столом, Гаєвська нервово ходить по кімнаті.

Гаєвська. Боже мій, що мені Катечка скаже?! «Доручила я тобі, Єлизавето, свою Лізоньку, а ти її не вберегла!» А як я могла цю Лізоньку вберегти, якщо вона ще до знайомства із Рєпіним тільки про нього і говорила? (Із докором подивилася на племінницю). І що тепер буде?

Званцева. Тьотю Лізо, я нічого не можу з собою вдіяти – він мені подобається все більше і більше…

Гаєвська. Боже мій, знайшла в кого закохатися! У старика! Лізонько, у нього четверо дітей! Його старші дочки – майже твої ровесниці!

Званцева. Він не старик, він – Рєпін!

Гаєвська. Так, він – Рєпін! Художник зі світовим ім’ям! Цього ніхто і не заперечує! Але йому – сорок чотири роки, а тобі – лише двадцять чотири! Ти на двадцять років молодша за нього! Розумієш?

Званцева. Розумію…

Гаєвська. Нічого ти не розумієш! І не знаєш про нього нічого! Знаєш, скільки разів він закохувався? Безліч разів! То у співачку, то в одиначку, то в поетесу, то в баронесу! Він непостійний і весь час шукає нових вражень! Через це і розійшовся недавно з дружиною!

Званцева (наче заступаючись за Рєпіна). Кажуть, що вона теж його зраджувала…

Гаєвська. Нехай тебе це не обходить: тобі за Рєпіна виходити заміж, а не за неї!.. Та й як ти вийдеш за нього заміж? Розлучитися із дружиною офіційно йому буде дуже важко! Значить, тобі доведеться жити з ним неофіційно, без оформлення шлюбу… Твої батьки дадуть на це згоду? Не дадуть! Я їх знаю – ніколи не дадуть!

Званцева. То що ж мені робити, тьотю Лізо?

Гаєвська (твердо). Негайно переходь учитися до іншого художника! Наприклад, до Чистякова!

Званцева. А Рєпін?..

Гаєвська. А про Рєпіна – і думати забудь!

ДІЯ ДРУГА

Сцена 9

Сумний-сумний 44-річний Рєпін сидить перед портретом Званцевої і задумливо перебирає в руках пензлі. Входить Марія Шпак.

Марія Шпак. Здрастуйте, Ілля Юхимович!

Рєпін. Здрастуйте, Машо… Що сталося, що ви прийшли у вівторок? У нас же уроки – по середах…

Марія Шпак (здивовано). Так сьогодні і є середа…

Рєпін. А хіба не вівторок?

Марія Шпак. Ні, середа! Точно середа!

Рєпін. Ти дивись – збився з ліку… Навіть дні переплутав! Проходьте, будь ласка, зараз ми почнемо наш урок…

Марія Шпак (делікатно). Ілля Юхимович, якщо ви мене сьогодні не чекали, то, може, я прийду в інший день, який ви призначите?

Рєпін. Ні, ні, Машенько, заходьте! Будемо працювати як завжди – я у повному вашому розпорядженні!

Марія Шпак. А Ліза сьогодні вже була?

Рєпін. Ні, Машо, не було… І не буде… Єлизавета Миколаївна вирішили брати уроки у Павла Петровича Чистякова… (Сумно зітхнув). Я учити не вмію…

Марія Шпак. Вона так сказала?!

Рєпін. Ні, що ви! Це я сам так вважаю…

Марія Шпак. Неправда! Ви – найкращий учитель!

Рєпін. Не заспокоюйте мене, Машо. І не сперечайтеся зі мною. (Сумно посміхнувся). Не забувайте – з учителями не сперечаються… Давайте починати, у мене багато роботи над «Запорожцями»… Сьогодні я знову поставлю вам натюрморт із квітів… Я принесу ще одну вазу: ми покладемо її поруч із цим букетом – ось і буде вам натюрморт…

Рєпін виходить, потім повертається. Замість вази він несе кінський череп і кладе його поруч із квітами.

Марія Шпак (дуже делікатно). Ілля Юхимович, ви казали, що принесете ще одну вазу… Мені здається, що череп коня – не в’яжеться із оцими квітами… (Показала на букет).

Рєпін (розгублено). Чому не в’яжеться? (Починає на ходу імпровізувати). По-моєму, тут усе логічно… Кінь хоробро загинув у бою… На полі битви залишився череп… А поруч із черепом виросли квіти…

Марія Шпак (добродушно усміхнулася). Так то – польові квіти! А це – садові хризантеми!

Рєпін. Так? І справді… Це – садові… Тоді череп я заберу… (Бере в руки череп і не знає, куди його покласти). Якийсь я неуважний сьогодні… Треба зосередитися… Що ж я збирався робити?.. Не можу згадати… Хоч убий… Добре, Машенько, ви малюйте квіти, а я піду до своїх «Запорожців»… Я потім подивлюся, що у вас вийшло… (Тицяє їй у руки череп і швидко виходить).

Марія Шпак дивиться то на череп у своїх руках, то на Рєпіна, який виходить, і здивовано стенає плечима.

Сцена 10

Званцева уже в Чистякова. Вона сидить за мольбертом, а педагог ходить по майстерні і читає їй лекцію.

Чистяков. Отже, про рисунок ми сьогодні говорили достатньо, Єлизавето Миколаївно. Тепер поговоримо про відтінки. Зелений відповідає холодному, нерухомому, мертвому. Червоний – теплому, рухливому, живому. Мудрість і полягає в тому, щоб уміти відрізняти кольори зелені від рожевих, особливо у тонких переливах тонів. (Подивився на задуману Званцеву). Ви мене слухаєте?

Званцева. Так, Павле Петровичу… Ви говорили про кольори…

Чистяков. Про які саме?

Званцева. Про червоні… хризантеми…

Чистяков. Я говорив про зелений і червоний відтінок, Єлизавето Миколаївно. Але я зовсім не згадував про хризантеми. Звідки ви їх узяли?

Званцева. Ну, коли ви сказали, що червоний відтінок відповідає теплому, я одразу згадала червоні хризантеми…

Чистяков. Добре. А далі?

Званцева (опустила очі). Далі не пам’ятаю…

Чистяков. Якась ви неуважна сьогодні… Ану покажіть свій етюд…

Званцева. Ось…

Чистяков (подивився на етюд Званцевої). Ні, це – нікуди не годиться…

Званцева. Чому?

Чистяков. Надто яскраво.

Званцева. Це погано?

Чистяков. Звичайно, погано! Яскраві фарби не завжди ідуть на користь живопису, Єлизавето Миколаївно… Ось погляньте на цю картину… (Показує Званцевій свою картину «Аннушка»). Це – дівчина Аннушка, у ледве помітному півтоні, солодко задумалася про щось… Як її написати розмашисто? Адже це буде Костянтин Маковський, тобто – костюм, мішура і лялечка! Вам здається, що моя картина не виблискує фарбами? Можливо. Але я вже давно вийшов із того віку, коли художник на всіх парах переслідує вид і ефект. Я вже бачу не блиск, а чистоту-теплоту тонів… Подивіться на Венеру роботи Тіціана. Там не яскраво, але чисто і просто. Досягти цього – ідеально. Тому я постійно повторюю своїм учням: «Яскравість фарб із часом тьмяніє, чистота завжди залишається чистотою».

Званцева. Як гарно ви сказали… Це ж так і про почуття можна сказати, правда? (Задумливо і романтично). Яскравість почуттів із часом тьмяніє, чистота завжди залишається чистотою…

Чистяков. Можна і так. І знаєте, так звучить теж непогано… (Пильно подивився на ученицю). А чому це ви про почуття заговорили, Єлизавето Миколаївно?

Званцева. Не знаю… Просто таке порівняння напросилося… Червоний відтінок, який відповідає теплому, червоні хризантеми… Маша і справді дуже гарно їх намалювала…

Чистяков. Яка Маша?

Званцева. Маша Шпак – учениця Іллі Юхимовича…

Чистяков. Он воно що! А я все думаю – за ким це ви так сумуєте! За Іллею Юхимовичем!

Званцева (поспішно). Ні, Павле Петровичу! Зовсім ні! Це я просто так… Таке порівняння… Розумієте?

Чистяков. Звичайно, Єлизавето Миколаївно. Я все розумію: червоний відтінок, червоні хризантеми… І там, і там – теплий колір… Це ви дуже правильно помітили… (Задумливо). Але зі свого великого досвіду я знаю: ні в живописі, ні в житті нічого не буває – просто так…

Сцена 11

Рєпін пише «Запорожців». Входить Чистяков.

Чистяков. Можна, Ілля Юхимович?

Рєпін (привітно). Звичайно! Заходьте, Павле Петровичу, – я дуже радий бачити свого дорогого учителя! Мені зараз, як повітря, потрібно, щоб ви свіжим і досвідченим оком поглянули на мою нову картину! (Показав на «Запорожців»).

Чистяков. Погляд збоку, так?

Рєпін. Так! (З досадою). Утратив я свіжість погляду на своїх «Запорожців»… А робити перерву – не можна…

Чистяков. Не можна! Мистецтво любить, щоб ним надихалися і захоплювалися… А перервеш роботу – перервеш і натхнення…

Рєпін. От-от!

Чистяков (підходить до «Запорожців»). Ну що я вам скажу, Ілля Юхимович?.. Напевно… нічого не скажу…

Рєпін (ошелешено). Як – нічого?!

Чистяков (урочисто). У мене – немає слів!!!

Рєпін. Зовсім немає? (Полегшено зітхнув).

Чистяков. Ну що ви! Слова в мене є! І я їх постійно усім повторюю: «Який сюжет – такий і живопис»! (Показав на «Запорожців»). А ви – великий майстер сюжету! Ось чому так заграли несподіваними барвами ваші «Бурлаки на Волзі», «Хресний хід», «Іван Грозний». А тепер – «Запорожці»! Так, Ілля Юхимович, у «Запорожцях» ви ще раз показали свій великий талант… Особливо – у виразі облич! Мало художників знайдеться в Європі, які так досконало і виразно відчувають експресію! За виразами облич – це робота видатна! Всі ваші портрети тьмяніють перед цією картиною!

Рєпін. Не всі…

Чистяков. Ну, звичайно, не всі! У вас є прекрасні портрети Писемського, Мусоргського, Толстого… Але погодьтеся – як і всякі інші портретні роботи, вони дещо статичні. За експресією і динамічністю «Запорожці» перевершують їх усіх!

Рєпін. Із цим я згодний. Хоч іноді і статичним портретом можна сказати багато… Ось подивіться, наприклад… (Знімає тканину з мольберта, що стоїть поруч).

Перед Чистяковим відкривається портрет Званцевої.

Чистяков. Та це ж Званцева! Єлизавета Миколаївна!

Рєпін. Вона, Павле Петровичу. (З гордістю за свою роботу). А що – схожа?

Чистяков. Як дві краплі води!!! Те ж прекрасне обличчя… Та ж горда постава… Ті ж витончені кисті рук із рожевими долонями, як у Афродіти… А цей чаруючий погляд східних очей, ця таємнича усмішка… Так тільки великий Леонардо да Вінчі зобразив свою Мону Лізу!

Рєпін. Стасов також у захваті від цього портрета… Каже, що це найкращий із усіх моїх жіночих портретів… І яка гарна! Ах, яка гарна, чарівна, очі з поволокою… А в неділю у мене була компанія стасовських знайомих дам, а ще – знатна пані одна і Мате. Дами одразу ж вишикувалися перед цим портретом! Милувалася довго і баронеса – портрет Єлизавети Миколаївни був для неї справжньою несподіванкою: «А хто це? Яке диво, от уже диво! Хто ж вона? Ах, як мені подобається її обличчя!» А Мате одірватися не міг! І коли ми оглядали з балкона усі незрівнянні краєвиди нашої Північної Пальміри, я випадково поглянув униз у майстерню, а Мате, Мате! Схиливши голову набік, схрестивши руки на грудях, Мате сидить перед цим портретом і тане…

Чистяков (задумливо, ніби між іншим). Якась вона останнім часом неуважна і наче пригнічена, наша Єлизавета Миколаївна…

Рєпін. Так? А я думав, що у вас їй буде краще… У тому розумінні, що ви – набагато кращий учитель, ніж я!

Чистяков. Так не чує вона мене, Ілля Юхимович! Я їй – про зелені і червоні відтінки, а вона мені – про червоні хризантеми!

Рєпін. Вона їх любить, це правда…

Чистяков. А чому саме червоні?

Рєпін. Від них їй тепліше…

Чистяков. Це зрозуміло! Від червоного кольору – усім тепліше! Але про що вона думає увесь час, що така неуважна на уроках?

Рєпін. Не знаю, Павле Петровичу… Якби вона прийшла, я з нею про це поговорив би… Але вона до мене більше не приходить… Передайте їй, будь ласка, ці фарби – вона їх залишила, щоб іноді приходити до мене і працювати… (Дає Чистякову коробку з фарбами). Навіщо фарбам сохнути? Вони їй ще знадобляться… І ще вас попрошу: переконайте її подарувати мені ще хоча б один сеанс для закінчення цього портрета…

Чистяков. Добре, Ілля Юхимович. Я все їй передам.

Сцена 12

Майстерня Рєпіна. Художник у своєму робочому костюмі стоїть біля мольберта із портретом Званцевої. Поруч – його «Запорожці». Щось мучить Рєпіна, він увесь час до чогось прислухається. Видно, що когось чекає. Нарешті з’являється Єлизавета Званцева.

Званцева. Здрастуйте, Ілля Юхимович. Пробачте, що я спізнилася.

Званцева. Ви самі погодилися, щоб я перейшла учитися до Чистякова.

Званцева. Ви самі повернули мені мій ящик із фарбами… Навіщо ви це зробили?

Рєпін. Я подумав, що він знадобиться вам, що ви скористаєтеся фарбами, які у мене даремно сохли… А ви образилися…

Званцева. Так, образилася!

Рєпін. І, зустрівши мене на вулиці, пройшли мимо, нібито не пізнаючи…

Званцева. Ви повернули мені мої фарби… Значить, ви самі більше не хотіли мене знати…

Рєпін. Господи, Лізо, та невже ви не бачите, що я вас люблю? Як я вас люблю! Боже мій, Боже, я ніколи не думав, що моє почуття до вас виросте до такої пристрасті! (З острахом). Я починаю боятися за себе… Ще ніколи у своєму житті, ніколи нікого я не любив так сильно… Ви – кожної секунди у мене перед очима… Всюди ваш образ! Всюди тільки ви!

Рєпін. Ви боїтеся мене, я знаю… Як же – старик, батько чотирьох дітей… До того ж легковажний і влюбливий…

Званцева. А хіба неправда?

Рєпін. Ті часи вже позаду, Єлизавето Миколаївно.

Званцева. Все одно між нами залишається «різниця років і різниця становища». Ви самі мені так написали…

Званцева. Бачу. Ви дуже змарніли…

Рєпін. Не іронізуйте, Єлизавето Миколаївно. Ви прекрасно знаєте, що живопис – це живопис, а ви – це ви! Без вас я теж не можу!.. Але мистецтво я і справді люблю більше за все на світі – більше, ніж рідних, ніж друзів, ніж будь-яке щастя… Люблю тайно, ревниво, як старий п’яниця, невиліковно… Де б я не був, ким би не захоплювався, чим би не насолоджувався – воно завжди і всюди зі мною, у моєму серці, моїх бажаннях… Ранкові години, які я йому присвячую, – кращі години мого життя. І радощі, і прикрощі, радощі до щастя, прикрощі до смерті – усе в цих годинах… Усе другорядне у моєму житті – важливий ранок від 9-ї до 12-ї перед картиною!

Званцева (ревниво слухає ці слова Рєпіна і роздивляється «Запорожців», щоб не виказати свого хвилювання). Це відразу видно з вашої роботи, Ілля Юхимович… Ви багато чого поміняли у цій картині – і в композиції, і самих запорожцях… Тепер від цього величного полотна іде якесь особливе людське тепло…

Рєпін. Це тому, що воно від самих запорожців іде! Ось чому!

Званцева. Жаль, що не всі це розуміють…

Рєпін. Це ви про мою давню суперечку з Миколою Миколайовичем Ге? Так, на жаль, Ге не зрозумів задуму моєї картини… Він не розуміє і не вірить у запорожців. Він забув, що до заснування цього рицарського народного ордену наших братів десятками тисяч гнали у рабство і продавали, як худобу, на ринках Трапезунда, Стамбула та інших турецьких міст. Так тривало довго: була навіть усталена ціна на слов’янина і на німця (німець цінувався дорожче). І ось виокремились із цієї забитої, покірної, темної маси християн сміливі голови, герої, повні мужності, геройства і моральної сили. «Досить, – сказали вони туркам, – ми поселимось на порогах Дніпра – і віднині тільки через наші трупи ви доберетеся до наших братів і сестер». І навіть в останній свій похід у Крим Сірко вивів звідти до 6000 полонених християн… (Уже спокійніше). Пробачте, я знову захопився своїми запорожцями і зовсім забув, що нам треба працювати… Сідайте, Єлизавето Миколаївно, і наберіться терпіння – будемо закінчувати ваш портрет… (Бере в руки палітру і пензлі).

Художник пише портрет Єлизавети Званцевої, крутиться й крутиться сценічний круг…

Сцена 13

Та сама майстерню, але наступного дня. Рєпін підходить до «Запорожців» і пробує писати, але робота йому не йде – він то відходить від полотна, то знову повертається до нього, нарешті нервово відкладає пензлі й палітру. Потім сідає і довго сидить, скрушно опустивши голову. Звучить пісня «Чорна рілля ізорана». Заходить Званцева.