“Українська літературна газета”, ч. 9 (389), вересень 2026
УРИВКИ З ДРАМИ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ДІЙОВІ ОСОБИ
Тарас Шевченко – український поет і художник.
Федір – служитель Академії мистецтв, відставний солдат, який прибирав майстерню Шевченка, виконував різні доручення і доглядав його під час хвороби.
Михайло Лазаревський – друг Тараса Шевченка.
Едуард Бáрі – доктор медицини.
Микола Костомаров – український історик.
***
Осінь 1860 року. Шевченко у своїй майстерні в Академії мистецтв. Тримаючись за груди, він ходить по кімнаті. Потім бере мідну пластинку, кладе її в посудину, що стоїть на підвіконні, і заливає якоюсь рідиною із пляшки, одвернувшись при цьому. Тоді накриває посудину кришкою і, відкривши вікно, руками виганяє з кімнати важкі пари, що, очевидно, здіймаються над посудиною. Заходить Федір зі шваброю і відром.
Федір. Ну, Тарасе Григоровичу, знов у вашій майстерні від цієї їдучої «царської горілки» аж дух забиває…
Шевченко. Пробач, Федоре, але без цього – ніяк! Без цієї клятої кислоти гравюру не зробиш, а мені ж присвоїли звання академіка саме за гравюри. То як же я тепер оце діло покину?
Федір. Та воно-то так… Але якби ж ви ці горщики із кислотою могли десь окремо тримати – на горищі чи де… Мені то що – я прийшов і пішов… А ви ж тут і працюєте, і живете!
Шевченко. Може, колись і вдасться зняти квартиру. А ще краще – купити хату десь над Дніпром! (Узявся за груди). А поки що у мене чогось і справді у грудях болить…
Федір (лиш похитав головою). Ой, Тарасе Григоровичу, – побережіться… А то надихаєтеся ви цієї кислоти і ще більше захворієте. Гравюри і званія – це добре. Але за них можна дорого заплатити…
Шевченко. На цьому світі, Федоре, за все треба платити. (Усміхнувся). Я тобі не розказував, як я колись на засланні унтер-офіцеру за свою солдатську форму був заплатив?
Федір. Заплатили за солдатську форму?! Та її ж шиють за казенні гроші, а тоді просто так усім видають!
Шевченко. А звідки я міг тоді про це знати? Привезли мене, молодого і недосвідченого, у чужий Оренбург, відвели у казарми, принесли на примірку штани, мундир і шинель, от я і спитав унтер-офіцера, скільки це коштує?.. А той паразит, не змигнувши оком, каже: «Сорок рублєй»!
Федір. От падлюка! І ви йому заплатили?!
Шевченко. Певно що заплатив.
Федір. За казенне імущество?!
Шевченко. А звідки я знав, що не треба?
Федір (сердито). А щоб вони йому поперек горла стали, оті «сорок рублєй»! Подумати тільки – із бідного солдата за казенне імущество гроші взяти!
Шевченко. Заспокойся, Федоре, – віддали мені потім ті гроші. Якийсь офіцер дізнався про це, відібрав у того унтер-офіцера мої сорок карбованців і повернув мені.
Федір. Золота душа! Я за його здоров’я і чарку горілки випив би… (Хитро поглянув на Шевченка).
Шевченко. І я теж трішки випив би. Тобі наллю повну, Федоре, а собі зовсім трохи. Тисне мене щось у грудях. І серце болить. Ну, та не будемо про сумне (підніс чарку): будьмо здорові!
Федір. Будьмо здорові! (Випивши, зітхнув). Але лікарям вам показатися треба.
Шевченко. Та вже доведеться, мабуть. Піди-но завтра до Михайла Лазаревського, Федоре, і попроси його привести до мене доктора медицини Бáрі.
Федір. Я з самого ранку піду! (Підвівся). А зараз приберу у вашій майстерні і заодно придумаю, куди цей горщик із кислотою винести. Але чого ви, Тарасе Григоровичу, фарбами вже не малюєте, як ото інші художники роблять?
Шевченко. Федоре, голубчику, які фарби?! Десять років солдатчини і десять років муштри з рушницею і штиком на плацу! А, щоб стати художником, треба роками із пензлями і палітрою біля мольберта муштруватися! Та що тепер говорити? Скалічили моє життя…
***
Тарас Шевченко сидить за столом і, тримаючись за груди, щось пише. Заходять Лазаревський з пакунком і лікар Барі з саквояжем.
Лазаревський. Доброго здоров’я, Тарасе!
Шевченко (важко підвівся з-за столу). Доброго здоров’я, Михайле… І вам доброго здоров’я, Едуарде Яковичу… Спасибі, що прийшли – мені цього самого здоров’я якраз і не вистачає…
Барі. Спробую помогти вам, Тарасе Григоровичу. Що вас найбільше турбує?
Шевченко (взявся за груди). Дуже у грудях болить.
Барі. Мені треба послухати ваші груди – роздягніться до пояса, будь ласка.
Шевченко знімає сорочку, а лікар і дістає стетоскоп.
Барі (обстежуючи Шевченка). Дихайте… Не дихайте… Дихайте… Не дихайте… Усе, одягайтесь, Тарасе Григоровичу. (Співчутливо). І давно у вас почалися ці болі?
Шевченко. Та вже кілька тижнів, як у грудях болить…
Барі. То чого ж ви так довго терпіли? Треба було одразу мене позвати або до іншого лікаря звернутися! Це ж не тепер у вас почалося, правда?
Шевченко (опустив голову). Не тепер…
Барі. Ну, тоді сядемо, і ви мені все детально розповісте.
Шевченко (коли всі сіли). Почалося це в мене ще у 1845 році, Едуарде Яковичу. Я тоді якраз закінчив навчання в Академії мистецтв, отримав звання некласного художника і подався до Києва. Там я подав заяву до Київської археографічної комісії і став подорожувати Україною, замальовувати архітектурні та історичні пам’ятки. А воно ж осінь, холоднеча, багнюка, вітриська, дощі! І застудився я так сильно, що мусив їхати у Переяслав до свого друга-лікаря Андрія Козачковського.
Барі. І який діагноз він вам поставив?
Шевченко. Казав Андрій щось про запалення легень. Але мав тоді підозру і на ревматизм серця, бо приписав мені мікстуру, до якої входила лікувальна рослина під назвою сарсапарель.
Барі. Так, сарсапарель лікує і ревматизм. І як довго він вас лікував?
Шевченко. Та довгенько… Сильно мене тоді та болячка скрутила. Я вже думав, що й не виживу. Там же, в Андрієвій хаті, навіть свій «Заповіт» написав! (Цитує).
Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Барі. Це ж ви тоді ще зовсім молодий були?
Шевченко. Тридцять один рік! Може, тому і вижив, що молодий був… Я взагалі живучий, Едуарде Яковичу. Ще зовсім молоденьким, у кінці 1839-го, я переніс тиф. А вже на засланні, то що до мене тільки не чіплялося – і ревматизм, і цинга, і головний біль! Усе витримав. А це знову воно повертається.
Барі. Не хвилюйтеся, Тарасе Григоровичу, – я випишу рецепти, і вам усе в аптеці приготують. Не переохолоджуйтеся і не перевтомлюйтеся. І ще мені здається, що я вловлюю у вашій майстерні… запах азотної кислоти…
Шевченко (винувато). Це так звана «царська горілка», Едуарде Яковичу, – вона складається з великої кількості азотної кислоти, і з її допомогою я гравірую…
Барі. І ви вдихаєте оті смертельні пари?!
Шевченко. А куди ж я подінуся, якщо на засланні геть утратив навики писати картини фарбами?
Барі. Тарасе Григоровичу, припиніть це негайно, бо як надихаєтеся азотної кислоти, то вам уже ніяка сарсапарель не поможе!
Шевченко. А якщо я тут буду тільки надряпувати малюнки на пластинах, а в кислоті їх триматиму десь у іншому місці?
Барі. Так ще можна. Але робіть це обережно! І то – не тепер. (Лазаревському). Ну, що ж, Михайле Матвійовичу, залишайте своєму другові продукти і будемо йти. Ви візьмете оці рецепти і замовите ліки в аптеці, а я піду до своїх пацієнтів… (Подає Шевченкові руку). Бувайте здорові, Тарасе Григоровичу. У разі чого – негайно посилайте за мною!
Лазаревський (беручи рецепти). Я не прощаюсь, Тарасе, – замовлю ліки і зразу ж тобі принесу. (Виходять).
***
Лазаревський і Барі ідуть довгим коридором приміщення Академії мистецтв.
Лазаревський (стурбовано). Едуарде Яковичу, коли ви прощалися з Тарасом Григоровичем, то сказали йому: «У разі чого – негайно посилайте за мною!» Ви передбачаєте, що йому може стати ще гірше?
Барі (зітхнув). Так, Михайле Матвійовичу… У Шевченка вже розвилася водяна хвороба серця. Якщо вона пошириться на легені, то справи його будуть зовсім погані…
Лазаревський. Але з чого це почалося?
Барі. З нужденного кріпацького дитинства, сирітства, тяжкої праці, частих застуд, тифу, запалення легень, ревматизму, арешту, заслання, різкої зміни клімату, утримання у холодних в’язницях і смердючих казармах, муштри, принижень, самотності, туги за Україною і за писанням картин…
Лазаревський. Ваша правда, Едуарде Яковичу. Я ось узяв із собою лист Тараса Григоровича, що він написав мені із Орської фортеці у грудні 1847 року… Подумав, що вам, лікарю, цей лист багато підкаже. (Показав аркуш паперу). А ви уже й самі мені все розказали…
Барі. І все одно зачитайте, Михайле Матвійовичу, – тут будь-яка інформація дуже важлива!
Лазаревський. Так ось Шевченко і пише… (Читає).
«Опріче того, що нема з ким щире слово промовити, опріч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина, опріче всіх лих, що душу катують, – Бог покарав мене ще й тілесним недугом, занедужав я спершу ревматизмом, тяжкий недуг, та я все-таки потроху боровся з ним, і лікар, спасибі йому, трохи помагав, і те, що я прозябав собі хоч у поганій, та все-таки вольній хатині, так бачите, щоб я не зрисував (бо мені рисувать заказано) свого недуга (углем у комені), то і положили за благо перевести мене в казарми. До люльок, смороду і зику став я потрохи привикать, а тут спіткала мене цинга лютая, і я тепер мов Іов на гноїщі, тілько мене ніхто не провідає. Так мені тепер тяжко, так тяжко, що якби не надія хоч коли-небудь побачить свою безталанну країну, то благав би Господа о смерті.
Так Дніпро крутоберегий
І надія, брате,
Не дають мені в неволі
О смерті благати.
Іноді так мене нудьга за серце здавить, що (без сорома казка) аж заплачу».
***
Початок лютого 1861 року. Ранок. Шевченко стоїть біля столу в кожусі і п’є ліки. Заходить Федір, тримаючи в руці чайник.
Федір. Доброго ранку, Тарасе Григоровичу, – я вам чаю приніс. Чи, може, ще рано?
Шевченко. Доброго ранку, Федоре. Заходь, мій дорогий! Пити чай серед зими – ніколи не рано… (Зіщулився). Холоднувато у моїй майстерні, я навіть кожуха накинув на плечі! Ну, сідай до столу, голубчику, та вип’ємо чаю з вершками…
Федір. Тут вам ранесенько ще якусь записку принесли.
Шевченко. Поклади ту цидулку на диван і сідай до столу, бо чай захолоне…
Федір (сідаючи за стіл). А якщо там щось дуже важне?
Шевченко. Федоре, голубчику, зараз нам із тобою треба зігрітися і поїсти! Оце важливо! А те почекає…
Федір. Ваша правда. А ліки ви вже випили?
Шевченко (скривився). Уже випив, нехай їм грець… Ну, берімося за сніданок! Спасибі Василеві Лазаревському, учора він гарний гостинець нам прислав.
Федір (здивовано). Нам?
Шевченко. Певно що нам! Він же знає, що ти – моя найближча підмога! Тож завжди пише: «Пересилаю тобі на ралець деяку дещицю, щоб не отощать тобі з твоїм Федором». Тому бери шинку, ковбаску і все, що бачиш…
Федір. Спасибі, Тарасе Григоровичу. Ви мені справді не дасте отощати.
Шевченко. А вже не дам, мій голубе. Не дам! (Поївши нашвидку). Отепер можна і листа прочитать! (Бере лист і читає). «Наймиліший мій пане Тарасе Григоровичу! Сподіваюся, що Ваше дорогоцінне здоров’я поправилось, і прошу Вас прибути у фотографію Александровського (навпроти Казанського собору) для долучення Вашого портрета до галереї літераторів». (Зачудовано). Ти дивись – «до галереї літераторів»! Спасибі, Федоре, – гарну цидулку ти мені із самого ранку приніс.
Федір (задоволено). От бачите! А ви не хотіли читати!
Шевченко. Федоре, я хотів – дуже хотів! Але ж і тебе хотілось нагодувати! О, ти навіть не уявляєш, як мені приємно листи від друзів читати! (Задумливо). Там, у киргизьких степах, було ж так самотньо і тяжко, що кожну вісточку, бувало, як Господа Бога, чекаєш! А її все нема і нема… І з цією поштою нема… І з наступною нема… І ще одна пошта приходить:
І знов мені не привезла
Нічого пошта з України…
І така туга за серце стисне, що й жити не хочеться… (Показав записку). А тепер я ожив! Тепер мені пишуть ледь не щодня – запрошують на вечори, на виставки, на літературні читання, щоб я щось прочитав зі свого другого «Кобзаря». Треба піти у фотографію – нехай і український поет буде у тій галереї!
***
Федір прибирає майстерню – витирає ганчіркою пилюку. У цей час знадвору, одягнутий у темний костюм, білу сорочку з чорною краваткою, розстібнутий кожух і смушкову шапку, заходить збуджений Шевченко. На витягнутій руці він тримає за ланцюжок золотий кишеньковий годинник і, покачуючи ним, задоволено наспівує…
Ой продала дівчина курку
Та купила козакові люльку.
Люльку за курку купила:
Вона його вірно любила.
Підіграючи Шевченкові, Федір так само починає помахувати своєю ганчіркою на витягнутій руці і співає другий куплет пісні.
Ой продала дівчина гребінь
Та купила козакові кремінь.
Кремінь за гребінь купила:
Вона його вірно любила.
Шевченко. Спасибі, Федоре! От за що я тебе люблю – ти завжди і поможеш мені, і заспіваєш, і за столом посидиш зі мною! (Оглядає кімнату). Так, пилюку ти вже повитирав. І заспівати ми вже заспівали… А тепер сідаймо за стіл… (Показав годинник). Бачиш, я годинника собі купив – першого у своєму житті! Раніше у мене грошей на таку розкіш не було. А тепер з’явилася вільна копійка, і я не втримався – купив.
Федір (хитрувато). Таку покупку треба обмити – інакше заржавіє…
Шевченко (задоволено). Ні, голубе, не заржавіє… Це не простий годинник, а золотий! Ще й на тринадцяти каменях!
Федір (зітхнув). Це нещасливе число…
Шевченко. Бáйдуже, – аби я був щасливий! А я – щасливий! (Узявся за груди). От лихо – таки болить у грудях… Наче було вже трохи полегшало, а тепер знов починає…
Федір (стурбовано). Роздягайтеся і лягайте у ліжко, Тарасе Григоровичу, а я принесу чаю з вершками. І якщо вам не полегшає завтра, то знов за лікарем побіжу!
***
Шевченко сидить на дивані у своєму кожусі, тримається рукою за груди і сумно дивиться на кишеньковий золотий годинник, держачи його у другій руці… До майстерні швидко заходить Лазаревський.
Лазаревський. Добридень, Тарасе… Федір уже пішов за лікарем – він скоро буде. (Винувато). Але я так хвилювався і поспішав, що нічого не встиг узяти. Чого тобі хочеться? Я зараз піду й принесу!
Шевченко (одразу ж). Ні, ні, не треба нічого. У мене все є. (Благально). Посидь зі мною, Михайле… (Показує свій годинник). Бачиш, яка в мене радість – годинника собі купив… Подумав, оце прийде весна… розквітне усе… і я поїду у Канів хату свою будувати… От і купив годинника, щоб не спізнитись на пароплав… Я уже й гроші на дерево братові Варфоломію послав. І план хати послав… Яка там у мене майстерня буде! Дубова! З видом на Дніпро!
Лазаревський (сідає біля Шевченка). Усе в тебе буде, Тарасе. Зараз прийде лікар, послухає твої груди і випише новий рецепт. Тобі ж було вже полегшало! От і знову полегшає. А що ти купив годинника – це добре. Це значить, що ти ще не збираєшся помирати! (Бере годинника). Хороший годинник…
Шевченко (поважно). Золотий.
Лазаревський. Це ти у нас золотий! А це – усього лише річ із золота, і не більше…
До кімнати заходить Барі зі своїм саквояжем у руці.
Барі. Вітаю вас, мої дорогі! Ну, розказуйте, що тут у вас…
Шевченко. Та от знов у грудях дуже болить, Едуарде Яковичу… Тільки тепер не лише біля серця, а ширше…
Барі. Ширше? Ану знімайте кожух і сорочку! (Обстежує Шевченка). Дихайте… Не дихайте… Дихайте… Не дихайте… Усе, одягайтесь, Тарасе Григоровичу. Так, тепер хвороба справді розійшлася ще ширше… (Зіщулився). Холодно тут… Треба вам лягати в лікарню. Ваша хвороба поширилася із серця на легені. Скоро у вас почнуться запаморочення. І що ви тоді у цьому холоді будете робити? Ви коли-небудь уже втрачали свідомість?
Шевченко. Було таке на засланні. І не раз.
Барі. Розкажіть, будь ласка.
Шевченко. Та що розказувати… Пішли ми якось у Сирдар’їнський похід. А я ж до солдатської амуніції був незвичний, а про похід і казати нíчого… День був гарячий, без вітру. Сонце пекло так, що навіть киргизи їхали без верхніх халатів… От тільки-но ми переправилися через Ор і вступили у степ, як я знепритомнів і впав у строю – звалила мене та спека! Підбігли офіцери і лікар, а ротний командир спочатку гримнув, але побачив, що діло кепське, і пожалів. Поклали мене у похідну повозку і рушили далі. Потім я одійшов і помалу звик. Але голова ще довго боліла…
Барі. Сумна історія… Пробачте, що я змусив вас це згадати… Але тепер ви самі бачите, що вам таки треба лягти у лікарню… Тут не гарячий степ, а холодна майстерня. І зараз не літо, а люта зима… Не можна допустити, щоб ви знепритомніли і на холодній підлозі отут лежали… (Лазаревському). Михайле Матвійовичу, ви зможете все це організувати? На це ж потрібні і клопотання, і гроші…
Лазаревський. Я негайно за це візьмуся.
Барі. Тоді ходімте знову по аптеках. Усі деталі я вам поясню по дорозі. До зустрічі, Тарасе Григоровичу. Бережіться і не скидайте свого кожуха – хоч так зігрівайтеся. (Виходять).
Шевченко (стиснув кулаки). Солдатчина! Знов та проклята царська солдатчина! І тут мене вона, клята, догнала… (Тихим, знесиленим голосом співає свою улюблену пісню про Морозенка).
Ой Морозе, Морозенку,
Ти славний козаче.
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче…
***
Згодом Шевченко знову стоїть у кожусі біля столу, наливає у ложку ліки і п’є. Потім сідає на диван, бере велику теку і розглядає малюнки, написані ним в Україні ще до заслання. Заходить Федір.
Федір. Як ви, Тарасе Григоровичу? Може, вам чогось треба? То ви скажіть – я все зроблю.
Шевченко. Спасибі, Федоре, але нічого не треба. Пошти мені не було?
Федір. Пошти не було. Але приходив Микола Костомаров. Дуже хотів вас бачити, та як дізнався, що ви хворі, то й не став турбувати.
Шевченко (гаряче). Він давно вже пішов?!
Федір. Ні, зовсім недавно. Може, кілька хвилин тому.
Шевченко. Дожени його, братику! Богом тебе благаю – дожени. Бо як помру тепер, то уже ми з ним і не побачимось більше ніколи!
Федір вибігає. Шевченко розставляє давні малюнки на дивані, потім, дивлячись на кишеньковий годинник, підводить стрілки на стінному годиннику. За цим заняттям і застає його Костомаров.
Костомаров. Доброго здоров’я, Тарасе! Звіряєш годинники – не можеш дочекатися своїх іменин? Потерпи ще кілька днів. Це скільки тобі вже буде?
Шевченко. 47 років, Миколо! 47 років… Дай-но я обніму тебе, наш дорогий історику, бо хто знає, чи ще коли доведеться… (Обнімає його).
Костомаров (розглядає Шевченка). Якийсь ти і справді, наче із хреста знятий…
Шевченко. Хворію, Миколо. Ох, як хворію! (Показує на груди). У грудях болить… У легенях болить… Та ще й у печінці болить! (Показав свого годинника). Ось купив собі свого першого годинника, а скільки він мені відлічить – уже й не знаю… От чого мені наробила проклята солдатчина! Якби не чужі сипучі піски – не був би я зараз отакий хворий! (З відчаєм). Десять літ, Миколо, десять літ у брудних і смердючих казармах! У холоді і в голоді, у муштрі і в нужді! От де моє здоров’я поділося і де хист мій подівся! А як я тоді починав! Як узявся був зображати нашу мальовничу Україну! (Показав на малюнки).Ось що із того лишилося! Це усе, що друзі після арешту мого врятували.
Костомаров. Гарні малюнки. Ти мені у Києві тоді їх показував… (Перераховує). Хата Котляревського у Полтаві… Слобідка в Україні… Батько на пасіці довбає вулики, а дітки йому обід несуть… Вдовина хата в Україні… Богданова церква у Суботові… Вони тоді так і не увійшли до твого другого альбому «Мальовнича Україна»…
Шевченко. Не увійшли – спочатку грошей не хватило, а потім, коли царське «трєтьє отдєлєніє» узялося за наших кирило-мефодіївців, то не до «Мальовничої України» нам із тобою було. (Показує на один із малюнків). Ось із цієї Богданової церкви усе й почалося! Пам’ятаєш мою поему «Великий льох»? (Читає).
Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики що заздріли,
То все очухрали.
Могили вже розривають
Та грошей шукають,
Льохи твої розкопують
Та тебе ж і лають.
Що й за труди не находять!
Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка.
Церков-домовину
Нема кому полагодить!
На тій Україні,
На тій самій, що з тобою
Ляха задавила!
Байстрюки Єкатерини
Сараною сіли.
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям,
А їм і байдуже.
Кажуть, бачиш, що все-то те
Таки й було наше,
Що вони тілько наймали
Татарам на пашу
Та полякам… Може, й справді!
Нехай і так буде!
Так сміються ж з України
Стороннії люди!
Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина
Розвалиться… і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти.
Костомаров (схвильовано). Вражаючі вірші!
Шевченко (сумно). За ці вірші мене тоді і схопили на переправі через Дніпро…
Костомаров. А в той самий день до мене, вже також заарештованого, їхали кіньми у Петербург моя матінка і моя наречена і зустріли тебе у супроводі жандармів у Броварах! І ти упізнав їх, підійшов і поцілував їм руки, а тоді ще й помахав шапкою на прощання, коли тебе посадили у візок! Матінка і досі про це згадує. Приходь до нас одразу ж, як одужаєш, Тарасе, – матінка дуже любить тебе і щовечора виглядає.
Шевченко. Я теж її дуже люблю. Скажи Тетяні Петрівні, що ми скоро побачимося. (Узявся за груди). Ось тільки цю болячку подалі од себе віджену…
Костомаров. Лікуйся. Лікуйся і приходь!
Шевченко. Прийду, Миколо. Обніми за мене свою матінку, як я тебе зараз обнімаю. (Обнімає Костомарова).
Історик виходить… Шевченко бере шапку і махає йому услід шапкою на прощання. Потім складає малюнки, накручує стінний годинник, кладе на стіл свій годинничок, випиває опіум, лягає на диван і засинає… А з висоти сцени долинає скорботний голос:
Заснув Тарас. Його лице сумне
не вкриє більше жодна борозенка.
Він знав! Він знав, що час його мине,
та пісня не мине про Морозенка!
І він заснув… Скінчивши всі труди
і склавши пісню, болем оповиту,
він ліг – підвівся – і пішов туди,
куди й просив у строфах «Заповіту»…
У виконанні хору звучить Шевченків «Заповіт».
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.