Валерій Герасимчук. «Клятва»*

Драма на дві дії

 

ДІЙОВІ ОСОБИ

 

Петро Калнишевський – останній кошовий отаман Запорозької Січі.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Запорозька старшина:

Головатий, Глоба, Кулик, Головко.

Заможні козаки:

Скотівець, Лантух, Батіг, Кріт, Корж, Чіп.

Бідні козаки:

Дід Тетеря, дід Божій, Вусач, Остюк, Голяк, Трясило, Мрійко, Непийбрага, Прісняк.

Інші козаки, яких таки чимало.

Січовий архімандрит.

Текелій – генерал російської армії.

Гонець генерала Текелія до запорожців.

Російські офіцери.

Турецький паша.

Яничари.

 

________________

*Драма «Клятва» про знищення росіянами Запорозької Січі у 1775 році була написана автором у кінці 1990 року, тобто ще в часи існування горезвісного СРСР, і разом з іншими творами подана на початку 1991 року у видавництво «Радянський письменник», де і вийшла коштом автора у кінці того ж року. Автор ще тоді ж подарував свою книгу із «Клятвою» багатьом режисерам, акторам і театрам, але, на жаль, поставлена вона так і не була. Очевидно, слова із драми про те, що «Москва одною нас рукою гладить, а другою нам шибеницю ладить», не влаштовували ще дуже багатьох. Сьогодні, після цього підлого і нічим не спровокованого нападу Росії на Україну, драма «Клятва» звучить ще гостріше і хоча б у друкованому вигляді повинна дійти до читача. Текст подається дослівно за книгою «Сповідь» (К., «Радянський письменник», 1991).

 

ДІЯ ПЕРША

 

Сцена 1

 

Початок червня 1775 року. Внутрішній Кіш останньої Запорозької Січі. Біля одного з куренів, недалеко від площі, де відбуваються загальні військові ради, повсідалися запорожці: той чоботи дьогтем маже, той оружжя чистить, той щось латає… Трохи збоку сидить гурт січовиків, які грають у карти і чадять люльками. До куреня підходить старезний запорожець із в’язочкою трав. Це – дід Тетеря.

 

Дід Тетеря (крекчучи).

Ох, натомився… Скину опанчину

та сяду на порозі опочину.

(Умощуючись біля куреня).

…Тут поки нашукаєш тих корінь,

то ледве і залізеш у курінь.

 

Ще й цілий день голодний, без потрави…

Вусач (товаришам, киваючи на старого).

Наш дід Тетеря знов ходив по трави.

Остюк.

Ага, тепер ногами запліта.

Дід Тетеря (недочув).

Ти, синку, прав: літа уже, літа…

Вусач (співчутливо).

Старенький він. До того – ще й глухенький…

Дід Тетеря.

Хто? Я – плохенький? Сам ти вже плохенький!

(Козакам).

Ви тільки-но послухайте його:

це я – «плохенький»…

(Б’є себе в груди).

Я ще ого-го!

 

Я на коні верстов ще з десять їду.

Це тільки находився і пристав…

Мрійко (голосно).

То скільки ж це вам літ минуло, діду?!

Дід Тетеря (знизав плечима).

До ста лічив, а потім перестав.

 

Та й те сказати – нащо їх лічити?

Ще ж якось можу ноги волочити.

Тож волочу собі ж на дивину

й розказую усім про давнину.

(Прицмокнув).

Було колись… Гули козацькі ради,

були морські походи, битви…

Остюк (вставляє).

…зради.

Дід Тетеря.

Тепер нема таких бурхливих рад.

Остюк.

Зате багато підступів і зрад.

Вусач.

А вольниця здиміла, як в багатті…

Дід Тетеря (знов недочув).

Еге ж, еге! Місця були багаті.

 

Кишіли звіром всі оці степи.

І дрохв було – ногою не ступи.

А вже як риба надійде усяка,

то прогинає держално у сака.

(Взявся за голову).

А що було худоби і бджоли!

Мрійко.

Ех, романтично прадіди жили…

 

Мабуть, підеш на луки неозорі

і цілу ніч милуєшся на зорі.

 

І так ото налічиш сотні зір!

Остюк (скептично).

Якщо тебе не роздере той звір…

Мрійко (мрійливо-романтично).

І поки соловейко спати ляже,

все слухаєш…

Остюк (вставляє).

…чи суне військо ляше.

Мрійко (далі романтично).

Або приляжеш опісля труда

і виглядаєш…

Остюк.

…чи не пре орда.

Дід Тетеря.

Сьогодні ж там, де ми лящів солили,

усяких сербів, греків населили.

І хто захоче – той нас і найма…

Тепер такої вольниці нема.

Дід Божій.

Бо опісля московської угоди

Москва забрала в нас усі уходи:

і рибні лови, й луки, і бори…

Остюк.

І нас прибрала, враг його бери!

 

Уже й по ліву руку, і по праву

Москва скрізь завела свою управу.

Корж (і собі вставляє).

…Й такі кругом податки завела,

що за ягня беруть, як за вола.

Лантух (бурчить).

…О, ті прокляті царські воєводи

податком обіклали землі й води…

Корж.

А ще ж є і податок димовий!

Узяв би воєвод тих домовий…

Дід Божій.

Вони із нас уже тягнули б жили

і постоли усій Росії шили!

Остюк.

А губернатор Воєйков і шив.

Вусач.

І досі шиє! Я в місцях тих жив…

 

Він скоро нами так почне рядити,

що ще заставить і дітей родити.

Остюк (показує на товстого Лантуха).

А що!.. Лантух дітей родити б міг –

у нього вже живіт оно, як міх!

Лантух (ображено убік).

Остюк проклятий… Так ще й стану сміхом…

 

Саме в цей час із-за рогу виходить п’яненький запорожець з міхом вина під пахвою. Це – Непийбрага.

 

Джмелик (побачив його і стішився).

А от і Непийбрага суне з міхом!

Вусач.

Цей знов пропив усе до гаплика…

Непийбрага (заточуючись, музикам, яких веде за собою).

Ану, музѝки, вшкварте гопака!

 

Троїсті музѝки, які ідуть за Непийбрагою, відразу ж починають грати. Непийбрага обережно кладе на землю міх з вином і пускається в танець. Услід за ним починають танцювати й інші запорожці.

 

Сцена 2

 

Тільки-но козаки розгулялися, як убігає Голяк.

 

Голяк (відхекуючись, показує за частокіл).

…Там москалі Січ-матір окружають,

а козаки горілку-мед кружають!

Непийбрага (тільки усміхнувся).

Ох, цей Голяк! І збреше, й не моргне.

Вусач.

Налий йому вишнівки – хай шморгне.

Джмелик.

Хитрун… Почув горілку та й набивсь…

Непийбрага (подає Голякові корця).

Нá, пий.

Джмелик.

Та він і так уже напивсь!

(Усміхнувся скептично).

Не бачиш – москалі йому верзуться…

Голяк (знову показує за частокіл).

Там і кайдани вже для вас везуться!

Непийбрага.

Це в голову тобі ударив квас.

Голяк.

Та я їх бачив так, як зараз вас!

 

Лишень коня біля ріки стриножив,

як раптом чую – хтось його стривожив.

Я думав – чорт сховався у скалі,

коли це придивляюсь – москалі!

 

Кругом уже всю варту познімали

і всі паланки наші позаймали.

 

Весь Луг учора ними аж кишів!

Остюк.

Ну, тільки брешеш – надаєм книшів.

Вусач.

Якщо ти обманув нас, вражий сину,

то так і вкинем у Стару Сисину!

Джмелик.

Щоб товариству не зривав гулянь…

Голяк (уже аж розсердився).

Та ти хоча б за частокіл поглянь!

Вусач (Джмелику).

А й справді – виглянь. Це ж усе так просто.

Джмелик.

Хай виглядає Корж – він вищий ростом.

Корж.

Цей Джмелик завжди зверне на Коржа…

 

Корж неохоче встає, виглядає за частокіл і перелякано обертається до запорожців.

 

Корж.

Глядіть –

москаль нас справді окружа!

 

Козаки зриваються з місць і кидаються до частоколу.

 

Прісняк (уважно роздивляється).

На болотах колод понастеляли.

Вусач.

І вже гармат на Січ понаставляли.

Джмелик.

Окопи риють, кляті москалі!

Голяк (сам до себе).

Ой, краще б чорт тоді був у скалі…

 

Лунає далекий гарматний постріл. Чути, як свистить і десь недалеко падає ядро.

 

Джмелик.

Вони іще й стріляють, паразити!

Остюк (і тут кепкує).

Корчму, напевно, хочуть поразити…

Джмелик (серйозно).

Тоді б москаль поставив Січ сторчма,

бо найлюдніше місце в нас – корчма.

Вусач.

Оце ти кажеш правду цілковиту.

Непийбрага (занепокоєно).

Вони ж там переб’ють всю оковиту!

Джмелик.

Оно уже біжить хтось від Сруля…

 

З-за рогу вибігає розхристаний козак із розбитою пляшкою в одній руці і з гарматним ядром у другій. Це – Трясило.

 

Трясило.

Який це дурень по корчмі стріля?!

Вусач (стурбовано).

Когось убито?

Трясило (потрясає черепками).

Та розбито бутель!

Голяк (киває за частокіл).

Це москалі палять…

Трясило.

Не може бути!

Голяк.

Ядро оглянь і пошукай клейма.

Трясило (оглядає ядро).

…Ось є клеймо…

Непийбрага (з прикрістю розвів руками).

А бутля вже нема.

Трясило.

То треба товариству знак подати!

Вусач.

Не треба тільки в паніку впадати.

(Трясилу).

Якщо на місці довбиш Голуб є,

то передай – нехай на сполох б’є.

 

Трясило вибігає, і незабаром чути, як довбиш б’є на сполох.

 

Сцена З

 

На площу, де завжди відбуваються загальні козацькі ради, збігаються запорожці. Видно, що тривога застала їх зненацька – той на ходу зодягається, той ніяк не може причепити шаблю, ще інший біжить, несучи одяг і зброю в оберемку…

 

Головко (Трясилу).

Чого ви товариство сполошили?

Трясило.

Не бачиш – москалі нас обложили!

Головко.

Та поясни спокійно і не злись.

Трясило (показуючи за частокіл, з притиском).

Там – мос-ка-лі!!!

Головко.

Звідкіль вони взялись?!

Остюк.

Звідкіль взялись… Напевно, з неба впали.

Ти бач, як несподівано напали…

Чіп (виглядає за частокіл).

…Але і є ж їх!.. Як у церкві свіч!..

Вусач.

Напевно, будуть руйнувати Січ.

Трясило (вихоплює шаблю).

Та зак вони там вириють окопи,

то ми їх поскладаємо у копи!

Скотівець.

…Який же запальний цей наш Танас…

(Трясилу).

Ти подивися, скільки їх та нас!

(Показує на пальцях).

На кожного по п’ять, а то й по вісім.

Трясило.

То що – шаблі на частокіл повісим?!

(Розійшовся).

А нас москаль – носами в кізяки?

 

З’являється кошовий отаман Петро Калнишевський у супроводі старшин.

 

Калнишевський (робить владний жест рукою).

Спокійно. Не хвилюйтесь, козаки.

 

Ми всі до зброї станемо охоче,

та треба взнати, що цариця хоче.

Вусач (і собі дістає шаблю).

За зброю треба братись – прав Танас.

Цариця хоче розігнати нас.

 

Москаль давно козацькі всі повіти

хотів своїми сітями повити!

 

Та Січ йому у цьому заважа.

Остюк.

Не дуже він на нас і завважа…

Калнишевський (розсудливо, як і належить кошовому).

Все ж за шаблі не треба зразу братись.

Спочатку слід у всьому розібратись.

 

Пошлем посла – Івана Кулика.

(Показує на ближчого полковника).

Трясило.

Нехай він їм покаже кулака!

Калнишевський (з надією).

Та, може, обійдеться все без бою…

(Кулику).

Візьми хліб-сіль, Іване, із собою.

Кулик (неохоче).

Та вже прийдеться взяти буханець.

 

Тільки-но Іван Кулик намірився йти, як убігає постовий. Це – Батіг.

 

Батіг.

Від москалів до нас прибув гонець!

 

Одразу ж заходить і сам гонець.

 

Гонець (глянувши скоса на козаків, сам до себе).

Так, значит, эта чернь здесь так орала…

(Уголос).

Где гетман?

 

Калнишевський виходить наперед.

 

Гонець.

Вам письмо от генерала.

(Передаючи Калнишевському сувій).

Мне генерал Текелий поручил,

чтобы я лично вам письмо вручил.

 

Віддавши листа, гонець виходить.

 

Остюк (киває услід гінцеві).

Обклали Січ такими ось хлюстами

і закидають ядрами й листами.

Трясило (стискає кулаки).

Та я його роздер би, як сурка!

Дід Божій.

Антихристи… Нема на них Сірка…

Вусач.

Він розігнав би військо кінне й піше.

Калнишевський (простягає писарю Глобі листа).

Ану поглянь, що той Текелій пише.

 

Глоба розмотує довгий сувій і пробігає по ньому очима.

 

Джмелик (поки писар читає).

А довгий лист… Напевно, із аршин…

Глоба (скінчивши читати).

Він кошового в гості зве й старшин.

Остюк.

Це щоб поторгуватись на погості…

Калнишевський.

Та як не є, а треба йти у гості.

 

Повернемось – зберем загальну раду.

Послухаєм, яку хто дасть пораду.

Зведем, що скажуть бідні і статочні,

і рішення приймемо остаточні.

 

А поки що нехай всі курінні

збирають козаків у курені.

 

Сцена 4

 

Біля свого куреня, на тому ж місці, що і в першій сцені, сидять Вусач, Трясило, Голяк, Остюк та інші незаможні запорожці і всі, як один, чистять зброю.

 

Голяк (задумливо).

Попали ж ми під царську руку кріпку…

Тепер нас москалі з’їдять, як ріпку.

Вусач.

…З’їдять… Це правда… Щоб їх їла міль…

Остюк.

А це все наш премудрий гетьман Хміль!

 

Взяв здуру й проміняв свою державу

на царську ласку й булаву іржаву.

Голяк.

Та ні – була коштовна булава.

Остюк.

Тоді була іржава голова!

 

Бо де ж на світі ще таке видати,

щоб добровільно рідний край віддати?!

(З притиском).

…Самі ж ми Україну віддали!

Остюк.

Тепер її попробуй відділи…

 

Москва ж нас все у дружбі запевняє.

А наші землі військом заповняє!

(Прискалив око).

Але якщо у нас стосунки братні,

то нащо тут полки тримати ратні?

Трясило.

Стоять війська й круг наших Силивах.

Остюк.

Бо їхня дружба – тільки на словах!

 

Москва одною нас рукою гладить,

а другою нам шибеницю ладить!

 

Й на договір старий не потура –

зв’язала нас і руки потира.

Трясило.

А чом же їй тих рук не потирати?

Прибутки – в неї ж! А в козацтва – втрати…

Під Петербургом, на ритті канав,

від мору не один уже сконав.

Голяк.

Бо старшина з Москвою загравала.

Остюк.

А певно що – Москва ж їх зогрівала!

(Обвів рукою навколо).

Земель їм надавала скрізь і вод.

От старшина і слуха воєвод.

Голяк.

О, старшина завжди до їхніх послуг…

Остюк.

Бо жалування платять їй за послух!

 

А для Москви той старшина зручний,

який завжди покірний і ручний.

Вусач (кивнув у бік російського табору).

Москва й тепер їх може задарити

і голови усім нам задурити.

Голяк.

Йшла валка повз Микитин перевіз –

мабуть, Текелій хутра їм привіз.

Остюк (безнадійно махнув рукою).

Тоді за царські хутра соболині

вони усе здадуть аж до Волині.

Трясило.

Заможні теж полізуть до корит –

і Корж, і Скотівець, і Чіп, і Кріт…

Прісняк.

Ці будуть хлібом москаля стрічати…

Остюк.

Звичайно! Їм же буде що втрачати!

 

Лантух он вічно щось носив та пер.

От і боїться за добро тепер.

(Загинає пальці).

І за комори, й за млини, й за сіті…

Прісняк.

Та він боїться усього на світі!

 

Оце котроїсь із минулих зим

два кримчаки погналося за ним.

Так він зчинив такий страшенний галас,

немов за ним орда в сто тисяч гналась!

Вусач.

Та плюньте ви на того Лантуха!

Для нас година почалась лиха…

(Запитально подивився на товариство).

Чи будем далі москалям служити?

Трясило.

Нізащо! Краще голови зложити!

Голяк.

І кров пролити на возів щаблі!

Вусач.

Тоді готуй пістолі і шаблі…

 

Стемніло.

 

Сцена 5

 

Ніч. Біля іншого куреня, на протилежному боці радної площі, збираються Скотівець, Кріт, Лантух, Чіп, Корж, Батіг та інші заможні козаки. Сходяться вони тайкома, оглядаючись. Перемовляються тихо.

 

Скотівець.

То що, панове, будемо робити?

Корж.

А може, справді у похід трубити?

Скотівець.

Опам’ятайся – ти ж уже в роках –

багатство наше в москаля в руках!

Корж (почухав потилицю).

Та дідько знає, як його вгадати…

Кріт.

Здаватись треба! Що тут ще гадати.

(Притишив голос).

Текелій – серб. Та зліший, ніж пруссак.

Від нього не врятує і рисак.

Лантух.

А чернь вже піднімає заворуху.

Кріт.

Вона нам тут закрутить завірюху…

Скотівець (аж розсердився).

Та хватить вам про чернь кінець кінцем!

Батіг ось мав розмову із гінцем…

 

Усі з цікавістю обертаються до Батога.

 

Батіг.

Він підійшов, як ми були на варті.

Сказав, що добре б випити по кварті…

Та й втаємничив і мене, й Матню,

що нам цариця збільшила платню.

Чіп (здивовано і завидно водночас).

Тобі й Матні?

Батіг (усміхнувся, глянувши на товстенького Чопа).

Злякавсь за власну тушу…

(Урочисто).

Усім! По сорок золотих на душу!

(Підняв догори перст).

А старшині – по сотні півтори…

Білий.

Не може бути!

Чіп.

Справді?

Корж.

Повтори!

Батіг (намагається пригадати дослівно).

Так і сказав отой гонець Гаврило:

«Дадут червонцев… сорок штук… на рыло».

Чіп.

На рило?

Батіг.

Це у них одне з мірил…

Чіп (радо).

Та в мене ж у хліві півсотні рил!

Батіг (продовжує).

Коли ж на турка підемо війною –

платитимуть заплатою двійною.

Лантух (скривився).

…Двійну заплату видадуть вони…

Якби дали двійну і без війни!

Батіг (показав на Січ).

Хто ж тут вогню не стане роздувати,

то тим ще й землі будуть роздавати.

 

І то найкращі – де багато паші.

Чіп (наївно).

Московські землі?

Батіг.

Не московські. Наші!

Чіп (чухає лоба і ніяк не може чогось збагнути).

Ти вибачай, що я вже перебив.

Але я, мабуть, трохи перепив…

То це воно виходить не інакше,

як нам цариця подарує… наше?

 

То ми і так своїм добром багаті.

Скотівець.

У тебе зараз москалі у хаті!

 

Так що добро у тебе там то є,

але воно сьогодні не твоє…

Чіп.

Тоді я завтра не полізу в драчу,

якщо за це усі достатки втрачу.

Скотівець.

Не тільки млин свій втратиш і свій бір,

а ще й надовго підеш у Сибір…

Зате, панове, тому, хто скориться,

і мед, і пиво буде, і кориця.

Батіг.

Й цариця нам пожалує млини,

усі маєтки…

Чіп (вставляє).

Наші ж…

Батіг.

І лани.

Скотівець.

Хто службою не буде гордувати,

того цариця стане годувати.

(Хитро примружився).

Теля покірне – дві корівки ссе…

На раді завтра й вирішиться все.

 

Тому одежу зодягай нарядну

і всі на площу поспішай на радну.

Не смійте лиш перечити мені!

І заживем, як миші у млині…

 

Розійшлися.

 

ДІЯ ДРУГА

 

Сцена 6

 

Полудень наступного дня. Біля куренів, які широким колом обступають радну площу, відчувається пожвавлення. Чути, як довбиш б’є у котли – так на Січі скликають загальну козацьку раду. На площу з усіх кінців Запорозького Коша поспішають запорожці і стають у коло, в центрі якого згодом з’являються Калнишевський і старшини.

 

Голяк (пробігаючи мимо свого куреня).

Калниш вернувсь! Усі на радну площу!

Остюк (саме щось пере).

Дай я хоч шаровари дополощу…

Голяк.

Москаль ось як пальне з-за баштанів –

залишишся і зовсім без штанів…

 

Побіг далі. Ховайшило махнув рукою на прання і собі подався за ним. З куреня вибігають Вусач, Васюра, Остюк та інші козаки і приєднуються до тих, що на площі.

 

Джмелик (уже в натовпі).

Я чув – Текелій пропонує здатись.

Дід Божій.

Та щось недобре вже повинно статись…

(Забобонно).

Всю ніч кричали ж сови й вили пси.

Вусач.

Це на нещастя…

Дід Божій.

Боже упаси!

Калнишевський (звертається до товариства).

Ну, от ми із гостей і повернулись…

Глоба (вдавано весело).

Живі, хоч і були б перевернулись.

Калнишевський.

Текелій всіх нас лагідно прийняв.

Кулик (убік).

Так лагідно, що аж мороз пройняв…

Калнишевський.

Та москалі нам пальцем помахали:

за те, що гайдамакам помагали,

що виступали за свої права…

Остюк (упівголоса).

…що в нас густіша, ніж у них, трава.

Калнишевський.

…А ще ми тим цариці дозоляли,

що заселяти Луг не дозволяли.

Головатий.

Тож нам не помогли ні сіль, ні книш…

Цариця хоче зруйнувати Кіш.

Глоба.

Сказав Текелій хоругви спустити

і царське військо до Коша впустити.

Вусач.

А ти забув, старий надутий сич,

як руйнували Чортомлицьку Січ?!

 

Тоді теж москалів у Січ впустили…

Вони ж нас трупом по Дніпру пустили!

Трясило.

Ще й вішали!.. Згадайте ці степи –

стояли донедавна ще стовпи.

Вусач.

Тож краще в землю спати повкладатись,

аніж на царську милість покладатись.

Скотівець (кивнув у бік російського табору).

Ти глянь, яка у них численна рать!

Тут утікай і пороху не трать.

Батіг (підтримує Скотівця).

Й гармати в них такі, що рушать скали.

Кулик.

Він ще сказав, щоб ми присягу склали…

Скотівець (бундючно).

Присяга – це основа всіх основ.

Голяк.

Що? Ми повинні присягати знов?

 

Та скільки ми Москві не присягали,

то потім ледве ніг не простягали!

Остюк.

Але якщо й на цей раз присягнем,

то остаточно ноги простягнем.

Вусач (сумно).

Пропала Україна…

Дід Божій.

Упаси Біг!

Трясило.

Та як це Січ віддати за спасибі?!

Голяк (вихоплює шаблю).

Рубатись треба!

Трясило (і собі витягає шаблю).

Треба! Прав Голяк.

Скотівець (Калнишевському).

Та ти не слухай, батьку, цих гуляк!

 

Хоч козаки і всіх драгунів звалять,

то москалі паланки наші спалять.

(Кивнув на Голяка).

Це в нього – ні кола, ані двора.

Одна свитина, і у тій діра.

Лантух (і собі зневажливо глянув на Голяка).

Та в нього як не дірка, так торочка…

Голяк.

Неправда! Під низом ще є сорочка!

(Показує).

Осьо вона ще й виглядає. Бач?

Лантух (скептично).

Я і не знав, що ти такий багач…

Кріт.

Таких, як він, я б сотню міг купити.

Голяк.

Диви! Вони із нас ще й будуть кпити!

(Робить закличний жест рукою).

До мене всі, хто честю дорожить!

(Показав на протилежний бік площі).

Хай там стоять, хто за добро дрижить.

 

Козаки діляться на два табори: біля Голяка збираються незаможні запорожці, біля Скотівця – заможні козаки. З обох сторін на адресу противників починають сипатися образи.

 

Скотівець (тикає пальцем у бідаків).

Голота сіра!

Лантух.

Голодранці!

Кріт.

Злидні!

Остюк (багачам).

…Свинячі рила!

Рубайхвіст.

…Баболюби!

Джмелик.

…Сидні!

Батіг (теж тикає пальцем у бік бідноти).

П’яниці!

Голяк (багачам).

…Трутні!

Чіп (голоті).

Обірванці й лежні!

Вусач (з табору бідноти).

…Брехня! Ми – запорожці незалежні!

Головатий (Калнишевському).

Сюди вина потрібно кілька бут.

Інакше незабаром буде бунт…

Глоба (звертається до обох таборів водночас).

Пани-молодці! Ви так поморились…

То, може б, ви того вже… помирились?

Скотівець (подивився скоса на Голяка).

Ну, так чого ж він зуби вискаля…

Голяк (уперто).

Не пустимо до Січі москаля!

Прісняк.

Оцю всю землю встелимо собою,

а матір-Січ не віддамо без бою!

Трясило.

Та вип’є чашу і москаль до дна!

Архімандрит (нарешті і він втручається).

Опам’ятайтесь! Віра ж в нас одна…

(Погрозив пальцем).

Не забувайте, воїни преславні:

московитяни – також православні.

 

Крім того, ми й вони – брати по крові.

Помолимось за них святій Покрові.

(Повчально).

Господь же каже: «Ближнього люби».

Остюк.

А москалі заголять нам лоби?!

Архімандрит (показав за частокіл).

Там ваші дітки й жіночки-лебідки…

Скотівець.

І землі.

Лантух.

І худоба.

Чіп.

І слобідки.

Кріт.

Мені погано від одних думок,

що все це перетвориться в димок.

Голяк.

Та знаємо ми ваші душі цвілі –

вам щоб зимівники лишились цілі!

Білий (улесливо).

Та не в слобідках, товариство, річ…

Старшини теж за те, щоб здати Січ.

Остюк.

Старшини хочуть всі урядувати.

А нам потрібно Січ урятувати.

Трясило.

Ми матір-Січ без бою не здамо!

І москалеві жару задамо.

(Звертається до Калнишевського

словами з народної пісні).

«Благослови ти, наш батьку, нам на башти стати,

щоб не впустить москалів да Січ руйнувати.

Москаль стане з тесаками, а ми з кулаками:

нехай слава не загине поміж козаками».

Скотівець (до тих, що навколо нього).

Не слухайте Трясила й Голяка!

Голяк.

Та що цей Скотівець усіх ляка?!

 

Протилежні табори знову загомоніли, вороже поглядаючи одні на одних і показуючи кулаки.

 

Головатий (Калнишевському).

Напевно, батьку, тут не буде ладу,

допоки ти не застосуєш владу…

Калнишевський (якось приречено).

Та що я можу вам сказати, діти?..

Такої сили нам не подоліти.

Їх більше, мабуть, як у п’ять разів.

А той Текелій карою грозив…

Глоба.

І я кажу – нам нікуди діватись.

Їх більше.

(Розвів руками).

Отже, мусимо здаватись…

Білий.

Нам дуже мудро радить писар Глоба.

Остюк.

Найпершому йому й заголять лоба…

Джмелик.

Та в нього й так три волоски стирчать!

Калнишевський (владним жестом обриває суперечку).

Все, козаки!

(Понуро).

Ходім гостей стрічать…

 

Кошовий і старшини виходять. Услід за ними ідуть і заможні козаки.

 

Сцена 7

 

На радній площі залишаються тільки незаможні запорожці, які ще й самі не знають, що їм робити далі…

 

Голяк (скрушно).

Без бою здати Січ… З якого дива?

Остюк.

Та старшина завжди була зрадлива!

Джмелик.

Й тепер із Січі геть уся тіка…

Остюк.

Кажу ж – вона завжди була така!

 

Як їй за шкуру заливали сала,

вона цареві «чолобитні» й слала.

Трясило.

Та ще й возила хабарі звідсіль.

Голяк.

Це, певно, знов готує хліб та сіль…

Джмелик.

Що ж нам робити?

Вусач.

Що тут мудрувати…

Прийдеться нам до турка мандрувати.

(Зітхнув).

Зведемо за Дунаєм Січ нову.

Все ж краще, ніж попасти на Неву…

Остюк.

…Це правда… Як дамо себе поняти,

то буде нам від кожного паняти…

Трясило.

Тоді збираймось по півсотні душ

і до султана дременем чимдуж.

 

Проскочимо ярами та борами,

а ні – тоді проб’ємось таборами.

Ото пожитки вкинемо на віз –

і гайда на Микитин перевіз!

Остюк.

Та в тебе чуб уже почав сивіти,

а ще даєш такі дурні совіти.

Ну, як ти можеш отаке верзти?

До перевозу ж 22 версти!

 

Москаль тобі наступить так на п’яти,

що не устигнеш кунтуша нап’яти!

(По-змовницьки).

Потрібно пробиратись комишем…

Прісняк (завагавшись).

А може б, я лишився з Калнишем?

 

Мене удома жде моя Маруся –

вона мене пригріє, як зморюся.

Й давно вже ж приговорені свати…

Чого це я подамся у світи?

Неїжмак.

А як же я лишу свою Оляну?

Без неї ж я на чужині охляну!

(Облизався).

У неї ж завжди є щось у ваганці…

Малюта.

А я чого подамся у вигнанці?

 

Цариця буде землі дарувати,

а я – штани під турком доривати?

Ні, славне товариство, я завсіди

устигну ще до турка у сусіди…

Непийбрага.

Не пристаю і я до Вусача –

мені і тут горілки вистача…

Півкожуха.

Мене також хоч почепіть на грушу,

але нікуди з Січі я не рушу.

Неїжмак.

Напевно, я звідсіль не рушу теж…

Остюк.

То залишайся і за тельбом стеж!

Вусач.

Хто хоче – хай лишається, а ми всі

опівночі зберемося на мисі.

 

І попливемо, сівши на дуби…

Остюк (Прісняку).

А ти руду для москалів довби!

Вусач (дає розпорядження товаришам-запорожцям).

Тоді скоріш збирайтеся в дорогу.

Тягніть човни з Кодацького порогу,

скарби всі наші запакуйте в мідь…

Голяк.

Еге, скарби ховати треба вміть.

Вусач (з надією).

Знайдем притулок у паші чи в хана.

Трясило.

Ех, дати б москалеві прочухана!

(Рішуче витягає шаблю).

Ні, хоч одного викличу на герць.

Вусач (зупиняє його).

Облиш тих москалів – нехай їм грець.

(Козакам, які саме виносять мідного казана).

Скарби в болото треба повкидати.

 

Ті, кивнувши головами, виходять.

 

Голяк.

Ой, тяжко Січ останню покидати…

Джмелик.

І жаль скарбів.

Супа.

Та плюнь ти на скарби!

(Обвів рукою навколо).

Ти за землею рідною скорби.

Вусач.

Отут цілком я згідний із Супою.

Землі нам треба взяти із собою.

Коли на чужині запалять свічі,

то щоб була хоч грудка глини з Січі…

Мрійко (недосвідчено).

У що ж її набрати, нам порай…

Остюк (сумно і трохи роздратовано).

У що та в що… В хустину набирай!

 

Козаки набирають у хустини рідної землі, ховають їх за пазухами і направляються до виходу.

 

Дід Божій (услід запорожцям).

Прощайте, дітки! Будьте ж обережні –

пливіть повз очерети прибережні.

Де треба, там і голови нагніть,

на мілині самі човни тягніть.

 

Тоді переправляйтесь через Конку…

(Згадав щось, витягнув із торби невеличку ікону).

Візьміть ще із собою цю іконку!

(Сумно).

…Той турок вас також припереже.

То хай вас Мати Божа береже…

 

Мрійко бере у діда Божія ікону, і козаки зникають. Дід ще довго дивиться їм услід.

 

Сцена 8

 

Минуло кілька днів після загальної козацької ради, на якій було вирішено здати Січ без бою. На радній площі знову зібралися запорожці. Але тепер в основному заможні козаки і козацькі старшини, серед яких вештається п’яненький Непийбрага та ще кілька таких, як він. Калнишевського, Головатого і Глоби взагалі немає. Присутні зодягнуті підкреслено святково. Корж нервово черкає кресалом і ніяк не може запалити люльку.

 

Скотівець (теж нервує).

Покинь кресалом по душі черкати!

Корж.

Та скільки ж нам Текелія чекати?

Скотівець.

…Ось Калниша в столицю проведе

і всіх нас до присяги приведе.

(Оглянув присутніх).

Всі виглядають начеб милувато.

Але, признатись, щось нас малувато…

(Занепокоєно).

Гляди ще й подамо себе на сміх.

Корж.

Та я і так зібрав, кого лиш міг!

(Киває на Неїжмака).

Он те ледащо притягнув арканом.

Знайшов дружків двох п’яних під парканом.

Тих прилякав. Тим обіцяв паїв.

А Непийбрагу трохи підпоїв.

Скотівець.

І все ж Текелій запитає строго.

(Подумавши трохи).

Іще Тетерю приведи старого.

 

…Постав його подалі від посла

і хай стоїть – для більшого числа.

 

Корж виходить. За якийсь час на радній площі з’являється Текелій у супроводі кількох російських офіцерів.

 

Неїжмак (незадоволено убік).

Прийшли нарешті… Вже аж по обідні…

Скотівець (кидається назустріч Текелію і офіцерам).

А ось і царські воїни побідні!

 

У цей час із протилежного боку Корж заводить діда Тетерю.

 

Корж (упівголоса звертається до діда).

Це, діду, від цариці три посли…

Дід Тетеря (голосно).

…Га?.. Не почув!.. Які такі осли?

Корж (теж уже голосно дідові на вухо).

Послів нам шле цариця милостива!

Дід Тетеря.

І я ж кажу – цариця дуже мстива…

Скотівець (перелякано).

Та ні! Вона нам матінка ласкава!

Дід Тетеря.

Ти, синку, прав – цариця страх лукава.

Скотівець (ударив об поли).

От пень глухий! Заріже без ножа!

Дід Тетеря.

Еге, через Москву уся нужа.

Скотівець (приречено).

Пропали ми!

Батіг (одмахується).

Та хто його там слуха…

Дід Тетеря.

Я теж чув, що цариця добра шлюха.

Скотівець (ледь не кидається на діда з кулаками).

Язик тобі б усох, глуха тетеря!

Дід Тетеря.

Потьомкін здох? Диви, яка потеря…

Перший офіцер (Текелію).

Я вижу – нас застанут здесь потемки.

Дід Тетеря.

Та я ж кажу – дурак він, той Потьомкін!

(Гнівно).

Ще й наші землі німцем заселя.

Скотівець (благально Коржу).

Веди старого к чорту звідсіля!

(Текелію, поки Корж спроваджує діда).

Звиняйте… Спека… От старий від спраги

і випив, мабуть, зайвий кухоль браги…

Текелій.

Но вы присягу здесь должны сложить,

что все царице будете служить!

Скотівець.

Та ми готові! Принесли вже й стяги.

(Показує на корогви).

Непийбрага (завагався).

А може, обійдемось без присяги?

Текелій.

Смотрите — вы играете с огнем…

Другий офіцер.

Да мы вас всех в бараний рог согнем!

Лантух (злякано).

Та ні! Ви що…

Корж.

Ми – за!

Скотівець.

Ми присягньом!

Білий.

Клянемось, що і нині, і в наступнім

у підданстві ми будем невідступнім.

Текелій.

Да, да! Как нынче, так и впредь сего!

Неїжмак (Чопу).

Що ж нам за це дадуть?

Чіп.

Дадуть всього!

(Перераховує на пальцях).

Цариця нам пожалує удоби,

ставки, млини, кошари для худоби…

Текелій.

Служить клянитесь, жизни не щадя.

Неїжмак.

Клянемося за все служить щодня!..

Кріт (додає).

…Цариці нашій!

Корж ’є себе в груди).

Щоб так був здоров я!

Непийбрага (п’яненьким голосом).

Клянемось пити за її здоров’я!

Текелій.

Вы будете служить в ее войсках.

Скотівець (вірнопіддано).

Аж до сивин старечих на висках!

Текелій.

И охранять царицыну палату.

Корж.

Клянемось, як же!..

Чіп.

…За подвійну плату.

 

Лантух осмикує його.

 

Текелій (погрозив Чопові пальцем).

Ты присягай и не смотри плутом.

Чіп.

А як же землі?

Текелій (багатозначно усміхнувся).

Это все потом…

 

Сцена 9

 

Турецька сторона, місцина за Дунаєм. Козаки завершують будувати свою Січ, отримавши на це дозвіл турецького султана: новий Кіш запорожців майже нічим не відрізняється від того, який вони покинули в 1775 році. Така ж радна площа, такі ж курені, такий же частокіл навколо них. Змінилися тільки далекі краєвиди, які свідчать про те, що січовики уже на чужій землі. Запорожці саме пораються біля частоколу.

 

Трясило (забиваючи одну з останніх паль).

Як гарно в нас робота йде гуртова!

Заб’ємо кілька паль – і Січ готова.

Вусач.

То як козацтво славне низове

цю Січ нову турецьку назове?

Трясило.

Давай сокири хоч позатинаєм…

Остюк.

Та… Задунайська – раз ми за Дунаєм.

Голяк (зітхнув).

Аж за Дунай нас час лихий пригнав…

Спасибі, що султан ще не прогнав.

 

Я думав, що за наші всі походи

нам турки перекриють всі проходи.

Султан прийняв же й не прогнав із віч.

Та ще й дозволив будувати Січ.

Джмелик.

Еге ж! І завдяки турботі спільній

постала Січ така, як на Підпільній.

І річка біля Січі протіка

така, як там!

Вусач.

Така, та не така…

 

Не гамірно круг площі вічової.

Нема й не буде церкви січової.

Та й хто б і як цю Січ оборонив?

Гармати ж турок нам заборонив…

 

Сховали три гарматки у радуті,

але і ті іржаві і роздуті.

Голяк.

Зате султан наклав малий харач.

Остюк.

Малий податок, та такий і харч…

Джмелик.

Та ми і на такому проживемо:

наловим щук, худоби приживемо.

А там, дивись, над’їдуть чумаки –

то привезуть нам солі чи муки…

Голяк (дивиться за частокіл).

Дивіться – он, відразу за валами,

сюди хтось їде білими волами.

(Придивляється).

Та це ж Прісняк! У нього балани!

Остюк (скептично).

Напевно, не смачні уже «бліни»…

Джмелик (зачудовано).

Як він утік? Там же порядки строгі…

 

Чути, як за частоколом скрипить гарба, і тут же доноситься голос Прісняка.

 

Прісняк (ще за частоколом).

Приїхали… Ставайте, круторогі.

(Заходить через ворота).

Голяк (радо).

Прісняк! І як ти варту обманув?

Прісняк.

Прикинувсь чумаком і дременув.

 

Як на московських прихвоснів дивитись,

то краще на гарбі книшем давитись.

Вусач.

А що таке?

Прісняк.

Тоді, як ви втекли,

нам все присягу в голови товкли.

І всі заможні й старшина при стягу

Текелію приносили присягу.

 

Клялися й Корж, і Білий, і Слонько,

й Лантух, і Неїжмак…

Остюк.

Отой сонько?

(Сплеснув у долоні).

Та він же тільки й чув: «Вставай, лайдаче!»

Вусач.

Я знаю теж, яке воно ледаче.

 

Хто йде у гончарі, хто – в ковалі,

а він собі лежить у ковилі.

Прісняк.

І Непийбрага клявсь…

Остюк.

Той за напої

продасть і душу, і усі набої.

Прісняк.

Й Кріт клявся, що царицю «не предасть».

Голяк.

А цей за гроші геть усе продасть.

Остюк (іронічно).

Да-а, слуги присягли Москві хороші –

ледаче, п’яне і падке на гроші.

Вусач.

Еге, надійних будуть мати слуг…

Трясило (Прісняку).

А як там мати-Січ і батько-Луг?

Прісняк.

Казали чумаки з якоїсь валки,

що вже нема від Січі навіть балки.

Із куренів нароблено крамниць.

Накидано каміння до криниць.

 

Попалено всі лави і стільниці.

А все найкраще взято до столиці!

І хоругви козацькі, і казну,

церковну всю оздобу показну.

Трясило (аж не повірив).

Пограбували церкву?!

Прісняк.

Перед зносом.

Остюк.

От москалі нас і лишили з носом.

Вусач.

Ох, сильно той москаль на нас насів…

Прісняк.

А многі зостались і без носів!

 

Кулик, Пелеха та старшини грізні

посаджені у каземати різні.

А Глобу й Калниша – в монастирі

заслав Текелій…

Остюк.

Телепні старі!

(Похитав головою).

Нехай тепер ще вирвуться з тих келій…

Вусач.

Я так і знав, що обмане Текелій!

Трясило.

Москва іще не раз їх обмане.

Голяк (скрушно).

Але і нас присяга не мине.

 

Султан же Січ дозволив заложити,

як присягнем його землі служити.

Й сказав: «Про день присяги напишу

і згодом надішлю до вас пашу».

Прісняк (догадливо).

То це пашу зустрів я край дороги!

Остюк.

Тоді готуймо знов вози та дроги.

 

Бо я й Москві вовік не присягну,

і перед турком шиї не зігну.

Мрійко (розчаровано).

То це я марно рив за Січчю шанці

і набирав землі собі в сап’янці?

Остюк (сердито одмахується від молодого Мрійка).

Хоч ти ще у розмову не встрявай!

Сиди собі й мовчи.

Вусач (почухав лоба).

Стривай, стривай…

(Поліз у пазуху, дістав хустину із землею).

Як москалі на Січу напирали,

ми рідної землі всі набирали…

(Запитально подивився на товаришів).

Чи, може, хто згубив серед гостин?

Остюк (дістає і свою хустину).

Та ні, не погубили ми хустин.

Прісняк (дістає і свою).

Я теж землі набрав собі з галяви.

Вусач.

От ми її й насиплемо в халяви!

(По-змовницьки).

…Насиплемо по жмені по одній

і присягнемо, стоячи на ній…

 

Своя ж земля в нас буде під ногами!

Остюк (зрадів).

Я поклянуся так всіма богами!

Вусач.

Тоді мерщій сідаймо на спориш

і всі перезуваймося скоріш.

 

Козаки дружно сідають на землю, скидають чоботи і починають насипати у них рідної землі. Один лише Голяк розгублено стоїть збоку.

 

Мрійко (подивився на Голяка).

А чом Голяк хустини не виймає?

Остюк.

А що ж він взує, як чобіт не має…

Голяк (ображено).

Бо я грошей на них ще не скопив!

Вусач (не дуже охоче дістає з торби чоботи).

Візьми мої… Нові… Собі купив.

 

Голяк бере чоботи і, враз повеселішавши, сідає взуватись.

 

Сцена 10

 

Усі запорожці вже встигли понасипати в чоботи рідної землі, повзуватись і підвестись. Лише Голяк сидить на траві і ніяк не може натягнути на ногу другого сап’янця…

 

Вусач (Голяку).

Ти ще сидиш?!

Голяк.

Та взутися не можу…

(Скрегочучи зубами).

Про-кля-тий чо-біт!

Остюк (кидається до Голяка).

Дай я допоможу.

 

Голяк і Остюк починають удвох вовтузитись біля чобота, інші запорожці обступають їх з усіх боків і спостерігають за їхніми марними зусиллями. У цей час на Січі з’являється турецький паша у супроводі охоронців-яничарів. Його не помічають, і він теж із цікавістю заглядає через голови запорожців.

 

Остюк (десь у середині натовпу, Голяку).

Ну?

Голяк.

Не налазить…

Остюк.

То на ноги стань.

Паша (торкає Трясила за рукав).

Що там таке цікаве?

Трясило (не оглядаючись, одмахується від нього).

Та одстань!

Перший яничар (осмикує Трясила).

Та ти оглянься й продери хоч вічі…

Трясило (оглядається і сплескує руками).

Які в нас гості! Просимо до Січі!

(Вибачливо подивився на турецького пашу).

Ви вже мені пробачте… Я не прав…

Паша (киває на гурт).

Що там таке?

Голяк.

Та я… землі набрав.

 

Остюк штрикає його під бік – що ти, мовляв, мелеш?

 

Голяк (бачачи, що бовкнув зайве, починає викручуватись).

…коли ми палю забивали сьому…

Паша (знизав плечима).

То просто висип землю, та й по всьому.

 

Усі запорожці запитально повертаються до Голяка, а той дивиться на чобіт і не знає, що йому робити.

 

Паша (убік).

От йолоп…

(Другому яничару).

Поможи йому, Хісам.

Другий яничар (простягає руку до чобота).

Давай я землю висиплю.

Голяк.

Я сам!

 

Несподівано для всіх починає висипати землю з чобота просто собі за пазуху. Паша аж рота відкрив від здивування.

 

Паша (сам до себе).

Якщо я сплю, то треба прокидатись…

Голяк (дбайливо витрушуючи землю за пазуху).

Нема чого землею розкидатись.

(Убік).

Топтала й так її чужа нога…

Паша (захоплено).

Яка земля їм наша дорога!

(Голяку).

Як ти шануєш нашу землю, друже!

Трясило.

Та ми її усі шануєм дуже.

Остюк.

І хвилювання ми не таїмо –

на ній ми, як на рідній, стоїмо…

(Притупнув чобітьми, у яких уже рідна українська земля).

Паша (даючи Голякові золоту монету).

Нá, щоб калитка не була пустою.

(Поплескав його по плечу).

Взувайсь…

Голяк.

Я й на одній нозі постою.

(Ставить босу ногу на взуту і так стоїть).

Паша (звертається до всього козацького товариства).

Мене ж оце султан у путь провів,

аби я до присяги вас привів.

(Нагадує козакам).

Султан же Січ дозволив заложити,

як присягнете цій землі служити.

(Показав собі під ноги).

Тож присягайте, діточки мої…

Трясило.

Та ми і так всі любимо її!

Паша (з притиском).

І все ж я вам присягу скласти раджу,

що ви землі служитимете сій…

(Знов показав собі під ноги).

Вусач.

Я землю, на якій стою, не зраджу!

Трясило.

І я не зраджу!

Голяк.

Ми не зрадим всі!

Вусач.

І як би не було мені зле жити,

клянуся тільки цій землі служити.

Трясило.

Клянусь і я в козацькому строю

землі служити, на якій стою!

Остюк.

За землю цю святу, клянусь аллаху,

піду на палю…

Трясило.

У петлю!

Джмелик.

На плаху!

Голяк (показує на ту землю, яку висипав у пазуху).

…І де б я не скитався по миру,

але за землю тільки цю помру!

Трясило.

Хай карою лякають горловою –

я накладу за неї головою.

Джмелик.

І хай мене Господь скарає днесь,

якщо цю землю я забуду десь!

Трясило.

І хай мене рубають до поліна –

лиш перед нею стану на коліна!

Вусач.

А ворогам її не поклонюсь!

Голяк.

Клянусь!

Остюк.

Клянусь!

Прісняк.

Клянусь!

Мрійко.

Клянусь!

Усі козаки разом.

Клянусь!

 

Звучить запорозька-похідна. Козаки стоять з гордо піднятими головами.

 

Завіса.

 

06.ХІ. 1990–06.0І.1991