“Українська літературна газета”, ч. 8 (352), серпень 2023
ПОВІСТЬ МОГО РОДУ (УРИВОК)
…Я саме тут умиротворена, а не там, на Сокурівці. Бо вони тут, а не там, де моторошна пустка висмоктує з мене душу, волає голодними очима вікон порятунку, але я… Наскільки я любила ту хату, настільки тепер її боюся.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вони лежать рядочком, присмирені вічністю та ще тугим барвінком. Стара яблуня м’яко кладе милостиню на зелені віка могилок. Розхристані обійми хрестів – довірливі. Входжу в них, тулюся, вслухаюся… в себе. Блакитний їжачок миколайчика щемливо щетиниться в моїх почуваннях, стрибожиться зблідлий дзвоник – викалатує по душі. Барвінкова свіжість холоне в грудях безповоротністю.
А чи ж?…
М’яко в кутку огради ярить вистиглий безсмертничок. Дотягуюся через бабчину та дідикову могилку до нього і вперше… не боюся смерті. Вперше дивуюся зі своєї видумки, що з дитинства і аж понині переслідує мене: якщо я вмиратиму, то попрошу, щоб поруч зі мною в домовину поклали кишеньковий ножик. Ним я б вирізала дірку у вікові і помаленьку б вибралася на світ божий. Смішна! І до чого тут безповоротність? Я ж думаю про них, а, отже, вони – в мені!
Вони просто переселилися в мої спогади. А допоки згадуєш мертвого, допоти, кажуть, живе і його дух. Отак і я. І всі ми. Благослови, Боже, на вік-віковщину людську пам’ять! Пусти до раю небесного моїх Чуйченків, Євенків, Головченків, Орленків, Стеблин, Сорокалітів, Зеленьків, Новохатьків, Зайвих, Гуглів, Гриценків, Лукіїв, Ткаченків… А я – утішатимуся земним…
…Сопе-похрумкує сухими дровцятами піч. Якби ото так хрумкотіла сухарями чи редькою котра з нас (молодша трьома роками сестра чи ж я), то вже б огризнулися одна на одну:
– Людко, не хрумкай! чи – Валько, не сердь мене!
Бабка зазвичай би нагромічала: «Чого ви разсучущі душі заводитеся, наче зведенюки!»
Але то так тільки сказано – «нагромічала».
Бабка Ганна – сухесенька, невеличка – здається, не вміла й кричати. Ото тільки її тонкий рот поодинокими зубами, бува, зашамкотить волого, а ми вже й не знаю, чи слухалися її, чи ні, але ж любили до безпам’яти. Особливо ж я. І мати про це знала, бо не раз вдоволено вислуховувала: «Я сильніше люблю бабку й дідика від вас із батьком!»…
…Так отож піч: сопе-похрумкує. Із заширмленої кухні ледь-ледь навскіс через хату прорізається світло, нанизуючи верстат та ховаючись аж у Миколаєвому кутку.
В хаті ще досвітково і затишно. Вогонь від печі фірколить по стінах та вікнах своєю золотою пилюгою. Утла дрімота солодко туркоче бабчиними кочергами та рогачами, таємничим булькотінням казанів. Попахує вже стопленим у глечику молочком. Наразі в моїй уяві пузириться рум’яна шкурка. На останнє відчуття аж тверезію від сну: встати та з’їсти, бо ж не усовблюся поперед оцього білобрисого «лізику кизику а піцьку» (так просила Люда, щоб їй допомогли вилізти з книжечкою на піч). Поглядаю одним оком на кирпате закомизене в білих кучериках лице сестрички. Та бабчине шамкотіння гусячим крилом біля підпіччя (замітає!), елегійне муркотіння кота на припічку, обережне поцокування криничного ланцюга та рідкувате дідикове покашлювання на причілку хати умиротворюють, заколисують: спи ще, «на твій вік буде» (це вже бабчине).
Солодко приплямкую ту райську насолоду від дорослих клопотів, шурхаю глибше під кожух, вдихаючи задоволено запах його вовни. Ох, і набралися ж потрюхи три вискублені мною бабчині кожухи та сукняна ковдра! І понині чудуюся: звідки в мене була взялася така мода – засинати з безіменним пальцем у роті, одночасно чухаючи під носом наскубленою вовною – скубою – у тій пучці, що хрестяться нею на куток. Згублю серед ночі, кажуть бабка і мати, і кричу, наче скажена:
– Де моя ску-у-ба-а ?
Наскубають другої. А пальчичок той був такий засмоктаний, наче калічка, – тонюсінечкий.
Вже добре розвиднюється. В запітнілих нічною росою шибках починають кільчитися сонячні сходи. Сиплються вони десь із боку Сердюківської станції, де колись, розказував дід Федь, бондарював його батько, – мій прадід Кирило: робив двохсотлітрові і більші діжки на вино та квашню всяку, бодні, верстати, бляти, начиння, вулики і ще багато дечого. Колись моїй матері був змайстрував навіть дерев’яного ваньку-встаньку. А мати візьми – та й поламай його. Було, каже, крику. Обізвав «шерепою», спалив у грубі, і з тих пір перестав балувати цяцьками!
Багато після прадіда поназоставалося! Славним він був у мене! Але про це поведу мову трохи пізніше.
Поки що ж солодко потягуюся, мружу на світло очі. Тихо клацає клямка, важкі кирзові чоботи втупцюють у хату і дідикове «а де ж мої куцюпаночки» м’яко лоскоче душу. Потягуюся солодко. Дід холодною цупкою рукою ловить під кожухом мої й Людині п’яти. «Лізику кизику а піцьку» невдоволено хникає, а я розчумуюся, сміливіше розкриваю очі і пускаю їх попаски по хаті: по жердці з пахучим пранням над нашими головами, по карточках, у яких обрамлені і новонароджені, і на виданні, і сиві, і померлі – словом, всі – від роду до роду. Он у кутку під вишитим «вугольніком» святий Миколай, мальований сільським художником Василем Кравцем. Своїм перстом він вже благословляє мене на день прибулий і… надвір.
Бабка, крекчучи, звично стає на стілець, потім опирається коліном на піл, де спимо, і дерзкотливо вгору підтягує на довгому ланцюгу важку гирю. Чіткіше починає витутукувати круглий, наче крашанка, маятник, і, здається, від того стуку розворушуються в мальованому на годиннику сосновому лісі ведмеді. Бабка розширмлює пожовклі від часу фіраночки на причілкових вікнах, що від сусіда діда Терешка.
– Сидить уже, – каже, – пузо через ковіньку звісив. Жде, кого б зачепить.
Я з цікавості зводжу голову і пересвідчуюсь у бабчиній балачці. Страшенно хочу надвір за повітку – і боюся, щоб Терешко не вгледів мене, бо ж так і почне з самого ранку дражнитися, виспівуючи:
Ой, грайте, музики,
в мене цицьки великі,
аж на плечі деруться –
з мене хлопці сміються!
Не так хлопці, як дівчата,
що я мала та цицата!
«І чого його без толку випатякувать таке? – подумки лаю діда. – Якби ж воно й справді так було, а то ж – ну дві тобі просиночки – та й годі!»
Він і з матері моєї надорюгався, як та дівчуком була. Ото тягне, було, воду (а криниця в них на складу) – а дід уже тут як тут.
– А чула, сьогодні празник?
– Який? – здивовано перепитує мати.
– Івана Богослова! А до Івана Богослова не стоїть дівка доброго слова! Ха-ха-ха!
Дід своїм реготом, наче викуваним у кузні (ковалем же був!), мантачить і до мене добрався.
Однак терпець уривається і, заплітаючи ногу за ногу, вискакую босоніж у холодні сіни, тоді у двір до загороди і тільки вслід чую бабчине:
– Куди ти, бісова кров нивірна? Зима ж! Уз-зу-уйся!
Бабка Ганна від того непослуху береться за голову, гірко кривиться і мало не плаче:
– Одна болячки дохватила (це на матір), і ти на мою голову. Уз-зуйся, кажу!
А тоді махне досадно рябим сухариком руки та й вишепче: «Ти чорта хрести, а він каже: пусти».
Повертаюся, пригинаючись попід льохом, дровником, повз тинок з головами глечиків, зачіпаюся за широку призьбу і зопалу, щоб не побачив Терешко, влітаю в сіни, вже тримаючись за збите коліно.
– Чи ти торопленна? – стрічає мене бабка. Каже це тихо, плаксиво, докірливо. Така її лайка.
Я ще хвильку нагріваю під кожухом холодні, по-бабчиному, як у жабері, ноги, і нарешті коло печі ловлю її загадковий погляд! Мої очі робляться натхненно-великими. Я радісно штурхаю під бік «Лізика»:
– Вставай, сплюхо, бабка щось таке нам наварила!
Плямкаю їй над вухом, а вона навідмаш пухкенькою, проте важкою рукою сонно дає мені по мармизі. З нижньої губи сочиться кров.
– Дурноверха! – репетую. Тепер всі галушки сама з’їм, а тобі не дам!
Перескакую з полу на довгу лаву, нею – до столу, де смачно вже пахне найулюбленіша в світі страва. Лізик, почувши це, спросоння як ногу вломить – до столу теж, але я обіймаю миску і дражнюся на її кривороте пхикання:
Заплач, Матвійку, дам копійку.
Зареви – дам аж три!
А їй же палець у рот не клади, шепеляє:
Пан-пан-паненя,
Хто не дашть – той швиня!
Свинею мені, звичайно ж, бути не хочеться, але ж і не вистачає мене надовго, щоб вислуховувати її оте ниття та ще й бабка бурчить, та ще й невтримно влазять через ніс кільчастою парою галушки. Одсуваю тарілку насеред столу і починаємо причащатися. Білі пухкенькі увірванці тануть в роті, а очі – десь під лобом. Смачно засьорбуємо юшкою, зажареною цибулькою та хрумкими шматочками сальця, та солоним кропчиком.
Від гарячого пошморгуємо зморщеними носами, плямкаємо так, що аж виляски ідуть хатою і, як не дивно, не сердимо цим одна одну. Бо це ж – галушки! І досі вони мені пахнуть, особливо, коли нагадую ті свої ранні поетичні рядочки:
В печі вогонь… і захмеліла тиша,
В полумиску парують галушки.
Отут моє дитинство десь принишкло:
Агов, та де ж ви, пустуни-роки?
Хоча б ще раз із джерела напиться
Отого життєдайного добра,
Щоб навіки з душі змогла селиться
Снага ясна, немов ота пора.
І ви, моя голубко, засмутились,
Гай-гай, літа на крилах журавлів.
Куди ж бо мрії-думи заблудили,
В які літа із радощів й жалів?
Тут затишно і рідне все до болю,
Тут теплий спомин душу зігріва.
Згадаймо, бабко, як мене у полі
Злякала блискавиця громова.
А ви до мене ніжна й босонога
(стерня списала литки до крові)
Летіли, щоб розвіяти тривоги.
Мені те не забудеться повік.
Ні ті ляльки, накручені з хустинок,
Ні скриня, повна дива і чудес,
Ні груші, що, мов варта, біля тину
Струмують верховіттям до небес.
О, як там луки пахли чудодійно,
Де червоніли роси на зорі!
І ваша мова, плину рік подібна,
Давала сил мені о тій порі.
І я росла, і плоть моя міцніла,
Бо вірила з священне те «кріпись».
З малих стежин дороги заяскріли,
Зі мною в світ великий піднялись.
Минулося… спливло за течією,
Лиш мрії шал дитячий зберегли.
Так тяжко все те зважити душею,
Чого вже не повернеш, не зболиш.
Лиш від бабуні Ганни струмениться
Дитинства золота моя пора,
І знов до болю хочеться напиться
Отого життєдайного добра.
Витопивши та накрутивши нам з усіляких ганчірок ляльочок, аби хоча чим-небудь забогарадити, бабка сідає до верстата. Схилившись, підкручує зубчастий барабан, на якому з учора натканий сувій рядна, поправляє лапи, перевіряє основу. Відхилений худенькою рукою блят дає прохід вишмульганому руками і роками кольору жолудя – човнику. Він легко ковзає нитками туди-сюди, розмотуючи цівки нарізаного на смужки ганчір’я. Шурх в один край – геп блятом! Шурх в другий – те саме. Так і прибивається смужечка за смужечкою – застигає в рядні: чорна, червона, біла, синя, жовтогаряча, зелена… Та й знову.
Пробувала і я разів нескілько того ткання. На жаль, не доставала ногами підніжок. Більше роззявленим ротом ловила те бабчине райдужне творіння, аж у грудях лоскотало від того задоволення, перехоплювало дух та голосно подеколи ковталася слина. Із тих дитячих райдужних вражень зіткалося і оце поетичне ряденце:
Кректав, неначе дід, старий верстат,
Розмотуючись, цівка воркотала.
Й по нитках човник плив, як по літах,
І рядна ткались, наче долю ткала.
А нам – за диво діяння оте,
З-за припічка малими позираєм…
Мороз і той на вікнах розпростерсь
І гріє пальці, мов у теплім раї.
Втирала піч теплом сліпі шибки
І хукала у спину бабі Ганні.
Смирнішав блят від спритної руки,
Й смужки в рядно вились на барабані.
Тепер згадаю… Вже не тче вона,
Лише верстат сумує в повітчині,
Та виплакана барвами ряднина –
Ще спогадом на лаві край вікна.
…Бабка співала. Ткала – і співала. Різала ганчірки на рядна – і співала, виколисувала нас, одинадцять онуків від чотирьох дітей – і співала…
Ой у лісі на калині
Колисала Марусина дві дитині;
Колисала забавляла,
Доки її рута-м’ята не зов’яла.
І зов’яла, і засохла:
Десь я в тебе, моя мамо, переросла.
Переросла – така й буду,
Тільки ж свого козаченька не забуду.
Ненько ж моя, ненько ж рідна,
поколиши моїх діток, бо я ж бідна.
Бодай же ж ти не діждала,
щоб я твоїх вигулянців колисала.
…Ой у лісі на дубочку
Колисала Марусина сина й дочку…
Колиски своєї не пам’ятаю. А от на подушці, вмощеній на худесеньких, наче кописточки, бабчиних ногах, не один мій сон виспівався її тихим вологим голосом:
Ой, котино-котку,
Не лізь на колодку,
Бо заб’єш головку,
Та буде боліти –
Нічим завертіти.
Була одна наміточка,
Та й ту дівки вкрали,
На кукли подрали,
Кукли погоріли,
Дівки подуріли.
Дрімаю і чую, як старенька хрестить подушку, мене, і магічний шепіт молитви заповнює дитяче тіло незбагненною приємністю: «Став Йсус Христос в головах, ангели – по боках, ангели-хранителі, храніть її душу і тіло звечора до півночі, з півночі – до світу, а од світу – до кінця віку».
Моя ріднюща хранителько! Скільки літ минуло, а я й досі свято бережу і ці слова, і ті, що допомагають мені при всякій добрій справі:
Господи, Боже, пострічай мене,
Не сама я рожденна – благословенна.
В Божу путь іде
Сам Господь і Мати Божа мене веде.
Сонце мені – меж очима,
Ангел мені – меж плечима,
Приверніться до мене,
Весь мир хрещений,
Соколовими очима,
Материним серцем.
Мене мати породила,
Місяцем обгородила,
Зорею оперезала,
Всьому мирові за золото показала
Однині й довіку. Амінь.
Довго йшла я до віри в Бога. Багато відібрала радянська школа того, що було в мені закладено моєю богомільною бабкою. Але все минулось, а вона, моя добра Богородиця, зі своїм світлим образом і словом супроводжуватиме мене аж до вишеньок за Вогненка.
А казки?! Ой, набралася вона із нами горя і з тими казками. Натовчеться бідненька за день, як Гаман, то ще й вночі спочинку не даємо: кажіть казку!
Лежить поміж нами і, не дай, Боже, якщо до котроїсь повернеться спиною, так і сіпаємо:
– Не лягайте до неї передою, лягайте до мене!
Бабка Ганна, аби помирити, лягає рівно горілиць.
– То яку ж? – глибоко позіхає.
– Оту, дідову Ковбасюкову! – прошу я.
– Та то не годиться проти ночі.
– Ну, бабко! – розквасюємо плаксиво губи.
– Та Бог із вами, слухайте. В отому лісі, що за нашим колгоспним садом, жив лісник. І мав він гарну дочку. І була вона вже на порі. І полюбилася вона з таким же гарним хлопцем, але, видно, з бідної сім’ї, бо батьки дівчини не дозволили їм побратися. Тоді дочка й повісилася.
А цей дід Михайло Ковбасюк був якось погубив волів та й шукав… Ох-хо-хо! (глибоко позіхає) Шукав-шукав… Шукав-шукав…
– Бабко! – будимо. – Не спіть.
– Та я й не сплю-у… Ага. А тоді чує на тому місці, де повісилася покійниця, щось жалібно так виспівує:
Ой жаль, мати, вечоринки, –
Не гуляла вчора.
Ізмінився голосочок,
Ще й тихая мова.
Голосочок – на лісочок,
Тиха мова – різно.
Не лай мене, моя мати,
Що я ходжу пізно…
Дід Ковбасюк так перелякався, що й чуб дибки став. Давай тікати. Оглянувся: а вона в білому, як русалка, за шламбову – та до Богунового… І не стало.
Лежу й не ворушуся. Зашпарі страху зморозили все тіло.
– То правда? – таємниче шепочу.
– Брехня, моя дитиночко. Спи.
Старенька знову позіхає.
– Бабусечко-рибулечко. Іще однісіньку, – благаю.
– Ну добре, – згоджується бабка. – Яку ж?
– Про Хаврошку!
– То довга, діти.
– То хоч про отого вредного Івана, що дражнився зі своєї матері Хіврі.
– Сусіда?
– Ага! Про нього.
– То, отже, такий він непроторенний був, той Ванько: плачуть од нього всі: як не там шкоду зробить, то там, як не того наб’є, то того. То баба Хівря вже взялася прив’язувать у дворі за ногу, як того цапа дурного. А йому набридне нудитися, та й проситься у матері:
– Хаврьошко, відпусти мене, клянуся, що більше не буду.
Мати повірить, одв’яже, – а він чкурне з двору і вже у хвіртці дражниться бісова кров:
– Хівря! Хівря! Зарізала півня!
Регочемося з того Ванька!
– А про перекотиполе?
– І про Івана Бзделика.
– Ту і ту. Вони ж коротенькі.
Дідик Федь давно хропе, а їй же, моєму малесенькому хрущичкові, і ночі немає. Все каже та й каже:
– Поїхали два куми на заробітки. Один заробив грошей, другий прогуляв. От і повертаються додому. Ледацюга напав на роботящого, відібрав гроші і прирізав його. Ба котиться перекотиполе. Умираючий побачив його та й просить: «Перекотиполе, посвідчися моїм рідним, що мене убив кум». Убивця голосно тільки зареготався.
Із врем’ям кум розбагатів. От минає скількісь там літ, і він із жінкою йдуть із гостей полем. Аж глядь – котиться перекотиполе. Кум тільки посміхнувся якось дивно. Але той сміх був підозрілим для жінки. Довго вона до нього дошпіртувалася, доки не признався. А то якось днями вони полаялися. Чоловік побив її, і вона давай згарячу кричати: «Рятуйте, люди! Він кума зарізав! До мене добирається! Ряту-уйте-е!»
Люди почули, заявили в міліцію і його посадовили…
Ну годі, давайте вже спатки.
Бабка Ганна розвернулася до Люди спиною, і та ж миттю зреагувала:
– До мене передою!
– До мене, бабко, бо нічого не чуть!
Витримує всі наші тортури. Її отерпла спина набирається терпіння ще на одну казку: про того «бісової шкури Івана Бзделика»:
– Був собі такий Іван-крадун. Одного разу вловили його люди та й хотіли покарати: прив’язать до шиї каменюку і втопить. От везуть його в мішку на тачці двоє. Одному стало жалько його. Зайшли до корчми випити та якийсь лад своїм думкам дати, а того лишили надворі.
Сидить Іван Бзделик та й кричить:
Я не вмію ні читать,
Ні писать!
Мене хочуть королем
Наставлять!
Ба жид плентається.
– Бабко, а хто такий жид? – питаю.
– Та це така, моя дитино, людина, тільки страшенно хитра і скупуща. Так от. Почув жид ті слова Іванові та каже мерщій: «Вилазь!» Розв’язав гичку на мішку, випустив Бзделика, а сам присябрився там і сидить. А хлопці випили добряче, забули про свої жалі, повезли його до ставу та й шубовснули. Як він не кричав, та все дарма. Отакечки було, дітки. Ох-хо-о!
Бабка знову позіхає.
– А розкажіть…
– Кажу, кажу, зарізав дід козу, усім-усім плече, а дівчатам – що з-під хвостика тече.
Обурюємося вдавано, але щадимо бабку Ганну, бо вже і в самих макітряться від сну голови та роти деруться від позіхачки.
За мить і бабка, і «Лізик» мирно сопуть. А я ж іще видивлюю очима з хатньої теміні у білих лахах русалку, накочую з колючих зірочок-миколайчиків перекотиполе – і гайда шукати Івана Бзделика, аби пересвідчитись, чи й досі він краде і чи заслужено втопили того жида, і чи про перекотиполе не додумала бабка, бо ж і її рідного брата Федя так само вбили на заробітках в Лозоватці сільські мужики, забравши борошно, хліб та гроші. А в село переказали, що вбив хтось на лісовирубці.
Сучасний читач подивується, можливо, з таких оповідок та сороміцьких примовок і приказок, з моїх уподобань, які й далі зустрічатимуться тут. Але я не хочу пересіювати на решето те, що колись і нині засівало мене на моїй самгородській землі. Кажуть, без бур’яну і врожай – не врожай. І якщо у когось паморочиться голова від французьких духів, то я, не посмійтесь, страшенно люблю, коли в березні свіжо пахнуть двори напратими вишитими рушниками, а порожні хати озиваються високою луною від побілених глиною стін та змазаних коров’ячим кізяком долів; коли вишневі садки пахнуть глеєм і парує після зими розгребений скаженим курячим кудахтанням гній; коли приходить із ферми натомлена мати, стає до плити, а від неї не перестає ніколи пахнути солома, кислий жом чи силос, а далі, з весною, терпка зелена люцерка чи берегове сіно, парена дерть чи парне молоко… Все, що в городі, в полі, в лісі «проізростає», як у того Олександра Довженка в «Зачарованій Десні» – все «проізростає» в мені. Іноді, здається, що я вже й сама земля. Бо разом з нею з ранньої весни до пізньої осені – кільчуся, спинаюся, буяю, цвіту, колошуся, дозріваю… Люблю! Ой же ж люблю!
Було вийдуть бабка або мати у беріг до Шостачки ряднини прати, а ми – кумела з гори та на гору. Город у діда й бабки крутий, наче водоспад, що ховається своїм невтримним потоком кипучої зелені у густих левадах, загачених від Шостачки сивими вербами. Не встигнеш ступнуть у бік озимини чи левади, так уже й галасують: дід згори, від дривитні, а бабка – знизу.
– Куди ж ти, разпроклятуща в тобі душе, топчеш? Хіба в тебе розуму немає? Ти ж старша?..
Швендяємо ото з раночку й до вечора. Березневе сонечко вилушпилося із зимової шкалярущі, а ми – з хати.
Там, у садку, терпко пахнуть надклюнуті зеленню кущі смородини, вилискують липучі бруньочки вишень; земля засіюється зеленою росичкою споришу, лапатиться тугенькими ворсистими лопухами, лататиться круглястими калачиками. А он на складу з дідовим Терешковим городом – розшита цупким дерном могилка. Зелені леза півників прорізали барвінок. Там – бабчині дівчатка-близнята, яких вона «загубила», вергаючи з великим пузом поперед себе діжку із квашнею у льох (це бачила середульша дочка Степанида; бачила і розуміла: мати це робить навмисне, бо більше не хоче дітей народжувати. І на кладовищі за Вогненком ще одна дівчинка похована – Ліда. Померла, коли був їй один рочок. Чула, як моя мати попрікала бабку Ганну, що назвали її в честь мертвої – від того й по долі така нещасна. А воно хтозна від чого. Пиняла мати й на те, що коли женилися з батьком, то котрась із жінок остригла на їхньому короваї околот ножицями перед роздачею. А моя двоюрідня баба Сашина тоді аж руками сплеснула: «Що ж ти наробила? Ти ж їм щастя обрізала!» А, може, й хата така трапилась. Та то вже мати сама напрягла: тільки цю, в центрі села, у Івана Лейчика. Скільки не відмовляли родичі: не годиться, бо там вішальниця була. Ні ж. Не послухалася.
Але щось таки та є, коли отак весь рід наш Чуйченківський переметрежило (це вже окрема розмова – болюча). Суджене, кажуть, як скажене.
…У Євенків – баби з дідом – ми практично вибилися в пір’я. Од-носили вони нас і одвозили, доки мати оклигала од болячок (застудила голову, робили операцію). Ходили ми від них і в дитячий садок там, на Сокурівці, в звичайну хату діда Семена. Це було навскіс через дорогу. Недалечко. Однак на бабчині сорок п’ять кілограмів таки важкувато було в одну зі злив переносити через глибокі болотяні колії шляху своїх «куцюпаночок». Та ще й у кропив’яному мішку!
Як узяла, пригадую, мене першу, то «Лізик» галасувала на всю Соку-рівку, мало серце в бабки не вискочило, доки по неї не вернулася.
Ох, оте «першою»!
…Мати в садку в казані варить варення. Кому першому давати лизать копистку? Звичайно ж, Лізикові! Байдуже, що чоловік буде лисий! Не упустить свого – ні-ні!
…Ріжуть свиню. Ділять вуха і хвости на двох. Обов’язково ж приміряє, щоби в неї не менший шматочок та частина хвоста – таки тонша.
Приніс колись батько із саду два невеличкі деревця-горішки. Заохотив нас до роботи: посадіть кожна своє. Повикопував нам за повіткою од сільської лікарні ямки, позаправляв їх глиною та кізяками. Ой любив же цю справу! Поділив: старшій – вищеньке, молодшій – нижче. Куди там! Не чіпай, Сидоре, матері! Як розходилася – одведи, заступи й сохрани!
– Ага, мені менше! Я після неї всі недоноски доношую, то мені ще й менше! А–а–а!
Галасує. Батько узявся втихомирювать:
– Дурненька, ти своє посадиш, будеш поливати частенько, воно розростатиметься та й відштовхне Валине вбік. Та вгору потягнеться. Не плач.
Сьорбає заспокоєно носом. Садимо. А тоді наввипередки щодня – з водою. Лізик ще й цеглинками од мого горіха одгородилася, щоб коріння деревце не пустило в мій бік…
Отак і ростуть вони донині – розложисті, аж до неба. Знаємо тільки, де чий. А час їх порівняв… Залишилася по тому враженню з дитинства поетична історія – «Два горіхи»:
Як були ми з сестрою малі,
Нам – на радість, собі – на втіху
Посадити батько звелів
Молодесенькі два горіхи.
Ой, було, пам’ятаю, сліз!
Менша плакала аж до ночі:
«Де не кинься – усюди й скрізь
Мені менше! Я вищий хочу!»
І наввипередки щодня
Два горішки малі поливали,
Нижчий – вищого доганяв,
Ми росли, і вони рівнялись.
І на крилах зелених тих
Десь заснуло дитинство наше.
Два горіхи… Дві батьківські чаші,
Що довіку не спити їх.
Нас покликав широкий світ,
Та втішають матусю вдома
Два горіхи, дві долі, дві доні
І останні надії дві.
Покупила якось мати нам шубки: мені – чорну, сестрі – коричневу з білим комірцем. Напала мене причина, вхопила я ту, що була під рукою, та й побігла надвір. То вона ж таку вершу розкрила, так уже після моїх походеньок обдивлялася, чи я ж її нікуди не втовкмачила, що від сміху вся сім’я животи рвала.
«Ох, діти, діти, де вас подіти?» – любила казати бабка. А ми ж таки нічим не були кращими від інших! Робили шкоду! Вилазили на найвищі гілки старої шовковиці, що росте в батьківському дворі в городі, розкушували чорні ягідки і жбурляли ними одна по одній, куди влучить. Хімічні носи, лоби, вуха, щоки, а, найгірше, платтячка, яких бідна мати не могла ніколи допратися. Виламували молоді качанчики з кукурудзи на ляльки, зривали зелені гарбузці на «коровок», зносили з городу під шовковицю стиглі помідори, різали їх ножиками – робили «операцію» – присолювали сіллю (не тільки помідори, а й ноги, пообдирані сухим картоплинням, бралися червоними попругами), а тоді без пам’яти наїдалися ними до завареного матір’ю звіробою.
А ще пробували за повіткою курити батькову «Пріму», ну і ніколи не переставали придумувати одна на одну всякі поетичні дурнички. В мене це, очевидно, виходило краще, бо ж сестрі доводилося-таки попотіти над цим заняттям. Одного разу на моє «Людмила-горила» вона півдня висиділа в малині, доки не осяяло її відкриття – «Валюшка-лягушка»! А ще півдня мучилась, осідлавши тин: виглядала мене з пасовища, аби належно віддячити.
Прошу вибачити мене, читачу, що, можливо, відхожу від одних думок до зовсім інших, але ж спогади – як весняний розлив струмочків, – то розкущуються спраглими рівчачками, то зростаються в одну тугу течію! В основу. Я знову повертаюся до неї…
Любила я страшенно горище на бабчиній і дідиковій хаті. Тягло мене воно якоюсь магічністю, таїною, і кожного разу дарувало лоскітливу радість відкриття. Було воно завжди чисто змазане глиною із коров’ячим кізяком. Усамітнювалася я там, надихуючись неубутнім духом сіна та усіляких лікарських трав: материнки, звіробою, коров’яку, чепчику, ромашки, друголюбу, потурлаку, м’яти, васильків, миколайчиків… За лежаком лисніла цибуля, на бантинах висів у вінки сплетений часник та позв’язуване віниччя, уздовж лежака на ряденці – рябенька квасолька, у корзинах – сушка із яблук, ягід, груш та абрикос… Не згуляє у бабки і хтозна звідколишня колиска, бережена нею, аби рід не переводився: у ній горішки для внуків… І все те дбайливо, заощадливо цілісіньке літо і осінь дбалося невсипущими руками моєї хранительки. Зберігала та горішня «комора» і глиняні миски та мисочки, горщики, дерев’яні ложки… а ще – розібраного до зими верстата і прядку з мотовилом, і лопату з ночвами, і гребеня – все поназоставалося з бондарні прадіда Кирила…
А скільки ж туди дитячих зубів викидалося з примовкою «Мишко, мишко, на тобі зуб костяний, а мені дай золотий!». Було…
Часто заходжуся болем, коли бачу сільську стару людину з чорними тремтячими пучками, що перебирають у носовичку плакані копійки. За ними – вічне недосипання, вічне недоїдання, вічна робота, вічні надії на вічні обіцянки «згори». І вічній біль.
І вічна любов до землі.