“Українська літературна газета”, ч. 10 (366), жовтень 2024
…Якщо для міської дитини село – то-таки ідилія, то для сільської – безкінечний наганяй. Це хіба що втеча на півдня з дому до ставу, у глинище або ще куди. Та знай: таке просто не минає! Обчихвостять, як Сидорову козу, ще й на пшеницю поставлять. І добре, як на пшеницю. А як на кукурудзу? Мало того, що на пасовищі пообчухруєш ті нещасні ноженята та позбиваєш пальці, то ще й коліна, тавровані з легкої батькової руки, доводиться прикривати якоюсь штаниною. Бог, як кажуть, терпів і нам велів.
Батьки стожилі у своїй непереробній роботі – і нам не мед.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
…Мати прориває буряки на городі. Я ж з ностальгічною благальністю вичікую під шовковицею, доки вона розігнеться і я-таки настирливо допрошуся, щоб погодувала оцього тримісячного пуцьвірінка, од якого терпнуть не тільки руки в мене, а й терпець уривається.
– Він же ссав недавно! – невдоволено озивається мати. У неї ж робота.
– То й ще хоче, – хничу, восьмилітня, я.
Мати бере тугенький згорток, розпоясує пазуху, – і маленький Петровий ротик підрохкує до циці. Він уже схожий на дитину, і голівка кругленька – не «як глечик» (бо це ж ми так з Людою та батьком признали під смілянською лікарнею, коли мати вперше нам його показала). Тоді вона ще й образилася на нас. «Козак на «во» та ще й з присипкою, – гордовито випучувався батько, задоволено поглядаючи між закарлючені ноженята-«чупи», – Фамілія! А то (на нас одмахувався) – кописточки!»
Прізвища, на яке так уповав мій батько, Петя не зберіг. Рівно за один рік забрав він сина до себе. Три місяці прослужив у Росії, в Капустиному Ярі, і, кажуть, повісився. А в листах згадував покійного батька Михайла, який навідував його. Розказував Петро і те, що лежить із хлопцями на лікуванні у шпиталі (мовляв, вимивали з-під кисляку ракетні установки та потруїлися); натякав і про страшну «дідовщину». Правди ми так із матір’ю і не домоглися: хлопці із Черкащини, що служили з ним разом – як затялися. Зрозуміло: москальське керівництво не могло допустити, аби межи люду просочилася правда. Писали ми, пам’ятаю, і Горбачову, і Кравчукові – з проханням перевести Петра на службу в Україну, бо ж мати – самотня і їй важлива синова підтримка, бодай моральна (це був 1990, і мова вже йшла про можливість служити на своїй землі). «Нєт такой надобності», – відповіли нам із Москви. Крапка.
А ми тільки після того невимовного горя збагнули з матір’ю і тітчині Степанидині сни про дві висохлі криниці у нашому дворі, і материн – про загубленого бичка, і забутий після батькового похорону вінок у хаті, і незачинені ворота, і невтримний крик пугача на стовпі, і кота, що зійшов з дому і тільки через півроку з’явився на могилі батька, а тоді й Петі – все то пророчо глумилось над Чуйченківським чоловічим родом хтозна від якого коліна. Кажуть, то так прокляли прадіда мого Варфоломія (Ашталамея по-сільському), що колись зжив зі світу якусь жінку. Насправді ж, батькові сестри Галина і Тетяна розказали історію про те, що бабі Ганні від діда Варфоломія добряче перепадало за її «довгий язик». Нібито, жінка блискавично селом розпатякувала те, що у хаті Стригуна збиралися з околишніх сіл «бандитські ватажки, повстанці» (туди на збір ходив і її Варфоломій). А ще, імовірно, жінка заробила за те, що під час якоїсь оказії пішла в танці із комнезамівцем, чим дуже розізлила Варфоломія, якому «совєти» були за нечисту силу. Кажуть, побив її дуже, брав за коси та товкмачив у діжку з водою, аби освіжила голову та навчилася мовчати. Після того Ганна сильно захворіла і померла, а він стояв біля її ліжка навколінки, просився і плакав. Через те нібито Ганнина мати і прокляла чоловічий рід.
Правда то чи ні, а гріх чийсь-таки несемо, нагадуючи тільки час від часу ту страшну родову косовицю, яка вигубила, розрідила Чуйченків до четвертого коліна, починаючи від тих же прадідів – Варфоломія і Филимона. Обидва навічно залишилися лісникувати: Филимона пограбували та вбили у лісі, коли той кіньми повертався додому із Сердюківки, накупивши борошна та всякого харчу; а Варфоломія теж убито совєтами в макіївських лісах десь у 1922 – 1923 роках під час «зачистки» українських повстанців та тих, хто їх підтримував. Федя Варфоломійовича, мого діда, коли по дорозі із Ташлика їхав на велосипеді – на смерть збила машина. Отоді, бідний, тільки й нарядився у новий костюм на гостину до Бога; інакше не було можливості зносити щось путнє. Перетолочила нечиста і покоління чоловіків мого батька, Михайла Федоровича. Молодими у вічні мандри пішли його брати: 25-річний Петро у Криму пірнув у канал та розбився головою об камінь; 40-річний Степан помер від туберкульозу легень; Степанів близнюк Василь – від раку, зрештою, як і мій батько Михайло (обидва не дожили і до п’ятдесяти); задихнувся на лежанці (очевидно, п’яним) і наймолодший Володимир (Вовчик, як його звали). А далі зачепило і моє покоління (про Петю я вже згадала). Сумно і страшно. Мати ж невимовно важко пережила смерть своєї дитини: років зо два щоденно ходила на кладовище, і вже скоро до тридцятка літ, як на русальному тижні у поминальну суботу пече пиріжки та роздає за милостиню людям:
Мамині руки
розлили додолу
сині сутінки сокирок
і гіркий ляк ромашкових очей,
що задивився білками на покуть,
де в Ньому і в Ній
загус восковий запах вічності…
До Неї мати ревнує сина,
що відпустила його з русалками
толочить левади…
Вже й пиріжки схололи вкотре,
а він і ока не явить.
Боляче ріжеться осока –
і гіркнуть материні очі
ромашковим ляком,
ховаючись мерщій
в рясному клеченні фотографій,
щоб завтра розговітися
зеленою неділею онуків…
І я нині не раз себе картаю за ту якусь незживчивість, відірваність – межу, що нею була одгороджена від батькової рідні. Тепер лише ті кінці зшукую, зв’язую, бо чую у собі присутніми їх усіх, невіддільними!
Ця поетична річ зродилася після навідин із Мурманська мого дядька Льоньки Чуйченка. Тоді він подарував мені відчуття батькової присутності:
Здавалось, вийшли з прізвища. Здавалось:
Засохла гілка татового роду.
Й лиш п’ять горбочків – вічних п’ять причалів
Ще чуйченківську вберегли породу.
Та якось дядько здалеку заїхав
(Рідким був гостем. Так чи випадково?)
Судомило надвірну тишу сміхом,
П’яніла за чарчиною розмова…
Й не бачив дядько, як я збоку нишком
Ніс татовий і очі в нім шукала.
Як на прощання руку він потиснув,
А душу – біль і жаль закоркували…
Поїхав дядько… Руки теплі… Речі…
Й образи – геть! – на нарікання, справи
Відчула лиш: свої хтось дужі плечі
Під гілку під розчахнуту підставив.
Кажуть родичі, що роковище мого прапрадіда – батька прадіда Варфоломія Чуйченка – було розташоване на початку кутка Стригунівка, над самим самгородським ставом, біля греблі. Це якраз напроти дворища Стригунів, поруч біля шкільних будинків. Тож зрозумілим видається близьке спілкування Варфоломія із, так званим радянською владою, «бандитом Зіньком» (Зіньком Петровичем Стригуном), який був у загоні ватажка українських повстанців Яблуньки, а згодом і сам очолював цей загін, що протримався до 1923 року. За переказами, окрім Зінька і Чорного Ворона, приїздив у село ще й ташлицький «Кот». Це саме той Зінько Стригун, який став головним героєм «Думи про Зінька Самгородського», написаної геніальним письменником-земляком із Куцівки – Тодосем Осьмачкою. Коли ж загін зліквідували (за доносом Стригунового племінника)), а Зінька поранили і відправили у Матусівську волость (кажуть, він по дорозі нібито помер), то і прадіда з тих пір не стало. Після розправи над ворогами компартії з прадідового дворища тоді були забрані косарка, молотарка, драч і клуня.
Загадкою донедавна залишалося для мене ім’я мого прапрадіда. За спогадами чуйченківської родини, ніби було воно співзвучне іменам – чи-то Матфей, чи Страфей. Мої ж розсліди в метричних книгах та сповідних розписах переконують, що Варфоломійового батька звали Єрофей (Ярош). А вже сам Єрофей був сином «Матфея», тобто Матвія.
Найраніші згадки про Чуйченків з’являються на початку 19 століття, згодом – у «Ревизской сказке 1834 года с. Самгородок Черкасского уезда Киевской губернии помещика поручика Степана Михайловича Богаевского о состоящих мужского пола дворових людях и крестьянах» та «Метричній книзі Чигиринського духовного правління с. Самгородок Черкаського повіту Київської губернії».
Так, знайдено записи про двох братів Павла Івановича Чуйка (1760 – 1834) та Якова Івановича Чуйка (?) (раніше прізвище вживалося у короткій формі: Чуйко – Чуйченко, Дацько – Даценко тощо).
Жовті від часу сторінки несуть інформацію про високу народжуваність і досить високу смертність у родинах наших пращурів, дозволяють прослідкувати родинні зв’язки; інколи хвороби, від яких помирали старші чи діти, а також – соціальне становище (приміром, рекрутства чи кріпацтва).
За «Метричною книгою…» видно, що у Павла Чуйка була дружина Марфа та четверо дітей: Олексій (1789), Яків (1795 – 1801, (очевидно, названий у честь рідного брата), Наталія (1798) і Тетяна (1800 – 1803). У жовтні місяці 1801 року помер шестирічний син Яків, а через півтора року – дворічна донька Тетяна.
Прізвище «Чуйченко» продовжив Павловий Олексій разом із першою дружиною Юхиминою (1796 р. н.), давши життя Євдокимові (1822), Федорі (1825) та Мотроні (1831); та з другою – Христиною Демидівною (1808) пустив у світ трьох синів: Пилипа (1844)), Якима (1847) і Якова (1853). Найстарший Пилип із Федорою народять Параску (1866), Михайла (1865) та Максима (1865), а вже Максим стане батьком Федосії (1902), Матвієві (1901) та Петрові.
Це старанне розв’язування родинних вузликів привело мене до розгадки того, що саме Матвій Чуйченко (Чуйка, як його звуть старші самгородці і до сьогодні) є хоч і далеким (у п’ятому коліні), але родичем моїм Чуйченкам по гілці одного із двох братів-пращурів – Павлові. Тим Чуйкою, який розкуркулював мого прадіда Кирила; стягував із печі мою вагітну бабку Ганну (мовляв, піч – «казьонна» – злазь!) та вставляв у отвір клямки запалену гірку перчину, аби витравити її з хати; звозив у голод на цвинтар ще живих людей зі своєю цинічною примовкою – «віть, якщо не сьогодні вмреш, то завтра: все одно мені по тебе їхать»… Той, що разом із сільськими комунівськими покручами – Кайстром, Аністратом, Козлом, Хівричем та Афоном організовував погром церкви… «Щоб ти на своїх дітях побачив», – сипав люд прокльонами на активістів. І не впали людські сльози на камінь.
Гірко, прикро за таких прародичів, але чесно.
Другий брат Яків Іванович Чуйченко розвинув родову гілку мого батька Михайла. Із Устиною Степанівною Чуйчихою (1780) (прожила майже 90 років) привели вони у світ дочку Марфу (1801), яка прожила всього рік і померла у 1802. Натомість Бог послав молодій родині хлопців-близнят – Антонія і Мафтея (Матвія), які народилися у цьому ж році 8 серпня (за ст. ст.). Очевидно, гени щодо народження близнюків озвалися через кілька поколінь і в родині мого діда Федора, бо з бабою Ваською мали вони аж дві пари близнят, одна з яких померла при пологах.
Прапрапрадід Матвій Якович із Меланією Павлівною (1803) розжилися на трьох синів: Семена (1822 – 1866, помер від запалення легень), Яроша (1828) та Івана (1833). Якраз Ярош (у метричних книгах – Єрофей) у шлюбі із Марією Іванівною (1844 – ) і стали батьками моєму прадідові Варфоломієві та його братові Филимонові. Саме ці двоє вижили, всім іншим дітям – Іванові, Євдокії та Василеві – не дав Бог віку.
Варфоломій із Филимоном вдалися статними і гарними на вроду чоловіками. За переказами, Филимон був таким завидним парубком, що із сусідньої Макіївки дівчата приходили, аби тільки надивитися на ту його чоловічу красу. А він, кажуть, уподобав собі молоду кріпачку пані Альбрандтші, яка прала біля ставу (а Чуйченківське ж роковище, як згадувалося, було над самим ставом), узяв її на оберемок, приніс до пані і каже: «Оддайте мені її в жінки, пані. Як не оддасте – украду». Пані, буцім, дозволила. Прижив Филимон із нею трьох дочок і сина Івана. А Варфоломій привів собі із Ташлика Ганну. Очевидно, Филимон як молодший залишився господарювати на батьківському роковищі, а Варфоломій оселився на Франції (мабуть, таку назву дали хутору через те, що куток знаходився на віддалі від Самгородка – аж ближче до Ташлицького хутора пана Березовського).
Народили Варфоломій із Ганною двох синів – Федора (1911), мого діда, і Юхима (1915). Дід Федь узяв собі в жінки макіївську красуню, дочку селянина-власника Степана Новохатька – «одноосібницю» Василину (28.08.1911). Звела їх доля у лютому 1933 року, узаконили їхні стосунки в Макіївській сільській раді. Про бабин рід по макіївській гілці – Новохатьків, Зайвих, Стеблин та Гриценків – уже мовилося.
* * *
…Мати сапає картоплю. Важкою росою втоми взялося її молоде рожеве обличчя.
– Доцю, піди в обід подій за мене, а я ще п’ять луночок – і досапаю цю сталку.
З неохотою, а йду. Треба. Підбільшала вже сестричка – пасе корову; Петрик зіп’явся, дибає по дворі, на материну голову шкоди шукає…
Дух коров’ячого стійла рвучко входить у мене. Бадьорливо витягуюся, діловито хапаюся за вила, і по два добрі навильники розкидаю жолобами пахучу, щойно скошену зелену масу. Далі з відра звично посипаю її дертею – здіймається запашна курява.
– Впускаємо? – гукає з протилежного краю корпусу баба Вєрка Галабайка, потрясуючи в один бік головою (то в неї така причина).
– Впускаємо, – відгукуюся з іншими доярками.
Гуркотять ратицями рогаті створіння з надвірнього загону до корпусу, хапають, одштовхуючи одна одну, зелене їдло, доки шкрябком по хребту не влучить котра з доярок та не поставить на місце кожну.
Бряжчать ланцюги об роги. Найбільше потерпаю від оцього прив’язування. Дивись, рогом сульне котра межи очі – клопоту не обберешся. Однак, роблю це швидко і звично. Далі мокрою ганчіркою витираю вим’я двом-трьом коровам, аби припускали молоко. Хапаюся за стільчика, дійницю – межи ноги. Вперед!
Розминаю дійки, роздоюю. За якусь мить скупе цвякотіння по дійниці змінюється тугим дзвоном молочних цівок. Ще трохи – і їхні густі струни глухо губляться у збитій пахучій піні.
«Дзі-дзьом, дзі-дзьом», – співає корпус, і тому співові вторить вологе хрумкотіння, невгамовне подри’ ування та поляпування хвостами. Мухи буквально заїдають скотину, влазять в очі і в роти дояркам, падають на ходу в дійниці.
– Куди ти лупиш, латапако? – гукає одна.
– Я тебе насвятю ним! – приказує друга, прив’язуючи до коров’ячої ноги її ж хвоста.
Голоси в доярок, як в опері: гучні, натреновані. Мати і вдома так кричить, хоч каже, що балакає.
Отак від Веселки до Журби, а від тої – до Тривоги, до Шути безрогої, до Галки чорнорябої, до Квітки, що б’ється, та треба налигачем ноги сплутувать… А ще – телят напоїть. А ще – молоко позносить в молочарню. А ще – поодчищать кізяки, корів поодв’язувать, проходи позамітать, телячі клітки та жолоби побілить, переїди повикидать… Більше тридцяти літ оддала мати моя отакому щастю колгоспному! А городи? А діти? А скотини тієї: корова, свині, кури, гуси, качки, індики, кролі – і кожне галасує – дай! Там із батьком до лісу дрова зароблять, там сіна досушувать. Словом, роботі – ні кінця ні краю, ні вихідного ні прохідного…
– А що, дитино, скрізь мокро? – витираючи лянничкою піт на лиці, гукає баба Вєрка.
– Скрізь, – щиро зізнаюся, тринадцятилітня я.
А вона з чобіт-розовиків – та в кирзові лапті, та ще й навприсядки біля чана з водою:
Ой заграйте мені,
замузичте мені.
Нема в мене чоловіка, –
то позичте мені.
І заграли мені,
й замузичили.
Нема в мене чоловіка,
й не позичили!
«Диви, – думаю, – бабі ще й до шмиґи хочеться після такої запарки, коли тут упасти б, де стоїш, і не ворухнутися». А в неї, дійсно-таки, чоловіка немає. І не позичає ніхто. «Сокира, пилка у руках – вогонь», – як хтось писав. Ото долі Господь уділив! Але ж і духу не убавив.
– Бабо Вєрко, може, мені пособите замести? – під’юджує котрась із доярок.
– Гуляйте, ось ваші рукавиці, – відмахується баба, – язиком добре метеш – то й мети!
Запинає свою полиняну лянничку – і гайда знову притупцювати:
І не буде ні по-батьковому,
і не буде ні по-материному,
а так буде, як я скажу:
з ким захочу –
з тим і спать ляжу!
– Істинний чорт! – сміються жінки.
– А хіба ви не знали? – серйозно озивається баба Галабайка.
– Ходімо до мене обідати, – каже котрась.
– За шмат кишки – сім верст пішки? Ні! Вдома, дівчата. Вдома.
– А що ж вдома?
– А вдома – варенички… були б. Якби позичив хто борошна і сиру, та, жаль, масла немає, – беземоційно віджартовується баба, і її згорблена чоловіча постать несе проходом до брами «ой гоп, три дні дома не була, прийшов милий, а я губи надула!»
Не раз я чудувалася з тієї баби Вєрки Галабайчихи, як із баби Лашихи, як і з усіх старих людей: звідки ж у них сила ота – безугавно товктися і безугавно співати, безугавно придумувати і безугавно тримати в пам’ятку прадідівське слово, на всяк життєвий випадок гаразде?! Родючість землі! Родючість роду! Родючість духу! – ось мірники тієї невтомної селянської творчості. Так-так, саме творчості, уключеної з добірного зерна любові!
Чого ж ми тоді виводимось на другосортність? Бо розводимо чужі ідеї, забур’янюємось ними, заглушуємось, гемблюючи своїм. Губимо любов?
ІХ
…Літо потроху спливає. За місяць – школа: треба підлататися. Робота ж – не вовк. Є вона й є. Гайда – до шовкопрядів!
Кучеряві низенькі ряди шовковичок, що на бугрі над ставом, тягнуться аж до Березового. Сікатор – у руках. Ряднина – поруч. Січи! Гілку за гілкою (та лапатіші!) – і отак на цілу машину.
У гаражі, на кількох довгих кагатах розкошують між обгризених гілок білі черв’яки-ненажери. Тлять, тільки встигай подавати, аж поки не починають вони, наїжені, товщати та засновувати цупким павутинням гілки, та скручуватися в крашаночки-кокони, з яких тоді виробляють шовк.
Та перш, ніж одвезти їх до Черкас, нас чекає довга процедура – сортування. Сідаємо рядочком – старі й малі – і з кожної гіллячки видираємо нашу продукцію: білі, добірні і тверді, – перший сорт; трохи м’якуваті – другий, а карапача – несформована гниль – третій. Радіємо, якщо першого багатенько – більше заплатять.
Та безмежна втіха – коли веземо до обласного центру: там уже і на людей «городськіх» надивимося, і в зоопарк заїдемо, і морозива наїмося!…
Була робота на току – йшла туди з подругами: вантажили зерно та одвозили машинами на елеватор до Сердюківки. Не минала вона нас і в школі. Але саме тоді – була найприємнішою: уроки знімали, а нас – на соняшники, на буряки, на помідори, на качани, до саду.
Галасуємо на кузові туди, щоправда назад – мовчимо потомлені. Зате з торбою порожньою не вертається ніхто – хазяйські діти (якщо, звичайно, не вчинять трусу «охраніки»).
Більше літ – більше роботи – більший спрос, як у нас кажуть. Спішиш виконати батьківські наряди та й гайнути на шкільну площадку, де збирається молодь, або хоча центром пройтися (до клубу ж іще не пускають: мала, семикласниця). А вже десь і бажання подобатись узялось. А тут якраз і менші мої, Люда з Петром, за мною – хвостаться, щоб не остаться. Ну хоча б одне вже котресь – не так сором бере, як утрьох! Лаю: «Одчепіться од моєї душі!» А вони одне по одному з двору, як сльота. Серджуся, вертаюся додому – всі мої гульки, аж поки не вислідкую, що немає «хвостів» та не втечу.
Це колись так батько мій Михайло, будучи молодим, посоромився якомусь куцівському чоловікові сказати, що в нього вже троє дітей, сказав «двоє», а на старшу, тобто на мене, пішов нібито. Я теж трохи ображалася за той випадок на нього, хоч була вся – вилита батько. Тепер до щему невимовного жалію за ті свої вихватки дівчукові, бо ж ніколи вже втрьох, а, тим більше вп’ятьох не зберемося в своєму дворі під шовковицею і не набалакаємося…
І не знатимуть ні батько, ні Петро, хто з нас, посиротілих, на що буде гараздий у цьому житті, а на що – ні. Єдине, чим би я перед ними могла заручитися, то це любов’ю і світлою пам’яттю, а ще – глибоким почуттям вини за те, що недослухала, недоговорила, недожаліла, недобачила, не спинила своїх клопотів, не написала… Тоді. Тепер: дослухаюся, дошіптую, жалію, додивляюся, дописую, доболюю, долюблюю… Але, стій! Я ж цього ще не знаю. Було ще до…
…Увечері мене мати застає у хаті за голосним причитанням.
– Чого ти?
– А якщо дідик умре? – глибоко схлипую.
– Він вік свій вижив. Нам і того не буде.
Дивуюся: як так вона може спокійно говорити про свого батька?
Ранок чуманіє в моїх запухлих від плачу очах – дідика вже немає. Упав місяцем між чорні верби Шостачки – так бабці приснилося. Це моя перша найтяжча свідома втрата.
Розхристаний ворітьми двір… Розчинена хата… Сумирний плав людей…
Молитовний голос діда Петра Попсуя, того, що його батько в Алібрантші кучерував…
Дух паленого воску…
Ще крок – і я розірвуся на шмаття, мене не стане, бо й дідика вже нема…
Лежить на лаві, видовжений, упокорений. У головах – святі. Вони співчутливо позирають на мене. Душуся сльозами. – … упокой грєшнаго раба твоєго Фьодора-а-а… – затягує дід Попсуй. І я затягуюся в’язким плачем. Дід читає, а я дослухаюся. Нарешті втомлюється і сідає поміж людей, поміж їхньої тихої балачки. І я заспокоююся. Вже тільки мовчки стою над дідиком: запам’ятовую, оживлюю його: як ходив, як співав, як косив, що казав…
– Не приплакуй, нізя! – одгоняють баби.
Тихо одступаю і затримуюся поглядом на розгорнутому псалтирі. Раптом починаю читати про себе, хоча не всі букви і слова розумію. Доточую розумом, здогадами.
– Ану ж читай, – прианукує дід Попсуй. – Це скільки тобі?
– Чотирнадцять через місяць, – тихо відказую.
– Читай, дитино, діда Петра зміниш. Комусь же ж треба, – підтримують баби.
Щось там читаю з сімнадцятої кафізми, а сама потерпаю, хоч би ж хто не доніс у школу, бо сорому не оббудуся.
Колись поїхала на Спаса з бабкою святить яблука до смілянської церкви, то хіба такої «бубни вибивав» директор, висвячуючи мене в канцелярії, що ладна була крізь землю провалитися. Аякже, піонерка! Присягалася на вірність Леніну, партії – і зрадила! Та за таке…
Тоді мене не раз до трясці зморозило: не бути піонеркою чи комсомолкою означало твою недолугість, невивершеність, другосортність. Ось чому з дитинства, одірвавши пуповину, вишколювали легко яничар, вбиваючи, або не даючи розвинутися будь-якому природному потягу до «свого» заради чужої ідеї-примхи. Ідеї-монстра! Та не так то вже й просто відділити те невіддільне, зрошене з тобою у порусі, думці, слові, коли ти постійно вчуваєш тверде підґрунтя рідної землі, а душею – любов до неї і тих людей, що викресали в тобі себе… Дурний був час. На гробки дітей не пускали, то на перервах все рівно ж тікали, бо за шкільною площадкою – кладовище. Ну кому ж їсти ту милостиню за померлих, як не дітям?!..
– Ганно, моя голубко, хай передасть твій Хведь моїй дитиночці. Забула ж покласти.
Змучена, вся в чорному, з русою товстою дівочою косою в руках стоїть тітка з бабчиного кутка: дев’ять днів, як свою вісімнадцятилітню дочку поховала – повісилася, сердешна, через свого чоловіка-душогубця.
– То клади, – в горі стинає плечима бабка Ганна.
Поклали. Та й приснилося бабці, що дід жаліється на ту косу – душить вона його.
Набідкалася тоді, бідна, не знала й на якому світі живе. Десятому заказала не робити такого…
…Крутими хвилями набігає на мене невимовний жаль: спочатку – за сінешніми дверима, а потім – за ворітьми. Все! ця безповоротність жаска, нещадна.
Звідкілясь узявся в серпні дощ – рясно засіявся над Сокурівкою. Кажуть, то за гарною людиною сама природа тужить. Мені і це дозоляє: бач, навіть природа?! Голосю за двором. По дорозі. На кладовищі – вже немає спасу, бо підпрягається і Люда. Бо й горя більшого немає, як у нас.
Наступаю на глицю, йду по дідиковій вічності. Жадібно з-під віка вихоплюю його образ. Мить – і його, дорогущого, земля прийме.
Боляче забивають домовину. Забивають мою душу. Гупають по ній грудками, обтовкують дерном. Од-го-род-жують?
…Я саме тут умиротворена. Бо вони – отут. Присмирені вічністю, тугим барвіночком. Стара яблуня кладе милостиню на зелені віка могилок. Розхристані обійми хрестів – довірливі. Входжу в них, тулюся, – і вслухаюся в себе, вдивляюся, надивлююся, набуваюся… Допоки ще пам’ять роду благословляє у той мій рай, у ту бережину з криничками, чиї карі вологі зіниці і досі зачаєно наглядають за мною. За нами. Стережуть.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.