Петро Величко ще з пуп’янка марив сценою, ще з тих пір, як його підвипивший батько, колгоспний конюх Данило, на мининах чи хрестинах ставив малого Петька на грубо сколочену облуплену табуретку і хриплуватим, простудженим на конюшнівських протягах голосом, гаркав:
– Ану, Петько, вріж!
«Врізати» означало – заспівати на всю хату, щораз дивуючи гостей чистим, високим, як небо, голосом. Хлопець зразу пхинькав, огинався, бо, бач, відірвали від гульок, а далі, увійшовши в смак, довгенько виспівував для гостей то козацьких, то жартівливих, то любовних пісень. Та найбільше затихало п’яненьке товариство, коли його ангельський голосок линув до вишитих маминою рукою на рушничку голубів, котрі цілувалися дзьобик до дзьобика і наче підморгували синенькими очками до Петі:
Голуб на черешні, голубка на вишні.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Скажи мені, серце, що в тебе на мислі?
Отоді вже присутні відривалися від землі і їх змучені щоденними тяжкими турботами душі ніби летіли в небо, де було світло, безхмарно, спокійно й радісно. Тітка Мотря, повногруда батькова сестра, що ледь не вскакувала своєю пишною пазухою в тарілку з холодцем, підтягувала другим голосом, як казали селяни, «басувала», і та пісня звучала так ловко, рівно, що підіймала простих трударів на вершини людського духу. Мати, сплівши вертутою руки, притулившись до одвірка, де підростали Петькові зарубки росту, тихо плакала. Баба Явдоха, витираючи фартухом очі, промовляла:
– Яке голосисте, дзвінкіше за нашого півня!
А громада рішила й постановила: бути кирпатому Петьці не ким іншим, а тільки артистом, бо недарма Бог, подарувавши талант, поцілував його в чоло, і гріх той талант хоронити в селі, треба буде, як підросте, податися до столиці, бо там усі сидять дуже розумні й не дадуть тому талантові сільської дитини згинути. Батько шкірив жовті від махорки зуби і задоволено бубонів:
– Артист, настоящий артист!
Оте слово «артист» прилипло на весь вік до Петра і якщо в дорослому житті його хтось розшукував на тракторній бригаді, то обов’язково «артиста». Старий Данило тішився надією, що його син стане знатним, відомим співаком опери, хоча що воно таке опера, добре й не знав, правда, як стали вже телевізори з’являтись у селі, то бачив, як гарно вбрані артисти виспівували ту оперу прекрасними голосами. Одне не подобалося необізнаному Данилові, як вони дуже роти роззявляли, що й горобець міг би туди залетіти. Конюхова душа вірила, що біленькі синові руки бігатимуть по клавішах «піаніни», а не так, як його потріскані, чорні, тягають навильники гною, цуприкують рептухи соломи. I буде його син ходить у довгому панському пальті при капелюсі й галстуку, а не в засмальцьованій, просмерділій кінським потом куфайці. Ходитиме його Петько не в закізячених кирзаках, а в наваксованих, блискучих гостроносих черевиках «лодочках». Це була його виплекана довгими безсонними ночами мрія: нехай хоч дитина поживе по-людськи. Найстаршого сина Петрика любив найдужче, бо – син, башковитий, а головне –
талант. За хлопчиком, як з лантуха, посипалися одна за одною дівчатка – погодки, аж четверо, та за ними так серце не щеміло, бо про них майбутні чоловіки подбають, а хлопця треба-таки вивести «в люди». Від бідненького заробітку відривав копійчину і віддавав жінці, строго наказуючи:
– Це на Петрову науку. Ні копієчки не чіпай!
Мати божилася, що збереже все для «артиста», та сама потайки інколи смикала з купки гроші то на чобітки Варці, то на спідничку Таньці. Не судилось Данилові побачити Петька вченим – поносили бідолашного трудягу його улюбленці-коні, покалічили на смерть. Петра після восьмирічки відправила мати до ПТУ вчитися на тракториста (як-не-як харчування і одежина, гуртожиток за державний кошт), бо мав стати він за старшого в домі: хто ж дівчат догодовуватиме? Кликали тямущого чоловіка до сільгосптехнікуму, пропонували бригадирство. Та хіба ж до цього руки дійдуть? Треба було орати, сіяти – день при дні в роботі, аби заробіток більший.
Молодесеньким й оженили, бо майбутня теща, чорнорота сусідка Горпина, погрожувала засадить Петра в тюрму за «ізнасілованіє». Та яке там «ізнасілованіє»?! Молоденькі сусіди Настуня й Петро й самі незчулися, як воно сталося – більше з цікавості, ніж з пристрасті піддались інстинкту продовження роду, бо чули від старших, що дуже ж воно солодке оте таємне діло, що всі його роблять, а не признаються.
Скоро тракторист Петро Величко став годувальником великої сім’ї: матері, дружини, дітей, двох сестер, що не забарилися принести в пелені немовлят (мабуть, впіймали в капусті) та ще двох підстаркуватих дівок-сестер, яких мати намагалася випхати заміж за будь-кого, аби й ці не «опростоволосилися». Та проте дівчат, що аж пищали заміж, обминали старости. Старенька, колись нашвидкуруч бідненько збудована хатка сім’ї Величків, як та рукавичка, тріщала по швах від цілої орави жильців. Отак і завертілося колесом життя Петра: робота в полі, трактор, діти, онуки, домашнє господарство. Клопоти, як кажуть, у кожній хаті по лопаті, а в Петра аж дві.
Тільки, бувало, наставала й для нього радісна мить, коли, «на ура» підкидаючи чергового внука, підтанцьовуючи, п’яненький дід Петро підспівував:
– Ой спасибі кабацюлі, що зробили гу-цю-цю-лі!
Наш «артист» з народженням кожної дитини все ж таки сподівався, що його майже забута мрія збудеться в онуках, але напевно, на них «природа відпочивала»: вродилися безголосі та тупуваті, тож Петро, поглядаючи на молодюсіньку, з округлим, як херсонський кавун, животиком, невістку потай журився:
– Може, хоч оцей онук заспіває?..
Погожої осінньої днини сивочолий, пропахлий соляркою чоловік поспішає до трактора – ще ж ціле поле мусить до ранку зорати – треба ж комусь людей годувати. Гострими, як біль, лезами врізається плуг у землю. Оглядається Петро: за ним довга чорна борозна, як його тяжка трудова дорога. 3 душі несподівано голосно, розлого, на все поле, уперше за стільки літ виривається пісня, така болюча, вистраждана, як Петрова доля:
Голуб на черешні, голубка на вишні.
Скажи мені, серце, що в тебе на мислі?
Оре Петро своє поле, переорює пережите. Слухає той спів-ридання степ, слухають зорі в небі, слухає, мабуть, і сам Бог, і, напевно, нишком плачуть разом з Петровим серцем, а з «артистових» очей котяться на сірі від поту й пилу щоки прозорі сльози, залишаючи на них світлі, як пісня, борозенки…
“Українська літературна газета”, ч. 11 (303), 4.06.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.