Розповідь перша: історії знищення.
ВТЕЧА
На підлозі поспіхом покинутого мешканцями будинку я знайшов зім’ятий аркуш паперу, на якому був добряк Барні – великий, кудлатий пес, улюбленець усієї родини. Господарі разом з трьома дітьми покинули його на маму господині у перший день війни і виїхали на власному авто до Польщі. Так вчинили сотні тисяч киян та жителів приміської зони, переважно молодих, активних і матеріально забезпечених людей. Вони кинули усе: бізнес, кар’єру, садиби чи квартири в престижних будинках. Частина з них навіть встигла оформити ветеринарні паспорти міжнародного зразка на домашніх улюбленців – собак і котів. Усі вони вірили даним американської та британської розвідок, а не наївним заявам президента Зеленського про те, що Росія ще не готова до нападу. Тому безперервна ріка легкових авто потекла через Бородянку одразу ж після повідомлення про початок війни. Цей потік не вщух навіть після появи 26 лютого російської бронетехніки на східній околиці селища. Він лише перемістився на автодороги Київ-Ковель та Київ- Житомир.
Подальші події засвідчили, що усі, хто виїхав, мали цілковиту рацію. Проте більшість залишилися вдома. Переважно це були не багаті люди без власних авто, пенсіонери та інваліди. Серед них й російськомовні бородянці, які не дуже боялися росіян. Сорок років тому вони приїхали працювати на місцевий екскаваторний завод й по сьогодні продовжують розмовляти російською. Знайшлися й щирі прихильники Путіна, які допомагали окупантам. Були й такі як я. З якогось дива ми вірили у швидке закінчення війни. Нам здавалося, що як тільки-но російські війська зустрінуть рішучий опір, то відступлять, щоб не втягуватись у затяжне і тому безнадійне протистояння з Україною та Заходом.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Як завжди на початку війни, більшість кинулася розкуповувати продовольчі товари, ліки, туалетний папір та знімати готівку в банкоматах. Знайшлися й справжні чоловіки, які вишукувалися у довгу чергу перед місцевим військкоматом, щоб записатися до лав тероборони і отримати зброю. Правда, той працював лише перші два дні війни і автоматів Калашнікова вистачило далеко не всім. У цей час до керівництва Бородянської громади завітали представники Збройних сил. Зокрема, вони попросили не зупиняти ворога в межах населених пунктів, щоб уникнути жертв серед цивільного населення.
ПРОТИСТОЯННЯ
Російським десантникам не вдалося раптово захопити аеродром в Гостомелі та з ходу увірватися до Києва. Після цього російське командування вирішило оточити Київ з заходу. Для цього військам було наказано пробити коридор через Бородянку, Макарів, Фастів і далі до Василькова, щоб перерізати житомирську, одеську автомагістралі та залізницю. Бронетехніка ворога з’явилася на східній околиці Бородянки вранці 26 лютого, де її зустрів стихійно сформований загін тероборони. О 13.40 російська ракета зруйнувала будинок родини Симорозів на в’їзді до Бородянки й вбила шестеро його мешканців. За словами очевидців, російські десантники з танків стали поливати свинцем усіх, кого бачили у цій частині містечка.
Під вечір того дня місцева тероборона біля центра «Довіра», де вона базувалася, спалила ворожий бронетранспортер. Тому в день 27 березня наступна велика колона бронетехніки пішла в обхід по кільцевій дорозі, як цього й вимагав дорожній знак на в’їзді до Бородянки. Вздовж цієї дороги відсутня багатоповерхова та промислова забудова й учасникам тероборони тут важче заховатися.
Увечері цього ж дня в темряві чергова невелика колона, укомплектована бурятами, знову спробувала пройти по вул. Центральній, але поблизу пошти потрапила в засідку. Моєму сусідові вдалося зняти з дев’ятого поверху свого будинку коротке відео. На ньому чутно автоматні черги та видно яскравий спалах пляшки з запалювальною сумішшю, що влучила у ворожу машину.
Усе це вчинили не військові, а різні за фахом та уподобаннями місцеві жителі, разом з кількома учасниками бойових дій на Донбасі. Ось як описав ці події на своїй сторінці в соцмережах за 28 лютого відомий військовий оглядач Юрій Бутусов: «Воины территориальной обороны села Бородянка Киевской области под командованием Евгения Лаврова наносят тяжелый урон российским колоннам снабжения. В боях 27-28 февраля сожжены 3 грузовика, захвачены 4 грузовика. Среди уничтоженных – машина управления, среди захваченных – машина, груженая боеприпасами к РСЗО БМП-21 Град, которые россиян собирались обрушить на Киев. Слава защитникам Киева!»
Під час цих боїв члени тероборони захопили чимало зброї та боєприпасів. Завдяки цьому значно чисельнішим силам окупантів знадобилося більше тижня, щоб повністю витіснити їх з Бородянки. Багато з цих відчайдух загинула в боях та під уламками власних будинків.
Росіяни від своїх інформаторів одразу дізналися, хто на них напав. Адже вони ретельно підготувалися до окупації і зібрали усю інформацію про населені пункти Київщини. У них були не лише карти доріг та місця розташування органів влади, підприємств, складів і магазинів. Росіяни також мали списки з домашніми адресами усіх жителів, включно з колишніми військовослужбовцями, які воювали на Донбасі, та власниками мисливської зброї. За словами багатьох моїх знайомих, ворогом також були захоплені списки членів терборони. Ось кілька свідчень очевидців, які це підтверджують.
Будинок моєї знайомої Анни знаходиться на східній околиці Бородянки. Вони з чоловіком виїхали з нього 26 лютого, залишивши в будинку батьків. Наступного ранку садибу оточило два десятки російських вояк. Вони прийшли заарештувати чоловіка Анни як власника рушниці та члена тероборони. Командир росіян мав на шоломі портативний металошукач. Він обійшов будинок і переконався, що господаря і зброї в ньому вже немає. При цьому він одразу знайшов прихований сейф і сказав, що в ньому зберігаються золоті прикраси. Він їх не забрав, бо поспішав до сусіднього будинку.
Жителя Бородянки Валерія зупинив російський патруль і наказав назвати ім’я та прізвище. Той, хто запитував, ввів їх до свого планшета і зачитав адресу проживання Валерія.
Мій знайомий Сергій розповів, що ввечері 1 березня він побачив на сусідній вулиці Незалежності світло двох ліхтариків, які утворили пряму лінію. Вона показувала дві п’ятиповерхівки, які невдовзі були розбомблені.
Після боїв у центрі містечка для ворога було б логічним спрямувати наступні колони в обхід по кільцевій дорозі, де немає сил тероборони. Проте російське командування дуже розлютив сам факт спротиву цивільного населення. Тому вони вчинили так, як це вже неодноразово робили в Чечні, Грузії, Сирії та на Сході України.
ЗНИЩЕННЯ БОРОДЯНКИ
Близько 11-ї години 28 лютого колона бронетехніки, до складу якої входило 24 танки, 26 бронемашин і ракетних установок та 15 бензовозів, почала знищення вулиці Центральної. Я назвав її «дикою дивізією». Спершу росіяни вирвали тросом металічні двері магазину на в’їзді, забрали сигарети і воду в пляшках. Така ж доля чекала і на два продовольчі супермаркети.
Коли колона наблизилася до багатоповерхівок, то росіяни почали їх розстрілювати з гармат і кулеметів. З вікон своєї квартири на другому поверсі я усе це бачив і фотографував. Найбільше дісталося адміністративним будівлям, військкомату та музичній школі. Потрапили під гарячу руку й житлові будинки. На залізничній станції «дика дивізія» запалила нафтобазу, хоча вона належала росіянам і з 2015 року не використовувалася.
Про рух цієї колони на своїй сторінці у Facebook повідомив 28.02.2022 року о 17:45 відомий волонтер Георгій Тука: «Трасою в бік Києва через населені пункти Здвижівка, Бородянка, Микуличі, Немішаєво і далі по трасі рухається колона російських окупаційних військових, які розстрілюють будинки обабіч дороги. Окупанти бояться, що їх закидають коктейлями Молотова».
Та інколи зло карається дуже швидко. Близько 15-ї години цього ж дня вулицею у зворотному напрямку промчали три танки. Схоже, це були залишки «дикої дивізії», розгромленої українськими військовими. Прохід «дикої дивізії» дуже налякав жителів багатоповерхівок й чимало з них того ж дня виїхали з Бородянки або ж знайшли прихисток подалі від центру. Саме це і врятувало багатьом з них життя.
Як повідомив того ж дня о 17:08 сайт «Військова техніка», «Бійці тероборони Бородянки спалили кілька вантажівок та командно-штабну машину». Відповідь окупантів не забарилася.
О 16-й годині 1 березня я стояв біля вікна на кухні і розмовляв зі своїм товаришем Сергієм по телефону. Він жив на кругу на західній околиці Бородянки поруч з автодорогою Київ-Ковель. Майже одночасно почувся гул літаків, удар осколка в стіну поруч зі мною, вибух та його розгублені слова:
«Чорт! Вікна й двері повилітали, мене скло порізало…». Це в перший поверх п’ятиповерхівки мого товариша вдарили ракети, випущені російським штурмовиком СУ-25. На щастя, квартира мого товариша знаходилася у протилежному кінці будинку. Буквально за хвилину інший літак випустив ракети по сусідньому будинку. Ці жахливі кадри майже одразу показали по українському телебаченню. Проте повітряні вбивці ні на що не зважали. За 2,5 години прилетіла наступна пара СУ-25 зі свого летовища в Білорусі і знищила дві чергові п’ятиповерхівки.
Мій товариш Анатолій у цей час відпочивав у своїй квартирі на третьому поверсі. Вона знаходиться у лівому, вцілілому крилі будинку. Він розповів, що перший удар зруйнував 5-4 поверхи, а наступний 3-1. Наостанок пілот кинув на руїни запалювальну бомбу, від якої загорілися вцілілі квартири.
Через півтора місяці рятувальники розчистили руїни і в підвалі знайшли понівечене чоловіче тіло. Це був син мого знайомого Володимира, хірург від Бога. Батьки впізнали його по рецептурних бланках у кишені куртки та флешці з докторською дисертацією, яку він готував до захисту. Від невістки залишився лише палець з обручкою, а від маленької онуки – лікоть. Проте їх не видали родині без аналізу ДНК і тому сина поховали одного.
Але і цього льотчикам-вбивцям виявилося замало. Вони знову прилетіли після 22-ї години і скинули запалювальні бомби на палаючий військкомат та сусідні будинки.
У котельні військкомату, або ж у сусідніх магазинах, зберігалися балони з пропаном. Розпечені пожежею до червоного, вони один за одним вибухали і як ракети з пронизливим свистом розліталися у всі боки. Поруч у сусідній дев’ятиповерхівці продовжувало горіти кілька квартир.
Разом усе це нагадувало кіношні картини апокаліпсису. Ніколи не думав, що побачу таке в реальності.
Вранці 2 березня ми з дружиною прокинулися о сьомій. За багаторічною традицією я заварив у глиняній турці запашну арабіку (яку сам мелю), поклав у тарілки домашнього сиру, по пів банана та своє фірмове желе. Я його готую усю зиму з дачного винограду та калини. Це був наш останній сніданок у такому звичному, але вже колишньому житті.
О 7-47 ми знову почули знайомий й жахаючий гул СУ-25, що наближалися. Мій знайомий Леонід з сусіднього будинку разом з мамою у цей час були на вулиці й бачили, як літак випустив три ракети. Вони влучили у середину дев’ятиповерхівки на протилежній стороні вулиці Центральна. Величезної сили вибух сколихнув наш панельний будинок. Він захитався й затріщав по всіх швах, а з вікон всередину посипалося скло.
«Тікай!» – крикнув я дружині, яка у цей час сиділа на кухні. Коли другий літак вдарив ракетами у середину наступної дев’ятиповерхівки, ми стояли в коридорі притиснувшись до стіни. Вибухова хвиля викинула з квартир понівечені тіла людей (фото 19-20 з сайту «Центр безпеки» та інформагентства REUTERS. У підвалах зруйнованих будинків дехто вижив й ще кілька днів даремно просив про допомогу. Але окупанти категорично заборонили розкопувати завали. У нашій квартирі вибухова хвиля вичавила залишки скла з вікон, понівечила усі двері та прошила стіни осколками. Один з осколків пролетів в 20-и сантиметрах від моєї голови і розбив зеркало в коридорі. Батарейки з годинників повилітали чи зрушили з місця й ті зупинилися, зафіксувавши час наглої смерті багатьох бородянців. Майже одночасно з цим перший літак розвернувся і на моїх очах вдарив кулеметною чергою по центральній площі. Він цілив у пам’ятник Тарасові Шевченку і влучив у його голову.
Я вхопив зібрані напередодні речі й разом з дружиною кинувся геть з будинку. Те ж саме зробили й інші. Так, наша сусідка Надя вискочила на вулицю в халаті та капцях. Але вже за 200 метрів моя дружина-інвалід захекалася й зупинилися. Для неї така відстань була справжнім рекордом, бо зазвичай за допомогою скандинавських палиць вона за раз може пройти 30- 40 метрів. На щастя, біля нас зупинився легковик, водій якого підвіз нас до будинку нашої колежанки на північній околиці Бородянки. Вона нас зустріла й провела до міні-котельні в підвалі свого будинку. Від хвилювання і перевтоми моя дружина не втрималася на ногах й упала на східцях. Вдвох ми затягли її до підвалу, де вона ще довго приходила до тями. У цьому тісному приміщені тішило одне – товсті бетонні стіни.
Ось так просто і ефективно «дика дивізія» та чотири літаки за дві доби вбили близько сотні цивільних й вигнали з власних домівок близько трьох тисяч мешканців вулиці Центральної. Місцева тероборона спробувала втриматися в центрі «Довіра». Але їх звідтіля витіснили окупанти, а сам центр повністю зруйнували.
Під час «зачистки» Бородянки «визволителі», крім кількох членів тероборони, вбили ще близько двох десятків цивільних. Це були жертви обстрілів та чоловіки, які викликали у них підозру або ж їхали на власних авто. На в’їзді до Бородянки і в її центрі впродовж вулиці Центральної окупанти виставили постійні блок-пости й категорично заборонили з’являтися на ній місцевим жителям.
До цього часу вони вже встигли зруйнувати чи розграбувати майже усі магазини, аптеки, кафе, ресторани, банки і майстерні, які були в Бородянці. За відсутності росіян цим активно займалися й місцеві мародери. Так-сяк працювала лише лікарня, до якої волонтери встигли завезти частину ліків з ще не розграбованих аптек. Тепер російські колони йшли через центр Бородянки не боячись нападу, але обминаючи бетонні блоки блок-постів, свою спалену техніку та уламки зруйнованих будинків. Тому проїхати кільцевою дорогою стало швидше аніж через центр. Проте колони бронетехніки вперто продовжували рухатися саме ним. Так в нашому містечку було встановлено «зразковий російський порядок».
Прибираючи після визволення квартиру, я натрапив на літопис рідного краю Бородянщини. У ньому прочитав наступні слова місцевого краєзнавця Олександра Цуруля: «Наприкінці 1240 року монгольська орда вогняним смерчем прокотилася через наш край. Всі поселення і укріплення на її шляху були зруйновані і спалені, частина жителів загинула, частина пішла в лісові хащі».
Аналізуючи вищевикладені події, я зрозумів, що пілоти СУ-25 діяли дуже раціонально. Щоб завдати максимальної шкоди, вони цілили в перший поверх посередині багатоповерхівки на кілька під’їздів, а потім підпалювали руїни запальними бомбами. Нам з дружиною пощастило, що ми живемо у багатоповерхівці-свічці на один під’їзд. Схоже, пілоти пройшли хороший вишкіл у Сирії з руйнування міст та масового вбивства цивільного населення. Але в Україні такі злочини безкарно не проходять. Літаки з Білорусі у наступні дні завжди пролітали над Бородянкою. 9 березня я з величезним полегшенням почув, як з бомбування Ірпеня повернулися лише три СУ-25 з чотирьох. Слух мене не підвів. Увечері того ж дня українське радіо підтвердило, що один з літаків збито. Схоже, така ж доля згодом спіткала й решту. Проте, якщо комусь із пілотів цих літаків вдалося вижити, то усе одно він не помре власною смертю. За жодних обставин його керівництво не дозволить йому свідчити проти себе у Гаагському трибуналі. Але головне у цій трагічній історії інше. Завдяки українським та західним ЗМІ руїни двох багатоповерхівок в центрі Бородянки поступово стали символом російсько-української війни та злочинів російської армії.
«АРКА ДРУЖБИ НАРОДІВ» ТА «ПОСТАНОВОЧНЫЕ ДЕКОРАЦИИ»
Найбільш відомими є руїни панельної багатоповерхівки навпроти мого будинку за адресою вул. Центральна, 253. Вибух пробив у її центрі прямокутну діру з першого по сьомий поверх. Над цим отвором зависли фасадні плити восьмого, дев’ятого та технічного десятого поверхів, утворюючи арку. Не дивно, що численні фото і відео цього будинку, потайки зроблені жителями Бородянки, заполонили соціальні мережі. Дотепники одразу назвали цю напівзруйновану багатоповерхівку «аркою дружби народів», натякаючи на київську арку дружби між російським та українськими народами. Вона була зведена 1982 року й перейменована в арку Свободи напередодні нападу Росії на Україну в лютому 2022 року.
Не менш вражають уяву прямокутні, як на полотнах кубістів, руїни сусідньої багатоповерхівки за адресою вул. Центральна 259. Це пояснюється тим, що обидва будинки є панельними. На популярність цих фото були змушені відреагувати й російські пропагандисти. Вони спробували зробити вигляд, що російська армія тут ні до чого й назвали їх «постановочной декорацией». Особовому складу новоприбулих до Бородянки частин командири стали розповідати казочку про страшних «укрів», які так ненавидять росіян, що при відступі зруйнували містечко. Багато російських вояк у неї повірили й згодом переповідали місцевим жителям. Одночасно пройшов наказ провести у всіх окупованих населених пунктах збори жителів, на яких попередити: «Не чіпайте нас, а ми не будемо чіпати вас! Бо інакше знищимо!». Також була дана команда відібрати у місцевого населення сімкарти до мобільних телефонів. На практиці забирали не лише сімки, а й самі телефони чи розбивали їх на очах власників. Наступного дня після відступу окупантів невелику частину з них я знайшов у своєму садку. Їх окупанти відібрали у місцевих жителів й зберігали у своєму штабі у дитсадку «Казка», розташованому поруч. Коли ж відступали, то просто викинули за огорожу до мого садка. Цей захід виявився запізнілим й лише викликав додаткове обурення. Адже на той час Бородянка в результаті інтенсивних обстрілів вже кілька діб була знеструмлена. Відтак пропав інтернет та мобільний зв’язок. Зателефонувати можна було лише з даху дев’ятиповерхівки, на що зважувалися лише сміливці.
Розповідь друга: Історії порятунку та виживання.
а) Історії порятунку
Зазвичай, під час війни героями називають тих, хто зі зброєю в руках боронить свою землю. Проте, на це звання заслуговують і ті, хто за велінням серця рятує своїх сусідів, односельців та підопічних.
БУДИНОК-ІНТЕРНАТ
Бородянський психоневрологічний інтернат знаходиться на східній околиці містечка. На час появи російських військ вранці 26 березня у закладі перебувало 350 чоловіків з хронічними вадами психіки, а також літніх людей, зокрема, лежачих. Крім того, з початком обстрілів у підвальних приміщеннях інтернату знайшло прихисток ще кілька сотень мешканців Бородянки.
«Визволителі» одразу виставили на в’їзді до містечка блок-пост, а на майданчику перед будинком-інтернатом свою бронетехніку. Вже на третій день через постійні обстріли східну частину Бородянки було знеструмлено. Відповідно насоси припинили качати воду й зупинилася котельня. Готувати їжу довелося на великих мангалах. Воду набирали в бідони у найближчій криниці й привозили тачкою. Проте невдовзі до неї внадився російський бронетранспортер з великою бочкою. За допомогою потужної мотопомпи він за лічені хвилини викачував з колодязя усю воду. Після цього інтернатівці були змушені черпати для себе воду відрами зі ставка. Дров і часу для того, щоб вона закипіла, вистачало не завжди. Тому підопічні стали масово хворіти на дизентерію. Чиста білизна дуже швидко закінчилася й почався справжній кошмар. При цьому з персоналу залишилися лише працівники без родин, які постійно проживали в інтернаті. Адже щодня добиратися з нього додому стало неможливо. Тому майже все в закладі трималося на директорці Марині Ганіцькій. Вона була змушена забути про свою родину, яка жила за 20 кілометрів від Бородянки, й повністю присвятити себе роботі.
6 березня до інтернату увірвався загін кадирівців. Вони вигнали усіх підопічних на вулицю й стали погрожувати розстрілом. Директорку ж тягали за довгі коси територією й також погрожували вбити, а сам інтернат підірвати. Згодом приїхав полковник російської армії й наказав пані Марині причепуритися перед зйомкою. Під час неї вона мала подякувати особисто Путіну за визволення. У відповідь жінка розплакалася й попросила не вбивати її і підопічних. Переконавшись у тому, що бажаного відео не вийде, полковник поїхав геть. Кадирівці ж залишилися. Тим часом продукти закінчувалися. Рятувало молоко з ферми інтернату. Від холоду, хвороб і нестачі ліків стали помирати підопічні. Їх ховали на території інтернату.
Вранці 13 березня за домовленістю з російським командуванням по кільцевій зі сторони Загалець до закладу під’їхали шкільні автобуси, щоб евакуювати підопічних та персонал. Кадирівці знову стали погрожувати розстрілом й лише через п’ять годин зволікань дозволили колоні від’їхати.
До тринадцяти осіб, які були поховані на території інтернату, за пару тижнів додалося ще сімнадцять. Четверо померло при переїзді, а інші трохи згодом. Вони так і не змогли відійти від пережитого стресу. Проте, якби не самопожертва пані Марини та її підлеглих, смертей було б незрівнянно більше. Свою красу і гордість – довгі, розкішні коси пані Марина відрізала. Без них на війні простіше.
Завдяки матеріалу в газеті «Нью Йорк таймс» про пані Марину і її підопічних дізнався увесь світ. Але це лише одна з багатьох історій порятунку.
АВТОВОКЗАЛ
Вулиця Центральна на заході впирається в автомагістраль М 07 «Київ- Ковель». Бородянці цю частину свого містечка називають автовокзалом чи кругом. Саме тут 1 березня о 16-й годині російськими літаками СУ-25 було зруйновані дві перші багатоповерхівки. Надовго сховатися у цьому мікрорайоні можна лише в спортзалі під вцілілою п’ятиповерхівкою. Після проходу «дикої дивізії» там знайшло притулок близько 50-и жінок з дітьми та людей похилого віку. Після авіаудару їх стало в 3-4 рази більше. Ще близько тридцяти чоловік сховалося у бомбосховищі частково зруйнованого будинку.
Перед завідуючим спортзалом Сергієм (сином мого хорошого товариша) одразу постало кілька проблем. Людей потрібно було на щось покласти, напоїти, нагодувати та забезпечити ліками. На його прохання працівники місцевих супермаркету АТБ та аптеки «Шара» своїми авто завезли усе необхідне до спортзалу та інших сховищ, а частину ліків до місцевої лікарні. Вони розуміли, що їхні заклади усе одно будуть розграбовані. До появи російських блок-постів на вулиці Центральній у проміжки часу, коли через містечко не проходили ворожі колони, вдалося зробити по сім рейсів.
Сергій розумів, що людей потрібно якнайшвидше вивезти з Бородянки і попросив допомоги у місцевих депутатів. Удосвіта 5 березня кілька легковиків, якими керували місцеві жителі, провулками під’їхали до спортзалу, забрали лежачих та інвалідів й вивезли до сусіднього села Качали. Усі інші групами по 10-15 чоловік рушили на північну околицю містечка. Звідти їх поступово забрали ті ж самі легковики. За кілька днів мій товариш з невісткою та онуком стараннями небайдужих людей опинився у Німеччині. Його ж син Сергій продовжив опікуватися потерпілими у Вінниці, а згодом і Бородянці як волонтер.
ПАЛАЦ КУЛЬТУРИ
Відразу після початку війни більш ніж півсотні жінок з дітьми перебралися до невеличкого спортзалу, розташованому у підвалі палацу культури ім. Тараса Шевченка в самому центрі Бородянки. Серед них були і мешканці вже відомих на увесь світ панельних дев’ятиповерхівок.
28 лютого після проходу «дикої дивізії» та 1 березня після перших бомбардувань до них приєдналося ще чимало мешканців навколишніх будинків. Вранці 2 березня після авіаудару вони, як і всі, в паніці вискочили на вулицю, збилися до купи й не знали що робити. Садиба мого сусіда Аліка знаходиться поруч з палацом культури. Він відчинив ворота, виїхав на вулицю на своєму мікроавтобусі й запросив до нього жінок з дітьми.
В салоні помістилася лише частина бажаючих. Тим, хто залишився, Алік пообіцяв повернутися. Найбільше його вразила жінка з п’ятьма дітьми. Як з’ясувалося згодом, двоє були її, а троє стояли обабіч дороги, плакали й розповідали, що їхні тато й мама загинули. Звісно, що вона їх забрала з собою. Алік не пам’ятає, скільки він зробив рейсів, аж поки не вивіз усіх до Загалець та Нової Буди.
До Бородянки він вже не повернувся і оселився разом з іншими біженцями в Новій Буді. Алік одразу взяв на себе обов’язки постачальника продуктів. Вранці лісовими дорогами він добирався до Пісківки, а звідти бетонкою їхав аж до Радомишля. Там купував хліб, потім йшов на базар й вибирав щось подешевше (грошей було не густо).
8 березня в обід хазяїну садиби, де жив Алік, зателефонували. Після розмови він сказав йому забрати з собою біженців і негайно їхати. За дві години після цього село Нову Буду росіяни накрили «градами».
Вдома Алік залишив дві собачки, яких за вірну службу називає «Дзвоночками». За час його відсутності вони дуже охляли. Тому ми, його друзі, одразу після визволення кинулися їх відгодовувати різними смаколиками. Свого господаря вони зустріли радісним гавкотінням.
Схожих історій порятунку від російських «визволителів» можна розказати ще безліч. Ось лише одна з них. Мій товариш Володя живе неподалік вулиці Центральної поруч зі зруйнованими багатоповерхівками. Коли терпіти щоденні обстріли вже не стало сили, він вирішив тікати. Справа ускладнювалася тим, що за кілька днів до цього його сестра була контужена вибухом снаряда і не могла ходити. Володя зателефонував знайомому у Загальці й домовився про притулок. Потім позичив у сусіда тачку й навантажив її найнеобхіднішим. Увечері 6 березня провулками в дорогу вирушила чудернацька процесія. Першою бігла пудель Муля. За нею йшли дочка сестри та її зять, які вели велосипед з контуженою. Останнім штовхав тачку Володя. Йшли манівцями й часто перепочивали. Вісім кілометрів до Загалець подолали до ранку. Протягом цього часу зазвичай «балакуча» Муля жодного разу не гавкнула.
б) Історії виживання.
У ПІДВАЛІ
Першу ніч у підвалі-мінікотельні нас було четверо. Ми її з дружиною просиділи на стільцях. Наступного дня залишилися самі, бо матір господині дому з подругою посадив до свого легковика сусід і повіз у сусіднє село. На мене залишили пса Барні та з тридцять сусідських нутрій. Перші п’ять днів, поки ще була електрика і насос качав артезіанську воду, усе було терпимо. Я навіть переночував пару ночей нагорі на новому матраці та прийняв душ. 6 березня я прийшов до своєї квартири за ліками, їжею, теплим одягом і взуттям. Сильний протяг та суцільний безлад всередині жахав. Я в рукавичках (бо кругом були уламки скла) напакував сумки, заховав під диван системний блок, забрав з гаража велосипед і поїхав. По дорозі побачив, як неподалік на вулиці Центральній зупинилася вантажівка, з неї висипали бородаті кадирівці у чорному одязі з білими пов’язками й стали облаштовувати блок-пост.
8 березня вранці я став перед дружиною на коліно і простягнув їй три квіточки. Напередодні я їх зірвав з вазона у нашій квартирі. Вибухова хвиля зірвала на нього штору і він не замерз. Дружина отетеріла від несподіванки й розплакалася. Щороку цього дня о сьомій ранку вона сідала на кухні й з неприхованим задоволення спостерігала за щорічним спектаклем ушанування жінок. У нас під вікнами знаходиться квіткарня й з самого ранку 8 березня туди поспішали чоловіки. Одні приїздили на дорогих авто й гордо виходили з букетами троянд, інші на задрипаних «Жигулях» й купували по три тюльпани. Були й зовсім непоказні, що приходили пішки. Вони виходили з магазину, обережно притискаючи до грудей квітку, куплену на останні гривні.
Ці спогади грубо перервали постріли танка десь неподалік. Згодом до них приєднався залп з «граду» і пішло-поїхало. Згодом я дізнався, що таким чином росіяни намагалися відсунути пости ЗСУ від північно-західної околиці Бородянки. Окупанти не знали, де вони точно знаходяться, і тому гатили куди попало: по Загальцях, племстанції, екскаваторному заводу і самій Бородянці. В результаті влучання снарядів в будівлі у різних куточках містечка спалахнули пожежі. Про це свідчили густі клуби сірого диму. Часто ці пожежі тривали більше доби. Підбита членами тероборони та нашими військовослужбовцямим ворожа бронетехніка чаділа чорним димом й швидко згасала.
24 березня окупанти з Бородянки «градами» обстріляли Бучу та Ірпінь й запалили сухостій у долині річки Здвиж і ліс за нею. Адже виготовлені сорок років тому ракети часто падали неподалік, або ж взагалі не спрацьовували. Того дня весь горизонт зафарбувався у зловісно-сірий колір. З вікон другого поверху я це добре бачив. Це «визволителі» на прощання підірвали два мости (старий і новий) через річку «Здвиж».
Та повернемося до подій 8 березня. По обіді зовсім поруч пролунало два вибухи. Слух різонув знайомий дзенькіт скла, що розлітається в друзки. Коли я обережно визирнув із підвалу, до мене кинувся ошелешений і не ушкоджений Барні й став лизати руки. До цього він був замкнений у своєму вольєрі, поруч з яким у вирві від снаряду димілася земля.
Усе навкруги було посічене осколками, а з вікон і дверей першого поверху вилетіло скло. «Ну, ти й щасливець!» – подумав я і почухав Барні за вухом.
Але на цьому неприємності не скінчилися. Після чергового вибуху в районі підстанції сталося те, чого я боявся найбільше – пропало світло, а з ним вода і тепло у підвалі. Я згадав, що бачив у сусіда великий мангал й, клянучи «визволителів», поплентався за ним. У цей час над моєю головою з нестерпним гуркотом проповзли дві величезні темнозелені сарани з великими червоними зірками на фюзеляжах та рядами ракет на консолях. Від безсилля на мене напала лють і я вперше у житті пошкодував, що не маю в руках «стінгера» чи «ігли».
У радянські часи країною гуляв анекдот про присвоєння Лаврентію Берії сталінської премії за виведення у Сибіру особливо морозостійкого виду євреїв. Після вторгнення до України Володимир Путін також може на неї претендувати за виведення особливо морозостійкого виду українців в окупації. Ця весна стала однією з найхолодніших за останні десятиліття. Вночі ртутний стовпчик термометра опускався до -15 і вода у відрах повністю вимерзала.
Від пронизливого північно-східного вітру рятували дублянка, яку я знайшов в речах господаря будинку, та теплі чоботи. Дуже пощастило і з термосом, який до ранку зберігав воду гарячою, та запасом соснових дров. У такій ситуації опинилася більшість бородянців. Адже справна грубка та запас дров в наш цивілізований час – вже рідкість. Така погода змусила нас з дружиною впасти у своєрідну напівсплячку. Вставали досить пізно, десь о восьмій, й лягали рано – після 18-ї. Звісно, що спали одягненими під кількома ковдрами. За обідом та вечерею обов’язково випивали одну-дві чарки коньяку чи горілки і, як не дивно, не захворіли. Мабуть підсвідомо розуміли, що то буде кінець. Звісно, це нам так просто не минулося. Хоча надворі вже літо, електробатарея у нашій спальні продовжує працювати. Ми ніяк не можемо відігрітися.
Наступна проблема – нестача їжі та води. За останні роки рівень грунтових вод значно впав і багато колодязів пересохло. Тому чимало бородянців щодня мусило ходити по воду до криниці біля річки Рудка. Але й ту до обіду вичерпували.
Воду, картоплю і навіть м’ясо нам з дружиною час від часу постачав наш сусід і побратим по нещастю Дмитро. У його квартирі в багатоповерхівці на кругу, як і в нашій, від вибуху повилітали вікна і він мусив перебратися до будинку сина. Там вони з дружиною прихистили ще трьох безхатьків. Найбільше його поміч знадобилася після 15 березня, коли терор окупантів посилився й вони почали хапати на вулицях, катувати й вбивати чоловіків. Як і сусіди, замість хліба я пік на мангалі млинці. Це побачила Павлівна – колежанка моєї дружини, і зварила нам каструлю смачної юшки (у неї був балонний газ).
Дехто зовсім не був готовий до того, що магазинів не стане, а гроші перетворяться на фантики. Після визволення мій сусід по масиву Михайло розповів наступну історію. Після зруйнування центру Бородянки до нього прийшло пожити одне колись дуже шановане подружжя пенсіонерів. Як виховані люди, з собою вони принесли баночку червоної ікри та пляшку марочного коньяку. Крім того, у гостя була невеличка шкіряна валіза, яку він собі завжди клав під голову замість подушки. За тиждень холодильник у Михайла спорожнів і шановний гість почав ходити по сусідах й випрошувати щось поїсти. У однієї жалісливої пари курочки щодня приносили по п’ять яєчок, три з яких вони віддавали Михайлу та його гостям. Згодом з’ясувалося, що валіза, яку шановний гість так ні разу і не відкрив, була набита пачками стодоларових купюр.
Крім нестачі харчів, допікав й інформаційний голод. Від нього рятував сусідський електрогенератор. Так як бензину було обмаль, його вмикали на годину-півтори, щоб підзарядити телефони та послухати по радіо новини.
У ці дні ми жили вірою у, хай і, неймовірну, але перемогу та надією на те, що багатостраждальна багатоповерхівка з нашою розгромленою квартирою таки вціліє. Ми її з божою поміччю відремонтуємо і знову будемо жити як колись…
ОРГАН ВІЙНИ
23 березня, середа, 28 день війни. Вночі було досить тепло і вранці я зважився на сміливий крок – одягнув свіжі труси. Раніше я цього не міг зробити, бо було дуже холодно й на мені крім штанів було ще спортивки й кальсони. На вулиці мене зустрів погожий, світлий ранок зі співом пташок. Цю ідилію в клоччя розніс раптовий постріл з танка. Він пролунав зовсім поруч. Схоже, танк зупинився у сусідньому провулку там, де я вчора придбав банку молока та десяток яєць. Танк не вщухав і бив короткими серіями з 2-3 пострілів. Снаряди з характерним свистом пролітали над моєю головою у напрямку Загалець й через 6-12 секунд вибухали (це залежить від того, на яку висоту піднято дуло). Схоже, навідник танка для розваги саме цим і займався. Крім того, при зміні швидкості польоту снаряд міняє свою тональність. Такий собі примітивний орган війни… Можливо, у естета- любителя духової музики це може викликати захват, але не в мене і не сьогодні. Між тим танк лупив і лупив. «Бідна корова. Не дай Бог, молоко пропаде», – подумав я. Нарешті заревів двигун і екіпаж танка подався на сніданок. Але тиша після цього тривала не довго.
- Гаспид! Ідіот! Козлюра! Зніс мені стовпа. Щоб тебе трясця взяла! – волав на увесь масив господар корови.
СКАРГА ДО БОГА
27 березня, неділя, 32-й день війни. О четвертій ранку замість півня нас розбудила вже звична канонада. Лупили «гради» і танки. Усе це летіло в сторону нещасних Загалець. На дворі я зіткнувся з класичною путінською зимою. Рвучкий північний вітер гнав рідкі сніжинки. З рота Барні, після невдалої спроби впіймати голуба, валив пар. Я довго не міг розпалити сирі дрова. Потім годував нутрій, розпитував сусідів про новини, заливав окропом термос і забарився. Коли спустився вниз до підвалу, дружина плачучи промовляла:
- Я на усе чекала. Й що ти мене покинеш, каліку… Але щоб війна? Мені таке і в голову не могло прийти…
Я мовчки відкрив останню бляшанку з консервованою рибою, плеснув у чашки залишки коньяку та підсунув одну поближче до дружини.
НЕПРОХАНІ ГОСТІ
Під вечір 10 березня я кип’ятив на мангалі воду, коли почув тихе скавучання Барні. Через діру в огорожі з сусідньої садиби перелазили постаті кольору хакі. Барні стрибав перед ними і махав хвостом. «Що за чортівня?» – здивувався я. «Якщо Барні на них не кидається, то справи серйозні». Між тим постаті підійшли ближче й наставили на мене автомати. Усі вони були дрібні і ще зовсім молоді. «З усього видно, що це строковики» – подумав я. Старший наказав мені підняти руки догори й стати до стіни. Прочитавши у паспорті, що мені за сімдесят, він заспокоївся й сказав, що там у полі за автомагістраллю спалені бронетранспортери з тілами їхніх товаришів. Тому їм потрібно обшукати будинок. Я спокійно пояснив, що вони даремно втрачають час. Господарі з більшості будинків масиву втекли й лише в деяких живуть пенсіонери-безхатьки, як я з дружиною. Один з росіян спустився у підвал до дружини, а іншим я показав будинок. Коли вони побачили вибиті вибухами вікна та лише частково оштукатурені внутрішні стіни, то зрозуміли, що в будинку навряд чи хто живе. Тому оглянули його для годиться, порадили розбити телефон і пішли. Я ж спустився до підвалу. Дружина розповіла, що спершу під ковдрою, якою ми завішували двері, вона побачила великі берці. Коли ж з’явився їхній господар – хлопчик з великим автоматом у мішкуватій куртці, вона просто перелякалася. Тому, відповідаючи на запитання, з ким живе, назвала мене «отцом», а не чоловіком. Той, мабуть, подумав, що вона дуже хвора й поцікавився, чи не потрібні їй ліки (росіяни вже знали, що волонтери звезли їх з аптек до лікарні, бо самі там лікувалися). Звісно, дружина відповіла, що ні.
Іншим моїм сусідам пощастило менше. У багатьох забрали сімкарти чи мобільні телефони, інших, поки йшов обшук будинку, виганяли на вулицю, влаштовували допит. Найбільш лояльними до місцевого населення виявилися молоденькі строковики, а найжорстокішими десантники-контрактники з Пскова.
Наступний візит відбувся 16 березня й пройшов так само як і перший. Побачивши вирви від снарядів, гості з радістю відзначили: «Это работа ваших». Але, коли я відказав, що це трапилося 8 березня, знітилися.
Третій і останній візит я ніколи не забуду. 22 березня я побачив у проміжку між землею і ворітьми дві пари ніг у звичайних чоботах, а не берцях. «Отже, не військові» – вирішив я. Незвані гості почали дертись на ворота, щоб їх відчинити.
– А ну, геть! Бо спущу собаку! – гукнув я, підійшов до воріт і подивився у щілину. Прямо на мене дивилося дуло карабіна. Молодик у напіввійськовому строї люто зирнув на мене, розвернувся і пішов. Його супроводжувало двоє хлопців без зброї. «Мародери-несуни, а це їхній охоронець» – здогадався я. На той час покинуті господарями будинки на масиві вже були розграбовані. Але цій трійці кортіло ще щось поцупити.
МАРОДЕРИ
Згодом, вислухавши десятки історій про візити «визволителів», я вловив чітку закономірність. У росіян (насамперед, найманців) практично завжди викликали лють і заздрість забезпечені бородянці. Відповідно, до бідних і особливо люмпену, вони ставилися поблажливо. Ось лише одна історія, яка це добре ілюструє. Її мені з тремтінням в голосі розповів приятель Михайло при першій нашій зустрічі після визволення. Свого часу він працював на хорошій посаді, збудував пристойний будинок та устаткував його усім необхідним. Як тільки-но «визволителі» побачили хороші меблі, грамоти за підписом київського голови в рамках у вітальні та ідеальну чистоту, одразу ж зненавиділи господаря й кинулися прискіпливо усе обшукувати. Коли зброю чи щось підозріле у кімнатах не знайшли, звеліли показати горище. На крутих сходах Михайло втратив рівновагу й різко вхопився за перила. «Визволителі» одразу ж клацнули затворами. Почувши цей звук, він обернувся й зі злістю проказав: «Чорт з вами! Мені вже 65, пожив трохи… Стріляйте!». Лише після цього непрохані гості трохи заспокоїлися.
Пояснення цьому феномену цілком очевидне. У контрактники та найманці до російської армії записуються чоловіки переважно з депресивних, найбідніших регіонів Росії з високим рівнем злочинності, алкоголізму та наркоманії. Злидота там така, що дехто з найманців не знає призначення унітазу. Тому гадять де попало. Відповідно, усі, хто спромігся збудувати і облаштувати нормальний будинок, для них є «буржуями», яких гріх не пограбувати.
Шоком для українців і всього цивілізованого світу стала жорстокість російських військовослужбовців до цивільного населення та байдужість до його страждань. Проте, як з’ясувалося, російське командування ставиться до своїх підлеглих не набагато краще. Свої війська в Україні вони сповна забезпечують лише боєприпасами. Усього іншого катастрофічно не вистачає. Зі свого вікна я бачив, як в сторону Макарова з 27 лютого до 2 березня пройшло до тисячі одиниць російської техніки. Там була лише одна медична допомога й жодної польової кухні.
За медичною допомогою росіяни зверталися до місцевої лікарні, а польові кухні з’явилися лише через два тижні від початку війни. Саме у цей час «визволителі» почали масово вибивати ворота приватних гаражів та двері до квартир у багатоповерхівках. Зокрема, з мого гаража (так само як і з інших) поцупили каністри та балони з газом, а з моєї квартири (як і з інших) усі макаронні вироби, консерви, приправу «12 овочів» та велику каструлю з нержавійки. Схоже, російським військовослужбовцям осточортіли сухпайки та перловка з польових кухонь й вони самі стали куховарити. Першими на «самозабезпечення» перейшли буряти, які конфіскували кілька десятків свиней й більше сотні курей та качок у місцевих жителів.
За наявності всього кількох електрогенераторів російське командування могло поновити у будинку-інтернаті водопостачання, роботу бані, кухні й повноцінно харчувати місцевий гарнізон тричі на день. Але таке нікому й на думку не спало. Натомість кадирівці сплюндрували усі кімнати цього закладу, в яких проживали.
Була ще одна річ, яка дуже діставала «визволителів» – їхні берці. Справа у тому, що вони дуже важкі, а росіяни – переважно дрібні. Бородянкою довго гуляла історія про те, як біля підбитого під Загальцями російського танка місцеві жителі знайшли берці. Схоже, вцілілому члену екіпажа вони дуже заважали і він чкурнув босяком.
Щоб хоч трохи компенсувати своїм військовослужбовцям вказані суттєві «незручності», командири дозволили їм досхочу грабувати усе що попадає під руку. Бородянку росіяни повністю зачистили до 12 березня й одразу стали займатися цією найулюбленішою для себе справою. 14-15 березня вони розграбували місцевий речовий ринок й повідкривали усі контейнери. У першу чергу їх цікавило взуття. Те, яким їм підходило (у першу чергу кросівки і кеди) вони взули, а берці залишили біля контейнерів. Там вони стояли близько тижня, поки їх не забрали місцеві мародери.
Потім «визволителі» поділили між собою квартири у напівзруйнованих і пошкоджених багатоповерхівках. Сусідка Надя необачно закрила вхідні металеві двері на два замки. Нижній, як і в моїх дверях, «визволителі» вибили за допомогою молота, а верхній – пострілами з автомата.
З нашої квартири, крім харчів і каструлі, росіяни поцупили золоті ланцюжки з кулонів моєї покійної мами (при цьому вишукані напівдорогоцінні камінці залишили), біжутерію дружини, старенький фотоапарат, п’ять люльок, тютюн до них, свідоцтво про одруження(?), дипломи про вищу освіту(?), товстелезну книжку «О вкусной и полезной пище» 1954 року видання і, звісно, увесь алкоголь. Можливо, завдяки цьому вони не насрали на постіль, як сусідам на третьому поверсі, та не повивертали з шафи нашу білизну.
Після цього росіяни взялися за покинуті господарями садиби. Металеві ворота до них «визволителі» часто вивалювали за допомогою танків і бронемашин. Проте найбільше вони поживилися на грабунку підприємств і підприємців. 19 березня хтось із інформаторів повідомив росіян про значні запаси дизпалива і бензину на складах місцевої агрофірми. Навколо них одразу виставили посилену охорону, а окупанти на бронетехніці, крадених авто та мотоциклах стали жваво роз’їжджати Бородянкою. У подяку за вкрадене пальне «визволителі» при втечі вивезли склад запчастин та підпалили склади з посівним матеріалом.
До магазину автозапчастин, розташованому поруч з нашим з дружиною підвалом, росіяни внадилися ще раніше. У цьому був винен його господар. На початку війни він не послухав сусідів і не зняв вивіску «Автоаптека». Російські автомеханіки приїздили до нього за запчастинами вісім разів й востаннє – 30 березня. Того дня вони з автоматів повистрілювали ще вцілілі замки, повідчиняли усі кімнати й під зав’язку завантажили свою вантажівку ящиками з запчастинами для легкових авто.
«ВИЗВОЛИТЕЛІ» ГОТУВАЛИСЯ ДО ВТЕЧІ
Були у цій епопеї суцільного грабунку й винятки. Зокрема, мою хатинку сторічної давнини (я її використовую як склад для непотребу) у самому центрі Бородянки окупанти обійшли своєю увагою. Схоже, у них в Росії такого добра навалом. Або ж така курйозна історія. Коли господарі повернулися до свого будинку, то були дуже здивовані. Хоча вхідні двері не були виламані, пропало кілька картин та словників, а на склі серванта фломастером було написано «Sorry». Придивившись, вони зрозуміли, що «гість» акуратно вийняв шибку з вікна і так потрапив до будинку. Потім, «затоварившись», так само акуратно поставив її на місце.
Після місяця окупації найбільш вживаною характеристикою «визволителів» стало слово «орда». Адже татаро-монголи у своїх завойовницьких походах мали при собі лише зброю і жили грабунком підкорених народів. Найчастіше це визначення лунає з вуст російськомовних мешканців Бородянки, бо до вторгнення вони вважали росіян своїми. Мій сусід і одноліток Олег зі злості за сплюндровану квартиру, яку він роками доводив до пуття, склав наступний віршик:
Путин, Путлер, фюрер, Террорист проклятый!
Проте не особисто Путін руйнував і грабував Бородянку, катував, вбивав і гвалтував її жителів. Згідно соціологічних опитувань, підкорити, покарати й пограбувати українців, а згодом і інші європейські народи, бажає переважна більшість росіян. Народи Східної Європи, які довгий час перебували в складі Російської імперії й так званому «соцтаборі», це добре розуміють. Як відзначив прем’єр-міністр Словаччини Едуард Гегер: «Українці зараз помирають за нас, за те, щоб Бучі не було в нас тут — у Словаччині, Польщі, країнах Балтії. Сюди прийдуть російські орди, якщо Україна програє».
Заяви і дії Володимира Путіна це постійно підтверджують. Ось уривок з його промови за 9 червня, проголошеної на 106-й день війни: “Зараз ми були на виставці, присвяченій 350-річчю Петра I. Майже нічого не змінилося, дивно, приходиш до цього розуміння. Петро I Північну війну 21 рік вів. Здавалося б, воював зі Швецією, щось відкидав. Нічого він не відкидав, він повертав, так, так і є… Повертав та зміцнював. Судячи з усього, нам теж випало повертати і зміцнювати. І якщо ми виходитимемо з того, що ці базові цінності становлять основу нашого існування, ми, безумовно, досягнемо успіху у вирішенні завдань, які перед нами стоять.
Виникає питання, а чому і як росіяни стали такими і чи не варто раз і назавжди покласти цьому край? Після здобуття Україною незалежності й, особливо, анексії Криму та частини Донбасу, більшість українців переосмислила своє ставлення до Росії. Зробив це і я.
З антології “Хроніки окупації і спротиву. Перші місяці війни”.
(В-во “Ліра-К”).