Нижче пропонуємо до уваги читачів уривок з рукопису відомого українського письменника Вадима Пепи.
12 вересня 1954 р. М. Хрущов благословив випробувати на Тоцькому полігоні атомну бомбу. Кодова назва – «Сніжок». «Військова підготовка для пробиття сильно укріплених оборонних рубежів військового супротивника з використанням ядерної зброї». Задіяно 45 тисяч військовослужбовців. 39 тисяч солдатів, сержантів і старшин. 6 тисяч офіцерів, генералів і маршалів. Наметовий табір розтягнувся на 42 кілометри. Епіцентр позначено білим хрестом. Довкруж розставлена бойова техніка: танки, літаки, бронетранспортери, гармати. Тримали на прив’язі «цілий зоопарк тварин-смертників»: коней, свійську худобу, верблюдів, котів, собак і навіть мавп. Випробовувася вплив вибуху не лише на військову техніку, а й на флору й фауну. Мабуть, хтось підказав організаторам атомного пекла, що мавпи – витривалі, їхній рід – з незапам’ятних тисячоліть.
Смертоносне доправляв на висоті 8 тисяч метрівТу-4 в супроводі двох винищувачів Міг-17. Команда бомбардувальника ІЛ-26 забезпечувала розвідку погоди й кінозйомку. Заряд – 40 кілотон. Удвічі потужніший, ніж скинуте на Хіросіму. Військам на відстані
5-7,5 кілометри від епіцентру наказано перебувати в укриттях. А віддаленим на сім з половиною кілометрів ховатися в траншеях: «лежати ниць, не піднімаючи голови». Солдати в теплу погоду – в зимовому обмундируванні. Така екіпіровка начебто захищала від радіації.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
О дев’ятій годині 33 хвилини – вибух на висоті 350 метрів. «Гриб» піднявся на 15 кілометрів. Здійняті вгору шматки грунту й пил – найбільша загроза всьому живому. Безпечні ж вирячувалися на небачене чудо. Розплата за цікавість – опіки сітківки очей, шкіри, пошкодження слуху від потужної ударної хвилі.
Через п’ять хвилин після вибуху – артилерійська підготовка. Услід нанесено удар
бомбардувальною авіацією та польовою артилерією. Спалахнули пожежі в прилеглих селах. Після артпідготовки в наступ піднято війська: 600танків і самохідно-артилерійських установок, 600 бронетранспортерів, 320 літаків, тисячі автомобілів різного призначення.
17 вересня ТАРС розродилося заявою: «Під час випробування отримано цінні результати, які допоможуть радянським ученим та інженерам успішно вирішувати завдання щодо захисту від атомного нападу».
Від лісу в епіцентрі нічого не залишилося. Ще далі – обгорілі пеньки. Потім – рештки стовбурів. За ними – дерева зі згорілими верхівками. Молодим дівчатам, які працювали на кухнях, поступила команда вкриватися з головою ковдрами. Згодом народжували в гірких сльозах невиліковних калік. Мимовільними учасниками лиховісних навчань стали близько 10 тисяч мешканців у безпосередній близькості до полігону. Їх евакуювали. Але одразу після завершення навчань дозволили повернутися в пронизані радіацією оселі. Ті, що одержали надмірну дозу радіації, померли протягом року.
Масштаби людських утрат відкрилися 1993 року, коли з документів було знято гриф секретності. З 345 тисяч військових, які брали участь у згубних навчаннях, 2013-го року залишилося в живих трохи більше 2-х тисяч. Половина з них – інваліди першої і другої групи. Їм дошкуляє гіпертонія. Мучаться з органами травлення. Народжуваність у довколишніх краях у наступні 50 років знизилася майже в три рази. Онкологія в Оренбурзькій області – друга причина смертності після серцево-судинних хвороб.
Навчання очолював Г. Жуков. Під час Другої світової війни воїни позавчорашнього союзу називали новоспеченого маршала «катафалк». «З горією», як кажуть на моїй рідній Черкащині, виправдав прозвисько. Лише на полігоні в Тоцькому відправив на той світ тисячі жертв. Людство зітхнуло б з полегшенням, якби вічність поставила на «катафалку» та на подібних йому жирний хрест. Претенденти на довічне панування в кремлі – путін і мєдвєдєв – погрожують Києву і країнам Заходу ядерним ударом «у разі загрози існуванню рф».
Добродійна Доля зобов’язує мене, як журналіста, письменника, попереджати про найбільшу загрозу людству, як і моїй справіку рідній, предковічній Матері-Землі. Безмежно вдячний доброзичливій Долі за те, що береже мене в крутовир’ї лихих обставин та благословляє нині на плідну творчу працю. Кому ж, як не мені, відверто ділитися споминами про пережите на відведеному Долею віку? На схилі літ з останніх сил стараюся просвіщати «братів незрящих гречкосіїв», як заповідає Тарас Шевченко.
Нічогісінько не відаючи ні про яку радіацію такі ж, як і я, піддослідні брали участь у нових після атомного потрясіння «учєніях» на все тому ж Тоцькому полігоні. Рятівна Доля й цього разу заступилася. Не бив лихом об землю, як мій однокурсник Іван Пашков, в убивчому епіцентрі. Привелося не з власної волі волочити ноги подалі від місця, позначеного для орієнтації пілотів білим хрестом. Було на що подивитися. Ліс перед зором – напівповалений, не пригадаю вже, в який бік. Воєнної техніки все ще навалом. Переважно «германської», трофейної. Від гуми на колесах гармат і всіляких автомобілів – ні найменшого сліду. Вигоріло дощенту. Легші гармати перевернуті. Розкидані. Танки й важку артилерію понівечено. Перетворено на мотлох, не придатний для війни. Мовби демонстрація того, що не цьому брухту, як пророкувало ТАРС, «вирішувати завдання щодо захисту від атомного нападу».
Підрозділ, у якому я поневірявся, зупинився далі від епіцентру в не зовсім поваленому переліску. Дерева майже суціль нахилені – як у вимушеному поклоні якійсь нечистій силі. Хтось звернув увагу на те, що довкола безліч грибів. У моїй степовій Черкащині селяни до такої рясноти не призвичаєні. Якщо й траплялося натрапити на дармове, то зрідка. Мені ж закортіло попробувати, що то за овоч. Чи як його називають?
Тепер, збагачений життєвим досвідом, знаю, що якраз гриб вбирає все злоякісне. Можна лише здогадуватися, яку він накопичив радіацію. Його не те, що їсти, а боронь Боже брати голими руками. Похідною кухнею порядкував прихильний до мене одеський єврей. Не збереглося в пам’яті його ім’я. На горе, і йому гриби – в дивину. Усупереч армійським нормам, додав у казан ще й грибів. Я ж попросив у нього всипати в солдатський казанок на пробу ще не зовсім зварене. Аби скуштувати, що ж то за смакота.
Одразу відчув слабкість. Один із смаглявих азіатів причепився до мене поборюкатися. Поклавши мене на лопатки, гордо похвастався:
– Я нє думал, што ти такой слабак.
Мене знудило. Вибльовував – аж нутрощі вивертало.
На щастя для інших, хтось із санітарної комісії ризикнув відкласти обід. Розпорядився вилити з похідної кухні те, що «нє положено».
Мені ж довелося звернутися в медчастину.
– Што? Косіть надумал? – поставив питання руба черговий «медбрат». – У мєня ето нє пройдьот.
«Косіть» означало всілякими правдами й не правдами розпрощатися з обтяжливою службою в «совєцкій» армії. Повертаючись назад, так знесилився, що приліг, в чому йшов, на узбіччі.
Під осінь до мене чіплялися всілякі болячки. Запам’яталося назавжди, як середнього віку лікарка добралася до гайморових камер. Проколола обидві з нестерпним болем для мене. Потім вводила антибіотики. Здається, пеніцилін. Приказувала: «пара-ход». На «ход» уприскувала лікувальне на її думку. Насамкінець рекомендувала відправити в госпіталь, що в Оренбурзі. Тамтешній ескулап намірився добратися до лобних пазух. Я з жахом противився. З усіх сил опирався. Боявся, що то – «гаплик», як мовилося в моєму рідному селі на Черкащині. Втрачу пам’ять. Або й укоротить віку настирливий. Пробував якось порозумітися з ним. Збагнув, що пройдисвіт – любитель хабарів. Натякав майже навпростець, що для дострокової демобілізації потрібні чималі кошти. Кому тільки не треба «подмазать». Коли ж з’ясувалося, що з бідноти нічого здерти, виписав з госпіталю придатним для подальшої служби. Повертався в остогидлий Бузулук з надією, що Доля не дасть мене в «обиду», збереже для гідних людини діянь.
Більш-менш приязний з рядових повчав мене:
– Ти відіш вот на той вєткє птічку?
– Гдє? Што-то нє віжу.
– І я нє віжу. Здєшніє врачі по зрєнію тупиє. Даві на глаза.
Наука, як написав в оповіданні для дітей Іван Франко, іде до бука. Зумисне стріляв по мішенях навмання. А щоб упевнитися, чи попадаю, прицілювався в стояк для мішені. Оглядаючи, перевіряв, чи прошите дерево кулями. Ну й що з того? В медсанбаті прописали окуляри. Не пам’ятаю, на скільки діоптрій. На показ хизувався в не потрібному.
Вразив поголос про «самостріл». Врізалося в пам’ять прізвище – Русин. Призваний із Західної України приставив автомат навпроти серця. Покінчив із життям як самогубець. Вразливе трагічне невдовзі перекрила інша жахлива подія. Через дорогу в Бузулуку розташовувався ще один гарнізон. Офіцерів і вищих чинів – навалом. У міському будинку культури по вихідних – танці. Незаміжні дівчата й розведені жінки поспішали на гульбище з надією знайти для себе достойну опору.
І раптом учинилося страхітливе. Ніякий не рядовий, а хтось із офіцерів з балкона подав команду:
– Прєкратітє танци!
І тут же відкрив вогонь. Ширилися чутки, що нібито з автомата. Як він проніс його в зал, а тим паче, що спонукало до самогубства – таїна таїн. В «совєцькій» армії виняткові події заведено всіляко приглушувати. Навіть не уявити, як спецслужби старалися «зам’яти» кричуще. Не подавати рапорти «нагору». Аби потім не накликати на себе біду в наказах по округу чи й вище. Генералітету свої клопоти. А рядовим – виживати в несприятливих, м’яко кажучи, умовах.
Спровокований вразливими подіями, зациклився на тому, щоб демобілізуватися достроково. Купався в крижаній воді. Ноги в «кирзаках» – мокрі. Аж хлюпало. Імовірно, молодість брала своє. А може, Доля оберігала й рятувала. Вірила в моє майбутнє. Це тепер покладаюся в усьому на Долю. А за украй скрутних обставин було не до неї.
Згадалося, що в моєму рідному селі говорили: «блекоти об’ївся». Натрапив на те зілля в якомусь не доглянутому закапелку. Дочекався вихідного дня. Запхав у рот, скільки подужав. Відчув, що не бере. Заковтнув по саму зав’язку. Не відаю, чим би скінчилося, якби випадково не навідався з гарнізону через дорогу Іван Пашков.
– Вадя! Що з тобою? Ти випив?
Я ж не міг двох слів зв’язати. Белькотав щось несосвітенне. Іван заставив закласти два пальці в рота й вирвати отруту. Блював з такою ж натугою, як після грибів. Ніби полегшало. Вірний товариш відвів мене в казарму. У ній чого тільки не набачилися. Ніхто не виявив особливої уваги. Старшина, аби не відповідати перед начальством, чому допустив, не догледів, «зам’яв» не вигідне для його особи. Коли після сну прочунявся, голова – як чавун. Переконую себе, що не обійшлося без турботливої Долі. Дбала про мене, як мати про рідну дитину. Не допускала вкоротити віку.
Не інакше, як з дурної голови, спало на думку, що я – не жилець на цьому світі. Перед черговим виїздом на Тоцький полігон пронозливим з найближчого оточення вдалося купити щось із літр самогону. Допався до того відворотного – як не в себе. Співчутливі пробували зупиняти, щоб не «перебрав». Ніхто ж не здогадувався про мій згубний намір. Я ж «глушив» самогоняру, поки голова не пішла обертом.
Командир танка за прикладом ще вищого начальства вирішив «зам’яти» ЧП. Без розголосу помістили на дно Т-34. Молодий організм противився отруті. Очунявся в блювотині майже до крові. Голова «розвалювалася». Заледве вимив гидотне. Дивилися на мене, як на воскреслого з того світу. Надалі відвернувся від подібних спроб укоротити собі віку. Довірився твердому наміру. Не пожалів у майбутньому.
Голеча на вигадки багата. Із середньоазіатських республік якось умудрялися одержувати дуже надійний для дострокової демобілізації так званий «план». Ніколи його не бачив, не тримав у руках, тому нічого конкретного не можу сказати. Повідомляли, звичайно ж, не в голос, а довірливо, пошепки, що появлялися на ногах невиліковні висипи. Від такого мене Доля відвертала. Не шукав можливості попробувати. Не вживав. Достатньо було спроби з блекотою. Вирішив будь-що дотягти до трирічного строку. Упрягся в лямку, не говори, що не дуж. На щастя, не помилився.