В очікуванні дармового дива

1

З циклу «Світ за порогом»
 
Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ
29.
…події того часу сьогодні згадуються як такий собі строкатий еклектичний вуличний карнавал з неодмінними жалюгідними паяцами у смішних червоно-жовтих ковпаках і з розмальованими в яскраві барви обвислими щоками; а може, вони більше нагадують дешевий оперетковий театр, актори в якому, нестерпно фальшивлячи, грали ролі «слуг народу» – несправжніх королів, принців, лицарів і лакеїв, а публіка в залі, не здогадуючись про це, безталанно і узвичаєно грала роль народу? втім, саме тоді, здається, почався наш латентний і безкінечний гопак на щербатих граблях – улюблений танець тутешніх гречкосіїв; саме тоді, певно, під акомпанемент мексиканських мильних опер і патетичні зойки в будівлі під куполом у головному місті колишньої колонії, розпочався заключний акт нашого запізнілого прощання зі світлим майбутнім, котре колись було обіцяне нам як неодмінна в’язанка сіна на кінці довжелезного й кривого дишля, до якої худий голодний осел цупиться щодня, висолопивши язика і надриваючи жили; тягнеться, аж поки якогось дня благополучно відкине копита, вичовгані на безкінечних і вибоїстих дорогах до вічно прекрасного майбутнього; дуже швидко з’ясувалося, що прийдешнє з його незбагненними піруетами і вихилясами прийшло на диво хутко і якось ніби непомітно, і було воно зовсім іншим, ніж про це колись писали в своїх пророцтвах лисі, бородаті й вусаті вожді; одного ранку ми прокинулися в іншій країні; так ніби нічого і змінилося, але підсвідомо, десь нижче спини, відчувалося: щось почалось – поки що незрозуміле, незбагненне, але невідворотне; в це мало хто вірив, проте повсякденна дійсність виявилася неймовірнішою від найсміливіших віртуальних фантазій; якийсь час нам здавалося, що дивна нова гра, котра розгорталася на наших очах, мусить скінчитися так само несподівано, як і розпочалася, і всі ці налякані парторги, пикаті начальники з височенних кабінетів, а ще схожі на вічно перестрашених щурів чиновники, і з ними понурі гебісти з наїжаченими пронизливими очима, опецькуваті й задоволені життям балакучі веселуни-судді – всі вони, враз принишклі, перелякані, в очікуванні завтрашнього дня, бояться не по-справжньому, і що дивне зворохоблення реальності, яке набирало обертів, – це якась мана, незрозумілий і неправдоподібний зигзаг історії, за яким усе повернеться на свої старі, терті-перетерті і злежані десятиліттями місця; здається, все почалося з чуток і пліток; за кілька тижнів після серпневих подій (впродовж яких ми, насторожені, жили в очікуванні досі незнаних потрясінь) в наше місто прибилися балачки про те, що якогось дня в крамницях будуть роздавати безплатні харчі і бакалію, бо скоро до влади прийдуть випущені з в’язниць радикали-націоналісти і все почне стрімко дорожчати в ціні й зникне з прилавків магазинів; хтось пустив чутку про те, що першими жертвами неспокою традиційно стануть сіль, мило й сірники; чомусь саме ці товари скуповувалися населенням імперії кожного разу в очікуванні війни чи якихось суспільних катаклізмів; здається, це почалося того дня зранку, коли до крамниць позбігалися й стали шикуватися в гамірливі черги стурбовані громадяни з валізами, торбами, старими чемоданами; переважно це були пенсіонери; в їхніх стривожених очах читалося нерозуміння того, що відбувається в країні, де дотепер все регламентувалося і передбачалося: щоденні партійні речитативи по радіо про паралельне життя, загиджені надокучливими горобцями лавочки під смердючими під’їздами, з яких неодмінно тхнуло насиченими ароматами сечі, горілки й квашеної капусти, незмінна пісна юшка з житнім хлібом, варена картопля, іноді з тюлькою чи з консервами «Завтрак туриста», а по святах делікатес «макарони по-флотськи» чи навіть варена лікарська ковбаса, в яку винахідливі казенні виробники, казали, для смаку додавали туалетний папір, що, певно, було злісною брехнею і очорненням світлого майбутнього; ага, ще ж було дешеве ріденьке молоко, яке купувалося чи не щодня і заїдалося тим-таки найдешевшим житнім хлібом; сьогодні хтось із молодших засумнівається, що навряд чи станеш ситим від такого харчування, проте насправді шлунки переважної більшості громадян імперії, а насамперед пенсіонерів, певно, за кілька десятиліть муштри були фізіологічно призвичаєні до переварювання хлібно-картопляних наїдків, в чому навіть лікарі переконували, обґрунтовуючи це колективістськими біологічними змінами в організмах свідомих громадян і дбайливо застерігаючи трудящих від нагальної зміни раціону; і якби уявити, що котрогось, звиклого до юшки з бар
аболею старого доживальця, несподівано, з якогось добра нагодували б шинкою з корейкою і білим хлібом з товстим шаром масла, то ще невідомо, чи пішла б йому на користь подібна метаморфоза; відтак серед трудящих панувало тверде переконання, нібито щоденний харч має бути без жирів, а різні скоромні пундики – то не пролетарське їдло; отож дуже швидко черги, починаючись від магазинних дверей, розросталися, і вже під обід того дня місто перетворилося на гігантський мурашник чи вируючий бджолиний рій, який жив своїми життями, незалежним від земної влади; довжелезні людські гурти рухалися, звивалися як змії, ворушилися, стогнали, дихали як єдиний організм, люди в них теревенили про політику, сварилися, штовхалися, тупцювали, переминалися з ноги на ногу, ходили вздовж тротуарів туди-сюди, грали в карти, кидалися навкулачки один супроти іншого, хапалися за горлянки, пили пиво й горілку, бігали до найближчих кущів чи за ріг будинку справити нужду – й терпляче чекали дармового дива…
 

Прокоментуєте?