“Українська літературна газета”, ч. 1 (369), січень 2025
Більшість людей, коли натрапляють на факти, що суперечать їхнім переконанням, припиняють щось розуміти. Інтелектуали й недоумки
в такій ситуації говорять те саме:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Я просто не можу в це повірити».
(Роберт Гайнлайн, «Двері в літо»)
* * *
Третя осінь милосердна, принаймні до листопада було так. Теплі, зігріті сонцем і сповені аромату кави дні. Прохолодні туманні вечори, що неквапом розчиняються в ночах – і тут межа милосердя закінчується, бо зло прокидається переважно в темряві. Проте погода лагідна, й це додає третій осені особливого сенсу. Вона, ця осінь, і без тривалого бабиного літа була б особливою. Третя воєнна осінь – це вже перемога. Внутрішня перемога над власним безсиллям, хай там що. Душевна перемога над страхом, попри виснажені мізки та пошарпану нервову систему.
Перша воєнна осінь була про лють, відчай і адреналін.
Друга воєнна осінь -надію, смуток і біль.
Перші дві осені не могли відповісти на запитання «Як це може бути?»
А третя осінь відповіла.
Може чи не може, промовила осінь, а так є.
Ти живеш під час війни, живеш у війні, в тобі самому живе війна. Тож третя осінь – про милосердя, прийняття й віру. Зваж, кажу сам собі: всі три слова означають, що ти вже не безсилий. Навіть знов здатен бути щасливим. Бо дві попередні осені здавалося, що світ перекинувся догори дригом, і щастя – тихе, повсякденне, немудряще щастя – стало якимось безнадійно далеким, навіть недосяжним.
А в третю осінь щастя відродилося. Чи відтануло? Ніби метелик, що замерз у крижаній брилі, а потім, звільнившись із неволі, раптом затріпотів крильцями, прагнучи злетіти.
Лід спав на думку зрозуміло чому. Днями перечитував фантастику Гайнлайна. От якби мене, як його героя, заморозили би тридцять років тому? То що я відчув би, прокинувшись сьогодні? Не йняв би віри. Аж мороз по шкірі. Пригадую, це ж де я був у 1994-му? Мав бізнес з іноземцями? Літав до Америки та розпивав еспресо з приятелями в нью-йоркському аеропорту імені Кеннеді? А де була моя Іра, моя дружина? Звісно, зі мною, ми вже тоді були сім’’єю.
Ми з Ірою майже ровесники. Навчалися в одному вишу – авіаційному університеті, спочатку товаришували, згодом закохалися й на третьому курсі побралися. Папужки-нерозлучники, ми увесь час були разом, після університету працювали на авіаційних заводах, потім Іра вступила до аспірантури, а услід за нею і я. Жили, м’яко кажучи, не дуже заможно – у стилі «сім’я аспірантів із маленькою дитиною»: на той час нас уже було троє, народився син.
Коли мене як науковця відрядили за програмою ЮНЕСКО на три місяці до Швеції, Голландії, ФРН, це було крутезно, оскільки я отримував досить непогану стипендію. Звісно, важили не лише фінанси: це був стрибок і в кар’єрі, бо я навчався засад сучасного менеджменту і знайомився з цікавими людьми.
Зарубіжний досвід знадобився. Менеджмент вивчила й дружина, і ми стали викладачами, співпрацювали з американськими компаніями: читали лекції, проводили семінари… Нам із Ірою навіть присвоїли звання «Почесний громадянин Остіна», бо нашими партнерами була компанія, розташована в Остіні, штат Техас.
Ми робили спільну справу, у якій почувалися гідно і в моральному плані, і в матеріальному. Заробітки зростали. Ми опанували специфіку банківської царини, почали формувати й відправляти за кордон групи банківських працівників – навчатися сучасного менеджменту. І одного разу керівництво Нацбанку запропонувало мені створити свій банк. І ми з партнерами це зробили – заснували свій банк. Життя набирало обертів, ми з Ірою пристойно пройшли випробування великими грошима.
Коли в нас з’явилися кошти, щоб купити в передмісті, в Козині ділянку землі під забудову, дуже зраділи. У нас буде свій будинок! Але спочатку збудуємо стайню, – вирішила Ірина. Вона обожнює коней, в її роду були роми, тож не дивно.
Першого коня – кобилу Шараду – ми придбали за величезні на той час гроші, чотири тисячі доларів. Потім у Шаради народилася донька, а потім ми купили нових коней. Наша стайня зростала, і ми з Ірою вирішили заснувати кінний клуб і дитячу кінно-спортивну школу.
Це було щастя. Жодне звання почесного громадянина навіть усіх штатів Америки не давало такої наснаги й радості, як наші коні.
І такого розпачу та горя, яких зазнали через наших коней, ми також раніше не уявляли – того, що сталося після 24 лютого 2022 року.
Хотів би я, щоб мене на тридцять років заморозили, як героя фантастичного роману? – запитую знову й знову. Щоб я прокинувся сьогодні від крижаного сну молодим і сповненим сил – і починав би своє життя з тієї точки, коли я аспірант, а ми з Іриною (так, її, звісно ж, так само заморозили б зі мною!) готові до викликів життя? Та і яким би воно нам видалося, це нове життя?
Звісно, нас узяв би жах, коли ми довідалися б про війну. Цього пекла не очікував ніхто. Напевно ж, нам би не відмовили у вступі до територіальної оборони, куди ми з Іриною подалися одразу після початку війни і де нам нині таки відмовили через вік. А от якби були на тридцять років молодшими, не відмовили б. Ймовірно, ми реагували би на бомбардування, обстріли та вибухи менш нервово – принаймні, швидше відновлювалися б. Хоча, може, й ні. Психіка і молодої, й літньої людини, якщо ця людина не людожер і не маньяк, реагує на на війну однаково: погано.
Можливо, ми були би менш вразливими перед новинами. Або менше розчарувалися б у людях. Хтозна. Проте я не хочу жодного кріосну. Я не хочу втрачати ті тридцять років, які зробили мене таким, яким я є сьогодні, у третю воєнну осінь: не дуже молодим, не дуже здоровим, зі стрибками тиску й цукру, з безсонням і нервовим посіпуванням руки, цинічним та тонкошкірим, веселим та згорьованим – різним. Тим, що йде крізь війну і вміє бути щасливим навіть сьогодні.
Вибач, кажу я собі, молодшому на тридцять років. Вибач, але я нинішній міцніший за тебе, кмітливіший за тебе, оптимістичніший за тебе. Тому що ти не бачив війни, а я в ній живу й рятую життя. Своє, своїх рідних, коней та дітей. Тому я не погодився б на “заморозку” ні тоді, ні зараз. Я хочу прожити ці роки в повному усвідомленні того, що відбувається.
* * *
Як ми протрималися цей час – до третьої осені? І як будемо триматися й надалі? Часто розмірковую над тим, яку потужну силу має життя. Не в біологічному розумінні і не в поетичному – а те Життя, яке буття, всесвіт, космос. До якого можна бути під’єднаним, як до павербанку, а можна пройти свій земний шлях, так жодного разу й не відчувши живильної підтримки життя. Гадаю, так стається тоді, коли ти й сам нічим не живиш. Просто спиш, їси, кохаєшся, заробляєш гроші, все пристойно, нормально, навіть заздрять тобі. Проте немає тієї енергії під’єднання до чогось важливого й вічного. А в мене тепер ця енергія є.
Від дітей та коней.
Від чужих дітей та своїх коней.
Ось він, мій павербанк.
Мої двері у щасливу осінь.
А ще я роздумую про те, що ми справді можемо обирати реальність. На цю тему – про те, що ми можемо керувати обставинами, моделювати події, одне слово, бути керманичами власного життя, нині багато говорять і пишуть. Мотиваційні оратори різних гатунків запевняють, що ми – ковалі свого щастя, володарі власної долі. Сьогодні, коли я прожив три роки війни, сам можу бути мотиваційним оратором, проте, звісно, не буду, бо не бачу сенсу. Хтось проголошує промови, хтось пише тексти, – кожному своє. Проте я впевнився, що ми здатні обрати ту реальність, у якій почуватимемося людьми на повне серце.
Про формулювання «повне серце» я колись почув від одного психотерапевта, учня відомого Віктора Франкла, психолога, котрий вижив у концтаборі. Жити на повне серце – це значить використовувати всі шанси й можливості не просто залишатися людиною в нелюдських ситуаціях, а й знаходити шпаринки в залізобетонній брилі стресів, щоби не бути розчавленим, а навіть і почуватися щасливим. Це я і називаю: обирати свою реальність.
Якось не так давно Ірина мене запитала: у якому жанрі ти пишеш? Я відірвався від ноутбука й замислився. Нещодавно побачила світ моя книжк про війну – у жанрі щоденника. А як я пишу зараз? Я подумав і відповів: працюю в жанрі лауреата Нобелівської премії з літератури. О, схвалюю! – засміялася дружина. – Письменник має бути амбітним. Ні, я не про амбіції, – відповів. Я про той жанр, за який у 2022 році присудили премію француженці Анні Ерно з формулюванням «за хоробрість і клінічну пронизливість у дослідженні коренів колективної пам’яті». Мене вразила точніть визначення. Саме так: клінічна пронизливість та колективна пам’ять. Я прагну, щоб ніхто не забув і ніхто не витіснив зі своєї свідомості те, що ми проживаємо зараз. Тому з клінічною прискіпливістю фіксую кожну деталь, кожен відтінок, кожну подію.
Для власної пам’яті й для колективної.
Чи хочу я щось забути, викреслити із своєї свідомості, а особливо – із підсвідомості? Два роки тому гарячково вхопився би за будь-яку можливість забуття. Щоб ніколи більше не згадувати жахливі дні, коли ми з дружиною шукали способи врятувати своїх коней. Щоб ніколи більше не здригатися від флешбеків – ось ми зустрічаємо фуру із сіном і радіємо так, ніби це фура з алмазами; ось ми евакуюємо кількох коней; ось ми панічно намагаємося будь-яким коштом підтримувати тепло у стайні, щоб не померзли коні, а самі, як і більшість киян, спимо в зимових шапках та верхньому одязі – бо ж блекаут; ось ми ридаємо через загибель тварин; ось ми беремо до себе нещасних знедолених коней та поні з чужих кінних господарств… Втім, ми збагнули: під час війни не буває чужих коней.
А згодом ми дізналися, що й чужих дітей не буває.
І хоча я вище написав, що нас тримає на плаву турбота про власних коней і чужих дітей, сьогодні, у третю осінь, слово «чужий» я витираю шкільною гумкою-стирачкою – заплющую очі й подумки намацую пружну кульку з іншого боку олівця.
Перевертаю олівця й пишу далі.
* * *
Вже було зрозуміло, що війна не завершиться ані за три тижні, ані за три місяці, коли нам зателефонували із одного благодійного фонду й запропонували створити на базі нашого кінно-спортивного комплексу одноденний табір для дітей, евакуйованих із Маріуполя.
Ми з Ірою зраділи. Якщо вже нас за віком не взяли до тероборони, то ми станемо волонтерами, прийматимемо дітей у себе власним коштом. Щойно ми починали обговорювати пропозицію, всі новини про війну тьмяніли, ставали мізерними й відступали геть.
На першому плані залишалися діти.
Ми заходилися складати програму.
Одноденний табір – це екскурсія стайнею: дітям показують коней, діти спілкуються з тваринами. Потім тренери з верхової їзди проводять заняття з дітьми, катають їх на конях. Далі – обід, уроки малювання, конкурси, вікторини, потім – підвечірок, і дітей відвозять до тимчасового помешкання, де вони нині перебувають.
Організазійний клопіт нас не лякав. Непокоїло інше. А як же спілкуватися з цими, без сумніву, травмованими дітьми? Як із ними поводитися? Що можна казати, а що ні?
У суботу приїхали діти. Шістнадцятеро хлопчиків і дівчаток років 7-10. Виходять з автобуса, вітаються, допитливо роздивляються довкруж.
Якщо не знати, що це діти, евакуйовані зі вщент зруйнованого Маріуполя, то перше враження – діти як діти. Нормально одягнені, з телефонами, ввічливі, виховані. Проте за півгодини спілкування починаєш відчувати: щось не те. Щось у цих дітях є таке, чого немає, не повинно бути у семи-десятирічних хлоп’ят та дівчаток.
Спочатку я думав: мабуть, це упередженість. Це мені так здається, бо я знаю, які трагедії пережили ці діти. Намагався не зважати на оце невловиме «щось», яке не міг збагнути та сформулювати. Спостерігав за дітьми. Ніби все так, як і має бути, як і було б у мирний час. Хіба ж я не бачив дітей тут у нас? Та скільки заходів кінно-спортивних ми провели, скільки дітей тут у нас перебувало! Точно, це упередженість, вирішив я.
І… Побачив маленьку Лізу, яка увесь час перебирала руками – ніби грала на невидимій арфі. У дівчинки нервовий тик, а я одразу й не втямив!. Спочатку здалося, що Ліза грається з чимось або ловить метелика – потім подумав, що вона комусь щось показує. Аж раптом зрозумів, що в дитини нервовий тик. Тонесенькі рученята не припиняють руху – то ніби диригують у повітрі невидимими музиками, то ніби ловлять невидиму комашку, то перебирають невидимі струни… Ключове слово тут – невидимі. Ліза спілкується з чимось невидимим – невидимим для тих, хто не пережив ті страхіття, з якими стикнулася бідолашна Лізина душа. Не в змозі перенести цих важких емоцій, організм Лізи обрав ось таку тактику реакції…
А за годину – ридання хлопчика. Аніматор, який приїхав разом із дітьми, проводив вікторину. Призи за перші правильні відповіді Іра вже приготувала заздалегідь: красиві подарункові видання книжок про коней та фотоальбоми про тваринний світ. На одне запитання два хлопчики вигукнули відповідь майже одночасно. Книжку віддали Петрику. А друге хлоп’я, Віталік, раптом зайшлося в такому гіркому риданні, що ми всі – і діти, й дорослі – принишкли, не знаючи, як цьому зарадити.
Першою оговталася Іра, підійшла до хлопчика, обійняла, легенько заколисуючи в обіймах. Той здригався у риданнях. Я розгублено дивився на дітей: вони посерйознішали й далі собі мовчали. Ні пари з вуст. Ніби перетворилися на мармурові статуї. Така реакція налякала мене ще більше, я підійшов до Іри з хлопчиком. Віталік вже майже заспокоївся, лише схлипував, його худеньке тіло сіпалося, наче хтось невидимий давав йому стусанів. “Так несправедливо! – гірко говорив хлопчик. – Ми ж одночасно відповіли, де ж справедливість? Вона ж, справедливість, важливіша за приз!”.
І я блискавично вловив, що з цими дітьми «не те»: вони надзвичайно вразливі. Оте невидиме «щось», яке мене бентежило з самого їх приїзду, – це вразливість. Ці діти не просто чутливі – вони живуть, ніби їх шкіра обпечена так, що не можна торкатися. Їхня психіка обпечена й не витримує навіть легесенького натискання. Те, що для звичайної дитини не становитиме ні проблеми, ні приводу для образи, ні причини для смутку – для дітей Маріуполя є наглим ударом по обпеченій шкірі.
Іра винесла Віталіку книжку зі словами «Ось твій приз, ти його виграв» – і дитина, притиснувши до грудей подарунок, повільно повернулася на своє місце. Очі решти дітей незворушно стежили за ним, за нами.
Які вони дорослі! – раптом усвідомив я. У цих дітей дорослі очі! Не очі дорослих, ні. А саме дорослі очі – людини, яка пережила так багато, що вже не може далі нести тягар пережитого.
Від цих спостережень перехоплювало подих, і я дещо записував, щоб не забути. Наївний! Два роки тому я гадав, що зможу щось забути.
Ваня: – У Маріуполі ми жили в квартирі з видом на море, там я катався на поні в міському парку, тому я до вас ще приїду, ви мені про дім нагадуєте.
Мишко, якому подарували альбом для малювання: – Такий хороший папір – і це все мені?
Марко: – Це моя сестра, ви її не чіпайте, вона не любить розмовляти. Я її дуже люблю. В мене більше нікого із рідні не залишилося, тільки сестра.
Сашко: а я всі звуки розрізняю! І ракети, і дрони, і ППО, і вертольоти, і літаки – я по звуках можу сказати, це вибух-прильот чи збиття ППО! Вибух-прильот – це коли ракета чи снаряд поцілили кудись. Збиття ППО – це коли ракету чи дрон збили наші військові, а уламки розлетілися і теж кудись потрапили.
Жахливо, що діти таке розрізняють. Жахливо, що діти про таке говорять. Жахливо, що я пишу такі речі.
Винесли й поставили на стіл величезну тарелю з яблуками. Марго бере яблуко й відкушує малесенькими шматочками. Обережно так відкусить – і придивляється до яблука: чи багато залишилося?
– Та їж скільки-завгодно, на здоров’я, у нас іще багато яблук є, – підбадьорюємо.
– Я на потім собі залишаю, а раптом не стане їжі? – відповідає дівчинка.
Варя: – Сподіваюся, коли я виросту, не матиму такого вигляду, як мій тато.
– А що з ним? – питаю.
– Він мертвий, – від байдужого тону дівчинки хочеться кричати. Зрозуміло ж, що це не байдужість, а заціпеніння від горя.
Сашко: – У вас багато радості, бо у вас є коти й собачки, а от у Маріуполі вже майже не залишилося радості…
Левко: – Скільки живуть коні?
– Приблизно 30 років, – відповідаємо.
– Як мої мама з татом, – відгукується Левко.
Семен: – А де ви ховаєтеся, коли летять бомби? У вас що, нема укриття? А коні де ховаються? Хіба вам не страшно?
Ох, дитино, якби ти знав, які дорослі запитання ставиш.
* * *
Чим зустрічає нас третя воєнна осінь? Звістки, що надходять із «кінного фронту», лише підтверджують болісну думку, що ми втратили коней – причому найкращих. Ніколи не зможу забути розповідь одного нашого військового: ворожі солдати розважаючись стріляли в жеребих кобил і вбивали всіх коней, які намагалися втекти від розстрілу.
Ті коні, яким вдалося вижити у кривавій м’ясорубці, – це тварини, втрачені для спорту, для дітей. Пасуться нині просто в табунах у полі. Ми розгубили поголів’я.
Поставлено на паузу всі спортивні процеси. Проте це підступна пауза. Якщо ти певний час не розвиваєшся – нічого не читаєш, не робиш зарядку, не дбаєш про свій тонус – тоді ти деградуєш. Так і кінний спорт деградує. Фахівці кудись виїжджають або шукають собі інші царини, де можуть бути корисними.
Тому й сьогодні ми живемо цими дітьми, які до нас приїжджають. Наш табір для дітей працює. Власне, не просто працює. Табір живе.
І ми живемо.
Якось підвозив у справах маму з дівчинкою і хлопчиком. Маріупольці. Дівчинка геть мала, хлопчик старший, такий наполегливий, каже: «Я тренуватимуся, займатимуся й стану футболістом». Дуже цілеспрямований.
Запала в душу мені ця мама – і ось чому. Ми з нею розговорилися, я кажу: «Сьогоднішні діти вічно сидять із ґаджетами чи телефонами, а ваші – ні». А вона одказує: «Я не дозволяю, сину можна лише півгодини на день із телефоном. Якщо він пересиджує, то на другий день не отримує телефона».
Я подумав: люди – переселенці, перебувають у польових умовах, але жінка так серйозно ставиться до виховання дитини, так гідно несе відповідальність за її майбутнє, робить конкретні зусилля. Які ж наші люди дивовижні!
І це – найголовніший подарунок долі: завдяки нашому табору для дітей ми маємо змогу зустрічатися з великою кількістю гарних людей. Адже в Україні, як і скрізь, є світлі, сонячні люди й люди темні, каламутні. Хиткі часи розгойдують людей, і з нас сиплеться те, чим ми наповнені. Повилазила вся ницість із людей, вся гнилість, що приховувалася дотепер. Хтось бреше в очі, хтось зраджує, хтось наживається на чужому горі. А нам пощастило, до нас приїжджають гарні люди. І це наш привілей: те, що ми маємо змогу бути там, де світло й тепло.
Світлі, теплі люди не лише підтримують віру одне в одного – вони запалюють віру і в тих, хто їх оточує. Я знову про маму цих діток – вона вірить, що вони зможуть повернутися додому. Маріупольці молодці, самоорганізувалися, мають осередки в Україні, надають допомогу всім, хто її потребує. Місто не розсипалося, люди продовжують працювати й підтримувати одне одного. І коли я бачу, що реально роблять маріупольці, я ними захоплююся. Це відчуття не дає мені самому розсипатися.
І ще мене тримають мої роздуми.
Діти звикають до нової реальності швидше за дорослих. Я перечитую свої записи про перші табори, про травмованих війною дітей – і порівнюю з тими дівчатками та хлопчиками, що приїздять до нас цьогоріч. Вони вже живуть у війні майже три роки. Для когось – третина, для когось чверть життя.
Ми спілкуємося не лише з дітьми, а й із батьками, бабусями, дідусями. Сім’ї живуть у тимчасових умовах, які надала влада – гуртожиток, якісь орендовані квартири. Отримують на людину 2 тисячі гривень на місяць, продуктові пайки, гуманітарну допомогу.
І головне – намагаються знайти собі заняття, щоб переживати скрутні часи. А от для дітей це… нормально! Вони ж бо іншого не бачили й не знають. Маленькі дітлахи вважають, що так і треба, що війна – це просто такі обставини на кшталт грози чи бурі: некомфортно, проте можна жити. Ті ж діти, що подорослішали за ці роки, мають свої міркування щодо дійсності, у якій опинилися. І власна картина світу їх тримає, як рятівний місток над прірвою. Вони вже не дуже хочуть малювати коней, досить скептично ставляться до наших заходів, до активностей, які їм пропонують – ці діти вважають, що впораються зі своїми випробуваннями самотужки. І це викликає величезну повагу до них.
І малеча, й підлітки більше не хочуть зображувати війни. Два роки тому діти малювали поранених поні; коней, які потрапили під обстріли. Цьогоріч настрої змінилися. На дитячих малюнках вже поменшало трагічних сюжетів. З’явилися картини коней на галявині, з яблуками, квітами. Далекі від війни. Так хочеться думати, що і в картинах світу цих дітей поменшало трагічного забарвлення. Хоча діти приїздять із таких міст, про які боляче говорити: Маріуполь, Часів Яр. Гарні діти. Розумненькі, видно, що вони тямущі, ввічливі, талановиті.
Коли починаєш говорити з батьками, на серці важчає: дорослі перебувають у постійному стресі, намагаються підтримувати дітей, проте мозок невпинно шукає відповідь: як таке може відбуватися й коли цей жах закінчиться, а головне – яким чином?
Чим довше триває цей період невизначеності, тим пекучіші думки: а чи не треба думати про щось постійне вже зараз, не відкладаючи на потім? Жити просто тут і тепер? Намагатися бути щасливими цієї хвилини?
Цього року ми приймали в нашому таборі особливу групу – дітей військовополонених. Фахівці благодійного фонду просили триматися з дітьми максимально обачно: нічого такого не говорити, нічого не питати. Психологи попередили: ці діти перебувають у важкому психологічному стані невідомості, невизначеності. Коли стається конкретна трагедія – когось убито, щось зруйновано – людина із плином часу приймає факт утрати й починає будувати своє життя по-іншому: відновлює те, що залишилось, будує нове. Я записав собі один вислів із кіно, що переглядав. «Смерть сказала: так, я забираю в тебе багато, проте подивись, скільки всього я тобі залишила». Мене глибоко заторкнула ця фраза, я міркував над нею – і врешті-решт збагнув, що можу спертися на це одкровення. Воно помічне.
А якщо невизначеність? Ти не знаєш, забрали в тебе щось назавжди – чи ні, віддадуть? Діти не знають – чи повернуться їхні батьки? І коли? Що з ними?
Невдовзі після групи дітей військовополонених приїхала група з Часового Яру. Коли рашисти почали наступати, населення змушене було терміново евакуюватися. Приїхали чоловіки, жінки, діти. Мене вразило те, що чоловіки пофографувалися з кіньми й поїхали на тактичні навчання. Жінки з дітьми залишилися.
Для дітей це була нова пригода, вони ще не зрозуміли, що евакуйовані, що їх татки ідуть воювати.
А для нас це був дотик до фронту. Ми дивилися на цих чоловіків і розуміли, що завтра їх може й не бути.
Для нас це було вкрай важко.
Проте коли ти дивишся на наших дітей, то розумієш, що в нас чудове покоління. Воно прийде після нас і житиме так, щоб не ганьбити пам’яті про дні теперішні.
Ні, це не рожеві окуляри, це не “на позитивчику”, ні. Це зрілий роздум зрілих людей (а ми з Ірою все ж давно живемо й багато чого бачили). Це цілком виважений висновок: діти наші виростають дивовижно, приголомшливо, зворушливо гарними людьми.
Головне – не передати їм війни у спадок.
Ми зробимо для цього все можливе й неможливе.
Бо якщо програємо, таки доведеться поринути у кріосон.
Але заскрижаніла людина не буває щасливою.
Козин, жовтень 2024
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.