В’ячеслав Медвідь. “Гнана людина”. Уривок з роману

1582

«…Хай не здивує тебе таке щиросердне зізнання, а ще й у доволі сумнівній виповіді, – та письменники є не найліпші філософи. Одно, що не відбереш у них яко істот мислячих: їхні здогади, пророкування, а ба й прокляття впереваж збуваються; та не важмося означити це за власне філософію. Пригадалися враз твої міркування щось мов про Шевченка, про його мовбито магічну присутність ув теперішньому мисленному бутті; тож по добрячій перерві у нашому листуванні не тужитимусь пригадати, коли саме і з якої нагоди зринула та шевченкознавча нота, як і не пригадаю на обсяг того міркувального ряду. Але сенс висловленого перетримався у моїй пам’яті, й аж так, що мушу визнати свою невідгукливість у тому часі на таку значущу й з містичною барвою проблему; а ще додаймо теперішні некрофілістичні позови до найбільш величних постатей «патріархальної» доби, то й загалом моя відмовчальницька постава тодішня видається непробачною. Адже ти погодишся на такій простісінькій думці, що будь-що, не з’ясоване за належного часу й належних обставин, зринає чом би й не в демонологічній яві і заходжується з іще більшою затятістю моторошити нашу свідомість; та й не заперечуватимеш, що й сни наші є не що інше як віддзеркалення дораніших жахіть або ж радісних митей, котрі даруються людині, аби вона у несвідомому перебуванні спокутувала, доходила, стурбовувалась, лякалась, прогнозувала, впадала у позамежовий стан. До речі тут нагадався сон однієї жінки з південних теренів нашої української імперії; щось про трунви, та якого кольору тканиною оббиті; сон, який на здогад самої жінки, сповіщав незабарні політичні катаклізми, що й збулося, щоправда, з непередбачною ваготою абсурдності, якій скорився народ з велетенським історичним досвідом. Не виняток і той мій давніший сон, що його оповів ув останньому, здається, листі до тебе; хіба що він був спричинений не так моїм здогадом про тебе як справдешню особу, та ще й у пристібності до не надто приємних обставин (…), а скоріше міфологічним почуванням одужання. Виходило на те, що той сон віщував затишніше життя й супокійливіше, бо на ту пору йшлося про закінчення десятирічної праці, найбільшого за обсягом та найтруднішого за задумом роману; але й покарання не забарилося, – Господь не минає такі богоборчі потуги; нагодилися усілякі хворощі, й мов подоба депресії; гаразд, що сім’я терпеливо зносила понадмірні витрати; медицина ж постала на справдешнього вбивцю, припрошуючи в ті ж задрипані палати, амбулаторні срачі з тим таки печерним кип’ятінням шприців, застрашливими гінекологічними кріслами та запобігливими перед багатими клієнтами лікарями; але про медицину іншим разом; вернімося до того сну. Ай-бо, щось я в ньому не догледів, чогось вкрай суттєвого; й що ж, гадалося, або дарувальники й охоронці снів тримаються своєї ветхої постави, не тямлячи цього нового світу, або ж внадмір ускладнили символіку й орнаментику, а ми й далі зазираємо в дешеві брошурки, шукаючи, що й до чого. А заким що зійдімося на тому, що не нам, смертним, судити надвишні сили, і зізнаймося, що людина прибрала собі більшу втіху у мареннях, а не в снах…»

«…А й так; і ти маєш рацію; хіба додав би дрібнощ зі свого розуміння: філологія нашого часу позбавляє людину насолоди од вишуканих думок, хай не завжди зрозумілих; й відтоді, як нею заопікувалися ті, що їх визнають за філософів, ті, що, позбавлені філософського хисту, увірвалися у просторінь мовного буття й зачали значкувати його усілякими символами й знаками, зосталими від зганьбленої ними філософії. Та й не дивина, – адже це час поскрибованості мови і мов, зведених до знаряддя спілкування у щонайпростішому вияві; глибинне ж буття мови і мов заіснувало окремішнім світом, такою собі демонологічною явою на пострах і так знеможеній усілякими лихостями людській свідомості. Ти уважно стежив за моїми колонками упродовж цих років, і навіть з традиційно-набридливої присутності фото горою тексту виснував, що я ледь-трохи не поважаю своїх читачів; тож це твоє зауваження збіглося в часі з одним непорозумінням у лоні самої газети. Тутешні та закордонні ідеологи й грошодавці робили мерво з редактора, котрий вперто обстоював моє право на такий саме стиль та спосіб висловлювання; й коли врешті сталася перерва у публікаціях, я спершу впав у подив, далі в роздратування, а згодом затишився у мало не радісній бездіяльності, що піддужувалася жахким усвідомленням, як же ж то так політикам і журналістам вдалося за виграшки поскрибувати письменників перед лицем нації, – й це непорозуміння замирилося у моєму серці простісінькою гадкою: письменник без газети проживе, бо попри миттєву славу, що її наддаровує праця колонкаря, усе більше знемагала втома на вигадування щотижневих сюжетів, а ще й кожен такий сюжет, стиснутий до колонкового обсягу, міг запліднити новельну а чи й романну побудову. Редактор здужався за приватної зустрічі знов навернути мене до роботи в газеті, але то вже інша придибенція; як і все решта. Ми ж про філософію та власне, скажім, фольклорне звучання мови. Незрозумілість наших текстів, за котру нам щоразу доводиться виправдовуватися, закорінена не в знанні мови, бо знати мову неможливо, не в складних стилістичних кагатах, а в особливих станах зосередженості, що вбирають безліч незначних на перший погляд рухів, жестів, поз, тож і доль, усього того, що відбиває повноту життя. Та автор колонок, загнаний до кута усіляких цивілізаційних дріб’язковостей, рятується підстругуванням олівця, роздивлянням кімнати, книг на ще й ще перечитування, бо й слова нездужає написати, якщо догледить на матовій поверхні стола хоч одну порошинку; а зваж і на поборювання шкідливих звичок; кава, сигарета; й аж напрошується спогад од Василя Земляка, – як не помахає перед носом цигаркою, то й писання не до ладу. Але помовчімо про наші таємні пристрасті й звички, бо враз надбіжить твій внутрішній цензор, або внишпливий редактор, чи й пожежна охорона, й що тоді. Та це ж нікотиновий текст! У такий хитромудрий спосіб письменник заманює думку в тенета мови, викликаючи її із глибин підсвідомості. Та це технолгія творення; важливіше, наскільки доречною є присутність думки у наших колонках. Суспільство, затоплене якоюсь тривожною намарою, із зачаєною роздратованістю приглядається до продукувачів думок; воно потребує розрадливих історій, та й брутальність сприймається охочіше, аніж захована в плетиві вишуканої стилістики думка. Маємо вже таку пресу, коли від автора вимагається стерильний текст, як ілюстрація до картинок, малюнків, світлин зі світського життя; а думка має існувати поза текстом, належати всім, і автор мусить ілюструвати невибагливою писаниною колективний розум. Він уже тим заслуговує на обструкцію, що зважується на зосередженість за часу й обставин цілковитої відсутності спокою та зосередженості. Він може уповати лише на втаємничених, і одного разу вдостоїться чийогось чом би й не комплімента з причини вживання якихось незвичних слів; і той доброзичливець-хтось вжив зо кілька таких слів у своїй радіопрограмі, але корпоративна потуга хутко вкоськала його. Та мене не турбує нинішня суспільна реакція на колонки і їхню ймовірну нечитабельність; я з тривогою вгадую ті прийдешні часи, коли наші писання буде визнано за класичні або ж відкинуті як непотріб…»

«…Нарешті й ти бодай натяком поскаржився на це бурхливе й нудне десятиліття; щось мов про роздратованість, несоотвєтствіє по службє, ще й багато чого іншого; та воно відбилося у моїй свідомості як такий собі відтинок приплющеного стеження одного за одним, всіх за всіма. Бо ж серед усіляких збіговиськ, товариств, припадкових зустрічань ми пильно видивляємося винуватців наших негараздів, як і тих, що, спонукані демонічною сутністю ще недавньої доби, продовжують свою пекельну роботу вистежувачів. І це є визнака (не соромімося казати) справдешньої демократії. Лишається уявити наслідки, дію наслідків цього тотального стеження. Бо якою інформацією ми не були б насичені, як би не вхлиналися свободою слововихлюпу, справдешнє знання є невловне; воно в носіях стеження. Але звужу свої міркування до метафізичного значення десятиліття, про що ти так розлого оповів у попередньому листі. Уявімо, що ми прожили його, як могли, чи навіть як хотіли; й ось доля чи примха долі звела нас, далеких, чужих людей, до одного кута. Це само з себе цікаво, ба й смішно. Та всі лиховісні намари, розпач, знетямленість, непередбачувані вибухи гніву можуть видатись, та й вже видаються за дитячу короткотривалу примхливість, якщо ми поставимося до цих лиховісних років як до досвіду. А відтак оті примхи долі, що-яку халепу ми напоготові зустріти з гідністю. Бодай з гідністю. Тож прикрощі, якими була перекатована моя душа по десятьох роках невидання книжок, вивінчалася враз багатьма пропозиціями видавництв розкрутити герметичного, рустикального автора колонок; бо колонки так-сяк, хотя-не-хотя всяк-кожен перебабрував, допевнявся, а що ж то за тексти, про які всі говорять, а ми не читали. Та й що ж автор, – радісно задзяволить, лизне руку, побіжить з лантухом написаного продовж лиховісного десятиліття; чом би й не так; коли б то; хіба-б-може. Він хитрувато заникується, одбігає тусовочно-видавничих оаз, а коли й погоджується на теревені з кавами й коньяками, то випоказує з себе такого собі одсторонця, іроніста, зводячи що-всяку пропозицію на манівці. Переймімося станом людини, що мовби задля розваги, в шухляду писала свої герметичні творива, й ось, по десяти роках книжкової неприсутності, у стані жахкого спітніння доходить тями, з якими засторогами, кпинами, нерозумінням суспільство милостиво мусить взяти до уваги його писанину…»

«…І справді; якби уявити, що за нами визнають таке-сяке право носіїв думок, то чи впораємося з головнішим: донести думку належним чином, збудити в людині найвагоміший порух, спричинити бодай згук подивування. Ти зауважив таку собі хитромудру розхристаність у моїх листах останнього періоду, – а хіба ж ми не набуваємося од самого духу сьогодення; бо де вже нам до стилістики давніх полемістів, а чи гродських книг з поліського ареалу, що вже у ХІV столітті явили справдешню українську літературну мову. Що ж до іншої твоєї стривоженості, то належить визнати й справді торжество християнства, що воно вакувалося віками. От чого не збагнули церква, отці вкупі з філософами це потреби застановитися на якійсь притишеній думці з цього величавого й суперечливого вчення. Бо як би не вчитувався у хоч би й Сведенборгові мудрування (Кіркегор то той втямливіший задля сприйняття), а все кортить оті сотні сторінок вгуртувати в однісінький абзац. Тож наш Григорій С. Сковорода випоставлюється на найбільшого філософа і християнина, хоч що з його вчення не візьми (дарма, що надбіжить якийсь кієвскій мальчік в булгаковской шінелкє і заторочить: а што імєнно взять). Ось так ми зашпортуємося на кожному кроці, кидаючись до носіїв думок, жадаючи тлумачень, пояснень, а ще й мусимо захищатися перед лицем повсякчасної недовіри, іронії, та чом і не ненависті. Але ж про Шевченка та нинішні про нього, мовляв Шевельов, балаки, і найперш у сенсі наших приватних, та ще й анонімних з’ясувань. Тарас Григорович це як віра, як переконання, і всілякі спроби додлубатися інтимних подробиць в його житті, міфологізувати його творчість нічого аж такого не додають. Частіше до таких обсервацій вдаються люди, котрі уникають з причини власного хиткого походження говорити про найголовніше. За красномовний приклад є те, як безліч таких обсерваторів, атеїстів за совєтських часів, ураз висвятилися на католиків, греко-католиків, іудеїв, і, користуючись не ними здобутими свободами, відмежувалися від українських з давнини хрестових походів за віру, себто й від історії, яка бачиться їм усуціль непорозумінням. […] Мушу тут з нагоди від’їзду в село зробити перебірку; тож перечитавши твого листа, коли куйовдишся межи сапанням городу, мастінкою хати, змаганням за межі з уїдливими сусідами, якось аж вкляк безтямно над недописаною сторінкою. Часи затяжних дощів скінчилися, й тут, на горі, подалі від вулиць зі скупченими садибами, мовби втратив донедавню й таку затишну думку про Шевченка; бо ж, спонукані наврипливими обсерваторами обстоювати, боронити, доводити, ми втрачаємо якусь потаємну ноту в його мисленному й словесному материку, як також забуваємо, що він сам з іще більшою пристрастю оскаржував і свою долю, і свій талан […] хилить подрімати; і така божественна вечорова світлінь уливається у прочинене віконце, і, може, йому випадали такі от хвилини осяяння, й ось ізвідки цей величавий і затишний світ його слова […] за п’ять сьома; треба рушати; посічу сокирою солом’яні віхті, перемішаю з замоченою перед цим глиною з піском і обшпарую знадвору позавчорашній закид; було б не обшивати рубероїдом стіни, а то таких діромах наробила мишва, комашня та інші мешканці цього найчудовішого з світів світу; хата любить…»

«…Що з людьми коїтиметься наприкінці віку, то хай бог-і-милує; або ще й не так, – що людина коїтиме з людиною уприкінці віку; та не впадатиму в пиху, якщо хтось припише ці слова авторові давніших колонок, бо й те правда, що багацько розумних думок зринає у нашому часі, та кожен торочить своє, а визнати чиюсь рацію не годен; ай-бо, нація всуціль філософів, а добра од того катма. Сказати, буцім це з якоїсь невторопкуватості замало; нам належить виочувати наслідки історичних геноцидів і поразок, бути посмітюхами у світу, що нас усе-таки спіймав і перехитрував. Бо ж приступаються до тебе аж погрозливо: це ти-и ска-за-ав; й доводиться визнати щось таке, мов нейтральне щодо рас, націй, віросповідань, усіляких меншин; та й жартуймо, бо всеодно нам не буде пробачено анайдрібнішого жарту. І це не є запобігання перед якоюсь демонологічною явою, що їй ось уже століття скоряється нація, так, як і перед Господом не скоряється, – цим разом ми усвідомлюємо іншу загрозу, означити яку ані всилі, ані не наважуємося; це здогадування, це в нас самих; це передчуття, що історія може зазнати інакшого виверту, і нам хоч на мить, перед остаточною кончиною в’являться збільшені добезмеж лики інакших божеств, про яких ми тільки здогадувалися, яких зрікалися; тож час і місце постання апокаліпси ані передбачити, ані зазнати, бо її тривання у вічності не впізнаване на міру і вимір. Це з нами, як і решта всього. Як бачиш, під загрозою кожне наше чуття, почуття, кожен інстинкт і порух; і ми вже навідлі подиху од якогось до болю вгадного розуміння чи, скажімо й так, осяяння…»

«…А от про це все, про технологію творчості, довкола чого ми так побиваємося незвідь-скільки часу впродовж цього химерного листування, то бери хоч що завгодно, хоч у який спосіб, з якого боку, яким побитом, де й як, коли і навіщо. Це сон, це таке безконечне сніння, коли привиджується а чи справді вже рай, але й не дуже щоб, бо це як рай, то мов сяєво й тиша, й присутність безтілесних, але й видких, і тобі добре хоч як; чи летиш, або у безвимір’ї якомусь перебуваєш, де й не поруху, і не гадки, а одно всепоглинне затоплення насолодою, дароване людині ще за життя як нагад, як спокуса; і думай, чим здобутися на те видиво ласки, що тепер хутчіш кіна перебігає в однім довжелезнім сюжеті, або й безліч їх, не пов’язаних тутешньою логікою. Та цим разом не той рай; ще він у вогчінні задуму, формування, ще воздухи обтяжливі, а води такі, як і належить водам, що бльохнися у мілке прибережне плесо з каміняччям по дну, й чути, знати, що то не райські води; і все ж летиш, зриваєшся з пагорба, піддуживши порух розмахуванням пращі, такого кулька-панчохи з обважливим галуном на дні, і праща мов несе, але й стяжує до низин, і радість не віковічна, не довготривала, а чом-то з тривогою наприпочатку зльоту й за миті падіння; мов застереження, гадав би, на таку несталість, незбулість і твого пробування у напів-раю, і самого раю. Ба й тривога іще не все, – твоє вознесіння й недовгий політ понад темнощами води порятовують від справдешнього жаху, втіленого у скупищах тілесного варива, з якого по віках і віках виборсаються людиноподібні істоти; й з цього тлумиська допручуються склизяві клешні, оцупки, мов змахуючи на прощавай, то мов жадаючи хапнути, всмоктати до свого світу. Так само й решта всього, коли це можна означити чимось таким, аби воно означало хоч щось; хоч будівлі, житловиська, спорткомплекси, конюшні; напрошується до назвиська мряковислість, видає на ознаку осінньо-весняності, вогко-обважливого спинання, об’явлення; первісно посталий ландшафт, добре бачливі глинисто-кам’янисті випини грунту навзір бескидів приноровлюють щокожну цивілізаційну поставу до своєї подоби; й не знати, які ери й віки сталагунилися у цьому вимірі безвимірності, в цій безчасності, – тобі даровано мить польоту, перелітання, а за натяк невикінченості твоєї долі й отсе падіння у мілкі прибережні води; бльохаєшся руками й ногами сторч, й ні болю, ні страху; це мов скінченність одних цивілізацій і початок інших; хоч насправді й не так, – то ж могла бути намара пекла, і тебе пронесло над ним і кинуло межи чимсь і чимсь, хоч як би не називай, хоч раєм, хоч пеклом, а буде замало; то, гадалося, видиво чогось знанішого, пам’ятливішого; ось прокинешся, а те воно й буде. І так і стається; і останній телефонний подзвін; й вислуховування опівнічної сповіді; й нездужання на однісіньке слово допитування, звідки, чому так пізно; і знов поринаєш у сон, гадаючи, що наснілу тривогу породжує якесь давнезніше согрішіння, й це так дає знак застороги за миті перебігу крізь товщу ер і віків. Аж ось проступають опівнічні шерехи, шелести, протвережуючи оспалий зір, і втішаєшся липкою вогчінню тіла, забабраного у простирадлах, вкривалах, вовняних хустках, – проти ночі так зграбно вкутував поперека, клав грілку до міжніжжя, так втішливо й довірливо до всенького втихлого світу у цім сповитку надчитував зо кілька сторінок прадавніх творив, аби на ранок вщасливленою пам’яттю розпочати день у захистку історичного почування, відтручуючи набігаючий ошелешено світ хоч пів словом, пів тінню зі змертвілого санскриту незбагненних текстів приповідок, дум, колискових. Але й то ще невпізнаване середовисько пробування, ще острах, тривога, виторочені зі сну, тицяються закутками кімнати, сахаються поцейбічних демонів, цих господарів світу тутешнього, що з ними людині так-сяк удається зажити у злагоді. Й так мусиш зіщулено перележати потаємну борню, аж коли тобі буде дозволено ще отерплою ваготою тіла звестися в ліжку, передужати мурашиний щем у кінцівках і долапатися стінами, прохиленими дверима до кахляних облямівок, дзеркал, притишеного світла; бо хіба не так осутнюється лабіринтне єство заблуканої межи світами душі, коли кожен крок виважується не хіттю ступання, а здогадом про неспівмірність чогось і чогось, коли нажахує незміренна прірва межи так і не означеними станами; й так уривається час котроюсь із своїх сутностей, лишаючись спільним для обох світів; і так призвичаюєш млявоносне тіло до довгоочікуваної миті сполучності часорозривів, похнюплено чамрієш з приплющеним зором над керамічною мушлею, й, аби вберегти од її сяйливої білини дно очей, мусиш перечекати…»

«…Не в подив і те, що запитуєш, чи насправді той сон був як сон, як справдешнє насніння, та ще й у такій хронологічній переповіді; та погодьмося на простішому, – ми завжди почуваємо страх перед снами, як і перед тлумачами снів; бо сон віщуватиме на щось лихе а чи добре, переслідуватиме усе життя, або ж зітреться за миті прокидання, та найбільше вражає шедевральна довершеність сну як твору, за формою, змістовиськом, пронизливою думкою; і людина вклякає перед отсим верховним намаренням, чудуючись можливостям свого творчого єства, а в барвисту переповідь сну намагається вкласти усенький свій хист і з поновілою запеклістю кидається до справ буденних та марудних; й хто зна, може переповіджений сон як твір дарує їй огідливість на подальше тривання. Для письменника ж сон є щось інше, з вимірів навіть позамістичних; й чи траплялося нам подибувати од авторів епопей або поезомастаків повсюдне хизування снами, як от перепадало мені чувати од знаного поета про його посталкогольні марення, і це були достоту величні творива, несогірші, а то й кращі його писемних. Автори епопей перевагом заникують свої сни а й марення, аби, скажім, не розгубити голосів з потойбіччя, таких споживних задля початків та вивершків, бо що є цікавіше, аніж власні насніння віддарувати героям епічних творив. Тебе ж, певне, вкидають в нетяму та роздратування оттакі-от міфологічні сенси, й то не дивина з огляду на твій виразний, ояснений погляд на речі світу; тим то ти є ідеальний митець, більш співзвучний світові ладом свого мислення і словесного відтворення. Міфологізатори є цікаві з міри загалом міфологізованого становиська людини, та коли нація поновлює свій войовничий дух і береться до творення історії, митцеві не можуть бути пробачені усілякі вкидання у марення, а якщо й дозволено вжити міфологічну умовність, то це має бути щось як у Данте або Шевченка. Міфологізованість творення за один крок до містифікаторства, а відтак нас полонять не страх і не сни, а винятково символи (…) й жах просинання довтілюється у реальне видиво, як оце-го: побачити при подушці велетенського павука, що, заскочений твоєю жахкою отямленістю, вмить і-щезає, зіспурхує; охоронець сну; поводар і свідок; сахнутися головою до підлоги, ввімкнути світло, струшувати подушкою; ти ж бачив, не може ж так буть. Як легко намарюється вкотре ошелешеній людині одне й те ж: за що, Господе; або й не відаєш, як твої пророки і тлумачі щось не домовили головнішого, або ж стилістику вислову поставили понад справдешнє знання; бо так і тепер є, – надійшли тлумачі не буття, а символів, і з їх допомогою мертвлять ледь скніючі рештки живого духу…»

Редакція «Української літературної газети» вітає шановного В’ячеслава Медвідя з 70-річчям! З роси і води, шановний друже В’ячеславе!

 

“Українська літературна газета”, ч. 4 (296), 26.02.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!