“Українська літературна газета”, ч. 5 (349), травень 2023
ІЗ ЦИКЛУ «КРИМСЬКІ ОПОВІДАННЯ»
Зазвичай вона приходила до моєї бабусі по обіді, сідала на маленький стільчик біля дверей у передпокої і тихенько плакала. Її плач був глухий, ніби схований глибоко в грудях, як мрець на дні незглибимої річки. Колись вона була вчителькою німецької у сільській школі. Пам’ятаю її вишукану ситцеву суконьку, її тонкі інтелігентні риси обличчя, її сині очі, сповнені невимовного горя і гірких сліз.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
До Криму вона переїхала з Естонії. У вимові мала легкий балтійський акцент, що робив її схожою на справжню іноземку.
Крізь сльози вона розповідала про голоси, які не додають їй спокійно жити. Казала, що цей жах починається навесні і триває аж до пізньої осені – безнастанно. Взимку голоси затихають, ніби лягають спати. Жалілася, що від конячих доз ліків, які їй силоміць колють у Сімферопольській обласній психіатричній лікарні, що на вул. Рози Люксембург, – у неї болять нирки, шлунок, голова, ламає кістки, викручує суглоби, закладає вуха. До того ж вона почала втрачати зір.
Пам’ятаю, гірко плачучи, вона якось прошепотіла: «Тьотю Люсю, дорога моя голубонько, ви навіть собі не можете уявити, що вони там зі мною роблять, як вони з мене знущаються…». На руках вона мала численні шрами… А коли її ненадовго відпускали додому, то, як казала моя бабуся, на тілі вона мала численні чорні криваві синці і садна. Її там били. І дуже сильно. Обливали крижаною водою і знову щодуху гамселили гумовими шлангами. Вони робили їй штучні інсулінові коми, від яких вона поступово перетворювалась на причинний збожеволілий овоч. Вона була худа як снасть. Виснажена і морально, і фізично.
Декілька разів я бачив, як до її затишного будинку, що ховався від зайвих очей у густющих заростях польського бузу, приїжджала швидка і пара огрядних цибатих здорованів, закасавши рукави білих м’ятих халатів, тягнули її за руки, поковзом, через увесь двір до машини. Боже, а як вона тоді кричала, як кликала на допомогу… Це ставалося відразу ж після того, як вона десь у крамниці необережно поскаржиться на стан свого здоров’я.
Мені тоді було п’ять років. Я тихенько сидів у куточку своєї кімнати, заплющивши очі й прихиливши голову до стіни, і мені хотілося зникнути, не бути тут, не бачити й не чути цього жаху.
Голоси були різні: чоловічі, жіночі, дитячі. Чоловічі зазвичай були агресивні й належали п’янчугам, гульвісам і бабіям. Жіночі ж походили від нещасних удовиць або злих жінок, яких покинули чоловіки. Дитячі голоси були тихими і схожими на плач… Вони кликали тата й маму. Проте завше були сумирними…
Казала, що заснути вночі не може, ніби в голові постійно щось колупає і наче працює зіпсоване радіо, яке не вимикається.
У лікарні навіщось їй обрізали її колись довге гарне волосся. Нібито готували не до лікування, а до тюрми.
Чоловічі голоси були лихими. Вони, казала, завше були деструктивними, войовничими, самовпевненими, пихатими і вимагали вчинити самогубство. Жіночі ж зазвичай з’являлися напередодні зливи, уночі, монотонно дзижчали, як ґедзі, напливали хвилями, наказували звестися з ліжка і в самій нічній сорочці бігти босака в поле і там блукати в багні аж до ранку. Одного разу вони загнали її аж до лиману, де ріс старий тополиний гай і починалось сусіднє село. Лише дитячі були лагідними. З ними можна було заснути бодай на годину… З ними можна було домовитися.
Це почалося в неї відтоді, як її чоловік через якусь дрібничку добряче побив її на сільській стайні. Через те, що вони не мали дітей, він називав її пустоцвітом і тривалий час знущався з неї… А коли вона захворіла на голоси, він просто покинув її (був зоотехніком, товаришував зі всіма працівниками сільради, мав вищу освіту, був не останньою людиною в тому селі). Як вона сама розповідала, одного разу він узяв подушку та матрац і пішов жити до іншої жінки, яка мешкала через город, пашіла здоров’ям і була вправна й бадьора у ліжку.
І вже згодом, коли я чув від дорослих, що знову в тому селі якийсь чоловік покинув якусь жінку, я чомусь завжди уявляв стару подушку із запраною наволочкою, смугастий матрац із жовтою плямою посередині, а ще – благеньку валізку з облущеними наліпками хтивих вульгарних азійок. У цьому було щось до жаху та нуду бридке й непотрібне. Радянське. Щось вельми принизливе й ганебне. Ніби я спостерігав за життям комах, збуджених і водночас обпечених сонцем. Так не може бути між живими людьми, думав я. Між притомними. Між двома душами, двома серцями… Між чоловіком і жінкою.
Вона казала, що її чоловік мав гарну оболонку, але гниле нутро. Ніколи не оминав жіночої уваги. Його безугавний плотський потяг до чужих жінок урешті зруйнував їхню родину.
Та покинути вона його не могла, бо любила… Хоча, здавалося, вони ніколи й не були споріднені духом.
Вона багато і з натхненням розповідала нам про Естонію, про острів Сааремаа, де колись у дитинстві мешкала у своєї бабусі. Також вона подарувала мені на згадку листівки із зображенням цього острова – вельми гарна невідома земля була схожа на стару дитячу колиску в затишних обіймах Балтійського моря.
Бабуся її жаліла щиро й сердечно. Завжди берегла для неї щось смачненьке, читала над нею молитви, подарувала їй нові речі – пухову хустку, румунські зимові чоботи, пальто з каракулевим коміром… Давала їй городину, домашню консервацію, пекла їй коржі й паляниці, варила вареники із сиром і вишнями, збирала їй цілими цебрами кримські абрикоси, яких щороку в бабусиному садку родило чимало… Намагалася обігріти її, заспокоїти… Ходила в контору і добивалася для неї дров і вугілля на зиму. А коли та йшла, бабуся розпачливо казала моїй мамі: «Галино, на жаль, я не знаю, як їй допомогти…».
Вона казала моїй бабусі: «Тьотю Люсю, ви мені – як рідна мама, якої я навіть не пам’ятаю…».
Чомусь протягом життя подумки я завжди повертаюся в той час і до цієї нібито надто буденної сільської історії. Чомусь думаю, а якби Леонард* ось так ганебно принизив, а потім покинув свою хвору Вірджинію?.. Адже її роман «Хвилі» – це ніби сповідь хворої людини, яка втратила сенс життя і намагається сховатися від будь-яких його проявів у власній смерті.
Я просто уявив, щоб Леонард узяв подушку і пішов од Вірджинії, дізнавшись про її діагноз… Отак – у розчинені навстіж двері, зненацька, з подушкою під пахвою, вулицею, вздовж паркану, під скажене валування бродячих собак… Жах. А в той час подушка – то символ добробуту й домашнього вогнища. Своєрідний родинний оберіг, який передавався у спадок…
Якось у вересні вона повернулася з лікарні після чергового «лікування» – якась дуже змарніла і мовчазна. Напнута всередині, мов струна, що ось-ось лусне. Ніс, пам’ятаю, у неї ще дужче загострився, губи стали сірими й тонкими. Вона попросила допомогти їй побілити в хаті. Мій дідусь і моя бабуся, звичайно, відгукнулися на її прохання навести лад не лише в будинку, а й на подвір’ї – дідусь порубав старе гілля, поскладав дрова в сарай на зиму. Бабуся налущила їй пів цеберка смугастих соняшникових зернят. На знак подяки вона подарувала бабусі самоплетену серветку під чашку, а дідусю – нові окуляри до читання.
Тоді я востаннє бачив її живою.
Вона наклала на себе руки (встромила голову в зашморг на веранді власного будинку) 7 вересня 1979 року.
Того ранку я крізь сон почув, як бабуся тихенько сказала моїй мамі: «Галю, чуєш, сьогодні вранці Ада на веранді наклала на себе руки».
На столі у своїй вітальні вона залишила листа: «Люблю вас щиро, мої рідні тато і мамо, мої дорогі сусіди – дядя Саша, тьотя Люся, Галя, Толя, Славко і Сергійко. Вибачте мені за все, але далі я жити не можу. Цього разу мене зґвалтували в лікарні санітари, їх було двоє, були напідпитку, напарники, дужі садисти, вони вбили в мені жінку, вони вийняли з мене душу. Голосів я не чую. Вони минулися так, як і прийшли, – зненацька, але тепер я чую якийсь німий нестерпний біль, який геть упокорив мою душу. Я ненавиджу своє тіло – воно бридке й огидне, брудне, воно спаскуджене, грішне, я навіть подумки не можу відмитися від того, що пережила. Я не пішла скаржитися до міліції, бо наша міліція, на жаль, далеко від тих скотиняк і сама не відбігла. Ви це й самі добре знаєте, бо від неї колись постраждав ваш нещасний Павло… Тому ніде мені шукати тут ні захисту, ні порятунку. У шухляді старого дзеркала я зібрала гроші на свій похорон. У горішній шухляді шафи – лежить одежа на смерть. Я роблю це свідомо і вдячна Богові, що він подарував мені тридцять три роки життя біля людей, для яких я не була чужою… Із сердечною прихильністю до всіх вас ваша Ада».
Бабуся читала цього листа і плакала.
Я стояв як скам’янілий біля відчиненого вікна, за яким панував сірявий дощовий ранок, огорнений цупким каламутно-скляним світлом, де вздовж вихлястої вулички двоє кремезних скотарів, глухо перегукуючись добірним матюччям, од ферми до бойні на забій гнали щедро помічену потворними плямами вапна пониклу покірну худобу…
*Леонард Вульф (1880-1969) – письменник, видавець, чоловік відомої англійської письменниці Вірджинії Вульф (1882-1941).
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.