В автобусі

142

Даринка
подивилась на старенький, вицвілий на сонці смугастий  автобус, і її серце радісно забилося у грудях.
«Навіть не віриться, що через якихось півгодини я вже буду в селі!» – подумала
вона, усміхнено протягуючи сірий квиток миршавому водієві. Не піднімаючи
голови, той надірвав краєчок білета і таким чином закомпостував його.

– У вас сьоме
місце, – сказав він і рукою вказав на салон автобуса. Даринка слухняно потягла
туди свою сумку.

«Цікаво, звідки
він дізнався, що у мене сьоме місце?» – подумала Дарина, уважно розглядаючи
свій квиток. Власне кажучи, там не було на що дивитися, якщо не рахувати слово
«ПЕНЬКИ», криво написане кульковою ручкою. Саме в село Пеньки дівчина і
збиралася їхати.

Дуже швидко
Дарина зрозуміла, що в автобусі не тільки сьомого, а взагалі будь-якого місця
немає. Дівчина навіть здивувалася, як стільки людей помістилися у такий
маленький автобус. Даринка набрала повні легені повітря і зробила спробу
просунутися трохи далі останньої сходинки. Спроба виявилася невдалою: Даринка
відлетіла назад, як м’ячик, бо люди, мов скеля, стояли на своїх місцях і не
збиралися посуватися. Дівчина теж не хотіла здаватися. Вона зібрала всі свої
сили в кулак і зробила відчайдушний поштовх прямо на «скелю». Але замість
очікуваного результату Дарина отримала лише відчутний удар по нозі та
непристойний вигук якоїсь жінки собі прямісінько у вухо. Довелося змиритися зі
своїм незручним положенням.

Дуже швидко
Даринка зрозуміла, що автобус зроблений точно не з металу, а як мінімум із
гуми. Один за одним люди заходили в салон, штовхалися. Таким чином Дарина
поступово опинилася на передостанній сходинці, але тепер це переміщення було
здійснено не з її волі. Хвиля натовпу сама несла її кудись у безрозмірні
простори автобуса. Про те, щоб триматися за поручень, вже давно мова не йшла.
Натомість дівчина міцно вчепилася у свою величезну сумку, щоб натовп не виніс
її назовні. «І навіщо я напхала стільки речей! – злісно думала дівчина,
відчуваючи вже чималий біль у руці, – треба було маму послухати. Я ж все одно
половину не носитиму!» І Дарина дала собі щорічну клятву не брати з собою в
село більше двох спідниць.

Коли народ нарешті
вдосталь потоптався по ногах і 
«втрамбувався», з голови автобуса почувся невпевнений звук мотору. Народ
полегшено зітхнув, але це був лише початок випробувань. Наступним і, мабуть,
найважчим кроком було зачинення автоматичних дверей всередину салону. Здавалося
б, ця процедура тривала всього якісь декілька секунд, але людям (особливо тим,
які стояли на останній та передостанній сходинках) вони здалися вічністю. На
якусь мить Дарину настільки стиснуло між двома повненькими жіночками, що у неї
потемніло в очах. Дівчина хотіла скрикнути, але голос чомусь застряг усередині
і ніяк не міг прорватися. Вона спробувала повернутися ліворуч, внаслідок чого
їй ледве не вибили щелепу. Тоді дівчина повернула голову в інший бік, але цього
разу отримала досить сильний удар ліктем в живіт. Дарина була настільки
напруженою, що навіть не відчула тієї маленької дрібниці.

Раптом під ногами
загула підлога, а потім і весь автобус. Це могло означати лише одне – вони
поїхали.

Звісно, людина
звикає до всього. Кілька хвилин поспіль пасажири дозволили собі трохи
розслабитися і навіть спробували вмоститися «якнайзручніше». Дарина і собі
полегшено зітхнула і нарешті поставила свою ненависну сумку на підлогу, а
точніше на одну ногу. Друга нога в цей самий час висіла в повітрі, бо місця для
неї вже ніяк не вистачало. Власне кажучи, 
чи не весь автобус їхав на одній нозі.   

Дихати було
важко, майже неможливо. Ті декілька дорогоцінних молекул повітря, що приносив
із собою літній вітерець, безжалісно псував запах цигаркового диму, людського
поту, перегару та копченої ковбаси.

– А куди ми
їдемо? – поцікавився зсередини жіночий голос.

Ті, хто могли,
здивовано повернули свої голови, намагаючись побачити того, хто це запитує. А
ті, чиї голови безнадійно застрягли між іншими головами, залишилися
непорушними, але теж здивувалися.

– А куди вам
треба? – роздратовано запитав миршавий водій.

Пасажирка
задумалася. Це була бабця, пам’ять якої, певно, не раз зраджувала їй. Насупивши
лоба так, що грубі зморшки стали ще грубішими, вона намагалася згадати, куди ж
їй все-таки треба. Водій подумав було, що вона його просто не почула, і голосно
гаркнув:

– В Пеньки їдемо!

Настала ще одна
пауза.

– Маню-рибцю! –
зарепетувала стара. – Мені ж у Калинівку треба!

Зупинили автобус.
Допомогли бабці витягти усі її сумки та кошик з кошеням. Витягли саму бабцю.
Допомогли один одному запхатися назад. Поштовхалися, потопталися. І тільки
після того, як водій три рази смачно і голосно сплюнув, поїхали далі.

«Старість – не
радість», – сумно подумала Даринка, намагаючись відштовхнути від свого носа
чиїсь саджанці. Власне кажучи, дівчина поволі починала отримувати задоволення
від поїздки. Зрештою, це був чудовий літній день, за вікном світило тепле
сонечко, а попереду була приємна зустріч з рідними Пеньками. Щоб якось підняти
собі настрій, водій увімкнув радіо. В салоні почулось шипіння, тріскання та
щось схоже на пісню «юного орла». Їхати принаймні стало веселіше.

Оскільки робити
все одно було нічого, дівчина почала розглядати салон. Старі брудні вікна були
скрізь розмальовані відбитками пальців і відображали різноманітні написи, як
наприклад: « Вася + Маша = ЛЮБОВ», «Динамо – чемпіон» та «Слава Україні!». На
жаль, Даринка не могла розгледіти усіх написів, але у неї промайнула думка, що
непогано було б потім залишити і свій власний «слід» на вікні.

Далі погляд
дівчини ковзнув по невеличкому плакату з пом’ятими куточками, на якому було
надруковано великими чорними літерами «Тихіше говориш – далі проїдеш». Мабуть,
когось настільки надихнула ця фраза, що трохи вище плаката була написана
зеленим маркером ще одна філософська фраза: «Хто рано встає – той далеко від
роботи живе». Даринка так і не змогла зрозуміти усієї глибини змісту цих
лозунгів, тому що її увагу привернули гучні голоси із середини натовпу.

На сидінні їхав
худенький смуглявий хлопчик, років чотирьох, який тримав на руках великий ящик
з малесенькими пухнастими курчатами. Весь цей час він душився від глибокого
кашлю, не забуваючи при цьому прикривати рота тоненькою ручкою, а іншою
притримувати пташенят. Хоча автобус і сам по собі стрибав на горбистій дорозі,
було видно, як малий безсило здригався від нестерпного бухикання.

– Артуре, не
кашляй! – гримала на хлопця висока струнка жінка в окулярах.

– Я не можу,
мамо, – тільки і зміг пропищати хлопчик і знову зігнувся від кашлю.

– Я тобі зараз не
зможу! – закричала на весь автобус мати. – Ану закрий рота негайно!

Дитина ще дужче
закашляла.

Жінка почала
трусити хлопчика за плечі, але це чомусь не допомогло. Тоді вона звернулася до
свого чоловіка:

– Може, його
треба сильніше бити? – серйозно спитала вона.

– Не треба! –
відповів чоловік, при цьому Артур із вдячністю подивився на батька. – Це все
одно не допоможе, – додав той.

Спостерігати цю
картину далі Дарина не могла. Їй було настільки шкода малого, що вона ледь
стримала себе, аби голосно сказати, що вона думає про цих бездушних батьків. Аж
тут дівчина звернула увагу на іншу подію в салоні – у когось задзвонив
мобільний телефон. Мелодія дзвінка була стандартною, тому всі (за винятком
малого Артура та його батьків) почали шарудіти по своїх гаманцях і торбах у пошуках
телефону. По черзі вони  діставали його,
переконувалися, що телефонували не їм, і так само шаруділи, щоб покласти
мобільний назад. Врешті-решт, винуватцем загального непокоєння  виявилася старенька бабця, яка почула дзвінок
останньою.

– Ало! – зарепетувала
вона так голосно, що у Даринки ледь не позакладало вуха. – Галько, шо ти хтіла?

Увесь автобус
притих. Навіть Артур трохи вгамував свій кашель. Усім було цікаво, що ж
все-таки хотіла Галька.

– Та їду, доцю,
їду! – галасувала стара. – Скоро в Пеньках уже буду. Оце ж у городі була, та
купила п’ятнадцять каченят. Подорожчали як, ох люди! І не знаю, чи його
куплять, чи нє… Воно-то зверху таке гарненьке, жовтеньке, а всередині… Чорт
його знає, яку хімію воно їло!

Бабця аж
заплювалася. Даринка непомітно всміхнулася сама до себе. Їй завжди подобалося,
з якою вимовою та енергійністю розмовляли пеньківці. І ця особлива риса
стосувалася всіх без винятку людей, незалежно від їхнього віку, статі або
соціального стану. Тим часом бабця продовжувала свою жваву розмову.

– Еге, дід зо
мною поїхав. Шо? Дати йому трубку? Та він у другому кінці автобуса, доцю. А
людей як чорт напхав! Дід там стоїть на одній нозі. Хто, я? Я так само стою, бо
ніяка ж холєра не поступиться місцем…

Даша озирнулася.
На сидінні сиділи лише люди похилого віку, більшість з яких тримали на колінах
величезні торби або кошики. А позаду усіх, у куточку, їхав п’яний дядько, який,
розкидавши незграбні брудні ноги, солодко спав і голосно хропів.

– Шо? –
вкотре  на весь автобус перепитувала
бабця. – Прівєт дідові передати? Та він же не почує, доцю! Глухий як пень…
Стривай-но! У нього ж свій мобільний є! Сама йому подзвони!

Через деякий час
в автобусі знову зазвучала мелодія. І все почалося з самого початку, тільки
тепер вже чоловічий голос жалівся на зростання цін.

Мобільний телефон
– це одна з перших ознак двадцять першого сторіччя. Здавалося, на селі не було
жодної людини старшої десяти років, яка б не мала цього зручного приладу для
спілкування. Причому найчастіше люди мали по два або й по три мобільних
одночасно. І це вже стало звичною справою. А Даринка ще пам’ятала часи, коли
при слові «мобільний» у всіх витріщалися очі. Коли його брали тремтячими руками
і роздивлялися, неначе найбільше диво у світі. Коли для здійснення дзвінка
треба було видиратися на дерево або йти на поле, щоб зловити хоча б краплинку
мережі. До речі, слово «мережа» у Пеньках ніколи не звучало. Замість нього
вживали термін «бадзя». Усі ходили згорблені, не зводячи загіпнотизованих очей
від чорно-білих екранів, і шукали місце, де б «ловило». А коли нарешті хтось
таке місце знаходив, то він кричав на все горло: «Є бадзя!». Тоді всі збігалися
туди і починали телефонувати один до одного.

Тепер усе було
інакше. Бадзю вже ніхто не шукав, бо вона була скрізь. Поступово і саме слово
почало зникати. Чорно-білі екрани змінилися кольоровими, а жалісне завивання
мономелодії – на модну пісню Поплавського або Козловського. Тепер люди
витріщали очі, якщо хтось не мав мобільного телефону. На таку людину дивилися,
як на невдаху. Її жаліли, їй співчували, не розуміючи, як вона взагалі живе.
Оце й називається «двадцять перше сторіччя».

Прокинувшись від
своїх думок, Даринка тільки тепер зауважила, що пряма асфальтована дорога
змінилася на криву кам’янисту. Коли дівчина була маленькою, вона завжди кричала
«Ура!!!» в такий момент. Адже це означало, що їхати залишалося не більше десяти
хвилин. Хоча тепер Дарина була вже не зовсім маленькою, вона все одно ледве
стримувала себе, щоб не закричати. Серце неначе бажало якнайшвидше вискочити і
побігти, а на душі ставало дедалі тепліше і тепліше. Тим часом автобус весело
скакав по камінню, а разом з ним скакали і всі пасажири. Власне кажучи,
задоволення від цієї дороги отримувала тільки Дарина. Усі ж інші боляче билися
об стелю, сидіння, чиїсь сумки, лікті та зуби. Пташенята нервово пищали у своїх
ящиках, кошенята нявкали, Артур кашляв, а його мати кричала. Тільки п’яний як
чіп дядько на задньому сидінні продовжував солодко хропіти.

Даринка
подивилася у вікно. Воно було настільки брудним, що крізь нього ледве можна було
розгледіти знайому дорогу. Натомість дівчина побачила двох своїх знайомих, які
сиділи якраз біля шибки.

Журбиха та
Ковалиха були ще не дуже старими бабцями. Принаймні, їм цілком вистачало
здорового глузду та свіжої пам’яті для того, аби тримати в своїх головах усі
новини села. Вони знали про людей таке, що ті самі про себе не знали, тому і не
дивно, що в селі їх називали «радіо трек fm 106.4». От і тепер вони не втрачали
жодної зайвої хвилини і жваво когось «обговорювали».

Даринка вирішила
і собі непомітно підставити вушко, бо вже давно не чула свіжих сільських новин.

– Ото вже виросла
дівка! – казала Журбиха. – І куди ця молодь росте! Помню, бігало таке
кругленьке дівчатко на городі, а тепер… Тепер спробуй-но витягнути когось із
них на город!

– Це правда, –
підтакнула Ковалиха. – Зараз у них одні хлопці в голові! Цілу ніч у клубі
скачуть, як мавпи, а вдень потім їх не добудишся! От скільки бачила цю Дарину у
селі – хоч раз би сапою махнула!

У Даринки враз аж
пересохло в горлі. Журбиха та Ковалиха говорили про неї!

– А бодай на
город носа показала, – продовжувала розпікати селянською правдою Журбиха.

Вражена Даринка
не вірила своїм вухам. Ні, звичайно, вона не стояла цілодобово рачки на городі
з сапою в зубах і в клуб була не проти сходити… Але ж вона допомагала по
господарству, як могла і як уміла, і жодного слова впоперек не ставила.

– А який це вона
клас кінчила? – поцікавилася у сусідки Ковалиха.

– Дев’ятий вже, –
відповіла Журбиха. – Та, бачте, не схотіла в десятий йти. Поступила.

– На тобі, сліпа,
празник! – сплеснула руками стара. – І на кого ж поступила, га?

– Та на артистку.
В оцей, як його… – співрозмовниця напружила лоба, – в коледж, от!

Здавалося,
дурнішої речі в своєму житті Ковалиха не чула. Вона схопила голову руками і
розпачливо гойдала нею у різні боки.

– Та шоб мені
повилазило! – нарешті прошепотіла Ковалиха. – На артистку! А де ж вона грати
буде, ця артистка! В рекламі хіба шо… А гроші… Їм же не платять нічого!

– Та оце вони всі
зараз такі! – підтвердила Журбиха. – Усім тільки кіно та сцену давай! Клепки
нема зовсім в голові! І куди їхні батьки дивляться?!

– Та в неї ж
батьки того… – співчутливо сказала Ковалиха, наче це пояснювало оті всі  дурниці. – Вона з мамою живе. А у батька своя
сім’я і дитина вже. Десь у Києві живуть.

Даринка слухала
розмову, розкривши рота… А тим часом бабці продовжували свою дискусію,
безсоромно свердлячи дівчину очима.

– Але хто зна,
може й буде з неї якась артистка, – припустила Журбиха. – Дівка он яка гарна!

– Гарна, гарна! –
підтвердила Ковалиха. – Недарма ж до неї Толік Заремба ходив.

– То це він до
неї ходив? – здивовано підняла брови співбесідниця. – А я все думала, до кого
це Толік так зачастив на нашій вулиці!

– А то ж до кого?
– собі здивувалась друга. – До неї!

На Даринчине
щастя, продовжувати розмову поінформовані бабці не стали, тому що автобус
нарешті під’їхав до старенької сірої зупинки. Дівчина вилетіла на вулицю, як
ошпарена, і ледь не загубила на останній сходинці черевика. Лють і сором
змішалися усереди­ні, і не можна було зрозуміти, від чого вона почервоніла
більше. Лише після того, як бабці зайшли до магазину, Даринка трохи
заспокоїлася і озирнулася навкруги.

У Пеньках нічого
не змінилося. Гнила, похилена лавочка на зупинці, маленький будиночок з
табличкою «Універсам», обшарпаний Дім культури, що виднівся крізь зелені
дерева… Десь вдалині, біля річки, хтось уже виганяв корів на поле. У чиємусь
дворі голосно брехав собака. Це був звичайнісінький для пеньківців день. Для
пеньківців, але не для Даринки.

– Нарешті я
вдома! – прошепотіла дівчина і підхопила величезну, з відбитками чийогось
взуття, сумку.

 

м. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!