Уривок із роману «Гадючі линовища»

Якось по обіді ряболикий матрос помітив за облавком пароплавчика втопленика. Стерновий дав команду матросам спустити на воду рятувального човна й доправити ту людину на облавок «Піфея». Потім пана Боровського як лікаря запросили до щойно виловленого засвідчити смерть. Мрець був молодим чоловіком з ознакою кульового поранення в ліву скроню. Його тіло було без одежі, а руки – скручено назад і сплутано грубою мотузкою. Магдалена спостерігала за ними здалеку. Згодом вона спитала в пана Боровського:…Цей день був значно тепліший, ніж звичайно.

– Що ж буде з ним далі, Едмунде?

– Здається, спершу наш пароплав має зайти у якийсь порт, щоб завантажитися вугіллям для подальшого плавання, а вже потім залишити на березі мерця.

– Шкода того чоловіка, адже він був іще таким молодим, – тихо мовила Магдалена.

– Я десь читав, що труп потопельника, що довго перебував у річці, – це не лише жах і відраза від знищеної водою колись живої плоті, але й, oh my God!* – набитий вуграми рот нещасного, якого піднімають зо дна. Неприємне і вельми неестетичне видовище.

Зненацька вони разом побачили, як мовчазний стерновий ступив на капітанський місток і нервово смикнув за руків’я гудок.

Невдовзі «Піфей» пристав до спадистого берега біля якогось містечка, щоб завантажити у трюм вугілля і передати втопленика відповідним службам. Було дуже сонячно й тепло. На жовтуватому воложистому піску відбивалися бузкові тіні людей. Річка здавалася вельми спокійною, ніби її тіло навічно скувала шкаралуща тяжкої криги. За якийсь час пан Боровський побачив, як матроси знесли з «Піфея» утопленика, щільно замотаного в стару парусину, а перегодом ті ж самі чоловіки занесли на суденце кілька кошиків із садовиною і кілька кліток із рябенькими кроликами. Від тих матросів дуже сильно тхнуло перегаром, а до їхніх губ поприлипали кришки тютюну й срібна риб’яча луска – мабуть, вони щойно повернулись із шинку. Біля стерна спокійно стояв худющий стерновий. Він, здавалося, був до всього байдужий. Біля пристані бігало двійко хлопчиків років семи зі свіжими газетами в руках. Діти намагалися всім розповісти про останні новини із фронту.

– Магдалено, то що зараз робить Трохим? – спитав пан Боровський. – Він уже заснув?

– Випив трохи брому й ліг спочити, як ти порадив. Я помітила, що з плином часу його хвороба стала видаватися для ока чимось природним, ніби так і має бути. Я навіть звикла до того.

– Коли я думаю про Трохима, моє серце ніби западається в жах. Знаєш, мені впала до ока одна риса Трохимової вдачі – цілковита готовність до смерті. Якби ти лише знала, як мені все це обридло, моя люба. Мені як лікарю завжди хотілося спершу набути ласки Божої, а потім і людської, але, на жаль, жодної я так і не отримав, бо завжди мав тільки осуд і смерть, які переживав дуже тяжко.

– Мені страшно думати про те, що Трохимові незабаром належить умерти.

– Ти його кохаєш іще й досі?

– Його чуттєве життя урвалося разом із хворобою. До того ж тілесні забави ніколи не були для нього чимось занадто бажаним, як, наприклад, для мене. Думаю, він завжди був байдужим до мене навіть тоді, коли кохав. Я просто навіяла собі, що то було кохання.

– Ми всі колись помремо. У мене не стає часу для спасіння Трохима, тому що він навідліг відмовився від госпіталізації. Жаска хлань таїться у глибинах людської душі, як сухоти – у кістках. Послухай… Я загубив тоді капелюха на скелі, коли стежив, як відходив од берега пароплав, а ти спостерігала за мною, і я знав, що ти мене кохаєш. На жаль, що довше живу, то більше смутку набирає моя душа. Здається, я змарнував своє життя на дрібнички, хоча ніколи не кланявся ні хворобам людським, ні пихатим панам-дідичам.

– Ти щосили прагнеш позбутися минулого, Едмунде?

– Та ні, просто надармо намагаюся змогти погані думки, – пан Боровський потер пучками пальців погано голену вилицю. – Я уявив, що приїхав до зброярні, щоб нарешті купити собі мисливську рушницю, а ти поїхала зі мною, але ми були того дня у пральні, забрали чисту білизну звідти, бо змінили свій маршрут і дозволили собі набагато більше, ніж це можливо. Щире небо висіло тоді надто близько над нами. Чи пам’ятаєш?..

Але Магдалена, підхопившись із шезлонга, де досі сиділа у купальному костюмі, огорнена сонячним промінням, щодуху пірнула в річку, швидко розсікла її поверхню гарно збудованим пружним тілом і, мов риба, зникла під водою – і довгу хвилину було тільки чути, як тяжко зітхають за облавком блакитні скаламучені хвилі. Пан лікар подумки спитав її: ти щойно явила моїм очам наготу свого тіла, але чи дозволиш мені думати про тебе, мати тебе, неймовірно бажати, бо ж лише й щастя жінці, що бути при чоловікові?.. Його серце пойняла туга неомірна, а руки безсило лягли на коліна. Його думки вибігли далеко в майбутнє. За хвильку молодий чоловік нервово закурив цигарку. Він ясно чув, як десь на березі мідяні труби оркестри** грали сумний і врочистий військовий марш, ніби намагалися попередити про неминучу біду.

Скупавшись і трохи поплававши, Магдалена повернулася на палубу. Едмунд дивувався, що вона не боїться відпливати далеко від пароплава, який сонно завмер на гладіні посірілої води. На тілі молодої жінки тремтіли краплі води. Вона змахнула їх рушником, а потім поглянула на пана лікаря. У її очах він вичитав нездоланну мрію про жіноче щастя. Його довгі пальці тонули в рідкому цигарковому димку. Він подумав, що це надто приємні відчуття – курити і спостерігати за молодою оголеною жінкою, а ще перебувати на палубі прогулянкового суденця, безтурботно плинучи бозна-куди. Магдалена сіла у шезлонг і почала спостерігати за летом чайок. Панові Боровському хотілося мовити: усе таке змінне, моя люба, ці пейзажі, що огортають нас звідусіль, почування, що приходять раптово, усе змінюється, як пори року: літо – осінь… Йому навіть здалося, що він опинився з нею в каюті і ніжно її цілував. Пан Боровський подумав, що його міцне жилаве тіло тоді прагнуло б лише кохання. Там були б щирі поцілунки. Він запалився б пристрастю. Можливо, то було б справжнім божевіллям. Молодий чоловік розмірковував: я простягнув би до неї руку в пітьмі й торкнувся б її плеча; вона б намагалася роздивитися моє оголене тіло у тій вогкій і теплій темряві маленької затишної каюти; зненацька ми б опинилися поза часом; її шкіра була б, як завжди, прохолодною, а я б умирав од раптового людського щастя; хто колись уповні скуштував любовного чаду – той збагнув би, про що я. Пан лікар думав, як вони б віддалися чуттєвій насолоді у каюті, що наскрізь пропахла б сонячним пообіддям, чоловіком і жінкою. Він уявив, як Магдалена пестила б його палкими цілунками, наче дика голубка. Тривожні крики річкових чайок розривали б стогін каюти й приторкалися б до того крихкого чуттєвого світу, який би закохані для себе відкрили. Молодий чоловік розмірковував про те, що Магдалена б подарувала йому надію, а потім – відібрала б останнє. Вона б колола його вуста цілунками, а він би задихався від її обіймів. Вона б не думала тоді ні про себе, ні про нього. На хвилю йому здалося, що він ретельно вивчав своє обличчя у тому дзеркалі, де відбивалися його чіткі, гострі риси обличчя, жорстке підборіддя і надто смаглява шкіра погано голених вилиць. Він був би тоді надто розімлілий од любовної поживи, але не спокійний за себе.

Пан лікар був закоханий у жінку, що сиділа зовсім поряд. У нього майнула думка, що крізь чоловічий шлунок проходить і їжа, і відчуття. Життя людське пізнається саме через шлунок, як жінка – через чоловічу душу.

Ніхто не знав, що в кишені його піджака завше лежав семизарядний револьвер.

У відвертому купальному костюмі Магдалена напівлежала у шезлонгу, прикривши очі рукою. Нещодавно вона поклала собі ні в чому не чинити опір, що стосувалося Едмунда і його лікарської служби в провінції, а рання весняна спека рвучкими хвилями розливалася всім її тілом. Згодом короткий гудок паротяга відволік на якусь мить її від думок – звідти, з берега, де біля якоїсь садиби зростав дикий виноград і стрункі дерева, немов утворюючи срібний, осяяний сонцем гай, теплий вітерець раптово приніс щемкий давній спомин, але пам’ять і сльози, що навернулися молодій жінці на очі, повільно стирали його. Магдалена пригадала свою далеку родичку, пані Софію, яка кілька років тому померла від сухот, а її чоловік, якого вона і кохала, і ненавиділа, заснув якось уночі із запаленою цигаркою в роті, що впала на простирадло під ним і пропалила матрац. Нещасний чоловік учадів од тління тканини й вати. Він був страховим агентом, худим незграбним чолов’ягою, таким худющим, що, здавалося, мав лише шкіру й кістки. Магдалена бачила його двічі, коли той приходив на її день народження. Тоді була середина вересня. Небо мінилося ніжно-блакитними відблисками. Проте потім вона не була присутньою на похованні Петра. «Піфей» після нетривалої зупинки знявся з якоря і знову почав повільний рух уздовж сонних берегів.

– Розкажи мені що-небудь, Едмунде, – мовила молода пані. – Мені чомусь дуже сумно.

– Що саме?

– Щось зі свого колишнього життя.

Він сидів біля неї, наче перетворений на камінь, і йому було трохи соромно за себе, що ледве не втратив контролю, не схопився, не згорнув її в обіймах. Натомість він спокійно дивився на річку й на береги, густо-густо зарослі кущами й деревами. Але йому, на диво, знову набігла думка згадати про пана Смотрицького:

– Трохим має бути вдячним тобі за цю подорож, Магдалено. Це трохи відстрочить його смерть, на певний час дасть позитивний результат у лікуванні та значно поліпшить Трохимів душевний стан.

– Два дні поспіль він пролежав у лихоманці, яка так і не минула. Трохим постійно марить, навіть тоді, коли перебуває при світлій тямі. За останній час він дуже сильно втратив на вазі. Певно, страшно помирати чоловікові у самій силі віку?

– Магдалено, людину зазвичай перед смертю опадають недоладні думки, тому Трохим такий дивний. Я спробую допомогти йому на певний час забути про біль, що ятрить його тіло.

Суденце досить прудко посувалося вперед. Річкові чайки з галасом кружляли над палубою. Пан лікар мовив:

– Відтоді, як я оселився в каюті, маю нервовий, як у пса, сон. Тому іноді вночі, коли ти міцно спиш, сходжу на палубу спостерігати за зірками.

– Зазвичай щасливі чоловіки дають уночі тілу шалену втіху разом із коханою жінкою, хоча на ранок про те забувають, оскільки після любощів мають твердий сон.

– Я про таке ніколи не забуду. До того ж, дяка Богові, мені завжди стає здорового глузду кохати тільки тебе.

Якусь хвилину вона вивчала його обличчя уважними очима – дуже старанно, а потім повела далі:

– Я про це знаю, як і про те, що ти тяжко розумний чоловік, щоби потрапити в розкладені кимось любовні сіті.

Почувши це, пан Боровський глибоко зітхнув і трохи спохмурнів. На його високому чолі проступило кілька великих крапелин поту. Він завше був не надто скупий на вияв почуттів і розумів, що це дуже подобається жінкам.

– Магдалено, що борше*** чоловік кохає, то гірше робиться йому на душі, коли те кохання не має взаємності. Навіть щире кохання не скоротило відстані між нами…

Але пані Капланська ніби не почула його. За хвилину вона мовила:

– Добре, що Трохим після обіду нарешті заснув.

– Його дні, Магдалено, на жаль, дуже одноманітні, – задумливо сказав пан Боровський. – І лише тут, на цьому пароплавчику, я нарешті збагнув фатальну неможливість свого наміру якось йому допомогти. Трохимове життя відхилилось у супротивний бік. Він не зможе виборсатися звідти, куди вкинуло його, ніби до якої безодні, життя. А ще… Мене завжди ображала байдужість людей до свого здоров’я. Даруй, але я не розумів, як можна було самохіттю задавнювати хворобу, яка згодом спричиняє смерть. Трохим теж зволікав із лікуванням, а тепер…

– Він уже давно почуває свою зайвість і сторонність. Одначе має ніжне й мужнє серце і запальну вдачу справжнього шляхетного пана, тому попри все між ним і мною за цей час не виробилося значного непорозуміння. Хоча він плине за течією життя, де сполучаються і зникають людські почуття, де все, що оточує його, відбувається за своїми законами і призначенням. У нього зненацька відновилися напади гострого болю у всьому тілі. До того ж щоночі в нього з носа пускається чорна кров, що плямує на ньому білизну. Трохим, якщо сказати правду, страждає значно більше, ніж можна собі уявити. Але йому пощастило, що поряд нього є лікар, який не відмовився його лікувати.

– Магдалено, послухай, що далі, то більше й більше набридає мені присутність Трохима біля нас, а ще – моя служба. Звичайно, я добре виконую свої обов’язки, роблю все бездоганно і без будь-яких нарікань, але робота, на жаль, не приносить мені ні задоволення, ні будь-яких вагомих матеріальних статків, тобто я живу просто так, аби жити, а від того мені надто важко на душі і так прикро, що й не вимовити того словами. Я не можу жити з власного маєтку, тому й лікую. На жаль, ця справа стала для мене єдиним джерелом пристойного життя.

– Едмунде, ти помиляєшся. Ти чоловік не без розуму. Твої добрі вчинки ніколи не стратять своєї ваги. До того ж твої слова мене просто приневолюють думати про погане.

– Ні, я певен себе і своєї правоти та геть не хочу впасти жертвою цих дивних наших взаємин.

Він замовк, курив і дивився на річку й береги, де зростав густий віковічний ліс, здавалося, ще не рушений людською рукою. Магдалена напівлежала у шезлонгу. Прикривши очі рукою, вона купалась у щедрих сонячних променях. Синє небо і синя річка зливалися на обрії в одну хвилясту смугу і щосили сіпалися тяжким рваним пульсом. Був свіжий вітряний день, дуже яскравий і теплий. Пообіднє сонце розчинилось у хижому блищанні хвиль. «Піфей» ніс пана лікаря в безвість, ніби нещасного потопельника. У голові молодого чоловіка промайнула думка, що без жодної краплі сумніву він із Магдаленою поринав у блаженне плотське єднання, коли поряд лежав хворий чоловік, який колись кохав ту, яку потім утратив. А вона розповідала йому сумну історію життя Софії, про тунель, який будують у горі для залізниці, а ще – про свої сни. Магдалена розповідала йому власне дитинство, змальовувала події докладно, день при дні, і він слухав її дуже уважно. З її слів Едмунд дізнався, як вона колись захворіла на малярію, і тоді вперше, за порадою лікарів, батьки, які робили все, щоби поліпшити стан її здоров’я, відправили її до Криму, де взимку було не надто холодно. Вона намагалася говорити якомога спокійніше. Йому спало на гадку поцілувати Магдалені руку, і він це зробив: узяв її за руку і підніс до своїх губ. Він відчував, як швидко тоншав час і як зникало тепло з душ і тіл, що колись кохали по-справжньому. Ніби все кудись спливало, наче за повінню – каламутна вода. І в нього тоді майнула думка: пити солодкуватий аперитив перед обідом так само легко, як і притьмом забути те, що досі тобі тільки дозоляло, тому що боротися з несосвітенним жахом хвороби так само легко біля цієї жінки, як і прати комірці сорочок або легковажити в розмовах з іншими жінками на світських вечірках.

Стискаючи між пальцями вогку й смердючу цигарку, пан Боровський думав про те, що, можливо, краще було б набгати люльку хорошим тютюном. Він ізнову звернувся до Магдалени:

– Я так досі й не збагнув, чому більшість чоловіків полюбляє просто курити, коли треба з горя вішатися чи стрілятися. До того ж цілковито усвідомлюю, що моє життя складається з простих і зрозумілих речей. Хоча сам собі видаюся просто гидким. І всередині за час перебування біля тебе, Магдалено, я зробився м’якішим, але не слизьким. Я думав, що те, що має якимось чином усе ускладнювати, – повинно вилучатися геть і врешті-решт забуватися. Можливо, це важко, як, приміром, музиці потрапити у відповідну тональність. Нижня частина мого тіла знала по-справжньому лиш одну жінку, тебе, а от верхня – належала багатьом. Голова, шкіра на ній, волосся, обличчя, губи, підборіддя – це те, що бачать мої пацієнти, це те, що належить не тільки мені. Я не люблю шпортатись у минулому. Воно не вабить мене так само, як чиста білизна на спітнілому тілі.

– Є жінки, яким надто подобаються душевні страждання чоловіків. Не знаю, Едмунде, з чим саме це пов’язано. Це не помста, а щось інше. Якась патологія чи вада, яка полягає в порушенні душевного стану людини.

– Ти належиш до них? – здивувався він.

– Я інша.

– Так, знаю, що ти не така, як усі. Щоранку на палубі я бачу тебе, Магдалено. Або бачу тебе в коридорі, як ти йдеш до каюти Трохима, тримаючи в руках тацю зі сніданком для нього. Згодом, після його ранкового моціону, який полягає в не надто приємних речах, я бачу тебе разом із Трохимом на палубі – він сидить у шезлонгу й дивиться на річку. Трохим завмер за невеличким столиком, обернений до мене спиною, тобто до дверей, біля яких я зазвичай стою, обіллятий ніжним і мерхлим світлом рання. Його постать тоді завжди нерухома, ніби він вилуплений із каменю. Він каже тобі, що хоче послухати італійських військових маршів чи какофонію Віденської опери. Ти стоїш біля нього, тримаючи його за руку, у жаскому ранковому світлі, яке розкололо навпіл усесвіт, мене і час. У такі хвилини ти здаєшся мені химерним утіленням людської долі.

– Едмунде…

– Ні, послухай… Ти підходиш до нього, обіймаєш за шию, цілуєш його губи, щоки, чоло. Трохим твою увагу до нього завше сприймає мовчки. Він сидить нерухомо, дивиться перед себе, німий і зосереджений на власних думках. Ти кажеш, що він має холодне тіло. Трохим погоджується з тобою ледве помітним кивком голови. Ти питаєш, чи не холодно йому і знову схиляєшся над його миршавою постаттю й обгортаєш його овечим картатим пледом. Я підходжу й сідаю навпроти Трохима. Він наче й не помічає мене, не бачить. Наливаю собі повний келих вина і думаю, що дуже важко уявити найдрібніші деталі, які складають мозаїчну картину живого справжнього життя, а не того, що людина сама собі навіяла чи уявила. У такі хвилини в моєму серці крячуть круки.

– Едмунде, зараз ти нагадуєш мені візника, що зупинив коней, але на землю так і не скочив.

– Невже? – крізь силу посміхнувся він. – Тобі так здається? А я ось, поки курю, дивлюся на воду цієї річки й міркую собі, а чи можна в ній купатися? Чи багато в ній риби, бруду, потопельників, як ти гадаєш?

Пан лікар поглянув на Магдалену, обтираючи губи носовою хустинкою. Вони в нього завше були запаленими й завітреними. Іноді він жалівся, що вони печуть. Його чорні очі наче зблякли від яскравого денного світла – стали сірими, наче попіл.

– Чому ти такий, Едмунде? – спитала вона. – Ти щодня віддаляєшся від мене, і я це відчуваю.

– Хе-хе-хе! Можна спершу скупати в цій річці, наприклад, собаку й подивитись, якщо не сконає, то можна купатися й самому. Ти і Трохим створили свій власний світ, де живете за зразком драматичних акторів. Я вимушено втручаюся в нього своєю присутністю на цьому суденці, хоча не повинен жодним чином якось змінювати це життя, оскільки все зруйную, а нове – уже ніколи не налагодиться.

Він змахнув правою рукою, наче підбитим крилом, відганяючи від обличчя бридку осу. Дивився у далечінь і думав про те, що вранці із дзеркала в невеличкій ванній кімнаті на нього дивився чоловік його віку, але із втраченим минулим. Той пан забув нарешті про все, що колись стосувалося душевного спокою або тихого життя десь на крайгородді. Магдалена мовчала. Матрос тихо співав журну пісню: «Ой за горами вода дунаями, ой там козаченько коня напуває…». Пан лікар повів далі:

– Мені жаско думати, що я колись маю вмерти на самоті. Щоразу, коли беру вранішній душ, відчуваю, як душа витікає разом із кров’ю через ніздрі мого носа, і вода навколо мене робиться у ванній кімнатці червоною. Мені важко так жити, Магдалено, постійно усвідомлюючи свою вину. Я завинив, так, це правда, але ж як позбутися цього відчуття?..

– Едмунде, час із тобою у фільварку був найщасливішою частиною мого життя, – тихо мовила пані Капланська. – Вельми яскравою і безжурною.

– Це був найкоротший час нашого спільного щастя. Було, жуючи під час сніданку смаженицю з кропом, я не припиняв розмірковувати, що мій мозок цупко тримає у своїх межах поєднання всього прочитаного й побаченого колись. У ньому відбуваються хімічні реакції й процеси, які живлять тіло і душу. Дивлячись крізь прозорий фужер, як ти допомагаєш Трохимові за столиком, я міркував, що вночі ми, можливо, знову підемо далі цілунків, і ти дозволиш мені наново відчути твоє тіло. Тоді мені навіть бажалося продати душу дідькові та зігнути хребет перед злом і неміччю.

– Едмунде, можливо, ми цим лише розгнівимо Господа.

– Мабуть, так. Але я не хочу хилити непохильну голову перед майбутнім. Іноді, буває, я розмірковую про риб, що видаються мені схожими на людей. Самиці риб роблять те ж саме зі своїми коханцями, що й жінки з чоловіками, сімені яких домагаються для себе у хоті. Неодноразово я спостерігав за ними. Потім вода, де вони досі так охоче бавилися, передавала через свої таємні канали те, що виділяти їхні тіла. Трохим нещодавно сказав, що більшість рідини з його тіла вже вийшла, а те, що лишилося, нагадує йому смердючі зсідки – дуже бридкі й гиблі. Я уявляв, як він щоночі мучить себе думками про неможливість повернути те, що колись між вами було. Ясно уявляю собі той біль, який роздирає його тіло, і ті втрати, які Трохим зазнав за час своєї хвороби. Утрата тебе, Магдалено, видалася йому найжахливішою і найболючішою.

Пароплав якраз повільно пропливав повз містечко, цегляні червоні стіни будинків якого були щільно обплетені плющем і диким виноградом. Річкові чайки низько-низько кружляли над палубою.

– Едмунде, додай більше світла туди, де темно, туди, де суцільний морок. Я надто слабко усвідомлюю, як маю поводитись із тобою і як, зрештою, маю жити.

– А я любов до тебе хочу зберегти до останнього свого дня.

У прибережних хащах бузини чувся тихий голос сплаканої пташки.

В’ячеслав ГУК

«Українська літературна газета» №17 (257) 30 серпня 2019

Залишити коментар