(Закінчення. Початок у ч. 17)
Зненацька пан Боровський уявив, як дощ із шаленою силою лупцює його по спині, голові й обличчю. Сорочка на ньому за якусь хвилину зробилася мокрою, хоч викручуй. Штани теж намокли й прилипли до ніг. Було дуже холодно, але з палуби він нікуди не пішов, а навпаки, сівши у шезлонг, звідки нещодавно забрали Трохима, щоб урятувати від зливи, закинув ногу на ногу, відхилив голову назад і підставив обличчя крижаними хвацьким безтямним дощовим потокам. Йому було дуже добре, солодко й боляче. З голови поволі вивітрювалися погані думки, що несли в собі зміст руйнації, а в душі зникали жахні незрозумілі передчуття. Він ніби чув, як Магдалена кілька разів його покликала, щоб він ішов до каюти, щоб залишив нарешті палубу, де під час зливи завжди було небезпечно. Але він не послухався. Вона ж навіть не уявляла, як йому було добре, як чудово – саме там, на палубі, просто неба, під дощем. Усього його прошивала та злива: усе його єство, кожну клітинку тіла, почуття, які він носив у своєму серці. Молодому чоловікові було так незвично приємно, особливо там, між шиєю й коміром сорочки, куди затікали крижані дощові струмки, ніжно лоскочучи, мов жагучі жіночі цілунки. Він уявив, що був тоді, як Трохим, про якого колись забули, залишивши на палубі під час дощу, щоб він мок, проте був схожий на самого себе, але того, яким був іще до війни. Йому здавалося, що під ним річка, шкіра якої рвалась і пухирилася, теж змінювалася навічно. Вона продовжувала чаїти у собі незглибинні**** жахи і була схожа на жінку, роз’ятрену коханням.
Едмунд уявив, що дощ перекинув порожні фужери на столику біля нього.
Уже під вечір пан Боровський і Магдалена, прогулюючись пароплавом, опинилися біля Трохимового коня. Тварина поводилася вельми неспокійно. Після нещодавньої розмови з Магдаленою пан лікар мав ніби цупку запону перед очима і світ здавався йому хистким і розмитим. Над річкою танув легкий вечірній туман і парувала вода. Благосний вечір купався у крижаній каламуті спінених хвиль. Світ, здавалося, назавжди замкнувся у відлюдному й незатишному кубельці. «Піфей» рухався далі, минаючи невеличкий пошарпаний часом будинок пошти і кінно-залізничний шлях, подеколи, цілковито підкорюючись силі хвиль, дуже низько нахиляючись урізнобіч і неначе торуючи собі хижу путь через круті яруги. Часова віддаль стирала з пам’яті події минулих днів. Пан Смотрицький лежав у каюті геть непритомний. Його хвороба, здавалося, була відповіддю за зовнішні подразники світу, яких він ніяк не міг сприйняти. Перед тим, як ізнову зійти на палубу, Едмунд трохи втамував мікстурою жар його лихоманки. Довга біла сукня пані Капланської пляміла в бузковому мороці, що западав навколо, наче мертва тиша. Якесь химерне душевне вдоволення пана Боровського захмарювалося їдкою зневірою щодо його подальшого життя після цієї подорожі. Молодий чоловік мовчазно пристав до власних думок, які краяли йому мозок. Десь далеко, у густому очереті зненацька закахкала дика качка.
– Мені здається, Едмунде, – мовила Магдалена, – ти ще й досі гніваєшся на мене.
– Зовсім ні. Я не тримаю на тебе образи, бо вона тільки плямує серце і заважає любити по-справжньому. До того ж людська душа тоді щільно заростає бур’янами і плодить клубки гадюк, а згодом там з’являються жахні гадючі линовища. Сам Господь мене спровадив у цю подорож річкою, щоб допомогти хворому Трохимові.
Він не мав охоти торкатися навіть у спогадах того, що вже запало в непам’ять.
– Мій любий, у цілості своїй для мене ти мало знаний.
– Магдалено, здається, сам чорт немилосердно наплутав щось у наших відносинах.
– Я вмію приборкувати не лише людей, а й тварин. Едмунде, мене завжди лякав Трохимів кінь, але я хочу його погладити.
– Просто поводься з ним спокійно, бо твоя тривога змушує тварину трохи лякатися, – зауважив пан Боровський. – Маю певність, що в тебе все вийде.
– Я завжди полюбляю спостерігати за конем іздалеку й ніколи не підходила до нього так близько – це так дивно: кінь пливе разом із нами на пароплаві.
– Тварина стривожена подорожжю, тому треба підходити до коня обережно, туди, куди він повернув голову, щоб не налякати.
– Бачиш, Едмунде, зараз він уважно дивиться на мене.
– У такому разі до нього краще підійти спереду, щоб не хвилювати тварину.
– А якщо він мене хвицне або вкусить?
– Магдалено, він може вдарити тазовими кінцівками назад, тому не слід до нього підходити ззаду, до того ж дуже близько до його морди не наближайся, щоб він, збав Боже, тебе не вкусив.
– Едмунде, я спробую підійти до нього, гаразд?
Пан Боровський першим підійшов до коня, узяв його за вуздечку і лагідно погладив по холці, потім – по шиї. І тихо мовив:
– Я триматиму його за вузду, тепер він супокійний.
– Любий, я дам йому вівса.
– Гаразд, але поводься обережно.
Пані Капланська взяла жменю вівса і тихо підійшла до тварини. Кінь підвів спущену голову й узяв із її рук лагоминки. Суденце якраз пливло повз буйні зарості татарзілля і старий яр, що розлігся на пагорбах, де, мов струмочки, вилися дороги: одна збігала в долину, а інша пнулась аж до неба. Десь крутилося стерно, яке заправляло пароплавом і людськими долями. Пан Боровський узяв Магдалену за руку. Тепер вони разом тримали Трохимового коня. Магдалена тихо мовила:
– Едмунде, а кінь не страшний. Такий покірливий і навіть смиренний. Сфотографуй мене верхи на коні? Щоб залишити світлину на згадку про цю подорож, що вже, на жаль, добігає кінця.
– Ти вже його не боїшся? – здивовано спитав пан Боровський.
– Він не страшний. Чомусь раніше я вважала, що ця тварина ховає в собі загрозу.
– У деяких випадках так трапляється.
Едмунд приніс фотокамеру, відв’язав коня і допоміг Магдалені сісти в сідло. Кінь, жуючи овес, поводився дуже спокійно, ніби під ним було пасовисько, а не хистка палуба суденця. Зробивши кілька знімків, пан лікар запропонував зробити перерву. Магдалена трималася в сідлі, на диво, дуже впевнено. Її довга біла сукня, охопивши спину і круп коня, вишукано спадала долу й розвівалася на вітрі. Чайки вились у Магдалени над головою. У довгому незаплетеному її волоссі міддю палало сонце. Молода жінка подивилася на Едмунда, а потім її погляд ліг на протилежний берег. Вона молила:
– О, Едмунде, поглянь, яке буйне зілля вздовж берегів.
– Це так пишно розрослося татарзілля. Його завше використовують як оберіг проти злих сил, а також, як я чув, ним очищають воду. А ще, як я знаю, воно має неабиякі лікувальні властивості.
– То цим зіллям лікують і хвороби?
– Так. Навіть чуму. Хоча не знаю, чи це правда.
– Чому воно має таку дивну назву?
– Це пішло ще від часів татарської навали. Татари брали його із собою в далеку дорогу. Напували коней водою, куди перед тим кидали те зілля, щоб воно там мокло. За їхнім уявленням, воду таким чином було знезаражено – і лише потім її пили і коні, і люди. Це як срібний хрест, яким очищають воду в церкві. Така чудова природна дезінфекція.
Про те, що зненацька трапилося потім, пан лікар із жахом, певно, згадував аж до скону літ. Несподівано «Піфей» дуже сильно ліг на один бік, потрапивши у скажений чорторий, потім закрутився, розбризкуючи довкруж цупку водяну куряву. Суденце потрапило до одного з найглибших чорториїв, що деінде ховалися на цій річці. Клітки з кроликами й кошики з городиною посунулися на пана Боровського, якого дика сила води жбурнула долілиць. Одв’язаний кінь пустився палубою навскач. Магдалена намагалася зіскочити із сідла, але її нога міцно заплуталася в стремені. Молода жінка злякано скрикнула. Її права рука заплутались у напнутій вуздечці. Зляканий кінь, заіржавши, із силою намагався стати дибки і скочити за облавок. Пан лікар миттю стромив праву руку до кишені свого піджака, вихопив ізвідти револьвера, став на одне коліно, прилаштувався й поцілив кулею у вухо скаженого коня. У тій самій хвилі поспіль гукнуло два постріли. Та було запізно: важко поранений кінь, щосили розриваючи пута життя і смерті, падаючи за облавок, потягнув за собою у прірву води й Магдалену. Молодий чоловік навіть не встиг гаразд обміркувати, що ж саме сталося. Мороз пішов йому по тілі, коли він зненацька усвідомив, що геть утратив пильність. Едмунд скочив услід за конем у хаос збурених хвиль, щоб вибратися з чорного виру й урятувати знепритомнілу Магдалену. Молодий чоловік перебував у стані, близькому до божевілля. Серце калатало йому у грудях. Біла сукня молодої пані відразу ж намокла, як парусина, і зробилася надто важкою. Вода була схожою на розбите скло тьмяних шибок і крижаним холодом урізалася в безборонні тіла, а вечорова тиша, як покарання, тримала в собі два стріли*****. Ліворуч і праворуч од пана лікаря гучала і хлюпала вода, що поступово набувала кривавого кольору. Він мав би пливти й рятуватися, але все його тіло міцно скувала судома. Під водою, яка тягнула його на дно, панував мертвий супокій. Згодом Едмунд не пам’ятав, як довго в річки виборював життя, але в його пам’ять назавжди врізалася біла сукня Магдалени й намокла шкура коня, що спершу бовваніли перед його очима, а потім їх почала нести в безвість дуже потужна течія. Металева вода щербатим лезом різала його обличчя. Тоді пан лікар відчув саме той жах, який пойняв його в операційній, де він колись намагався врятувати чоловіка, приреченого на смерть. Наче крізь сон, молодий чоловік чув над головою безпорадні перелякані крики. Він навіть добре бачив, що хтось із матросів пірнув слідом за ним. На якусь хвилю****** бліде обличчя Магдалени під водою впритул наблизилося до нього, а потім пропливли перед його очима безживні схарапуджені очі коня. На мить Едмундові здалося, що він упав на весняні розквітлі верхів’я розлогих дерев і так безжурно гойдався на них – між небом і землею. Переконавшись, що його тіло може боротися зі свавіллям хвиль, Едмунд витягнув шию і змусив себе якнайдовше не заплющувати очей у цупкому мороці, що розлігся й панував під водою. Водорості чіплялися за його тяжку намоклу одежу. Над ним бовваніло тьмяне світло неба. Його тіло геть ослабло – йому було неймовірно боляче. Едмунд міцно стис зуби. На якусь мить біла сукня Магдалени засліпила його. Комір намоклої сорочки здушив у горлі безпорадний крик. Кістки викручував скажений пружний вир. Неймовірне душевне й фізичне напруження спричинило конвульсії тіла. У скронях дужо бухкала кров. Од жаху та неймовірного болю, у цілковитому безладді душі й тіла, пан лікар так іще раз так міцно стиснув щелепи, що аж хруснули зуби й піднебінна кістка. Пан Боровський відчував, як швидко слабнуло його тіло й переставало коритися рухам. Намокла одежа зробилася занадто важкою, мов камінь, і щосили тягнула вниз, де була смерть і забуття. Перед тим, як він утратив свідомість, його очі ще раз вихопили бузкові тіні дерев і розірваний клаптик неба. Не по довгому часі настала жаска тиша, яку щосили намагалися розірвати лише водяні пухирі, що хижо булькали з його ніздрів. Об спадисті береги люто плескали студені хвилі. Змерхле небо половіло щирим смутком.
Пан лікар опритомнів на палубі. Матроси врятували його. Молодий чоловік відчував важку змору*******. Магдалену і Трохимового коня забрала чортова річка. Ця жахна вістка миттю облетіла «Піфей». Дізнавшись про загибель Магдалени, пан Боровський прошепотів: ти завжди була люба зі мною, тому спокійно спи там, де вічне життя…
Після себе на чорних хвилях пароплав залишав чіткий слід – звивистий білий пінястий хребет гадюки…
_______
****Незглибинний – дуже глибокий, безмежний.
*****Стріл – постріл.
******Хвиля – хвилина.
*******Змора – виснаження.
«Українська літературна газета» №18 (258) 13 вересня 2019
На правах рекламы. Ванная комната – одно из основных помещений в каждом доме. Это место, где можно не только помыться, но и получить заряд бодрости на весь день, снять стресс перед сном. Ремонт ванной комнаты Вышгород. Именно поэтому санузел должен быть удобным и функциональным, иметь дизайн, способствующий расслаблению.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал