“Українська літературна газета”, ч. 5 (373), травень 2025
Станіславу Паплінському, бійцю 90-го батальйону,
95-ої аеромобільної бригади,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
який потрапив у полон
у Донецькому аеропорту
– Хто ти? – стрепенувся Станіслав, на мить до тями прийшовши.
– Я – Макс, – тут же у відповідь почув.
Ніби той невидимий, але відчутний на дотик візаві давно вже цього запитання чекав.
«Я – Макс… Я – ма… Я – ма-а-а… Я-я-я-я… Ма-а-а-а…» – так боляче в голові відлунилося, неначе зенітна установка поряд зненацька вдарила. Станіслав досі пам’ятав украй неприємне відчуття, спричинене колись тим раптовим залпом. Достоту кувалдою в потилицю тоді йому вліпашили, бо не встиг він завчасу зреагувати, здуру на безпілотник відволікшись. Розколювалася голова потім. Кілька днів нестерпний біль її діймав.
– Як-кий Мак-с? – усе ж спромігся вичавити із себе.
– Та ти що, Стасе?! Ми ж разом в аеропорт виїжджали. Хіба не пам’ятаєш?
«Пам’ятаєш… пам’ятаєш… пам’ятаєш…» – знову болючі виляски пішли в голові, але Станіслав зібрався з духом і мало не по складах вимовив:
– Звід-ки ми ви-їхали?
Кожне слово дуже важко давалося, але він остерігався чомусь мовчати, чи не підсвідомо відчуваючи, як важливо тепер втямити, що ж насправді з ним відбулося. І це тим паче потрібно було йому, що зовсім не відав, коли буттєві орієнтири втратив. Ніяк не вдавалося за щось притомне зачепитися. Саме за таке, що могло б хоч у загальних рисах останні події відновити. Густа пелена всі пам’ятні овиди затягнула, одним помахом контрольні точки стерши.
– Ну, що ти… – Максимові теж, мабуть, важко було з очевидним змиритися, хоча нібито й доста часу на усвідомлення всього того позамежжя мав, але й досі з надміцних лабет безнадії не вирвався. – З Водяного в Донецький аеропорт ми намірялися…
«Який Донецьк?.. Що за аеропорт?..» – так застугоніло в скронях у Стаса, ніби одним потужним ударом по самісінькі шляпки хтось великі цвяхи в них увігнав.
– Віталія і Дениса вбили… – стиха Максим мовив, по-своєму те мовчання розтлумачивши.
– Ві-та-лія і Де-ни-са… – услід за ним чомусь Стас прошепотів.
– Угу… Вони там, у машині…
– Чому вони залишилися? – знічев’я смикнувся Стас, завдавши собі страшного болю. – Позви їх сюди!
– Стасе! – шарпонув Макс товариша за рукав. – Стасе!!!
Хоча розпач і дав на якусь мить волю емоціям, але Максим хутко оговтався, зрозумівши, що дарма зараз Станіслава з непритомного стану виводити. Таки ліпше йому поки що в тому темному проваллі побути. Все одно нічим зарадити не зможе. Ні бинтів, ні ліків. Та й індивідуальна упаковка знеболювального після вибуху в обгорілому бронежилеті залишилася. Стасів укол теж, напевне, там десь пропав, бо в кишенях його не було. Максим, лише сіріти почало, ретельно все перевірив.
Таки страшно було на Стаса дивитися. Весь осколками посічений, лице закривавлене, брови й вії обсмалені, форма обгоріла… Можна тільки диву даватися, як так сталося, що самого його зовсім не зачепило, адже вони майже поруч у машині сиділи.
Туман був. Та ні. Який туман під холеру, коли справдешня тьма єгипетська1 була. Вночі з Водяного три багатоцільові транспортери (тягачі) легкі броньовані (МТЛБ) в аеропорт виїхали. Завдання: «двохсотих» і «трьохсотих» із нового терміналу в тил евакуювати та підкріплення трохи підкинути. Їхня машина всередині тієї невеличкої колони йшла. Часто зупинялися. Якісь перемовини майор-розвідник із кимось вів. Задня машина постійно чомусь на них наїжджала. Не встигала завчасу загальмувати. Ті наїзди всіх бійців напружували. Після звичного вже цьвохкання куль об бортову броню, раптові гупання в кормові двері справжніми вибухами видавалися…
Ще коли вантажилися, таке відчуття було, ніби в склеп усі гуртом залізли. (Колись Стас неподалік Польського цвинтаря мешкав і частенько біля тих сплюндрованих гробівців шастав.) І думка не забарилася: нізащо їм уже на базу не повернутися. Саме в той момент Стас майже фізично відчув, що будь-яке зі своїх почуттів вільно йому руками помацати, настільки вони рельєфно тепер на поверхні ефірного тіла виступали. Дарма, що фізичне тіло з ніг до голови казенною амуніцією вшубкане було та ще й важецьким бронежилетом надійно прикривалося. Без найменших зусиль, наче якась стоголова і всепроникна гідра ті чуття свої щупальця-аксони2 з усіх боків повиставляли, до краю світосприйняття загостривши…
Сильно голова боліла. Ймовірно, і температура була, бо тіло просто викручувало. Але нікому Стас про те не заїкнувся, крадькома, мало що не наугад, якісь ліки прийнявши.
«Застудився, мабуть… Треба було б теж в ополонку…»
Пригадалося, як позавчора на Водохреща хлопці купіль собі у Водяному влаштували. Але він не захотів їм компанію скласти. Найперше, вірити людина має, а так…
Проте не було коли над тими матеріями особливо задумуватися, бо геть усе довкруги чомусь невимовно дратувало його: легковажні розмови, недоречний сміх, зайва метушня оточення та навіть неминучий брязкіт різноманітних боєприпасів, яких ого-го скільки із собою в емтеелбешку понабирали, повністю із себе виводив…
О, ні! Ніяка то не гідра, а потужна плавуча морська міна була. І найменший контакт із тією рогатою потворою всенькій довколишній гармидерні очевидну загрозу ніс. Стас не впізнавав самого себе й ляки не барилися.
«Нерви розгулялися…» – абсолютно відсторонено та ще й на подив байдуже подумалося йому. Ніби це когось іншого, зовсім чужого стосувалося, хоча й досі остерігався ненароком свою злобу вихлюпнути. На щастя, ніхто його за рукав не шарпав…
Стас зумисне до розмови не прислухався, а тим часом вона вельми жваво в машині точилася. Раз-по-раз гучний регіт вибухав. То майор-розвідник так бійців підбадьорював. Сам він поранений був і ледве з аеропорту вибрався, але коли ця група організувалася, то назад у те пекло відправився.
«Який дужий чоловік, цей майор…» – Стас якось зненацька застукав себе на тому, що мимоволі про того офіцера думає…
Звісно, що то звичайний збіг був, але факт мав місце – сама собою мігрень щезла. І на душі напрочуд легко стало. Та й нерви якось непомітно втихомирилися. Чи не туман їх проковтнув?..
Максим точно вже знав, що вони збилися з маршруту. Цілком очевидно було, що в тумані водій на естакаду виїхав, а поруч вибухнула міна і їхню машину вниз із шестиметрової висоти скинуло. Віталій з Денисом відразу ж загинули. Боєзапас здетонував. Усю особисту зброю понівечило… Майор ще з одним бійцем безслідно зникли, а вони вдвох залишилися. Стас важко поранений, хоча зопалу цього й не помітив, адже власноруч полум’я з Максима збивав. Після вибуху той факелом спалахнув…
На тих початках удвох вони і цей прихисток собі під терміналом відшукали.
Ще затемна, вилучивши зручний момент, хоч і винятково голою інтуїцією той розрахунок живився, Максим до емтеелбешки метнувся. І не прогадав. Денисів мобільний телефон уцілів. Але зарядка уже на ладан дихала. Усі його намагання з ким-небудь зі своїх зв’язатися невдачею завершилися. Ото й всього, що есемеску сержантові Чернюкові надіслав. Вони в одному взводі служили. Тільки він на базі у Водяному залишився. Мізерна надія була, та все-таки Максим про допомогу попрохав, кількома словами обстановку змалювавши. За якусь годину (пусте, що внутрішній хронометр щонайменше вічність відрахував) повідомлення з якогось незнайомого телефону надійшло: «Тримайтеся. Вранці допомогу надішлемо».
Біль… Нестерпний біль діймав Станіслава. Саме біль, очевидно, й до тями його привів. Хоч-не-хоч, а мусиш погоджуватися з тим, що біль – найперша ознака усвідомленого існування.
Лежав на лівому боку, трохи відкинувшись на спину, і якраз там, у хребтині, щось немилосердно муляло йому, чи не найбільші муки спричиняючи.
«Ніби ножа мені в спину всадили», – кривився бідака. Без надмірних зусиль дарма було й поворухнутися. І Стас, можливо, зі стогоном, адже й сам себе не зовсім чув, знов і знову брався своє заклякле тіло до якоїсь рівноваги приводити.
До всього й очі вогнем пекли, коли намагався їх відкрити. Кілька спроб на довколишній світ глянути повною невдачею завершилися. Ті зорові вправи теж щедрий внесок до безрадісного стану зробили. Стас навіть на дотик свої запечені повіки зашкарублими пучками попробував, жодного втішного висновку з того обстеження не зробивши. Повсюди кров на корж запеклася. І весь безрадісний екскурс…
Либонь, значно краще було б із заплющеними очима цей темний світ спостерігати. Тим паче, що так здорово одна грайлива думка не просто душу гріла, а буквально всеньке єство якоюсь всеохопною втіхою повнила. І то не порожні фантазії були. Адже Стас настільки тією нібито ефемерією перейнявся, що враз ергедешку3 в своїй руці відчув. Навіть рвійно до чеки потягнувся… Та раптом рука такою важкою стала, ніби свинцем налилась. Ще мить – і годі вже й пальцем поворухнути було. Кол-лода…
А тим часом поїзд стрімко наближався до тунелю. Стас нібито пасажиром того потяга був, а разом із тим чомусь збоку за всіма маневрами спостерігати міг. Виходило так, що його особистість з нечуваною легкістю двоїлася, бо кожна половинка мало що не автономно одна від одної існувала. Навіть конфлікти між собою ті фантоми затівали. Тоді як пасажирська іпостась спокійно за наближенням ешелону до тієї темної пащі спостерігала, відсторонена Станіславова сутність десь згори відчайдушно волала, щоб незагайно той безтурботний подорожанин стоп-кран зривав. І все дарма. Стас-пасажир і не думав цей стрімкий лет зупиняти. Навпаки. З якоюсь нетерплячою напругою темної шахти очікував…
Дуже пізно, уже перед самісіньким входом у той примарний тунель, зневолений і байдужий Стас-мандрівець зачинену металеву браму попереду помітив. Здавалося, що ось-ось фатальний кінець настане. Коли це той, другий Станіслав, рішуче стоп-кран зірвав, в останню мить погибельний лет потяга зупинивши. Ніби вкопаний локомотив перед проваллям завмер. Тепер уже добре всі деталі розрізнялися. Крізь великі щілини обабіч іржавих металевих одвірків страшну прірву було видно, що за тим брамним муляжем причаїлася. Ніякого тунелю там не було…
Ближче до полудня, знову ж таки за відчуттями, Максим телефон увімкнув. Табло 11.07 висвітило. Невдовзі й сигнал про отримане повідомлення надійшов. «Тримайтеся. Скоро допомога буде». Цю есемеску о 8.34 відправили.
Спочатку Максим теж хотів про себе знати дати, але, крадькома кинувши погляд на нерухомого Стаса, передумав. Лише зайвий раз ретельно всі вхідні дзвінки і повідомлення перевірив, та й вимкнув апарат. Мобільник на очах «здихав».
– Стасе, – тихенько товариша позвав.
– У-у-у… – чи то голос Станіслав подав, чи стогін у нього вирвався. Не розібрати.
– Допомога ось-ось має надійти. Як ти там?
– О-о-о-х-х-х…
– Тобі не холодно?
– ….
– Та лежи, лежи…
Сам Максим на грудку задубів. Опалення в цій заплутаній будові навіть за спокійних часів, видно, не передбачалося. Від бушлата ж у нього самі спогади залишилися і штани разом зі спідньою білизною місцями прогоріли. Найкращим виходом було калачиком звернутися та постаратися задрімати, в пазуху собі хукаючи.
Довколишня війна зовсім тепер Максима не переймала. На подив байдуже вся стрілянина сприймалася, бо до цієї діри лише віддалена канонада долітала. Лиш би Стас трохи відійшов, а там, дивись, наші навинуться або й самотужки якось вибратися відсіля спробують…
То якась химерна демонстрація була. Безкінечна колона людей в білому (чи то маскхалати на них були, а чи й уніформу таку вони мали – бозна). І вся та жива маса весь видимий простір заполонила, мовчки невідомо куди прямуючи. Принаймні жодних орієнтирів Станіслав перед собою не бачив, хоча в перших рядах тієї ходи був. А втім, він і за визначенням нічого не міг бачити, бо з голови до ніг, наче шовкопрядний кокон, був перебинтований. Незрозуміло тільки, як пересуватися примудрявся, адже ті бинти повністю сповили його і за логікою він хіба що котитися мав би. Аж ні! Нарівні зо всіма вільно собі дефілював, ще й встигаючи навсібіч роззиратися. Найбільше Стаса тоді цікавили люди, які пліч-о-пліч із ним сунули. Жодного знайомого обличчя в тому натовпі він не спостерігав. Та й облич у прямому розумінні Стас не бачив. Хоч і логіка, вочевидячки на здоровий глузд спираючись, дуже голосно репетувала (Стас чомусь занадто ніяковів від того ґвалту), що кожен із них обов’язково мусить своє лице мати. Проте як не силувався він, ніяких людських рис на тих безживних масках не годен був розгледіти. Звичайні фантоми. Ба більше. Навіть таке поняття, як антропометричні виміри в тій процесії знівелювалося, бо всі учасники, наче спеціально дібрані один до одного за зростом були. Сантиметр у сантиметр. Не інакше як вправний стройовик над ранжиром4 потрудився, а радше, хтось безжально по головах людей гамселив, під один розмір усіх підганяючи…
Та зненацька уся безлика маса на якусь перепону наштовхнулася, з ноги збилася і зараз же товкотнеча почалася. Стас, на розглядини відволікшись, нічого спочатку в тому рейвасі не втямив, поки його хтось невидимий дуже боляче не вдарив. Він застогнав…
– Що з тобою?
Чітко почув Стас якийсь голос поруч, хоча й не розібрав, кому він належав. Марною справою було очі продерти. Але ж хтось притулився до нього. Такий теплий…
– Хто ти? – спроквола вимовив.
– Та Макс я, Стасе, Макс…
Йому здалося, що він уже чув це ім’я. Ось тільки, де і коли? Тьма… А голос такий знайомий…
– Ніхто не приїхав за нами… Десь там, за стіною, наших хлопців б’ють… Зачистка почалася… Скоро й нас заберуть.
– За-бе-руть… – прошепотів Стас. – Куд-ди за-беруть?
– У полон.
– Ані здєсь! – раптом закричав хтось радісно на вході. – Вихаді, укропи!..
1 – тьма єгипетська – одна з так званих «кар єгипетських», насланих, за біблійним переказом, на Єгипет за знущання над іудеями;
2 – аксон (грец. άξον – вісь), також нейрит – осьовий циліндр, відросток нервової клітини, що проводить нервові імпульси від тіла клітини (соми) до органів, що іннервуються;
3 – ергедешка – РГД-5 – протипіхотна уламкова ручна граната дистанційної дії;
4 – ранжир – шикування людей за зростом в одну шеренгу.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.