Учитель, старший друг і подвижник на ниві культури і літератури

 
 
Ярослав ЧОРНОГУЗ,
член НСПУ, артист Національної заслуженої капели бандуристів України ім. Г.Майбороди.
 
Пам’ятаю Петра Осадчука іще з дитячих років. Адже ще відтоді, а може ще і до мене, він дружив із моїм батьком – Олегом Чорногузом.
Перша моя зустріч  з Петром Ільковичем була ще, здається, у 1971-му році в Одеському будинку творчості. Я тоді був школярем -першокласником, де наша родина відпочивала влітку. Там же був на відпочинку і поет Петро Осадчук. Пам’ятаю його поетичну збірочку малого, чи не кишенькового формату, на жаль, назви не пам’ятаю, але в пам’ять врізалося те, що вірші мені сподобалися і я один із них вивчив напам’ять і якогось гарного літнього дня після пляжування  підбіг до батька, який бесідував з Петром Ільковичем і сказав про це. Мене ж, звісно, одразу попрохали прочитати. Нині вже не згадаю всього тексту його, лише один рядок пейзажної лірики:
«А гілка тихо поколисує».  Пам’ятаю також, що цей рядок проходив рефреном через увесь вірш, напевне тому й засів так міцно між мозкових звивин. Петро Ількович був цим так потішений, що сам запам’ятав цей випадок і через багато років згадував його у наших бесідах.
Взагалі пам’ятаю його ще від тих часів завжди життєрадісним, бадьорим, веселим і сонячним чоловіком.
З розповідей батька знаю, що він працював у 60-70-х у ЦК ЛКСМ України за часів Петра Шелеста і боровся навіть у тих умовах за українізацію, за те, щоб чиновники комсомольського апарату розмовляли українською і вели нею документацію.
Наступний спогад, це вже були наради молодих літераторів у Ірпінському будинку творчості під Києвом з 1980-го по 1983 роки, коли я був їх учасником і був саме у семінарі, котрий вів Петро Осадчук, як один із наставників молодих літераторів. Зі мною разом були тоді вже такі нині відомі постаті в літературі і мої друзі, як лауреати Шевченкової премії Павло Гірник, Кость Москалець,  а також Оксана Забужко, Валерій Герасимчук, на жаль нині покійна Людмила Гнатюк…
Петро Ількович вів семінари активно, весело, але й  серйозно також. Пригадую, Оксану Забужко він представляв перед виступом: поет і філософ – оскільки вона навчалася тоді на філософському факультеті Київського держуніверситету імені Т.Г.Шевченка. Пригадую, коли в обговоренні я похвалив поезії Людмили Гнатюк і взагалі назвав її жінкою, схожою вродою на голубу планету, то Петро Ількович неодноразово згадував і цитував мене, коли йшлося саме про творчість Л.Гнатюк.
Пам’ятаю обговорення творчого доробку Івана Малковича в стінах Спілки письменників у Києві, яке вів Петро Ількович (це було у 1980 році), і з якою любов’ю і увагою ставився до творчості свого молодого і перспективного земляка з Івано-Франківщини.
З 1982 по 1985 роки я жив із батьками у будинку, виділеному державою для письменників по вул. Чкалова 52 (нині Олеся Гончара), де жив до останніх років своїх і Петро Осадчук, ми були добрими сусідами. У цей же будинок переїхало і видавництво тоді «Радянський письменник» (нині – «Український письменник»). З цього приводу Петро Ількович дуже дотепно висловився: «Ну що ж, тепер нам, письменникам, дуже зручно буде співпрацювати з видавництвом. Оскільки ми всі над ним знаходимося, то можна спускати туди рукописи  сміттєпроводом».
Пам’ятаю, у 1983 році одружився і на відзначення цієї сімейної урочистості був запрошений і Петро Ількович. Там проявився його хист майстра віршованого експромту. Пригадую, він підійшов до моєї троюрідної сестри Валентини, вродливої жінки, щось прошепотів її на вухо. Вона пирскнула зі сміху і вибігла в іншу кімнату. А мені він сказав, про що він їй прошепотів: «Як дивлюсь на груди Валі, хочу пить з її сандалі».
Петро Осадчук, на мою думку, був неперевершеним ведучим на літературних вечорах, на багатьох з яких мені довелося побувати.
Завжди сипав дотепами, умів вийти зі складної ситуації. Він знав, що є письменники, які люблять довго і часто безпредметно говорити на виступах. То як ведучий він застерігав: «Товариство, давайте домовимося про такий регламент виступів: кому є що сказати, говорить 3 хвилини, кому немає що сказати – 5 хвилин».
Двічі – у стінах Національної спілки письменників України і у Будинку вчених – він був ведучим моїх творчих вечорів, і завжди вів у тому руслі, в якому відчував мене – більш лірично, задушевно, коли йшлося про ліричну поезію чи музику, і більше весело, коли ішлося про веселі пісні чи мою пародійну творчість.
Він був редактором двох моїх збірок «Березнева ностальгія» (2007 р.) і «Велесів Гай» (2013). Пригадую, коли ми обговорювали «Березневу ностальгію», Петро Ількович пропонував мені змінити її назву на «Велесів гай» – так називався розділ моєї пейзажної лірики у збірці, як на його думку – найвагоміший, і я за його порадою поставив цей розділ першим у збірці, але стару назву залишив. Однак згодом, готуючи до видання нову свою книжку, я згадав про пропозицію Петра Ільковича і втілив її в життя – назвав так своє нове видання, тим більше що воно цілковито, на відміну від «Березневої ностальгії», складалося з поезій пейзажної лірики і тому така назва «Велесів гай» була тут найдоречнішою.  І я знову запросив бути редактором її Петра Ільковича, сказавши, що нарешті реалізував його ідею. Він був приємно здивований і з задоволенням взявся за редагування. І цікаво, що правки у ній зробив суто косметичні, відзначив, що моя майстерність літературна зросла і благословив її  у світ у редакторському своєму висновку.
Пізніше, будучи ведучим на Українському радіо програми «Вогонь в одежі слова», запросив мене до ефіру і знав, що я співак-бандурист, але сказав, що хотів би в цій передачі представити мене більше, як поета, і попросив прочитати 23 вірші (!) із 70. Передача тривала чи не 50 хвилин, насамкінець, прочитавши 21 вірш, я вже трохи стомився, тоді Петро Ількович прочитав ще дві мої поезії сам, вважаючи, що їх не можна оминути увагою. Ось з якою любов’ю, повагою і увагою він ставився до мене, як до учня і молодшого колеги. Пригадую його прекрасний експромт, мені присвячений:
 
Союз слова і музики –
Найкращий з усіх союз,
Підкрутивши козацькі вусики,
Каже Ярослав Чорногуз!