Ти намагався врятувати світ

(Фрагменти з майбутньої книжки)

 
 
Валерій ГЕРАСИМЧУК
 
 
НА ПОСАДІ КОМСОРГА ЦК ЛКСМУ
ПО СПІЛЦІ ПИСЬМЕННИКІВ
УКРАЇНИ
 
Наступного дня я вже був у Спілці і Віктор Терен пояснював мені причину такого несподіваного виклику: «Із ЦК комсомолу України переходить на іншу роботу поет Віктор Баранов. Він там займав посаду комсорга ЦК ЛКСМУ по Спілці письменників України. Тепер від Спілки ми пропонуємо їм узяти на цю посаду тебе. Якщо ти не проти, звичайно…» «Я не проти, – кажу, – але де я буду жити?» «Квартиру дадуть через два-три місяці, а то й скоріше. У них там із житлом і київською пропискою проблем не буває. А поки що поживеш у гуртожитку ЦК ЛКСМУ». «А що я там буду робити?» – запитую. «Працюватимеш із творчою молоддю і будеш зв’язкою між ЦК комсомолу і Спілкою письменників».еспубліканські наради молодих в Ірпені, публікації у «Літературній Україні» і в збірниках «Вітрила – 81», «Поезія» зробили свою добру справу – і одного літнього дня 1982 року, коли я був у відпустці і спокійно ловив рибу в рідному селі, мені передали, щоб я негайно приїхав до редакції. «Дзвонив Віктор Терен із Києва, – сказав мені Саша Гринь, – він говорив, щоб ти все покинув і негайно приїхав у Спілку до нього. І ще він сказав, що для тебе це дуже важливо».
Я охоче погодився і незабаром проходив співбесіди у ЦК ЛКСМУ.
Першим мене прийняв другий секретар Віктор Мироненко. Толерантний, розумний, начитаний – він мені сподобався: у ньому не було нічого пихатого і зверхнього, досить демократично говорив він і про сучасну українську й російську літературу. Колективні збірники з моїми віршами уже лежали перед ним на столі, і з того, як шанобливо він зі мною розмовляв, я зрозумів, що вони йому сподобалися. Тож він однозначно прийняв для себе рішення взяти мене на цю посаду і на наступний день призначив мені співбесіду у першого секретаря, який мав повернутися з Москви.
Розмова у Корнієнка вийшла зовсім інакша. «Как вы смотрите на то, что Евтушенко ходит по церквям и читает там свои стихи и даже лекции?!» – одразу взявся вимуштровувати мене на комсомольський копил перший секретар. Про ходіння Євтушенка по церквах я почув уперше і навіть не уявляв, про що конкретно йдеться, але одразу зрозумів, що від мене вимагається тут же засудити такі антипартійні і антирадянські дії Євгенія Євтушенка. Цього я, звісно, зробити не міг, бо перестав би поважати самого себе. Але і підтримувати російського поета в його християнських проповідях мені не випадало, бо це означало б розпрощатися з посадою комсорга ЦК ЛКСМУ по Спілці письменників України. Тому я швиденько згадав, чому нас учили на лекціях з наукового комунізму, і почав філософствувати на загальну тему про те, як радянський письменник повинен дотримуватися принципів партійності в літературі…
Корнієнкові це явно не сподобалося, він ще щось запитав для годиться і в кінці розмови попередив: «У нас из районной газеты, без опыта работы в райкоме и в обкоме комсомола, еще никого никогда не брали в ЦК. Так что смотри, не справишься с работой – отправим назад в газету!» Мироненко дипломатично промовчав, але мій майбутній заввідділом після тієї співбесіди сказав: «Первому ты не очень понравился своим ответом про Евтушенко. Но Виктор Иванович Мироненко все равно за то, чтобы брать тебя на эту работу. А поскольку Корниенко скоро идет на повышение и первым секретарем будет именно Мироненко, то мы тебя возьмем. Только учти – у нас тут полувоенная организация со строгой дисциплиной, и комсомольский работник всегда должен занимать четкую партийную и комсомольскую позицию, а не уклоняться от ответов и вилять хвостом!».
«Ну, якщо Корнієнко «идет на повышение», то з Віктором Мироненком ми спрацюємося, – подумав я. – Судячи з того, як він розмовляв зі мною на співбесіді, він не буде вимагати, щоб я засуджував Євгенія Євтушенка чи когось іншого». Тому повернувся до Тетієва, звільнився з редакції (тоді я вже був заввідділом сільського господарства) і в кінці вересня приступив до роботи в ЦК ЛКСМУ.
Хто бачив цю монументальну будівлю, де нині розташоване Міністерство закордонних справ України, той може уявити, з яким трепетом і ентузіазмом я йшов туди на роботу: центр Києва, знаменита Софіївка з її золотими куполами зовсім неподалік, арка з високими колонами, а на протилежному пагорбі, досить лишень перейти через Хрещатик, Спілка письменників і її величність Література! Я був на сьомому небі!!! Але мене швидко опустили на грішну землю…
Республіканським комсомолом усе ще керував Корнієнко. І якщо у Спілці письменників дивилися на мене як на свою людину в ЦК ЛКСМУ, то в ЦК бачили мене «своєю людиною» у Спілці, тільки вкладали у це поняття зовсім інший зміст… А тому вже на другий день моєї роботи в ЦК комсомолу мене викликали в один із численних кабінетів цієї «полувоенной организации» і безапеляційним тоном сказали: «Завтра будет общее собрание творческих Союзов. Нам надо, чтобы вы взяли доклад представителя Союза писателей. Но надо не просто попросить и взять, а взять и сфотографировать. Мы дадим вам товарища – у него есть необходимая аппаратура, он хорошо знает свое дело. Будете с ним работать…»
На перший погляд, завдання виглядало безневинним і навіть безглуздим! Ну який смисл був у тому, щоб фотографувати текст промови, яка і так мала виголошуватися привселюдно? А тим більше – який у тому міг бути кримінал? Але саме в цьому і полягав весь хитро продуманий тактичний хід: якби я виконав це доручення, добре знаючи, на кого працює мій напарник, який «хорошо знает свое дело», то цим не тільки давав би згоду на співробітництво з «полувоенной организацией», а вже фактично брав би участь у ньому. А якби я відмовився і, чого доброго, ще й почав би кругом про це розповідати, то мене легко можна було б зробити «дурним»: що ти, мовляв, мелеш – навіщо тебе заставляли б фотографувати те, що і так підлягало розголошенню?! І всі ці «якби» були настільки добре прораховані, що зі мною і церемонитись не збирались! Мені навіть не сказали: «Не могли бы вы взять и сфотографировать?» А відразу віддали розпорядження у формі наказу: «Нам надо, чтобы вы взяли… Но надо не просто попросить и взять, а взять и сфотографировать. Мы дадим вам товарища… Будете с ним работать…»
«Так ось для якої роботи мене сюди взяли, – опустився я з небес на цю справді грішну землю. – Ні, спасибі, з роботою стукача справлятися я не збираюсь!» Звичайно ж, ідучи в ЦК ЛКСМУ, я усвідомлював, що там, як і в газеті, доведеться схвалювати рішення «доленосних з’їздів партії» та її «єдино правильний курс на побудову розвинутого соціалізму», але обов’язку «брать и фотографировать» не чекав… Тому не сказав ні слова і мовчки вийшов із кабінету. А ввечері зателефонував Віктору Баранову і, не маючи змоги відкрито сказати йому про це завдання, тільки запитав: «Вітя, скажи мені чесно: тут часто доводиться кривити душею?» – «Та… як тобі сказати, Валерію, – з деякою затримкою відповів він, – часом доводиться робити такі речі, що як подумаєш, то по-комсомольському – воно правильно, а по-людськи – ні…»
Більше сказати він не міг, та мені й не треба було, бо я вже давно навчився читати тексти й підтексти…
Звісно, нічого я тоді ні з ким не фотографував. Пішов на спільне засідання творчих спілок, яке відбулося у залі філармонії, послухав виступи відомих українських письменників, а наступного дня імітував загострення давньої хвороби, ліг у лікарню і після виходу з неї, пославшись на погане здоров’я, відразу ж розрахувався й повернувся на попереднє місце роботи. Корнієнкові навіть не довелося «отправлять» мене «назад в газету» – я зробив це сам.
На згадку про цю подію мені залишилися тільки записи у моїй трудовій книжці (чомусь тільки у російськомовній її частині):
«24.09.1982. Утвержден комсоргом ЦК ЛКСМ Украины по Союзу писателей Украины. С–7/п.1 от 24.09.82 г.; 14.10.1982. Освобожден от обязанностей комсорга ЦК ЛКСМУ по Союзу писателей Украины в связи с ухудшением состояния здоровья, с 14 октября с.г.».
Якось у Спілці, на дні народження Віктора Баранова (він тоді був головою Київської організації НСПУ, а я директором Будинку письменників), я розказав цю історію і подякував Віктору за ті давні його слова про те, що «часом доводиться робити такі речі, що як подумаєш, то по-комсомольському – воно правильно, а по-людськи – ні». Він підніс свій келих і сказав: «Я знаю, що Валерій на ремонті квартири зірвав свій хребет, але свій духовний хребет він зберіг і ніколи ні перед ким не прогнувся».
 
МОЇ МОЛОДІ БАТЬКИ

Талант дається Богом. Усе інше передається від батьків. І саме від отого «іншого» якраз і залежить реалізація (чи не реалізація) таланту. Творчості багато що може зашкодити: ледарство, славолюбство, гультяйство, п’янство… Ледарство, звичайно ж, – у першу чергу. Неспроста ж Яворницький з гіркотою писав у листі до К.О. Білиловського: «Про Щоголева тобі скажу, що Господь дав йому великий поетичний талан, та тільки Яків Іванович пролежав його на боку»…
Мені тут пощастило, бо з дитячих років я брав приклад зі своїх працьовитих батьків.
Батько мій – Герасимчук Назар Прокопович – народився 14 серпня 1914 року, а вже у 1926-му пішов працювати в радгосп. Його батько, а мій дідусь, повернувся з Першої світової війни хворим на тиф і через чотири роки помер, залишивши молоду дружину Марію з малими синами й дочками. Вона більше не захотіла виходити заміж і тягнулася як могла, щоб виростити дітей. А коли й сама занедужала, старшому із двох синів, 12-річному Назарчикові, таки довелося покинути школу і стати годувальником для всієї родини.
Радгоспу як такого іще не було – його тільки-но почали створювати: зводили гаражі, контори, майстерні… Тож спочатку малому робітникові довелося носити цеглу й тягати дошки нарівні з дорослими. А коли підріс, шоферів і трактористів уже вистачало. Та він і не збирався бути шофером. У хлопця виявився інший хист – до слюсарних робіт. Тому закінчив курси і став ремонтувати усю наявну в радгоспі техніку.
Батько взагалі мав золоті руки і ладнав не лише мотори, а й усе підряд. Якось була поламалася єдина на весь район машина для копання криниць і ніхто не міг з нею нічого вдіяти. Як завжди, приїхали до Герасимчука: «Назар Прокопович, виручайте!» Батько взявся за роботу, але поставив умову, що першу криницю після ремонту викопають біля нас (нам і нашим сусідам доводилося тоді ходити по воду дуже далеко). Добряче повозився він із тією машиною, зате невдовзі біля нашої хати з’явилася криниця з дуже смачною водою!
Працював батько постійно, часто навіть не зважаючи на свята. Пам’ятаю, як ми у якесь свято латали пошкоджений тин. Дорогою саме йшов його товариш і гукнув: «Назар Прокопович, сьогодні ж празник!» Батько стомлено підвів голову й одрубав: «Хто свята щитає, той штани латає!» А мені сказав: «Не слухай нікого. Гріх – нічого не робити, а робити – не гріх». Коли не було нагальної роботи, він у вихідні дні часто просиджував з лупою допізна, розбираючи та складаючи годинники. Ремонтував і рушниці усім своїм товаришам, бо і сам був завзятим мисливцем.
До мисливства батько теж прилучився з дитинства – його і ще кількох хлопчаків сільські мисливці часто брали на полювання загонщиками. Наше село Денихівка оточене трьома лісами – от якраз неподалік Журомського лісу, на так званому Коловороті, і стояла батькова хата. «То мисливці, бувало, їдуть у ліс саньми, зупиняться біля нашої крайньої хати і гукають мене, – розказував батько. – А тоді самі стають з одного краю лісу, а нас, загонщиків, одвозять на другий бік. Мисливців тих було п’ять чи шість на все село. А звірини, і особливо зайців, – видимо-невидимо! То ми вже заганяємо, а вони стріляють. Поки ми проберемося між чагарниками до іншого краю лісу по глибокому снігу, вони вже й зайців на сани поскладають – півсаней їх часом лежить. То дядьки нам і грошима заплатять та ще й по зайцю дадуть!»
Так і став мисливцем. З одного боку, передався йому від отих дядьків мисливський азарт, а з іншого – у ті голодні роки це був ще один спосіб допомогти сім’ї вижити. На фотографії 1936 року батько стоїть із велосипедом у руках і зі своєю улюбленою «фроловкою», яка «била без промаху» і за якою він усе життя жалкував – коли почалася війна і в село прийшли німці, його мама закопала рушницю в садку, а потім забула те місце, і після війни хоч вони й перекопали у пошуках весь сад, але безрезультатно. (Вже за моєї пам’яті у батька була інша рушниця – двостволка 16 калібру, з якої він навчив мене стріляти, беручи ще підлітком із собою на полювання і передаючи мені свій мисливський азарт на все життя. Я досі пам’ятаю, як ми ходили на зайців по глибоких снігах – він у старій куфайці, а я в кирзових чобітках і в пальтечку; як зупинялися десь у лісі і, зголоднілі, їли із чорним хлібом згіркле жовте сало, а потім, намерзнувшись у порожніх полях і нічого не вполювавши, відігрівалися вдома біля теплої груби і батько розповідав мені про свою молодість і про війну).
Герасимчука Назара призвали на службу в кінці 1936-го. І тут йому вже згодилося все, чим він володів: знання техніки, вміння стріляти, працьовитість, загартованість… Служив він знову ж таки «за спеціальністю» – у танкових військах. І перед війною, у 1940 році, був уже командиром танка.
А потім була війна і важкі танкові бої, у яких із 40 легких радянських танків вцілілими із бою часто виходило не більше 4… Поранення, полон, втеча з полону і знову фронт – тільки вже не в танкових військах, а в артилерії у гвардійській Васильківсько-Шепетівській частині (на колективному знімку воїнів цієї частини, зробленому 19 жовтня 1945 року, батько стоїть четвертим справа у четвертому ряду). Закінчив війну в Німеччині, на Ельбі. Якраз там, де зустрілися радянські й американські війська. Американці тоді активно агітували наших солдатів емігрувати до Америки, і навіть кілька наших односельчан погодилися й виїхали. Батька агітували також – хороші спеціалісти по ремонту техніки завжди і всюди потрібні. «Мене вже були майже вмовили, – згадував батько. – Там і заробітки більші, й життя багатше, там я набагато краще прожив би. Та як згадав я, що вдома залишилася хвора мама, так і відмовився». «Зі своїми вмілими руками в Америці ти справді краще прожив би», – казав я йому, коли подорослішав. «Може, й так… Але якби я тоді виїхав, то не було б тебе», – одказував батько.
 
ІІ
Не було б мене і в тому випадку, якби у вже післявоєнні роки двадцятирічна денихівчанка Агафія Герега не погодилася вийти заміж за набагато старшого від неї Назара Герасимчука. Її відмовляли батьки і подружки, їй казали, що хоч він дуже вродливий і працьовитий, але 14 років різниці – це надто багато. Нічого не помогло. Вона настояла на своєму і заявила, що вийде заміж «тільки за Назарчика»!
Моя мама – Агафія Потапівна Герасимчук (дівоче прізвище – Герега) – народилася 12 липня 1928 року (саме 1928-го, а не 1929-го, як записали пізніше в паспорті та всіх інших документах). Хата її батьків стояла з іншого боку нашого села: між колгоспом і колгоспним садом, який ріс на другому березі невеликого ставка. Місцина гарна, поетична, романтична: великі городи (по 60 соток і більше) упиралися якраз у ставок; біля хат із солом’яними стріхами квітували вишні, яблуні й груші; за колгоспним садом – і справа, й зліва – зеленіли широкі поля; а в прибережних заростях заливалися співом солов’ї… Як було дівчині, яка виросла серед такої поетичної місцевості, думати про якусь арифметику і рахувати різницю в роках?!
Якби мамині батьки заперечували категорично, то цього шлюбу, може, і не було б. Але дід Потап був чоловіком роботящим і сам шанував роботящих людей. До того ж він рано став вдівцем і бабця Ганя, мамина мама, була його другою дружиною, також молодшою від нього. Тому молоді розписалися, і всі зажили весело та дружно – про це свідчать усміхнені обличчя на сімейних фотографіях тих років.
Спочатку мої батьки наймали хату (оселі їхніх батьків були надто малі і переповнені дітьми, щоб там могла поміститися ще одна сім’я). Потім купили власну маленьку хатинку посеред села – з невеликим садочком і також із городом до ставу. У нашому селі багато ставків. Через Денихівку тече річечка Дубровка, яка починається у вже згадуваному мною Журомському лісі. Але вона зовсім невеличка і не може задовольнити усі потреби села. Тому її ще в давнину перегородили греблями і створили чотири ставки – справжнє роздолля для рибалок і свійських качок.
У купленій батьками хатині ми прожили недовго – коли мені було два роки, батьки її продали (далі я розкажу навіщо). Але вона мені найрідніша. Точніше – найрідніше те місце, де вона тоді стояла, бо я у ній народився. Не в лікарні, навіть не в жнивному полі під копою, як часом бувало, а саме у ній! Пологи у мами почалися, коли батько був на роботі. І все відбувалося так стрімко, що не було часу шукати машину і везти породіллю до пологового будинку. На щастя, недалечко була в невістках молода акушерка, яка саме не мала роботи. За нею й побігла тітка Харитина, батькова сестра. Сталося це 20 квітня 1956 року, у п’ятницю, між 11-ю і 12-ю годинами дня. Тож коли батько приїхав велосипедом на обід, я вже лежав, сповитий пелюшками, біля мами. І тільки по обіді батько взяв на радгоспі машину і відвіз нас до лікарні.
У тій хатині й на тому подвір’ї я зробив свої перші кроки. Більше того – там я навчився бігати і, ще мало що розуміючи, весь час намагався вибігти на бруківку, яка ішла через Денихівку і вела до сусідніх сіл. Рух там завжди був жвавий, і батьки серйозно потерпали за моє життя. Врешті-решт їм урвався терпець ганятись за мною, вони взяли довгий мотузок, одним кінцем обв’язали мене кругом пояса, а другий прив’язали до тину навпроти хатніх дверей. Так мені розказувала мама. Сам я цього не пам’ятаю, бо був тоді ще зовсім малий. Зате на все життя якимось дивом запам’ятав ось такий епізод, пов’язаний із тим подвір’ям: сиджу я між хатою та хлівом біля нашого кудлатого чорного пса і стріляю з револьвера пістонами. Пістони сильно «пахкають» і наш пес щулить вуха, притиснувшись до своєї дерев’яної халабуди. І я дуже боюся наставити револьвер на пса, бо мені здається, що я його вб’ю…
Біля тієї хати і сфотографований батько зі мною, однорічним, і моїм старшим братом Володею. Її давно вже немає – її розвалили і на тому місці збудували іншу. Але мій пуп закопаний саме там. (Недалечко від цієї нової хатини досі стоїть хата тітки Харитини, батькової сестри, і до недавнього часу там жила її дочка і моя двоюрідна сестра Маруся Касянчук). Старої хати Ящуків, у якій мене хрестили (вона стояла на тій же вулиці, тільки ближче до школи), вже теж немає: замість неї збудували нову, і сьогодні там проживає найкраща мамина подруга – тітка Дуня Шпильова.
 
ІІІ
Хату, в якій я народився, батьки продали тому, що радгосп виділив своїм робітникам земельні ділянки під садиби, і їм потрібні були гроші, аби почати будувати нове житло. Місце, яке вибрав батько (йому, робітникові, який працював на радгоспі з перших днів його заснування, та ще й із 12 років, дали можливість вибирати), знаходилося на протилежному березі ставка, і в кінці нашого городу росла величезна стара верба. Це місце батько обрав не випадково – під цією вербою він колись у дитинстві мало не втонув, натрапивши на глибоку яму, не вміючи плавати. «Я вже й захлинувся був і під воду пішов, – розказував батько, – та недалечко якийсь дядько саме коней купав – він мене, вже майже непритомного, з-під води і витягнув. Якби не він – був би я потонув».
На якийсь час ми перебралися жити до дідуся Потапа і бабці Гані (бабця Марія померла у 1954-му), а біля місця свого порятунку батько почав зводити нову хату і хлів. Задумувалося так, що спочатку збудують хлів, ми в нього переберемося – і вже тоді кінчатимуть хату. Тому у хліві поставили плиту із грубою, постелили дерев’яну підлогу, зробили гарні вікна і двері. Дід Потап був рідкісним столяром, мав усі необхідні струганки й рубанки, і я добре пам’ятаю, як вони з батьком старанно припасовували в новій хаті дошку до дошки, аби було і тепло, і гарно. І надовго – на все життя.
Жив я у дідуся й бабусі як у Бога за пазухою: кращого саду не було, напевно, ні в кого. Біля самої хати росли високі розлогі черешні з чорними солодкими ягодами, якими я ласував досхочу. За погребом кущилась малина. Навпроти хліва достигали вишні, груші і сливи. Уздовж городу рясніли пахучими яблуками папіровки. І так усе літо – аж до зими. Усього було так багато, що бабця Ганя часто носила те все на базар, заробляючи гроші нам на гостинці.
За рік чи півтора ми перейшли на ще майже не заселену вулицю – у збудований із саманів хлів, який фактично був однією великою кімнатою із усім необхідним для життя… Батьки раділи новосіллю, і ми, малі, теж раділи разом із ними. Хоч перебралися ми… майже на пустир: кругом голе поле, де-не-де ростуть малесенькі деревця, і ще жодної обжитої хати – тільки поодинокі коробки із глиняних саманів.
Зате крислата верба у кінці городу радувала зір і… слух. Як виявилося, в її дуплах жили шпаки, і коли вони навесні прилітали, то все навколо наповнювалося їхнім свистом. Це було неповторно: спочатку починав свистіти один шпак, йому вторував інший, а незабаром уже здавалося, що на тій розлогій вербі зібрався увесь зведений хор якогось військового округу і його солісти весело пересвистуються, розсівшись на масивному гіллі і звісивши ноги… Батькові той свист дуже сподобався, і він швидко навчився наслідувати шпаків. А потім вечорами, коли я з однолітками загравався на вулиці, виходив із хати й посвистував, даючи мені зрозуміти, що вже пора…
Наша нова хата виявилася досить просторою – у ній було три світлі кімнати, кухня з піччю і коридор. У спальні стояла велика груба, яка зігрівала нас і в найлютіші морози, бо швидко нагрівалася і довго тримала тепло. У тій кімнаті, з якої топили грубу, було вже холодніше. А третя, найбільша, зовсім не опалювалася і нею користувалися лише влітку.
Так довго тривати не могло і мама взялася за велику перебудову (перебудовувати, ламати старе і зводити нове, а потім усе повертати до первісного стану – була її стихія). Піч у кухні викинули (бо «вона всю кухню займала»), на її місці вставили велике вікно і змурували плиту із грубою, яка обігрівала сусідню кімнату. Потім вікно замурували зовсім, бо воно було «велике і всі в нього заглядали з берега». Ще через якийсь час на тому місці вирубали маленьке віконечко, бо «як це в кухні без вікна»? І нарешті маленьке віконечко, яке все одно «давало мало світла», замінили тим же великим, яке було з самого початку. Батько думав, що перебудова нарешті скінчилась, але мама знову сплеснула руками: «Та як це в хазяйстві без печі?!» Вихід вона знайшла одразу ж – частину довгого хліва перегородили стіною і в створеній таким чином літній кухоньці поставили нову піч. І тільки після цього все стало якраз нормально!
 
ІV
Мама любила командувати. Але всю тяжку роботу завжди робила нарівні з батьком. Рубати самани, замішувати цемент, носити цеглу – це для неї було звичною справою. А ще вона ходила на зміну на цукровий завод, доглядала город і домашнє господарство. Колись один мій товариш розповідав, що його старенька і хвора на ноги теща навколішки підгортала картоплю, хоч діти благали її: «Мамо, ми підгорнемо самі!» Оце такою ненаситною до роботи була і моя мама. Про кухню вона теж ніколи не забувала, бо добре вміла готувати (коли було з чого)… Як і в батька, у неї були золоті руки – до всього.
Ще замолоду мама мріяла про швейну машинку. І вона її отримала від батька в дарунок після того, як народився я. Причому зробив це батько з фантазією, по-особливому. Він купив ту дорогу річ, одвіз її на радгосп і там приварив до фігурного металевого каркаса, на якому стояла машинка, чотири цифри із дроту – 1 9 5 6.
Тож, починаючи із того далекого року (року мого народження) з допомогою цієї машинки мама обшивала нашу родину – шила і ремонтувала одяг, виготовляла напірники і покривала, штори та фіранки… І щоразу вона робила це з якоюсь особливою зосередженістю, аби, боронь Боже, не зіпсувати виробу й не покривити шва…
Востаннє при мені мама сиділа за цією машинкою, коли їй було вже за вісімдесят. Так сталося, що, перебравшись у свою однокімнатну столичну квартиру, я ніяк не міг зібрати гроші на матрац, і мама вирішила пошити для мене теплу ковдру із гусячого пір’я і таку ж невеличку перинку. Для цього вона розпорола кілька найкращих своїх подушок і все перебрала, залишивши тільки пух і найніжніше пір’я. Потім зі спеціальної тканини пошила ковдру й перинку, і ми наповнили їх ніжним та легким гусячим пухом.
Мама завжди мені допомагала, а я завжди допомагав їй. Коли у 1990 році дуже тяжко захворів батько, ми разом дев’ять місяців доглядали його, вже безнадійно лежачого. А через рік, після смерті батька, який помер 31 травня 1991 року, мама допомагала мені видавати за власний кошт мою «Сповідь». І коли нам було особливо сутужно, навіть продавала свої плаття. А коли ще раніше, у 1984-му, наші дорогі лікарі поставили мені неправильний діагноз і на все життя спалили явною отрутою всі нутрощі, мама із моєю хрещеною, а своєю старшою сестрою Євою (Євою Потапівною Герегою) почала тримати кіз і рятувала мене козячим молоком, поки я писав «Шумерів», «Андрея Шептицького» і «П’єси про великих». А коли я залишився без роботи і працював у Києві над «Рєпіним», вона допомагала мені зі своєї пенсії…
Мамі подобались мої твори, і вона все сподівалася, що я виб’юся з ними на широку дорогу. Але так і не дочекалася. Лише один раз вона була очевидицею мого успіху – коли Федір Стригун, художній керівник Львівського драматичного театру імені Марії Заньковецької, взяв до постановки мою комедію «Найбільший грішник» (під сценічною назвою «Василь Свистун, молодий козак, великий баламут»). Мама їздила тоді зі мною до Львова, була на прем’єрі. Та минали роки, нічого у моєму житті не мінялося на краще, і вона, журно схиливши голову, говорила про моє писання: «Щось ти його пишеш-пишеш, а воно нічого тобі не дає»… А якось, коли я, вже працюючи у Спілці письменників, приїхав до неї в гості дуже схудлий і в поношеному одязі, мама сказала: «Ой, як тобі важко, сину», – і заплакала.
Мені справді було нелегко. Та я все витримував, бо, згадуючи батька і матір, увесь час пам’ятав, як важко доводилось їм…
 
***
Так воно в митців і буває: талант дається Богом – усе інше передається від батьків…
Не боятися надривної праці, не вдовольнятися зробленим, працювати без свят і вихідних, терпеливо складати докупи слова, як годинникові механізми, і класти рядок до рядка, як нитку до нитки і шов до шва, – це в мене від моїх батьків.
Без цього я нічого не написав би.

Валерій ГЕРАСИМЧУК

№15 (203) 28 липня 2017