“Українська літературна газета”, ч. 11 (355), листопад 2023
Олена МАКАРЧУК «Фанта»
(новела)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я сідаю прямо на підлогу, випростую одну ногу. Другу залишаю підібганою до грудей. Сірий питає, що принести.
– Фанту, – кажу. – Тільки ж не ту, що кішка.
Усміхаємося. Жінки, які зайняли єдину лавку в шпитальному коридорі, зиркають на нас. Напевне, в думках сакраментальне «вона повія, він наркоман». З огляду на нашу військову форму і те, що поруч сидить поранений з перебинтованою ногою, можливо, додається ще «от з такими ,,наш” служив».
Гадаю, старша з них мати або теща. Інша, молода, з різкими, нервовими рухами, – дружина. Навколо бігає дівча з ведмедиком і постійно впускає його додолу. Коли іграшка вкотре гепається, молодичка піднімає її, забирає і ляскає малу по дупці. Дитина плаче. Чоловік несміливо ронить:
– Марино, навіщо ти її б’єш?
– О, грамотний обізвався: знає, як виховувати! А знаєш, як я сама рік жила? А ти все воюєш. Довоювався! Тепер що? Коли будуть виплати? –здається, молодичка чекала чоловікового зауваження, щоб висловити все.
– Що ти кому хотів довести, Пашо? – теща. Мама б так не сказала.
Марина кривить губи і збирається розплакатися, як донька. Боєць винувато опускає очі. Нога… Ціла, трішки поранена. Господи, з чого вони роблять проблему?!
– Дівчино, чому ви на підлозі? Сідайте! – поранений підхоплюється на милицях, але дружина смикає його за полу одягу і силоміць всаджує.
– Не переймайтеся, я посиджу тут, – відповідаю.
Колись я пишалася цією звичкою: засинати будь-де і будь-коли. Зараз вона мені заважає. Сон склеює повіки. Струшую головою. Нікуди звідси не піду. Навіть якщо доведеться сидіти так до завтра і чекати результатів операції.
В напівмаренні сну думки переплигують від сьогодення до минулого. Згадую, як ти приніс руде кошеня і назвав його Фантиком. Був упевненим, що повністю рудими бувають лише коти, а воно виросло у велику руду кішку. Переіменували на Фанту.
Зрідка, але зустрічаються руді кішки. Фанта лащилася об твою долоню і шипіла на мене. Ревнувала.
…Ким ти є для мене? Друг, побратим, коханий? Ми не питали одне одного про це. Просто знали, що не підведемо. З тих, з ким можна піти у розвідку. Ми ж і ходили у розвідку.
Я ніколи не бачила твою дружину, хіба що на світлині. Це було інше життя, його наче не існувало. Чи ти просто жалів мене і вдавав, що справжнє – це те, що у нас? Ще у тебе є донька, така ж, як ця мала з ведмедиком. Про неї взагалі нічого не розказував.
Одного разу почула твою розмову з дружиною. Дзвінок серед ночі якраз… коли я була поруч. Ти подав знак, щоб я мовчала. Я тоді вирішила, що тобі цього не пробачу. От дурна. Жіночий голос кричав, що в малої температура та болить живіт. «Зачекай до ранку», – сказав ти. А коли поклав слухавку – я порадила викликати «швидку». Знехотя перетелефонував. У малої був апендицит. Ти потім дякував, а я більше ніколи не залишалася на ніч. Дурна, кажу ж.
Поранений намагається приголубити доньку, але жінка вириває її у нього так, що мала аж звискує.
– Пані, ви дитині руку вивихнете, – кажу. Марина кидає злий погляд.
Так, я не розуміюся на дітях. У мене ж їх немає.
Ти не можеш піти. Не можеш от так от взяти і піти. Не уявляю, що без тебе робитиму. І як же руда Фанта?
Сірий приносить пластикову пляшку. Якраз відкорковую, коли відчиняються двері й виходить хірург.
– Хто ви йому? – лікар із втомленим обличчям дивиться на мене. Я не розумію питання.
Хірург повторює.
– Служу з ним… Я… – белькочу.
– Шукайте номер дружини, – простягує телефон. Вони спеціально цьому вчаться чи стають байдужими від такої роботи? Все вкривається туманом. Фанта проривається крізь напіввідкриту кришечку і тече на підлогу.
– Він… він…
– Він помер.
Олена ІСЬКОВА. «Два квитки»
(новела)
Нарешті ти зі мною. Я обціловую твої пальці, що ще недавно тиснули курок. Ні, ти не вбивця, просто чоловіки мусять захищати свою землю, бо тут живуть їх батьки і житимуть їх діти. Інколи торкаю долонькою твоє обличчя, щоб заглянути в очі. Але ти їх ховаєш. Боїшся, що я побачу там вибухи, потріскану землю, понівечені тіла побратимів, і жахнуся. Та я вперто заглядаю в твої очі, намагаючись переділити твій біль. На початку війни ти не дозволив розділити з тобою твій шлях, тож тепер намагаюся витерти твої сльози, поцілунками залікувати рани, ніжними словами заглушити вибухи, що досі дзвенять в твоїй голові. Відсторонюєш мене і вглядаєшся в небо, шукаючи там то безпілотники, то очі побратимів. Твоя цигарка блимає вночі, мов падаюча зірка. Я мовчу. Я більше не забороняю тобі курити, як це робила до війни, бо боялася за твої легені. Тепер, коли бачу, що твоя душа пуста, не заважаю наповнювати легені димом, а душу – мною.
Рідні мене не розуміють. Вони постійно кричать, просять забути тебе. Але я не можу. Мільйони секунд я провела в очікуванні твого повернення і тепер тебе точно не лишу. Обіймаю привселюдно. Безсоромно цілую. Говорю ніжні слова. Інколи падаю на коліна і обіймаю твої ноги. Здмухую пил з берців, протираю рукавом болото, а воно, капосне, не відтирається, бо замішане на крові, яка в’їлася в шкіру, як смола в твої пальці.
Тепер я ненавиджу рідних: вони не хочуть нам добра. Не люблять тебе. Намагаються відтягти мене від тебе і повезти кудись. Говорять якісь нісенітниці, що мені без тебе буде краще. Наївні. Я уже жила без…
Очікування рвало мене на шматки скаженим псом, роздирало на клапті мою душу, кожна секунда без тебе була щіпкою солі на невигойну рану.
Я дерла стіни, щоб заглушити біль. Тікала на Лису Гору і вила вовком, розлякуючи відьом і випадкових перехожих.
Пила таблетки, щоб стерти пам’ять. Вірус сказу потрапив в мою кров і тепер сама порву того, хто захоче тебе відібрати в мене.
Ні, краще втекти. Байдуже куди аби вдвох. Бо ти моє повітря! Чи ж зможу я ще хоч раз вдихнути, якщо нас таки розлучать?
Ідемо щасливі квітучим Києвом. Я щебечу, як гарно і щасливо ми тепер житимемо. Вдвох. Далеко-далеко звідси.
Ти вагаєшся. Не хочеш лишати рідне місто, але я цілую твої очі. Обіцяю народити діток. Обов’язково дівчинку. Ти ж завжди хотів дівчинку, щоб була схожа на мене. Розповідаю, який у нас буде будинок. Захопившись, я роблю це так емоційно, що перехожі зупиняться і слухають мене.
На Пейзажній алеї лягаю на лавку. Ту саму, що з подушкою і вкрита покривалом. Схиляєшся наді мною і просиш піднятися, бо там твердо і холодно. Тягнуся губами до твоїх рук, цілую їх. Соромишся, просиш так більше не робити, але хіба можна не цілувати руки свого захисника?
Все! Тепер я точно вирішила. Відкидаюсь задоволено на подушку і купую онлайн два квитки.
Речі? Навіщо вони нам? Це тільки дрібниці життя, які прив’язують нас. Я ж не хочу буди залежною від чогось. Мені достатньо тебе.
Нарешті вокзал. Уже оголосили відправку нашого потягу. Сміючись підбігаємо до вагона, даємо квитки провіднику. Доки він сканує QR-коди, я нетерпляче куйовджу твоє волосся, і вкотре розповідаю про наш новий дім і майбутніх дітей.
Паровоз дає сигнал про відправку. Провідник дивиться на годинник, а потім стомлено повертається до нас:
– А де другий пасажир?
Юлія СІЛЬЧУК. «Марія»
(новела)
Ти досі снишся мені: стоїш усміхнена-усміхнена на нашому старенькому подвір’ї і вродлива-вродлива, молода-молода… Я біжу до тебе крізь важкий і густий туман, який сковує мої рухи, біжу повільно і задихаючись… А ти простягаєш до мене різнобарвні шовкові стрічки кольорів найчистішої веселки – кольорів своєї материнської любові:
– Візьми, доню! Візьми, моя красуне!..
І заплітаєш моє волосся ніжними і чомусь прохолодно вологими, як ранковий туман, руками… А я майже млію від своєї великої-великої нерозтраченої любові у своєму дитинному серці…
Вранці бабуся каже, що не можна у снах обійматися з покійниками… Скажи: чому вона так каже?! Вона боїться, що одного разу ти викрадеш мене, прямо зі сну, і поведеш у свій красивий білий-білий світ (той, що ген там, за туманами…) Ну і нехай! Я насправді так хочу піти з тобою – раз і назавше… Але ти не дозволяєш! Свариш мене своїм молодим пальчиком, притуляєш до свого юного стану, коли я уві сні плачу, і ніжно й тихо, мов мантру, вториш єдину приглушену фразу:
– Іще не час…
Ти народжувала на Святвечір. Точніше, це я попросилася у цей грішний світ саме на Святвечір… Прости, мамо: я не знала, що в тебе ще море незавершених справ і що ти, накриваючи святковий стіл, терпітимеш до останнього, зціпивши зуби і нікому не проронивши ані слова…
…Потім, коли вже всі повечеряли, ти раптом попросила старших синів вийти з хати (єдиної кімнати), а чоловікові (моєму батькові) тихо кивнула: «Пора!..»
Татко біг сільськими засніженими городами мов навіжений: не помічав перед очима ані тинів, ані рівчаків… Баба-повитуха, що опісля прийшла з татом, прийняла мене з твого лона на світ білий і пішла собі зі словами: «А ти полеж іще, Маріє. Полеж собі…»
Ти лежала довго. Ти не змогла підвестися навіть на наступний святковий день, хоча вельми цього хотіла… Натомість бігла вона – тонкою цівкою з тебе поспішала вийти твоя молода кров…
Старенький лікар-жид, який явився у хаті на прохання батька, зробив усе, що міг. Принаймні так сказав… А за три години опісля його відходу у тебе, моя мамо, почалася страшна гарячка… Ти марила. І єдине, що розібрав татко із твого моторошного діалогу: «Назвіть її Василинкою…» Так, я народилася на Василя…
Довгі і глибокі снігові замети… Санчата… Районна лікарня… У палаті я, ти і бабуся Олена. Я плачу. А ти сидиш на краєчку ліжка, тримаєш мене на руках і годуєш груддю. Принаймні намагаєшся, бо молока немає… Бабця старається мене у тебе відібрати. Але ти не віддаєш. Не віддаєш до останнього… (Ти завжди була впертою, моя рідна, і робила все до останнього.) У тебе поволі-поволі опускаються білі, як сніг, руки… Я вислизаю з твоїх мертвих, але досі материнських обіймів… Падаю… Бабця встигає підхопити мене в останній момент.
Знову довгі снігові замети… Санчата… Рідний будинок. Поховання… Я пускаюся духу, кричу і синію, коли з хати виносять твою труну… Я перестаю дихати… «Зупиніться, люди! Положіть-но цю горе-дитину до матері. Най уже разом… Вони хочуть бути разом…» Але твоя зболена біла-біла безкровна душа у цю ж мить раптом розмикає обійми. Цілує мене і відпускає… Я судомно хапаю ротиком в’язке повітря, що пахне смертю… (Воно все життя мені пахнутиме смертю…)
– Іще не час… – полегшено мовиш ти, мамо, своїм ангельським голосом вустами чужих жінок…
… Ти досі снишся мені: стоїш усміхнена-усміхнена на нашому старенькому подвір’ї і вродлива-вродлива, молода-молода…
ОЦІНКИ ЧЛЕНІВ ЖУРІ КОНКУРСУ
ВІРТЕ В СЕБЕ, ВИ ТАЛАНОВИТІ!
Нова реальність вимагає нового слова.
Можливо, я роблю поспішні висновки, але мені здається, що українська література принаймні найближчих десятиліть буде значною мірою формуватися в контексті і під впливом нинішньої російсько-української війни. Схоже, що новітній українській літературі не уникнути зловісної тіні, накинутої війною, і ця болюча тема ще довго після нашої Перемоги (в яку віримо всі ми і яку наближають наші мужні герої на полях битв з рашистськими окупантами) буде пронизувати літературу незалежно від жанрів.
Війна не лише породила нову жорстоку і драматичну реальність, а й істотно впливає на формування нових світоглядних дискурсів. Зокрема це особливо гостро відчуває і відповідно реагує молоде покоління, повністю позбавлене проклятих рудиментів совка, які досі значною мірою затуляють очі багатьом старшим сучасникам. Покоління, яке, з одного боку, в силу вікової несформованости своїх орієнтирів і диверсифікації сприйняття бурхливого неоднозначного світу, здається, опинилося перед каламутною невизначеністю перспективи, а з іншого змушене, за відсутности альтернативи, таки прочитувати цей світ і бачити його саме своїми, молодими, очима.
Нам ще належить осмислити нову реальність, але першими це здійснюють, здається, література і мистецтво. Зрештою, так було завжди, особливо в темні миттєвості історії, подібно до часів теперішніх, зворохоблених і драматичних. Адже майстрам Господь зазвичай дарує спроможність прозріння і передбачення.
Тексти, надіслані на цьогорічний літературний конкурс малої прози ім. Василя Стефаника – переважно про війну. Про війну, яка вторглася в наше життя і кардинально змінила його, навіть якщо ми цього не усвідомлюємо і, можливо, не хочемо визнавати. Війна підступно і хижо руйнує наші душі, підточує сили – навіть якщо ми живемо далеко від лінії фронту і війна зачіпає нас, здавалося б, лише сиренами повітряної тривоги і страшними щоденними повідомленнями про загибель наших героїв.
Про це, про людські трагедії, зумовлені війною, – кращі з пропонованих на конкурс і вміщених у цій книжці твори. У них йдеться про людину, душа якої страждає від жаху пережитого. Про біль серця, яке розривається від драматичної реальності, будучи не в силах сприйняти весь огром страшного, кривавого випробування, яке чорною тінню впало на українську землю.
Безперечно, твори, представлені на конкурс – різні як за тематикою, так і за палітрою використаних художніх засобів, за рівнем написання. На мою думку, загальний рівень творів, представлених на цьогорічний конкурс, зріс порівняно з першим конкурсом, який ми проводили перед війною. Для кращих творів характерне доволі непогане використання художніх засобів, що ними блискуче володів геніальний Стефаник. Насамперед маю на увазі підтекст, психологічну напругу, несподівану, сильну кінцівку, відкритий фінал, який спонукає читача домислювати сюжет… Так, у невеликій за обсягом новелі «Фанта» маємо потужний, насичений внутрішньою напругою текст, окремі штрихи в якому надзвичайно виразні й промовляють дуже багато. Ще одну новелу – «Зайва петля» – мені було важко оцінювати, настільки вона є жорстокою і лаконічною, з винятковою внутрішньою, справді стефаниківською, драматургією. У новелі «Марія» доволі майстерно виписана інтрига, хоча тема – важка, яку складно пройти не скотившись на манірні сльозливі красивості. Крім цих трьох новел, я би виділив ще новелу «Два квитки», фабула якої затерта і виписана кволо, але несподівана кінцівка робить довершеною всю новелу; «Казку про Івана дурня та Зіроньку ясну», автор якої, з чудовим почуттям гумору, володіє мистецтвом слова і прийомами підтексту; новелу «Наречена», незакритий фінал з внутрішньою інтригою якої спонукає до роздумів і версій; оповідання «Свої», автор якої вміло і майстерно використовує поліський діалект і в якому доволі непогано виписані образи головних героїнь…
Перелік можна продовжити, але я зупинюсь, бо, на жаль, не всі твори читаються з цікавістю, не всі автори розуміють, в чому сила і в чому таїна слова. Проте варто подякувати учасникам конкурсу за співучасть, за бажання творити, яке збагачує душу і робить її світлішою.
Відтак скажу всім, хто брав участь у конкурсі: вірте в себе, ви талановиті!
Михайло Сидоржевський, голова журі Літературного конкурсу малої прози ім. Василя Стефаника
У ПОШУКУ ХУДОЖНЬОГО САМОВДОСКОНАЛЕННЯ
Російсько-українська війна, що почалась 24 лютого 2022 року і, на жаль, продовжується і в кінці 2023 -го та й, очевидно, буде тривати і в наступному році, принісши нашому народові тисячі смертей, поранених, безслідно зниклих, огром страждань, горя та міріади скалічених людських доль, спонукала авторів конкурсу найбільше писати про цю, на сьогодні найболючішу тему. Якщо в 2021 році, до повномасштабної війни, було 3 твори про війну 2014 року, то зараз їх 16. З них – один про часи Другої світової, один – про перебування в армії часів Союзу. Та найголовніше – не найактуальніша проблема, а майстерність у її розкритті: скажімо, високий рівень образно-емоційного мислення, яскравий несподіваний фінал ( «Два квитки» Іськової Олени, «Як би я хотіла знати» Яценко Галини, «Новоз’явлення» Чупак Таміли, в останньому – оригінальне бачення війни через сакральні образи); майстерне відтворення воєнних реалій у тяжких буднях, драматизм зображення, новелістичний пуант, інколи делікатність підтексту («Фанта» Макарчук Олени, «Порядковий номер» Яремчук Тетяни, «Баба Саша» Чорної Лілії, «Мати» Гандзюк Олександри, «Він» Сорочак Оксани).
Стефаниківський лаконізм, коротко і страшно, начебто зовсім без емоцій, відсторонено – у новелі «Зайва петля» Бурмен-Дюрі Миколи, де одразу ж виникає зіставлення з «Новиною» славетного новеліста. А ще вдалі лаконічні паралелі військового обов’язку батьків (у свій час) і синів, яких випроваджувала на війну кохана, а тепер любляча матір – короткий образок «Чорноморський порт» Переверзєвої Вікторії, чи повістка до війська тридцять років тому і зараз (красномовний сучасний фінал у оповіданні Садовської Надії «Позивний «Дід»); використання штучного інтелекту для успішного ведення боїв на фронті у соціальній фантастиці «Людина даних» Солов’єнка Костянтина; а в новелі «Прикликаю» Буреги Оксани звичайна, але з любов’ю волонтерів зроблена для воїнів випічка – тістечка-сердечка- стає своєрідною символікою щастя-кохання і прагнення якнайшвидшої перемоги. Є твори, де війна – не в центрі зображення, а дотично, але все мотивується нею, бо діти не з батьками, а в селі з бабусями-дідусями і пов’язані з іншими проблемами, поки не закінчиться це лихоліття («Буде, як раніше» Турчин Валентини чи пророкування війни у новелі «Наречена» ЛюбовІ Скаврон ).
Крім воєнної тематики, на конкурс представлені: високого художнього рівня новела про народження нового життя і водночас відхід такої «молодої-молодої» і «вродливої-вродливої» матері, яка навічно закарбувалась у пам’яті й у снах доньки, що підсилює обрамлення (просаподосис) – однаковий емоційно наснажений початок і фінал твору та ще й зі святим ім’ям («Марія» Сільчук Юлії); наскрізь мистецько-музикальні образки, в яких майстерно (лапідарно , на пів сторінки) передано внутрішній світ Ежена через звучання у ньому музики, через фанатично-професійне віддавання себе їй навіть у найінтимнішому (творення нетрадиційної для себе Фуги) («Фуга»), як і в «Артемію» – талановито відображено духовне єство українського композитора Веделя (Яковина Юліан).
Цього року чи не вперше подано на конкурс гумористичний образок чи бувальщину, написану діалектом, є пластичний образ ситуації («Бідниій пальчик» Гуйтан Світлани). Також вперше і вдало використано елементи постмодерну в оповіданні «30 хвилин» Голубовського Романа, є художнє й літературознавче мислення, багата мова, логічність. Подана на конкурс і єдина «Казка про Івана-дурня і Зіроньку ясну» Малого Олександра. Вона добре написана, дотримано казкової образності і стилістики, є чітка ідея: «Дурень залишається дурнем, навіть якщо на нього впаде щастя». Оповідання «Літо без права на пустощі» (Євген Гладкій) – це своєрідне філософування про людське життя, його головні етапи.
У центрі новел – «нечувана подія», яка, за Й.-В. Гете є головною ознакою цього жанру : самогубство і похорон чотирнадцятилітньої Надії («Наречена» Скаврон Люби); добровільний відхід із життя безнадійно закоханої у священника двадцятип’ятирічної дівчини-гуцулки («Анничка» Івана Жусєва), неочікувана смерть через недогляд медичного персоналу п’ятнадцятирічного Гарі-аутиста, сина і внука («Відпускаю» Арзуманян Ліни), а також погром табору ромів під Львовом («Санітари лісу» Висятицької Наталі) – такий проблемно-тематичний перелік інших запропонованих творів. До речі, про ромів написано дві талановиті новели цього конкурсу, друга, уже згадувана «Зайва петля». Свіжо і небуденно передано усім відому тему повернення до свого кореня, рідного дому, його свят, ритуалів чи просто рідної природи у запахах, звуках, усій красі, у спогадах про найрідніших, у відкритті для себе своїх, рідних («Бузковий щем» Гром’як Ірини, «Я прийду» Кушки Ірини, «Воронівка. Запах літнього вечора» Кондукової Аліни, «Свої» Лотоцької Алли). А ще – за незначними, на перший погляд, образами, подробицями – уміння побачити глибоку душу людини («Фонзатко» Туровської Лесі, «Кошеня» Селецького Андрія).
Приємно відзначити: деякі учасники вдруге подають на конкурс свої твори і з дипломантів переходять у ранг лауреатів («Як би я хотіла знати…» Яценко Галина), вдруге стали дипломантами – Бурега Оксана («Прикликаю»), Гром’як Ірина («Бузковий щем»), Лотоцька Алла («Свої»), від подячного листа до дипломанта – Турчин Валентина («Буде, як раніше»). Садова Катерина «Позивний «Дід» – спеціальна відзнака.
На жаль, за умовами цьогорічного конкурсу, есе не бралися до уваги , така ж участь поетичних чи ліро-епічних творів, навіть, якщо вони написані на належному рівні. Бажано спробувати подати їх в інші часописи ( «Я думала, що я дерево…» Мії Листопад, «Земне та вічне» Богачової-Стрельцової, «Ява Янгола» Михайлюти Олександра). А ті учасники конкурсу, твори яких не пройшли – не отримали від членів журі достатньої кількості балів. Та не варто відчаюватися, працюйте, і успіх прийде в наступних конкурсах.
А які ж поради, зауваження конкурсантам на майбутнє? Дехто не міг визначити жанр свого твору, ряд авторів вказали на оповідання в той час, коли це новела чи навпаки, або ж не змогли відчути риси стилю бувальщини, образка… Нагадаю, що в новелі, невеликому прозовому творі, наявна одна подія (нечувана, несподівана, вражаюча), з мінімальною кількістю персонажів, з неочікуваним фіналом, т.з. новелістичним пуантом. Лаконізм, новелістична природа концентрації, відсутність описовості, психологізм, драматична напруга, висока образність або зовнішня безстороненість при внутрішній загостреності почуттів. У новелі може бути кульмінайний пункт дії на самому початку твору або в кінці залежно від авторської волі. Оповідання відрізняється від новели тим, що воно може мати не тільки один, а й кілька персонажів і подій, композиція може розвиватися від зав’язки до розв’язки, зрозуміло, в межах короткого оповідного чи розповідного твору. І чи не найголовніше: в оповіданні подія чи історія персонажа подається в «спокійно-лагідному темпі ретардації», на відміну від «нервово-напруженого темпоритму» (І.Денисюк) новели. Врешті, конкурсант може скористатися «Літературознавчою енциклопедією» (у 2-х томах.2007. укладач – Юрій Ковалів), «Літературознавчим словником-довідником» (1997- Р.Т.Гром’як, Ю.І.Ковалів), працями вчених – І.Денисюка та В.Фащенка про новелістику чи «Вікіпедією» та іншими наявними словниками.
Бажано передавати діалекти тільки в мові персонажів, а не і в авторській розповіді чи оповіді, використовувати таку лексику, яка зрозуміла з контексту або її можна знайти у різних словниках конкретних говорів (а не як у творі «Свої» вираз «за гуменню» чи «порази» у «Зайвій петлі», щоб не утруднювати читачеві сприймання; заголовок твору «Анничка» має бути, а не «Аничка»).
А пошук триватиме, самовдосконаленню немає кінця. Тож до зустрічі у наступних конкурсах.
Марта Хороб, літературознавиця, кандидат філологічних наук (дослідниця української новелістики), лауреат премії імені Василя Стефаника
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.