Три новели

337

 
 
Ніколи б не повірила,  що  нещодавно, восени минулого року, відомому українському письменнику: поету, прозаїку, перекладачеві, журналісту,  видавцеві  і громадському діячеві  Михайлові  Михайлюку виповнилося 75-років, якби  його   ювілей так  широко не відзначили українська громада і літературна громадськість на його батьківшині – в Румунії. А ще більше не йметься віри, що знаю цю прекрасну людину, в якій так гармонійно поєдналися людські й  творчі якості,  уже… понад 30 років, і могла б розповісти багато цікавого про цю неординарну особистість. Що обов’язково зроблю. А поки що хочеться  процитувати відповіді   Михайла  Михайлюка на запитання   його молодшого  колеги  Михайла Трайсти  в інтерв’ю для  жовтневого числа українського часопису «Наш голос» (Румунія) .
 
М. Трайста: До речі, яке запитання Вам не ставив ніхто, а у Вас є бажання відповісти на нього?
М.Михайлюк: Воно мало б звучати приблизно так: як то воно сталося, що я, селянський потомок, син Їлька – мулєра та ґаздині Їлени з Руснаків, внук браумайстра Ґеоргія Бойчука та бабки-гуцулки Марії, з хати, в якій було восьмеро дітей, котрий «пас ягнята за селом», допомагав татові у мулярці, орав і сіяв, ходив босячком до школи, закінчив Серетський український ліцей, у Бухаресті українську філологію, став українським журналістом, згодом українським письменником, написав понад десять книг і ось, тепер, доживши до 75 років, даю тобі це інтерв’ю….
Що люблю у мій поважний вік? Люблю «збірний» образ жінок, повернення до рідного порога (ностальгія романтика), лагідну осінь, мого кота Білика, застілля з друзями, післяобідній сон, футбол (по телевізору), ранкову каву з проклятою цигаркою, блаженне лінивство (та воно рідкісне!), карколомні поліцейські романи (хіба від літератури втечеш?) – словом, усе гарне, що голубить душу і коли без тривожного трепету можу сказати словами улюбленого поета: «Благословен хай буду я, що живу і що іду до смерті».
 Галина Тарасюк 
 
 
Михайло МИХАЙЛЮК
(Бухарест, Румунія)
 
Гуцанка
 

Д

о хати повертались, як добре вже стемніло, – стежкою через невеликий город, що був позаду будинку, в якому вони жили. На городі росли квіти, рибізлі і всяка садовина. В темряві босий Михайло спотикнувся об корінь і до крові розбив великого пальця на правій нозі. Може, тому дорога потемки до тимчасової домівки зримо виринатиме в його спогадах. Задніх дверей будинок не мав, і вони мусили зайти у двір. У тіні дерев при неповному місяці чорнів стовп з перекладиною у формі букви Г. З нього звисала людська постать.
«Мамо, а чому той чоловік не гуцається?» Михайло й дотепер не знає, хто запитав – він чи його брат Фільцьо, і навіть мати пригадати собі не може. В ту мить вона затерпла від жаху, хоч знала наперед, що там побачить. Темрява, яка в саду під крислатими деревами була густа і чорна, у дворі наче порідшала і стала прозорішою. Михайлова мати хотіла була перехреститися, але вчасно стрималася, та і рука наче затерпла – згадуватиме вона. «Прости, господи!» прошепотіла, а в саду крикнув нічний птах.
Тієї ночі знов хтось зрікся життя і перевізник Харон мав роботу – згадає Михайло, розповідаючи у колі друзів про своє дитинство, вловивши себе на думці, що він навчився висловлюватися по-книжному, і що з його життя йому більше запам’яталися ночі, аніж дні.
«Мамо, чому він не гуцається?» – знову запитав хтось з дітей, і мати запримітила вартового, що дрімав, спершись на паркан.
«Цитьте, він не любить, аби діти дивилися», – вхопила Михайла за плече правою рукою, тією, якою не могла перехреститися, лівою взяла за рукав Фільця і затягла дітей до хати. Потемки, не запалюючи лампу, тицьнула їм по кусневі хліба і повкладала спати.
Мати наче не замічала, що батька нема дома. Вона лягла на ліжко і знеможена пережитим задрімала. Багато років пізніше Михайло дізнається, що батько бачив, як вели на страту «шпіона», і він, не чекаючи, поки його проженуть солдати, подався до корчми Біцершпаннера і там пив з кількома чоловіками до самої днини. Пив, каже, і не п’янів, все бачив перед собою очі смертника. Вони дивилися на нього з пляшки, що стояла перед ним на столі, і з чарки з горілкою, коли підносив її до рота. А може, і напився тієї ночі Ілля Дорунда, напевне таки напився, коли не розумів, що то його очі відбивалися у пляшці з горілкою і коли погрожував корчмареві: «Мой, Абруме, мой, я тепер великий чоловік, бо маю повішницю на своїй гофі! І тебе на ній повішу, коли будеш всілякого г…а мішати в горівку, аби так смерділа… Мой, я господар, перший мулєр на ціле місто, а не їкась латка!»
Абрум Біцершпаннер плескався руками об стегна, кричав «ой вей!», хапав з стола ледве почату пляшку, брав за неї гроші і, побігши до пивниці, доливав у неї води, а потім казав, що такої горілки, яку тепер приніс, сам цісар не пив.
Тато брав порцію, зажмурювався, щоб не бачити в каламутному трунку очі смертника, випивав одним духом і закушував старим, може, ще з початку війни, іржавим оселедцем.
«Маєш рацію, Абруме, най його шлях трафить, навіть цісар не пив такої горівки, а пан Дорунда, перший мулєр на ціле місто, п’є. На здоровля!»
Ілля Дорунда добре спорожнив кишеню тієї ночі, а вранці, прийшовши додому, напився розсолу і трохи відтановився. Гармати бахкали вже близько за річкою Серет, вулицею торохкотіли німецькі мотоцикли, а небо прорізували лиш літаки з червоними зірками на крилах. Через кілька днів німці обіллють бензином і спалять майже півміста, а тимчасом Ілля Дорунда став серед широкого подвір’я і задивився на стовп з перекладиною у формі Г або кочерги, з якої звисала петля. Стовп був міцний, дубовий, ніби закопаний навіки. Він не пішов до хати, немов забув про дітей і жінку, – горілка збаламутила розум, збунтувала кров і тручала на якусь штуку. Все це бачив малий Михайло через вікно, а про думки, що снувалися у батьковій голові, він запитає його через якихось двадцять років.
Серед широкого подвір’я стояв дубовий стовп, гожий для воріт або навіть на підвалину до хати і, наче вкопаний, Ілля Дорунда. Подвір’я було велике і чуже, він чи не вперше у своєму житті провів ніч у пиятиці, і ранок застав його в безділлі – не чекало ні поле, ні цегла не просилася до рук, бо хто ж у війну будується. Лиш один Танаско здався на умовляння і поклав нову хату – на диво людям і на втіху Іллі Дорунди, який казав: війна мине, а хата лишиться. Стояв, наче врослий у землю, і міряв очима стовп – не смів кроку ступити, бо знав, що тоді ніщо його не спинить… Потім насунув капелюха на очі, від чого стовп зменшився наполовину, плюнув убік і, налягаючи на поранену ногу, швидко пішов геть. Вернувся небавом з драбиною на плечі і з рискалем під пахвою. Приставив драбину до стовпа, тяжко долав щаблі, бо заважала нога, яка не згиналася в коліні, але, нарешті, вхопився рукою за перекладину. Відв’язав мотузок, кинув його на землю. За цим зліз і сам, припер драбину до паркана і взявся за рискаль. Підкопав стовп з долішнього боку, трохи розхилитав, а потім відкинув кілька штихів на протилежному боці, і стовп гепнувся на землю під власною вагою. Ілля Дорунда відкинув рискаль, сів на поваленого стовпа, скрутив цигарку і жадібно закурив. Десь по другій самокрутці засовався на місці, наче його припекло, враз скочив на ноги і здивовано втупився у лежачий стовп, ніби аж тоді второпав, яку штуку міг він зробити.
Простояв непорушно кілька хвилин, втягнувши голову в плечі, – смішний і безпорадний. Згодом нагнувся і підняв мотузок, повертів ним у руках, потім змотав, засунув під пахву і, круто повернувшись, подався кудись швидко з подвір’я. Малий Михайло не розумів батькову поведінку – вона його навіть розсмішила. І сам батько не зможе задовільно пояснити, що керувало його вчинками того ранку. Знає, що після повалення стовпа раптом йому стало якось не по собі, щось примусило встати, взяти мотузок і віднести його дзвонареві Андрію. На днях, коли вони здибалися в місті, той скаржився, що мотузок від великого дзвона геть точений-переточений, самі гудзи зостались на ньому. Дзвонар Андрій дивувався, чому скупий і шпаровитий Дорунда сам, та ще з ранку, приніс йому такий добрячий мотузок, який кожному міг згодитися на господарстві. Він удав з себе смиренного слугу божого, пообіцявши, що розкаже про це самому панотцеві, а той не забуде у казаннях свого парафіянина.
Та до того ранку, коли Ілля Дорунда звалив стовпа і відніс мотузок дзвонареві, була ніч. Та ніч, в яку Михайло чи не вперше почув моторошний крик птаха, який ховається від людей і сповіщає їм нещастя. Ніч, в яку він дізнався, що дорослі люблять робити собі гуцанку в темряві і ховатися від дітей з своєю забавою. А ще в ту ніч він пробудився чи то від страшного сну, чи від голоду, бо звечора з’їв лиш кусень хліба.
Притулившись лицем до спітнілої шибки вікна, Михайло побачив під холодним світлом неповного місяця гойдання «великого чоловіка», гойдання чудернацьке, на весь зріст, а не сидячи, та, може, дорослі гуцаються на ногах і на одній лиш мотузці, – подумав він. «Ото нагуцається до ранку!» – шибнула в голові дитяча заздрість, і щось штовхнуло його до дверей.
Мати спала, та двері були замкнені на ключ ключ. Михайло поклав собі на думку не заснути до самого ранку, але десь поблизу знову почувся крик зловісного птаха, і він вернувся у ліжко – скоцюбився, притулився до брата. Вранці вже побачив, як батько обкопував стовп.
 
Ґвавт
Ледь розвиднюється, у селі ще кугути піють, у хаті ще не розвіялися сутінки, собаки ще солодко сплять у своїх будах, а на обійсті Костиків уже ґвавт: то ґаздиня верескливо-розпачливим голосом будить своїх хлопців:
– Іване! Михайле! Николаю! Юстине! Петре! Доста вже хиріти! У стайні гною худобі по коліна! Січки не нарубано! Загорода не заметена! У яслах ні жменьки бур’яну! – перелічує вона недороблені роботи.
П’ять хлопців і дві доньки у вуйни. Іван уже парубок, вже на гулі ходить на Толіченьку. На п’яти наступає Михайло. Николай ще підпарубчак, а Юстин і Петро ще шмаркачі, але на господарці робити – мус!
Ніхто не озивається на вереск вуйни. А вона, розтелепана і перебикерина від роботи і родів, з плаксивим обличчям, начебто їй постійно жолондок болить, стоїть серед подвір’я і роззирається вусебіч, не знає, звідки покажуться неслухняні синочки. Бо літо надворі, і в душній хаті вони не ночують. Наніч розлазяться, мов таргани: на бантини в стодолі, під ясла у стайні, у сіно на оборозі.
Взимку вуйні легше. Сплять усі покотом на прічі-лежанці під грубими коцами. Тоді вона будить їх штурханами, докорами і погрозами. А влітку – дарма шукати. Зариються собі десь і хиріють. Не розбуди криком – полудне застане їх там.
Вуйна знає, що першим вийде надвір найстарший Іван, бо ґосподар з нього росте, бо падкий до роботи.
Справді, рипає хвіртка у брамі стодоли і звідти висувається заспаний, аж напухлий, найстарший. У волоссі стеблини сіна стирчать, сорочка криво заправлена у штани з великими латками на колінах.
Вуйна сплескує в долоні і знову заводить своє, мовляв, у гріб заженуть її такі лінюхи, занапастять господарку, а самі з торбами у світ підуть.
Парубок прикладає пальця до уст і до матері: ша! тихо! Вуйна торопіє від такого зухвальства, вона ще й половини докорів не посипала на голови неслухняних синочків, а він – ша! Взявшись попід боки, вуйна, як кожного літнього ранку, чекає «дива».
А Іван закладає чотири пальці в рот і так пронизливо свистить, що аж коні у стайні копитами б’ють, а корови мукають.
За хвильку-дві молодші брати вже біля нього, – лупають заспаними очима, позіхають, аж хавки тріщать.
– Видите? А ви на ціле село розкричалися. Їсти борзенько давайте! А ви – митися, – наказує братам.
У хаті на столі парує величезна мамалиґа, на краю шпаргата горнець з вареним молоком, з якого вуйна зібрала сметану на продаж, і тому пінка на ньому тоненька, як цигарковий папір, а саме молоко прозоро-синювате. Вуйна наливає у кожну миску по два половники молока, крає суровою ниткою мамалиґу і крадьки любується своїми синочками – аж п’ятьох народила і викутала, є поміч на старість…
Хлопці хлебчуть молоко, давляться гарячою мамалиґою, та хіба тим наситишся? Здався б кавалок бриндзи з ґелетки з комори, здалися б яйця пражені на смальці, чи по гріночці солонини, яка висить на дроті на поді.
Але вуйна й гадки не має ще чогось подавати на стіл. Солонина – до червоного борщу на обід, бриндза – на вечерю, а яйця, якщо не всі продасть на базарі у вівторок, – аж в неділю на яєчню святошну.
Хлопці з’їли три чверті мамалиґи з молоком і закалатали дерев’яними ложками в порожніх череп’яних мисках:
– Бриндзи! Бриндзи!
Вуйні світ перевертається в очах. Мітила бриндзу на вечерю – а то ні, зранку дай їм зжерти. Мусить дати, бо знає, що хлопці вперті, як і їх батько, котрий у далеку фірманку подався і аж через два дні буде дома. Той би дав їм фрики* – ременем відбив би у них охоту до бриндзи, чи інших лакіток домагатися.
Скривджена непослухом своїх синочків, вуйна йде до комори, довго вовтузиться там і приносить роздробленої бриндзи – по ложці кожному.
Хлопці доїдають з нею мамалиґу і виходять до роботи – найменші, шмаркачі, підмітають подвір’я, а потім женуть овець пастися, старші до коней і корів у стайні – гній вичистити, січки нарубати, потім бур’янів намикати.
 
***
Ми, діти, страшенно любили слухати, як скликає вуйна своїх хлопців. Чудернацькими здавалися нам оті імена (Іван, Михайло, Николай, Юстин, Петро). Бо ми між собою – по-вуличному. Для нас Іван – Тунько, Михайло – Мікунько, Николай – Кольо, Юстин – Юдзьо, а шмаркач Петро – Петьо. Ми вилізали на паркан і дражнили їх: «Іване! Михайле! Николаю! Юстине! Петре! Доста хиріти! Гною у стайні худобі по коліна! Січки не нарубано! У гріб мене заженете!».
За те глузування нам нераз перепадало «на горіхи», нераз пекли накручені вуха, зате й насолода була неабияка, коли шмаркач Петьо аж плакав зі злості і клявся, що він до смерті ненавидітиме оте «Петре!».
 
* Фрика – (рум.) страх
 
Один будз, два будзи…
Тіньо і Тіниха запросили Ілашка не до літньої кухні, в якій вони варили і спали, а до «великої хати», мов гостя очікуваного і дорогого, бо він же не якась сільська «латка», а писар у примарії. Ходить від хати до хати з великою грубою «книжкою» під пахвою, в якій точнісінько, як у «ґрундбуху» (земельний регістр), записано все: скільки чоловік має фалеч чи пражин поля, скільки худоби і які від того «маєтку» має «коти»1 зі збіжжя віддати до «стату»2.
Штука в тому, щоби якось задобрити Ілашка, аби він своїм тінтовим олуфком3 записав менше засіяної озимини, від чого і «коти» меншали.
Розкривши «книжку», Ілашко нібито співчутливо зітхає, чухає потилицю і каже: «Вуйку, цего року ви мусите засіяти дві фальчі пшениці і півфальчі жита…». А господар як сплесне руками і забідкається: «Бійтеся бога, пане Ілашку, та яка там пшениця вродиться на ґлимеях? Не доста того, що кінь ледве ноги волочить і ніхто не хоче зі мнов спрєгатиси?».
Головне не дати Ілашкові наслинити олуфка і записати тих фалеч у «книжку», бо тоді все пропало…
Тому, покректуючи, немовби в попереку боліло, господар нахиляється і дістає з-під столу пляшку, заткану кукурудзяним качаном, а Тіниха кладе на стіл порції – перед чоловіком маленьку весільну, а перед Ілашком пузату «бочечку», яку тільки панотцеві підносять, коли той перед Різдвом ходить зі свяченою водою. Тіньо виймає качан, принюхується до горла пляшки, зажмурюється від запаху самогонки, потім наливає «бочечку» по вінця Ілашкові, а собі неповну весільну порційку.
– Тривайте, пане Ілашку (аби тебе шляк трафив!), абисте ніколи не дожили до того, до чого дожив я. Хоть бери торбу на плечі – і в старці! Пийте, не бануйте, як не мож, то не мож! І ви мусите свій хліб пантрувати! – приказує старий Тіньо, пантруючи за тим, як Ілашко питиме: вихилить відразу ту «бочечку» самогонки первака, чи тільки пригубить і скривиться? Як вип’є відразу, то на добре, а як лиш губи намочить, – то на біду. Послинить олуфко – і фертіґ!
На щастя, Ілашко не комизиться – горівка забулькотіла в горлі, він смачно облизався, і вже вертів у пальцях порожньою «бочечкою»…
«Ага, попався на гачок, тепер ти мій!», – зловтішав у думці старий Тіньо, а сам улесливо до Ілашка:
– Може, ще одну, до пари, пане писар? Бо такого чоловіка, як ви, треба пошукати, світом походити! Люди за ваше здоровля свічки запалюють у церкві, – з уст господаря мед точився.
– Задурно фалите мене, вуйку, як циган свого коня на ярмарку, я мушу писати все так, як воно є і має бути! – набундючився Ілашко, постукуючи олуфком об стіл. – Бо я не за своїм розумом це роблю. Порєдок мусить бути.
– Хіба я не знаю? Порєдок, як у воську! – підтакнув Тіньо і підсунув Ілашкові повну «бочечку». – Тривайте і не бануйте, – улесливо заглянув писарю в очі.
Якщо від першої «бочечки» Ілашко відчув теплий клубок у шлунку і легкий хміль у голові, то від другої, випитої так же необачно лакомно, йому замлоїло засосало під грудьми і затуманило очі. Пригадав, що зранку похапцем з’їв тільки окраєць хліба з кількома ложками кисляку, а тепер вже близько полудне. Хіба таку моцну горівку п’ють без закуски? Перед очима Ілашка мелькнули будзи, які сушилися на платві під стодолою Тіньового обійстя. А тих будзів п’ятнадцять-двадцять, – заздрісно прикинув був у думці Ілашко, коли зайшов у подвір’я за високим глухим парканом.
«Може, здогадається старий скупіндрик хоч би гріночку того будза подати на стіл, чи пару яєць спражити, бо курей повна загорода», – понадіявся Ілашко. Та даремно чекав, аби господар гукнув жінці принести якусь закуску.
Натомість старий Тіньо, переконавшись, що пан писар геть розм’як від горівки, сховав пляшку під стіл, усівся напроти і вкрадливим голосом запитав:
– Ну, шо, будемо писати, пане Ілашку?
А писар, якому ще треба було до вечора цілий кут обійти, а перед тим забігти додому і щось перекусити, бо інакше від голоду з ніг звалиться, взяв олуфко і схилився над «книжкою», шукаючи в ній ім’я господаря:
– Отже, дві фальчі пшениці, півфальчі жита… – і почав слинити олуфко.
Тут Тіньо притримав Ілашкову руку і докірливо мовив:
– Пане писарю, хіба така в нас бесіда була? Таж ми порозумілися ще до горівки: фальча пшениці і сорок пражин жита. Бог мені свідок! Вибачєйте, може, то від горівки вам призабулоси. І як я не докмітився – до такого первака треба було сказати бабі будза накраяти, пару яєць спражити. Ну і голова у мене, лише про господарку думає!
Від згадки про закуску, тим більше про будзи на платві, Ілашка скорчила ще дужче млість, він наче дерев’яною рукою записав стільки тої сіянки, скільки сказав старий Тіньо. Підвівся, вийшов з хати і, ступивши два кроки від порога, втупився очима у будзи, які сушилися на платві під острішком стодоли: кругленькі, з жовтуватою кіркою.
Чи крізь вікно вздрів Тіньо те Ілаш-кове «замилування» будзами, чи, може, розщедрився таки, бо все на його вийшло, – він раптом гукнув на жінку:
– Маріє, дай Ілашкові один будз!
Жінка, яка замітала загороду, метнулася до платви, вхопила найменший будз, зірвала з-під плота великий лопух, загорнула в нього будза і тицьнула Ілашкові.
А Ілашко, якого душила злість від того, що дав себе обкрутити за дві чарчини горівки, відштовхнув дарунок і подався до хвіртки.
– Не хоче, не бере будза! – скрикнула ґаздиня. – А ти де там пропав?
З сіней хати обізвався старий Тіньо:
– Дурна бабо, не бере одного, то дай два!..
 
1 Кота – (рум. cot?) частина урожаю, яка належала державі.
2 Стат – (рум. stat) держава.
3 Тінтове олуфко – хімічний олівець.
4 Фертіґ – (нім.) кінець.
м. Бухарест, Румунія
 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!