Три хвилини життя

Ще трохи – і сварка дійшла б до такого рівня, що в хід пішли б кулаки, якби не дядько Кхой, який піднявся і розняв двох чоловіків, що випили зайве. Господиня закладу причаїлася за дверима і хвилювалася лише за цілісність свого чайного сервізу, який у будь-який момент міг потрапити під їхню гарячу руку.
– Кожен із вас має власну думку. Один сказав, що, можливо, й іноді потрібно вбити людину заради якогось високого ідеалу, наприклад за Батьківщину, за справедливість, щоб захистити слабких… а інший каже, що вбивство людини з будь-якого приводу – це злочин, вчинок, що опускає людину до рівня тварини. Із цього приводу я розповім вам власну історію, яка трапилась, коли мені було трохи за 20 і я був стажистом на заводі шкіряного взуття у місті Л., що в далекій Росії…
– Твою розповідь про Росію я вже чув, ти розповідав її вже сто разів…
– Але цю історію я ще ніколи нікому не розповідав. Оскільки ви сваритесь на цю тему, то я, власне, сам мав таку проблему і досі не можу пояснити свій психічний стан та поведінку в той момент. Чому я взагалі замислився про вбивство людини? Заради грошей або якісь темні сили керували мною?
Господарка закладу подумки подякувала Кхою, бо він урятував її крам, з іншого боку, вона також знала, що цей постійний гість має дар розповідати історії, тому поставила йому повний чайник чаю на стіл, а сама тихенько присіла на стільчик неподалік, удаючи, що вона не слухає, але сама нагострила вуха, мов дві антени.
– Це було літо, яке я ніколи не забуду. У той час моє підприємство розорилося, людей звільняли з роботи, і щоб прогодувати себе, я виконував будь-яку роботу, аби заробити хоч трохи грошей. У свої 22 роки мій шлунок перетравлював будь-яку їжу, будь-який непотріб, саме в той час я заробив собі хронічну виразку шлунку. Це, як потопельник намагається вхопитися за соломинку, так й один хлопець, трохи старший за мене, із Ханоя, дав мені джинси, які я продавав на незаконних блошиних ринках і в підземних переходах. Тоді торгівлю вважали поганою справою і міліція в будь-який момент могла затримати без судових розглядів. Одного разу, коли міліція ледве не схопила мене і не конфіскувала увесь товар, він вчасно підоспів і дав хабаря, тому мене відпустили. Подивившись на мене, мій напарник втішно ляснув мене по плечу:
– Я раджу тобі поїхати до Криму, заробити там трохи грошей і повернутися на Батьківщину. Завантаж увесь товар на судно і вирушай до Маріуполя. Там завжди багато приїжджих, і мало хто буде звертати на тебе увагу.
Дійсно, у курортний сезон там було достатньо людей з усього Радянського Союзу. Через мою зовнішність багато хто не міг зрозуміти, чи був я корейцем, чи китайцем. Я говорив досить добре російською, тому продавчині на ринку приймали мене за казаха. Я назвався російським ім’ям Саша, щоб місцевим було легше до мене звертатися. Тоді я був рослим привабливим юнаком і часто ловив на собі кокетливі погляди дівчат. Але я був дуже сором’язливим і невпевненим у собі, тому втрачав можливість з ким-небудь познайомитися…
– Ой, ти цю історію вже розповідав багато разів! І ти зовсім не сором’язливий, не треба змії прикидатися вугрем. Усе, нумо, кажи вже по темі, а не ходи околяса.
Чоловік, який сидів зліва, перед тим, як закурити трубку, сказав:
– Чому ти завжди тягнеш кота за хвоста у своїх розповідях, інколи це навіть починає дратувати.
А товариш навпроти, здається, ще обурений нещодавньою сваркою, поставив одну ногу на стілець та допив горілку, що залишилась на дні склянки.
– Ну, треба ж, щоб історія мала якийсь сценарій, тоді цікавіше. А розповідати про Росію сухо і без подробиць – це все одно, що вистава без сцени та декорацій…
Перший день пройшов чудово, можна навіть сказати, дуже вдало. Усі товари були продані. Наступного дня о четвертій ранку мені потрібно було сісти на потяг, щоб повернутися до міста і взяти ще товарів. Задоволення від того, що все йде як помащене, настільки переповнювало мене, що я навіть не хотів їсти смажену булку із м’ясом (російською називають чебурек) на базарі, натомість вирішив піти до кав’ярні на березі моря. За вдало зроблену роботу можна і побалувати себе трошки. Я сів за стіл, що був біля вікна з видом на море. Мій погляд був прикутий до дівчат, які прогулювалися вздовж берега, а точніше до їхніх засмаглих ніжок. Ось це дійсно чудовий пейзаж. Раптом одна дівчина пройшла повз вікно, відкрила двері і зайшла до кав’ярні. Світло зовні пройшло крізь її тонесеньке плаття, через яке просвічувалося струнке і гарне тіло із чудовими формами. Вона кинула погляд у зал, щоб знайти собі вільне місце. Я дуже здивувався, коли вона підійшла саме до мене і спитала:
– Це місце вільне?
– Звичайно, тут є багато вільних місць, – відповів я, трохи затинаючись, і мій погляд ковзнув по її руці, що тримала сумку. У мене є звичка: коли я зустрічаю привабливу жінку, я завжди вивчаю її руки. Жіночі руки можуть розповісти нам навіть більше, ніж обличчя. Вони не можуть брехати і приховати щось.
Вона присіла прямо навпроти мене і глянула своїми синіми очима так, що по моїй спині пробігли мурахи. Лише згодом я зрозумів, що був загіпнотизований саме цим звабливим і владним поглядом. Вона була приблизно мого віку, можливо, трохи старша. Її світле шовковисте волосся ніжно спадало на білосніжні плечі. Це свідчило про те, що вона була не місцевою, або тільки нещодавно приїхала на цей курорт. Офіціант приніс меню і поклав його на стіл. Вона навіть не подивилася в нього і замовила лише склянку виноградного лимонаду, потім вийняла журнал із рожевої сумки і стала читати. Я встигав і їсти, і милуватися надзвичайною красою цієї дівчини, та не міг відірвати погляд від її пишного бюсту. Щойно я пообідав, вона відірвалася від читання і звернулася до мене ніжним і мелодійним голосом:
– Ви відпочиваєте тут один? Вам анітрошки не нудно?
– Та ні, я приїхав сюди на заробітки… Я тут усього лише кілька днів.
– Якщо ви не зайняті, то ми могли б трохи прогулятися по набережній, я живу тут, тому можу вас познайомити з містом.
У моїй голові різко промайнула думка: вона дівчина легкої поведінки – тільки такі жінки наважуються з легкістю познайомитися з іноземцем. Але своїм гарним тілом і голубими очима вона вкрала моє серце. Тим паче, ще залишалося 5–6 годин до того, як іти спати в гуртожиток, і я повинен був якось згаяти час у цьому незнайомому місті. Навколишня природа надихає і тіло переповнюється енергією, а сонце і морський вітер примушують кров швидко циркулювати по венах.
– Ви давно приїхали в нашу країну, що так добре розмовляєте російською? – Ми йшли прямо по дорозі, а потім спустилися вниз по білосніжних кам’яних сходах до морського узбережжя.
– Я вивчав російську мову всього лише три роки, але мені дуже подобається мова, тому я намагався якнайшвидше її вивчити.
– Давайте повернемо он до того причалу, там менше людей. Мені не подобається ловити на нас погляди перехожих, ніби ви інопланетянин.
Чесно кажучи, я не очікував, що мою комерційну поїздку прикрасить така гарна дівчина і романтична обстановка. Я майже весь час мовчав, насолоджуючись звуками, які долинали із прекрасних вуст, випадковим дотиком, коли вона ухилилась від молодиків, що на велосипедах промчали повз нас. Мій погляд то зустрічався із синіми очима цієї жінки, то відводився в бік так само синього моря, або дивився у ще синіше небо, таке безкрайнє і безмежне… Кілька вітрильників сховалися за горизонтом, а морські хвилі голосно билися об берег, але може ці хвилі бились усередині мене? Ми ступили на пірс, де пришвартувалося безліч баркасів, моторних човнів, спортивних яхт. Один механік обернувся нам вслід, на його спині напружились м’язи, а піт стікав по тілу…
– Ой, ми ж досі не представилися один одному. Мене звуть Галя.
– Моє російське ім’я – Саша.
– Це ім’я вам підходить. Ви знаєте, що ім’я людини здатне впливати на його долю?
– Що означає ваше ім’я? Воно щось говорить про вашу долю?
Вона нічого не відповіла. Несподівано вираз обличчя цієї дівчини змінився і став похмурим. Напевно, їй було важко про це говорити. Ми обоє мовчали, було лише чути крики галасливих чайок, які літали над морем. Раптом Галя вчепилася в мою руку і схвильованим голосом промовила:
– Ви можете мені допомогти в одній важливій справі?
– У якій саме справі і чому саме я? Як я можу вам допомогти, адже ми знайомі не більше години?
– Правильно, але тільки ви зможете мені допомогти! Тому що ви не місцевий.
Її рука продовжувала міцно стискати мою руку. Я відчував, як струм пробіг по моєму тілу. Її парфум сп’янив мене.
– У мене є чоловік, він шахтар. Торік на його шахті трапилася аварія, і зараз він паралізований та абсолютно осліп.
– Яке горе, – я промовив і відчув співчуття. Водночас я почав звинувачувати себе за те, що вважав цю дівчину повією. – Як я можу вам допомогти?
– Ви можете допомогти йому звільнитися від цих постійних мук…
– Яким чином? – здивовано запитав я.
Галя не відповіла прямо, а похапцем відкрила свою сумку і дістала з неї… пістолет. Я був шокований і не повірив своїм очам. Або я збожеволів, або ця жінка.
– Убити вашого чоловіка?! – Мої губи затремтіли.
Галя кивнула головою й одразу ж заплакала.
– Так хоче мій чоловік, він хоче позбутися цього, він не хоче бути важким тягарем для мене.
Я вивільнив свою руку з її руки і закричав:
– Ніколи! Ви втратили глузд! Чому ви не можете зробити це самі? Чому ви не попросили іншої людини, а обрали саме мене?
Галя заховала зброю назад у сумку і вийняла з неї пачку грошей:
– Якби я змогла зробити це сама, то я б ніколи не попросила вас про це. Я кохаю свого чоловіка, тому не можу більше спостерігати за тим, як він мучиться від болю вже впродовж багатьох місяців. Кожен день, кожну годину він просить мене про це. Ви мене тепер розумієте? Ви абсолютно незнайомий мені чоловік з іншої країни, ви витратите на це всього три хвилини, і ніхто про це навіть не дізнається. Більше того, я вам щедро віддячу – ось ваша грошова винагорода в сумі восьми тисяч карбованців! Мій будинок недалеко звідси. Ви завершите все це, сядете на поїзд, і ми ніколи більше з вами не побачимося в цьому житті.
Я наче онімів і лише міг дивитися на цю малознайому дівчину розгубленими очима.
– Це мій домашній номер телефону, подумайте добре, якщо погодитесь, то зателефонуйте мені. Ось тисяча карбованців, візьміть наперед. – Вона засунула гроші мені в кишеню. – Якщо виконаєте свою роботу, отримаєте іншу частину грошей, перед тим, як ви сядете на поїзд. Сказавши це, вона поцілувала мене у щоку і пішла. Я стояв один на пристані, усе моє тіло нило від усвідомлення того, з якими неймовірними обставинами я зіткнувся. Я, не відриваючи очей, дивився за тим, як граціозна жінка на ім’я Галя віддалялася від мене і зливалася з потоком людей, що гуляють по набережній.
Усю ніч я не міг стулити очей. Її обличчя з очами, повними сліз, з’являлося переді мною. І невже обличчя кохання таке суворе? Або тільки російські жінки наважуються на подібні вчинки? Я раптом згадав про свою матір і молодших сестер. Мій батько – герой війни проти американців, загинув під час Тетського наступу. Після його загибелі моя мати була змушена виховувати самостійно четверо дітей, а я взяв на себе відповідальність замінити батька в сім’ї. Якщо я отримаю ці вісім тисяч карбованців, то зможу купити новий просторий будинок для всієї сім’ї, що дозволить їм більше не тулитися в гаражі, переробленому під будинок у робочому районі Тионг Май.
«Якщо зробите це, то зможете допомогти чоловікові позбутися страждань». Те, що сказала мені Галя, продовжувало крутитися в моїй голові, що навіть пробудило мене о 3:00 ночі. Я вирішив прийти на вокзал трохи раніше, щоб зателефонувати Галі і повернути їй гроші, вона сказала, що живе неподалік. За вікном ще було темно, але іноді з боку моря долинав гуркіт моторів човнів. О 4:00 ранку я повинен був сісти на потяг, щоб повернутися в Л. Ще залишалася майже година. Клаптик паперу з номером телефону лежав на тумбочці біля ліжка. Я ходив туди-сюди по кімнаті: «Ніхто ж про це не дізнається, – думав я – але це ж жахливий вчинок убити людину! Я не можу дозволити собі зважитися на таке, я не можу підняти дуло пістолета на людину, навіть якщо вона сама цього хоче. Досить, я повинен віддати цю тисячу карбованців дівчині». Я прикрив стулку вікна, намагаючись не видати жодного звуку, і вийшов назовні. На вулиці не було ні душі, лише вешталося кілька голодних собак, які нишпорили по смітниках у пошуках залишків їжі після туристів. Я підійшов до телефонної будки біля автобусної зупинки. У ній я побачив одного безхатька, який спокійно хропів, закрившись ізсередини. Вогні на дорозі дозволили мені розглянути рослинність на його обличчі. Я почав бити у двері, показуючи йому, що хочу подзвонити. Він прокинувся, вилаявся і вийшов. З будки віяло таким смородом, що мені хотілося блювати. Безхатько перевальцем підійшов до найближчого дерева і помочився, приспівуючи. На мить я залишив двері будки відкритими, а потім захлопнув їх за спиною. Вказівним пальцем я поспіхом почав набирати номер телефону. Монета зі дзвоном впала в коробку телефону, що я аж здригнувся. Які нестерпні ці довгі гудки! Раптом на іншому кінці дроту хтось підняв трубку і промовчав кілька секунд:
– Алло, це Галя? – Запитав я пошепки, ніби боявся, що хто-небудь почує, хоча навколо нікого не було, а той безхатько вже зник за зупинкою.
– А, це ви? Ну що? Як? – Знайомий голос пролунав у слухавці.
– Я… Я…
– Ви погоджуєтесь, правда? Зараз якраз вдалий час для цього, тому слухайте мене уважно. Я живу в кінці вулиці, на якій ви знімаєте гуртожиток. Мій будинок під номером 13, на воротах висить мідний дзвінок. Не треба дзвонити, тому що я прямо зараз відкрию вам ворота. Пістолет я покладу в поштову скриньку за вхідними дверима. Пістолет із глушником і вже заряджений, тому не хвилюйтесь. Кімната, у якій спить мій чоловік, знаходиться зліва. Як тільки ви закінчите, розбийте прикладом зброї двері, щоб це було схоже на пограбування. Я буду вас чекати на автобусній зупинці в кінці вулиці, і ви одразу ж отримаєте решту сім тисяч карбованців. Ви повинні викинути зброю в море… Що таке? Чому ви мовчите? Допоможіть нам, я вас благаю! – По інший бік було чутно плач.
– Чи зможу я встигнути за три хвилини?!
Я здивувався своєму питанню і не розумів, що саме змусило мене вимовити це. Виходить, я погодився на вчинок, який зовсім не хотів робити. Я зателефонував, щоб повернути гроші, а не щоб погодитися на її пропозицію. З того моменту я більше не був самим собою. Я був ніби зачарований або загіпнотизований невідомою силою. Похитуючись, я дійшов до кінця вулиці і з побоюванням озирався на всі боки, щоб за мною ніхто не стежив. Я рухався впритул до парканів будинків, які розташовувались один за одним уздовж вулиці і спускалися до моря. Раптом я почув скрип дверей, і моє серце мало не вискочило із грудей. З будинку під номером 8 пронісся кіт повз мене по дорозі. Потім зграя котів почала нявкати так, ніби маленька дитина, плачучи, кликала матір пізно вночі. Напевно, інстинкт тих тварин відчув запах трупа… Залишалося пройти всього лише п’ять будинків. Я зупинився і почув, як калатало моє серце у грудях. Я глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися, і промовив про себе: «Я хотів би знати, що саме думав мій батько на війні, коли вбив уперше? А тут я допоможу людині визволитися від болю, і це ж мене попросила зробити його дружина». Ця думка повернула мені спокій. Коли я стояв навпроти дверей із мідним дзвоником, я здивувався своєму спокою і навіть відстороненості. Двері були незамкненими. Видаючи тихий звук, вони відкрилися. Незважаючи на те, що на вулиці ще було темно, я все ж зміг розгледіти поштову скриньку на дверях. Холодна сталь зброї наче пробудила в мені первісну міць, ніби я був печерною людиною, коли для того, щоб добути їжу, потрібно було полювати і навіть убивати один одного. Місяць вислизнув із-за хмари, і все навколо покрилося світло-зеленою примарною імлою. Усі вікна будинку були поглинуті темрявою. Я побачив двері ліворуч, як і говорила мені Галя. Рівно сім кроків – і я вже стояв біля дверей, збитих із березових дощок. Легким рухом я відчинив двері і став скраю, прислухаючись до кожного шереху. Здається, я чув рівномірне дихання, що переривалось кашлем у темряві.
«Це він, – я сам себе заспокоював, – він сліпий, тому нічого не бачить». Моя ліва рука поступово потягнулася за двері, щоб знайти перемикач світла, але потім відсмикнулася, бо я не хотів бачити людину, яку позбавляв життя, незважаючи на те, що це безпросвітне життя інваліда. Більше того, з дитинства я боявся крові. Визначивши в темряві, з якого боку лунало те рівномірне дихання, я повільно підняв пістолет і натиснув на курок. Пролунало глухе клацання металу – і несподівано увімкнулося світло. Я осліп і заціпенів від того, що побачив перед собою людину, яка направляла на мене дуло чорного пістолета. Не встигнув я отямитися, як бородатий чоловік, що сидів в інвалідному візку, промовив:
– Не рухайся! Поклади пістолет на той стіл!
Я одразу зрозумів, що потрапив до рук шахраїв. У ту ж мить Галя відкрила двері й увійшла в кімнату. Я здригнувся від її погляду в той момент. Дівчина, яка плакалася мені вчора, і яка зараз обшукує мою сумку, щоб забрати гроші, це дві абсолютно різні людини.
– І це все? – спитала вона різким тоном.
– Ось тисяча карбованців, які ви мені дали, і дві тисячі – гроші за товар, який я продав учора, – промовив я з почуттям глибокої образи.
– Залиши цьому привабливому молодому азіату гроші на потяг, щоб зміг виїхати з міста! – тихо сказав чоловік із виглядом таким же дружнім, як у кота, що бавиться з мишею.
Галя жбурнула на стіл двадцять карбованців, підійшла до чоловіка, оповила його шию руками і демонстративно поцілувала в щоку. «Мій любчик завжди дуже благородний. Досить, хай забирається, а то ще запізниться на свій рейс!»
– Ти ж часом не віддала йому ті фальшиві купюри?
– Любий, як я могла помилитися? Це ж не перша мушка, що потрапила до павутиння.
Коли я вийшов на вулицю, я все ще був шокований і не вірив, що все те, що зі мною сталося, є правдою. Я хотів звернутися в міліцію, але зрозумів, що ніхто не повірить у це. «Мені пощастило залишитися живим. Втратив гроші замість життя», – я заспокоював себе, коли сідав у трамвай до вокзалу. На вулиці зрідка показувалися люди – починався новий день. Коли я вже під’їжджав до зупинки навпроти телефонної будки, у моїй голові несподівано виникла одна ідея: я поспіхом вистрибнув із трамвая. Швидко зайшовши у будку, я набрав номер телефону цих негідників. Після двох довгих гудків, хтось узяв трубку:
– Алло, я вас слухаю.
По голосу я зрозумів, що це був той самий чоловік, потім я випалив: «… Напевно, вашій дружині було незручно розповідати все, як було. Вона не тільки любить гроші, але й охоча до екзотики. Ви знаєте, що саме вона зробила, щоб переконати мене зробити той вчинок? Я не дуже шкодую, що втратив ті гроші, адже я мав таку красиву жінку, як ваша дружина…»
Промовивши це, я почув, як із трубки пролунали удари по столу, брудна лайка і звук биття посуду.
Кхой поліз у сумку, щоб дістати гроші і розплатитися, але господиня зупинила його:
– Ви гадаєте, я не можу пригостити вас один раз, мій самотній письменнику?
 
Переклад з в’єтнамської:
Анастасія Гончарова
 
«Українська літературна газета»
№10 (250) 24 травня 2019

Прокоментуєте?