Трави Господні

167

Уривок з нового роману «Вічник»

 …Той дивовижний чоловік увів мене в живу казку, відкрив
переді мною зелений університет карпатського Марамороша. Се був волхв трави,
він молився на неї, він знав з нею розмовляти.

«Трава – як чоловік, – казав поважний Джеордже. – Корінням
держиться землі, а душею тягнеться до неба. Бо звідти вона посіяна. Трава має
розум, має слух і пам’ять».

Я сміявся, а він був урочисто серйозний, в його очах темніло
дно криниці. Він терпляче толкував мені дивні речі. Найліпший лік від кашлю –
реп’ях із собачого хвоста. Чому? Тому, що в ньому здорове й достигле насіння.
Стебло таке хитре, що чіпляє головки з насінням до пса, аби той поніс його
далі. Так і ягоди лакомлять птиць, щоб ті полетіли з їхньою кісточкою. А квітки
парадяться для бджіл і шершнів.

Хіба се не розум?

Клен пускає по вітру свої легенькі вертушки з сім’ям, липа
відриває медові прицвітники, чортополох насіння спускає на воду у човниках,
козлобородник підготував свою причіпку до кози чи иншої звірини, стиглий
молочай вибухає, як бомбочка. Мак, коли дозріє, сам проколює собі маківку і
звільна кадить чорним порохом, як бувалий сівач. А одна водяна трава при
цвітінні наповнює міхури повітрям і піднімається на поверхню. А потому з
важкеньким плодом знову опускається на дно. Дрік пружиною розсіває довкола свій
золотий пилок. Шавлія має тоненькі перетинки, що крутяться і зважують насіння
перед тим, як пустити його по вітру. А якщо зачепити м’ясистий плід момордики,
то вона вистрілить на п’ять метрів слизьким струменем із зернятками…

Чи се не розум? Мозку немає, а який прихований ум! Людям ще
й не снилися машини, а флора вже придумала собі найхитріші механізми, аби
вижити, аби утвердити свій рід на землі.

На кульбабу (крихітний близнюк сонця) подуєш – і цілий рій
пуху розлетиться на всі боки. Впала пушинка, і насінина мізерними зазубринами
чіпко хапається за ґрунт. На другий рік тут засвітиться ціле ройовище маленьких
сонць.

А яка сила, яка воля в трави! Нам би хоч цятку з того.

Трава кришить камінь у стремлінні до сонця. Виживає у вогні
і кризі. Воду знайде там, де не знайде чоловік. На голій скалі проросте,
випускаючи таку кислоту, що точить камінь на пісок, аби трава мала з чого жити.

«Завваж, – гладив непоказну билинку пан Джеордже. –
Тоненьке, бліденьке ніщо, смітинка край дороги. Здається, наступив – та й
готово! Е ні, колего. Ти підеш, а вона підніметься і далі буде мило собі
хилитатися на вітрі – туди-сюди. Під дощем пригнеться. Від спеки скрутиться в
цівочку, у посуху з роси нап’ється, з хмари потягне собі вологу. Зачує козу чи
зайця – пустить такий душок, що ті скривлять морди, не скубнуть… Така ніяка
волосинка, а які там дужі помпи роблять день і ніч – качають найчистішу воду на
землі – такої немає в жодній криниці. У тій билинці змішуються сльози неба із
сіллю землі в живлющий сік. Ним можна вилікувати сім тяжких недуг. Сила ся
переломлює хворобу, кріпить хворого. Ні, не пустий се бур’янець – трава
Господня! І загадка своя криється в кожній травиці, кожна росте за якимось
призначенням. Як і людина. Бо немає в Господа пустоцвіту».

А з якою любов’ю витворене зілля! Бо воно й саме є знаком
любови, коли цвіте. Якщо тоді до цвіту прикласти губи, то вчуєш, що він
тепліший. Якщо шептати йому ласкаві слова чи співанку – вдячно хитнеться в твій
бік. Трава запам’ятає тебе і, коли ти знову пройдеш мимо, вона радітиме твоїм
крокам.

Мій учитель читав траву, як глибоку книгу, і казав, що сю
книгу не прочитати до кінця нікому. Він і ходив лугом якось м’яко, обережно,
щоб не наступити на цінну мураву. Він і мене навчив дивитися під ноги, і з того
часу серед трав я ходжу, як серед людей. Здоровкаюся з ними, як із давніми
знайомими. А з декотрими, яких не надибував роками, стріча дуже хвилююча. І з
прогульки я ніколи не вертаю без пахучого віхтика.

А тоді, маючи в свіжій пам’яті признання Миколи Шугая,
запитав я старого травника про цвіт папороті на Купала. Він смачно розсміявся:

«То химерні казки. Але правда не менш чудесна. Папороть
розсіває свої дозрілі спори і з кожної, що впала на мокру землю, виростає
маленька, як нігтик, зелена латка. Вона нагадує сердечко. На тій бляшці
виростають два органи – кругленький чоловічий «огірочок» і жіноча порожня
«фляшечка». До неї і вливає своє сім’я огірочок. У солодкому єднанні чекають
вони з неба благословення – краплини дощу або роси – і тоді стається тайна
запліднення, народжується росток нової папороті. У любовно-солодкі для неї дні
(десь на Івана Купала) вона справді може світитися. Але се не головне. Кислиця
теж світиться, як покрівець із зеленкуватих свічечок».

«А чому вони світяться?»

«Бо на тому часі земля має найсильнішу електрику. Вона
струмує через стебло, запалюючи в ньому смоли, що закипають у цілющі ліки.
Людина теж діставала сю живну електрику, коли ходила босою, спала на землі,
греблася в ній руками. Ніяке м’ясо, ніякі страви не дають нам таку здорову
поживу, як трави і коріння. Давні люди поїдали в 240 разів більше рослин, ніж
ми, і тіла їхні горбатилися мускулами. Вони не боялися ні ведмедя, ні мамонта,
ні льодовика».

Він добре знав, що й коли збирати.

Після теплої горобинової ночі збирали ми під Поженяскою
«дванадцять головних трав». Повнився час їх зрілости. Пан Джеордже нараз після
просушки пакував їх у полотняні мішечки – одні хворі будуть носити на грудях,
другі кластимуть під голову на ніч, треті перетруться на порох, четверті
замішаються на мазі, п’яті заллються виноградною миндрою…

Учив він мене, як запарювати липу, бузину й малину, аби
вмент збити гарячку. Показував жовту квітку мар’яника, що лікує сухоти й
екзему. Тішився, як дитина, коли ми напали на золотий корінь. Від чого лише він
не помічний – високий тиск крови, нерви, ревматизм, печінка. Я спитав, що се,
либонь, і є найцінніше зілля. Ні, маріїн корінь ще цінніший, його додають майже
до всіх рецептцій. Чи той же солодковий корінь. А купена – щира чарівниця:
віддаляє старість, зміцнює слабке тіло, прояснює пам’ять. Її він і сам радо
заживає. Кожна трава уваги й поваги варта. Навіть простий пирій для знаючого
цілителя – велика трава. Лікує нирки, суглоби, очі, рятує дітей від рахіту. А
буває, що й благенький мишачий горошок не замінять ніякі ліки з аптеки.

Кожній траві свій час. І кожному хворому – своя трава. Як у
стеблах і коріннях замішуються і зріють трунки для різних стихій, так і хворощі
людські спричиняються чи то повітрям, чи жаром, чи труйними солями, чи нестачею
доброї води.

Його перемова була піднесена, як казань з амвону. В очах
мигтіли іскри запалу. Тоді з непоказного, дрібнорослого чоловічка він
перемінювався в таємничого знатника. Я починав розуміти, чому всі шанобливо
називали його «поважним». І в горах, і в городі Сиготі, і навіть у Букурешті,
куди пан Джеордже двічі на рік їздив читати лекції.

Про людей він говорив мало і без охоти («Вони – як трава під
стопами Господа»). Зате про саму траву оповідав годинами. А ще більше часу
просто мовчав з нею навіч. Вони розумілися й так.

Все частіше брав мене з собою на трав’яні промисли, на
«пленери», як любив казати. Я вміло помагав йому, а головне – вдячно слухав,
вбирав ті казання, як губка воду. Починав щось і сам розуміти в тій химерній
науці. А він і далі нічого мене не розпитував, наче я був для нього якоюсь
добре знайомою травицею.

Лише раз, коли ми ночували під чорничним берегом («В дім, де
їдять лісову ягоду й чорницю, доктори не ходять»), делікатно зронив:

«Виджу, якась печаль тобі серце лиже».

Я стенув плечима.

Він зірвав якісь квітки, зв’язав їх у китичку і простяг
мені:

«Пусти се за водою. Але нараз. І піде з цвітом за водою і
твоя жура».

Я так і вчинив, щоб його не гнівити, – у зворі грізно
клекотіла поточина. А тоді з полегкістю відкрився своєму благодійнику. Розказав
про гімназію, про Терку, про жандарма Ружічку, який потолочив моє молоде життя
на полову.

«Ніхто й ніщо не може занапастити чоловіка, крім нього
самого, – припечатав мою повість пан Джеордже. – Як ти до світа – так світ до
тебе. Кедь довго будеш зазирати в безодню, то безодня зазирне в тебе. Не карай
себе споминами і не журися за будучність. Долю твою вовк не з’їсть. А Терка…
Жінки нам не належать, то вони нас вибирають, а не ми їх. І на жандарма того не
лютуй. Відпусти його з серця. Він і так до тебе прийде, сам…»

«Як? Нащо?» – вихопилося в мене.

«За хрестиком своїм. Невгомонна душа християнська».

Ті слова тоді видалися мені дуже дивними. Скоро я забув про
них. І, як роса з листа, звітрювалася помалу моя осмута.

Коли бук заярів міддю, спустилися ми в долину. Вівчарі – в
село, ми – у жовто-камінний город Сигот. Тут пан Джеордже тримав фармацію.
Порядкував у ній син – бородатий, холодноокий черевань. Про таких кажуть:
злости  – повні кости. Я хотів іти
найматися на чорнову біржу, та старий аптекар покликав мене асистентом (аби не сказати  слугою). Матиму в нього стіл, постіль,
обшиву, ще й якісь леї на жеб. На що мені без документів ще надіятися?

Поселили мене в сінях при самій аптеці. Я гадкував за
стерильним порядком, добував п’явиць, мив баночки, нарізав папір на порошки,
розносив готові ліки замовцям, вночі і в неділю виходив на дзвоник. До аптеки
мали право вступати будь-коли.

На пам’яті прописана задавнена картина. Ніч, за склом осіння
мжа. Бляшаний когут скрипить на даху. Бліки від свічі грають на порцелянових
ступках. Дрімають скляниці з латинським клинописом. Та збудилися шальки
терезів, на одній ліки, на другій – отрута. Аптекар прискалив око, ворожить
щось пінцетом. Хукає на пальці, наче вдихає в кристалики життя. У сінях чекає
старий волох у мокрому сардаку. Він постукав опівночи:

«Пане патекароше, Ануца вмирає. У всьому Марамурешу неє
таких ліків, які б її підняли. До вас відпровадили. Два дні йшов».

У чорній руці тремтить масний папірець. Винувато сміються
дитячі очи.

«Почекайте, чоловіче, тут виноград на таці», – каже пан.

  Холодні терези хлип
туди, хлип сюди. Завмерли. Аптекар не дихає, щоб не порушити момент дози,
момент істини. Ліки готові. Волох нишпорить у мокрому сардаку, а аптекар зсипає
йому в тайстру виноград і груші.

«Бог вам віддячить, паночку».

Подяк він не чекав. («Земля і сонце довговічні тому, що
існують не для себе».) Часто їздив по хворих, бувало, що і в далекі села. Під
вечір сідав коло відкритого коминка і скромно трапезував: легка страва з
квасолі чи крупи і незмінно всяка зеленина, цибуля й часник. Часом націджував
собі шклярик черленого вина. На столі завжди були горіхи, яблука, сушене
грозно, мед.

Повечір’я минало в гербарії, що займав увесь простір під
стріхою. Я помагав йому: склеював картонні табли під рослини, носив до
художника замальовувати, а коли аптекар купив фотоапарат, я перебивав оту
колекцію на цинкові пластини.

День починався в нас рано. Коли я не мав наглої роботи, пан
Джеордже часто брав  мене з собою на пішу
чи кінну прогулькою вздовж ріки. Він називав се «розтрушуванням калорій і
струшуванням років».

«Ти уявляєш товстого і дряхлого чоловіка на коні? –
запитував мене. – І я не уявляю. Тому йди сідлай кобил».

 «Доброї днини вам,
добрий пане Джеордже, – ламали в пошані шапки земледільці  заплавних полів. – За вами годинника можна звіряти».

Він радо з ними перемовлявся, а відтак сумовито звертався до
мене:

«Щастя сих людей – у їжі. У них порожні серця, м’яка воля і
тверді кістки. Вони йдуть борозною життя і не знають, коли зупиняться. Вони
товчуться між щастям і нещастям. Я вчуся в них мудрости і спокою, бо вони
вміють безтурботно приймати те, що їм відпущене небом».

«Вони вас дуже поважають», – сказав якось я.

«А знаєш чому? Бо добрим я роблю добро і недобрим теж роблю
добро. Щирим я вірний і нещирим теж вірний. Бо я виховую не їх, а себе».

На ранкових променадах мав він хіть до любомудрування.
Пам’ятні мені його розмисли про старість.

«Старість, якщо вона мудра, – найліпша пора життя. Але, на
жаль, і вона минає. Якщо весь час користуєшся гострим, воно не може довго
зберігати гостроту. Барви притупляють зір, звуки – слух, смакування – смак. І
ти повертаєш з верховини в долину, від перезрілости – в дитинство. Чи обіймає
мене через се печаль? Коли й так, то печаль моя світла. Бо хіба я міг зупинити
те, що мене породило? Хіба робив щось для того, аби жити? І зараз, ненавидячи
смерть, вириваючи від неї инших, хіба я можу якось уникнути її сам?

Немає повноти без порожнечі. Без пустоти немає посуду, без
пустоти немає ні вікна, ні дверей, ні дому. Тридцять спиць у колесі, але немає
колеса, якщо між ними немає пустоти. І ми одною ногою завжди там  – у пустоті.

Мені сумно, але не гірко. Я нічого не залишаю, за чим
банував би. Створюючи щось, я тим не володів. А звершуючи щось успішно – не
гордився. У траві мене зачали, травою я кормився, травою перегодом і сам
проросту…

Я знайшов своє місце, вибрав рукомесло для задоволення, я
узгоджувався з часом і примирявся з людьми. Я не розсіював свій розум на пусте,
нічому не противився і ні з чим не боровся. Так мене навчила Природа, в якої
все без насильства, все пройняте благом. Тому я ніколи не верстав химерних
планів, а провадив денно свій труд; не силував, а переконував; не роздумував, а
брав те, що хотів. Я не сковував своє тіло і давав свободу своїм думкам.
Опирався на Природу і уповав на Дух. Був милосердний до всіх і до всього. Тому
я сплю без сновидінь і встаю без печалі…

Айно, я давно перейшов свій перевал і готовий зійти в долину
вічного спочинку. Бо навіть земля і небо не чинять щось довготривало.
Відведений ще мені термін проживаю в радості, в тиші й супокої. Тобі ще скоро,
хлопче, думати над сим, але знай, що саме се й називається щастям».

 

Господи, думав я, які вони схожі й несхожі в своїй волі до
життя, жадобі дії – темний і навісний протестант Микола Шугай і шляхетний,
просвітлений благодійник Джеордже. Як два спади одної гори – захмарений і
сонячний. Як кожух верховинця: з одного боку м’яка вичинка, а з другого – груба
шерсть. І в кожного своя правда. Чи подоба її…

То був особливий чоловік. З усіма рівний, приязний,
велемовний, але й досить закритий. На сентименти в його серці, наповненому
роботою, не лишалося місця. Але до мене він хилився, і я прикипів до нього.
Брав мене з собою в Букурешт, де я облаштовував його побит. Чекаючи, поки пан
Джеордже скінчить свої лекції, я й сам тинявся медичним факультетом.
Придивлявся, прислухався. Якось несамохіть тоді я й відкрив у собі дивну
проникливість взору. І страхався, і радувався водно. Раз у раз перевіряв себе –
і сходилося! Та я й далі боявся вірити сам собі. А признатися пану Джеордже й
поготів. Аж доки не стрів на сиготському 
базарі познаймого семінариста.

Він переповів мені новини з вітцізнини.  Помер мій дідо, надірвався з міхом. Терка
вийшла за Ружічку, той полишив службу і повіз її в Прагу. Про мене писали
новинки,  що Шугай з тюрми мене витяг і
зробив своїм поплічником. А самого Миколу Шугая вбили.  Юру теж. Уся Чехословацька Республіка про се
гула. Зарубали сокирами їх же братчики. Повитягали гроші і зголосили на
жандармерію. Загребли Шугаїв під цвинтарним тином, на нехрещеній землі. Коли Микола
вмирав, переповідали, то пара з нього струменіла. Виходить, замість душі в того
перебойці пара була…

Я не вірив казці про пару. Була в того чоловіка душа.
Сутемна, бентежна, грішна, але була. З оповідей мого краянина виходило, що
згинув Шугай за кілька днів по тому, як ми розійшлися. Тепер мені знову
навернулася на гадку твар того лісового чоловіка. Половина її, як і належиться
живому, – жива, а половина – ніби попелом присипана, мертвотна. Мені гадалося,
що друга вилиця бакуном прикурена, а то смертна пелена лягла на нещасника. По
правді, я вздрів її вже тоді. І серце моє вістувало щось недобре.

Коли несли долі селом потятоє тіло,

Не в одної білявини серце заболіло.

……………………………………….

По високу сонце сходить, а по низу зайде,

Ти не знаєш, леґінику, де тя біда найде.

 Такі тоді склали про
нього співанки.

Вір лише тому, що сам побачив, учили мене. І я вірив лише
своїм очам. Очи як очи, та часом мені здавалося, що вони видять себе і своє
дно. Так, якби ті образки, що постали колись переді мною, складалися й
напластовувалися, як дагеротипи, – в гербарій цілости сього світу. І я вільно
міг при потребі ті образки воскресити в живих барвах, розметати, як карти,
накласти один на другий і вистежити якісь риси, якісь цятки закономірної
схожости, що тягли за собою цілу низанку прихованих подробиць. Часто хапав себе
на чутті, що се вже десь бачив, се вже було колись зі мною. І чи зі мною, і чи
не уві сні? Виказувалося так, ніби моїми очима позирає ще хтось, фокусує їх на
предмет.

Як я не таївся, проникливий пан Джеордже все розгадав.
Завернув до нас якось один панок, скаржився на серце, на задишку, на кволість.
Аптекар вислухав його, а мені загадав принести сумішку трав для серця. Я
запакував зілля в папір і подав панові. Десь за два тижні той челядник знову
зайшов до нас. Посвіжілий на лиці і в добрій дяці.  Дякував:

 «І дихається легше, і
ноги не набрякають, і поїм собі в охотку. Чи довго мені ще пити той гіркий, як
сто чортів, навар?»

«Чому гіркий? – подивувався поважний Джеордже. – Ану
принесіть лишень той пакуночок».

Хворий приніс. А коли пішов собі, господар ступнув до мене:

«Ти переплутав ліки. У нашім ділі не сміє такого бути. Я
гадав, що на тебе вже можна покластися».

«Я зробив се нароком».

«Чому?» – в приязних зазвичай очах старого блиснули недобрі
вогні.

Я понуро мовчав.

«Що за баламута?» – сікався він уже по-русинськи.

«Бо в того пана хворі нирки, а не серце», – видихнув я.

«Звідки тобі се знати, сучий ошкребку?!» – клекотав він
люттю.

«Бо знаю! – випалив я нічтоже сумнящеся. – Знаю, хоч і не
годен пояснити чому. Знаю, що у вас ссихаються груди, але се не сухоти. Знаю,
що у вашого сина м’якнуть кістки, а у вашої онуки…»

«Мовчи, паскуднику! Ти коло мене нахапався вершків і відчув
себе Асклепієм».

«Ні, пане, мене й самого гнітить те, що я добачаю».

Він тяжко осів на ладу.

«Відколи тямиш се за собою?»

 «Відтоді, як той
зухабний волох проломив мені потилицю».

Мій пан склепив бліді, як водяна лілія, повіки і тихо,
самими губами, став нашіптувати:

«Нікому на чолі не прописана його планида. Був у мене один
хворий солдат. На фронті його поранило в голову, оглушило, втратив бесіду і
ясноту розуму. Лікування не помагало. Чоловік опустився, жебрав на базарі, а
пенсію замість нього якісь непорядні родичі брали. І раз хтось приніс йому
письмо. Воно було від офіцера, з яким той солдат воював. Коли йому читали,
бідачина спливав слізьми. Він і до мене носив те письмо, просив перечитувати.
Плакав і тулив його до губ, прятав на грудях. Мушу повісти, що офіцер голосився
до нього з великим пошанівком, мило згадував веселі трапунки, подячно кланявся
за вірну службу і нелукаву натуру. Вояк-каліка світив промитими очима і
гугонів, тужився щось розказати… Я запам’ятав адресу і списався з тим офіцером,
просив його загостити на кілька день за мій кошт, на мій пансіон. І той приїхав.
Заступав полудень, і я повів його на базар. Німий сидів на звичному місці під
липою, з шапкою на колінах. Офіцер пристав збоку і голосно крикнув: «Миха!»
Прошак нервово стряс головою, обернувся, і з блідих уст його зірвалося: «Матице
Божа! Пане поручику!» Так до чоловіка вернулася мова…

Так і до тебе могла вернутися прониклива видющість,
загублена нами за тисячі років. Колись олюднений дикун, щоб не згинути, мусив
першим учути звіра, зміряти очима його силу, вгадати поваду. І мозок давав
миттєву рецепцію, що чинити. Він знав, чим дихають його одноплемінники,
вгадував настрої і дії ворога за запахом, за мінами чоловічків ув очах. Він
поклонявся звіру і рослині, бо відчував їхній дух. Був дитиною природи, а не
паном її, як нам кортить бути».

Аптекаря цікавило, як і що я виджу. А я направду не міг
пояснити. Тоді він повів мене в лічницю, де за головного доктора був його
приятель. Вони виводили мені на обзір одного за одним недужих. «У сього
набубнявіла печінка», – казав я. У другого: «серце тріпоче, як заячий хвіст». У
третього: «гниє сліпа кишка». Четвертий «надірвав килу». П’ятий – «здоровий,
шкода заступати йому постіль у шпиталі». Пани в подиві перезиралися. Нарешті
доктор процедуру спинив:

«Сей гість не на голу кість. Не марно ти, Джеордже, сіяв
ячмінь у болото».

Мордували мене розпитами: як я можу знати, що хворому
хибить, коли навіть не торкаюся його, не обзиваюся до нього? Я признавався: на
хвору печінку вказують губи хворого, на серце – очі, на шлунок – зуби, на нирки
– шкіра, на кров – волосся, на кишечник – нігті, на легені – дихання, на нерви
– пальці, на отруєння – запах, на непотребні хвороби – хода…

Пан Джеордже того дня довго лишався в моїй комірчині. За
бесідами й північ пробило. Десь озвалося дерев’яним язиком калатало нічного
сторожа, і затвердла тиша. Було парко, і мій навчитель розстебнув сорочку. Тоді
я й помітив, що шкіра на його грудині прозеленкувато світиться. І стало мені
дуже гірко, бо розумів, що се за ознака. Тої ночи я виповів йому одну свою
думку:

«Буває, в людини не одна болячка, а дві-три сусідують. І
якщо лікувати якусь, то можеш при сьому підживлювати инші. То, може, ліпше не
лікувати – і хвороба зжере хворобу. Як ви гадаєте?»

Він кволо осміхнувся:

«Гадаєш, ми лікуємо? Лікує Природа. А ми лише підсилюємо
організм, помагаємо йому самому зцілюватися. Тому я й схилився до трав – у них
земна сила. Те, що з тіла випалить чи вимиє хвороба, трави поповняють. З
первовіку давня людність їла много коріння і з ним діставала й земні ліки.
Тепер сим клопотатися мусимо ми з тобою».

На останньому слові він притис голос. Мені так кортіло його
втішити:

«Ярінню вже пахне. Скоро в гори».

«Сього дня я чекаю відтоді, як ми спустилися з полонини. Там
моє серце і там мій лік. Ти правду сказав про мої груди. Я спалив легені на
війні – газами. І якби не літування в горах, якби не горне зілля, я б давно вже
топтав трави Господні. А так ще можу прислужитися, можу ще чимось поділитися з
тобою».

Я вдячно стис бліду руку, відвертаючи очи від його запалих
грудей.

 

м. Мукачево на Закарпатті

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!