Траса

154

«Був колхоз як колхоз; село наше одвіку пролетарське; приїхав на
жительство матрос Іван Отрощенко, і все закрутилося; агрономів аж семеро було;
знали не те що, а й як ховрахів із нір виливати; Федора Кушніра якраз
бригадиром настановили; скажений був до роботи; приїжджає уповноважений Петро
Давидович; што ти тут, Федьор, своєвольнічаєш; Пьотр Давидович, йди ти к…, поки
я не докінчу, щоб твого й духу тут не було; ну-у, Фьодор, маладєц, рєшіл
вопрос, а то я думал уже і тібя послать сам знаєш куда; страшні часи були, але
й страх був не той, що зара;  а баштани
які були; куди твоє діло; а тепер що, −
колхози розпустили, нема де й вкрасти; а було ж 
і державі, і людям; ферми в долині стоять, наче війна перейшла, одні
стіни; а що дерев’яне, то на паливо порозбирали; я тоді тракторця відкупив
незадорого, то якийсь заробіток −
городи людські орати; а цей приїжджий −
але й отряха – одну ферму підрихтував, ще, каже, вікна і двері поставити, та й
буде пансіон для туристів, −
тут попід ставком у заплаві, де очерети, грязюка на дні така, лікувальна немов;
усі ходять, заглядають, −
там той гній засохлий ніяким зґремблом не одшкребеш».

«Та не пам’ятаю, якого року, −
приїжджають з області; ви завідуюча бібліотекою; саме на городі кукурудзу
обламувала; приміщення непридатне для зберігання книжкового фонду; акт на
вилучення літератури; пліснява на 
стінах; підлога вгинається; а в нас саме літературне свято, письменники,
вихідці з краю, поз’їжджаються; кажуть ці приїжджі уповноважені, що письменники
десь на мітингах у столиці, бо в них забирають усе, що надбали, а президент
обіцяє пару тищ на видання книжок, аби вони тільки не галасували, і земельні ділянки десь під Броварами; та я кожну книжечку
щоранку-щовечора протираю та стряхую; а поки я з цього города щось маю, хоча й
без корови, то вже й рік-безвік минає; а це під’їжджають двоє якихось чоловіків
і тицяють гроші, щоб уже завтра взялись до ремонту і книги завезли; а як же це
той ремонт учинити, як з кілька років тут кафетерії й  дискотеки; прошу циганів, хлопці, робіть, що
казано, а як хто наскочить, то ви знаєте, що робити; циган Мішка каже,
Андреївна, для вас трупом ляжемо, аби тіки наші діти без книжечки не всталися;
цигани в нас то більше переїздом; що як жінка, то дояркою, а як чоловік, то
біля коней; та це ще як колгоспи були; цей старший що, − гроші дав та й вкотив на столицю; а другий,
бідолашний, − пані  Галино, письменників запросимо, вони книжки
попривозять для започаткування фонду; не знаю, як воно й  далі буде; уже з культури наскакували, дозвіл
треба брати».

«Хто тепер тільки не влазить у
двір; то паї, то хату продайте під сіліраду; усе порозвалювали, руїна одна; а
ми ж так тяжкенько працювали й робили, − ще й сонечко не
на всході, а вже ці бідони на молочарні тягаєш; то прийомка, то здача; молоко
було-о-о; та й доробилися, − сидимо з бабами
у дворі під шовковицею, згадаємо щось, заспіваємо, а вулицею як не прохачі, то
багачі; бабо Наталко, може, вам ґрису мішечок, − ну, то вже й наливай; де цеї горілки й набратися; це тільки тепер
понаучувалися свою робити, а раньш і поняття не мали, та й пили не те, що зара;
злодійство повелося, − у вікна серед
дня деруться; а хліб який був добренний свій; і млин, і пекарня; усе ізпливло,
камінь і той пороздовбували собі на огорожі та хлівці; іще князь Дурилін
понабудовував; о-х, та що ж вам, чоловіче добрий, сказати, на яких паперах
попідписуватися; мірошник під цю пору вредненький став, − змеле твоє зерно, а муку віддасть поганеньку; та
всеїдна; а тепер пісьма в міліцію пише, − що-о, без мене
млина будувати збираються; та як же ви його побудуєте-ізмуруєте, як у людей
зерна − горобчикові на дзьоб; сідайте
хоч борщу поїжте, бо в тих їдальнях на трасі хіба то борщ».

«А я хіба не казав, не кричав, −  лю-уди,
давайте громадою, та річку вичистимо, та водогін підремонтуємо, та й заживемо; їм
по двісті рублів легш заплатити за цю бочку води в басину й хлебтати місяцями;
ти націоналіст, ти власть не уважаєш; скарги як не в оон, то в омон посилаєш;
дожилася Вкраїна; вмісто того, щоб зберегти надбане такими жертвами та сказати
світові ось ми, не винищили нас дощенту, а ми вас і тепер нагодуємо; не треба
було совєцьку власть зничтожати, а тільки назву їй дати інакшу; та ж ні, − революцію ще одну, аби залишок грошей вкотре
переділити; та я, добродію, з лопатою в річку полізу, аби муляку гребти та до
джерел божеських добиватися; ви цю дренажку приперли; та її вночі на запчасті
розберуть, − люд не тямить
не те, що коїть, а що з ним коїться; колись козаки тут у плавнях сиділи, то
всяка вражена боялась поткнутись, а ви хочете сторожа п’яного посадити, щоб він
вам оберігав; та й це правда, − люд споганів, а
народ треба рятувати; а гроші що ж, − скільки ними не
пакуй, та нікого не порятуєш».

«Благослови вас Господь; та ще
й у такий день; проймає мене тривога і сум несказанний,− що-рік цього дня сідаю малювати голову пророка
нашого предтечі і хрестителя Господнього Іоанна; а батюшка свариться, − не здумай, Мефодію, у храмі на стінах
розвішувати; та й те, який з мене маляр; як на душу лягає, так і вимальовую; а
ще й, − яка погода у світі, то й
настрій лягає такий; по правді, то в мене квітки краще виходять, і батюшка
якийсь куточок мені відведе у цій хаті-церкві, і це вже мені свято і лік на
душу орнамента виплітати, як то в старовинних церковних книгах; а богоугодне
діло ви намислили, це щоб церкву побудувати; була в селі церква, та
ізничтожили; а як ми в цій хаті українську православну заклали, то почали деякі
сільські придибувати і батюшок припрошати, − свої іконостаси на столиках попід вікнами встановляли і служби вчиняли;
така війна завелася; вони, бач, від московського патріархату; лю-уди, до них
промовляю, а що ж ви стояли й дивилися, як церкву у шістдесят восьмому
підривали; цеглою поживилися, та й; от і живемо 
од війни до війни; але нехай ось батюшка над’їде, бо він у нас на троє
сіл, а гантобусами не скоро доберешся; що він скаже; а ви б катнули на
Пелагеївщину, тут недалеко, де церква була дев’ятсот п’ятого року забудови; то
тепер від Москви там жіночий монастир, − там такий
музей, такого всього».

«А я вам знаю; чоловік як
чоловік; мущина; чи сніг, чи болото, а він у плащику чорному, туфлі лискучі; та
перший час було наче нічого, − їли в мене,
ночували; бо той другий, поет якийсь, і машина старенька, а в мене спинявся,
млинці дуже любив; казав, налисники; пані Маріє, у вас по всій трасі найдобріші
налисники; якось, знаю, осінь була; на городі робо-оти, і фури одна за одною,
не вспіваєш ці обіди  варити; от якось
надвечір ці двоє і зустрілися, − кава за кавою;
кажу, хлопці, я вже з ніг падаю; а ще з Миколою моїм погиркалися; приревнував;
бере дівчат на плечі й до матері гайда на село; зварила їм повну каструлю цеї
кави; а далі  що − усі  знають;
якраз на Покрову й церкву закінчили, − тут люди
заохотувалися; я в село рідко навідуюся, одколи батьки померли; хату не продаю,
бо за копійки  нащо ж; такі ціни тепер; а
так гляну, − й млин уже на
старому місці красується, і той студебекер гуде день і ніч, річку вичищає; якби
ж знаття, то не годувала б і не ночувала, − навала якась
почалася; як не міліція, то санітарна перевірка; прокуратура; якась бандота
зачастила, − їдять, п’ють,
не платять; соврємєнєм, тьотка; от  і
довременилися; цей чоловік і хату заклав через дорогу навкіс од нас; каже, сім’ю
перевезу сюди; коли це якоїсь ночі − горить; ніхто й
гасити а не побіг, − такий страх на
людей напав; туди  на річку, аж  в очеретах, хатина покинута стояла,  то вони якийсь час там пересиджували; лампу  гасову їм дала; аж смішно, − забредуть обидвоє, у куфайках, калоші на ногах,
мотузками підв’язані; зварю їм кави каструлю, млинців покладу; от з цими
книжками не знаю що і робити, − ще первіш
вистановили триногу з поличками для книжок цього поета немов; але який там
продаж; хіба на розпал тепер».

«Сим засвідчую, що якомога
ретельніше провадячи розстеження, а також вдаючись до реєстрування, де це
можливо, через всілякі негоди  у цьому
краї та не завжди безпечне до провадження, мусив-м з’явитися на означений пункт
далеко пізніше, аніж можна було б передбачити з огляду на непролазність краю
цього туманного та заболоченого; через що у вже першому означеному пункті
зобачив таке: вигнаний люд з осель на вулиці, без виїмку всіх, і навіть суть
немовлят, стоячий в очікуванні комісіонерів на всякій погоді; котрі ж,
прийшовши, робили їм перегук за списками, позначуючи кожного на грудях крейдою
чи вуглем, аби серед інших не замішався; худоба ж тих людей, утримувана побіля
господарів, тож переглянута й переписана на взір хазяїв; ревіння худоби і плач
немовлят ще здалеку звістували про наближення до них комісіонерів з чисельною
асистенцією; по тому бралися і до поважніших громадян і володільців, од яких
потребували паперів і доказів на володіння їхні; згідно з поданим і
настанням  de facto i de jure нових
часів, в тому й мого понаддесятилітнього тут перебування, пов’язаного з
недотриманням інструкційної настанови не втручатися, окрім як передбачених, у
справи побуту, моралі, правування, повідомити про час з’явлення згідно з
наказом Арх. МЛС. Кол., пр.. 8757, ІІІ, 34, не беруся…»

                                                                        
2007 –2013 рр.

м. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!