Тої ночі

 
Це оповідання  навіяне моїми  дитячими споминами про літа  становлення нашої незалежності, коли для вірмен повсякденною реальністю стали війна, блокада, віяльні відключення, безробіття й інші  труднощі, до яких люди мали звикати. Тобто, воно  про той період, який ще називають перехідним, і який чомусь у нас усе триває і ніяк не мине.  Сьогодні Україна також на перехідному етапі. Тож хотілося б щиро побажати вам, мої українські друзі, аби ви якомога скоріше здолали цей  шлях, хоча й знаю, що так, либонь, не вийде.
По суті, це моє перше оповідання. 2006 року воно було вміщене в нашій «Ґракан терт» – «Літературній газеті» – й відразу принесло мені успіх, якщо можна назвати успіхом те, що оповідання опинилося в центрі літературних дискусій. У всякому разі, я  назвав би його своєю візитівкою і є певна закономірність у тому, що саме з нього розпочинається знайомство українського читача з моєю творчістю.
 
Гамбарцум ГАМБАРЦУМЯН
Тої ночі Моніка, кинувши напризволяще дім, двох неповнолітніх дітлахів та старшого   на шістнадцять років деспота-чоловіка, дременула до свого палкого коханця Луїса і віддалася йому попервах на копиці сіна, відтак  на розкішному двоспальному ліжку, потім  у струменях мармурової ванни.  Сором’язливі, аж надто цнотливі наші горопашні вірменські жінки – як же вони  хотіли  опинитися  на її місці! А коли Хорхе застукав обох, коли ті, немов голуб’ята, воркували   дзьобик  до дзьобика, і навів свого пістолета на напівголу Моніку і напіввдягненого Луїса, наша сусідка Вардуш упала навколіна перед телевізором, що живився від «лівої» електролінії, прокладеної від лікарняного комплексу Еребуні  й аж до Шенгавіту  , й заквилила:  «Не стріляй, благаю тебе, тільки не це!». Та  Хорхе   не був тим крутяком, що міг, не змигнувши ока, порішити отак обох, отож, немов віслюк, приставив пістолета собі до скроні, натиснув на гашетку і гепнувся безтямно на килим, заюшивши кров’ю багатомісячні труди перських ханум. Вірменське жіноцтво полегшено перевело дух, але запідозрило, що це чергові каверзи лихого Хорхе. Після сто двадцятої серії з’ясувалося, що вони таки мали рацію.
Чи то від вітру, а чи від нескінчених «лівих» під’єднань  електрокрадіїв, дріт таки обірвався, і єдиний на весь наш закуток працюючий телевізор умовк. Жінки розбрелися по домівках, подалися  готувати, вважай з нічого, смачну вечерю для своїх гурманів-чоловіків, щоб не було суперечки в домі,  аби ті не бурчали – що це ти мені, мовляв, наварганила, а вони б їм у відповідь –  що  приніс, те й маєш; подалися завчати із своєю дітлашнею таблицю множення, аби з них люди вийшли, подалися втішатися щастям свого нещастя.
Тої ночі безробітні чолов’яги з нашого кварталу, яких уже давно винюхувала шенгавітська поліція, присівши навпочіпки  під стьопиним парканом і  пляшкою-другою  горілки,  затяжкою-другою плану,  парою-другою квашених огірків, відзначали день народження його сина, що нидів десь у колонії. Дудлили горілку і задихалися від несили.
Тої ночі, коли наші сусідки охали й ойкали, згадуючи бідолашну Моніку, моя мати, я і мамина сестра Жанна, що навідалася до нас на днів два із села, при мерехтливому вогнику свічки, від якої сліпли очі, майстрували з штучних квітів похоронний вінок для майбутнього небіжчика.  Таку ждану електрику, що подавали на якихось  пару годин, неждано ввімкнули раніше ніж зазвичай. «Світло дали!» – водностай вирвалося в нас. Я  підхопився із свого місця, ляснув у долоні, крутнувся, глянув, мружачись, на нашу шестилампову люстру з фальшивого кришталю і, зачудований її сяйвом, загорланив щосили: «уррра!». Мати, страхаючись відключення, відразу заходилася поратись. Поставила гріти воду, щоб помити голову, опустивши в баняк позичений у сусіда кип’ятильник,  і взялася чистити картоплю для вечері, а тітка відразу видобула праску. Свічка на серванті ще мерехтіла. Я набрав у груди повітря і з того місця де сидів, десь  метрів за  чотири чи п’ять,  дмухнув щосили на неї, та   вогник її лише замиготів, але не згас.
Тої ночі п’яні, обкурені дурманом  Влен і Звір зчинили бійку. Мати ще не встигла начистити  картоплі, тітка випрасувати  одяг а я задути свічку, коли, зачувши сварку, ми кинули все і  вибігли прожогом на вулицю.
Звір,  що на війні  йшов голіруч супроти азербайджанського автоматника і перегриз тому горлянку, який  мого собаку Джека пустив на хашламу  та ще й пригостив тією хашламою мене, жінка якого не переставала бідкатися сусідам, що він щоночі обкусує до крові соски її грудей,  той Звір уп’явся зубами  батькові у вухо  і не відпускав. Чоловіки довкруж  не зважувалися їх розборонити, бо відірвати їх одне від одного,  означало відірвати батькові вухо. З каменюкою в руках я вкляк біля нашої хвіртки, і хоча дуже хотілося пособити батькові, та  Звір-молодший так само  стояв уже заведений навпроти їхнього дому.
Батькові пощастило добряче стусонути коліном Звірові в пах і висмикнути з його пащеки те, що зосталося від вуха. Це додало йому снаги й бійка спалахнула з новою силою.   Мати з чоловіками  спробували було розчепити баламутів, та ті вдвох  накинулися на замирювачів. Батько зацідив  матері  у вухо так, що   її двограмова золота сережка залетіла невідь-куди й пропала назавжди.  Вмовляючи, всіляко переконуючи, ми насилу зятягли батька додому. Він  стягнув із себе закривавлене рам’я, перевдягся й заходився коло свого вуха, не перестаючи шпетити всіх, хто був на вулиці вкупі з материною ріднею. Коли дістався баби з дідом, тітка не витерпіла й шугонула гарячою праскою йому по голій  спині. Батько завив від болю мов уражений звір, в його і без того затуманеній голові геть потьмяніло, він вибіг у двір, схопив каністру з бензином й заволав: «Спалю… спалю всіх к бісу!». Линув бензином на матір, тітку й на мене,  облився сам, полив  усю хату. Опісля завважив свічку, що спроквола миготіла. Та цієї миті я щосили дмухнув на свічку, скільки стачило мені повітря, і вона згасла. Батько метнувся в кухню по сірники. Ми повискакували з хати. Вмовили тітку, щоб ішла до іншої сестри, а самі подалися до найближчого відділку поліції.
Тої ночі ми разів зо три підступали до поліційного відділку. Та від самого початку були певні – і мати, і я, що він на таке не здатен. І коли ми вернулися звідти востаннє, стали край вулиці, міркуючи, як нам бути далі, прогримів вибух. Попервах майнула думка, що то батько  добув десь сірники, але з’ясувалося, що  хтось пожбурив гранату в хату поліціянта Артура. За п’ять хвилин на місце події примчали машини. Зачувши завивання сирени, визирнув із хвіртки батько: «Розтаку вашу матір… – прохрипів він. – Коли ви вже  дасте мені спокій!» І три десятки поліціянтів накинулися на батька, заходилися дубасити його, напівживого затягли  до нашого двору й кинули в коридорі.
Тої ночі вода у баняку википіла, і позичений у сусіда кип’ятильник згорів.
Тої ночі всі собацюри з нашого кутка зібралися під вікном  сучечки на ймення Леді, яку господарі не випускали на вулицю, й аж до світанку виспівували для неї романси.
Тої ночі взяли Стьопу. Стьопа відсидів п’ять років, вийшов і помер, так нікому й сказавши, він пожбурив ту гранату, чи ні.
Тої ночі  розчавлений, побитий батько борсався в крові й бензині, й погрожував усьому світові спалити себе.
Тої ночі я і мати сиділи біля наших дверей і не зважувалися зайти до хати. Мати плакала, а я не знав, що  його  робити.

 

З вірменської переклав

Олександр Божко

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал