Тодось

Оповідання 
Оповідання «Тодось» (первісно-оригінальна назва «Ондатри»), як пропонується читачам, писалося в прикінцеві 60-ті роки ХХ століття (1966-1968 роках). На віддрукованому примірнику стоїть дата «1971».
Справа в тому, що це оповідання входило до підготовленої автором збірки оповідань під назвою «Задумані вікна» і поданої в 1968 році до столичного видавництва «Молодь», де її редактором спершу був Григір Тютюнник.
Та когось-щось насторожило.
Подумайте самі: автор пише, що комусь із районного «начальства» підлеглі піднесли, як подарунок, пальто, підшите ондатровим хутром (звідси й назва «Ондатри»). А хто в ту пору міг бути в керівництві району? Звичайно, що член єдино вірної партії! От вам і перший конфлікт…
Зрештою збірка кілька разів поверталася автору на «доопрацювання», змінювалися дати, назви і… нарешті у 1973 році вийшла маленька книжечка оповідань (вірніше – скорочених до кількох абзаців оповідань) під назвою «Провідини», де «Ондатри» стали «Тодосем», написаним ніби 1971 року.
…Така невесела історія, зокрема, цього оповідання.
Юрій Роговий
01.09.2019.

Тодось
Феодосій РОГОВИЙ
Він так був занепав, що не відразу й пізнаєш. Тільки очі блищали та хекав, ідучи, як запалена коняка. Може там, у місті, зразу й помер би, коли б не перебрався в село та не відчув сполуки з усім живим – з водоростями та ряскою, там їх повен-повнісінький берег і так молодильно пахнуть на дощ; з розкішною, саме в рості, липою, що вже не рік гуде за хатою густим своїм солодким гудом, а влітку бджоли як обсядуть – все листя на ній ворушиться; з лободою, нехай свинячим, отим злиденним, але соковитим зіллям – поп’ялося аж вище призьби, викошуй його, викошуй, а не виведеш, не спровадиш од хати; з голозадими курчатами, що вже не вміщаються під квочкою; з отими весняними жабами та соловейками – наслуховуєш їхні концерти, немов позивні з твоєї молодості; навіть з отим, аж задушливим аміачним пахом кінського гною, оно-о лежить жаркою купою, поки всюдиможні молодиці перевезуть його ще в лютневу завірюху в парники, розстелють наспід під просіяну землю, посіють на ній нову розсаду та й покриють стеклами, щоб збирали сонце для росту.
Не жив би Тодось, може б, і тижня, якби не був при землі. А так, бач, при березі, на світанкових, на вечірніх росах, що, мов квіти, розсипані в травах, поміж осоки та коників, що, коли йдеш до корови, – так і бризкають з-під ніг, та під заспокійливу колиханку вільшини – аж он розрослася на всю долину і вже досмоктує болітце, – дивися, вичухався чоловік. Аж порівнішав ніби, дихає свободніше. Килинка – жінки направили – обклала його свіжим салом, та не допомогло, тільки втратились. Так вона оце сьогодні пішла аж у Самуськів закуток. Може, звідти, з-понад Сули, принесе трави-гойниці, скоріше б сказати – коренів з неї. Настоє ліки, щоб витирати покривлену Тодосеву спину.
З того, може, й покривлена, що такий щирий до роботи. „Як віл“, – часто-густо бідкається Килинка на людях. А на самоті залишається, вдосвіта, коли йому тяжко не спиться і він, примостившись на окоренку перед піччю, дивиться, як жевріє жар і на полум’я, що витає попід челюстями, а чи якогось вільного вечора посідають на лаві тісно-тісно і, забувши навіть про себе, мовчать і мовчать, думно та глибоко, – тоді вона бережно доторкується до Тодосевих рук. Пошепки примовляє і щось схлипує. Робив, мовляв, так наче дітей у нас ціла метка… Ні до слави не запопадливий, ні до заробітків не рвався – ото вродився таким підкористим до лопати. І що хоч йому кажи, а без роботи не міг і хвилини – шалений до неї. Довбав те вугілля – тільки дні миготіли. Старався та витрачав себе аж до того, бодай незгадуваного дня… Обійти тепер його хочеться, навіть гадкою обминути. До іншого, до кращого потрапити б – та як одчепишся, коли на спині той день лихом всівся…
Сталося з ним те, ще коли вони з жінкою молодими вугілля добували. Люди їхали з сіл на шахти – поїхали й вони: він з-понад Бугу, вона – з-понад Сули. І світу хотілося побачити, і заробити, щоб після латаного та зодягнутись по-людському… А воно стеля в Тодосевім забої не витримала… Знайшли під каскою живу голову та по ній одрили тіло з-під каміння, сяк-так відволодали… З лікарні вишкутильгав – хотів був руки на себе накласти, коли вперше вийшов отаким на люди. Перетерпіла душа. І серце в той день не тріснуло. За ним посунули дні інші, буцімто легші.
Кинула тоді Килинка все на світі, пішла в чоловічий барак, забрала Тодося з його новенькою милицею та з тим – у своє село. Мала сяку-таку, ще батьківську хатину, поодбивала молотком дубові перехрестя на віконницях, повставляла шибки, обмазала стіни, бо геть затекли, обклали на зиму причілки сухим листям, сусідка Одарка дала курку на завод та й зажили наново.
Тепер хоч пів-Тодося, а є на світі. Сидить прищулено в катразі на ослоні, начебто причувається до чогось і, дрімливо погойдуючись, слухає шум дощу. Ледь-ледь, як крізь мерехтливу сітку, бачить змокрілу стіну своєї хати. По ній виляскує дощ і стікає голубуватими потьоками в загату з листя, в пожухлу лободу. Мерещиться йому борона, що насилу стягли на причілок з Килинкою, а воно тепер як добре – ні висмикне вітер, ні закопилить… Було б ще надійніше, якби солома житня. І затулила б більше, бо довга, і прилягло б краще.
Хлюпіт води, що ллється з стріхи, гасив спалахи думок, розмивав їх, насилаючи якісь ледь окреслені картинки з того, що вже давно сховане за лаштунками часу. Ті картинки спліталися з теперішньою реальністю, набирали виразу, ставали об’ємними і ближчали. До них можна було навіть діткнутися якимсь боком серця. І тоді воно або заходилось щемом, або тануло в приємних солодкощах, ніби йому розвиднялося.
Струмені дощу розкреслювали небо на безкінечно довгі смужки, творили з мокрих слизьких ліній якісь рухливі кліточки. В них ворушилися нерозбірливі силуети, схожі на стовбури дерев. Тіснявились, штурхали одне одного, падали, як на льоду – поспішали кудись, як це роблять майже всі люди, відділялися від реальності й спливали в сутінки кволої дрімоти, звідки й приходили. А погляд уже не біжить, не женеться за ними далі, бо не встигне: вони затулилися сірою завісою небосхилу…
Нехай собі тікають, Тодося те не клопоче: добре, що хоч пізнуватий, післяспасівський, а все-таки пішов аж двома нападами. Сіяти можна ще і об цій порі. А то ж суша така взялася – землі не вкопнеш. Довбав на тому тижні ямку під буряки, то вологу натрапив аж на другому аршині. Хай дощить хоч і три дні – відживить землю, сухостійну погоду зламає, куряви отієї не стане на дорогах, дихнеться легше й людям, і деревам, і рибі, і ондатрам, що незнано коли і звідки прийшли в болото. Колись, кажуть, у цьому річищі жваво струмила річка, Така швидка, що навіть водяні млини попід кручами стояли. Тоді розкорчували, позорювали раз і вдруге. Зсунулись береги. Замулило. Збираються тепер земснарядом чистити. Щоб річку відживити! Хоч би потічок для початку, а там – піде. Дзвінко вдарить пругка хвиля в берег… А в ній – стрімкий судак чи й поміркований короп… Налетять качки, гуси, а може, й лебеді, – нанесуть гелготу, молодого життя. Де й наберуться лелеки, гуртуватимуться на плавнях перед вирієм… Змайструє Тодось новенького човна і – аж на посеред річки: повітря. настояне на річковій волі, кашлюки виліковує, на легені виздоровно.
Тільки цього вже ніколи не діждешся. Хіба станеш таким, як був? Що не роби, а горб здувся на всю спину, і нікуди не дінешся од свого каліцтва. Спершу було терпко на серці, навіть розпачливо. Хоч би вже через те, що вночі не міг лягти, як інші люди, горілиць. Насилу звик боком спати. А все ж призвичаївся. Скидається іноді на те, що навіть вдоволений. Нашкутильгається понадвір’ю за день, аж на п’яти не стане і спати. Боком.
Отож сидів Тодось, аж притомився од сидячки, силкувався спинитися думкою хоч на короткий мент, щоб вибрати світле і неважке та стулити з нього якусь пам’ятну яскравинку. Але думки хутенько розбігалися, мовби чужі, не його, розліталися, як листя з примороженої акації, що вже геть осипалось під дощем та вислало розмокле подвір’я пожухлим непотрібом. Так і не надумалося нічого. Не зупинив думки. Тільки серце закидалось. Запекло в грудях, що не стало витерпу далі сидіти, то підвівся.
Мабуть, дощу не пережде. Висунув голову за поріг, розглянувся надовкіл. Сиза хмара стояла, мов припнута, над селом і густо сіяла мрякою. проте таки світліє з-за села. в хаті топилося – Килина розпалила піч іще вдосвіта, а сама подалася до Сули за травами-гойницями. То йому сьогодні випало і доїти, і варити, – поратися і в хаті, і в дворі.
Прикривши полою відро з молоком, вийшов на мокву і як міг швидко, закособочив до хати.
На розкислій траві залишилися сліди його куцих пальців та некруглих, понівечених п’ят. В ноги вже холодило, але ходити босому аж до приморозків нараяв йому Левко Шередега. Кому-кому, а Левкові повіриш: за свої літа здоровенні ноги зносили ну од сили одні, в парубоцтві шиті витяжки з самочину, та зо дві пари кирзових чобіт у цю війну. Ото тільки-но зійдуть заморозні з землі і допоки сніг знову ляже – взувачки не визнає. Навіщо вже в сорок третьому, восени, коли на війну загадали і того ж таки досвітку послали в Дніпро – явився босий і в кожушку. Не ждав доки підберуть чоботи – так і пішов. Земля, мовляв, якщо до неї голою ногою тулиться, ніякого зносу на тебе не нашле, а ще снаги додасть.
Ще раніше, коли чинили водохрещу, вирубавши на річці крижаного хреста, Левко першим зголошувався стрибати в ополонку. Мокрий після того ставав на морозі і вмент обмерзав, робився, як у прозорій лусці. І жоден зуб не випав, навіть не кришаться, і всяка трясця його обминає, коли добренько вип’є.
Струмки з хлюпотом перекочувались через заплаву, замулювали, змивали Тодосеві сліди. Покружелявши навколо стовбура вишні, сюркітливо зливалися у глинище, де ще зовсім недавно люди брали глину для хат чи лампачу, а тепер уже вибрали. Зосталася тільки в одному місці й глибоко. Небоязкі ще копають, роблять цеглу для печей та груб. Якщо гарно вимісиш та дощ не перемочить, то така виходить – куди там тій казенній, що з-під пресу: і гріє добре, і не вигорає довго… А тепер оце вщерть позаливало водою, то й зовсім ніхто не візьме аж до глибокої осені.
Тодось стягнув з плечей одежину, струснув її коло порога, розіп’яв на рогачах, щоб сохла. Притьмом кинувся до плити, бо там щось збігало. З піною лилося на розпечене залізо й шкварчало на всю хату. В більшому казані булькало розімліле вариво для свині. Пара піднімала жерстяну покришку, торготіла нею, вириваючись. Якийсь час клубочилась попід стелею і, не знаходячи виходу, падала наниз. Поміж провислими слижами понадималася розпарена глина мокрими пухирями. Ось-ось відстане. Тодось зліз на лаву, ступив з неї на скриню, аж та заскрипіла. Обвісив скатертиною портрет – єдину прикрасу в хаті на покуті, – щоб не потьмяніла сухозлотиця на рамці з ікони. Затим взяв на миснику полотняний цідилок і, процідивши молоко, поставив глечик у запічок; зняв з плити казан з вареним лушпинням та дрібною картоплею, посипав його дертю (вчора фермівські фуражири скинули клунок під ворітьми, гукнувши, мовляв, од Ливона). Нагодувати б свиню – і, може, випаде хоч навсидячки подрімати.
Чалапкав з хати в сіни, в катрагу, до курей, товкся лядою на горищі, торготів відрами та все щось примугикував чи примовляв – любить сам з собою погомоніти, як нібито їх два в однім тілі, два Тодосії. Бо живучи на цьому світі, збагнув що путня людина без суперечки з життям не може. На те й родиться, щоб, сперечаючись, перелаштовувати життя на Краще. Думає отак на самоті, аж іноді вголос думки свої вимовляє. вкрадливо тоді сам собі посміхається, щось підкреслюючи жестом руки або гримасою на обличчі.
Таким сміливим та рішучим він тільки сам із собою. А з людьми стидкуватий, слова з нього зайвого не витягнеш. Рідко хто бачив або чув, як сміється Тодось. Соромиться своїх щербатих зубів, а може, й не до сміху чоловікові. Всякі балачки на селі про нього ходять. Ні вкрасти, ні збрехати… Але придивіться, як він з дітворою, коли збіжаться до нього перед тим, як худобу з череди займати. Бавиться з ними всяко, мов сам дитина, грається, як з пташатами, гомонить з ними, сміється. А інколи перехнябиться на кріпший бік, обіпреться об свою сучкувату палицю – і ніби замороки на нього впадуть. Нишком втішається дитячим реготом та скоками. А після пустотні такої впадає в мовчанку, глибоку і довгу. Розмовляє лише з Килинкою, та й то лиш тоді, коли вона до нього набивається з якоюсь новиною чи розпитами. Попросить щось зробити – мовчки перетоптується з ноги на ногу, вичікує найдрібніших пояснень: що, коли, де, як… Робить доручене поволі, без жодного почуття чи охоти.
А гляньте в чому ходить… Полотняна сорочка під піджаком, сякі-такі черевики – ото буденне і святкове. Килинка вговоряє одягатися чистіше, хоч як між люди йде – до крамниці або на похорон. А йому і в такому красно, каже. Він, звичайно, чує і здогадується, що і як про нього в селі говорять. Часом береться стати хоч би таким, як усі. А воно виходить смішно і не зугарно, ніби йому аж не личить – то він і далі робить, як робив. Відмовився був навіть од пенсії, всю весну не відкликався на запити, чи живий Тодось Заплішний, тисяча дев’ятсот двадцять другого року народження, українець, селянин, безпартійний, освіта сім класів, за кордоном не був, урядових нагород не має, іноземними та братніми мовами не володіє, для служби не годен… Та вже Килинка, зібравши велені папери, сама їздила на шахту. Добилася, щоб інвалідські пересилали в Пальонівку.
Так і живуть: вона трактористам їсти варить, а він цього літа сторожував на току. Не пішов би ні до якої роботи, та стягаються на нову хату (одній Килинці сутужно, та й скільки там вона заробить). Стара хата вже в землю йде, геть чисто роз’їхалась. Через неї коли й недоїдають та заощаджують.
Причулося, ніби хтось товчеться в сінях. А, таки йде, намацує клямку…
– Здоров був! Оце начадив! Як у церкві…
З несподіванки Тодось зіщулився. Крекнувши, осторонився. Заходь, мовляв. Тільки чого б це раптом?
– Жінка дома?
– Пішла по траву для спини… – одказав притишено і насторожився.
– А я оце біжу до амбарів та думаю: дай заскочу до Тодося. Яка там робота в таку зливу, – дістає з-під пахви згорток забризканий і розкислий. – Всі мають право повеселитися іноді, правда ж? – розгортає злиплі папери, дістає з них надпиту пляшку. – Вип’ємо, погомонимо… Заспіваємо в твоїй хаті, – веселіє Ливон і, не чекаючи згоди господаря, несе до столу сковороду із смаженою капустою, ставить поруч з горілкою. – Люди тепер такі розлякані чи горді, що і в двір одне до одного не заходять, – гомонить сам собі і вже тягне з-під припічка миску з сирими яйцями, набирає в кухоль узвару з макітри.
Тодось мовчки дивиться кудись повз Ливона, але потайки стежить за його метушнею і ніяк не второпає, з якого б це дива токовий до сторожа з могоричем. Дістав з мисника ножа, поклав його біля хлібини, а сам, знайшовши віника в кочергах, заходився підмітати долівку. Затим поволі склав постіль, полив калачики в горщику на вікні. Зазирнув у плиту, чи перегоріло, щоб затикати димаря. Намірився йти за чимсь із хати, але його спинив Ливон:
– Не тече? – показав кивком на стелю.
– Ні.
– Ти ж куди тікаєш?.. Підсідай ближче, розіп’ємо хутенько… Погомонимо, а то й заспіваємо в твоїй хаті, – вже протиснувся аж на покуття і, ще й не присівши, булькає собі в кухоль, Тодосеві цідить в чарку. – Чи ти Килинки боїшся?
– Не лає…
– Стара вже вона, потухла. І в тебе ото бажання до такої? Саньку Секлетину знаєш? Оту, що на тік приходила, щоб ячменю на сіно дав? Ото да! В’юнка! Гаряча! Не знаєш скільки їй? Старалася аж-аж-аж… Ну, п’ємо!.. Хай живе хто з ким хоче!
Тодось напружено дивиться перед себе, нічого не одповідає, тільки ще крутіше горбатіє і стає зовсім маленьким. К чому отака балачка сороміцька?…
– Я сам не проти, якщо людина вип’є, – провадить Ливон. – А чому б не випити? Тільки й нашого…
Тодось похнюплено стоїть біля столу і розглядає свою чарку. Обличчя йому покрилося зеленкуватістю, аж ости на ньому встали: не міг він пити, бо навпісля пекло в спині, ламало в кряжах. Та й з якої це речі серед білого дня?
– А хто тепер не п’є? Телефонні стовпи… бо в них чашечки догори дном, – невпевнено реготнув із свого дотепу Ливон і, набравши повен рот, аж розтягло йому лискучі щоки, проковтнув одним поштовхом усе з кухля. Тодось пригубив і, відставляючи чарку подалі, щось промимрив, мовби оправдовуючись.
– Я не раз ч-чув, – вже й заплівся Ливонів язик, – непитущі люди кажуть, що випивка – великий гріх, чи навіть зло. А я так не думаю, – знову налив. – Щоб ти знав… півсвіту починає день з похмілля… Гріх, Тодосю, те, що змушує людину пити. Де ти без чарки діло зробиш? Без неї хіба в секту до баптистів приймуть.
– Там теж люди…
– Це – Килинка паляниці пекла?
– Атож.
– Е-е, вона в тебе вміє. Білі та пухкі, хоч губами їж. Мабуть, пшеницю мили?
– Мили.
Ливон, певне, не знав повір’я, що можуть бути з того заногтиці – лупав, одщипував просто з хлібини, чавив кусок у пальцях і, пропхнувши той кавалок у рот, енергійно розтирав його щелепами, наче жорнами. Вже без припрошення наливав і наливав собі в кухоль, сьорбав горілку, як це п’ють гарячий чай вприкуску. Поміж ковтками пихкав цигаркою, щомиті п’яніючи. голова його вже тільки мріла в сизості диму. Гладке, аж розпухле і неприродне бурякове обличчя тепер здавалося неживим масним овалом, без очей, без носа, ставало просто плямою, що то розпливалася у видимі лінії обрису. Ливон щось продовжував говорити, але вже з великими паузами. Чи то й справді так сп’янів, що аж язик посудомило, чи, може, прикидався п’яним.
– Влий… То-до-сю. Влий, кажу тобі… інакше я тебе… Думаєш… не задушу? І не пікнеш… Я вмію…
Його волохаті руки тягнуть на себе і цупко крутять Тодосеву сорочку. А він чомусь незлякано дивиться на знатужену синьо-бурякову морду в тонких прожилках і ні пальцем не відбороняється. На його сухій, перекривленій спині до тріску натягується благенький ситець, і це, мабуть, вдовольняє Ливона, бо він зовсім попустив Тодося і дурнувато зареготав на всю хату.
– Йа… Одарчині курчата. Чуєш? Йа… – слиняво плямкали губи. – Лізли… на цибулю гребтися. На мою цибулю. А кому інтересно? Насукав сирових ниток… утроє… двадцять одну вудочку. Поприв’язував гачки… Понаживлював приманку… по зернині вареної пшениці… Потєха та й годі! Порозкидав звечора понад Одарчиною межею… поприкоренював… Тільки з сідала і… Потєха було наблюдать… Клюне, проковтне і – зависло… Проковтне і – зависло… Квочка – теж…
Тодосеве тіло аж отерпло, аж геть здерев’яніло. Він аж тепер злякався чіпких Ливонових рук. Боявся кожного його слова, хоч мало розумів, про які саме курчата той розказував. Коли сплющувалися Ливонові очі, нищечком підводився, ходив поникло по хаті, зазирав крізь камфорки в плиту, з якої все ще смердів дотліваючи брикет. Повертався на табуретку, сідав, поруйнований, і, склавши, мов на молитві руки, западав у смутку, прислухався до себе, ніби досліджував щойно народжені болі, чи, може, впало на нього судомне оціпеніння, і він лише міг дивитися на одвішений портрет в іконі на покутті. По розсохлій рамці сонно повзала залітна оса – од весни оселилася під стріхою. Щоразу доповзаючи вниз, зупинялася, якраз у запиленому куточку. Повагавшись, злетіла з сухозлотиці і, продзижчавши над головою принишклого Ливона, сіла на його руку, схожу на шматок сирої яловичини. Почистила крильця, перелетіла через цигарку, що давно вже потухла і стала довгастим попелом. Тоді нагледіла тьмяне світло вікна, злетівши, вдарилась об шибку і посунулась по ній аж на лутку. Ще злітала. Падала, кружляла, доки вибилася з сил. Ледь повзаючи, наткнулася на краплю роси, занурила в неї хоботок і, втомлена, принишкла.
– Ото так… пане Тодосю, – охрипло промимрив Ливон і знову потягся до кухля, та, щось припам’ятавши, спинився. Понишпорив рукою за пазухою, дістав звідти жмаканий папірець і недбало кинув його Тодосеві:
– Підпишеш…
Тодось очманіло дивився на Ливонову насупленість, щось хотів сказати, але на звук не здобувся. Обминав поглядом папір і мовчав.
– Акта на списання підписуй! Дерть брав? Брав. Аж під хату привезли? Привезли…
– Але ж тут написано…
– Що написано? Ти – півпуда, їй – мішок… Йому – тонну… Вони по центнеру… Пиши! І мовчи глуха… менше гріха… Дерті мені не жалко, як той казав. Аби законно списували…
– Але ж…
– Ливона не візьмеш голими руками. Пробували! На зборах рішили і таке інше… Ворушіть, ворушіть! Розбийте глек, розбийте!.. Всі туди паскудили – бийте! Насмердить – ого! Не в одному носі закрутить… Підписав? Чи чого вкляк, як мокра курка?..
– Але ж…
– Ти пиши… Ще привезуть, дурацюга горбатий, дурак… В біблії сказано, що…
– … твою біблію! – прорвало Тодося, аж Ливон на нього страхопуджено вирячився, і якийсь час збараніло дивився на горбату перекособочену тінь, чітко перемальовану сонцем на комині.
– Слухай, Тодосю, – пом’якшав Ливон. – Я доп’ю остачу, а ти… будь, яким є. Чорт з тобою. Тільки підпиши. І ніякий ти не дурень. Точно тобі кажу, Тодосю. Просто не прешся на видноту – от і все. Така в нас. брат, заведенція: зробив на мачину, а галасуй на пуд. Ливон Здоренко ондатрову шапку носить – і не лисий! І носитиме… Ондатрову! Ти її хоч мацав? У ній, брат, жизь, Тодосю… в шапці! І ти б, може, носив. так не вмієш. Твоє діло, але вік наш короткий, і совість твоя – худобі на підстил, точно тобі кажу. Цим давно вже не морочаться. Вагарем би до мене на те літо пішов? Десь би щось… на мертві одходи – дивись і не впорожні додому… Як той казав, аби на бистрю вигрібся, а там… понесе… За оті твої каліцькі – хати не построїш… Чи чо’ ти, як онімів?..
Тодось сидів край вікна до пояса в сонці, і вже давно не дослухав до Ливонової балачки. Спровадити б його… Але як? Все, що було, повидудлював… повиїдав. Навіть млинці пшоняні… Пообідати Килинці нічого буде.
Вимняв холоші протряхлих штанів, гучно вибив пилюку, кинув їх на припічок. Знову сів до вікна. Спорожнілі хмари пливли сірими табунами понад селом, десь туди, за Пивиху, за море. Подвір’я рябіло дзеркальцями калюж, а в протряхлих стріхах галасливо кублилися горобці. Квочка стояла посеред двору, як мати, і настирливо скликала своїх дітей до воріт, до знайденого черв’яка. Киркає на нього, аж поки десяток дзьобів схопили дощовика і тягли врізнобіч – хто куди і скільки ввірве.
Підібравши холоші, побрів до човна дід Шередега. Певне, трусити ятері…
Сонце підбилося вже височенько, м’яко ламало об відволожене гілля свої промені і невчутним дзенькотом наповняло освіжений простір. Може, з такої лагідної погоди, а може, просто така мить розчулена наспіла – збудилося в Тодосовому серці щось давнє-предавнє, що жевріло десь аж насподі… Плюнути б оце Ливонові межи очі, вихопитися б з хати – і полопотіти босими ногами, скільки видно, щоб тільки луна слідом. Аж туди втекти, де живе світла річка в прудкій текучості, червонястий шелюг над водами; де широковольна царина, повна скотини та лелечого клекоту; де піщані бугри, як верблюди, облягли синьоводе озерце… Помчати в супроводі чайок аж ген далі, в луги, у трави, де дзенькіт мантачки об наклепану косу і, як припалі туманом, ягоди ожини причаїлися в листі; де простір пронизаний летом бджіл та нитками пташиного співу… Але де ті літа… де ті літа… Чи й були – не віриться.
Тодось на хвильку, на одну-єдину, встиг уявити себе малим-манюсіньким. посміхнувся тому дитяті і… спохмурнів. Бо той далекий світ жорстоко від нього сховався. Не відповів ані поглядом.
На голову пішли всякі дурниці, яких не бажав, не кликав. Ні ладу між ними і ніякісінької сув’язі. Ніби навмисне замостили йому голову. Сидів з ними, як з камінням у лобі, і порожньо дивився собі під ноги.
Смуток все більше долав його, каламутив мозок. Перетворювався в злість, майже в ненависть. Сердився навіть сам на себе, на свій слабкий характер, з якого користаються лихі люди, на те, що думки його знову навертали до Ливона, а він не годен стати йому опір.
Можна б начхати і на ці думки, і на Ливона, якби не жалко Одарки, отієї мовчазної, на диво терплячої і зживчивої жінки, яка ні разу в житті не зрадила своєму становищу, не зітхнула на людях тяжко, не поскаржилась на долю, не ойкнула… працює, ніби дихає, – тим і живе. Тодосеві вона стороння людина – не односельці, не родичі, навіть не близька сусідка, аж через три хати живе, всього раз у дворі був, коли собака її сказилась та встрелити попрохала, – а в серці… жаль до неї ворушиться. Такий жаль, як до самого себе. Аж здригався на ці думки…
Тодось чує, що не годен далі гамувати свого гніву, у серці такий щем лопче… Цей Ливон, видно, з тієї бражки, що не витрачають себе дурно. Оті клешнюваті пальці… сукали вудки на Одарчиних курчат, до синяків крутили Пишні Саньчині груди за клунок артільного ячменю. Такі, як цей Ливон, коли вигідно, вміють панувати над собою. Ливонова добрість – роблена, це певно. Він уміє, очевидно, прикинутись, скорчити з себе добряка, що жаль тебе пойме. А відвернеться спиною, і вже, може, регоче нишком з тебе, як з останнього дурня. О, та цей Ливон… „Ні, ні, досить з мене, досить… Викину, викину як жабу! Приб’ю, рішу!“
Рука поволі тягнеться до прикорня, що стоїть в кочергах – до нього припинали влітку теля в березі. Ноги нараз стають важкі, мов стопудові, але таки йдуть, підкрадаються… Рука високо занесена над Ливоновою головою. Очі приміряються, щоб прямо по тім’ї, щоб за одним махом… З лоба котяться краплі поту, застряють в густих Тодосевих бровах, солоно вливаються в очі, цебенять уже по всьому тілу, густі, як олія. Та раптом тіло йому робиться мляве, розслаблюються пальці, і прикорень глухо падає на долівку. Обличчя блідне, робиться, як крейда. Очі постовпіли, геть нічого не бачать, ніби не бачать, ніби розпливлися в них зіниці. Відчув, зрозумів, що злякався самого себе і вже не годен діяти… Ні, не зараз, не зараз, іншим разом… І не в хаті.
Тихо виплентався у сіни. Поникав понадвір’ю. Розгледівся на всі боки, чи бува не стояв хто під вікном. Ніяких слідів. Ніде нікого. Присмучено стоять безлисті дерева на барвистому своєму підстилі. Розчепірене гілля зняли його до неба, чинять стривожену молитву. Весь у ямках, як віспою поритий, лежить спустілий город. В стомленому садку проникливо пищала осіння якась птаха, і серце Тодосеве обізвалося до неї, аж зойкнуло. Щось важке зсунулось з тіла, і тепер він помітив, що кругом знайомий ритм життя: баюристим шляхом брели чиїсь гуси, кури вдесяте перегрібали купу гною та сміття. Аж ген з-за соснового бору вигулькнула жіноча постать. Може, Килинка? Тодосеві так не хотілося, щоб жінка дізналася, що він випив з Ливоном. Мигком побачив, як хтось з розгону шугонув у дерезу, на стежку, що виводила до млина, а коли захочеш, аж на колгоспний тік. Ходив, навіщось усе розглядав, ніби знайомився, стинав плечима, спинявся та й знову кружеляв по подвір’ю.
Опанувавши себе та надихавшись свіжості, по якомусь часі зайшов у катрагу. Корова завовтузилась на прив’язі, аж схарапудилася. Та впізнавши господаря, довірливо лизнула шорстким язиком набряклу Тодосеву руку. Він успокійливо почухав їй підгорля, погладив боки. Тоді взяв оберемок сіна, поклав, ощадливо підібравши розтрушене, в ясельце. Знайомо запахло луговими травами – і од того зовсім полегшало на душі. Тодось не виходив з катраги, а сидів на окоренку і дивився як корова їсть, час від часу підводячи до нього вологі очі.
(1971, червень)
 
«Українська літературна газета» №19 (259) від 27 вересня 2019

На правах рекламы. Ванная комната – одно из основных помещений в каждом доме. Это место, где можно не только помыться, но и получить заряд бодрости на весь день, снять стресс перед сном. Ремонт ванной комнаты Вышгород. Именно поэтому санузел должен быть удобным и функциональным, иметь дизайн, способствующий расслаблению.