Сливи
На зарослу споришем стежку падають дозрілі сливки зі старої, посадженої ще дідом, сливи. Уся дорога до хати встелена ними – синіми, великими, як воляче око. Ще вчора вбирали у себе всю небесну блакить, а сьогодні одна за одною – гуп-гуп до землі.
З хати виходить Василина, збирає в полумисок запашні, липкі від соку дари неба. Буде робити ввечері слив’янку. Ще за бабціним рецептом.
Шелеснула трава, рипнула хвіртка. Підняла голову від сливок, від землі. Упав полумисок, розлетілись сливи.
– Сину, сину… Приїхав… живий… – обіймала крилами-руками, тулила до серця. Гуп-гуп падали сливи…
Підпишіться на закритий телеграм УЛГ! Посилання на канал
За фіранкою
Із вікна видно маленьку капличку Святої Покрови, криницю, вишні, малинник, а ще сусідський город із старими сливами, з яких тихо падають сині сливки на трав’янисту дорогу. А як стати навшпиньки і відгорнути фіранку, то побачиш біля сусідської хати старий дерев’яний слуп із лелечим гніздом . У ньому цього року шестеро пернатих мешканців – тато, мама та четверо лелеченят, які вчаться літати над селом. Беруть розгін над хатою, роблять коло над Збручем, а потім пробують силу крила над полями. Там цвітуть соняхи, зеленіє соя, стирчить стерня на скошеній пшениці. Десь ген-ген за Турецьким валом видніється баштами Кудринецький замок, а далі – ліси, яри, села.
Втомлені, сідають перепочити, а тоді знову – оглядати землі з небес. І так доти, доки до церкви не сходяться люди на празник на Покрова. З молитвою відправляють лелек у вирій. Прощаючись, кажуть, що зима буде ранньою – лелеки поспішають до теплих країв.
А потому, як будуть відгортати фіранки, то поглядатимуть на сніжну дорогу, сливи з засохлими чорними сливками та на старий дерев’яний слуп, який чекає на своїх бузьків.
Файно
Бабка повільно обмацувала кожну барабольку, відчищаючи її від земельки, і вгледівши якусь заздорову, або кумедну, проказувала: – То файно!
Дідьо сидів на ганку літньої кухні, рихтував поламаний замок, посміхався у сиві старечі вуса, і питав бабки: – Шо сі файно?
– Бараболька. Сонце файне. Восінь,- бабка роззиралася довкола, здмухувала з себе невидиму порохняву і знову згиналася до бараболі.
Осіннє сонце піднімалося вище, пекло бабку в тім’я і нагадувало, що пора вже й обідати. Бабка вставала, залишаючи свою роботу до післяобіддя, змивала з рук, і йшла до пєцу. Вставляла туди банєк з голубцями, чи кашею, а по суботах – і з борщем, а вставивши, відходила, голубила оком і промовляла: Та й файно!
Дід сидів за столом, очікуючи обіду, пригладжував сиві вуса усміхом, ніжно підсміювався з бабки: – Шо сі файно?
Бабка повільно поверталася і так само повільно, ніби насолоджуючись, відповідала:
– Ти – файний, діду. Уже сивий, старий, а файний, ніби сто літ тому.
Дід реготав, доводив бабці, що йому сто літ ще нема. Та бабка вже того не чула, вона йшла на обору. Сьогодні пора було зривати виноград. Він виблискував синіми, аж фівлетовими очицями до сонця, пускаючи синю солодку сльозу. Бабка клала повновидві кетяги у старий кошик, який змайстрував дід ще в молодости, і всміхалася:
– Файно.
Цей кошик дід змайстрував для неї. Для винограду. Для її “файно”.
І файне сонце заглядало на них і милувалося.
То сі “файно”.
Лелека
Я виходжу зі старого автобуса, який усе ж не шкодують, а відправляють у недалекі рейси. Пропускаю незмінних бабусь, які їдуть до міста розвіятись, бо за посвідченням їздять безкоштовно, жінок, вік яких важко визначити, бо за важкою роботою вони не рахують років, та зморшкуватих і чорних від сонця й заробітків поодиноких чоловіків.
Виходжу останньою, витрушуючи сільські плітки, якими по вінця наповнились мої вуха, та задушливий запах важкої праці. Йду повільно, щоб нікого не наздоганяти, щоб мене ніхто не впізнавав та нічого в мене не розпитував. Натовп із клуночками, кошиками та рябими сумками ген-ген далеко. Тоді я спокійна. Сірою од пилу і спеки дорогою я мало кого зустрічаю, а якщо зустрічаю, то ховаю свій погляд далеко, аж за Завалецький вал, звідкіля мене ніхто не дістане, як тих забутих та безіменних турків-татар, кістки яких так і залишились під тим насипом.
Іду повільно, хоч ні за плечима, ні в руках нічого не маю. Ні наплічника зі студентськими речами, ані рябої сумки. Намагаюсь охопити поглядом усе довкола, сфотографувати, бо хто знає, коли знову повернусь сюди, до мілкого Збруча, до Завалецького валу, до зарослих бур’янами полів та рідкого лісу. Усе це лякає мене, бо його я пам’ятаю зовсім іншим.
Спускаюсь стрімким схилом до річки. Занурюю у воду долоні й одразу ж втрапляю у багнюку, розганяючи молоденьких жабок. Вони дивуються: хто така і чого прийшла?
Старожилів жабки вже знають і не бояться. Та скільки тих старожилів? Із двадцять хат, і то половина з відчиненими навстіж вікнами та дверима, всередині ночує вітер і все поросло мохом. В іншій частині села живуть-доживають ті, хто, як чорнобильці, не має куди податись, зрісся зі своїм корінням, чекає останнього дня і доживає, ніби й не дихаючи. Так тихо і повільно, вимикаючи світло о восьмій… І влітку, і взимку. Разом із коровами та курками.
Жабки не втікають далеко, сидять і вичікують, лупаючи своїми очицями. А я теж не поспішаю. Ловлю поглядом давно забуті трав’янисті береги, що заплутують мої ноги, ніби намагаються затримати мене в цьому місці, зігнуті та спрацьовані старі верби (вони теж уже втомились сторожувати ці береги від дачників та заїжджих фермерів, відганяти міських дітлахів та збирати по ночах весь бруд, що після себе залишають люди). Охоплюю бічним зором село, що розкинулось поміж річкою, лісом та полем, обрамлене земляним валом, який позеленів і став схожим не на вогняного дракона, а на сліпого старого пса. Я і раніше знала всі стежки-доріжки: як дійти до села, щоб не втрапити в калюжу чи в ямку, як пробігти густий ліс за декілька хвилин, хоча чужинці могли блукати ним годинами і повертатись в те саме зачароване місце.
Я і тоді, коли село кишіло людьми, річка виходила з берегів, і мила ноги ще молодим вербам, а вал здіймав свою здиблену спину високо-високо, була тут своєю. Тепер усе спорожніло, вимерло і затихло. Лиш де-не-де чути кумкання молодих жабок, які не мають страху, бо давно не ганяють їх дітлахи. Та тих дітлахів на пальцях однієї руки можна порахувати. І жаб’ячі забави тепер не в моді. А ще наді мною пролітає лелека. О, я навіть знаю, куди він прямує. У селі є лиш одне лелече гніздо. Над хатою, що вже стомилась мене виглядати, над лавкою, де мене чекають. Зачекались і відправили лелеку за мною.
Йду за ним, уже трохи підганяючи саму себе, бо ж чекають. Підіймаюсь крутою доріжкою, яка вже з часом заростає споришем, і минаю дві хати. Мене не лякають ні старі вірні псів, ні великі індики, які люблять мою яскраво-червону курточку, ні півні-розбишаки. Вони, мовби знаючи розклад автобусів, незмінно чекали мене тут, на порозі цих двох хат. Та сьогодні, певно, вибилися з графіка. А може, їх уже й немає, як і їхніх господарів.
Хати зяють пусткою, лупають великими сліпими очима, широко роззявивши рота, в якому гуляє і пустує вітер. Він перекидає все, що залишилось від господарів та господинь, догори дригом. Виносить увесь сторічний пил, зім’яті газети й те добро, яке не встигли присвоїти дітлахи із сусіднього села.
Намагаюсь не дивитись у ті сліпі страшні очі, бо добре пам’ятаю, як їх підмальовували жіночки, запнувшись білими хустками, як підрихтовували їх господарі. Одні роз’їхались, утекли від пуски, інших повиносили на цвинтар. І тепер ті сліпі хати спраглі, бо добре відчувають, як я йду повз них, поволі минаючи зарослі подвір’я. Вони тихо плачуть за моєю спиною, простягають до мене свої руки, намагаються вхопити мене за комір і затягнути до себе. Бо їм сумно, бо їм тоскно.
Я сумую разом із ними та йду далі. От і старий, іще дерев’яний стовп. На ньому гніздо з дерев’яного галуззя, зеленого моху та пір’я, яке час від часу сиплеться на подорожніх. Сьогодні його мені за комір накидає той лелека, за яким я сюди прийшла. Він пильно приглядається до мене, все ще не вірячи власним очам.
“І справді прийшла, – думає. – Не минуло й півроку”.
Минуло більше, мені здається, цілих сто, а то й тисячу літ. А над білою скособоченою хатою стоїть стовп, як вартовий. На ньому незмінно сидить лелека, голосно б’ючи широкими крилами, мовби нагадуючи, як я завинила. Під гніздом – лавка. Певно, теж зачекалась. Повільно сідаю на своє місце, ліворуч, бо ближче до хати завжди сиділа бабка. Вона очікувала мене і визирала з останнього рейсу щодня. Хоч я й не приїжджала щодня, щотижня, щороку. Уже не їздила років десять. А тут щось покликало до лавки, до гнізда, мовби змушувало переконатися, що все на місці. І на старій лавці вона мене не чекає. Лежить собі на цвинтарі під вишнею й нікого не чекає. Я сідаю, на плечі мені падає лелече пір’я, а сам лелека, голосно змахуючи крилами, летить у напрямку цвинтаря, в напрямку турецьких валів. Чи то попереджаючи про мій приїзд, чи то вже виконавши сьогоднішню і не тільки роботу.
А я сиджу. Сиджу і знаю, що за годину в тому самому автобусі трястимуся назад.
“Тільки б не розвалився дорогою”, – думаю я.
Свято
Дід Петро виповзав на ґанок пізнім вечором. Намацував біля ліжка третю ногу, як про себе називав свою стару та зручну палицю, засував у калоші немiчнi ноги й під прикриттям сутінків йшов дихати повітрям. Зимою він на таке не наважувався. Лише літом. Погріти викручені ревматизмом кістки, нанюхатись абрикосів із сусідського саду та просто посидіти. Годину, двi, аж допоки на землю не падали нічні роси й не починали бити дрижаки. Тоді дід опирався на палицю і знову йшов під ковдру. Іноді вкривався ще й бабиною. Їй уже ковдра не потрібна, так тепло.
Коли баба померла, їй ще не було шістдесяти, й по селі поповзла чутка, що то дід бабу замучив. На поминках, які справляли діти, то там, то тут чулось: «Ото той Петро, замучив бабу», або «Жила б ще баба, жила б». Може, й правда, забагато ганяв він свою Гандзю. Ні, не бив, ніколи в житті не підніс він руки ні на жінку, ні на дітей, усе словом та косим поглядом. Усе йому було не так-то вареники не солені, то каша з грудочками, то діти не так виховувала, то сапку не там поставила. А Гандзя все мовчала, переставляла сапу, досолювала вареники та нижче й нижче опускалась до землі, аж допоки нею не стала.
Діти, поки мама жива була, ще навідували. То на свята, то у відпустку. А як мами не стало – то лиш на могилу й приїжджали, на празник. Не переймався дітьми, були і два сини, й дочка, та що з них візьмеш, як не малі, то вже дуже розумні. Лише баба знаходила з ними спільну мову, а він не знав, про що з ними говорити. Та й вони не знали. Отак немає баби вже двадцять років, діти-внуки раз у рік приїдуть – та й знову по своїх справах.
Ще рік-два після смерті жінки сам справлявся, і їсти варив, ну хай бараболю в лушпайках, але ж варив, а потім ноги, що їх застудив по молодості-по глупості, стали відмовляти. З району назначили йому помічницю з соцзабезу. Приходила двічі на тиждень, трохи прибирала, дiдовi їсти на кілька днів варила, води приносила, продуктів та знову йшла. До свого дому, до родини. Дід Петро зоставався сам, лежав собі під ковдрами й думу думав.
У селі звикли до діда. Відлюдником називали. Повз хату не дуже ходили, бо його хата останньою була. З одного боку – ліс, а з іншого пуста хата. Чого ходити? Дід і звик. Все сам та сам. Вилізе на ґанок, посидить в тиші, послухає з лісу нічних звуків та знову до хати.
А півроку тому до сусідньої хати прийшли хазяї. Хату купили, ремонт зробили. Діти бігають, господарка мукає. Веселіше стало діду. Та як бігла сусідка десь до лісу могла й «добрий день» проказати дідові. А що він? Супився про себе та мовчав. Що йому ЇЇ «добридень»? За нього хліба не купиш. Краще б за дітьми приглядала, а то все кричать, аж до його хати чутно. Не виховує, як треба.
Сьогодні цілий день було жарко. Так спекотно, аж ковдру із себе зняв і трохи раніше на ґанок вийшов. На лавці біля його хати сидів сусідський хлопак, отой, що постійно на нього позирає у шпарку в паркані. Підійшов боязко, миску протягує: «Мама казали вам абрикосів принести. Сьогодні ж свято. Петра й Павла. Це Вам, діду». І побіг. Лише мелькнуло. На ґанку залишилась миска, аромат спілих абрикосів та смак чогось незнайомого. Того, що не давало смакувати, бо стояло клубком у горлі, й не дало про себе сказати: «Дрібні ці абрикоси, зеленкуваті…». Сік зі стиглих абрикосів скапував на долівку, доганяючи несподівану сльозу. Солону чи солодку не розібрати.
Петрів батіг
Йду до річки, помити свої та дідові чоботи від болота (ото цього року літо вдалось, щоб бараболю вибрати треба “резіняки” взувати) та раз по разу пройдусь рукою по траві. Вона зігнеться під вагою моєї руки та знову випрямиться. Лише Петрів батіг шмагоне мене навздогін і синьооко загляне в душу. Сиджу під вербами, полощу капці та тішусь спогадами.
– Оленко, маєш такі очиська, як у Петрових батогів. Блакиті та гарні. От тому й запала мені в душу, – тихо шепотів під вербами Степанко. А моє серденько все частіше і частіше стукотіло в грудях та мліло, як каша гречана в баняку під кожухом. Здавалось, ще трішки й вискочить із грудей та полине за коханим. Аж ні, той скоріш пішов. Пішов на той берег, іншій про кохання співати, бо вона багачка, мала поле та корову, а що я? Повна хата злиднів та сестер. Послухав тата-маму та й оженився, а мені залишив тільки спомини.
Мию чоботи над Збручем, а тут до щему рідне: – Добридень, Оленко! Як здоров’ячко? Як Іван? Клигає помаленько? – Степанко до сестри поспішає, припадаючи на ліву ногу. Проводжаю поглядом його зігнуту постать, ще рік-два і зовсім перестане приходити. Щороку все рідше і рідше навідується. У наші роки три кілометри — то довгий шлях. Я вже далі села й не ходжу, куди мені.
Повертаю додому. В руках чоботи, а в очах — блакить Петрових батогів.
Іван стрічає на порозі: – Що знову Степана зустріла? Ото жіноче серце, ніяк не попустить, – та прихиляє свою сиву, аж білу, голову мені до грудей.
– Подякую йому, як перестріну, – продовжує. – Бо куди б я без тебе?
І я б подякувала. Та не зрозуміє. А серце щемить та гупає, як колись, коли так буйно росли Петрові батоги над Збручем.