Театр під вишнями та інопланетяни

До уваги читачів пропонуємо фрагмент із повісті молодої вінницької письменниці Руслани Мельничук «Канікули в Йосипівці». Незабаром повість вийде окремою книжкою в одному із столичних видавництв.

Руслана МЕЛЬНИЧУК

Тиждень карантину промайнув на диво швидко. Марися дотримала обіцянки. Приїхала. Бачили б ви мою Марисю – справжня красуня! Темне, майже чорне волосся, великі, завжди трохи здивовані карі очі, миле кругле личко. Словом, справжній еталон дівочої краси. Розпакувавши валізи, ми затишно вмостилися на великому бабусиному ліжку. Ви певно знаєте – в кожній сільській хаті є такі. Ці ліжка, як справжні острови, живуть якимось своїм, окремим життям. Ліжко, на якому ми вмостилися, займає пів-кімнати, і не тому, що вона така маленька, а через те, що ліжко таке велике.

Так от, сидимо ми. Я розповідаю Марисі про свої плани.

– Готуйся, Марисю! Будемо ставити п’єсу Лесі Українки «Лісова пісня». Ну, пам’ятаєш, оту про Мавку, Лукаша, бабу Килину?

Марися чіпляється за останнє слово, як за рятівне коло.

– Облиш, – каже вона. Бабою Килиною я не буду, а Лукашем – тим більше. І звідки в тебе ці ідеї?

– Ти не розумієш усього смаку цієї справи, – переконую її я. Лише уяви – вистава, і ми в костюмах з тобою на сцені. Ти – Мавка, ну чи може я. Не важливо. Я Мавка. З розпущеним волоссям, у довгій сукні, ходжу по сцені, а глядачі завмерли в залі, і аж роти пороззявляли від такої краси.

Дивлюсь на Марисю, а вона й справді рота роззявила і дивиться на мене вирячивши очі, як той глядач. Я навіть подумала – можливо, я вже на сцені у сукні і з розпущеним волоссям. Кинула оком у дзеркало. Та ні, я так і сиджу на ліжку в рожевому сарафані, і залякую Марисю своїми історіями.

– То що? Згода? – вигукую я.

– Та згода, згода, – мимрить Марися. – Все одно від тебе не відчепишся, Мавка.

Це сигнал, що можна розпочинати тренування, бо Марися ще візьме і здуру передумає. Я дістаю з-під подушки книгу, яку заздалегідь підготувала; з кишені, мов чарівну паличку – олівець. І починаю творити. Ролі розділяються важко. Марися, обтяжена своєю красою, обов’язково хоче бути Мавкою. Тоді мені судилося зіграти три ролі – Лукаша, баби Килини, і Того Що Греблі Рве. Рвати греблі Марися не хоче, тому після довгих вмовлянь погоджується на бабу Килину. Хух. Найважче позаду. Чи то тільки так здається. Починаємо. Спочатку несміливо і мляво, а потім зі справжнім захватом і завзяттям. Марися лементує, що їй потрібно вбратися в костюм Мавки, бо без костюма не може вловити настрій п’єси. Я знаходжу в шафі старий бабусин халат якогось незрозумілого жовтого кольору. Вбираємо Марисю у цю красу. Марися – Мавка. Хоча, чесно кажучи, у цьому одязі вона більше схожа на бабу Килину, але я мовчу, добре знаючи норовливий характер моєї сестрички. Тренування затягуються аж до вечора. І натомлені Мавка, Лукаш, баба Килина, і Той Що Греблі Рве засинають неспокійним сном.

Наступні дні минають у тих самих турботах – допомагаємо бабусі і розучуємо слова майбутньої вистави. Навіть навчилися суміщати. Женемо кози на пасовисько і репетируємо. Чесно кажучи, перехожі інколи дивляться на нас з подивом, але ми звикли.

– Зірки мають звикати до слави, навіть якщо вона така рання, – філософськи зауважує Марися.

– Так-так, – погоджуюсь я, підганяючи неслухняну Дунайку.

– Завтра прем’єра, – каже Марися. Вона вже повністю вжилася в свої ролі, тому я не дивуюсь, коли вона говорить зовсім різними голосами: то мелодійним і співучим – Мавчиним, то сердитим і крикливим – баби Килини. Зараз вона Мавка.

– Так, завтра прем’єра. Прийдуть глядачі. Сила-силенна глядачів. Слухай, а як вони знатимуть, що завтра вистава?

– Як, як? Підемо до кожного, скажемо, запросимо.

– Не солідно це якось, – почала вередувати Мариська. – У нас, в місті, коли має бути цікавий фільм, або вистава, чи коли приміром приїздять артисти з інших міст – по всьому місті розвішані афіші з їхніми фото, а також з датою і часом проведення заходу.

– То в чому проблема? Буде і в нас афіша, – азартно вигукую я.

Прийшовши додому, ми знайшли старі зошити, вирвали з них чисті аркуші, склеїли їх. Марися почала малювати.

– Слухай, проблема. Нас двоє, а разом з тим – четверо: Мавка, Лукаш, баба Килина, Той Що Греблі Рве. Що робити? Малювати усіх?

– Малюй усіх, – впевнено кажу я.

Марися висолопивши язика намалювала два моїх і два своїх обличчя, а потім домалювала нам сценічні костюми.

– Все добре. Тільки чому Лукаш вийшов з довгим рудим волоссям, – занепокоїлась я.

– Ти ж сама сказала намалювати двох тебе і двох мене, от я й намалювала, – насупилась Марися.

Після довгих суперечок афіша була готова, і ми повісили її на вулиці, на старому дубі. На афіші було написано:

«Завтра о 18.00. На вулиці Лісовій 4 (друга хата від дороги) відбудеться незабутня прем’єра «Лісової пісні»! Запрошуємо всіх бажаючих!!!!!»

Настав день вистави. Ми з Марисею, святково вбрані, походжаємо подвір’ям, нервово поглядаючи одна на одну. Нашому хвилюванню немає меж.

– Цікаво, скільки людей прийде? І чи помістяться всі? – стурбовано запитує Марися.

– Не знаю, не знаю, – відповідаю я. Прем’єру ми вирішили проводити у вишняку за хатою. Насправді, раніше то був вишняк, а зараз у ньому залишилось лише кілька дерев, тому місця буде достатньо, а якщо ні, доведеться просити вибачення і показувати виставу ще раз, але на більшій сцені.

– Знаєш,– не вгаває Марися, – коли я була з батьками на концерті, там у кожної групи гостей був свій столик з цукерками, напоями, фруктами. Треба і нам такі столики. Але де ж їх взяти?

– А стільці для чого? З них і зробимо столики! – весело вигукую я.

Сказано – зроблено. У вишняку стоїть з десяток стільців – столиків, а на них чашки з козиним молоком (те що найбільш доступне, бо компоти в погребі, а просити в бабусі ключі – небезпечно. Відразу почнуться різні зайві запитання. Чому? Навіщо? А молоко завжди стоїть на столі, тому легкодоступне). Отже, молоко, і уявіть собі екзотичні фрукти – банани (ця розкіш залишилась після Марисиного приїзду).

– Доволі непогано, – коментує Марися.

– Чудово! – погоджуюсь я.

Незабаром прийдуть глядачі. Треба поспішати. Костюми готові, зачіски теж. 17.50. З’являються перші гості. Ну, звісно ж, це наші вірні друзі – Юлька, Танька, Артем та Ігореня. Їхній цікавості немає меж, вони оглядають нас з ніг до голови, ніби то не я і Марися, а як мінімум двоє інопланетян, які зійшли на Землю з невідомих сфер. Хоча я їх розумію. Нас важко впізнати. Марися – Мавка з ніг до голови закутана у салатову тюль, яку ми непомітно зняли з вікна у спальні (бабуся рідко заходить до тієї кімнати). На голові у неї вінок (про нього згадали в останню мить, тому зробили з того, що було під руками – гілля, яким годуємо кіз).

Ну, а я – Лукаш. У старому бабусиному піджаку і у величезних штанях. У ці штани могли б вміститися ще троє Лукашів, тому ми завбачливо підв’язали їх мотузками, якими бабуся зав’язує мішки з картоплею. Отже, в такому вигляді ми з’явились перед ясними очима нашої публіки. Глядачі мовчать, мов у рота води набрали, але я відчуваю їхній, просто таки німий захват. 18.00. Ну, що ж, пора на сцену. Ми виходимо у вишняк, тобто на сцену. Глядачів не так уже й багато, але є. Є. Усі вище згадані і бабуся. Але ми не засмучуємось. Впевнені, що незабаром підійдуть усі інші. Це ж село. Тут глядачі не такі, як у місті. В місті що, одягнулись, нафарбувались і швиденько в кіно або в театр. А в селі треба подоїти корів, нагодувати свиней, курей, гусей, а вже тоді в театр, тобто до нас.

Вистава починається монологом Марисі – Мавки. Я стою за кулісами (за вишнею) і захоплено спостерігаю за глядачами. Юлька сидить рівненько, як у школі. Руки склала, таке враження, що ось-ось підійме руку і буде відповідати. Танька малює уявною ручкою по столі-стільці, Ігореня з Артемом п’ють козине молоко і смачно жують заморські делікатеси – банани. Яка ж розумниця моя Марися! Додумалась зробити у нашому театрі кафе-бар! Чудова ідея! Бабуся сидить у першому ряду і мило посміхається, певно, поки що не зрозуміла, з чого зроблена Марисина сукня (справді рідко заходить у спальню). Я повертаю голову вліво ліворуч, щоб подивитися, хто ж це ще прийшов на нашу прем’єру. І бачу п’ять голів, які зовсім не схожі на бабу Маруську, бабу Люду чи тим більше дядька Толю. О, ні! Та це ж наші кози: Дунайка, Марісабелька, Ласунка, Квітка і Бистрик, у повному зірковому складі. Стоять і дивляться як барани (точніше кажучи, кози) на нові ворота (штахети).

Мій вихід. Вистава пролітає, як одна мить. Гості вітають нас з дебютом. Ми навіть не бачили, що вони усі прийшли з польовими квітами. Всі задоволені і щасливі, особливо ми. Це наш зірковий час!

– А де Артемко та Ігореня? – схвильовано запитую я.

– Побігли терміново в туалет! – пирскають Юлька з Танькою.

І тільки тепер бабуся зауважує, чим ми пригощали свою високоповажну публіку. Ох і добряче нам дісталось.

– Певно, хлопцям вистава запам’ятається найбільше! – сміється Марися.

– І козам теж, – кажу я, дивлячись, як вони доїдають наші букети…

 

***

Сьогодні в мене свято, на зміну Марисі приїздить Оксана – моя старша сестра. Перезмінка, одним словом. Нову жертву для ігор я чекаю з великим нетерпінням. Туди-сюди походжаю. На вигляд спокійна і врівноважена, а в голові справжня буря – нові ідеї для забав. Усе має бути розплановано – як на роботі (краще про неї не згадувати).

Оксана приїхала! Вона старша від мене на два роки, а може й трохи більше, я не підраховувала. Хоча ми з нею рідні сестри, але з виду не скажеш – зовсім різні, та й характери також. Вона більш стримана й серйозна, а я – справжнє чортеня. У мене є один великий секрет, давно кортіло поділитися ним з кимось, та все не було підходящих вух. Оксана – те що треба. Їй можна розповісти все – нізащо в світі не прохопиться, хіба що бабуся влаштує їй страшні тортури, або натравить на неї нашу козу Дунайку, але не будемо про погане. Я відводжу Оксану у вишняк за хатою, і притишеним, хриплуватим від хвилювання голосом розповідаю свій секрет. Ви теж можете послухати. Два чи три дні тому я помітила дивні речі. Спочатку зникла моя резинка для волосся, потім моя улюблена чашка, а сьогодні хтось переклав мою футболку з шафи на стілець. Оксана дивиться на мене здивовано, певно, думає, що то я її підозрюю у цих смертних гріхах. От дурна. Вона ж тільки сьогодні приїхала.

– Не здогадуєшся, до чого я хилю?

Ще більше страху і запитань в її очах.

– У нас з’явились гості. Здалеку. Не з нашого села, і навіть не з сусіднього.

– Що, знову дядько Петро з сімейством приїхав? Дивно, але я їх не бачила, – знічено стинає плечима моя недогадлива сестра.

– Ні, не дядько Петро. Гірше.

– Гірше? – так щиро дивується Оксана, ніби гірше і бути не може.

– Інопланетяни, – випалюю я, і падаю на пеньок, ніби це слово забрало у мене всі сили.

– Інопланетяни? – очі Оксани округлились до критичного рівня, ще трохи, і здається вилізуть з орбіт.

Нарешті вона зрозуміє, що приїзд дядька Петра з сімейством – не найгірший варіант.

– Так, інопланетяни, – спокійно продовжую я. – Не лякайся. Ти швидко звикнеш. Я з ними уже потоваришувала. Приємні люди… ну, тобто істоти. Прилітають не часто, і ненадовго. Прибирати за ними не треба. Це тобі не Лілька з Вовкою. Коротше кажучи, рай, а не гості.

– А що їм потрібно? Про що ти з ними розмовляєш?

– Та так, різні теми. От вчора, наприклад, про тебе розповідала. Казала, що ти незабаром приїдеш, то вони нас в гості запрошували.

– В гості? Куди? – якимсь дерев’яним голосом запитує сестра.

– Ну, туди, – невпевнено тикаю пальцем в небо. Я ж бо не знаю, де саме в них хата, чи може квартира.

– Знаєш їх цілих три дні, і навіть не поцікавилась, яка в них адреса, – докірливо хитає головою розсудлива Оксана.

– Сьогодні прилетять – дізнаєшся. Але в них дуже серйозні вимоги до своїх гостей. Наприклад, одяг, – я прискіпливо оглядаю Оксану, як павук муху, – твій одяг зовсім не підходить для такої подорожі.

– А який одяг потрібен? Спеціальний костюм? Чи, може, шуба? Певно, там холодно?

– Ні, ні. Там не холодно, навіть взимку. Шуба точно не потрібна. Ходімо, покажеш мені свій гардероб, а я їх запитаю, підходить такий одяг, чи ні.

Оксана дістає з-під столу свій целофановий мішок, то наша шафа на період літніх канікул. Мішок точно такий як у мене. Хоч би не переплутати. Витрусили все з мішка. Я серйозно роздивляюсь цю барвисту купу мотлоху, тобто Оксаниного одягу.

– Ну що ж, почнемо сеанс, – діловито кажу я. Беру кожну річ в руки і показую невидимим істотам, примовляючи.

– Любі інопланетянчики, подивіться, будь ласка, чи підходить вам така річ.

Вони виявились дуже прискіпливими, або в них просто не було настрою. Чомусь їм нічого не подобалось. Те велике, те мале, те надто яскраве, чи надто вузьке. Нарешті, я вбрала перелякану Оксану в теплі вовняні колготи, в’язаний светр і яскраво-червону спідницю. Можете уявити її в цьому одязі в тридцятиградусну спеку. Але чого не зробиш заради фантастичної подорожі.

– Ну що, полетіли? – дивиться на мене червона як рак сестра.

– Куди? – запитую я.

– Туди, – тикає пальцем вгору Оксана.

– А, так, я вже й забула. З усіма цими збираннями зовсім з голови вилетіло. Ні, ні, не сьогодні.

– Як не сьогодні? – здається, Оксані от-от урветься терпець. – І скільки мені потрібно ось так ходити? Місяць, два? – шипить сестра.

– Та ні, припини. Лишень до завтра. У них ще не готовий майданчик для посадки. Завтра все владнається, – впевнено кажу я. А в самої голова аж кипить від думок. Як же її відправити в космос? Довго вона так не витримає. Завтра крайній строк.

Поки Оксана складає речі – іду у вишняк, оглядаю майбутній аеродром. В принципі усе реально, підбадьорюю я себе. За ніч можна вирізати хмари з картону і прикріпити їх до даху, чи до липи. Але хмари то півбіди, а як же її запустити в космос? І навіщо я усе це затіяла? Ну нічого. Вже пізно. Треба лягати спати. Завтра щось придумаю.

Вранці все вирішилось само собою. Бабуся знайшла мою чашку і резинку для волосся. Виявляється, їх скинула Мурка, наша кицька, а ніякі не інопланетяни. Оксана зняла свою уніформу… і… я втратила партнера по іграх на цілий тиждень. Але досі ношу в серці мрію зробити аеродром у вишняку за хатою…

Залишити коментар