Тарас Федюк. «У поета немає мети – є тільки шлях»

“Українська літературна газета”, ч. 12 (368), грудень 2024

Закінчення. Початок див.: Тарас Федюк. «У поета немає мети – є тільки шлях» – Litgazeta.com.ua

 

 

З КНИЖКИ «СПОГАДИ»

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 

Серед письменників ходило немало байок і пліток. Постараюся відділяти одне від одного. Хоча й розумію, що правда і плітки в письменницькому середовищі «неподільні, як Райнер Марія».

Десь у листопаді 1971 року вкотре надійшов лист від Діда. Він мені повідомив, що мав розмову з деким (прізвищ він практично не називав), і мені треба готувати збірку поезій. Для цього маю передрукувати у двох примірниках через два інтервали рукопис на 1000 рядків. Я спочатку зрадів, але далі опосіла мене печаль велика. Полічив, що було. 281 рядок (ця цифра занотована у щоденнику, тому така точна). Часу давали, пригадую, до весни.

Що й казати – книжка була недосяжною мрією десь у дуже віддалених перспективах. І раптом…

Що я зробив? Правильно, ви вгадали. Я сів писати. Справу спрощувало те, що в ранні періоди свого «віршотворення» я писав верлібром. Верлібр був ознакою належності до світової поезії, я в ті часи любив поезію Віталія Коротича та Волта Вітмена (Бог, сподіваюся, мені пробачить цей різнокаліберний тандем!). Ну й, крім того, верлібр був у совітах певною ознакою належності до літературних карбонаріїв.

Писав я щодня, норми визначеної не було, але рядки ретельно лічилися, записувалися, і їхня кількість важила чи не більше, аніж якість.

Моя бабця помітила цю підозрілу посидючість, певний пригальмований стан та натхнення, очі, як у наркомана,  й, не підозрюючи, що я почую її слова, виказувала мамі: «Лідо, кажи йому шо, бо ше з головою шось случиться». Мудра людина була моя бабця. У корінь зрила. З єдиною поправкою: не ШЕ «случиться», а ВЖЕ «случилось». І надовго.

11 лютого я отримав листа. З тієї ж «Комсомольської іскри». Але конверт був трохи інакший. Попередні – брудно-блакитного кольору, а цей – біленький і блискучий. Лист був короткий, а радість моя –  набагато довшою, аніж лист. На фірмовому бланку було ниписано:

«Шановний Тарасе! Надішли, будь ласка, на моє ім’я свої вірші (скільки вважаєш за потрібне) і поему.

З повагою Редактор (Б. Де­ре­в’янко)».

Я, звичайно, надіслав. Вірші були різні, а поема настільки кон’юнктурна (мене частково виправдовує лише те, що такого слова не знав і багато чого з написаного щиро поділяв), що аж тепер соромно. Звичайно, мізки наші були серйозно ушкоджені совітською пропагандою, але був би нечесним, якби не сказав, що занадто рано зрозумів, що час від часу треба писати «паровозики» (так називалися «ідеологічно правильні» твори, які мусили «тягти» за собою «справжню лірику»).

 

…наразі розповім про богему.

Хребтом її були художники. І не просто художники, а модерні художники. Повний андеграунд: Володя Стрельніков, Вітя Маринюк, Володя Цюпко, Слава Сичов, іноді з’являвся Святослав Божій – вибуховий, несподіваний… Про Славу Божія я знав ще до особистого знайомства дві речі: він син відомого народного художника СРСР (вище радянське звання) Михайла Божія, який малював Шевченка та Леніна (ті роботи, що я тоді бачив у репродукціях); а також – автор відомого в наших колах портрета Миколи Вінграновського на повен зріст і у величезному «шевченківському» кожусі…

Художники завжди говорили та сперечалися про своє, вони нетерпляче совали ногами, коли письменникам вдавалося встромити в розмову свої п’ять літературних копійок і продовжували далі.

Якось, пригадую, Вітя Маринюк розповідав Володі Цюпку про свою якусь графічну знахідку. Розмахувань руками в повітрі для цілковитого розуміння явно не вистачало. Тоді Вітя виливає чарку горілки на стіл і починає виводити пальцем якісь складні абстрактні візерунки… У мене очі полізли на лоба: чарку горілки… на якісь візерунки… не може дочекатися, поки до паперу дістануться… А от не могли!

Час був важкий не лише для письменників, а й художників. Виставка в Манежі, розігнана Хрущовим, «бульдозерна виставка» на додаток, були свіжими в пам’яті. Партійні низи все ще керувалися хрущовським визначенням абстракціонізму: «как корова хвостом»… Тому втрапити на якісь офіційні виставки хлопці не могли – за визначенням – і доводилося організовувати нелегальні, на квартирах. На нелегальних виставках на одного запрошеного відвідувача (запрошували лише вузьке коло своїх) тинялося по двоє гебістів, екстрім був суцільний, організаторів викликали на «співбесіди», часом і відвідувачів теж. Але вони були фанатики. Справжні неофіти, готові покласти життя за свої естетичні принципи…

Водночас модерні художники являли собою вдячний «матеріал» для ідеологічного осуду: «ось ще є серед нас деякі поодинокі…». Без цих «деяких поодиноких» було б зовсім нічого робити  партійним «мистецтвознавцям».

У ті часи хлопці розповідали мені і трагічну, і смішну заразом історію. Після «хрущовської критики» на виставці в Манежі «ідеологічними ліфтами» було спущено вказівку: відшуковувати на місцях цих усяких абстракціоністів і рішуче їх засуджувати. В Одесі таких «суб’єктів» знайшлося чимало. А от в облцентрі (вже не пригадую якому) – як на те – жоднісінького! Всі правильні. Всі соцреалісти! Ніби й нема кого засуджувати, а з іншого боку – вказівка  знаходити й рішуче засуджувати!

Перший секретар Н-ського обкому зробив так: в Одесі знайшли нещасного художника-абстракціоніста-безхатька й запросили до Н-ська з обіцянкою дати квартиру. Безхатько зрадів: нарешті його помітили та оцінили! Квартиру справді дали. Прописали. І тепер вже – як мешканця Н-ська – абстракціоніста почали «човпти». Скрізь-усюди й завжди.

Чим історія скінчилася: чи художник став соцреалістом, чи партійна кампанія вщухла – того не відаю. Але ось так бувало…

Не дуже щастило молодим модерністам отримувати замовлення і з Худфонду (була така структура при Спілці художників, що розподіляла замовлення: то на портрет чи бюст Леніна, то на розпис рай- або сільклубу, то ще на яку «наочну агітацію»).

Проте одне джерело доходу для молодих художників на початку сімдесятих пробилося – автобусні зупинки. Десь високо «вгорі» вирішили біля кожного села на трасі зробити бетонну халабуду (ну, ми всі їх і досі можемо бачити пообіч тих трас). Але не просто халабуду, а оздобити цю халабуду мозаїкою. Якою? Деінде це ще збереглося й можна побачити: то ракета летить, то сніп пшениці селянка тримає, то який червоний прапор око муляє… Агітація та пропаганда, одне слово.

Отут і згодилися молоді модерністи. Бо старим і заслуженим ця робота не кайфова (важко та брудно), а молодим і правильним часто було «западло» їздити фіг зна куди й ліпити фіг зна що.

Проте гроші там платили великі. Кілька сезонів хлопці всі теплі місяці тинялися Україною, обліплюючи її всілякою мозаїчною «красою». Іноді настільки примітивною, що скидалося на стьоб.

Часом з’являлася ще одна стаття можливих доходів, але вона була стрьомна – розписувати церкви. Тут могли пильні начальники й по шапці дати. Хоча хлопці розписували… Куди ж дінешся.

Долучалися до богеми зрідка й викладачі рідного університету, вони ж і члени Спілки письменників. Найчастіше – Євген Миколайович Прісовський, про якого згодом.

Заходили незрідка й журналісти, хоча їхні «точки» були ближче до редакцій. Обласне радіо богемило переважно «у сестрички Олі» на Ярославського, а потім там же, але вже «у Зосі». З комсомольської газети «Комсомольська іскра» доєднувався лишень Борис Нечерда, та й то тільки тоді, коли треба було забігти до Спілки.

З окремих яскравих персонажів богемних кав’ярень варто згадати актора, якого всі звали Рудік і який вже грав свої ролі лише в барі готелю «Красний».

Дещо окремо від художників та від усіх взагалі медитував у барі «Красного» Слава Сичов. Приходив він туди часто-густо просто під відкриття, сідав чи ставав (у різний час столики в «Красному» були то «сидячі» зі стільцями, то «стоячі» без стільців) до столика й занурювався в себе, чекаючи, аби хто підійшов і налив, або й не чекаючи… Просто стояв і все. Коли хто до нього підходив, Слава сприймав цей підхід, як річ природну, і не радів, не дивувався, навіть уваги звертав небагато. Говорив він мало, слухав неуважно, сперечався без молодечого запалу. Така собі бородата «річ у собі». Був він прекрасним акварелістом, але мало кому з людей сторонніх, тобто письменників, журналістів чи акторів, щастило бачити його роботи.

І в барі, і в таверні були дуже колоритні бармени. У «Красному» це був Аркадій, наділений шляхетними рисами обличчя нешляхетного рожево-червоного кольору. Він швидко та майстерно наливав, знав усіх відвідувачів, але найголовніша його риса – беззастережна щедрість і довірливість. Він наливав у борг! Уявити таке в радянському барі було важко, бо траплялося воно нечасто. От, скажімо, багатьма роками пізніше на батьківщині моєї дружини, у селі Удич Вінницької області, була кав’ярня «Ластівка». У цій кав’ярні мене завжди жахливо смішило оголошення над шинквасом: «Список мешканців села Удич, яким заводським комітетом (там був цукровий заводик – Т. Ф.)  заборонено продавати спиртне».

Далі йшли прізвища півтора десятка чоловіків, які безнадійно втратили довіру свого заводського комітету. Список час від часу оновлювався, якісь прізвища щезали, якісь з’являлися… Так-от, у «Ластівці» теж часом наливали в борг. Але то ж село, а це – Одесса.

Попри все, Аркадій наливав. І дуже часто під час наших походеньок, коли закінчувалися зіжмакані рублі, хтось – найвідчайдушніший – вигукував: «До Аркадія! На борг! Пригощаю!». І ми сунули «на борг», трохи ніяковіючи від того, що змусили братчика влізти в кабалу.

Борги віддавалися справно, це була справа свята, бо всі розуміли: варто одного разу не розрахуватися і наступного – дуля з маком, а не чарка з коньяком. Високу довіру Аркадія ми цінували високо й не осоромили на моїй пам’яті жодного разу.

Якщо вже про барменів, то не менш колоритним був чаклун пляшки та чарки й у таверні «Нептун». Мав бармен скошені очі та смагляве обличчя і звався Кім. Чи це було його ім’я, чи прізвище – ніхто не знав, та й надто цим не переймалися. Зазвичай так звали майже всіх корейців, що жили в Союзі. Стояв бармен на своєму робочому місці з абсолютно незворушним, таким собі самурайським, виразом обличчя: жодних емоцій, жодної міміки. Якщо ти замовляв свої п’ятдесят, він швидким рухом брав чарку у праву, пляшку в ліву, але перед тим, як налити, – підкидав ту чарчину високо вгору, мало не під стелю, вона оберталася зі скаженою швидкістю з десяток разів і падала назад до руки бармена, причому так точно, що ще до її мертвої зупинки між пальців, Кім уже починав перехиляти пляшку. Одним точним рухом чарка наповнювалася. І я не пам’ятаю жодного разу, аби Кімові довелося доливати або горілка переливалася через край. Це був вищий шик і вища майстерність. І потім часто, коли мусив слухати про «професіоналів у владі», про «уряд професіоналів», я згадував корейця Кіма з таверни «Нептун». Таких професіоналів у нашому уряді за третину століття не було й близько!

Тепер бармени витворяють і не таке, але тоді… у Радянському Союзі… це було справжнє диво… торжество нескромності та поклоніння «західному ідолові».

Кім не наливав «на борг» і не розмовляв з нами, але, підозрюю, всіх нас знав, як облуплених. Та не лише нас, а й будь-яких повсякчасних або разових клієнтів.

У «Нептуні» був ще один колоритний тип – це швейцар. Поставою та породою схожий на генерала і то не просто генерала, а генерал-полковника щонайменше, він був урочистий у всьому: і коли зустрічав нас, і коли брав нашу дешеву благеньку вдягачку, і коли брав за це якісь копійки… Але навіть не цим він був уславлений у нашому колі. Коли набридав дим і гамір зали, ви могли вийти в коридорчик до гардероба й поговорити з ним про Канта, Гегеля, навіть модного тоді своїм «Бунтом мас» Ортегу-і-Гассета! Ну, звичайно, за умови, що кількість спожитого давала змогу відрізнити Канта від Гегеля і не сплутати Ортегу з Гассетом.

Я недарма так розлого викладаю несуттєві на перший погляд деталі та подробиці, бо це була така собі певною мірою «зона свободи», середовище, нагода існувати поза ідеологічним пресингом і наглядом… Тут панували дещо інші неписані закони, тут збиралися зовсім інакші, аніж на партійних чи на профспілкових зборах люди… Тобто, вони ТУТ ставали інакші. Ставали вповні собою.

А публіка в барах, та й у самому ресторані «Красний», була абсолютно «непманівська», ну, якщо не антирадянська, то нерадянська вже точно. Фарцовщики, повії, валютчики, м’ясники з «Привозу», цеховики, торгові махінатори… Словом, середовище здебільшого було ділове й капіталістичне.

Люди «справи» приходили до барів і ресторанів ввечері, по шостій, і час від часу навіть пригощали богему, виблискуючи лисинами, золотими зубами та масивними золотими перстенями. Так само час від часу до таверни заходило кілька молодих хлопців у дешевих костюмах та ще дешевших краватках і попід руки виводили котрогось із «ділових». І виведені переставали бути клієнтами «Нептуна», стаючи клієнтами ОБХСС (Отдєл борьби с хіщеніямі соціалістіческой собствєнності).

Звичайно, траплялися в цих закладах і справдешні інтуристи, проте не вони формували «обличчя».

До речі, хочу розповісти про випадок, який стався дещо пізніше, вже десь у сімдесятих, з відомим французьким письменником Морісом Дрюоном в Одесі.

Він приїхав до Південної Пальміри хтозна задля чого, либонь, подорожуючи, а може, й у справах видавничих, хоча такі були в нього переважно в Москві.

Отож приїхав. Серед літа. Дух свободи одеського «богемного майданчика» нагадав Морісові повітря батьківщини, від якого (і не тільки від нього) француз сп’янів і трохи забув, де він.

Дрюон то вступав у жваві бесіди з валютними повіями, які бачили в ньому лише товар і не хотіли ділитися секретами життя та майстерності задарма, то чіплявся з розмовами до перехожих, які сахалися від нього, боячись пошкодити «обліко моралє» твердих більшовиків…

Нарешті француз вирішив відірватися від письменницько-обкомівських супровідників і поринути у справжнє життя.

Дрюон зник.

Довгенько на його слід не вдавалося вийти. У струнких лавах «апаратчиків» здійнявся нестрункий рейвах. Як? Де? Що з ним? Хто прогавив? А не дай Боже… Нарешті, коли обкомівські страждання стали нестерпні, об’єкт з’явився. Сам. Живий-здоровий. Але… Всі печалі світу відбивалися на його нерадянській фізіономії.

Виявляється, захотілося людині прокататися на трамваї разом із простим народом, поринути в маси, так би мовити. Побачити справжнє, а не показушне. Живе, а не те, що йому демонстрували ідеологічні бодігарди. З нагрудної кишені сорочки дослідника життя простого народу на півкілометри визирав закордонний паспорт, із якого тимчасом на півкілометри визирала паперова місцева та іноземна валюта. Вся, яку мав. Ну, мабуть, так весело й безтурботно в них у Франції їздили всякими трамваями.

Далі можна не розповідати. Лоха не оминула доля лиха. Паспорт і гроші «свиснули». Традицію в цьому сенсі в Одесі, надто влітку, порушували рідко. Сюди на сезон з’їжджалися кишенькові крадії чи не з усіх куточків однієї шостої частини суші.

Нашому голові Спілки Іванові Петровичу Гайдаєнку довелося об’їхати редакції всіх газет, радіо та телебачення й нашкребти під майбутні інтерв’ю з іноземним класиком якісь гроші для бідного постраждальця.

Дрюонів паспорт за пару днів підкинули до рецепції готелю, як часто тоді робили шляхетні кишенькові злодії, а валюта прислужилася простому народові, життя якого так завзято взявся був досліджувати легковажний француз.

Що цікаво: Дрюон дожив і до розпаду імперії, і до нашої незалежності. Кажуть, до своєї смерті захоплювався Росією, Путіним і вважав, що Москва має мати політичний вплив на всі колишні республіки колишнього СРСР. Пам’ятав, либонь, московські гонорари… І українських кишенькових злодіїв. Може, тому і Україна, і Одеса, і одеські трамваї якось йому, як тепер кажуть, не заходили…

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.