“Українська літературна газета”, ч. 11-12 (329-330), червень 2022
Марія дивилася на призахідне сонце крізь величезне провалля, що годину тому було її хатою. Сиве волосся закручене недбалим вузлом. Одна рука стискала мотузку з прив‘язаною козою, інша – стягнуту з голови хустку.
Від хати лишилося півстіни і сонячні промені золотили, лагідно намагалися замаскувати уламки цегли, що наче пощерблені зуби стирчали у здивованій, недоречній посмішці…
Мекнула коза Дарка, власне це завдяки їй Марія залишилася живою.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вранці відвела її подалі, на моріжок, а ввечері пішла забирати. Замилувалася смарагдовою зеленню весняної трави, тихе надвечір‘я солодко повнилося неперевершеним співом соловейка.
Наче і немає війни…
З дому за нею ув‘язався Жучок, старенький псисько, який у цей час завжди спав у своїй буді.
– Йди додому, – Марія змахнула рукою у бік хати. А той, відставши, так і чимчикував на своїх кривеньких коротких лапках. Посивіла морда, поріділий хвіст…
Старість. Все як у людей, зітхнула Марія.
Згадала, як чоловік приніс чорне наче вугілля щеня у плетеній торбинці. Ще тоненький хвостик смішно стирчав із дірочки торби.
– Ну от! Жучок! – промовив тоді Федір. Виросло незграбне, з довгим тілом, короткими ніжками, але ж вірне і розумне. Ходив за чоловіком, як прив‘язаний, а коли той пішов у засвіти, скрізь ходив з Марією і на цвинтар звісно, а потім люди бачили і сам туди бігав.
Знову завило і гупнуло, стихло птаство. Світ розітнуло сичання
чигаючої смерті…
– Господи! Та де ж він?, – схвильовано роззиралася навкруги Марія. – Жученькооо!!!
Віднедавна, коли почалися обстріли, люди поступово стали виїжджати, хто куди…
Якось, одного дня, Марія погнала козу селечком і усвідомила, що залишилася сама. Село, на одну вулицю та десяток дворів, сумно дивилося на Марію потьм‘янілими очима вікон, проводжало спорожнілими дворами. Вже добряче понівечене, з обгорілими деревами, з благально здійнятим вгору комином на руїнах хати Токаренків…
Підгодовувала залишених собак, котів, порпалася на городі. Їжа не смакувала, та і їсти не хотілося.
Яблуня щойно відцвіла, молоді листочки грайливо підтанцьовували під легеньким вітерцем. Скільки ж їй років? Ще Федір посадив. Марія сперечалася, що близько біля хати, віти затінятимуть вікна.
А вона цвіла щовесни так радісно і потужно, що серце заходилося від щастя!
– Федоре! Чи чуєш? Яблуня співає! – усміхалася йому Марія.
Розчахнутий вибухом стовбур журно поклав до її ніг половину яблуневої крони.
Натруджені руки, оповиті темними набряклими венами, наче коріння старої яблуні, що проступало над землею, сутужно стискали мотузку і хустку.
Марія дивилася у те гойдання гілок. Їй здавалося, що дерево дихає. Ще дихає разом з нею… Крізь спечені, стиснуті уста…
І така тиша навкруги, ні зблиску, ні звуку, тільки здушене серце захлиналося німим криком…