На самому денці останньої лютневої ночі приснилося чи
привиділося Петруні Пороші, що грає вона на сопілці-джоломії і мовби аж димком
закуріло з цівки, начебто аж вогник означився – синюватий, прозорий… Не
відчуваючи страху, Пороша глянула крізь той вогник на свої груди і побачила
відкрите для її очей серце, а у ньому, голому-голісінькому, чотири сиві
кубельця: з трави, зі снігу, з пилу дорожнього, із солом’яного
попільцю…Задивилася на те, що зі снігу, мов навіяло його з двору, де посіріла,
на небі ткана біль бралася туманом і стікала водою довкруж її дому, і дім
підтавав і погойдувався. І ніби щось рухнулося, вигорнулося з тих кубелець –
напівпрозорі, м’які виливки викотилися й враз розсипалися, розточилися
давним-давно ізвиті, та щойно стривожені оком гніздечка, залишаючи за собою
чотири порожнини, які ніколи не зарубцюються, не наллються кров’ю в її старому
серці, бо не відчувала ні болю, ні страху. Розглядаючи їх, лишень тихенько
зітхнула, наповнюючи джоломію затамованим схлипом, і сивими очима спостерегла,
як із сопілки одна за однією виплелися чотири змійки, невидюче глипнувши
більмами на Петруню Порошу… й зникли, просочившись крізь стіну в сирому тумані,
що по вінця наливав світ, не минаючи і її холодного дому…
Обережно, аби не позбивати целофанове шмаття із благенького
лахміття, стара перекотилася на край рипучого залізного ліжка і тихенько
поворушила змерзлими пальцями. Вмовляючи їх бути слухняними, хукнула на стерті
пучки, але подих не парував – чи то життя вже стояло в ній туманом і не могло
пробитися крізь відвільглу й холодну хустину, якою зав’язувалася по самі очі,
вкладаючись на ніч, чи то дух її осердя був холоднішим за дух оселі. Очі вже
мало що бачили, а надто в темряві, тому стара швидше відчула, ніж розпізнала як
передсвітанковий, учора дозрілий місяць поволі вкотився у верхню шибку, не
розсипавши тьмяного скла, й завис над її головою, змушуючи лягти прямолиць до
циганського сонця, на якому брат брата здіймав на вилах.
– Не вигадуй, Порошо, бо немає братів на нічному світилі і
не їхні тіні печалять лице його. Місяць – батько сімені трав’яного й
тваринного, деревного й пташиного; сім’я людське – чоловіче й жіноче від
припливів його на землі прибуває. І свічадо, що бачиш, утемняється мертвим
сіменем трав і дерев, і тварин, що неплідні, і риб, що не мечуть, і птахів, що
гнізд не зав’ють і в світанок не защебечуть…Очорняє ж лик його сім’я людське,
чоловіками й жонами вбите у зрадах любові… – нетутешній, високий голос
монотонно зазвучав із-під самої повні, і старій здалося, що вона не розчула
чогось дуже потаємного, довіреного їй. Вже збиралася перепитати, про які зради
йдеться, але голос так само безсторонньо, одній їй відкривав таємницю, яку Петруні
Пороші не вдавалося одразу за словами вгадати.
– Кожній людині дарується право любити, та не кожна людина
відкрита для любові – шукає її не в своєму серці, а в чужому; а як не знайде,
нарікає і плаче, і в тугу впадає, й кляне уміння своє любити і цвіт любові
вмертвляє, на попілець його тлить. Є жінки, що любов свою, наче траву,
викошують, і чоловіків є багато таких, чия любов, як лютневий сніг, розтає, не
ставши потоком. І ті, й ті любов, небажану їм, наче пил на дорогах топчуть і
прахом стає сім’я зневажене… Тож непрощенним є кожен, хто не благословляв
любов’ю чужу любов, до нього звернену, хто й свою називав нещасливою,
взаємності не діждавшись… Бо не має любов двійниці-сестри на ймення “щастя”,
горе і зло не є її мірою. Хто зуміє чужу любов у радіннях прийняти, тому своя
прибуде…
Петруня Пороша мовчки дивилася на темні хмаровища, що
клубочилися в холодному золоті нічного сонця усіх волоцюг і причинних, і таки
добачила, що не брат брата на вилах здіймає, а попіл і сніг, порох дороги і
тлін трави змішуються на небесних протягах і плямами мітять світило небесне, за
яке навіть очима чіплятися гріх. Тож, вхопивши крихітку нічного світла, пустила
його на чотири порожнини серця свого й відчула, як мітиться й міниться серце
болями, що давно вже розвіялися. Задумавшись над ними, Петруня Пороша коротко
задрімала, і голос невідомий подаленів і повищав, вигасаючи в поріділій темені:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– із пучки сімені луг наростає, і твар до тварі трубить, і
риба треться, і сосна золотий пилок трусить, а людина того не читає і сім’ям, мертвішим
мертвого, повню знакує і золотого серпа щербить… Тьмянішає нічне світило: води
плодючі стихають і твердь завмирає…
Задубла від холоду стара неймовірними зусиллями нарешті
зволодала з руками і притулила їх до свого опалого живота, сподіваючись, що
відчує оте тепло, яким колись пашіла її плоть, примушуючи кров закипати й
достукуватися до кожної жилочки в тілі, але холод взяв у зашпори її лоно, а
голос, даленіючи, дихнув морозом у серце.
– І настануть часи, коли зійдуться на небі Чорний місяць
мертвого сімені і Біла повня живородящого сімені і не схочуть тримати Землю…
Закусивши губи і заплющившись, Петруня Пороша міцно стискає
скроні задублими пальцями, намагаючись втримати в собі тоскне, жахітне виття,
що судомно наростає в грудях і напинає жили, проштовхуючись в горло; наосліп
лизнувши солону крижинку чорної крові, гризе її сточеними кутніми різцями, і
гострою цівочкою найтоншого скімлення випускає назовні, розмикає нею, наче
ножем, рот і намагається поцілити криком в соковиту повню, що тремтить у
верхній шибі вікна…
– Ім’я! Назвіть ваше ім’я! Як вас прозивають? Прізвище,
ім’я, по-батькові? Ви чуєте, назвіть ваше ім’я!
– Петруня Пороша…
– Добре, дуже добре! Петруня – це ім’я чи прізвище? Щось би
мало бути ім’ям, а щось прізвищем. Ваше ім’я?
– Петруня Пороша…
– Петруня – прізвище, Пороша – ім’я? Параша! Зменшувальне
від Параски? Як вас мама називала?
– Петруня Пороша.
– Тьху ти, завелася бабка, а тут коробку передач заїло…
Забула, як її звуть…
– Досить тобі, запиши, як каже.
Фельдшер і медбрат у товстих помаранчевих пуховиках поверх
зелених халатів без інтересу й співчуття розглядають стару під купкою ковдр і
целофану, а потім – чималу холодну кімнату, обставлену ветхими меблями бозна
якої давності.
– А хто викликав швидку?
– Старлей.
– Хто?!..
– Його звуть Старлей. І звання в нього – старлей. Він вас
зустрічав – більше нікому.
– Ясно. А ото ж хто?
Медбрат киває зарослим нічною щетиною підборіддям в куток,
із якого світять двоє дівочих облич: одне перелякане, бліде, інше – з рум’янцем
на повну щоку і лукаво опущеними повіками.
– Ото? Кривенька Качечка і Діва.
– Онучки ваші?
Петруня Пороша поволі перекочує подушкою закуштряну голову і
тихенько гладить поглядом чорняву й русяву голівки.
– То мої дівчата. А внуків у мене немає.
– Старлей, дівчата… Це все ваші діти?
– Це діти… мертвого сімені. Діти повні. Мені сьогодні
сказано. Голос оповів…
– Ви чуєте голоси?.. Чоловічі, жіночі?
– Небесним голосом сказано: це діти мертвого сімені.
– …Мертвої сім’ї?
– Сі-ме-ні. Людського насіння…
– Ви вчора щось пили? Нюхали? Таблетки вживали? Чи, може,
вам щось вкололи оці…діти?
– Ну, бабка, зовсім страх потіряла! Точно обкурилася: або
шмаль, або клей!
– Почекай! – Фельдшер невдоволено махнув рукою на колегу, не
зводячи із Петруні Пороші червоних невиспаних очей. – Ви чуєте голоси, як
часто? Один і той же голос чи різні?
Стара у відповідь прошелестіла целофаном, разом із лахміттям
підтягуючи його до підборіддя і заплющилася. Їй перехотілося розмовляти з цими
чоловіками, які, розглядаючи її, мінялися обличчями і голосами: з доброго
озивався різкий насмішкуватий голос, а в лагідноголосого – зле обличчя.
– Хтось із вас розповість, що тут сталося?
Крізь рвучко розчинені двері стрімко увірвався Старлей,
врубав два кроки вперед і завмер, підкинувши праву долоню до скроні, рівняючись
на когось невидимого.
– Доповідай, – кивнув медбрат, всміхаючись.
Старлей навіть бровою не здригнув і ще більше випнув груди,
виструнчився і наче заснув із відкритими очима.
Фельдшер струснув головою і, обережно оминувши остовпілу
постать, наблизився до дівчат. Чорнявка ще більше зблідла, але погляду не
відвела, а русява схилила голову, заусміхалася і почала дрібно і швидко
складати чорну хустину, а потім струснула нею і затулила обличчя.
Стишивши голос до півшепоту, фельдшер на видихові спитав
чорняву:
– Що це з ним?
– Це ненадовго. Три з половиною хвилини. Підождіть… Він
слухає гімн… Ранковий.
– Який гімн?! У вас тут і радіоприймача нема. Не чути, що
“Ще не вмерла”…
– А він слухає старий, радянський… він у нього в голові…
Медбрат, якому вже давно й рішуче не подобалися стара в
целофані укупі з років три нетопленою, а від того особливо незатишною кімнатою,
двома дивними дівками – наче й тверезі, й тихі, а дивні, й Старлеєм, що стримів
як шомпол, залізно не реагуючи на присутніх, – міцніше стис ручку своєї
спецвалізки й подався до дверей, кивнувши фельдшеру:
– До речі, вже шоста ранку. У нас перезмінка, поїхали. А ці…
Це ще та компанія! Вочевидь, у Павлівці – канікули…
Старлей навитяжку добув до кінця гімн, що відзвучав у його
голові, і, якось враз обм’якнувши, витер піт, що дрібно проступав крізь суху
шкіру жовтуватого худого лиця.
– Укол. Дайте Петруні Пороші укол, щоб вона заснула. Відколи
місяць дозрів, не спить. Плаче – не слізьми, а криком… Їй треба спати. Ви не
сумнівайтесь – гроші у нас є. І паспорти. Петруня Пороша народилася й виросла в
цьому домі, її тут всі знають. Вся Нагірна знає! Вона – ветеран праці. В хорі
сорок років співала. Вона теж вільна людина і живе у вільній країні!
Фельдшер згідливо кивнув і Старлею, й медбрату.
– Зробимо ін’єкцію димедролу й амітріптіліну. А завтра
викликайте дільничного. Консультація у психіатра – обов’язкова.
Медбрат неохоче підійшов до столу, зазирнув до своєї
валізки, й, витягши дві ампулки й шприца, одразу закрив її. Із хрустом зламавши
тоненькі скляні шийки і наповнивши ліками шприц, не без гидливості зиркнув на
стару:
– Готуйте хвору!
Чорнява дівчина вихопилася з кутка й схилилася над Петрунею
Порошею. Медбрат здивовано відзначив, що й латана ватяна ковдра, й постіль, і
сорочка досить чисті – хтось таки залишався при здоровому глузді у цьому домі.
Старлей делікатно відвернувся, русява дівчина знову
затулилася чорною хусткою, стара не проявляла жодних емоцій, а та, яку назвали
Кривенькою Качечкою, дбайливо прикриваючи стару, так зітхнула, наче аж
схлипнула.
Фельдшер і медбрат рушили на вихід, Старлей кинувся їх
проводжати, широко відкривши двері в м’який туман, просякнутий ранковим
світлом. “Швидка” нетерпляче блимнула фарами назустріч своїй бригаді – шофер
змерз і хотів швидше повернутися “на базу”. Медбрат озирнувся на дім, з якого
щойно вийшов і зупинився: одноповерховий, старої цегли і кладки будинок, із
якого й роки запустіння не обтрусили краси. Високі вікна, прикриті внутрішніми
дерев’яними віконницями, фігурний дашок, майстерно викладений димар і рік побудови
– 1903-ій, свідчили, що це чи не найдавніший із тих, що вціліли в центрі
столиці.
– Цей будинок належить старій? – із заздрим сумнівом запитав
у Старлея.
– Петруня Пороша тут народилася і виросла – чітко
відрапортував Старлей. – І Кривенька Качечка.
– Качечка, Петруня Пороша… І ти – гімни на невідомих
радіохвилях слухаєш… Дивно, що така компанія в такому домі живе. А ще хтось тут
є?
Старлей без інтересу глянув поверх голови медбрата і
повернувся до фельдшера:
– Дякую за вчасно надану кваліфіковану допомогу. Ваші
рекомендації будуть виконані.
Медбрату здалося, що Старлей знову рвучко підніс руку до
скроні, чітко повернувся на каблуках і зачинив за собою двері.
…Знеможена ліками Петруня Пороша запала в сон, як у гріх,
але сниво своє розглядала без покаяння. Начебто має вона чотири лики і кожен з
них – наступна пора року. Благословляють її зимовим сонцестоянням, весняним та
осіннім рівноденнями ще й нічкою-петрівочкою. Чотири сонця, два молодики й дві
повні світять із небесної високості, але не голоси, а дзеркала на білих стінах
промовляють до старої, аби змогла роздивитися і саму себе в часах давніх, і
знаки, якими живе її серце.
Петруня Пороша стала перед люстром, у якім побачила себе
такою, як є: солом’яний попілець курився в її серці, ніби невидимий всесвітній
протяг ось-ось зродить там вихор, але жодної іскорки жіночої жаги стара вже не
мала – вона любила світ і людей у цьому світі великою жалістю. Позбавлена
пристрастей, здобула той глибокий зір, аби в кожній істоті бачити дитину –
безгрішну, як ангел. То чому ж тільки попіл у її сивому серці? Бо обрала собі
гіркий наділ: любити дітей мертвого сімені. Тих, хто, не знайшовши у цьому
світі любові і співчуття, здитинів навіки.
…У роки жіночої зрілості перейняв її самотню плоть жаждивий
вогонь, але не кинув у пізнє безпутство, лишень спокусив гіркою осінньою
любов’ю. Примороженими тернинами туманяться очі у другому люстрі і невідомо
кому шепоче Петруня Пороша:
– Напій здороженого життям чоловіка, дай від хлібів своїх та
не утоляй спрагу тіла його, бо пил з битої дороги запорошить серце твоє…
Поспішає до літа у третьому люстрі – саме жінкою літа
зустріла любов, міцну, як смерть, і жагучу, як приповісті соломонові, бо
мудрість жіночої душі і невтоленність тіла у спілці з лукавим розумом – це
червоні яблука на снігу і вино, що замерзло в чаші, це незрозуміле людям ім’я
її, прибране в коротку нічку-петрівочку, – той чоловік, що узяв її, пашів огнем
та виморозив їй серце, назвавши Петрунею Порошею…
Найдовше стара стоїть біля люстра, що являє їй давно забутий
образ дівчини, ніжної, наче цвіт ранньої черешні. Біжить вона легко повз
подільську кручу, уникаючи простягнутих юнацьких рук і несподівано падає,
поранивши долоні й коліна. З-під здертої шкіри сочаться лімфа і кров,
змішуються із зеленим соком трави. Втішаючи дівча, юнак шепоче “як ти пахнеш
травою” і тихо обвіває їй долоню своїм подихом – тільки й всього, але ізвилося
у серці трав’яне гніздечко, і чує Петруня Пороша, як осипається черешневий цвіт
під тим подихом – аж сьогодні чує й оглядається на дзеркала, що поволі тануть,
бо не кришталеві вони, а крижані, і нема в її серці потреби нарікати на власну
плоть, що не розквітла дітками. Сини й дочки прийшли в її долю тоді, коли вона
була готова їх прийняти, народивши їх у своєму серці… То чому ж страх гуляє порожнинами
її серця, наче протяг, що торгає старими віконницями і ще невидима навіть у сні
скімлить біда?..