Дрімотне море ще ніжилося в рожевих обіймах світанку, коли ранкову тишу вже краяли стоголосі чайки.
Перші, ще несміливі промені поволі вихоплювали із сутінків ошвартовані вздовж причалу сейнери.
Порубцьовані штормами й загартовані негодою, вони завмерли, готуючись вкотре кинути виклик стихії.
Зі схилу неподалік, за цим причалом, загорнувшись у мовчання, спостерігали батько й син.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Чоловік трохи примружився, пильно вдивляючись в одне з суден.
Там, на палубі, мов привітний жест давнього друга, в такт подиху моря ліниво погойдувалася стріла кормового крана.
Цей знайомий рух раптом повернув його в минуле.
Мов відлуння дитинства, зовсім поруч забриніли голоси тієї далекої, але ще не забутої пори.
Голоси, що давно замовкли…
Тоді він був таким самим хлопчиною, як його син тепер, і, стоячи серед хвиль, поглядом проводжав рибальські фелюги.
Із завмиранням серця дивився, як у морській блакиті, прямуючи в невідомість, розчинявся його батько та інші суворі й мовчазні моряки.
З кожним відкотом хвилі здавалося, ніби сама земля вислизає з-під ніг, залишаючи натомість запаморочливе відчуття єдності з бездонним простором.
Пам’ять уперто берегла образ батьківських рук – грубих, зашкарублих від солі, просякнутих важким запахом мазуту й холодною вологою невода, від якої аж судомило пальці.
Коли десь опівночі рибалки поверталися з промислу, батько здавався лише тінню самого себе – кремезним, безмовним чоловіком.
Його погляд мав глибину штормового моря: у ньому ховалися і давні тихі штилі, і невисловлений біль за втраченою стихією.
Повертаючись додому, батько ніколи не розповідав казок і найменше згадував про море.
Натомість сідав за стіл, заглибившись у мовчання, наче людина, яка щойно перекричала вітер.
Час залишив численні карби на його обличчі, але не зміг стерти з очей ту особливу, далеку синяву, яку мають люди, що одного разу побачили справжнє безмежжя.
Здавалося, душею він так і залишився там, за обрієм.
Вбираючи усе це в себе з самого дитинства, син ріс із мрією – одного дня піти за обрій, туди, де море зливається з небом, а людина залишається віч-на-віч зі стихією.
І ніщо у світі вже не могло замінити йому моря.
Спливали роки…
Лишилися за плечима сувора морська наука, перші шторми й нескінченні дні очікувань.
І ось, позбувшись дитячих ілюзій, колишній мрійник сам упевнено керував сейнером – саме тим, на який зараз дивився зі схилу, міцно стискаючи у своїй долоні маленьку руку сина.
Він перевів погляд на хлопчика і з подивом помітив, із яким захопленням той споглядає судна.
«Хто знає, може, колись і цей хлопчисько триматиме свій штурвал», – промайнула думка.
Тим часом сонце вже піднялося над обрієм.
Їхні очі тонули в сяйливих доріжках на воді, доки на причалі новий день поволі вступав у свої права.
Так само тримаючись за руки й не кажучи ані слова, вони рушили у зворотний путь.
Кожен – зі своїми думками…