Світлана Заготова. Та, що біжить по війні

275

«Я проповзла по війні в маскхалаті» — почула від однієї знайомої.

Ну що тут скажеш. Мені теж спершу моторошно було. Тим більш, що війна зараз незвичайна — гібридна, кажуть. А в такій війні не рушниця головне, а голова. А вона, здається, не в кожного на своєму місці.

В одних вона в телевізорі застрягла, а таких ой як багато — по всіх усюдах  розкидано.

В інших голова якимось чином у руках розчинилася, щоби мертво тримати калаш і стріляти навздогад, не роздумуючи. (Патріотів не чіпати — вони ще в утробі знають, хто їхній потенційний ворог.)

А в декого вона, вибачте, в задньому місці. Їх, бідолашних, дуже шкода — голові незручно, лайно на мозок тисне, а подітися нікуди.

Ну це я так — для зачину.

 

А розповісти хочу про Лідію, яка була просто жінкою поза всілякими категоріями. І посвідчення учасника дивних подій кінця двадцятого і початку двадцять першого століття в неї не було.

Сім’я її жила в Чечні, у Грозному. Коханий чоловік. Дочка…

Грозний у той час не був грізним і не був страшним до того самого моменту, як на нього впала перша бомба. Думати не думалося про таке. Мислити не мислилося. Чорний грудень дев’яносто четвертого. Новорічний феєрверк.

Понад двадцять років минуло, а Лідія досі слухає Шевчука «Мертвый город. Рождество». Слуху в неї немає, але все одно підспівує: «а наутро выпал снег… этот снег убил меня…»

І дійсно вбив… Разом із чоловіком.

Поховати чоловіка Лідії не судилося. Завалів розгрібати ніхто не поспішав. Так і лишився він там під руїною.

Від того часу вона у бігах. Спочатку біжить по війні, рятуючи себе і дитину. Потім їде до сестри на Донбас. Довго приходить до тями. Удовіє років із десять.

Нарешті вмикається світло, і сходить любов.

Нова сім’я. Дочка-підліток, новонароджений син і… коротке щастя, яке жодними одиницями не вимірюється.

А чи було воно? Було, було… Про це твердять численні фото, виставлені згодом її дочкою у «фейсбуці» та інших мережах. Щастя було…

Теперішня дивна війна, якої не чекали, вибуховою хвилею знову відкинула її від дому. І приказка, що «два снаряди в одну вирву не падають» виявилася помилковою.

Другого чоловіка вбило в Донецьку — влучив уламок снаряду, що потрапив у маршрутку, коли він зазвичай переходив дорогу пішохідним переходом.

Опинився не в той час і не в тому місці.

 

Страх, що таївся у підсвідомості, вмить виповз назовні.

І схопивши дітей, вона знову біжить — біжить до Києва, до своєї молодшої сестри. А кулі летять навздогін. Вони цілять їй у серце, але влучити в нього не надто просто. Серце постійно скаче — то вистрибує з тіла, то завмирає, то стискається в ледь відчутну колючу точку. А душа… душа навстіж — вбирає в себе все — міни, що стирчать із землі, танки, що йдуть уздовж людських поселень, і кулі, що зі свистом пролітають крізь неї.

Душа скрегоче і важчає. Що ж, фантоми іноді важчі за матерію.

Бійці, буває, розказують, як фантомний біль в утятій кінцівці переслідує їх, часом повертаючись з іншого виміру, де ще в живій нозі циркулює збуджена кров.

 

Треба якось опанувати себе. Мозок розсіяний. Незримі кулі, які застрягли в тілі, голові і грудях не дають спокою. Як філіпінський хілер, Лідія намагається позбутися їх. Поринаючи у ванну, кожного разу вона видавлює їх із себе, наче прищі.
Вода стає червоною. Червоніє реально чи то сітківка очей зі своїми колбочками продукує червоні плями? Проте, яка різниця, якщо біль все одно не вгамовується, не щезає разом із стікаючою водою…

 

Ввімкнула якось телевізор. Дівчинці — молодесенькій! — якраз вручали нагороду. І хтось із зали вигукнув: «Снайпер від Бога».

Лідії стало зле. Як таке може бути? Невже в Господа серед дарованих людству талантів є й такий хист? Вона була впевнена, що таланту «вбивати» у Божому реєстрі не було. Хіба чиясь незрима рука втиснула його туди, виявивши міліметрову щілинку між талантом ремісника і художника? Кустарний промисел і промисел Божий — що між ними?
Дівча гарненьке, шустреньке, вічко гостреньке. Скількох дітей їй потрібно народити, щоб збалансувати світ?

 

Пізніше в якійсь передачі боєць розповідав, що справжнє життя тільки там — на передовій. Ви, мовляв, тут всі по концертах та по виставках ходите, а на житті як вовк на зорях розумієтесь.

 

Лідія і дійсно нічого не розуміла. По концертах вона не ходила і подумки опонувала йому: «Хіба не за те ви воюєте, щоб ми життю раділи, щоб по театрах та по концертах могли ходити? Щоб були любов, хліб, сіль, та пощезла біль?»

А він їй у відповідь: «Війна — ось де справжнє життя, там брат за брата.»

А вона йому: «А що тоді є мир? Простір мерців? Тобто там, де смерть — там життя, а де життя — порожнеча?»
У вухах засвистіло, в голові зашуміло — мабуть, кулі змінювали дислокацію. Лідія стиснула скроні руками, намагаючись зупинити біль.

 

Іноді їй це вдавалося. Сестра заспокоювала:

— Пам’ятаєш, дід наш говорив: є така професія «військовий», а значить є і війна. Професія «військовий» вічна, значить, і війна вічна.

— Так. Дідусь любив пофілософствувати. Його думку легко продовжити: а що є мир без війни? Як його означити? В білому світі біле життя — без крові, вогню і диму?

— Ні. Безбарвне життя нікого не влаштовує.

— Я ж не кажу «безбарвне». Я говорю «біле».

 

Одного разу сестра познайомила її з відомим психіатром. Лідія відвідала кілька його сеансів.

 

Лице у психіатра було блідим, майже як у П’єро.

— Була в мене одна пацієнтка, — каже. —  Мерзла весь час. Хай би там ноги, руки. Руки навпаки в неї були дуже гарячими. Дотепер відчуваю ляпаса. Огрядна була панночка. А мерз у неї шлунок.

— Шлунок?

— Не дивуйтесь. У неї там жаби оселилися. Нічого особливого. Це від неправильного харчування, недотримання дієти. Така собі багновиця утворилася.

Бесіда здавалась довірчою. Психіатр впевнено сягав глибінь свідомості пацієнтки… Не міг же він обговорювати з нею професійні методики на кшталт гіпнозу.

А пацієнтка із жабами в нього дійсно була. Півдня вона блювала над тазиком, поки уся ця кумкаюча компанія не повистрибувала геть.

Доктор на мить відволікся, забув про Лідію, прикрив очі, перемістившись у світ іншої пацієнтки. Згадав, як поклав тій руку на живіт і вимовив: «Ну ось бачите, а животик теплесенький! Ви здорові, моя дорогенька!» І вмить отримав важкого ляпасу від наповненої новою енергією feminist.

 

— Лікарю, ви спите? — здивувалася Лідія.

Психіатр здригнувся, як від повторного ляпасу.

— Вибачте, згадалось дещо. На чому ми зупинилися?.. Звісно, пам’ятаю. Я дістану ваші кулі.

Він рукою просканував їй грудну клітку, потім голову.

— Вам відомо, зі ствола якого калібру вони були випущені?

— Ні.

— А це й не важливо. Слідкуйте за мною уважно. Зараз ми зробимо вам невеличкий наркоз, і все буде окей…

 

Щось впало на підлогу і дзвякнуло. Лікар нахилився:

— Ну, ось перша вже в мене в руках. Вам відомо, скільки їх там у вас?

— Гадаю, близько п’яти.

— Близько? — Доктор повільно обмацував їй голову. — А ви праві. Їх таки п’ять. Через кілька хвилин ви самі зможете їх порахувати.

— А можна я візьму їх із собою?

— Не сьогодні. Мені треба буде показати їх колегам. Ситуація не така вже й проста, як здається.

Ситуація виявилась дійсно непростою…

 

Вона так і біжить по війні. То випереджає її, то наступає їй на п’яти.
Іноді важко визначитись, чи то вона біжить по війні, чи війна по ній.

Сама рятується чи когось рятує?

І я не впевнена, що ви впізнаєте її, якщо зустрінете. Навіть коли вона сама  звернеться до вас. Бо вона не одна така. Тиха. Без особливих прикмет.

Не Фрезі Ґрант, що біжить по хвилях і рятує кораблі від погибелі, а маленька непримітна жінка, яка рятує від розпуки і краху свою душу.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!