Світлана Заготова. «Нескінченність думань про щастя»

 

“Українська літературна газета”, ч. 7 (351), липень 2023

 

 

Моя дотичність до поезії Світлани Заготової пов’язана з відчуттям фантасмагоричності, сказати б, з очудненням її образного ладу. Аж до химерики сюрреалістичних візій.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Своєрідна і її ритмічна проза, орієнтована на читача досвідченого і культурного. Здатного вловлювати складну вібрацію рефлексій і душевних порухів. Розкодовувати алюзії, на які щедре це письмо.

Образний стилістичний прийом дає можливість авторці уникати лінійності. І водночас увиразнювати мовлення, не обмежуючи своєї схильності до фантазійності. Що зближує вірші в прозі з власне віршами: «Трава почервоніла від сорому і вкрилася кригою».

Це творчість з виразними ознаками нинішньої грубої реальності. З її аномаліями, хворобами, кричущими суперечностями. З неприкаяними людьми, «розірваними зсередини». Не всі вони написані однаково переконливо. Але всі в сукупності складаються в мозаїчну картину з важким психологічним кліматом.

Лишається додати, що Світлана Заготова письменниця двомовна. Факт промовистий, якщо зважити, що біографія її, нині киянки, пов’язана з Донецьком.

Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

 

 

 

 

 

ЗАРОБІТЧАНИ

Ілон Маск каже, що на Марсі вже яблука зріють. Наші заробітчани завше напоготові! Вони давно тренуються в спеціальних агробригадах Польщі, Італії, Чехії. Вони навчилися дихати чужинським повітрям. Що їм той Марс з його атмосферними газами, коли вони вже вільно орієнтуються у вакуумі без навігатора. Їм не страшні ніякі сурдокамери. Невагомість їх не лякає. Вони пройшли відповідний вишкіл.

Вони стійкі і хоробрі, талановиті і вперті, до того ж невибагливі.

Тільки не варто робити з них цвяхів! Досить бити їх по голові, наче по шляпці поетичного цвяха!

Ілоне Маску, візьміть їх із собою до Марса. Не пошкодуєте! Вони – те, що треба. Ніколи не здаються. Плачуть мовчки. Вони збудують на Марсі Козацьку державу. Вони чіпко триматимуть свою територію. Їхні космічні непереможні коні ставатимуть дибки та ніколи не підставлять своєї спини агресорові.

А ми… А що ми? Наші надії не поросли мохом. Будемо дивитися на них, як на зорі, коли вони будуть споглядати за нами з Марса.

Вони будуть скидати нам гроші, а ми будемо гребти їх лопатами, створюючи для лопатників нові робочі місця. А ще будемо дбати, щоб щастя наше не накрилося червоним марсіянським пилом.

 

БДЖОЛИНА МАТКА

Чую голоси:

– Агов, а що там попід вікном? Пташині хори? Щебечуть, цвірінчать.

– Та ні. То покинуті звірятка квилять, скиглять. Долю іншу собі випрошують.

– Які звірятка? Ви що, глухі? Це ж бджоли. Невже не чуєте, як гудуть?

Думаю: – Най їм усім галасливим щастить!

І ніякі не бджоли. Я то знаю. Це діти чужі кричать: – Мамо, мамо!

Насниться ж таке! Чи може, вони – і діти, і бджоли водночас?

А я їхня мати – бджолина матка. Розкормлена на смерть. Велика ледача королева! А вони поналипали на скляні вікна моєї кімнати і гудуть, гудуть. Очі інопланетні – величезні, як мідні п’ятаки. Самі худі, аж діряві. Сонце крізь діри сочиться. Злиплися зі склом – не відірвати, дивляться на мене, наче з вікон сиротинця. Почекають трохи і знов гудуть: – Мамо, мамо, це ми, ми! Пригорніть нас до себе!

А я їх не пускаю, я їх на волю, на зелені луговини! Туди, де сонце!

А сонце їх не чекає. Сонце тікає за хмари, не в змозі їх захистити. Сіре небо, наче спритний ворог, захоплює землю. Трави тьмяніють, квіти прив’ядають.

Аж ось беладона звичайна, красавка. Приманка для безтурботних. Дитяча радість. Солодка отрута.

Бджоли радісно обсідають дурманні квіти. Смакують дійсність.

То ж так гостинно приймає їх оманливий світ.

 

ГУРУ

Ти відкриваєш рота. Ти довго стоїш з роззявленим ротом. Ти чекаєш. І він непомітно вповзає в тебе, наче змія. Раз – і все. Заковтнувши холодну мудрість разом зі шкірою, ти стаєш блаженною. Всередині тебе все тремтить від захвату. Захват зашкалює. Пароксизмальна тахікардія, останній глухий удар і… зупинка. На моніторі пряма лінія. Він масажує тобі серце. Це прямий масаж. У нього є доступ. У нього є доступ до всіх частин твого тіла. Душа висить у повітрі, колихається, наче бюстгальтер на мотузці для білизни.

Чи думала ти про те, хто він – твій гуру? Може, це Адольф, Беніто, Йосип або Мао? А може, він прихильник ідеології чучхе?

Гадаєш, він просто любить тебе? Ні, він любить тебе непросто. Збоченцям не потрібна простота, їм потрібні вищість і поклоніння.

Що за плід любові ти носиш у собі? Кому пред’явиш його? Скількох малих сих спокусиш?

 

ДАЛЕКЕ, ЩО ВИБЛИСКУЄ

Смерть, наче вкрадене золото, далеке, блискуче, таємниче, чуже. Так в дитинстві було. Очі сліпило до сліз. Помер чоловік – чужий, неблизький, просто жив по сусідству. Оплакувала, як велику втрату.

Щось зрушилося, змістилося. З настільної гри зник один кубик, і в недобудованому будинку не закрилася діра – життя виявилося провальним. У цю діру провалювалося все – велосипед, на якому він їздив, а я поступалася йому дорогою, вистрибуючи на бордюр; два кривих дерева, що обійнялися. Біля них він щоразу зупинявся, проштовхував між ними голову і показував мені язика. Може, і не мені зовсім, ми ж завжди гуляли гуртом. Тепер велосипеда немає, і я можу спокійно йти по тій самій доріжці, але завжди за інерцією чомусь застрибую на бордюр, ніби він досі їде. Іноді мені здається, що я навіть знаю, з якою швидкістю він їде і як пригальмовує біля мене, щоб не зачепити випадково і не затягти в свій таємничий світ…

Спливло багато років. Смерть так змінилася. Вона вже не сліпить очі, хоча її надміру в натовпі. Кепсько вдягнена. Постійно квапиться. Мимохідь роздає запрошення, де підтверджено, що все дійсно відбудеться, безкоштовно, сьогодні. Треба тільки переступити межу.

І в будинках її забагато. Кров з телеекранів вихлюпується назовні, і в спеку на обличчях дітей і дорослих проступає кривавий піт.

Можна, звісно, втертися, або ввімкнути кондиціонер, а потім загубитися уві сні. Не забути б тільки прийняти снодійне…

 

 

ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ СВІТУ

Красиве життя виходить із моди. Тепер стрічають не по одежі.

Душа, причавлена позліткою, – вона прийняла її на себе з усіх звалищ світу, – ссохла, зморщена, наче курячий пупок, – нині розправляється, оживає, молодшає без втручань ззовні, без виснажливих ін’єкцій ботоксу;

набуває об’єму, стає пружною, здатною відбити будь-які ворожі атаки і відстояти себе.

Відкрита, оголена, безстрашна! Не нудистка, що гуляє раєм, ніби пляжем – спеціалізованим подіумом, демонструючи свою шкіру як ексклюзивну модель нової сукні; не ексгібіціоністка, що лякає в парках юних персон невизначеної статі. Скоріш, Нова Єва, – та, що раптом прозріла свою наготу і прийняла в себе Адама. Вона підставляє пипки, що стікають не сурогатним, а цілющим молоком життя, своєму первісткові, сподіваючись на те, що цього разу він, нарешті, не засмутить Господа і не вб’є брата свого.

 

ЩАСТЯ

1.

Він влаштував полювання на щастя. Воно не давалося. Безсоромно довго дражнилося, вислизаючи за горизонт. Нарешті він узяв його на мушку і, не роздумуючи, підстрелив, наче качку. Щастя гикнуло, крякнуло і повалилося в траву. Трава почервоніла від сорому і вкрилася кригою.

– Що, так і будеш валятися у мене попід ногами?

Він хотів було доторкнутися до нього, але так і не посмів. Просто недбало штовхнув ногою.

– І навіщо мені це мертве холодне щастя!

Нога заніміла. Язик не слухався.

На всохлому дереві голосно кричав старий самотній птах.

2.

Вискочила з болю. Хотілося в радість.

Не проскочила. Застрягла. Думки скінчилися, окрім однієї –

«назад чи вперед?»

Назад у біль – не в радість. Вперед у радість – боляче.

Нескінченна думка про щастя.

 

 

НЕПРИКАЯНІ

Чвалають вулицею люди, наче покинуті собаки.

Дагеротипи самих себе. Ті, що мовлення загубили.

Тиняються без любові, без одягу, без шкіри. Обшарпанці, розірвані зсередини. Безсрібники, що накопичують у своєму тілі, немов у скарбничці, неконвертовану злобу.

Вештаються і вештаються. Думають іноді: – А чи не даремно ми топчемо Землю? Хіба створені ми для того, щоб накопичувати в собі злість, щоб таїти в собі гнів, зберігаючи його для особливого випадку – гордовитого свята життя – чужого й прекрасного?

Ходять і ходять. Із букв, що розкидані в голові, складають коронну фразу, як саморобний вибуховий пристрій, щоб кинути її в обличчя кривднику, коли той зважиться наблизитися, або ще гірше, – полізти в душу.

Ця фраза – пароль. У ній кодове слово «любов».

Тільки де ж той кривдник? Куди ж він подівся? Наче шапку надів невидимку.

Він лише в голові проявляється! Багатоликий настільки, наскільки неясний!

А якщо він – це мати? – Задля чого на світ я з’явився?

А якщо він – це світ? – На чужий я бенкет не просився!

А якщо він – це батько чи Бог? Де той довгий реєстр моїх перемог?!

А чужинне життя все кружляє, гопцюється, ллється червоним заморським вином. І нема йому потреби в тому, щоб озирнутися, а тим паче побачити – а це хто ж там сьогодні лежить на петлястій стежині до Храму.

 

БОЛЯЧЕ

Людині не має бути боляче. Або все ж таки має бути? Схоже, що має. А то як тоді вона впізнає щастя? Як зазирне йому в обличчя? Як відчує радість? Як відшукає душу свою, що загубилася серед розкришених загадок життя? Як затрясеться від розуміння, від проникнення в суть – в саме нутро життя, наче в земні глибини – пробоєм?! Незважаючи на небезпеку, – туди, де скупчення газів. Не боячись смерті! У тремтливому очікуванні несподіваного – цього таємничого вибуху!

Не феєрверк, не коктейль Молотова. Гримуча любовна суміш. Суміш страшного і прекрасного! Нетутешня пристрасть до розгадок цього чудернацького недосконалого світу.

А потім нехай розповідають, – це була людина, або істота іншого виду. Померла від любові, або просто померла.

Огляд. Канцелярська констатація. Крапка.

ТИША

Війна. По всьому обширу Землі. А ти в точці, з якої її не видно. Чудо світу. Сад каміння. Чи означає це, що тебе не вб’ють?

День сьогодні до знемоги тихий. Не для вух – для очей. Фігурки людей пересуваються по вулиці, наче по планшету. Можна, звичайно, ввімкнути музику. Але ж вона одразу означить жанр і все зіпсує.

Люди-коти м’яко ступають. Каблучки не тупотять. Всі взулися у капці (балетки, кросівки). З’являються нізвідки.

Навряд чи ти встигнеш подумати, хто у тебе за спиною – легкий ангел з благою звісткою чи упир з важкою дубиною? Хто вихопить тебе з безлічі тих, що шурхотять? Кому з них впаде в око душа твоя?

Як впізнаєш? Ніяк не впізнаєш. Ти в капцях. У білих? Ні, з червоною облямівкою.

Хоча колір для вічного кохання не має значення.

 

***

Дні рушають, наче чужі війська, йдуть у наступ. Безперервно захоплюють територію твого тіла. Дихання рветься. Змикаються голосові зв’язки. Що це? Екстаз? Оргазм? Кисневий коктейль екстазі? Тебе стискає невідворотна Любов Бога. Опір марний.

Як зупинити ворога, що є – Любов? Як зупинити сокотечу життя?

На карті тіла нові координати. Серце вистрибує за межу.

Сохне, сохне квітка. Ось і пісня твоєї душі вже гербарій.

Сухий час у сухому залишку.

 

ДИКТАТОР

1.

Рот його кривиться, плече сіпається, хребтом пробігає судома.

Природна реакція на проблему, епіцентр якої в собі прихований.

Не бачить. Дивиться навмання. Шукає. Око його так влаштовано.

Вгору, вниз, в далечінь, вшир. Орбіта ока функціонує на всі сто.

Бракує тільки однієї функції – зіскоку вглиб. Слабке кріплення душі.

Але це не той випадок, коли душа в п’ятах. Там є шанс піднятися. А тут вона зривається миттєво під вагою злості, розпадається, розчиняється і мчить з потоком крові, проникаючи крізь тканини. Атоми пузиряться.

Діяти потрібно негайно. Тез повен живіт.

І проблемка, хоч і така собі, а заважає, зараза. Будемо усувати.

Ножем можна, можна кулею, а можна тротилом.

Останній варіант найгірший, він може запліднити і розмножити її.

Але душу все одно не зібрати.

Око каламутиться. Розпукла душа закриває проблему.

 

2.

Він плаче. Слізний грізний дощ накриває місто.

Смертельні краплі – маленькі дзвінкі бомби – музичний душник для диктатора – гра на ксилофоні.

Вчимося ходити поміж краплями.

 

 

3.

Він сміється. Мушка стрибає.

Цілі немає – випадкові трасуючі кулі.

Багряний феєрверк, гори все вогнем.

Знову йдемо по кістках.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.