Присвячую великому Вольфгангу Амадею Моцарту (1756-1791).
Уклін і вічна пам’ять!
Прага любила Моцарта. Наскільки сильно його топтали й ображали у Відні, наскільки жорстоко недоброзичливці з імператорського двору забивали кинджали в його серце, настільки більше чехи раділи йому і вітали його музику. Для них Моцарт був таємним другом. А до зграї придворних недоброзичливців приєднувалися штатні композитори і призначені посередні лакеї, які збирали всі нагороди, були на перших сторінках віденських газет, грали одночасно ролі і мракобісів, і журі, і клакерів, і цензури, і нагороджених… Члени таємного товариства, буцімто «брати» Моцарта, зраджували його у найрізноманітніші способи – починаючи від доносів, через звичайну відмову від дружби й підтримки, закінчуючи високопоставленим пліткарством і знищенням особистості генія.
Моцарт вірив, що мистецтво – це вівтар, якому треба служити. Ображений і пригнічений тією отрутою, яку вливали йому в жили, він постійно шукав вихід, можливість змінити свою долю, шукав просвітлення, любов і тепло.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Йому вдалося домовитися про прем’єру «Дон Жуана» у Празі. Мешканці стовежевої золотої богемної столиці зраділи й одразу ж розкупили всі квитки. У день прем’єри опера була переповнена екзальтованими прихильниками Моцарта.
І цей день настав. Прогриміла увертюра. Зала вибухнула оплесками й вигуками: «Браво, маестро!». Почалася перша дія. Прага тішилася. Європа раділа. Моцарт був на шляху до прижиттєвої перемоги.
Але в середині першої дії імператриця підвелася й гукнула:
– Поркерія![1]
Серце Моцарта охололо. Спектакль зупинили. Прем’єра провалилася через найвищу особу, котра приїхала спеціально з Відня, зі столиці своєї улюбленої імперії. Удар був жахливим. Прага відчувала біль. Чехи плакали разом зі своїм постраждалим другом. Влада зазіхнула на найпотаємніший зв’язок між ними, який, одначе, виявився вічним. Через двісті років один високо просвітлений і духовно піднесений чех, Мілош Форман, поїде до Америки, щоб створити там найвидатніший за всю історію твір, присвячений долі генія – фільм «Амадей».
Того ж вечора Моцарт і Констанція вирушили до Відня. Минали через Карлів міст. Карета доїхала до Розп’яття.
– Зупиніться! – гукнув Моцарт.
Візник різко смикнув за віжки.
Він вийшов із карети і опустився навколішки на мосту, біля вічного хреста. Над ним сяяли велетенські зорі, всесвіт був тихим, глибоким, дивним.
– Спасителю! – звернувся до Нього Моцарт, задихаючись від стогону, плачучи, хлипаючи, тремтячи. – Я вже втратив усі сили. Ти знаєш це. Ти все бачив. Моє серце стікає кров’ю. Моя душа хвора. Я згасаю. Стаю невидимим. Із гуркотом зачиняю двері того запилюженого вокзалу, куди ти мене відправив, де я опинився між примітивних, але страшних і небезпечних істот. Мені лишився тільки шлях до Тебе. Він вливає солодкий нектар у змучену душу і прощає, прощає, прощає… Це єдиний шлях тиші, спокою, досконалості. Я іду звідси, і Ти це знаєш. Прийми мене у своє зоряне царство, огорни мене, заспокой, далеко звідси. Я люблю все, усіх, кожну билинку. Пробачаю їм. Пробачаю їм. Тільки б Ти був, тільки б Ти був, тільки б Ти був. Зараз я – у твоєму Гетсиманському саду, і мої сльози капають на бруківку, великі, ніби краплі крові. Мої і Твої сльози змішуються. Чую Реквієм. Ми плачемо разом. Я зараз здаюся, Ти даєш, тож дай мені спасіння, спокій, солодке звільнення. Прошу тебе, дай мені сили піти прощеним. І прийти прощеним. Бачу світло. Бачу Сенс. Все життя оспівував Тебе. Зграя вразила мене в серце, адже я носив Твій дух. Ось, вони розпинають мене на хресті. Я люблю Тебе, Спасителю. Слава – це наша трагедія, славна, неминуча, смертельна. Дай життя усім, одного дня, дай нам життя. Пробач мені, але я вже іду до Тебе. Прийми мене з любов’ю. Великим є Твоє небо!
І пошепки додав, зцілений від страждання, смиренний після жаху, заспокоєний в пориві почуття всепрощення, яке завжди настає після нестерпного болю:
– І я під ним! І я під ним! І я під ним!
Візник і Констанція зблідли, наче полотно.
Через три місяці Моцарт повернувся до Творця, ненадовго заїхавши до Відня.
Переклад із болгарської Анни Багряної
[1] Гидота (італ.)