Сугестії

145

1…

курган ковтає їх поволі одного
за одним, темних або золотавих людей, нащадків чорної повені, які ще не так
давно їли яблука, їли мертвих птахів, їли мертвих риб, занурюючи свої мідні
пласкі обличчя до глибин строкатого кошика,  червоний лев, блакитний олень, місяцеликий
вовк вартували їхню повільну вечерю, десь на околицях дворища, у вічному
затінку, де ніколи не було, де ніколи не буде засніженого сонця

 посеред того дворища
зупинялися високі рипучі вози, їх переповнювала гучна степова осінь, мертві
яблука і мертві птахи наповнювали собою вози аби стати їжею для тих, хто живе у
лунких оселях,  для високих
погоничів  у гострих ковпаках, які гнали
хижу худобу до потаємних зачаклованих пасовищ під смуглявим місяцем

 скло та хутро лишала по собі
застуджена ніч, коли темні люди ховалися у порожнистому кургані, темні люди
ховали вози та биків на колесах у порожнистому кургані,  насінням обвугленої тополі ставали їхні
галасливі нащадки

вони помирали на самих
початках великого ярмарку,  подібного до
чорного війська, вони перетворювалися на гострі зерна калинового царства, вони
вже не зможуть пройти крізь попіл та лілеї глибокої води, їхні місця  спорожніли за темним дубовим столом,  і якщо хтось спитає куди поділися вони, то
присмеркова тиша та безгомінні хижаки скажуть, що віднині вони належать
кургану…

 

2…

у глибині чорної протоки спить
притлумлений ліхтар древнього сонця, вночі там спав місяць, подібний на
кукурудзяних хлопців, що втопилися в цій протоці, їхні  пащеки, 
пащеки птахоловів, пащеки вовкулак були сповнені вщерть срібними
голками, проходячи повз обвуглені паркани промзони, проходячи повз мертву
хатчину на березі протоки ми чули їхні голоси, вовчі голоси, темні шепоти та
двостатеві прокляття, ми чули їх немов заборонену радіостанцію крізь стужу та
спеку чорних сутінок зараз не лишилося нічого від циганського торговища тієї
темряви, чорні ґалаґані, птахи 
сторожової башти, птахи підземної станції  п’ють колючу воду з їхніх виголених місячних
голів, їх пораховано, неначе їстівних тварин на пишний забій, тополя
посеред  вузького двору при мертвій
хатчині перетворюється на шибеницю, вікна у мертвій хатині розширюються немов
очі повішених, злостивим посміхом відбиваються на їхньому дні труби та палуби
гучного паротяга, який йде по нас на сталевих палубах відпочивають птахи, їх
багато, їх значно більше, аніж людей у цій місцевості, вони нагадують  чорні собачі ягоди, вони нагадують гіркий
цвинтарний виноград, вони нагадують летюче насіння солом’яних дерев, вони
залишають  холодні палуби старого
паротяга, вони летять по той бік промзони, ближче до крижин та прихованих ям
пісочної ріки, там горить  строкате
сміття після жирного свята, там дотлівають рештки неправедної нетаємної учти,
учти під час холери, цвинтарні птахи летять ласувати очима та нутрощами
темно-червоних риб, яких залишили відступаючи до безодень відплив та
південь…        

 

3…

тут таїться безліч прихованих
пасток, безліч глибоких ям під снігом, 
тут так багато товченого скла та померлих птахів, що навіть можна
повірити в те, що фабрики більше не  має,
вони спускаються на дно рівчака, вони шукають золотавих звірів, дворогих
звірів, які відбилися від стада, сутінки годують їх  перелітним снігом, але вони ніде на знаходять
своїх золотавих звірів, навіть ближче до мурів та брам чорної фабрики, вони не
бачать їх, певно дворогих звірів вже проковтнули високі та невблаганні колодязі
місяця  понад ними гойдається ще
невидимий гак невблаганної холоднечі, в ньому немов  сліпе багаття 
відбиваються хворі заграви Каліпсо, корабельні дошки отруєного дому
лопаються в них під ногами, коли вони ступають по них на вершині кургану
бовваніє високий-високий стовп, який позначає початок вовчої невитравної
вітчизни, подекуди комусь із них здається, що на стовпі сидять великі птахи або
калинові блазні, хоча насправді то лише глашатаї великого снігу відпочивають
посеред гучної повітряної дороги, як влітку пловці біля бакенів вони, немовби,
вершники, які загубили своїх коней у глибинах стужі та мороку, вони продовжують
свій шлях крізь порожне повітря, як і їхні побратими на землі, що загубили
золотавих звірів, вони рухаються у хибному колі, змінюючи маски хутряних та
дрібних богів, вони дарують свої глибокі очі хижим птахам, вони дарують свою
плоть вовчицям та зголоднілій псоті з околиць, вони вже ніколи не почують як
стугонять копитами  ягнята та коні, коли
їх поглинає високий та крижаний колодязь місяця…

 

 4…

чорною триремою приходить ніч, її глибокі трюми сповнені вщерть
стужею та колючим снігом, немов міріади обвуглених весел над мілководдям гомонять
роздягнені дерева, тополі та дуби, на мілководді іще є люди, сивий дим з чорних
грубок та світло гасових ламп виказують, де ховаються їхні приховані ями,  там вони перечікують холод та морок, мовби
плотиця, понад мілководдям,  неначе  супровід важкої чорної триреми  проходять у безгомінній варті перші зорі, які
вже нічого не віщують строкатою колекцією базилевсів та неситим зібранням
вовчиць переповнені палуби чорної триреми, їхні кухарі, їхні слуги, їхні ворожбити
немов глиняні та чавунні коліщата двиготять у лунких темрявах, позбавляючи
життя всіх, хто не сховався,  чотири
кургани підносяться понад блідою пусткою як чотири щогли, бики на колесах  та скарби повішених обтяжують їхнє чорне
дихання під снігом, там іще викохує своїх чудовиськ  чорно-біла 
піраміда мешканці мілководдя присуваються ближче до вогню,  невидимою крижаною бритвою торкається їхніх
горлянок та спин наближення  чорної
триреми, вони відчувають як холоднішає повітря на дворі, вони чують, як
прокидається глибокий дзвін у колодязях, вони засинають біля груби, розпечене
повітря торкається їхніх блідих та синіх голів, добре виголених голів, вони
бачать уві сні, як ламаючи щогли підводних курганів понад ними проходить гучна
застуджена ніч вони бачать як трощі глиняних биків та глиняних півнів спливають
на поверхню, туди, де так багато вовків та вовчиць на палубах триреми, де так
багато колючого снігу у трюмах, хижий сніг вибирає очі мешканцям мілководдя,
вовки та вовчиці гризуть їхні смугляві мускусні обличчя, ворожбити та кухарі з
пекельних палуб танцюють у колі понад їхніми прихистками, понад вапняними
водовертями, де втопилися смугляві мускусні люди, понад ними  проходить гучна застуджена ніч неначе варта
вовчих базилевсів…

 

5…

одна людина та двоє собак чи двоє вовків обережно йдуть по ламкій
ожиновій кризі, там вже захлинулося та втонуло гучне літо, але вони все ж
намагаються уникнути незлічених ям та вовківень великого-великого снігу, вони
марно шукають солом’яних ідолів та пшоняних свічок понад білою колючою ожиною
озеро ширшає та росте углиб в них під ногами немовби велика яма, сповнена
вщерть гострими палями, одна людина та двоє вовків сиділи колись за чорним
дубовим столом, неначе чорні колядники, вони пили беззоряну кров колодязних
птахів, колодязні птахи прилітали до них із 
середини білої-білої темряви, яка наростала в степу, для притлумлених
колодязних птахів їхнє обійстя, їхній стіл та їхня  присмеркова учта були вовківнею,
ямою-пасткою, такою як замуроване озеро 
у  них під ногами зараз зараз
колодязні хижі птахи пролітають понад рештками їхньої язичницької учти, серед
пшона та ожини дотлівають солом’яні свічі, пшоно та ожина перетворюються на
червоно-чорний сніг в них під ногами, дикий виноград та дикий плющ квітнуть
попід льодом неначе початок місячного моря, воно треться об їхні ноги немов
ті  біло-червоні вовчата,  які просять смуглявої місячної їжі
біло-червоні вовки та вовчата потрапляють до середини холодної хати, там
вдосталь смуглявої закривавленої їжи на дні озера, на дні колодязя, на дні
прихованої ями-пастки, біло-червоні вовки та вовчата чують як прокидаються
безгомінні сліпі млини, вони переламують навпіл строкаті хребти макових дерев,
вони переламують навпіл жовті кістки макових дерев і там де був маковий праліс
наразі лишень стоїть великий-великий сніг, мовчазний  як шибениця і 
невблаганний як господська паля попід ожиновою кригою ховається кривава
повінь, одна людина та двоє вовків йдуть до середини озера, де вже
дотлівають  голодні піски та смарагдові
пащеки озерної води, там відкриваються приховані ополонки, глибокі  як трюми великих турецьких кораблів,понад
людиною, понад вовками, понад вовківнями стоїть великий-великий сніг, пекучий
як спирт, яким почастують мандрівців  на  дні місячного моря… 

 

6…  

листя перетворюється на цукор в нас понад головами, усю ніч ми
чуємо вовчі та лисячі шепоти снігу, він 
ходить понад нами, усю ніч ми чуємо як росте незряча зимова  спека понад колодязями, у тих колодязях спить  пролітний сніг, немов поморені голодні птахи,
у яких голови диких собак, у яких голови хижих басилевсів,  кочовий сніг знаходить собі пшоняні хати
серед цукрового листя  гілля
перетворюється на сіль у нас під ногами, усю ніч ми чуємо як говорять між собою
вовки та лисиці білого-білого ярмарку, усю ніч ми чуємо як білий ярмарок,
ярмарок мертвих росте у повітрі, його стовпи, його палі, його коні, його
крижані цигани переповнюють повітря гуркотом крижаних копит та тупотінням
крижаних ніг, лишень медичний спирт горить посеред святкового столу немов
приречений язичницький дідух, його 
пшоняні хати перетворюються на жирний попіл у солоному гіллі нам надовго
вистачить білого-білого жаху, червоне дихання вовків, смарагдовий вертеп ящірок, які купчаться  посеред скляного двору, там де розчавлено
снігопадом годівниці для пролітних 
птиць,  там, де перетворилися на
гострі ікла  сині стовбури бездомних
дерев нагадають нам про те, як багато ночі лишилося нам, як багато стужі, снігу
та малинової спеки лишилося нам допоки не повернеться сонце, цегляне язичницьке
сонце нам надовго вистачить спомину про те, як росла ніч, спочатку маленька
ніч, яка сиділа під чорним святковим столом, аби потім неначе хижа повінь
заповнити собою усі  вузли холодної
пшоняної  хати, ми згадаємо як міцнішала
солона крига понад двором, ми згадаємо як сірі вовки, голодні вовки намагалися
випливти на світло нічного сонця з глибин замурованого двору, вони трощили
мохнатими головами глиняний лід, їхнє червоне дихання ми бачили крізь стуму та
гвинтові ями  повені, червоні ящірки та
поморені півні знаходили собі притулок понад кригою у солоному гіллі, у цукровому
листі, там зростала малинова спека, там вже народжувалися крейдяні щілини
близького сонця і нас вже не могли звабити строкаті чудеса місяцевої райдуги,
але нам лишалося забагато ночі, нам лишалося забагато снігу…

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!