Сугестії

190

1. ГОВЕРЛА

тебе я бачив ще у снах дитячих та  млосних, 
ти – тьмяна  гавань повітряних
трирем, притулок снігу, навіть у найспекотніші календи червоного язичницького
літа, ти – цвинтар метеорів, ти – зоряна корона хижих птахів, олень, вовчиця та
людина ламають пружні ноги, але не достаються до твоїх примарних прибереж,
гуцули, чаклуни, повстанці, птаховорожбити, вовкулаки складають твою сувору
невблаганну залогу тут на пласкій землі, ручай та водоспад перетворюються на
райдужну кригу, коли чують твоє гортанне імення, твоя верховина, немов водяне
коло посеред пекучої пустелі, лише невидимий Уліс, невимовлений Сіндбад
карпатського моря  допливає до нього в
нескінчених морозяних повітрях, лишаючи галіцийську спрагу долин та  смарагдові плечі смерек десь глибоко  внизу …

 

2. АНГЛІЙСЬКА
МОВА 

поважна мова  пекла
протестантів,  мова негритянських гетто
та герметичних університетів, говірка корабля, гармати та гарапника, говірка
воїнів, що вбивають драконів, мова-вбивця, мова-канібал, яка харчується   ірландцями та маорі, мова, що пройшла крізь
світи, не гірше за циганський океанічний вітер, мова вітрил, мисливських ножів
та куль, мова вічного імперського полювання, полювання на тих, що відмовилися
чинити спротив та захворіли лихорадкою рабів, коли чую тебе у завжди
притлумленому Києві, мені здається, що 
серед тих, що сплять, серед тих, що мовчать, серед тих що сумують, в
країні мороку, прочинилися строкаті брами галасливого невсипучого ярмарку …

 

3. ВОВКУЛАКА 

він – постійний жах сільських мешканців, помста за
куркульський спокій, прокляття 
священиків, спомин про язичницький час, багряний та хижий,  він крадеться вздовж перелазів взимку
опівночі, лишаючи нордичне плетиво власних слідів, поблизу зачинених осель,
немов призабутий алфавіт з тих часів, коли місяць і зорі ще були богами, він
приносить  до ваших  снів 
далекий скрегіт залізного пралісу, він щось на зразок опудала, яким
відлякують жидів та циган, розпатраними горлянками биків та ведмедів він
позначає свій путь на захід, де в недосяжній глибині вкладається спати
недосяжне сонце…    

 

4.  УКРАЇНА. ПЕРШИЙ СНІГ

на довгій веранді вже не лишилося людей, подекуди ховається
сніг, на стільці сидить ніч, вона прийшла з темного гаю, її неможливо
розгледіти бодай трохи краще, вона пересідає з одного стільця на інший стілець,
вона наближається до дверей, що ведуть до оселі,  ніч хоче увійти до оселі, там догоряють
посеред столу рештки язичницької учти, крізь сон ми чуємо, як її пазурі
стугонять по віконному склу, неначе летючі уламки дерева, яке впало під тягарем
бурі десь на схилі кургану

 

на довгій холодній веранді вже не лишилося людей, на веранді
лишилися двоє, ніч та холод, білі погоничі, мешканці глибоких колодязів, діти
темного поля, вони сидять на веранді, вони дивляться, як повільно падає на
чорну землю сухий сніг, пролітаючи під високими, мов шибениці, ліхтарями 

 

вони говорять між собою, шурхіт та шепіт двох білих дітей,
які не мають вуст, рухаються по колу, неначе сухий сніг понад студеною
цементною підлогою, вони повторюють у розмові своїй шум дерева, яке падає, вони
повторюють, як риплять шибениці на майдані, ще не обтяжені мертвою плоттю,  вони говорять про те, як добре піднятися на
верховину, понад курганом народжується сніг та місяцева райдуга народжується
понад курганом, білі діти люблять місяць та сніг

 

вони полишають веранду на світанні, десь у пітьмі передмістя
здіймають веремію їстівні птахи, галасливі та жирні, немов кастрати, двоє білих
дітей відходять крізь розтрощені маїсові корабельні у темному полі кудись на
захід, у той бік, де гаснуть зорі,  вони
просиділи довше, аніж треба, у чорній воді, яка ламає зуби, хтось невидимий  кличе їх 
на берег, туди, де у засніженому небі 
вигасає місяцева  райдуга … 

 

5.

посеред піщаної сонячної темряви цього потомленого дня ми бачимо червоні голови червоних собак, вони біжать крізь чорний гай
до пневматичних дверей старого вагону, який зупинився над нами, ми відчуваємо їхнє дихання, холодне та
зле, немов арктичний сніг, вони гризуть нам пальці, 
немов сліпі колядники, вони просять, аби ми
залишили їм трохи строкатої місяцевої їжі
в олов’яних тарілках посеред чорного гаю, старі вагони, їхні застуджені ліхтарі, їхні чорні гірлянди, їхні кошлаті спіралі пролітають понад нами, із пшоняних кімнат виходять червоні собаки, вони без кінця повторюють своє прохання про
смугляву місячну їжу, вапняний висип першого інею проступає там, де були багряні квіти, вони заступали вихід із гаю, червоні собаки гризуть нам руки, але і вдень і
вночі ми чуємо, як гуде над
нами смарагдовий водоспад дерева …

 

6.

вони привозять нам стужу та ніч, вони зупиняються десь понад
нами, коли опівночі пісок та нафта сповнюють вщерть глибокі рівчаки, чорна, як
нафта, проходить понад нами сліпа залога сліпих 
вовків, червоний, неначе пісок, прокидається місячний напалм у
колодязях, вони підходять до вікон, вони бачать, як у порожньому повітрі
рухається суха вода, вона подібна на гострі макові зерна

 

їм було так важко вибиратися наосліп з глибокої ожини своїх
снів, калинових та вовчих снів, вони чули, як шарудить скляне стебло
мандрівної  застуди та загрузає  в хижих снігах,  гучною водою з глибин колодязя  наповнилися їхні глиняні язичницькі пащеки

 

їм  було так важко
вибиратися до вікон крізь кімнати, у яких на столах горів пекучий медичний
спирт,  немов пекельне море, вони чули,
як прокидаються на веранді вовки, вони чули тулумбаси та сурми залізного
вовчого пралісу

 

вони підходили до вікон, сніговий млин гудів у чорних
незлічених повітрях над ними, там хтось ладнав безгомінне вітрило із мертвих
нігтів,  хтось занурювався з головою до
хижої чорної води, у якій зникали залоги, зорі та макові буревії місяця,  вони залишалися на дні снігопаду, кульгавий
сніг стояв на їхньому порозі, спіралі, гірлянди, стовпи та ярмарки його царства
починалися  відразу ж за вікнами, там, де
неначе юрма злих блазнів,  двиготіли у
дзеркальній пітьмі щуки, дикі коти та макові зерна…         

 

7.   

у глибині пагорбу зростає смарагдова мла, двоє мідних людей
та один червоний лис сходять гвинтовими сходами до підземної ріки, в їхніх
пащах залишається глибокий холод країни мертвих, понад ними пролітають сови,
лишаючи на схилі розпатрану плоть

 

опівночі приходить сніг, який прокушує до крові шиї та спини
мідних людей, червоний лис лишається десь під землею, в лабіринтах невидимого
сонця, він повернеться о тій порі, коли потойбіч озера загоряються
далекі-далекі вікна, подібні до місячних 
ліхтарів

 

сніг змусить їх повернутися до підземної води, там, де немає
пекучої арктичної стужі, вони лишають малюнки на стінах  підземної оселі, голови собак, голови коней
та  рогаті голови строкатих жінок, які
моляться холодному сонцю  та  перетворюються на чорний пісок під зорями,
десь на дні підземного потоку гудуть колеса глибоких бичачих млинів,  вони наближаються до бичачих млинів, вони
стають кривавою сировиною на бичачих млинах, вдень та вночі гуде понад ними
невидимий водоспад холодного сонця…     

 

8.

далекі голоси людей на березі розносяться повільно та чітко
понад холодною та чорною водою, вони неквапливо говорять про справи свого
сільського дня, стоячи на порозі старої прибережної хати, вони й гадки не мають
про те, що ми чуємо їх тут посеред холодної літньої ріки, немов дивимося з
вагону на придорожні вікна і бачимо чуже мулисте життя

 

невдовзі почнеться велика спека, почнеться великий потоп
чорного сонця, ми прокинемося вже в сутінках і 
рушимо далі під зорями, сидячи біля багаття, нам буде важче розрізняти
людські голоси та валування вартових псів потойбіч  протоки, понад рікою піднялася темрява, й
імлаве повітря вже не так добре передає звуки

 

собака може припливти до нас на острів, оминаючи чорні
водорості,  людина може спуститися схилом
кургану, звідти, де немає нічого, окрім піску та місяця,  собака може підійти до вогнища, людина може
розсипатися пригорщею червоно-чорної золи біля підніжжя кургану

 

людина може припливти до нас на острів, оминаючи чорні
водорості, але людина слабкіша за собаку, людина може зламатися посеред
протоки  та повільно піти на дно, до
незнищенної темряви, у якій ввечері відбиваються захід та зорі, так листя лілей
та листя прибережних дерев йдуть на дно, немов скупа повітряна данина підводній
татарії 

 

собака може спуститися схилом пагорбу, собака, яка
народилася з місяця та зоряної солі на вершині кургану, але вона не дійде до
підніжжя кургану та до вогню, сліпе дихання літньої стужі забере її кудись на
гору, до глибоких повітряних ям 

 

ми рушимо  далі  під зорями…

 

9. МЕРТВІ КОЛЯДНИКИ

вони йдуть у великому строкатому колі, вони танцюють та
співають на порозі глибокої темряви, кургани, дерева, замуровані грибниці,
рогаті вози та бики на глиняних колесах долучаються до їхнього непосидючого
кола, яке ніколи не спить

 

навіть тоді, коли велетенська тінява від візантійської
дзвіниці, від холодної верховини, неначе дзвінка липнева ніч, бовваніє в них на
дорозі, коли золотаві стовпи напівмертвого сонця почнуть ковтати одного за
одним тих, що танцюють, тих, що співають, тих, що грають на міховій сопілці,
тих, що танцюють з вовками, тих, що 
годують червоних ведмедів, на порозі повітряного шторму, то все одно з
їхньої смуглявої загартованої плоті, яка захлинулася темрявою, народжується зоряне
світло, подібне  до товченого скла   

 

вони проходять понад темними озерами, розбурхані їхньою
веремією, спливають уламки древніх печей з потаємних глибин озерного міста,
вони йдуть понад полем, понад  сухим
безводним полем, яке випито трикутною зорею, в полі прокидаються сніг та крига,
кульгава паморозь вкриває їхні місячні вродливі обличчя, вони йдуть понад
багаттями, серед вогню прокидаються 
червоні леви, червоні лисиці, червоні башти

 

взимку вони мешкають серед білих підземних ламп, понад юрмою
чути їхній притлумлений неспокій,  коли
панують нескінчені календи мороку, вони непомітно начакловують велике сонце зі
спогадів про вершини, про озерні міста, з 
темних чуток про биків на колесах …  

 

10.

у темних хатах, які починаються потойбіч високої-високої
дороги, загоряється   кульгаве світло,
там хтось не спить, там хтось освітлює нафтовою лампою глибокі сутінки, хтось
прислухається як гуде в темряві ще далекий, ще невидимий сніговий шторм

 

дорогою їдуть машини, яких не видно у темряві, їхній гуркіт
примушує танцювати  строкате скло та біле
олово у темних хатах, там, де починаються придорожні рівчаки та неглибоке
болото,  спотворене великим холодом,   звідти рухаються дві тіні  у бік дороги, високої-високої дороги, допоки
не заховалося нічне сонце, на деревах висіли білі хустини, зараз їх немає,
людина та кінь рухаються узбіччями високої-високої дороги, солома, сніг та
стужа коронували їхні голови, коронували їхню загартовану плоть, там, де були
колись місячні галявини, галявини зникли після того, як зник місяць 

 

вони немовби шукають вхід до гробниці, нефритові риби,
нефритові собаки, нефритові вовки мешкали на стінах тієї гробниці, вона зникла
ще раніше, ніж зникло нічне сонце, гробниці немає, є лишень нафтове світло у
підводних хатах, десь палять грубу, і вони чують щемкий запах вугілля, що
згорає, чорна людина та чорний кінь, які чорніші за це вугілля 

 

дорогою їдуть нескінчені машини, великі чорно-білі фургони,
вони несуть з собою міріади вогненних лісів, міріади вогненних ведмедів,
вогненних зайців, вогненних плантацій, людина та кінь йдуть вздовж
високої-високої дороги, невдовзі почнеться сніговий шторм, його біла піраміда
невдовзі прийме на борт чорного коня, чорного погонича та чорний спомин про
глибоку гробницю…

 

м. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!