Сто сюжетів для молодих українських письменників

214

(Вибрані розділи з книжки)

 

ІІ

Ми приятелюємо, співживемо, сусідуємо з багатьма
різноплемінними людьми, і навчилися більш-менш терпцю, хоча в глибинах своїх
щораз повгамовуємо бунт; та не з того це бунтівне сум’яття, що таке співжиття
приневолює до всякчасних сумнівань і невдоволеності; з того, ? що ностальгія за
якимось інакшим, давнішим ладом може заполонити наше єство руйнівною намарою. І
ми, аборигени, покваплюємося розчинитися серед різноплемінних, яких стає більше
і більш, аніж нас самих. Беручись до такого романного чи новелістичного
полотна, не бійтеся звинувачень в расизмі; не застерігайтеся од образ впроти
когось, ? образа ховається у глибинах самого існування людського, ми всі жертви
зачаєного бунту і всі ображені на самих себе; і якщо ви своїм творивом хоч і не
втішите, не порятуєте, не замирите, то хоча б означите це бунтівне сум’яття
сум’ятливого бунтівного часу. А інакше, ? що ж ми за творці творив.

 

IV

Це може бути немов новела, або спогад, або мемуари, етюд,
шкіц, неодісланий лист, позов, заява про звільнення, виступ у Верховній Раді
або на Раді НСПУ, ? до вас підходять з допитуванням, як ви ставитеся до того й
того – явища, феномена, імені, й ви заходжуєтеся брутально виповідати про
вселенські національні лиха, про підстави й перебіги національних трагедій; а
треба було лиш обмежитися простісіньким «поважаю того й ту», та й загалом усе
«о’кей»; тим часом допитувачі, а й слухачі вхлинулися двояким вдоволенням: що
викликали вас на одвертість і спонукали до розпачу. Але про це не обов’язково писати.
Але для Достоєвського це був би тільки-но характерологічний зрух, подробиця з
характеру; але для нас – це – в Прустівському розумінні – нескінченна ніколи,
нізащо, а ні за жодних обставин епопея.

 

V

Про знеможеність нації; от-то-де!, але берете простісіньку
оказію: стара жінка тицяється туд-сюд, аби спродати якусь городину; всім
розказує, яка то радість людям і їй; й ось якийсь доброзичливець, не
обов’язково в погонах, каже «бабка, нате вам гроші, тільки не стирчіть тут»; а
насправді ж не про гроші йдеться, а про радість; та лиш не впадайте в
побутовізми і соціальні вульгаризми, адже на місці цієї бабці може бути молода
поетеса, що хоче спродати зо кілька своїх книжечок; пишіть про знеможеність
нації; і це може бути й трилогія.

 

VII

А то буває цікаво написати про «ніщо»; коли нічого не
відбувається, не триває, не мислиться; адже ми так втомлюємося від навали
життя, подієвої перевантаженості, галасу, шалу, стогонів, нарікань, позовів,
допевнянь, оскаржень; й от надходить щаслива гадка, ? «ніщо» заховується десь
межи/у/над/підо/поза – усього того, що так обмарює й стомлює нашу свідомість,
не дає вишукати чогось суттєвого, героя, стан, настрій, «ніщо -гість»; і щойно
ви за крок до осяяння, щойно вхопили сам сенс «ніщо», як вас укидає в холодне
спітніння: мова виповідання,виображення, відбиття, загалом мова не можуть бути
чимось таким, що своєю «ніщозністю» здатні вхопити «ніщо»; мова не знаряддя, а
космос, що може не тільки наддарувати душевне раювання, а й поглинути, затопити
ще острашливішим шалом і ґвалтом і знищити. Пошукаймо десь між мовою і буттям;
може, там що; бо де ж іще.

 

ХI

От про що варто насправді писати – оголивши кожен свій /…/
нерв, ? писати одчайно правдиво, з пронизливим зором ув осяйну порожнечу віків,
що докочуються мов таким потойбічним гулом; писати без-оглядно на сатанинську
барву сьогочасся, ? то це про дитину, підлітка, дівчинку, хлопчика /…/; там, у
дитинстві, заховано більшість теперішніх ваших трагедій, конфліктів,
непорозумінь та комплексів; якщо ж ви соромитеся того всього колишнього,
ненавидите його, приховуєте од самих себе, то ви нічого путнього не напишете і
про це теперішнє, «доросле», хоч якими б майстровитими  й винахідливими були.

 

ХIІІ

Й от коли вже не буде про що писати, ? спробуйте написати
про страх; авжеж, про свій страх, а не нав’язаний «героєві», що, може, й не
почуває аніжаднісінького страху; про страх перед демонічним сенсом нової доби,
перед творчими корпораціями, перед «вітцями» нації, перед ймовірністю бути
самотнім цілковито; адже ж він, страх, вже стає вашою сутністю, він проглядає у
вашій стилістиці, у нав’язаній усілякою шпаною неповазі до класики, до –
досконалого речення, сміливої думки; адже – усіляка мовби розкутість,
ненормативність, запобігання перед публікою, вигукування кількох знакових імен,
що їх нав’язують безстатеві теоретики, ? це той таки страх; бо – хоч як би ви
запобігали перед фальшивими міфами сьогочасся, хоч якими б «прозорими»,
«філософічними», «лояльними» виказували себе, знайте: вам не буде пробачено вже
за те, що осміли ступити в зону найкривавішої етнічної війни за мову як буття.
Тож, ? у сутінках не-своїх кав’ярень і корпоративних перекусилівок, де ви
гороїжисто з’ясовуєте вселенські побудови поетичних не-світів, хай не полишає
вас ніжний здогад про страх як живу істоту.

 

 

ХIV

Прощатися з міфами завжди трагічніше, аніж перебувати з ними
віч-на-віч тривалий час. Сама з себе ця думка нічого не важить і не відбиває;
але щойно ми діткнемося до якогось відтинку в нашім житті, до хоч найдрібнішої
дрібнощі, пережитого, перехвильованого, ? і вже бачиться й почувається цілезний
епос наших, скажімо так, поразок і осяянь, збурень і немощів, бо це не якась
там абищиця, а цілезний відрубок життя нашого, що ми його впереваж і
змарновуємо, але за певного часу та й стану аж мов по-звірячому обраховуємо до
хвилиночки, до інстинкточку, до крапелиночки сльози, поту. І що ж нам
в’являється, ізпохмурюється, вдивовижується за миті подумання, себто /…/
фрази-думки, метафори-речення, спалаху-озріння, як не: ми всіляко намагаємося
вмістити цей досвід в якусь винятково умовну, далеку від справдешнього
обстановиська, кажімо, форму а чи модель. Нам хочеться перебувати у вимірі
міфа, а не реальності, знаючи й тямлячи, що міфи не вроджувалися з нічого.
Простіше сказати, ? нам прагнеться героїзувати не стільки обставини, де
опинилися, скільки себе і свою долю як щось виняткове; й тут наше художнє
мислення врозтіч: нам здається, що стеження продовжується.

 

ХVІ

Та годі про сумне; бо ж усі, на кого ми нарікаємо, кого
маємо за своїх ворогів (когось такого, гуманітарія-вбивцю), ? є лише маренням
вашої уяви; ви хочете бачити їх такими й плекаєте в своїх нутрощах солодку
поставу жертви; і це посвідчує вашу тяжку прихвореність, немічність до діянь;
ви заживаєте дрібничкові криївки буття, куди вашим ворогам а чи «ворогам» все
не час дістатися, ваші буттєві території маліють до обсягу поштової марки; а
все тому, що ви боїтеся насправді зобразити гуманітарія-вбивцю та його діяння,
маючи /зображуючи/ за жертву не себе, а – цілу добу. Тож-і-тут новелкою,
повістинкою, невибагливим есейчиком не обійтися /…/; вас заполонює неміч перед
лицем цеї лиховісної з’яви – гуманітаріїв-вбивць, так само (ще більше) ? перед
ймовірністю втілити його як художній феномен /…/. Помежи цими станами страху
заховується радість, про яку належить писати.

 

ХVІІІ

Поміркуймо ще раз: про розвинені, мужні цивілізації, що їх
завойовують хижі племена і встановлюють на місці жорсткої ієрархії химеру
млявості, «округлості», невиразності, «колористику» ? як прообраз демократії,
що пришвидшує крах цивілізацій. Коли ж цивілізації, бувало, спромагалися на
вигнання чужинців і далі тривали не одне століття, то все одно це був шлях до
повільного згасання, адже їх було окрадено в найголовнішому – їхні знання
використовувалися завойовниками-вигнанцями задля власних потреб, перелицьовувалися
до подоби й вподоби нового етносу, спершу в поставі сектантства, а згодом як
щось універсальне і вселюдське. Але про відкрадання з часом ніхто й не згадує, ?
вмерлі цивілізації цікавіші нам як жертви, а не як щось таке, з чого ми маємо
поживу й досі, себто не з першоджерел, а з тієї таки сектантської
«універсальності». Але й найвизначніші історичні романи не відбивають живизни
древніх цивілізацій, ? це завжди щось мов про сучасне, накидання древньої
матриці на теперішнє, і навпаки. Тож випадає, належить вивчати древні мови,
випадає писати лінгвістичні студії, а затим постане і носій древньої мови,
себто герой, отже, й – роман.

 

ХХХ

Нам не вдається спізнати місто/міста за його потаємною
сутністю; за – містикою і демонологією його сутності; місто ? як домівку,
оселю, затишок; і – місто як закутки, осереддя, будівлі (вбивства); українські
письменники (ледь) наблизилися до цього образу (феномена) міфа міста як живого
організму (поза тими, що його заселяють), та їхні зусилля звели нанівець
«теоретики» догідливими «моделями» ? за суспільними, економічними, навіть
культурними означеннями совєтської житухи (хоч би й усупереч Шпенглеру); та
всеньке місто – це забагато; з надмірного зусилу можна роман чи новелу звести
до туристичного путівника, як це ледь не сталося з великим Томасом Вулфом; он
бачите, ? вампіричної подоби будинок з ХІХ століття, що його ще совєцька влада
віддала під «потреби» хоч би котроїсь творчої «установи»; і яка потаємна
понадстолітня війна точиться довкола цієї (та інших з подоби) будівлі; у
третьому а чи й п’ятому поколінні згукується не одним химера на спадковість; і
ця споруда, цей палац мовби дочікується – всупереч державним перестаткам,
поколінням – в нім – творящих і заходящих – може, й не справдешніших
спадкоємних хазяїв, а чогось іншого – може, цілковитої самотності, миті а чи ще
століття самотинного вмирання; без усіх нас, вас, їх, інших; і творящі й
приходящі довго тут не перетримуються, ? гнані демонами, що здавен тут за
господарів (…)

 

ХХХІІ

Про сни й сно-видіння ми вже в якомусь «сюжеті» торочили;
Іво Андріч торочив про стани засинання й просинання, коли осявають дивовижні
видива, ? він навіть одне таке видиво описав, але надто натурально, логічно,
щось із «давньоримської старовини», і тому, що надто сюжетно й ретельно
виписаною, хоч і вказує, буцім десь якось вичитав або почув; не віриться у таке
«видиво»,  бо ж ? насправді ?
передзасинальні і просинальні видива зовсім інакші, позбавлені логіки й
натуральності, ? вони сяйно-миттєві, ояснені, збудливі, це гадка, думка, фраза
із всеохопною барвою, щось таке, що дарується враз і раз, але ? не доведи! ? не
зафіксував, не записав й ? воно ? щезає 
і вряди-коли може поновитися за світла дня;  аж острах встряє, ? хіба найсуттєвіше,
найсокровенніше дарується за таких от митей, а не ? за нашого «логічного»
пробування у вимірі дня і буденних штовхань (бо, ? хіба ж це не натяк на якийсь
інший справдешній вимір нашого існування, коли ми ? мислимо і існуємо справді
справдешньо, узгідливо задуму нашого Творця, гадаючи, що ? дорівнюємося до його
задуму, але ? лише ледь-трохи осягаючи «аз» і «буки» його… науки і Задуму. Там ?
ми ? учні, справдешні й непорочні, а тут ? за митей осяянь ? ми лише безпорадні
посягальці на щось краще, інше і справдешнє).

Як-от і цеї ночі, ? прокинувшись, ? спізнав мов здогад, так
доладно виснуваний думкою і фразою, але на ранок пам’ять не вберегла якраз тої
доладності й провидчості; та й то-но, ? і сам сюжет ізвітрився, а поновився ?
коли з якогось дива чи потреби перечитував давнішого листа
письменника-патріарха, в якому йшлося про Розп’яття й про непокарність
справжніх вбивць Христа. А сон якраз і явив епізод забивання цвяхів, але не те
щоб саму цю дію забивання, а лише гадку, пов’язану із дією, ? щось про таке ?
що в часі забивання цвяхів мало статися чи й сталося щось; ні, не про сам
знавіснілий Символ страти, а ? про те, що мало бути з цим пов’язане. От якраз
ця дивовижна гадка і втекла, ізвітрилась /…/

Ну що ж, ? може, та гадка й вернеться ізгодом якимось іншим
образом або сюжетом і збагатить тебе ? вже мимоволі ? у часі торочення про
якісь навіть буденні речі (бо, ? загублені, утеклі видива – ймовірно ?
наснажують нас посеред буденщини до мовлення і промовляння, а без них, видив,
ми були б знемовлені й безтямні. Або ж, ? і сни даруються на те, щоб поряд з
одкровеннями сусідувала Заборона ? на ? те, чого ти і не гідний, до чого не
доріс, до чого тобі ? зась /…/

м. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!