“Українська літературна газета”, ч. 10 (353), жовтень 2023
(уривок з роману про Григора Тютюнника)
Я довго вагався, чи можу написати роман про Григора Тютюнника. Про такий художній твір, його доконечну потребу багато чув від інших. Але я вже знав ціну більшості літературних балачок.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Чесно скажу те, що було – писав роман «Місяцю, місяцю» -і з кожним розділом ставало все важче. Нарешті почали приходити до голови думки відкласти цей роман…у довгий ящик…
Але мене підтримували кілька друзів. Також появилася видавчиня роману –письменниця і блогерка зі Львова Юлія Сливка. І я наважився двічі увійти в одну і ту ж річку.
Роман був написаний ще до війни, але із різних причин вийшов у «Видавництві Юлії Сливки» аж через рік. Дуже тепло зустріло роман молоде покоління ( і не тільки). Маю, може, вже, попри всі особливості нашого суворого військового часу, сотні довших чи коротших відгуків у соціальних мережах, чимало рецензій про роман,. І найважливіше –читацьку енергетику і довіру.
Пропоную читачам «Української літературної газети» уривки із «Місяцю, місяцю»
Степан Процюк.
12
У грудні 1960 року у Москві робили декаду української літератури. Григорій Тютюнник, у зв’язку з несподіваним успіхом «Виру», теж поїхав у складі, так би мовити, малоросійських і вірнопідданих літературних патриціїв.
У поїзді думав про зигзаги власної долі. Ще не так давно безправний полонений, що кожної години міг чекати смерті.
Потім втеча, завершення війни і поновлення навчання. Після фронтів – чуєте? – після полонів – розумієте? – знову студент у Харкові.
А потім Львівська область, маленьке містечко, чужі звичаї і діалекти, немовби чужа країна. Слава долі, що зустрів Олену. Без неї він вже н е уявляє, як би жив.
Осколок під серцем, постійні болі, несподіване відчуття тривоги..
(лікарі кажуть, що це від захворювання щитовидної залози – але він знає, скільки бачив смертей тих, хто ще кілька хвилин назад цвів життям –він зрозумів, що у великих державах та й , певно, всюди людське життя не має жодної ціни і тоді можновладцям із різними мовами наплювати на свою риторику для плебеїв . Але з ким поділишся такими думками? а вони ще допитуються, мовляв, чого ви такий сумний , Григорію?..)
Він впевнений, що вони думали, мовляв, Григорій Тютюнник буде гнутися і запобігати через таку ласку – поїхати до самої Москви, бачити сам урядовий прийом і самого Хрущова.
Вони не знають, що Григорій Тютюнник, попри свою тиху скромність і неквапливу суворість, фізично не може гнутися, лицемірити і запобігати. Вони не знають, що його легше вбити, аніж примусити до лицемірства, навіть тимчасового.
‘Він бачить, що всі маститі київські прозаїки (это вы про заек?) втрачають глузд, залишки гідності, лише би почоломкатися із кимось із – бажано якнайвищих! – московських урядовців. Григорій впевнений, що , при потребі, частина із цих, таких читаних і люблених серед українського читача, могли би навкарачки повзти до якого-небудь трону чи трибуни, щоб поцілувати можновладні туфлі, сподіваючись на майбутні вигоди через свою покірливу лояльність… та й навіть не на вигоди, а на холопське відчуття малої причетності до Найсильніших, відтак до можливих гарантій захищеності, до послаблення страху смерті і посилення оптимістично- гедоністичних шмарклів.
Він бачить, що у Москві їх приймають начебто з почестями і начебто дружелюбно, але за тим усім ховається холодний прижмур вишколеного чекіста, який перейшов із підвалу для розстрілів у кремлівські хороми.
До прикладу, хоча би ці концерти українських артистів у Большом театрі чи Колонному залі. І Дмитро, І Микола (Гнатюк і Кондратюк) , маючи від природи розкішні голоси і сценічну зовнішність, не винні, що народилися українцями. Вони відчувають пісню і українську душу, але не задумуються над тим, що гине наша мова. А якщо задумуються- то нікому не скажуть, на хвилинку, із жахом і одразу відженуть від себе, щоб далі бігти до своєї співочої слави, яку по-справжньому можуть дати лише найбільші червонозоряні московські сцени, а не будинки культури українських сіл та містечок, де ще жива та пісня.
Зате тут, у білокам’яній, вона сприймається як екзотика тубільців разом із їхніми шароварами, вишиванками і доброю, незлобливо-хитруватою душею! Григорій вже навіть не хоче думати про деяких наших співачок (сором моногамного чоловіка заливає його лице) , яких так боготворять наші нещасні і талановиті-таких дуже багато! – люди по селах і райцентрах.
Григорій не хоче і згадувать про офіційні розмови під час виступів на декаді української літератури… У кращому випадку сіризна і раболіпність, а загалом – московські повчання, страх і сором.. Іноді вдавалося втекти із нудних засідань, за Маяковським, прозаседавшихся.
Зате він мусив бути присутнім на урядовому прийомі, що відбувся у спеціальному палаці прийомів на Воробйових горах.
Хрущов, Ворошилов, Мікоян, Косигін, ліліпут Кириленко, лисий як коліно Шелест, Щербицький. Хрущов мав домашній, мужикуватий вигляд.
– Дорогие товарищи! Сейчас, когда империалистическая гидра снова подымает голову, когда осложнилися дружественные отношения из социалистическим Китаем, особенно важно качественно работать на литературном фронте, флагманами котрого вы являетесь!.. Партии важно знать, что …
– Міг би по-українськи заговорити, скільки пропрацював в Україні!- раптом голосно сказав Григорій. Хрущов був так близько від нього, що, здається, почув сказане-і пильно глянув.
Випуклі очі, потемніла шкіра і вся гладіаторська постать Григорія яскраво вирізнялася на тлі улесливих посмішок, офіціантських жестів.
Загребельний, що у душі підтакнув гладіаторові Григорієві, застиг. До них вже наближався чоловік невиразної зовнішності у сірому костюмі.
– Зараз ще його тут заарештують, а ми будемо мати проблеми із новими романами і гонорарами. Точно можуть зменшити гонорари… Скажуть, якщо ви такі мудрі і берете з собою націоналіста-викусіть дулю з маком, а не стосики сторублівок –занепокоївся у думках Петро Панч.
Він саме зараз повним ходом писав величезний за обсягом роман «На калиновім мості».
Григорій затягнув – «За Сибіром сонце сходить». ЇЇ раптом підтягнув Ворошилов. Чоловік невиразної зовнішності у сірому костюмі розчинився, як невидимка.
Дмитро Гнатюк, Микола Кондратюк, Єлизавета Чавдар, Євгенія Мірошниченко, Огнєвой послужливо підхопили пісню.
До Києва поверталися в однім вагоні. Григорій розливав коньяк. Він нікому не розповідав, що до редакції «Дружби народів», коли його не могли знайти у видавництві «Советскій писатель», приходив той же чоловік. Григорій його зразу впізнав на урядовому прийомі. У редакції «Дружби народів», де авралом перекладали «Вир», прийшов чоловік невиразної зовнішності у сірому костюмі і по-дружньому порадив Григорієві не зловживати московською гостинністю.
– А то що буде? – Григорієве лице стало темнішим від ночі.
- Больше не будете иметь возможности писать и издаваться. Вы меня поняли?
Григорій не може собі пробачити, але щось всередині змусило його сказати:
– Так, зрозумів.
13
Григір приїхав до Львова у січні 1961. Стосунки з старшим братом потеплішали на кілька павутинок. Мабуть, сам Гриць був найбільшою перешкодою, бо Григорій завжди врівноважений.
– Чого не скажеш про тебе, Гришо- піддавав собі дещицю самокритики, як штурханця у плечі.
Було сніжно, холодно, ніби у найкращі дитячі часи, які він пам’ятає мало і вибірково. Пам’ятає відчуття торжественності. Зима тоді була якоюсь особливою. То були казкові замки, а не шилівські снігові кучугури. Григір вилазив із них, як король із своїх володінь. Навколо світило урочисте сонечко. Маленьке хлопчикове серце завмирало від передчуття великого щастя і великої, ще небаченої, краси.
Не пам’ятає тата, лише світлий, як новорічне сонце, образ. Григорій трохи нагадував йому батька. Який Гриць щасливий, що здобув собі Старшого Брата, який же ж він щасливий! Хоча пручається від Григорових порад, іноді майже тонких, але іноді сталевих вказівок, як-от про вказівку-пораду писання мовою.
Він злий, він любить велику російську літературу, у якій так глибоко відбите життя людської душі, що наші всі панчі з корнійчуками ніколи не спроможуться навіть на блідий відбиток чогось подібного! Але Григоріів «Вир»…Він накрив з головою. Чесно, кажучи, ти н е дуже знав і українську класику, бо в університеті все фокусувалося на російській .Ти любив Коцюбинського, настроєм –але не покутянським діалектом! –тобі був близький Стефаник. Шевченко –поза каноном, звісно, але щоб так писав хтось із його знайомих або старших!
Молодшому братові не подобалася ні кілометрові, за добрі гонорари, нечитабельні доробки всіх собків із іванами ле; ні суконна мова і безконфліктність «Прапороносців» Гончара (хоча він завбачливо тримав цю думку при собі), ні нудьга і зоднаковіння людей у товстих цеглинах романів Михайла Стельмаха
– Але там хоч мова духмяна –подумав Григір.
Збиралися до пиятики таки у львівській спілці. ЇЇ голова , Петро Козланюк ( Гриць згадав, що він, крім публіцистики, де завжди вказував своє наймитство до приходу радянської влади, мав ще нудну пропагандистську прозу про якогось Юру , чи то Крука, чи Жука).
Львівські письменники, особливо борці на ідеологічному фронті, пили багато. Та що там багато!? –часто до повного безпам’ятства. Тарас Мигаль мав, кажуть, в УПА близьких родичів. Тепер, щоб вижити і процвітати, Мигалю слід було особливо потоптатися по всьому, чим він дорожив у молодості. Йому начебто це вдавалося, але мигалівське серце просило рот про велику кількість горілки. Тоді памфлети про українських буржуазних націоналістів йшли легше.
Молодший не надто розумівся у цій темі, але не поділяв ненависті до «бандер». Чомусь ніяк не міг їх ненавидіти. Але, нібе правди подіти, глибоко не цікавився цим.
Козланюк спершу говорив багато і натхненно: і про втілення у життя великих партійних накреслень, і про славний шлях львівської спілки, і про великі соціалістичні метаморфози у душах Петра Карманського, Михайла Яцківа і ще якихось старих письменників.
Алкоголю ставало дедалі більше. Грицеві поволі крутилися джмелики в очах. Але голова була ще відносно ясною. Стіл був закладений шинкою, казенною горілкою і, казали львів’яни, дуже якісним самогоном-калганівкою, малосольними огірками, булками і тістечками, оселедцями (через кілька літ Григір згадає ці оселедці, якими закушував Мигаль, через назву його книжки , спрямованої проти українського буржуазного націоналізму – «Оселедець на ланцюзі»; цю книжку, через її звичні пропагандистські прийоми, Григір не хотів навіть відкривати);
Якийсь поет, наче підкреслюючи своє сільське походження і вливши у горлянку кілька моцних склянок, затягнув:
А я силом їіду на білім конеку,
Звідают мя люди,звідают мя люди,
Ци маю фраєрку?
Молодший спідтишка глянув на старшого брата. Його суворе пошрамоване лице було незрушним.
Молодший скривився від тих «звідань» і «фраєрок», як від сала на шоколаді. Було удвічі неприємно, якщо вже признаватися самому собі.
По-перше, це були чужі йому слова і пісні, хоч убий.
По-друге, молодший подумав, що у 1933-ому Західна Україна жила доволі заможно, коли… коли його земляки і близькі помирали лютою смертю.
По-третє, Григорій сприймав цю пісню спокійно.
Напевно, звик уже – подумав молодший брат .Певно, вже трохи озападенився. Поет-лірик із кількома влитими чарками у горлянку не зупинявся:
Ни маю, ни маю,
Лем би –м хтів лиш мати…
– Блядь, коли він уже замовкне? – молодший пробирався між столами на перекур.
Раптом відчув, що його дратує цей – лемківський? – діалект.
Голова львівської спілки сидів неподалік його. Тобто, уже не сидів, а хитався з боку в бік, а потім взад і вперед. Хитання взад і вперед більше подобалося Козланюку.
Здається, це не були особливі ритуальні похитування східного мудреця. Вже раз він був би полетів сторч головою до підлоги, якби його спритно не підхопив під руки один молодий письменник, із виразними серпасто-молоткастими орієнтаціями.
Товариш Козланюк прочумався і раптом вигукнув:
– А зараз я вам заспіваю щось особливе!
Триста літ, триста літ минає,
Як наш брат в кайданах вмирає,
й весь український народ!
Наступила така тиша, ніби навколо вимер світ. Григір побачив бліді перелякані лиця і зрозумів, хоч не дуже дослухався і ніколи не чув такої пісні, що вона антирадянська.
Але товариш Козланюк вже ввійшов у раж і викрикував :
– Ба більше, товариші! Ба більше! Я ще проспіваю її завершення:
Розривай, розривай кайдани,
хай ще раз Украйна повстане
на українській землі!
Гриць уже зрозумів. П’яний у стельку спілчанський керманич , втративши контроль, почав співати пісні, які чув у своїй молодості. Гриць уже хотів по-щирому розсміятися, але відчув на своїй руці важку руку Григорія:
-Цить!
Тиша була такою дружньою, що її можна було розрізати ножем на кілька нерівних частин.
-Ох..
-А-у-ууу..
-Так би мовити…
Товариш Козланюк, здається, дещо отямився. Раптом він зблід як єгипетський папірус і заточився, хапаючись за серце. Гриць подумав, що, навряд, чи це хапання за серце можна вважати театральним жестом. Підстаркуватий і п’яний керманич направду перелякався.
Хтось уже брав товариша Петра під руки.
Перестрашений молодий писака, із виразними радянськими орієнтаціями опинився перед дилемою. Можна мати біду, відвернувшись від товариша Петра (ану ж йому дозволено робити провокації?). Можна мати біду, проводячи товариша Петра додому (можуть дорогою арештувати!)
Григорій подумав, що апостол Петро тричі зрікся Христа, хоча це н епро Козланюка
Тарас Мигаль, хоч сам був п’яним, у душі радів, що не відкрив навіть пів губи , щоб підтримати націоналістичне козланюківське соло. Ще Мигаль подумав, що йому би також личила посада голови львівської письменницької організації, де треба правдивого ідеологічного вишколу, щоб тут знову час до часу не росли бандерівсько-націоналістичні бур’яни!
Гриць все прокручував у голові рядки, раптом побоявшись їх забути:
Триста літ, триста літ минає..
Хай ще раз Украйна повстане…,
Накинув пальто –і задер голову до зір. Гриць був полонеником любові до Місяця, але щойно, із п’яною піснею старого пияка пережив якесь потрясіння. Якась по-дитячому радісна врода зірок нині переманювала твою душу від цупких тенет любування нічним циганським сонцем.
Повітря було морозним, а небо ясним. Зорі над головою самотнього курця світили так само ясно, як у Києві чи Шилівці.
14
Степ був безконечним. Вони йшли і йшли, збиваючи до крові серця і ступні. Вони тягнули за собою всі пожитки і каліцтва. Вони не хотіли повертатися у місця, осквернені людоїдством.
Гриць, Гринь, Гришуня і Гриша ставали Григором. Григір-великий завжди носив у глухому мішку пам”ять , як у 1933-ому він, Григір-немовля, перестав посміхатися і ходити, тому що перестав їсти. Тоді помер дід Василь, мерли люди навколо, бо вусатий мамонт із Москви захотів , щоб слова тато і паляниця щезли навіки, як і мільйони тих, що говорять ненависною для вусатого мовою.
Тепер вони йшли, відрікаючись від власної мови і пісні. Вусатий мамонт вже із могили наглядав за цим калічним ісходом, що мав більше ознак виродженства, ніж руху. Тепер вже лише невидимі молекули страху надихають склеротичних матереборців, яких, втім, стає усе більше. Їхні хворі клітини розмножуються значно швидше, ніж здорові, залишаючи після себе знаки смерті.
Деколи ісход співучих і безтямних виродженців намагалися переправити на іншу путь бліді юнаки і дівчата із тризубцями і жалобними чорними стрічками. Переважно вони зникали у велетенській трясовині україноненависництва, яка не знала ні дна, ні жалю.
Але великий ісход нечасто мав ознаки церемоніалу приречених. Частіше це була лагідна містеріальність печалі. Іноді навіть вир радощів крутив ісходом, немов би незрима Покровителька шкодувала дозволяти цьому народові стрімголов, із червоними прапорами у зубах і на мізках, летіти до кратера безпам’ятства.
Григір-малий і Григір-великий іноді зустрічалися у нескінченному ісході, щоби таки дійти. Григір-малий не впізнавав Григора-великого, але і великий байдуже ковзав поглядом по малому. Якби ще нагодився Григір-юнак, він би міг познайомити хлопчика з дядьком; тоді, може, все би завершилося інакше.
Але Григір-юнак не вилазив із улоговин кохання. Там йому було тепло і затишно, мовби він повернувся до лона праматері. Там він міг мати і лице дядька, проте залишався вічним юнаком, щоб не сказати «підлітком», щоб не запідозрити, що Григір був вічним хлопчиком із дорослими масками.
Принаймні, в улоговині кохання його вже не цікавив хлопчик –і ще не цікавив дядько. Хлопчик, юнак і дядько мали три різні серця.
Якби вони мали одне серце, міркував лівобічний ангел, то не могли би так далеко відповзти один від другого, а той від третього.
Якби вони мали одне серце, заперечував серединний ангел, то вже всі троє давно би ґиґнули.
Якби вони мали одне серце, спроквола процідив правобічний ангел, то це був би не Григір-хлопчик, Григір-юнак чи Григір-дядько, а Григір-чудовисько.
Лівобічний ангел припустив, що, можливо, до того би не дійшло, бо Григір-хлопчик мав 99% шансів стати ангеликом ще у дитинстві, поповнивши когорту шестикрилих і тонкоруких.
Серединний ангел згодився, але сказав, що Григір-дядько уже давно став чудовиськом, лише того не помічає ні він, ні навколишні.
Лагідна містерія печалі поволі обволікала всіх, і серед усіх Григорових однокровних і одномовних легкими і крилатими сутінками…
15
Вночі, разом із Григорієм, на кухні намагалися ловити закордонні голоси. Тобто, ловив Григорій, що вже цікавився тими голосами після розкриття культу особи Сталіна. Те розкриття потрясло його. Григорій і раніше відчував химерний думковир.
Думав, що контужений, бо так жодна радянська людина не може мислити, як він, письменник-фронтовик, який повинен служити підмурівком радянській владі. Але якось не служилося і не мурувалося червоним. На світі багато кольорів.
Але після доповіді Хрущова… Це було одне із найбільших потрясінь його життя!.. Все ставало на свої місця, Григорій знову наближався до себе, не відчуваючи провини перед комуністами. Таки партія прагне очищення! Таки наважилися! Зуміли! Таки люблю я свою Батьківщину! Їм би ще підказати багато що стосовно національного питання.. Вони не знають, не зовсім розуміють…гине українська мова… Кому із московських владарів треба її смерті?! Григорій не вірить, щоб у Москві хотіли боротися з українським.
– Це перегини на місцях, перегини на місцях –часто пише у листах, а нині таки каже Григорові. І трохи самому собі.
Стіл устелили недопалками. Одна пляшка була порожньою, а наступної було відпито лише трішки більше половини.
– Під час випробувань вибухнула міжконтинентальна балістична ракета.. . Загинуло багато військових… Їх смерті приховуються радянським режимом…як і раніша аварія на ядерному військовому об’єкті поблизу Челябінська…аварія спричинила масове ураження населення… ЇЇ наслідки були замовчані комуністичною владою…
Голоси радіожурналістів постійно щось перебивало. Вони кудись пропадали, мовби хтось тягнув їх до підземелля, щоб там катувати або усипити якимось галоперидолом, який, кажуть, починав ставати «модним» у боротьбі з інакодумцями.
-А чого так нечітко. Грицю? –півп’яно і перепитував Григір
-Глушать, бляді – на брата дивилися величезні , замежово сумні, очі
-А чому глушать ? – Григір направду не розумів.
-Тому що наша влада хоче, щоб ми багато чого не знали і не розуміли – величезні очі були безконечно терпенними.
У Григоровій голові все лунали незвичні словосполучення- приховано радянським режимом… замовчано комуністичною владою…
– Грицю, то хіба вони злочинці?
– А ти думав, хто? Вихователі дитсадка? Хто згноїв дядька Павла і нашого батька!? Не вони!?
Навкруги насаджується дурацький свинячий оптимізм! Взяти б оце і закатать якимось бульдозером ці підтакування, цю механічну покору механічних людей!
Ще сиділи і говорили, мовчали, говорили знову. Мовчки цідили ще по кілька крапель, наповнюючи кухоньку тютюновим димом.
Нарешті Олена покликала Гриця із настійливою пропозицією поспати, мовляв, твоє здоров’я нині більше не витримає. Вона нагадала, що завтра він має організаційні справи, пов’язані з «Виром». Гриць згодився.
Напад суму, тотального і безпросвітного, раптом прошив усе Григорове тіло. Не допомагала горілка. Тобто, від неї можна було просто відключитися, нажлуктившись до безпам’яті.
То навіть був не сум, а важка, як мокра сокира, печаль.
Григір знову згадував батька, його дороге лице. Він би порівняв його лице з церковною іконою, якби вірив у Бога. Але всі кажуть, що бога нема-значить нема. Значить ні з чим порівнювати.
Горілка затуплювала голову, але нині якось по-особливому не приносила радості.
Григір припав до громіздкої коробки. Він ще такого н е чув. Передавали церковну літургію та ще і українською мовою .
– Тобто, це коли попи співають?- по-своєму здогадувався.
– Вислухай і помилуй мене, Господи,по великій милості твоїй вислухай і помилуй!!!
Григір раптом присів на підлогу. Але навпочіпки сидіти було невдобно. Літургійні пісні щось розтермошували усередині. Ставало жалько і дуже боляче. Але що це? Звідки? Чому всіляка попівщина виводить його з ладу? Він не хоче слухати, хоче забути , а в вухах безперервне :
Вислухай і помилуй мене, Господи…
Він н е хоче слухати попівські хори, він атеїст!
…ніби плачуть твої односельчани, що вже після тридцять третього н е встануть з могил, ніби батько йде до тебе із сибірів, знемагаючи від тайожного холоду, який перетворює людину на стовп льоду,
ему н е надо никакого богоискательства –переходив у думках на звичну російську- ибо бога нет і это научно доказано;
ніби мама твоя відхрещується від свого приймака, бо вона осквернила пам’ять про тата, бо ,кажуть, саме той приймак його здав;
ніби стовп льоду знову стає полум’ям, а на горбках, куди погрібали покійників тридцять третього , дихає не трава забуття, а розквітає ліліями патериця пророка…
-по великій милості твоїй вислухай і помилуй!!!
Курив і думав. Хоч не міг вже ні курити, ні думати. Здається, Григорій, Олена і Юрчик спали. Раптом Григором щось закрутило. Спазми несусвітнього жалю, ніби побачив щось заборонене, струсонули його вихудлим тілом.
Григір плакав так, як , певно, плакав ще у далекому дитинстві, сповненому страхом, роботою і мороком.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.