Сповідь малого шибеника

471

 
 
(Оповідання)
 
Михайло СІРЕНКО
 
Шибеник — це я… Що-що? З виду не скажеш? То з виду. А з дитинства…
Ось погляньте:  прокидаюся на печі вранці у нашій невеликій сільській хаті. Зима, мені тепло, затишно. В кімнаті пахне  підсмаженою свіжиною. Це мати топить піч і готує щось, бо вчора закололи порося.
Виглядаю з-за комина. Мати коло печі, а батько сидить навпроти вікна на стільчику, спиною до мене й до матері. На лаві перед ним розкладені його шевські приладдя. Він щось ворожить  біля чобота в руках. Шевчик. Вікно знизу в лисицях і засніжене-засніжене. А за вікном — завірюха. Батько, трохи припіднявшись,  глянув туди і каже ніби про себе: «Така хурдига, а чорт кума несе до нас у гості. Це вже роботи не буде». Я миттю  з печі на долівку, в теплі валянки-бурки і до дверей. Я дуже любив, як до нас приходили гості, бо то хтось принесе якогось гостинця: чи то цукерку, чи жменю доброго піджареного гарбузового насіння, чи ще щось…
Чую за дверима в сінях важкий тупіт чобіт — мабуть, оббивають сніг. Потім відчиняються хатні двері й з великою хмарою холодного повітря до кімнати заходить в засніженому кожусі — кум. Обтрушує сніг з шапки-вушанки та кожуха. Я вже виглянув крізь пару в сіни, верчуся біля гостя і запитую:
— Дядьку куме, а де ж ваш чорт?
— Що-що? — запитує кум. — Який чорт?
— А батько сказали, що вас чорт несе до нас у гості!
Я бачу, що батьку ніби якось незручно, а мати просто сміється в щелепи печі.
Тут батько, відсторонюючи мене, каже:
— Та що ви слухаєте цього малого шибеника? Він і вчора таке одчибучив, що хоч падай. Іч як із печі злетів ластівкою…
А я собі думаю: він мене надурив із чортом, а тепер ще й знову шибеником обзиває. І що ж я там вчора одчибучив? Вийшов уранці надвір. А день — не те, що сьогодні: без снігу, морозний і сонячний. Я за легенькі санчата та за товсті дротики й до нашого невеличкого ставочка між хатами біля дороги. А він — замерз! Красота! Я з санчатами на ставочок. Лід чистий та рівний, як скло. Перший справжній лід! Я із санями на нього. У двох руках пружні дротики, якими підмагаюсь і їду легко-легко. Лід трішки поковкує, але гарно тримає. Радісно доїжджаю до середини. І раптом чую за моє. спиною веселий крик мого товариша Васі Зона. Де він узявся? Нікого ж на дорозі не було…
Він з лементом біжить до мене. Я йому гукаю: «Не біжи, бо вдвох провалимося!» Я натискаю на дротики і від’їжджаю далі до середини, а Вася наздоганяє мене — і ми провалюємося. Воно дурне мале, як комарик, легко вискакує з тої калабані й біжить з криком понад нашим двором додому. А я по пояс у крижаній воді намагаюсь закинути коліно на лід і далі провалююся. А тут уже на березі і мій батько. Я кидаю санчата, лягаю животом на лід і повзу, ніби пливу. Так не провалюся, і на повен голос кричу: «Це Зон! Дурний Зон!!» А батько хватає мене за шкірки й мокрого несе до хати. Зі словами: «Не Зон дурний, а дурний ти! Чого тебе понесло на середину ставка?..»
Мене швидко роздягнули з мокрої одежі — і на гарячу черінь печі, де я й проснувся вже сьогодні вранці. Ніхто, правда, й не наказував, а  лише ще раз батько повторяв з матір’ю, що я шибеник. А чому? Може тому, що якось, ще будучи малим, вибив батьковим молотком шибку?
Санчата мої так і простояли вмерзлі у тій ковбані всю зиму.
Ну отож так. Батько з кумом сіли до столу на покуті під образом Миколи  Чудотворця пробувати насмажену матір’ю свіжину й гомоніли про щось своє, а я заліз знову на піч і думав про своє.
Ось цього ж літа, коли я був іще зовсім малим, то виліз попід плотом із дитсадочка, який знаходився коло шосе, що вело трохи далі через залізничний переїзд, і пішов до нього. Батьки відтак вже там мене не лишали, коли йшли на роботу.
А ще одного теплого літнього дня пішов я з татусем по провулку з нашої вулиці на сусідню через місток і фосу до сільської крамниці. Сонце кріпко пече — жарко, а крамниця стояла в тіні,  під розлогими кленами у прохолоді. Спека. Ніде нікого нема. Перед крамницею невеличкий ганок із дашком, якого тримав стовп вишневого кольору. Зайшли в крамницю. А там темнувато й прохолодно. Навколо — чого завгодно: всякі крамні товари. Батько став і розмовляє з продавцем, а я внизу за батьковою спиною. В крамниці більш нікого немає. Я звернув увагу на дерев’яну бочку в залізних обручах. І коло неї така собі біла гумова кишечка піднята вгору. Я за ту кишечку, а з неї тече червона й пахуча рідина. Попробував — холодна й приємна. Батько щось там говорить з крамарем, а я за ним п’ю ту смачну холодну рідину. Напившись досхочу, облишив кишечку і та почала голосно дзюрчати на підлогу. Ось тоді тільки й кинулися до неї.
А скільки раз було, що хтось з товаришів ударить — біжу до батька чи до матері жалітися, що б’ють мене. А батько: «А ти дурний, не можеш дати здачі тому Коп’яну? Він же такий, як і ти. Знай — дурня і в церкві битимуть».
— І до чого тут церква?, – думав я собі.
Тож тобі добре це казати, а в нього старший брат, а в мене нема. Батько ж учить: «Візьми палицю і перейми того Коп’яна, коли він один буде йти коло нашого двору і дай здачі». Я так і зробив, але той стояв переді мною такий безоружний і нещасний, що я кинув ту палицю, сплюнув, і побіг додому. От тобі й церква!
А ще таке. Привезли  до нас в старий післявоєнний клуб ляльковий театр. Дивимося ми в передніх рядах, сидячи хто на лавках, а хто й долі якусь виставу.  Цікаво і смішно, коли Петрушка б’є німця палицею. Але як розпочали показувати якусь страшну казку і з’явилася така жахлива баба Яга — костяна  нога, то я перелякався, а мій сусід Вася Зон як рвонув із свого місця поміж рядами із клубу назад до дверей, закривши собі вуха, із криком: «Ой, бляха, як страшно!»
Я теж хотів за ним, та весь клуб уже сміявся з Васі, а не з вистави. А я подумав: «І добре, що не побіг за ним, бо й з мене б знову сміялися б».
Мати часто лишала мене у своєї матері — баби Ганни, коли йшла до колгоспу на роботу. А там у баби в дворі був великий білий пес із чорним вухом. Звали його Білик. Ним і мною займався найбільше ще молодий мамин брат Іван. Пес любив його й слухався, як і мене. Обнімаючи Білика за шию, інколи вилазив на нього і падав, а він зі мною грався. Я частенько виносив йому з хати то кусень хліба, то в старій мисці решту нашого обіду. Він лизав мені руки, а то й обличчя…
Одного разу я виніс псові поїсти в алюмінієвій мисці, а сам узявся його доїти, як баба Ганна чи мати корову доїть. Він огризнувся й загарчав на мене. Я ж не звернув на те уваги, а Білик хутко повернувся від їди і прокусив мені своїм іклом брову. Кров залила праве око. Я підняв лемент. Ми з псом були розборонені.
Іван ходив до нас в сільську школу і часто у нашій сім’ї взимку навіть ночував зі мною. Звичайно, то для мене було великою радістю, бо школяр знав уже багато чого й мене навчав тому. Ми гралися часто на печі. Він приспівував пісеньку про діда, що посіяв гречку. Правда, це було тоді, коли нікого із старших не було в хаті. Я ту пісеньку добре запам’ятав і якось проспівав її батькам і їхнім знайомим, як у нас були гості. Всі довго сміялися, а я дивувався чому. Ну, посіяв дід гречку на печі скраєчку. Поросла та гречка діду по яєчка…
То й що тут такого? Може, це дуже смішно, що вона виросла така невеличка? Дивні ці дорослі, що сміються з такого. Але мені було приємно, що я насмішив їх. Хоч батьки  потім казали, щоб я більше нікому цю пісеньку не співав. Хоч пісенька насправді здавалася мені дуже ловкою та дотепною.
А ще у нас по сусідству жив дяк. Так-так — справжній дяк із нашої сільської церкви. Я його знав тому, що він був сусідом, і моя мати, хоч неграмотна зовсім, але ходила в церкву й мене інколи туди брала під час свят з собою. Там вона співала в хорі з іншими жінками й чоловіками. І знала всі ті незрозумілі пісні. Дяк керував їхнім хором сам. Він був невеликого зросту із довгою сивою бородою. Кульгав на одну ногу: це додавало йому якоїсь особливої загадковості й небуденності. Їхня хата стояла не поруч з нашою коло дороги, а осторонь. Поперед неї до дороги був садок і низенька криниця, над якою ріс великий пишний кущ калини, й там було в спеку завжди прохолодно.
У дворі в них коло хати росла ще висока розлога шовковиця з тлустими продовгуватими чорними ягодами. Ото розкіш! Я з їхнім сином Шурою завжди ходив об’їденим тими ягодами, бо сам був дякам як родич, адже мати співали в церковному хорі, і я знав напам’ять «Отче наш» та хрестився, хоч не розумів, що це таке і навіщо. Дяків син Шура уже школяр, а я ні, але ми непогано товаришували.
І ось одного разу, налазившись по тій шовковиці вище хати, яка була покрита гарною зеленою бляхою, спустилися донизу —  і Шура запропонував мені зробити разом парашута й спуститись ним по тій блясі до землі.
Задумано — зроблено! Шура виніс на горище ковдру й чималого дерев’яного ящика, чотири шнури, які ми прищепили до чотирьох кутів його  та до кутів ковдри, витягли того парашута на бляху. Шура сів у ящика, бо він же господар і це його пропозиція. Я мав спускатися другим.
Мій товариш тільки захурчав по тій блясі донизу з якимсь диким криком, а за мною вже й смуга встала — так я дременув додому. Батькам нічого не розказав про це, а Шура потім уже з тиждень пролежав у лікарні. Мене не видав. Знали б це все батьки, то мав би я доброго прочухана.
А ще Шура умів крутнути, взявшись за дужку, невеличке відро з водою — і та не виливалась. Я спробував це повторити, коли мене мати послала внести до хати малий давній солдатський котелок з молоком із прохолодної невисокої нашої комірчини, де воно стояло на полиці й прохолоджувалось. Я вирішив особисто повторити Шуру, тобто розмахнувся на витягнуту руку і, не врахувавши низьку стелю, гепнув тою повною посудиною в трамок над головою… Ясно, що молоко облило мене з голови до ніг. А батько в хаті розгнівано налаяв матір, що вона мене малого послала доставати те молоко з високої полиці. Я не став розповідати йому, чому молоко виявилося на мені — і матір тут не винна, бо я вже великий.
А ще одного разу було таке, що я вранці прокинувся після сну, а в хаті нікого немає. Рідні тепер лишали інколи мене самого вдома, бо їм потрібно було поспішати на службу. Батько йшов у недалеку від нас швейну артіль, а мати на колгоспне поле.  Ясно, що вони мене замикали знадвору, щоб я нікуди з дому не пішов. Отож я прокинувся, а нікого немає, а за вікном сіре хмарне небо, бо ось-ось має піти дощ. Мені одному в хаті зробилось якось не по собі, страшнувато, а тут ще почувся далекий відгомін грому. Що було робити? Я хутко знайшов батькового шевського молотка з п’яткою — і ним легко й гарненько вибив у вікні  шибку. Потім швидко виліз на вулицю.
На цей раз, коли я виліз через вікно з хати, то вже навіть пролітали чималі краплини дощу, а я не міг нічого кращого придумати, як піти до батька в артіль, де я не раз й до того  був. Адже ж це на одній вулиці і не так далеко від нас. Дощ, правда, уже підмочив мої штанці на шлейці, пошиті з брезенту військової плащ-палатки. Вони настовбурчилися…
Шевці мене зустріли весело. Я відразу сів на невисокий стільчик біля Микити, що я завжди робив, коли сюди приходив. Микита сам був низеньким, бо горбатий, і мене це дуже влаштовувало. Я знав, що в Микити вдома є чорна висока гармошка з малиновим міхом і трьома рядами перламутрових ґудзиків-клавішів. Я чув його гру не раз на весіллях та під час інших свят. Кращого гармоніста не було на все наше село. А та гармошка ніби перекривала його зріст і грала так дрібно-дрібно, що піднімало хоч кого до танцю. І чоботи він шив гарні. Словом, я любив і дуже поважав Микиту і він мене.
Отож я сидів і дивився, як біля нього над запаленою свічкою розпікалася срібна п’ятка шевського молотка, яку ось він вмочить у чорний віск і проведе по ранту хромового чобота, щоб спеціальним коліщатком навести ряд красивих зубчиків на ранті.
Проте пильнувати мені за цим почав заважати вусатий дід Тарас Бульба, який заховався до шевців теж від дощу й грози. Він вважався в селі дотепним жартівником та насмішником. І ось обрав мене за об’єкт своїх жартів. Почав запитувати чи я не Галя чи Оля, тобто чи я не дівчина, бо що це на мені не штани, а юбка так настовбурчена. Мене брало зло, а до того за ним ще сміялися й шевці з моїм батьком. Виручив тут Микита, який спроквола хехекнув, а тоді сказав:
— Що ти, козаче, терпиш кпини над собою вусатого пересмішника. Візьми зі свічки отого розпеченого молотка і дай йому здачі.
Отож не встиг дід ще раз нагнутися до моїх штанів і смикнути за них, мов за юбку, як я вліпив його п’яткою розпеченого молотка по лобі.  Це відбулося в одну мить. Дід схватився за лоба з криком: «А де ти взялося чортеня на мою голову  в бісової матері?!!»
Я кинувся втікати в двері, де на порозі несподівано з’явилася не бісова, а моя мати. Усі шевці трохи не падали від сміху зі своїх стільців, а мати не могла зрозуміти, чого вони заливаються сміхом. А коли дізналася, почала сміятися, і наказала мені вибачитися перед Бульбою, що я й зробив зі сльозами, звинувачуючи його.
Сама ж розповіла, що прибігла додому з поля, бо гроза, а дитина одна в хаті зачинена. Та коли побачила у вікні рівненько вибиту шибку, то почала під тим дощем бігати по сусідах і шукати свого шибеника. Нема ніде! Уже навіть тичкою від відра люди тикали по низькій дяковій криниці.  Нема!!! Ось тоді вирішила прибігли до батька в артіль — а тут сміху повна хата. Мене відтоді почали звати шибеником. І я до юності думав, що так прозиваюсь за вибиту мною шибку…
А десь напередодні свята Паски мати взяла мене знову з собою до нашої старої післявоєнної дерев’яної церкви. Це був якийсь вечір, коли в храмі вночі тримають довго запалені свічі, а піп править і півча співає весь час. Я стояв коло півчі біля матері і чесно й строго тримав засвічену свічку, виготовлену вдень мені батьком. У церкві було тісно й душно. Проте все пахло запаленими свічками та так якось благоговійно. У круглих дерев’яних свічниках перед «царськими вратами» свічечки теж гарно горять. Але я раптом побачив, що на недалекім від мене свічникові одна свічечка уже догоряє до дерева саморобного підсвічника і ось-ось має зайнятися дерев’яна підставка. Я почав хутко протискуватись між людьми до тієї свічки. Мати мене не спинила. Але я бачу, що й з іншого боку пробирається туди мій товариш Вітя, якого дражнили узбеком. Він був справді  схожий на узбека і хуліганистий. А ще з натовпу прихожан протискається туди ж великий літній сивий чоловік. Я додав сил, щоб швидше добратися і загасити ту свічку, та раптом, ні сіло — ні впало,  наздогнав мене ззаду той здоровий дядило і вперіщив своєю великою свічкою мене по голові. Щоб дуже заболіло, то я не сказав би, та ще до того я ж першим погасив ту свічку в підсвічнику, зробивши для людей добру справу. Я, звичайно, не чекав ні від громади, ні від Бога такої подяки. І тут знову нарешті прийшла на підмогу моя мати. Вона трохи чи не за волосся схватила при людях того дядька, кричачи:
«Ах ти ж Баборіз (так його лаяли по вуличному!) чортів! Та за що ж ти так образив дитину, яка постаралася раніше за тебе Божу справу вчинити!!!». І тут вона йому перемила всі кісточки, не дивлячись ні на людей, ні на Божу службу.
Я ж стояв, як мале янголя, і плакав великими чистими сльозами. За що ж мене так на людях обідили?…
Я не міг тоді навіть подумати, що вже з того разу так і піде в цього янголяти все в житті. Чому ж Господь не відсушив тут же ту руку тому Баборізу, що опустила на мою малу голівку дурну велику свічу для удару? Де ж Правда? Чому до цього часу в тій же нашій українській церкві проводять відправи путінсько-гундяївською мовою Московського патріархату, а люди продовжують тупо повторювати, що дурня і в церкві б’ють?.. Це того малого шибеника, який  намагався одвернути пожежу? Адже і нині гасять такі свічки наші хлопці на півдні та сході України, аби не спалахнув увесь світ.
 

2016 р.

м. Київ

№23 (185) 25 листопада 2016

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!