Сповідь Івана Чендея, або Штрихи з історії радянської цензури

Продовження. Початок у ч.9
 
Відомий український літературознавець, дослідник епістолярної спадщини В. Стефаника, М. Павлика та ін. проф. І. Денисюк високо оцінив видані Михайлиною Коцюбинською листи В. Стуса й І. Світличного: «Немає слів, – писав він ув одному із листів до неї, – щоб виразити вартість отих листів, урятованих для вічності. «Exegi monument[um]» (з лат. «спорудити пам’ятник». – С.К.) – Ти можеш сказати собі вже виданням цієї епістолярії». Адже листи, як і мемуари, щоденники, спогади, наголошував учений, наживо відтворюють «образ часу і образ героя» (Архів І.Денисюка. – С.К.)
Під час написання книжки «Зафіксоване і нетлінне». Роздуми про епістолярну творчість» (К., 2001) Михайлину Коцюбинську (до речі, авторка високо оцінює тут статтю І. Денисюка «Белетристичний елемент у листах В.Стефаника») осяйнула геніальна думка: укласти «Антологію епістолярних шедеврів» саме на українському матеріалі, яких, на її переконання, у нас чимало. Серед цих українських текстів окреме місце дослідниця відводила епістолярним шедеврам І. Денисюка, оскільки їм «сам Бог велів потрапити до такої антології» [лист від 14.08.2000 р. Архів І.Денисюка. – С.К]. Переконаний, що якби авторка цього ґрунтовного дослідження ознайомилася із поданим нижче листом Чендея до Петра Перебийноса, то вона б обов’язково умістила його в згаданій антології. Подаємо текст цього листа повністю:
 
«Дорогий Петре Мойсейовичу!
Хотів би написати Вам коротко і мало. Гадаю, на цей раз ніяк не зможу бути лаконічним. А тому прошу Вас уже на початку листа дарувати, коли зловжив Вашим терпінням.
Якщо з попереднього листа Ви могли довідатися тільки щось про певні «складності» з виходом у світ нової моєї книги «Кринична вода», в цьому листі я Вам уже розповім докладніше. Спонукою тут є розмова з Вами по телефону. Я відчув Вас з Вашим зичливим хвилюванням.
Ні, не скаржитися я хотів би. І тим більше не хотів би наводити на когось тінь, висловлювати якісь сумніви щодо кваліфікації по тій справі, яка доручена – мова тут найперше про директора «Карпат» Б.О. Гвардіонова.
Мова про нього, бо він і заварив «кашу». Заварив – певен я – від страхів, які його переслідують. Від полохливості в характері. А до всього ще і від малої обізнаності, все-таки, що собою література являє, чим живе сучасний літературний світ у нас і т.п.
Судження і розуміння моє, імовірно, в багато в чому будуть суб’єктивними. Не в усьому, мабуть, буду й правий.
Рукопис «Кринична вода» подав я «Карпатам» восени 1978. В кінці квітня 1979 поступила на рукопис так звана внутрішня рецензія. Я вже знав, що рецензія у видавництві, як знав і те, що вона позитивна – сказано було про це в редакції художньої літератури. Сказано було і те, що директор видавництва взяв до себе рукопис разом з рецензією.
Минуло ще кілька тижнів. В нетерпеливості я подзвонив директору Гвардіонову з просьбою дати ознайомитися з відгуком на майбутню книгу: «Рецензія на рукопис Віталія Дончика зовсім позитивна, але не рецензенти книги видають. Прочитаю рукопис, отоді і визначимо, як бути: дамо вам тільки виписки з рецензії, чи цілу рецензію». Такою була відповідь Гвардіонова. Майже два місяці директор видавництва рукопис читав і писав на нього свої зауваження.
Якщо рецензент В.Г.Дончик «вклався» на п’ятьох сторінках через два інтервали, директор понаписував на шістьох сторінках через інтервал.
Попри щось слушне й уваги варте директор здебільшого ішов по тексту, висмикуючи окремі факти і поняття з дивною доскіпливістю, яка скоріше могла нагадувати слідчого. Отого самого слідчого, котрий хоче будь-що заловити порушника закону, а в розпорядженні має перед собою папери, з тих паперів силоміць і виуджує, за що б вчепитися.
Мимоволі я пригадував, читаючи директорську епістолу – посилалася мені офіційно, з рукописом, – розмову колишнього (нині покійного) голови парткомісії нашого обкому партії після виключення з членів КПРС за книгу «Березневий сніг». При цій розмові голова Лоскоріх мені сказав: «Вас будуть читати і між рядками».
Ставлення директора чи в малій мірі ображало вже не мене особисто, але й рецензента В.Г. Дончика. Звідки така недовіра? Звідки сумніви? Адже видавництво само посилало Дончику на рецензію «Криничну воду», без моєї якої-небудь участі. Раз посилало, повинно було і довіряти. Правда, рецензія Дончика на рукопис була дуже прихильною. Бач, це директора й насторожило. Настав час роботи нард рукописом, готуючи його до видання. Не для самореклами, але належу до авторів, які завжди важать собі благодатну можливість ще й ще, прискіпливо і серйозно попрацювати над рукописом перед подачею його на виробництво. Від написання твору до публікації її його, тим більше в наш час, завжди спливає не місяць-два, а й роки, тому автор має можливість на зроблене глянути з відстані, більш тверезо, розсудливіше, спокійно. Час автора завжди якось охолоджує, з часом автор знебувається «родових мук і болів». Отих самих болів, що спричиняються до «захопленого» поглядання на своє чадо, яким би оте чадо на світ не прийшло. Думаю, подібне стосується як авторів досвідчених, зі стажем, професійно вправних, так тим більше авторів з досвідом меншим…
Коли редакція рукопису була закінчена в лютому цього року (окремі речі були повністю переписані, відпрацьовані строго), працював я багато, з піднесенням і радістю за майбутню книжку, раптом у мене виник конфлікт по оповіданню «Опікунські турботи». Головний редактор видавництва В.Данканич вимагав твір з рукопису зняти, інше все готовий був підписувати в набір. Я оповідання відстоював рахуючись іще й з тим, що, імовірно, не скоро буду мати нову книгу коротших речей. Стою перед роботою над більшим твором.
Згоди ми не дійшли, видавництво відправило цілий рукопис на повторну рецензію. Рукопис фактично відредагований.
Ну що ж!
Здавалось би, вихід із ситуації буде знайдено. Рецензент гляне на підготовлене у виробництво, своїм порядком висловиться, хоч відомо й таке: різні рецензенти можуть без кінця висловлюватися й висловлюватися.
На жаль, видавництво з повторним рецензуванням припустилося справді грубої безтактності. Рукопис було передано для апробації Юрію Балезі, викладачу Ужгородського університету. На тлі республіки в літературознавчому і літературно-критичному світі Ю. Балега відомий мало, а в стосунках зі мною «вславився» тим, що не раз на створене мною кидався з голоблею. Балегою в свій час була вщент розкритикована повість «Терен цвіте», розносу був підданий і роман «Птахи полишають гнізда» вже тоді, як твір було вміщено в республіканській пресі не одну і не дві позитивні статті в газетах і журналах (твір висувався на здобуття державної премії); чимало злого (!) було сказано Балегою і про збірку «Березневий сніг» на сторінках його книжки, що з’явилася в нашому видавництві ряд років тому. Взагалі, Балега вже не раз і обпікався на моїх творах, бо за межами області високу оцінку діставало те, що він в області розносив.
Видавництво знало добре наші натягнуті стосунки, при більш мудрому шуканні, як внести ясність у конфлікт, ніяк не вдавалось би за послугою з приводу «Криничної води» саме до Балеги. Правда, якби висока моральність, розуміння етики, і сам Балега не встрявав би у стосунки між видавництвом і автором арбітром. Рукопис Балезі на рецензію був поданий початком березня цього року, рецензія від Балеги до видавництва поступила в третій декаді травня. І це тоді, коли книга планова, з поданням її на виробництво належить поспішати, та й всього непорозуміння по одному оповіданню.
Прочитавши рецензію-анонімку (прізвище Балеги від мене ховалося, рецензію я отримав без ймення рецензента), відразу я зрозумів: рецензент керувався не так самими творами, як зводив рахунки з автором, зі мною. Все було зроблено грубо, примітивно, ба навіть наївно.
Сам я не припускав, що рецензія писалася моїм давнім «доброзичливцем», хоч і розумів: рецензія писалася в Закарпатті. Видавництво готове було керуватися в дальшій роботі над рукописом «порадами» і позицією Балеги, фактично ігноруючи першого рецензента – В. Дончика.
Проти подібного виступити було дуже легко, бо надто примітивним було і те, що сказав Балега.
Справа дійшла до обкому партії.
Найперше я попросив секретаря з питань ідеології прочитати те саме оповідання, довкола якого завелася тяганина. Прочитавши його, секретар сказав: «Требу бути непорядним, щоб подібний твір знімати з рукопису. Твір актуальний, потрібний і добре зроблений».
Звичайно, користатися сказаним я не міг, цього й не робив в подальшому. Я вимагав нового, уже третього рецензування рукопису «Кринична вода» – прочитавши в обкомі дві діаметрально протилежні в оцінках рецензії, теж дійшли висновку, що це треба вчинити.
В обкомі я просив сприяти, аби на третю рецензію рукопис був надісланий в Інститут літератури АН УРСР. Наскільки знаю, саме в цей заклад надіслати рукопис видавництву й рекомендувалося в обкомі тим же секретарем, який читав «Опікунські турботи». Сплили ще три місяці, поки поступила в Закарпаття рецензія уже з Києва. Та, на жаль, не з Інституту літератури АН УРСР, а з Інституту культури імені О.Корнійчука. Гаразд, що не з Інституту фізкультури.
В Інститут культури рукопис потрапив ніби через Держкомвидав: тут знали про конфліктну ситуацію і ніби бралися «допомогти». Ну що ж. І в Інституті фізкультури може трапитися людина з високою ерудицією в літературознавчому ділі. Не про це мова, де. Мова скоріше про те, як.
А спец з Інституту культури виявився справді таки примітивом з примітивів. Може, оті сентенції, що він їх викладав, двадцять-тридцять літ тому щось би і значили, зараз викладене рецензентом викликало посмішку навіть у мого редактора «Криничної води». До речі, мій редактор не знав, кому послано на рецензію і в Закарпатті, рецензію Балеги до уваги не брав.
Видавництву я надіслав листа (ми ввійшли в період листування!) й настійно просив надіслати рукопис на контрольне рецензування таки в Інститут літератури. При цьому я наполягав, щоб до рукопису були додані всі рецензії: Дончика, лист-зауваження Гвардіонова, рецензія-анонімка (Балеги), рецензія Бойка О.О з Інституту культури з резолюцією Килимника – Килимник, як завкафедрою, рецензію Бойка схвалив, затвердив. При цьому я просив конче надіслати разом з рукописом і редвисновок по рукопису за підписами мого редактора, завредакцією Федаки і головного редактора Данканича. Редвисновок писався тоді, коли рукопис майже повністю відредагований, а звучав так, що автора можна б по ньому і до державної премії представляти.
«Карпати» втрапили з автором «Криничної води» в халепу. Позитивна вкрай рецензія авторитетного В.Дончика, велика робота над рукописом при підготовці його до виробництва, дуже добра оцінка рукопису в редвисновку, і – всього одне оповідання яблуком чвари. А до всього ще й гонорар переведений уже тоді, коли рукопис ось-ось поступав у друкарню, а ще гострий конфлікт не виникав – годі було подібне передбачити фінансистам у видавництві.
З видавництвом втрапив у халепу і я сам, автор.
Коли б знав, що тяганина обернеться в довгі місяці, що так дорого коштуватиме навіть для держави (два повторних рецензування) сама тяганина в грошах, ніколи б її не започатковував протестом проти зняття твору.
І знову розмова в обкомі.
Виявляється, видавництво уже готове ні до якої уваги не брати дві останні рецензії (та й що з них брати до уваги, коли одна примітивніша другої), але аби довести, а вірніше оборонити честь мундиру, таки наполягалося: зняти «Опікунські турботи». Зняти твір цей просить мене і секретар обкому партії. Той самий, який дивувався, а чого твір знімається після того, як оповідання прочитав.
Іде ярмаркування: секретар мені обіцяє більший тираж (при замовленні на «Криничну воду» по республіці 53 тисячі екз., видавництво планує віддрукувати аж 15 тис.), секретар розуміє, що уже п’ята рецензія на рукопис – забагато; час біжить і т.п.; якось справу треба розплутати тощо.
Оскільки мені приводилося звертатися з просьбами по двохтомнику в Києві саме до цього секретаря, він же стояв при ділі дуже близько і мене сильно підтримував, я не міг не поступитися й не прислухатися до слова секретаря, а фактично погодитися на зняття оповідання.
Рукопис книги я ще раз проглянув, дещо підсилив, в окремих місцях приклав руку порядком поліпшення стилю. Час збіг, на свіже око щось знайшлося для праці.
Сьогодні я рукопис відніс, а фактично почуваю себе отим боксером, який уже нахапав стусанів й виходить знову на ринг. Чим кінчиться, побачу.
Та ледве я не вийшов з себе, коли раптом редактор сказала мені про жадання директора відносно кінцівки оповідання «Криниця діда Василя».
Для унаочнення кінцівку «Криниці …» наведу:
«Чомусь після горіха на садибі діда Василя – інакше її не називали і після продажу – заниділа вода. Спершу зикала повільно, ніби втавала до землі, аж поки не темніла мілкою зовсім баюркою. В чому було відсвічувати мерехтливим зорям, до чого було задивлятися місяцю, коли ледве помітна нірка сльозила…»
Директор вважає, що такий кінець у творі позбавлений оптимізму. Такий кінець у творі ніби схиляє до архаїзації та ідеалізації того, що було на садибі діда Василя колись. І т.д., і т.п.
І нічого гіршого нема, як видлубування, виколупування з твору окремих фраз, окремих понять. Нічого гіршого нема, як репарація оцих фраз на свій кшталт.
А що за «кшталт» у директора «Карпат», побачите з його листа-відповіді і до мене, який Вам надсилаю в копії, рівно ж, як в копії надсилаю і свого листа до директора після четвертої рецензії на рукопис: мій лист до директора в зшитку документів по «Криничній воді» значиться під нумером 8, директорська відповідь на лист – під нумером 9.
Що Вам про «Опікунські турботи»?
Далекий я від думки, ніби мною створено неабищо. В доробку маю речі кращі (говорю про доробок взагалі), а маю і слабші. Останнім часом (йдеться не про місяці, а вже про роки) спостерігаю погоню за збагачуванням, за опредмечуванням побуту, за збіднінням почуттів і втратою якихось високих мірил та критеріїв. Взяти б хоча московську літературку з її судовими нарисами, постановкою питань алкоголізму тощо. Багато тривожного, несумісного з соціалістичною мораллю, засадами соціалізму взагалі. Догідництвао, хабарництво, протекція, чинопочитання, груба корисливість, тенденція «ти мені – я тобі», брутальність в ставленні один до одного, марнослів’я, анонімництво і т.д. – хіба всю оцю паскудь і гидь розвинутий соціалізм міг би був передбачити?
Закони у нас прекрасні, засади наші ідеальні, але практика, практика!!!
Мій батько якось сказав: «План, синку, не винен, що не по плану не робиться!». Як сильно, по-народному мудро сказано. Так зване опікунство, зокрема, над тими безпорадними літніми людьми, котрі не мають нікого близького й таки на немічну і зовсім одиноку старість змушені даватися на милість зовсім чужих людей при власному нерухомому майнові – хаті. Знаю випадок, коли один ужгородський опікун був безмежно щасливий, ба й забагатів: взяв опікунство над одинокою літньою жінкою, зобов’язався її до смерті утримувати, провести в останню путь, підопічна ж заповідала йому за це хату.
Від укладання заповіту до проводження старої в останню путь минули всього два тижні… Кому не розповідав сам опікун про своє «опікунство», не міг розповідати без сміху.
Знаю випадок, коли один повернувся з США до внучки, отримуючи високу пенсію в доларах. Над тим одним тремтять, хоч сам він дихає на ладан, аби якомога довше прожив. Пенсія ж!
Спостерігав примхливу стару даму з графськими навиками, біля якої вгинався лозиною, звивався в’юном її опікун-вчитель. Відомо ж, що підопічний має право порвати укладену в державній нотаріальній конторі угоду в разі, коли опікун про нього належно не дбає, погано годує і т.п.
«Опікунські турботи» – твір гротескного характеру, для мне дорогий і тому, бо подібної теми сам не торкався, та й, здається, не придибував в інших авторів. Можливо, погано знаю сучасну прозу.
– Де ви таких типів набрали? – запитання для мене після прочитання «Опікунських турбот». – Де у нас люди з барськими навиками? Чи треба взагалі писати про подібних?
А мені здається, що треба.
І літератору тут належно б довіряти, рахуючись з його кмітливістю, чутливістю, бо й прагненням засудити, виставити на глум. Звичайно, життя б зупинилося, якби гидь, паскудство, неробство, алкоголізм, хабарництво, негативне в різних проявах узяло верх, запанувало. Та подібного і бути не може в суспільстві з законами, органами нагляду і т.п. Але ж не все у нас тільки карається. Імовірно, не випадково Маяковський колись заявляв: «Я ассенизатор и поэт, революцией призванный и мобилизованный!».
Розумію якусь настороженість видавництва до мене – автора. Історія з «Березневим снігом» хоч і була у великій мірі замішана на особистій неприязні колишнього секретаря Закарпатського обкому партії Бєлоусова (Господи, як зараз шкодує нинішній перший секретар обкому партії Ільницький, що дав себе негіднику Бєлоусову обкрутити довкола пальця!), на виниклій неприязні одного впливового ще й зараз товариша, який впізнав себе у образі Дмитра Дмитровича в «Пілюлях з-за кордону» («Березневий сніг») постійно насторожує видавців у «Карпатах». Насторожує тим більше, коли у директора підвищена чутливість страху. Зовсім не випадково кажу це знову. Мій редактор розповідала, як директор Гвардіонов в самому кінці нашої роботи над рукописом протримав її у своєму кабінеті од сьоми вечора десь аж за північ зовсім не при гутірці залицяльній, а при суворій розмові, «як треба до Чендея ставитися і Чендея розуміти».
В розтривоженому хвилюванні рівно наступного дня редактор мені про все й сказала. Не вірити їй я не міг. Жінка вона солідна, її чоловік нині працює відповідальним редактором «Закарпатської правди», сама вона – комуніст.
Нічого гіршого нема, як постійне відчуття вантажу якихось глупих недовір і підозрінь.
 
Закінчення в наступному числі.
 
Сидір КІРАЛЬ,
доктор філологічних наук, професор
 
«Українська літературна газета»
№10 (250) 24 травня 2019

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал