Соціопоц

185

 
 
Олександр СТУСЕНКО
 
Сьогодні вранці я насамперед прокинувся, тоді лапнув себе за підборіддя, а відтак вирішив: піду пошкребу рильце. Узяв бритву, квачик, пустив воду й раптом побачив у дзеркалі, як моє обличчя взяло собі та й розчинилося. Зникло, як пара з поверхні скла. Спершу я подумав, що то в мене щось із очима, та коли решта дзеркал у моїй хаті показали те саме, а саме – відсутність мого обличчя, я зніяковів: доведеться виходити на люди неголеним. А таке задоволення я собі рідко дозволяю. І тішуся, коли мене ставлять іншим за приклад: “Он Пиптиченко: алкоголік алкоголіком, а черевики завжди блищать”. Але робити нічого: нема пики – яке вже там гоління! Перед виходом із дому ще раз переконався: таки нема. Замість обличчя в мене тепер було те, що свого часу в майора Ковальова було замість носа. От хіба що вуса лишилися. Вигляд на гладкій, як живіт, поверхні вони тепер мали доволі безглуздий, втім, хай собі теліпаються, мені хіба шкода?
Вийшовши з однієї рідної хати, попрямував до другої – Спілки письменників України, пам’ятаючи, що сьогодні там клубний день, а отже, позлазяться любителі дискусій, більярду, дешевої горілки й музики на всі смаки. Дорогою перехожі якось дивно на мене позирали, а коли я стояв на світлофорі, пропускаючи потік іномарок трудящої злидоти, якась тітка не втрималась од коментаря:
– Тьху! Безсоромняга. А ще вуса надів!
От їй мої вуса баньки мозолять! Захочу – запущу ще й бороду, а може, навіть дві! І в зелене пофарбую. Щоб знали.
Біля стін рідної Спілки курили двоє. Судячи з усього – лірики, бо ж матюкались і дружно вимагали зачистки Шевченківського комітету від застарілих елементів. Поетів у нас скоро буде більше, ніж людей. Але менше, ніж шевченківських лауреатів у галузі літератури. А втім, яке мені діло? Я собі пародист. Хоча якби моя воля, то я б давно вже відправив весь той комітет у відставку. Доти, аж поки у нас з’явиться література, варта національної премії.
– Доброго здоров’я, – сказав я вухом, бо ж рота під вусами в мене не було.
В одного з поетів одвисла вставна щелепа, непристойно роззяпивши його оральний отвір, а другий, який досі пристрасно балакав-балакав, зненацька подавився своїм язиком.
– Н-да. Дожився, – сказав про мене перший.
– Не дожився, а допився.
– Що з людьми денатурат робить…
– А може, це його за пародійки об стіну морденою потерли? Не всі ж почуття гумору мають… Таке, як у нього.
– Дорогі колеги, – втрутився я, – ви, як завжди, маєте рацію, але, на жаль, помиляєтесь.
Сліпі у своїй правді лірики витріщились на мене, як на макабреску.
– І денатурат тут ні до чого. Я не прихильник цього благородного напою, і не прихильники моєї паратворчості вчинили розправу над моїм обличчям. На вашому місці я взагалі не став би обговорювати мордяки інших, маючи такі не вельми фотогігієнічні шмаровидла, як у вас!
У колеги з розплющеним ротом випала вставна щелепа, а другий колега заходився обмацувати своє шмаровидло, аби переконатися, що воно в нього ще є і що його форма така ж неприйнятна, як і була.
Відхиливши важкі двері рідної хати, я зайшов у приміщення. Згори долинали звуки музики й пристрасних дискусій про все що попало. Попадало здебільшого про геніальність тих, кому не дали цього року Шевченківської премії й не дадуть і в наступному. Продемонструвавши вахтерові своє посвідчення так, що з-за нього визирали тільки мої вуса, я поквапився до дискусійної зали.
На другому поверсі ще один дорогий колега плакався в жилетку гіпсовому Тарасові Григоровичу. Його (не Тараса Григоровича, звичайно ж) я у Спілці бачу рідко, а якщо й бачу, то тільки п’яного в драбадошку. Він (не Тарас Григорович, звичайно ж) завжди висушує в пролетарському генделику пляшку горілки, а тоді співає гімн України. Та ще й так, наче його (не Тараса Григоровича, звичайно ж) тут розпинають за країну, гімн якої він так натхненно виконує. І ось цей патріот, розмазуючи по пиці те, що текло з його очниць, слинив Тарасові Григоровичу вуса й шепотів гірко:
– О-ой та о-ох, брате Тарасе! О-ох та о-ой! Який ти щасливий, що за твоїх часів не було Шевченківської премії й тобі не боліла голова, щоб тебе одні на неї висунули, а інші не засунули!
– Брате-патріоте, – сказав я вухом, бо ж рота не мав, – залиште в спокої почесного голову Шевченківського комітету.
Брат-патріот відпустив голову голови Шевченківського комітету, за яку непочесно тримався всіма своїми мацальцями, й зиркнув на мене крізь пелену своїх патріотичних слізоньок. Умить його слизькі слізки висохли, а очі вийшли з берегів.
– У-тю-тю, – сказав я, щоб якось його потішити.
І тут побратим гіпсового Тараса Григоровича заридав. Тяжко, по-чоловічому, без сліз. І став битися лобом об тверде чоло Кобзаря, вигукуючи:
– І гарячки білої в тебе не було! І за це тобі голова не боліла!..
З виразу обличчя Тараса Григоровича я зрозумів, що в нього від цього патріотичного побратима вже болить голова. Що ще трішки патріотизму – й вона репне. Я метнувся до дискусійної зали сказати, щоб дорогі колеги бігли рятувати академіка та ще й одчайдуха-зуха, бо його зараз докандичить патріотично налаштований на Шевченківську премію пісняр.
У залі саме записувалися в чергу на вище (і неодноразово) згадану премію. На двісті років наперед. І це не смішно: дехто доживе. Остання сонячна буря забрала від нас багатьох добрих людей. Але мені й тих, що є, вистачає. І оце тимчасово живі в очікуванні наступної сонячної бурі творять оптимістичний список… До якого просять внести не лише себе, а й свого кума, симпатика, співавтора, співпляшника, співліжника.
– Йойкіна не записуйте, йому вже давали!
– Бороздюка викресліть! Хто його сюди втулив?
– А що? Я його давненько вже у Спілці не бачив, але він кандидатура цілком гідна. Він повинен…
– Він уже два тижні як нікому нічого не повинен. Помер він, ви хіба некролога не читали?
– Як так помер?
– А отак! Узяв, гнида, й помер!
– І не порадився ні з ким…
– Якщо помер, отже, зробив у цьому світі достатньо, щоб померти.
– Так, так, виконав місію…
– І не одну…
– Дорогі колеги, – сказав я вухом, бо ж рота в мене не було, – знаю дорогого колегу Бороздюка як людину чистої душі й поета чистої води. Він цілком заслуговує звання Ліричного героя України.
Раптом у залі стало так тихо, що я почув, як на стіні цокає дзиґар, якого там насправді не було.
– Ваші постійні провокації, – буркнув нарешті якийсь діяч літератури.
“Зовсім уже!” – подумали всі інші.
– Подивіться, що він замість обличчя надів! – каркнуло якесь дідуся з різьбленим ціпочком.
Я б на ту дрібноту й не зважив, але всі дружно почали мені дорікати за неповагу до дорогих колег.
– Посоромилися б у такому вигляді з’являтися в храмі слова!
– Вибачте, живу без репетицій! Наступного разу буде краще, – озвався я вухом.
– Це ж треба було сраку на пику натягти! – вражався дрібний дідусик.
– Задок на передок!
– Я винен у цьому так само, як цар Едип у тому, що переспав із власною матір’ю! – гиркнув я й почервонів.
Червоність передньої частини моєї голови ще більше образила дорогих колег. Колег, які раніше, зустрічаючи мене, питали: “Чому ти ще не в Спілці?”, а тепер, спотикаючись об мене, дивуються: “Слухай, за що тебе в Спілку прийняли?”
– То я піду заплачу внески, – сказав я вухом, щоб розрядити ситуацію, й подався розшукувати Любов Кохань – відповідальну за вилучення внесків із членів Спілки письменників для блага Спілки, але не письменників.
– Добрий день, я прийшов платити! – сказав я для більшої урочистості двома вухами.
Любов Кохань здригнулась усім тілом, а оскільки тіла в неї було більш ніж треба, то з нею здригнувся й весь інтер’єр. Вона заплющилась, розплющилась, витріщилась. “Якщо вам уже здається щось таке, то скоро вам здасться ще й не таке!” – подумав я зловтішно. І як простягну їй внески за п’ять років зразу! Відштукатурене обличчя Любові Кохань позеленіло крізь потрійний шар пудри.
– Не треба… Залиште їх собі… Вони вам більше потрібні, – прошелестіла вона, як стара липа.
І не встиг я сховати свої злиденні купюри, як наша спілчанська внескократка промиготіла мимо мого тіла в сусідній кабінет – поширювати про мене мерзенну плітку.
Біля туалету зіштовхнувся з молодим прозаїком-фантастом. Він хоч і молодий, а ще й не таке бачив! У своїх творчих інсайтах.
– Здрастуйте, – кажу вухом, – дорогий колего. Як живеться? Як пишеться? Живеться, як пишеться, чи навпаки?
Дорогий молодий колега, забувши про всі правила пристойності, ще раз сходив у туалет. Не заходячи до туалету. І коли я став делікатно віддалятися, за спиною в мене пролунав звук із розмаху притуленого до підлоги людського тіла.
Я повільно спускався сходами, якими повільно піднімався класик, патріарх, лауреат – і все це в одній особі.
– О, дорогий колего, – кажу до однієї особи, – це ви придумали слово “хохлуї”? То я хотів би похвалитись: я за вашим прикладом вигадав слова “хохлаїнці”, “хохляни” й “хохлопи”. Ну, як вам?
Класик, патріарх і лауреат так на мене вирячився, що з нього випало скляне око й, весело стукочучи, пострибало сходами в бік, протилежний від напрямку руху класика, патріарха й лауреата.
Отак. Зненормальнів світ, зненормальнів. Можна писати й робити будь-які дурниці, але якщо в тебе раптом зникає обличчя, якщо тобі доводиться говорити вухами, дивитись пальцями, а дихати взагалі дупою, то оточення оточить тебе такою увагою, що тобі під гранітну плиту захочеться! І сидіти там, поки в тебе відросте нове обличчя. Хоч яке-небудь.

№8 (196) 21 квітня 2017

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!